Життя доволі невеселий шлях

По лабіринту сумнівів й тривог,

На цьому світі ми тільки в гостях,

І час для нас уже відміряв Бог.



Ми всі підемо у останній шлях,

І той хто розуміє не спішить,

Летіти на неспинних швидкостях,

А пізнає, як вічність , кожну мить.



Бо тільки в цих, коротких,митях суть,

В промінні сонця, в холоді зірок,

Щоб перш ніж нас у вічність понесуть,

Знайти свою, у безлічі стежок.



Всміхається дитя своїм батькам,

Молитву творить старець перед сном

А я вклонюся прожитим рокам,

За те, що на кінець себе знайшов.

Я не ґвалтую Риму,
Бездушно у пітьмі,
Про неї, як про Приму,
Співаю я пісні.
В словесному театрі,
У кожного є роль,
Ми всі чогось, та варті ,
І бідний, і король.
Хтось з кафедри говорить,
За покликом душі,
А хтось натхненно творить,
Довершенні вірші.
Хтось пише так як вміє,
Іще з юнацьких літ,
Неологізми сіє,
В літературний світ.
І Критику, вороже,
Немов це фінський ніж,
За критику охоче,
Засуне гострий вірш.
Ще й скаже що бездушний,
Цей Критик у душі,
А потім словом гучним,
Утопить у багні.
Не спробує почути,
Поставить зразу штамп,
Словесної облуди,
«Душевний Арештант».
Та кажуть - кожен судить,
Собою цілий світ,
І той хто словом блудить,
Іще зазнає бід.
Бо кажуть - що посієш,
То тільки і пожнеш,
Якщо співати вмієш,
Душа не знає меж.
А отже у темниці,
Душа в того сидить,
Хто у чужій зіниці,
Сміття знаходить вмить.
Бо в дзеркало дивитись,
Немає в нього сил,
Не визнає що змити,
Пора зірковий пил.

кину душу мов кістку собакам.

хай її словами порвуть,

Бо в людей ,безпричинна є жага,

проявляти звірину лють.



а душі вже не вперше терпіти,

голослівність людських думок

вона стерпить образи і біди,

перейде мов дрібний струмок



і не зверне ні каплі уваги

на людей, що у слід кричать,

не здолати своєї їм жаги,

безпричинно усіх повчать

Я навчився прощатись навіки,

Невесела гірка наука,

Головою об стіну з розбігу,

Щоб в думках настала розруха.



Щоб в думках не зростали гадюки,

Не сичали в серці щоночі,

Щоби душу, мов падаль , два круки,

Не клювали жаданні очі.



Не клювали колишні надії,

Обгорілу дощенту душу,

Умертвити кохання і мрії,

Хоч не хочу, та видно мушу.



Хоч не хочу , та тільки повіки,

Не народять вже сльози журби,

Я навчився прощатись навіки,

Досконало, так само, як Ти

Я чорний, пречорний ворон,

Сиджу у зеленому гаю,

Дівчат, що співають хором,

Скрізь гілля дерев споглядаю.



Дівчата співають дивно,

Ще мить, і досягнуть екстазу,

А я все крехчу противно,

Одну замусолену фразу.



Що в співі дівчата ріжуть,

Як хочуть, довершену мову,

І бачу, що тільки тішу,

Співачок,пташиним словом.



І навіть в місячній тиші,

В зірок мовчазному склепінні,

Мов вітер у вуха свище

Моє непотрібне уміння.



Я чорний, пречорний ворон,

І вмію одне лиш – крехтіти,

Хоч в кожного є свій гонор,

Та сонце одне в небі світить.

Я не вчу Вас вірші писати,
В мене зовсім інша освіта,
Для віршів мова - рідна мати,
Ну а нам - оберіг із квітів.

Якщо в нього вплітати штучні,
То можливо щось вийде схоже,
Хто шукає лиш рими гучні,
Той ллє воду в вино хороше.

Дехто ріже слова під розмір,
Бо йому лінь шукати риму,
І дзвенить штучним словом простір
Інтернету, без всякого спину.

Скоро в мовних полях засяють
Назавжди тільки штучні квіти,
І ніхто уже не згадає,
Як цвіли мови рідні діти

Нам сумно без суперечок,
Такі ми вже, видно, люди,
Вчимо, як садити гречку,
Того, хто солі півпуда
Вже з’їв на селянській справі
і знає, як це робити,
Ми прагнемо вперто слави,
бо як нам інакше жити.
Себе назвали зірками,
Щоб всі навкруги хвалили,
Нікчемні, пусті думками,
Рядками ллємось щосили.
Про Риму давно забули,
Мерщій біжимо на Парнас,
У Музи завжди відгули,
Безкрилий старіє Пегас.
Такі ми вже, видно, люди,
Ну що ще сказати про нас,
Нам справжнім суддею буде
Бездумно потрачений час.

Не дзвонив я Музі давно,

Номер стер, але пам’ятаю,

Хоч розлука гірким вином,

Напоїла мене до краю.



Я стою, на межі бажань,

Розриваюсь, спорю с собою,

В чорний кокон, немов кажан,

Заплітаю серце журбою.



Час неспинно своє бере,

Сум з’їдає мою свідомість,

Мов за руку веде мене,

У байдужості невагомість.



Дощ думок, вмиває лице,

І біжу на вогонь надії,

Незабута, зуміє все,

Побороти свій страх зуміє.



В тихий вечір простим дзвінком,

В монотонність думок ввірветься,

Щоб кохання п’янким вінком,

Оповити розбите серце.

Коли життя засмічене до краю,

І до імен, спустився пошук рим,

Неологізми всюди так і сяють,

І назавжди забуте слово – ритм,

То висновок один в думку приходить,

Твої вірші, бездарні як сміття,

І критика нікому не зашкодить,

А тільки приведе до каяття.

Шкода тебе, та жалем не поможу,

Ти сам себе загнав у темний кут,

Та твого віслюка, я все ж стриножу,

На час недовгий,до словесних пут.

Бо твій порив, пора вже зупиняти,

Ти скоро мову знищиш нанівець,

Скажи мені ,невже не вчила мати,

Слова шукати в глибині сердець?

Коли життя засмічене до краю,

У мови джерело ти не сміти,

Історія за все з тебе спитає,

І вітер літ, зітре твої сліди.

За поетів пише душа,
Виливає себе у слово,
Щоби в звучних рядках вірша,
Прославлялася рідна мова.

Бо поет це лишень ріка,
По якій витікає думка,
Олівець,щоб Боже Рука,
Описала свої задумки.

І якщо не хватає рим,
Олівець підточити треба,
Шліфувати щосили ритм,
І думками злітати в небо.


Гола думка іще не вірш,
У віршах вона бездоганна,
В прозі можна зовсім не гірш,
Описати душі шукання.

Ніби краль не бачили вони
В мінімальних дозах гардеробу, -
Поклонялись древні дикуни
Божествам звіриної подоби.

Мов забули про блаженний мир
З милими своїми на постелі, -
Йшли у люднім галасі юрми
Брати чужоземні цитаделі.

Мов ніхто краси не оцінив,
Що в собі несуть невинні очі...
Славу віддавали дикуни
Усьому, лиш не красі жіночій.

Винне в цім одне-єдине зло:
В ті часи поетів не було.

20.12.12

Вітерець лебедино,
Вітерець лебедино,
Вітерець лебедино
Мої думи несе.
Мама рідна, єдина,
Мама рідна, єдина,
Мама рідна єдина
Зрозуміє усе.

У час коли в замріяній долині
Спадає в роси пісня солов'я,
Як у дитинстві, по м'якій стежині,
Уздовж подвір'я йду до хати я.

Хата вишнями вбрана,
Хата вишнями вбрана,
Хата вишнями вбрана -
Мій початок доріг.
Мамо рідна, кохана,
Мамо рідна, кохана,
Мамо рідна, кохана,
Ти - життя оберіг.

Матуся сива жде біля порогу
У хусточці терновій на плечах,
І крізь одвічну за дітей тривогу,
Любов ясніє в маминих очах.

Мамі рідній благання,
Мамі рідній благання,
Мамі рідній благання
Тихо я шепочу.
За твої всі страждання,
За твої всі страждання,
За твої всі страждання
Я прощення прошу.

Торкнуся зморщок на щоці устами,
На серці радість грають скрипалі.
За тебе Богу помолюся, мамо,
Бо ти для мене Ангел на землі.

17.12.2012р.

Той, кому нецікаво,
Має усяке право
І толерує його.

Виболені мотиви
Нидіють у пасиві
І що кому до того.

Сутінок очі сяють,
Душу їхню осяде
Сивий зимовий дракон.

Чуда не буде, знаєш,
Дивом є ти, бо нащось
Чекаєш усе нагод,

Поки лишає лави
Той, кому нецікаво.

Сонетна форма й справді затісна
Для почуттів сучасного поета.
Одначе, не освоївши сонета,
Поет смаку мистецтва не спізна.

Творить сонет – приборкувать коня,
Що ні вудил не знає, ні попруги,
Й, подібний струму вищої напруги,
Пронизує живу тканину дня.

Утриматись на гострому хребті,
Не впасти під розпечені копита...
Дорога бита зливами розмита,
І повороти часті і круті...

Приборкавши вогнистого коня,
Посидь в задумі на краєчку дня!

1986

Повірте, дітки, Миколаю,
Святий - прихильник ріднокраю,
Іде не тільки у Карпати,
А завітає в кожну хату,
У кожне місто і село,
Де снігом землю занесло,
Де білі ангели вгорі
Засвітять зорі-ліхтарі.

Іди ж, Святий наш Миколаю,
Подай же дітям все, що маєш,
Смачних цукерок повні жмені,
Ще й копійчину до кишені,
Буквар і книги пречудові,
Аж міх казок на рідній мові,
Щоб всі могли, не тільки діти,
Ще більше рідне все любити!
18.12.2012р.

Здається, обдурив судьбу,
Й без тіні каяття:
Відвоював іще добу
У смерті – для життя.

Я цю добу, вважай, прожив
На повен зріст і лет:
Вважай, нікому не служив
І кожним словом дорожив,
Як дорожить поет.
Себе –
За давністю років
Не милував – судив:
Вродило що з твоїх рядків?
В чужих полях своїх підків
Ти, часом, не губив?
Чого навчав своїх дітей
Під знаком «зло – добро»?
Які річки,
Мов кров з грудей,
Твоїх подвижницьких ідей
Текли у наш Дніпро?

За все спитав.
І відповів
На сотню запитань
Відверто й чесно,
Як зумів,
Без блискотворячих громів
Не перейшов за грань…

Я обдурив свою судьбу –
Себе ж не обдурив:
У відвойовану добу
Несу на власному горбу
Усе, що натворив!

Вставай, народе, піднімайся,
Не спи окрадений, не спи,
За чужі спини не ховайся-
Уже і небо не простить.

Іди на захист прав і волі,
Бо жебраком доволі жити,
На рани насипають солі,
Ганьба і далі це терпіти.

Навчися добре відрізняти
Важке насіння від полови,
І більш уже не попадайся
У їхні сіті-хитролови.

Не ковбаса усіх єднає -
Земля і звичаї одвічні,
Наша прадавня диво-мова
І люди добрі, щирі, зичні.

Рефлекс ковбасний з серця
викинь
І будь високим ти, мов небо,
Щоб гідну долю в світі мати,
То заслужити її треба.

08.07. 2012р. Надія Таршин

Зіщулені в покорі спини,
Бо страх в них глибоко засів...
Репресії, голодомор - і нині -
Ще у полоні ми у тих часів.

Якби ланцюг уже цей розірвався,
Що держить наші душі на гаку,
Якби забули ми усі знущання,
Ми будували б Україну не таку.

А пам'ять болем уросла у спини,
Не розрівняти поки їх ніяк,
Не живемо, ми у покорі гинем –
Тямущі, добрі – ми народ-бідняк

1998р. Надія Таршин

Ялинка - журі!
А я аж упрів,
шукаючи тосту до столу.
На келих-ампер
вина я припер,
як дівку на зваблення голу.

Чубенко-партнер
мій тост-піонер
зурочив: "Пороблено зліва..."
Ялинка-журі
дарує гран-прі
людині.Бо - "уманська діва"!

20.12.2012

Пародія

Помріяти у лісі забаглось –
Відвести душу (так вже повелося),
А лісові надумалось чогось
Мені назустріч випустити лося.

Я десь читав, що лось травичку їсть –
А цей в оскалі хижім рикнув строго!
Хоч я на мигах показав, що гість -
Недобрі думи визріли у нього.

Хитнувся світ і загуділа кров,
Як лось вперед попер незграбне тіло!
Я стартанув, не гірше, як Борзов,
І попливли кущі, замиготіло…

Геть кожуха – чи ж ворог я собі?
А тупіт ближче – певно ціле стадо!
…А навкруги – тумани голубі,
Така краса, що спочиває Прадо…

Та я – додому. Тут не до литавр!
І щастя те, що лось такий незграба,
І зовсім то не лось – а динозавр!
Устиг таки я видертись на граба!

…Вернувся пізно. Тихо. Без образ.
В сльозах дружина – вийшов пополудні,
І діти теж (а ходять в перший клас!)
Дивуються, що я такий непутній…


19.12.2012

Не бавте слово, бо засне,
Потиху приколисане,
І заніміє, голосне,
Й без нього буде лихо нам.

Плекайте слово, щоб, ясне,
Будилося і кликало,
Мале єднаючи, земне
З небесним – до великого!


2003

Хитрує рудо-вогняна лисиця,
в осклілім небі гостро мружить око.
Розпушене проміння днем іскриться,
води й морозу - срібні перецьмоки...

Претихі океани білосвіту
легатом з долу уплили у Долю.
У вічности кристали перелита
доріжка із дитинства - згадколовля.

Розгорнені ворота у минуле:
дзвінкi бурульки - готика строката,
гори підкова в невідь не одбула,
колядками жива старенька хата

і голосок русявого дівчатка...
слідочки на снігу - йдемо на хутір...
скував мороз - в життя оздобив кладку.
Минуться тіні - сяйво не забути!

Мене навідчували й одшукали
нестерті відчуття казок і мить ся
зайчатком плига в сон - за перевали...
хитрує в небі вогняна лисиця.

Пиши, допоки вільно дишеться,
І дихай, поки не задушиться
В душі твоїй жадоба жить;
Живи, допоки кров біжить
Із горла вірша; хай ворушиться
Приснулий сумнів – ти пиши,
Кресалом з кременю креши
Вогонь, що вітром не потушиться,
І в тім палкім вогні лиши
Звугліле серце...

Ця мить нехай летить,
Хоча вона й прекрасна, –
Поволі відщемить,
Як втрата власна.

Найгірше те, що ми
Цієї миті
В стосунку з добрими людьми
Були сердиті!


2008

Засохлi стебла деревiю
Стирчать з холодної землі.
Які хвилюючі надії
Вони леліяли в теплі?

Як сірі стебла деревiю,
В своїй безрадностi страшні,—
Мої вiдплаканi надії
Стирчать непотребом в мені.

У когось від Рiздва i до Рiздва,
А в когось від розп’яття до розп’яття.
У інших вже зібралось на жнива,
А в нас — як не болото, то багаття.

Та все-таки, та все-таки — живем!
Вже слід наш не засмоктує багнище,
Вже звично чуєм крила за плечем,
Коли злiтаєм понад попелищем.

Сади цвітуть весільною фатою,
Радiй, земля, — сади твої цвітуть!
Сумою подорожньою пустою
Мої літа у Лету відійдуть.

Кругами розійдуться сиві хвилі —
I знов спокійна Лети глибина.
Що дні мої безслідно пролетіли —
То mea culpa, то моя вина.

Прости, о земленько, моє Весняне Ладо,
Що пустоцвітом одцвiтає день,
Що називаю Гефсиманським Садом
Мiй сад гірких божественних пісень.

Зупинись, зупинись,
бо ще Осiнь не вся вiдгорiла,
Зупинись, подивись,
як останні листки відлетять,
Зупинись, помолись:
то душа відлітає від тіла,
I свічками над нею
скорботні дерева стоять.

Оселились дощі
у покинутих Осiнню залах,
Зруйнували вiтри
гордопишнi її вівтарі.
На виставі життя
до кінця залишилось так мало:
Iз комедiй-трагедiй
коротке одне попурі.

Хтось заплаче чи ні?
Чи за нами хоч хтось заголосить,
Як обтрусимо з крил
повсякденні земні порохи?
Пом’янемо добром
тихосумну небiжчицю Осiнь.
Да простяться усім нам
i вольнi, й невольнi гріхи.

Падають зорі з Нiчного Ковша,
Серпень готує обжинки.
В мене сьогодні шалена душа
Дуже щасливої жінки.

Наперекiр цим жорстоким рокам
Наші серця — уціліли.
Сяйвом наповнений ніжності храм —
Очі твої зболілі.

Нас яснозоре склепіння небес
Благословляє вінцями.
Свiт, переповнений дивних чудес,
Як аналой перед нами.

Що нас обходять цинічні, лихі,
Чорні пророцтва Сивіли?
Вiрю: прощаються смертні гріхи
Всiм, хто як ми любили,

В кого на двох одна вічна душа
Стала в житейському морі.
Це нам на щастя з Нiчного Ковша
Парами падають зорі!

Дивитися —
аж сліпнути від болю!—
На цю державу скривлених дзеркал.
Чому перетворився Усміх Долі
На рідної історії оскал?

Чому Зневіри прірва прямовисна
Укотре знову спокушає нас:
Невже зоря Відродження розблисла,
Щоб розпочати виродження час?

Все менше тих, хто думає і чує...
Імперія Матерії навкруг.
Людські імення відволавши всує,
Людей напризволяще кинув Дух.

Quo vadis, людство? Прямо, прямо й просто?
Куди такі ми зайдемо, куди? —
Божественне змінявши первородство
На миску сочевичної бурди?

Хризантеми розхитує вітер,
Клапті снігу підсвічують мить,
І на них недоплаченим митом
Позолота остання летить,
Ніби застерігаючи сущих,
Що об старість спіткнуться не раз,
Бо щомиті збирає подушне,
Стрімголов пролітаючи, час.
І нікчемно мізерний виторг
Залишається з ярмарку літ...

Хризантеми розхитує вітер.
Позолота вмерзає у лід

Земля моя осіння i печальна,
Земля моя печальна, золота,
Така дзвінка, як пісня величальна,
Така, як сливи терену, терпка,

Про що ти будеш думати в мовчанні,
Як золото додолу опаде,
Як осінь затихаючим зітханням
У зиму непомітно перейде?..

Прогинаємся під всіх,
Живемо курям на сміх -
А багата, солов'їна
Нині схожа на руїну.
І нічого в нас нема -
Лише світова сумА,
Її вистачить, щоб ми
У боргах завжди були.
Буде дітям і онукам...
І яка цікава штука,
Що ніхто із нас не знає,
Хто ці транші пожирає,
І для кого їх беруть,
І яка їх справжня суть.
Ой, моя ти земле мила,
Яку пошесть спородила,
Як короста, в'їлась в тіло
І вершить паскудне діло.
Весь народ в ярмо жене,
Брате мій,- тебе, мене...
Ну а ми, як подуріли,
Опиратись нема сили
По—волячи терпимо
Цю ганьбу і це ярмо.
Боже дай нам врешті сили,
Щоб усі сліпці прозріли,
Гідність в душах відродили,
І коросту з тіла змили

червень2011р.

Чумацький Віз Чумацьким Шляхом котить...
Іде чумак з мошною до корчми,
А Волопас за воликами ходить,
Між сяйва зір, в проталинах пітьми.
Так боязко під зорями блукати,
Бо можна вмить зійти на манівці
І в міріадній безмірі галактик
Вповать на Бога, з факелом в руці.
Аби простер він стезю грішним душам
І взяв на себе роль Поводиря.
Та ще й при тому прав людських не рушив,
І гідності простого корчмаря.
Щоб не судив занадто вже суворо
Напівхмільних завсідників корчми
І за найменший вияв непокори
Не гратував за мурами тюрми.
Бо в тій корчмі, що мудреці, що блазні,
За тостом тост чаркують дотемна,
Хай за вікном баюри непролазні...
А їм то що? Хіба то їх вина?!
Пігмеї там, зіп'явшись на котурни,
Глаголять щось про обраність свою,
Менторським тоном просвіщають дурнів,
А ті їм плещуть, в прірви на краю.
Не вірте їх словам протухло-хтивим,
Немає там за правду ні гроша.
Лишіть той гріш на розум юродивим,
Бо їх вже інша подать не втіша!
Рихтуй, чумаче, постоли в дорогу,
Та не забудь ще й сіна припасти.
Тоді й воли моругі, круторогі,
Все ж веселіше візьмуться везти...
2010р.

Ідуть мої друзі уже за межу,
З якої назад не вертають,
Хоч кажуть - там добре - за ними тужу
І спогади серденько крають.
Бо скільки всього пережито було -
І радощі, й горе ділили,
А ще комсомольським весілля було,
І діток таємно хрестили.
Тепер покоління дзвінке, молоде,
І цілому світу відкрите,
Що треба для знань- в інтернеті знайде
Ошатно одягнене, сите.
Немає ніяких для них заборон,
А тільки мораль підупала
І замість кохання буває в них "секс"
Такого ми слова не знали.
Та тільки було в нас тоді щось таке,
Що їм зрозуміти не сила -
Високе і світле, і навіть святе -
І цим наша юність нам мила.

2010р.

Спить малесеньке дитятко,
Мов прекрасне янголятко –
Бачить кольорові сни,
Про чарівнії світи!
Спи малятко, засинай,
поринай в казковий край -
там де ходить Миколай.
Він даруночки готує,
І твій голос добре чує.
Ти рости усім на втіху,
Будь здоровеньким, міцним -
Справжнім козаком малим!
Солоденько засинай,
люлі –люлі, баю бай!

16.12.2012

Час на пустощі не гай,
Зимнє свято привітай,
Серце Богу відкривай,
Щедрим будь, як Миколай.

Не цурайся справжніх справ,
У душі таємних сховах
Щирий потяг не приховуй,
Якщо гарний шлях обрав.

Сам неси добро у Світ,
Сам давай тепло і ласку,
Подаруй чарівну казку,
Замість смутку – дивоцвіт.

І тоді у кожній хаті
Будуть добрі і багаті,
І щасливі, і завзяті
Кожне свято зустрічати.



©19.12.2012

Галереєю пам'яті йде
Серце знов у замріяний вечір.
Тло малюнків, як небо бліде
Після дум вереснево - лелечих.
На одному ти сонцем зайшла
За оденки весняного бору,
І не стало у лузі тепла
Оповити мою душу хвору.
У роздолля картини лляне
Тихим світлом єства опадаю,
І лікує від болю мене
Запашна квітка юного гаю.
Так відрадно на серці мені,
Як дивлюсь на ці милі шедеври,
І майбутнього такти сумні
Тихше б’ють у прочинені двері.

19.12.12

Як жаль, як жаль, порвали вуаль,
втоптали у бруд, все ж "Гуд"
А ти- живи, а ти ще й цвіти
Былими рюшами, запахом грушевим.
хоч в церкву пусту й невичерпну втікти.

Боса ж, боса- кричать стоголосо,
й між ребра пір"яні ножі.
Біжи ж біжи, для мене живи...
Як жаль, так жаль, злетіла вуаль
що здавна ховала на серці сліди.

квадратами, ромбами, в венах вже тромбами,
здавна порослі страхи... живи, без мене... живи...

щезником щезником срібний туман
та відпусти його та не тримай
дзвінко сніжинами витряси сміх
з-під зачудованих легкістю стріх

зорями перлами стеляться сни
клаптик бажання у жмені стисни
вогником вогником стежку світи
свято несе у торбині Святий

звабливий ранок пахне евкаліптом
рихтує сани добрий Миколай
солодка доня виглядає вікнами
збира дарунки пурхає у рай

в її садочку вишиванки білі
вона сама вимішує млинці
по всіх планетах досі не ходила
вітри не відмикала ще і цвіт

маленька Ева ніжна балерина
у ній батьківська усмішка й гроза
і бігає на пальчиках дитинно
я теж такою Евою була

і хай їй буде лагідним дитинство
бо випускаю їй усіх пташок
які у грудях променями тиснуть
як ельфи до яких торкнувся Бог

Хтось перлисту сльозу кине.
Коли ввійде в святість свят,
Хтось з колядкою полине,
Де сестра чи, може, брат.
Деяких уже немає,
Бо у вічність відійшли.
За вікном сніжинки грають
З вітром, мов колядники.

Хтось думками - в землю рідну,
В хату, а її нема,
Лине, щоб вітати гідно,
Серце сумом обійма.
Пригадають тата, маму,
Що лежать серед чужих;
Хтось затужить за горами,
Інші скажуть: туга – гріх.

Там батьки були щасливі,
Бо там родились, росли,
Там дитяча справедливість,
Нині сплять церкви, хрести...
Там піст постом був суворим,
Віра на крилах несла,
Нині в чужих руках гори,
Церкви ліси і поля.

Нині тиша Бога молить
І стереже наших правд,
Мовчать церкви, мовчать школи,
Чужий дзвонар дзвони вкрав.
На цвинтарях – сумні тіні,
Душі ждуть на парастас...
А ми, скажіть, де ми нині?
Їдьмо – земля кличе нас.

Відсахнімось від чужого –
Не він паном правд святих.
В рідній мові нам до Бога
Треба нести молитви.
Наші діти, наші внуки
Хай несуть в майбутність гімн;
Вони – наша запорука
І про це співаймо всім.
u10/84a

Боюсь паперу білого: на нім,
Немов на полі, вкритому снігами,
Ні цяточки ніякої, ні плями
Не зародив іще всетворчий грім.

І все ж наважуюсь на цілину
Виходить зі своїм невмілим плугом,
Заклявши грім, аби мені був другом,
Благословивши першу борозну.

Зорю свій клин. Чи зерно, чи зорю
Посію – щось та виросте по всьому,
А я присплю свою осінню втому
І сумніви свої переборю,
Щоб вистачило знов снаги мені
Йти в борозні по білій цілині.

Горить свіча, а тіні, наче люди,
Блукають сонно по кімнаті всюди.
У темряві, неначе блиск меча,
Палає грізно рятівна свіча.

17 грудня 2012 року

Онуку Тарасу

Вербові котики пригрілись на осонні
і споглядають завеснілий світ,
і муркотить на божім підвіконні
найголовніший жмуроокий кіт,
рудий і круглий... Сонцем його звати,
по-древньому – Ярилом. Жебонять
струмочки й ручаї. А річка-мати
їх зустрічає хором жабенят,
посіяних в заплави повеневі
ярилом-сонцем. В профіль і анфас
позує веснорадісному дневі
веснянкуватий мій онук Тарас.

2007

Люблю тебе, земле, величну і пишну,
Моє ж бо життя на тобі – лише мить,
Ще вітер мені ніжно пісню колише,
Ще, земле, даруєш небесну блакить.

І сонце мені усміхається радо,
І очі у квітів - дива осяйні,
І навіть коли опадеш листопадом,
Ніхто не завадить любити мені.

Любов до матусі, дітей і родини,
Любов до землі – найсвітліші, святі,
Бо навіть в лиху і тривожну годину
З чола розганяєш ти зморшки круті.

І я тебе, земле, не зраджу ніколи,
Допоки Бог силу дарує мені,
Засію я рясно своє рідне поле
І сіяти буду квітки чарівні.

26.01.2009р

Доля, як пір’їнка,
Мимо пролетіла…
На моє подвір’я
Впасти не хотіла.

В небі покружляла,
Подала надію,
Понесло за вітром
Мою диво- мрію.

Мрії, сподівання,
Коні мої, коні...
Припнута човном,
Міцно на припоні.

То крутне на хвилях,
То ударить збоку,
Та ланцюг тримає -
Тримає нівроку.

2003р.

Ты в муках рожденный,
В мольбах- вознесенный,
А жизнь свою кем ты прожил?
От Ада спасенный,
Служить обреченный-
Пока хватит жизненных сил.

А я не хочу превратиться в субстанцию-
Мне суть Человека дороже!
Но кто-то придумал уже Нео-нацию:
Стать сгустком энергии может...
Безликая сущность, почти без эмоций,
Поток "электронов" в сети беcпредела-
И, если поверить, то можно воочию
Почти не узнать свое тленное тело...
Спасенный от Пекла, от бренности жизни
На что ты надеяться можешь?
В другом измерении нет укоризны?
И ты в идеале все сложишь?

Но, нет Идеала! К нему лишь стремиться
Мы можем в подобии Божьем
Никто не достигнет! Никто не сравнится
С Великим Небесным Вельможей!

Ясно сонце променіє
Сніг у його сяйві блищить
Небо високе синіє,
Іній на гіллі висить.

Льодові бурульки іскряться
Сосни у срібло вдяглись
Берізки від снігу зігнулись
Створили ажуровий міст

Ялинки нишком сховались
Під шапки снігу пухкі.
Дуби у біле убрались
Наче поважні пани.

Затишно , чарівно, казково
Покоїться ліс у зимовій красі.
Повітря прозоре і чисте,
І тиша морозно дзвенить
2012р.