Я у вашу вдивляюся осінь,
В ній , неначе зізнання палке,
Вітер лист пурпуровий відносить
У безкрає і дальнє таке.
Хоч упевнений , що не дістану
Голубине і щире «люблю»,
До студеного вашого лану
Сонцем душу журливо тулю.
Я хмариною в небі за вами
Полечу ризиковано ввись,
І проллюся рясними дощами,
Де ви з літом навік обнялись.
Я у вашу вдивляюся осінь,
Як це сталося - не осягну:
Ви мого доторкнулись волосся,
Заплели юність у сивину…

19.11.12

За...залізниця...ця...
залізна ця дорога
залізла в серце
заповзла змією
зненацька
знаю зовсім випадково
зірвала в серці
золоту струну

зотлілий смуток
замерзав на вікнах
застигла в оці мерзлота
заліза
19.11.12

Друзі! Сьогодні о 19:00 туточки: Корреспондент.net починається онлайн-трансляція літературних читань Сергія Жадана "Поезія як політика", під час яких Сергій читатиме свіжі вірші. Не пропустіть!

Нова осене, дай мені сили.
Я увірую, я любитиму
У одежі любові і віри.
Нова осене, дай мені сили.

Ноче осене, ламіє сива,
Листя тліє, твоє тіло тліє.
Чи волати, чи далі воліти,
Ноче осене, ламіє сива.

Зосеніти мені, зосеніти.
Руки-віти і небо, і вітер
У одежі бажань і чекання
Зосеніти мені, зосеніти.

Ти забула усі заповіти,
Ница осене, неміч убивча,
Вогкий подих, імлою імліє.
Ти забула усі заповіти.

Мої спогади, сни і могили.
У твоїй дощовій веремії,
У одежі якої надії
Мої спогади, сни і могили.

До перехрестя трьох доріг
дійшла я в пошуках нового.
Самотній стовп сліди зберіг
письма далекого, чужого:
"Підеш направо, то тоді
загубиш грішне своє тіло,
наліво підеш - у пітьмі
навіки втратиш горді крила,
а якщо прямо ти підеш -
швиденько будеш на вершині.
Тільки сама, повік сама,
єдина лишишся в родині."
Я зважувала, як оцю
дилему краще розв'язати;
і вирішила з манівців
назад додому повертати.

Та що ж ми справді за народ?!
Щасливі буть покірними,
Без вигод часто
Й нагород
Чужому служим вірно ми.
Ще й кричимо гуртом:
"Віват!"
На примусовім вічі ми,
Де самозваний старший брат
Хохляцтвом нас увінчує
І тим увічнює своє
Не-право нами правити, –
Дихнути вільно не дає,
Не те, що волі прагнути!
Заткнувши ковбасою рот,
Стаєм щоразу нижчими,
Бо ж "нестандартних"
Ешафот
Підрівнює-винищує.
Нащадки славних козаків,
Ми стали просто "моськами"
І недостойні кізяків
З конюшні запорозької.
Прапранащадки пра-Русі,
Свій рід забули –
Мовби ми
Були, і є, і будем всі
Справік "російськомовними".
А ми ж насправді – не такі
І не сякі, як деякі, –
Ми не ламаєм язиків
І знаєм їх по декілька.
І мову рідну – зберегли,
І шаблю – відкопаємо.
Ким наші пращури були –
Уже не забуваємо!

1995

Переучуюсь, перевтілююсь,
Перемолююсь на хрести,
Перемелююсь, перебілююсь,
Відмиваюсь від чорноти.
А довкола ще стільки смітників
І зруйнованих цвинтарів,
Заборонщиків-проповідників
І чорнителів-малярів!
Димарями у небо кадимо,
Землю стронцієм кропимо,
Розділилися барикадами,
Стоїмо і чогось ждемо…
А довкола ще стільки бідності,
І безрідності, й самоти,
І душевної інвалідності,
Й дефіцитності доброти!..

Ця мова могла
Народитися тільки в раю...
А ми, вахлаки,
Занехаяли мову свою,
І мову чужинців –
Підступно-отруйну змію –
Пригріли
В справік українському нашім
Краю!
Нас мова чужа
І принижує і зневажа
І нашу духовність з’їдає,
Мов крицю іржа, –
Вже й рідна земля нам чужіша,
Ніж просто чужа,
І байдуже нам,
Де цьому яничарству межа.
Ми – раю вигнанці,
І вигнано нас недарма, –
За нашу любов
До чужих батога і ярма,
За те,
Що ми є,
А неначебто нас і нема,
За те,
Що язик галасує,
А мова – німа.
Ця мова могла
Зародитися тільки в раю
Для того,
Щоб люди створили любов і сім’ю,
І пісню таку,
Що натхнення дає солов’ю...
Чого ж бо ми так занехаяли мову свою?!

Безсонна ніч, і сльози самочинні,
З морів очей виносять сіль землі.
Хати позачинялись, наче скрині,
І колір цвіту в темряві зомлів.

Старе містечко вулиці колише,
Полоще в руслі милиці мостів.
Окрайці поля точить кладовище,
І привид млину вітром засвистів.

Лежать в іконах свічі проти грому,
Крізь вікна сіють блискавки коти.
Ще буде день, а поки незникомі
Тривожать пам’ять – згадуй і хрестись.

Не бій –, не бійся, ще ж казала баба
Боятися не мертвих, а живих.
Ця довга ніч на спомини заслабла,
Послухай душу: видих – тяжко – вдих…

Ну все, не плач, хай стриматись непросто,
Приспи гірке, а встанеш – і Різдво.
Прийдуть сини, як празники у гості,
І десь над вами усміхнеться Бог.

ХРУЩОККУ
(давній виростогубовий стиль віршування - двовірші про хрущів, подано заявку про занесення Хрущокку до переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО)

Тішився, аж вищав,
Чувши політ хруща.

Вишня – кубло дощів,
Струсиш – мільйон хрущів!

Пнуться з роси й води
Повні хрущів сади!

Виростогубів бог
Любить хрущів, їй-бо!

Марний ти, зголоднів?
Скоро хрущеві дні!

Саме творив хруща,
Тож і віщав з куща.

Тлуста істота ця –
Краща з творінь Творця!

Травень, тепло і хрущ –
Мрії зимових пущ.

Що є жадання щем?
Лет нічний за хрущем.

Нащо мені сто літ?
Дайте хрущевий літ!

Де вони, труднощі,
Поки летять хрущі?

Де воно, щастя, де,
Там, де садок гуде!

Повен судок лящів,
Повен садок хрущів!

Щастя це, щастя, ща… –
Чути політ хруща!

Знову гудуть хрущі –
Розкоші й радощі.

Смужками черевце…
Ох і смачнюще це!

Виростогуб і хрущ
В храмі, що зветься кущ.

Травень – хрущевий дим,
Решта, то спогади.

Цей неповторний гул
Слід би забити в Google!

Хрущ за хрущем – в траву,
Отже я ще живу!

Межа терпінню мусить бути.
Устати різко і… – Піти!
Але вже бродить мус у бутлі,
Уже печаль колише сни…

Здійсняться всі слова недобрі,
Що провокуєш кожну мить
І обірветься нитка болю,
І свічка Божа догорить.

І увійде ножем у серце
Прокляття грізного печать,
І сліз моїх сумні люстерця
Густим туманом замовчать.

17.11.12

Висока тиша...небоповінь вечорова...
Люнарний янгол оперезаний сузір"ями.
У часогоні, при гітарі, свічці, знову-
Тебе згадаю..чуйне серце каже: вір Йому!
Бо кожне слово відлунало щирокровно,
упало зЕрням у Земне ряхтіння будностей,
душі Його не стерли смертоносні жорна-
промефiстофільського дня - доби знелюдности.
Ворожу звуком на струні, дозірно лину.
Приходь же, госте, - чую світлі сяйвопромені
та доброкарі очі...України сину,
словоповернений із потаймиру. Сповнені
Тобою спогадно висотні небосоти...
Я пригощу Тебе пісенними напоями...
я розігрію до квазару серце всоте -
віршами білими - Твоїми правдовоями.

На ту стожaлу та освячену віками,-
на рідну землю - листопадоодгорьовану,
крізь ошелешені вітри, осінні брами,
палахкотіння линуть лелями - нескорено.

Весна прийшла, весна у землю сіяла надію, щастя, радість і добро,
Цвіло усе, що мало мрію вижити. Біда одна, що жито не цвіло.

І не тому, що вражі коні й вершники топтали колос у часи війни,
Бо чоловік у чоловіка смертного забрав зерно. Залишив бур’яни.

Не сонце пеклом землю переповнило, не заливали грози та дощі –
То чоловік посіяв нині вогнище, щоб завтра попіл смерті загребти.

А йшла весна, раділа і леліяла у небі ласку, щирість і любов,
А на землі – мов душі неприкаяні, ребристі люди. Застигає кров.

І, як отак собі коли подумаєш, гуманності душі наперекір,
Невже правдиво, що під сонцем Божеським людина завжди є людині звір?

Бережи себе… Осінь втрачає пильність:
Застудила всіх янголів-охоронців
І, частково, мене. Завіконне сонце
Відмовляється гріти спини…
Бережи себе… Тіні підходять ближче,
Тіні застують, тіні ковтають цілим…
В полі зору всихає моє чар-зілля,
Замість вогнища – попелище…
Бережи себе… Там, на твоєму боці
Телефонних розмов і листів по мейлу
Фея збитих котів підбира трофеї,
Застила лікарняну постіль.
Бережи себе… Я відмолю пост фактум
Всі ці справні гальма, безпечні ліфти,
Не-розлиту не-Анною не-оліфу…
І щовихід за край кімнати.

Мій церебральний Фауст кінчив «Спинися, митє!»,
Всім твоїм Мефістофелям, всім твоїм Маргаритам
Абонементи виписав на безупинне «мліти»
У невиправно затишний, тихий двомісний рай…
Ти і Омон, і Ра. Я безнадійно падаю
У оркестрову яму перших снігів скловатою
І вимикаю компаси, і розкладаю патово
Всі неспростовні «ЗА»-шморги… Тішуся: «Вибирай :)»

Мы только тень, но наши мысли вечны,
Мы станем прахом, а они за нас,
Скитаясь во вселенной бесконечной,
Разбудят эхо в ком-то , и не раз.

Важно понять, что ты не центр вселенной,
Что без тебя, мир будет дальше жить,
И солнца луч, прорезав сумрак тленный,
Сумеет твои мысли возродить.

В ком-то другом, кто закричит душою,
И песней зазвенит на целый свет,
И осветивши сумрак душ собою,
Как ты, оставит бестелесный след.

Мы только тень, от наших вечных мыслей,
Которые и создают наш мир,
А свет, в конце туннеля бренной жизни,
И есть, наш основной ориентир…

Дарувала піч у долині
білі хмари верховині.
Милувалось небо нині:
Гарні шуби на ялині.
^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^

На кущах і деревах під осінь,
появляються знову бруньки,
А в душі, що сказала вже досить,
Несміливо зростають думки.

Про оте, вже забуте кохання,
Що цвіло і давало плоди,
Від якого зосталось страждання,
Що втекло, не лишивши сліди.

Що ж, біжи, я тобі вслід всміхаюсь,
Бо я знаю, повернешся знов,
У житті, ні за що я не каюсь,
Як й за те, що я стратив любов.

Бо це я. виніс вирок безжальний,
І під корінь кохання зрубав,
В Інтернету холодних скрижалях,
Вірш – прощання, тобі написав.

Як досвідчені, гілля рубають,
Так я душу, розчистив мов сад,
Бо по справжньому ті лиш кохають,
Що знаходять дорогу назад…

Не вигадуй мене, не спотворюй,
Свої сили даремно не трать.
Я не задана тема для твору
І не ціль для усяких заклять.

Все що можна, я сам домалюю,
Як митець у житті талану...
Не одну в дар отримавши гулю
За палітру занадто земну.
2012р.

Кує коваль…
Кує він голоси.
Витягує з металу милозвучність.
З надією, що саду тут цвісти
І солов'їти стане самобутність.
Кує щодня…
(Роботи - гать гати).
Це не його: і сіяти, і жати.
Тяжка кувалда падає згори
Майструючи усяке хрипкувате.
Коваль кує…


18.11.12

Я тебе виглядаю.
Бо вмієш казки оживляти.
І твій голос –
дзвінке протиріччя моїй самоті.
А на відстані берег -
тонесенька стрічка легато,
де розбризканий обрій
на смальтово-срібній воді.

Я тебе відпускаю
під музику хвиль старовинну.
Ми на палубі мрій
так далеко заплили сьогодні.
Місяць виткав доріжку,
щоб ти повертався, дельфіне.
Поки срібна тональність води.
...Доки серце уповні.

Білим лебедем неначе
Вісник холоду майнув.
Я сьогодні зранку бачив
Гаю першу сивину.
Він - як я ще духом юний,
І у спогадах - такий,
Лиш мотив на сонця струни
Вже лягає не палкий.
Помужнів , змудрів за літо,
Не злякався днів зими,
Ще змахне, як я у квітні,
Він зеленими крильми.
Хай у вітті нині голо,
Віє інею печаль,
Гай зими морозне коло
Вже долати розпочав…

17.11.12

«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як ми в ньому вижили?
...Страшна й брехлива сталінська доба,
Сердита на весь світ й од світу загратована,
Де кожен злочин освячувавсь спланованим «Ура!»,
Де честь прохромлював гострий чекістський чобіт...
Як стерти з пам’яті оті червоні сторінки,
За сім десятків літ просяклі кров’ю,
Щоб розпрощатись з жахом навіки
І в днину завтрашню дивитися з любов’ю?
***
«На кремені вирослий колос...»
Це ти, Ізраїлю, де стільки зайд перебувало,
Котрі не сіяли й не жали, ліси на шпали порубали,
Господній гріб від бозна кого визволяли
І Храм Його дощенту зруйнували...
Чи ж дивина, що болотами й колючками,
А не молочними й медовими річками
Став ти, Ізраїлю, страшний до невпізнання,
Доки сини твої не повернулися з вигнання.
«Розкажу тобі, дівча, і тобі, хлопчино,
Відки бралася земля нашої Вітчизни.
Дунам тут і дунам там, камінь на камінні...
Так складалася земля з півночі на південь».
Плуг чи серп в руках юдея, на спині – рушниця,-
Так творилася Держава – Божий суд вершився.
І поту, й мозолів, і крові стільки було віддано,
Щоб сталось те, що Богом заповідано:
Де малярійні болота були, там виросли гаї...
Де колючки – заколосилася пшениця...
Пустелю оживили штучні ручаї...
І ось за визволену землю цю,
Іще століття тому Ротшільдом оплачену,
Ізраїль ще й досьогодні винен всім,
Борги міфічні мусить сплачувать.
--------------------------------

Максим Рильський «Моя Батьківщина»
Дунам – гектар.
Уривок з популярної в Ізраїлі пісні «Дунам тут і дунам там» ( слова Єгошуа Фрідмана, музика – Менаше Рабіна).

Не кашляйте, пане Зеню!
Ця осінь така вогниста...
Палає кленовим листом.
Плодів горобини – жмені.

І гарна, як молодичка.
Запрошує в парк гуляти.
Шурхочуть парчеві шати,
Усміхнене тепле личко...

ІІ
Удома, як третій зайвий,
Живе прохолодний вечір.
Хустину пухку на плечі
Накиньте панусі Галі.

Утома снує неспокій.
Додайте у чай малини.
Пасують порі вітаміни
І йони червонощокі.

А ще молоко із медом.
Пігулки лишіть на потім...
Приймач верещить на дроті.
«Не здатись!» – життєве кредо.

ІІІ
Не кашляйте, пане Зеню,
Зворушливі ваші роки
Даруйте, що так жорстоко
Від злиднів тріщить кишеня.

Радійте хоч падолисту
З дружиною попід руку.
Чиїсь пустотливі онуки
Знайшли горобинне намисто...

Облишмо неспокій, запхаймо у скрині й шухляди
і клопіт, і втому, і брязкіт чужих балачок.
Волію горіти, зоріти, терпіти заради
любові. Мовчок.

Сусідські дахи зазирають в оголені шиби,
що враз туманіють від ярого духу плити.
Кудлатяться хмари на таці гарячої риби –
як риба, і ти.

У гомоні ложок покашлюєш сухо і хворо –
я подумки лаю нахабний непроханий грип.
Здається, сусіди причмокують, чавкають хором,
а ми – нічичирк.

Сумління допитує: що ти зробив, а що мав би –
вже бали в щоденнику нам вимальовує Бог.
Вечеря й оцінки, невдачі та успіхи – навпіл.
І тиша на двох.

не бійся, друже, це лише зима
зім’яла злототкані хоругви,
несе інистокрилий херувим
оливну гілку в листі сніговім,
і тане осінь у проваллі хмар,

де сонце хворе, немічне, старе,
як тихий божевільний на селі,
мов яблуко опальних королів,
у нього шанси вижити – малі,
того й дивись, від холоду помре…

та ні! це знову ігрища світил,
це змова, втаємничена від нас,
цей депресивно-щемний парафраз
наримував блаженний Волопас,
коли втирав з очей зірковий пил.

2012

Багряне сонце запалило овид
і споглядає землю звіддаля.
Зима уже подалася на сповідь
перед весною: ждуть її поля.

А де ж весна? Де барви первоцвіту?
Де клекіт із лелечого гнізда?
Де щебетання пташе у зеніті?
Де парость соковито-молода?

Взамін — проталин кратери застиглі:
пекельне видиво мертвить тебе, красо…
Всевишній Боже! Зупини відлигу —
це ж апокаліпсис збувається, як сон!..

- Нещасні! Це всього лише зажинок
засіву, що у землю ліг торік.
Весь урожай ще визріва незримо —
тож косовиці вистачить на рік…

Вусата смерть в армійському кашкеті,
попахкуючи люлькою в зубах,
вершила яко жнець у тридцять третім
немислимо-безжалісні жнива.

Її ужинок важко уявити
і осягнути розумом без сліз:
людське життя таке мільйоннолике
в голодоморний кануло покіс.

Коса її - щербата, безпощадна -
хазяйновитих тяла орачів,
кого ж минала – мучила злорадно
з тавром «куркуль» сибірська далечінь.

Коса косила в п’яному екстазі,
вусате пересмикнувши лице,
і у звіроподібній іпостасі
себе являла істини творцем.

А істина в її мерзкій уяві —
це всенародно-колективний рай,
де на вівтар сумнівно-спільній справі
останню фасолиночку віддай

і не зважай на пустку недороду,
на зголоднілі очі дітвори,
інакше — станеш «ворогом народу»,
і не уникнеш раю… Колими

Інакше… Боже! Укріпи в надії
перетерпіти цей Армагеддон.
Не допусти, щоб душі гречкосіїв
могли гріховний перейти кордон,

і в розпалі двадцятого століття
пред віч цивілізованих світів,
нехай в неурожайному політті
голодний мертве рідне тіло їв!!!

О Господи! Невже магічний контур
двох трійок – доля поколінь, скажи? —
У тридцять три зійшов Ти на Голгофу,
нам — тридцять третій рік не пережить!

Чому на ниві житниці Європи
живущий хлібний струмінь пересох:
на трударя, що душу вклав у копи,
чигає смерть за п’ятий колосок ?!

А на обійсті ждуть голодні очі
напівживої спухлої рідні,
й уста дитячі замість «їсти хочу»
вишіптують безсиле: «хочу ї…»

…Вусата смерть в армійському кашкеті,
попахкуючи люлькою в зубах,
завзято, яко жнець, у тридцять третім
завершувала планові жнива…

2007 (2012)

* листопад - місяць вшанування жертв Голодомору

На перекрёсток всех своих путин
Я опоздал, и в этом не один.
Жизнь хороша в автомобильной пробке
Стабильной медитацией машин.

Мне всё-то интересно (на беду!),
Откуда вышел и куда иду?
Простой вопрос выносится за скобки
В какой-нибудь надмирный Катманду.

Мой звукоряд несётся, в чём богат,
На волю из трёхкомнатных палат.
Пишу, что вижу и о чём не вижу,
Надеюсь на словесный аппарат.

Вне всех причин,без шляпы, без пальто,
Обычно заходя инкогнито,
Главнейшее увязнет в мутной жиже,
А после, если вспомнишь, - нет, не то.

2012

Пройтись узбережжям,
Збирати краплини -
Минуле, прийдешнє,
Майбутнє мінливе.
Плескатись у піні,
Чекати свободу -
Пожовклу і синю -
Зеленим, у воду.
Тремтіти думками,
Що тихо холонуть -
Руками, ногами
Чіпляючись - тонуть.
Дивитись за обрій,
Де сонце сідає -
Поверхнею моря
Себе огортає.
Не вірити суму:
Прийдешнє мінливе.
Закінчивши думу -
Чекай неможливе.
(Щасливе)

Люди – окремі планети –
Німі силуети
В туманах-туманностях
Міжгалактичного міста.
Люди – самотні комети –
Мчаться у ґетто,
Кожен своєю орбітою
Горя і нерозуміння.
Замість людей – монети,
Срібні, дзвінкі монети.
Замість людей – багнети,
Гострі ножі-багнети...
Людино, де ти?

17.11.12

1.
Різноголоссями думок так просто
розвітриться зайвими „ВИБАЧ” на постіль.
2.
Та крижму твою я стягнула з грудей,
не біль пригорнувся – а жук скарабей.
3.
Нещадним дощем від ін’єкції в очі,
не буду більш дихати – серце не хоче...

18.11.2012

Пиши. Це краще, ніж запити,
Пустившись берега. Пиши,
Щоб вижити. Не розлюбити
І не зненавидіть. Лиши
Все особистісне за гранню
Душі та розуму. Поглянь:
Це завдяки твойму коханню
Розквітли тисячі кохань!
Пиши для себе. До шухляди,
До мовчазних пиши небес:
Не бійся зради! Після зради,
Не забувай, Христос воскрес.
І ти – воскреснеш. Після пекла
Поразок і розчарувань
Відчуєш знову: не запекла
Твоя душа! Вона за грань
Не перейшла. Вона ізнову
Любити зможе, як могла,
І знайде знов і дивну мову,
І не підбиті два крила.

Пародія

На Сатурні дубáсив град,
А лабáло – забрав би біс!
Я з Сатурну вертав назад
І по ринві додолу ліз.

Я такий, як сто літ назад,
А казали ж мені – не пий.
Хвощ мені – дикорослий брат.
Мент чекає внизу… смішний…

Лýпить очі – хоча б не врік,
Он маскується поміж урн!
Я такий, що стрибнув би вбік,
Та вертаюся на Сатурн…

17.11.2012

Не бійся говорити про любов…
Не бійся правди, що життям напита.
І серед білобарви хоругов
не бійся дрібку кольору пролити.
То все наука… Не усякий хист
дається легко рівно без натуги,
ба навіть вітер обриває лист
лише, як люта викрешеться хуга.
І навіть річка добру перегать
ламає тільки, як натужить води.
А рани серцю зовсім не болять,
як серед сонця згубиться негода…
Не бійся навіть чорних кольорів,
вони не здатні світле погубити,
і що б там розум серцю не велів -
відважся душу щирістю налити.

2012

Один «хоробрий лицар» одягся в «обладунки»,
ударив із-за рогу й сховався за лаштунки.
Кричить: «Усе за жанром, я виглядаю круто,
на недосяжність право у мене має бути!»
Якщо боїшся здачі, не сунься перший, друже,
якщо боїшся бруду, не стрибай у калюжу,
як пишеш епіграми – не закривай сторінку:
так роблять недолицарі і яночки устимко.

Я – жінка. А Ви – чоловік…
Не личить Вам, ой, як не личить
ховати від мене обличчя,
а в стуленім склепі повік
дві цятки зіниць винуватих,
що зрадити можуть умить…
Відвагу свою розбудіть,
помпезні вдягаючи лати...
Хіба не доволі їй спати,
чи в неї до сну ненасить,
бо Ви й не чували про неї,
а гордим геройським трофеєм
бравада пуста лопотить?
Я щира. А Ви… Словоблуд…
Даруйте, та Ви тільки блазень.
Второпала це не одразу -
на світі доволі іуд…

2012

В безодню літ відкочуються будні,
А в буднях непомітно розтають
Сумні й веселі березні і грудні
І вже минулим у житті стають.
Та хочеться на хвильку зупинитись,
Перепочити в цій гонитві літ.
І - проклясти, а може й помолитись,
На цей жорстокий, цей шалений світ.
А ще пізнати Істину нетлінну,
Що сотворила Розум і Життя,
Та поспитати в Господа уклінно,
Який-бо сенс у тлінного буття?
Якщо насправді нам усім судилось
Нести тягар найпершого гріха,
То вже сторицею минуле відомстилось,
Проте сум'яття в душах не стиха.
І я вже знаю, хто у тому винен,
Що рід людський неправедно стражда:
Адам був Бога слухатись повинен,
А він побіля Єви упадав!
Хай славні будуть волхви і пророки,
Воздам хвалу землі і небесам
За те, що я і світ оцей широкий
У вічності зійдемось - сам на сам.

Ін"єкція правди лікує болюче, уперто.
Гірка сутність спускає з небес додолу.
Світ рожевих ілюзій стає перекотиполем.
Пошматована осінь діри латає відверто.

Підступний укол! З одновприском усе перетліло.
Поглинає чітко думки порожнеча.
Не порятує незбагнена від себе утеча,
Невідворотності кігті впиваються в тіло.

Земля тужавіє, вбирає дощі з високості.
Вже покриті перса полів першим снігом.
Несподівно в правді істина стала бліцкригом,
Суєтою суєт, де у програші - переможці.

Хоч я вже майже старий дідо,
Але ж в мене таке лібідо!!

2012

Уже Листопад одягнув рукавиці,
У валянки теплі узувся хутчіш.
Він саме в такому поважному віці,
Коли час долати грудневий рубіж.

А Грудень привітно до себе запросить,
Він Осені старість догляне, як син.
І буде у неї м'якенькою постіль
Зі срібних ниток хуртовин.
2012р.

Зоре моя, ти ще плачеш,
зливой зітреш все майбутнє,
жити ж збиралась, неначе?!
Крила склепила могутні...

Зоре моя, я заплачу,
тьма оселилась нікчема,
ти посміхнись – я віддячу...
В’яне твоя хризантема...

Зоре моя, хто не плаче –
всі ситопузі расисти,
мрія яких на додачу
неньку вкраїну розп’ясти.

16.11.2012

Дивовижний листопад
Завітав в осінній сад.
Закружляв у падолисті
З горобиною в намисті.
Натрусив із деревець
Багряниці на вінець.
Прихорошив дві берізки,
Золоті заплівши кіски.
Постелив звіряткам спати
Й утеплив біленькі хати.


13 листопада 2012 року

Твої куряви стужавіли,
горді коні твої німують.
Випий трунку, випий, мій милий.

Горди твої посірені, бавні.
Листопадиш-огниш всує,
соловею-розбійнику славний.

Твої славні квасніють, гуснуть,
гугнявішають сиві гуки
ув озимих твоїх пустках.

Випий зілля, брате, набілу,
хай вертають лошиці на луки,
хай глитають душу зболілу.

2012

Міста винищують таланти,
чи то таланти губляться в містах.
Для когось кава й діаманти,
а хтось радіє і синиці у руках.
Міста, мов осінь, дихають в обличчя
даючи спокій та незрозумілий страх,
відлунням в голові співають протиріччя,
й самотність відступає лиш у снах.
Міста завжди чекають осінь
бажаючи побавитись з людьми,-
вони то плачуть, то щось просять
ховаючи таланти до холодної зими.

2012

Ви тут – я там.
Ви там – я тут.
Розбита сутність глека.
Від вас до вас –
Увесь маршрут,
Незгасні кола пекла.

Минулі радощі тули
Череп’ями скупими, -
Років ядучої золи
Не зменшити між ними.

Я рвусь із пам’яті СІЗО
У забуття – на волю,
Але ні крик,
Ні тиші зойк
Не умаляють болю.

16.11.12

не толочи тонкий туман
коли скрадається тривога
не розпускай рукав дощу
ти голос осені почуй
гортанно-пристрасний
вологий

лише рабом його не стань

бо попливеш і пропадеш
як золотий листок опалий
як човен з клаптиків тепла
перемайнеш чуття уплав
і стане мало літа
мало
і стане осені без меж

Сам не свій сьогодні Юра,- щось не йде наука.
Ходить злий, бо нерви "з'їла" чорна цятка - муха.
Тут ще й Ромко в душу лізе. Вперто, як бацила:
- Ти скажи, яка ж то муха так тебе вкусила?
Тут Юрко не втримавсь просто: - Вже не чую руку.
Сам ніяк убить не можу кляту чорну муху.
- Мухи в хаті - то дурниці - скалить зуби Ромко -
Гірш, якщо в дурній голівці - мухи або бомки.
- Так і є. Дурне, бо бідне. Розум де і очі?
В муху досі я не вцілив. Сам "попав на гроші".
- Через муху? Як так можна? - глипнув той на Юру.
- Як та як! Новим планшетом "бахнув" муху здуру.

мороз цілує хризантеми
тонкі шпилі здіймає іній
і трави мов у діадемах
стоять в холодній сивій піні

земля втискає своє тіло
в зимові крижані ворота
з верби летить оскаженіло
останнє листя тьмяно-жовте

і топче ніби балерина
пуантами по голих нервах
і тенькає життя в судинах
невідворотно й безперервно

доба бреде до снігопадів
мені ж до холоду байдуже -
іде моя дитяча радість
по взятих кригою калюжах


16.11.2012

Втомлено іде, немов на плаху,
Крилами волочить по землі
Схожий так на ангела чи птаху
Зраджений небесний пілігрим.

Ледь помітний слід в осіннім листі.
Губить пір"я і бруднить поділ.
Тільки очі - ясно-променисті -
Не втрачають іскорку надій.

Ні, мовчи, питаннями не змушуй
Ту ходу спинити хоч на мить.
Від упадку він хоронить душу
У своїх долонях. Йде... Мовчи!

15.11.12

2.
Сумно каруселі пролітають містом
Осінь у туманах розгулялась листом
Холодом фонтанів не зігріти світу
Дощик накрапає реквієм по літу
У кав’ярнях міста пледами укриті
Мило розмовляють городяни ситі
Вереснева днина непривітна нині
До старого пана в зношеній свитині.
Скрипами зітхають втомлені трамваї
Таємниці вулиць вітерець гортає…
Сумно каруселі пролітають містом
Осінь у туманах розгулялась листом…

Вересень, 2012