Розраховуй на більше...
Натерте до блиску тло
І знайомі на дотик
Кожна лінія, кожен порух.
Тільки іноді біль ще
Приходить і п'є тепло,
І лишається доти,
Доки хочеться спати поруч.

Розраховуй на більше...
Лише не гаси мій сплін,
Не принось суєти,
Не мішай моїм мріям жити.
Нехай іноді біль ще
Підносить мене з колін,
Переходить на ти,
Йменується моїм вчителем.

***
Обміняю листи на мозаїку сонць і квіти.
Розраховуй на більше...Чекай на зустрічний вітер

У монотонних буднях потопає час
І десь не десь у свята виринає
Немов свіча ми, гаснемо в вночі
То нас запалюють і ми мов, воскресаєм

Так серед друзів, - (нібито , назавжди вірних )
І ворогів , (що інколи за друзів кращі) ,
Ми день у день, зі снів прокинувшись чарівних
Надією серця наповним наші

І з вірою, що прийде кращий час,
І нас оцінять не зі слів чужих – обсуди!!!
А за добро і глибину душі і вас,
Але ж хіба цікава, чесність людям?

Їм, би лише поговорити дай,
НЕ їсти з тиждень , ні - і навіть пити!!!
Їм дай лиш привід, похибку і знай!
Для них за честь щось біле – очорнити!!!

Хіба таке з тобою не траплялось?
Хіба тобі не прикро? Не болить?
Та час минув - хіба не легше стало?
Обсуди вчухли – Бог суддя їм. ТРЕБА ДАЛІ ЖИТЬ!!!

Вона звичайна жінка. День у день
Охайна і приємна. Не лукава.
Для приятелів - жодних одкровень,
Хіба що разом вип'є чашку кави.

Коли проміння сонця золотить
У вазі квітів маківки червоні,
Пригадує життя солодку мить,
І заздрить голубам на підвіконні.

Коли іде любовний серіал,
Бажає мати ніжності краплину.
Подивиться у глибину дзеркал,
І розстеляє ліжка половину.

Вона звичайна жінка. І тому -
Сучасний одяг, модні черевички.
У диво вірить. Диво і весну,
Що радісно накликують* синички.

*Накликують(діал.) - дуже голосно раз у раз
видавати звук, що передає певне почуття.

1-3.02.2013р.

Ночь, за окном пригорюнился месяц жалкий.
В тихий тринадцатый год накануне свалки
Мальчику снятся настурции и фиалки.

Мальчику снится начало другого века,
Множество проводов, фонари, аптека,
Ещё - телефоны Nokia, окна Veka...

К самому чрезвычайному на подлёте
В медленном розоперстом водовороте
Мальчику снится смеющийся Гарри Поттер.

Вот такой коленкор, Коленкур, вот такая пьеса.
Как неявственный символ незыблемого прогресса,
Прыснет девка в окне снующего "мерседеса".

В полушариях мальчика зажигают ночные клубы,
Кто-то торопится, кто-то ругается зло и грубо
И влюблённые внятно целуются губы в губы.

А потом всё куда это завертелось? Помчалось, глядь-ка -
Кремль, с трибуны вещает бровастый дядька,
Вверх ракета сигает, ансамбль идёт вприсядку.

Закричали сквозь лай "ферботен", вонюче горит чего-то,
Много танков и самолётов, куда-то бежит пехота,
В голосе Левитана крепчают стальные ноты.

Так, что еле успел отгреметь выпускной в июне.
Рабочий с колхозницей - бэтмены полнолуний.
В развалочку нэпманы, как тараканы, пускают слюни.

Прикольный броневичок расплевался свинцом в картину,
Весёлые бородачи тащат сельдь в путину,
На Зимний насели норманы или льдины.

И от всей беготни голова мальчика как-то вскипает резко,
И с экрана вдруг пропадают цветные фрески,
Исчезают поля, подстанции, перелески.
Всё, ничего этого не было -
Тюли, кружево, занавески.

2012

Привіт, берізко - сестро білокора,
Ти ще дрімаєш? Так, авжеж - зима...
Я знов прийшла, хоча була тут вчора -
В життя моє вповзла сумна пора.

Ти спи, ти спи, а я тут біля тебе
Тихенько постою. Втікаю від людей -
Хочу поплакати, щоб чуло тільки небо,
Подалі від допитливих очей.

Прийшла печаль - несу до тебе сльози.
Ти не осудиш, мовчки все приймеш.
І незважаючи, чи сонячно, чи грози,
Ти віддано мене чекаєш все ж.

Я обійму, хоч трішечки зігрію,
Тебе холодну, сонну, дорогу.
Ти в мене є - це живить ще надію.
І хай болить - це значить, що живу.

Одинокість чи повна свобода
Від претензій і зобов’язань,
Від вагань і від гри в необхідність,
Пересудів, холодних вражень?

Одинокість чи вільний простір
Для шалених думок і планів,
Для польоту химерних фантазій,
Переходу бажань у намір?

Одинокість чи незалежність
Від недбалих, пустих стосунків,
Від набридливих слів і звичок,
Від поспішних обійм, поцілунків?

Одинокість чи Доля Людини,
Що у спокої зцілює Душу,
Що себе пізнає зсередини,
Що в собі розкриває квітучість?

18.09.2012

Хто казав, що флоксія не плаче?
Її цвіт нам губи солодить.
Квітка – не людина, все пробаче:
Як зламаєш гілку – не кричить,
Тільки соком зелені заплаче,
Тільки листя струсить молоде.
Мов сльоза її жовтогаряча -
Літня злива небом загуде.

Котки сплять, натомились їх лапки,
Сплять ведмеді, зайчата і жабки,
Пірамідки стоять веселкові,
Спи, розумничку, в щасті здоровий.
Сходить сонце рожеве щоранку,
Підростай же пошвидше, Богданку,
Дужим, добрим, як дуб у гайочку,
Кучерявий, єдиний синочку.

Коли впаде холодний сніг на гарячі вії,
А зима влаштує неспокою заметіль,
Подорожчають літні спогади, ніби повії,
Мов глінтвейн нагріватиметься відчаю біль.
Хтось малими ковтками буде пити отруту
цих занадто обпечених серпнем надій ,
відбуватиме знову щорічну покуту,
зупинивши на кризі швидкість подій.
А тоді розламається лід, наче совість,
Запізніло сп’янілих чужих одкровень,
Тішить те, що навколо усе - тимчасовість,
Ця холодна зима, цей вкорочений день.

У селі поминальний день:
Звідусіль позліталися діти,
Поспішають до рідних могил,
Де батьки полягали спочити.

У зажурі схилили чоло,
Вже і їх сивина покрила,
А з портрета, немов жива,
Мами усмішка – лагідна, мила.

І згадались її слова,
І бажання її заповітні,
Щоб ніколи поміж собою
Не були ворогами діти.

Стоїмо ми рядком біля мами -
І сьогодні вона ніби з нами.

2011 р. Надія Таршин

"Месія" міняє "месію",
А жити нелегко стає,
Як слово тримати не вміють,
То розум Господь не дає.
Лише на папері "здобутки"
І гірко, і сором за них -
За їх чергові оборутки -
Народ до пори лиш притих.
Не вічне це наше терпіння,
Якому дивується світ.
Є розум, і руки, уміння,
Хоч знищують нас скільки літ.
Ми є уже нині - високі,
І душі нам гідність кує,
Від влади біда і неспокій -
Укотре з вогнем заграє.

2010 р. Надія Таршин

На подвір’ї маленький хлопчик зі своєю мамою
(третій під’їзд, сорок восьма квартира)
гуляють серед калюж, переходять від однієї до іншої,
і впасти не страшно – мама міцно тримає за каптур,
мама дозволяє залізти з гумаками у воду,
мама не забороняє навіть у неї присісти
(дивна мама, напевно, сама ще дитина).
Хлопчик занурює до калюжі синю лопатку,
хлопчик розбиває на друзки своє відображення,
потім дає йому знову зібратись докупи.
Мамо, - запитує хлопчик, але ще не словами, -
хто це так дивно поглядає на мене з води?
Що це за даль стоїть за його спиною –
така неозора, що я їй не бачу кінця?

(Мамо, переведи мене через воду,
для моїх маленьких ніжок поки немає броду,
а даль за моїм відображенням вперто чекає мене,
мамо, що буде зі мною, коли дитинство – мине?
Усе це майбутнє, неперейдені ріки й мости –
усе це загрозливо дивиться на мене з води,
мамо, переведи мене через воду,
мамо, переведи!..)

Маму і хлопчика оминає бабця в зеленім пальті
(другий під’їзд, двадцять третя квартира),
що гуляє, як завжди самотня, в таку слизоту.
Вона схиляється до хлопчика, говорить щось зворушливе,
потім переступає своє відображення у калюжі
і прямує до квартири з холодними батареями,
воду в яких ще не зміг відігріти жоден ЖЕК.

(Мамо, переведи мене через воду,
захисти мене від цього могильного холоду –
він насувається, він огортає мене!
Мамо, що буде зі мною, коли це життя – мине?
Темрява, плюскіт води і підземна ріка,
де вона, мамо, де твоя тепла рука?
Меркне похмуре світло, поволі зникають сліди.
Мамо, переведи мене через воду,
мамо, переведи...)

А тим часом дівчинка
(перший поверх, вікно над дашком підвалу)
дивиться на них крадькома крізь фіранку –
на маленького хлопчика, його маму і бабцю,
на зиму, котра повільно гниє з голови,
дивиться, дивиться – і ніяк не закінчить своє прибирання,
і вода для миття підлоги, забута, стоїть у відрі.

(Мамо, переведи мене через воду…)

Ой закину долю нещасливу,
Знов - таки візьмуся за старе:
Аркуша засію білу ниву
Літерами , комами, тире.

Парослі душею обігрію,
Бадилини правками зміцню,
І до жнив здійсню давнішню мрію:
Вирощу нев'янучу пашню.

Як читач у засіки сердечні
Хліба з подостатком набере,
Значить ця затія є доречна.
Ой берусь негайно за старе!

05.02.13

Спекла пиріг. Хай думають, що свято.
Цей понеділок зовсім не важкий.
Я розв’язала сумнів на халаті.
Біжи крізь лютий просто навпрошки.

Біжи чимдуж. В замети і морози.
Повз метушню з імен і голосів.
Я вже стою босоніж на порозі.
Наш діалог почнеться не зі слів.

Впаде зима на вимиту підлогу.
Хай буде чай зі свіжим пирогом.
І понеділок, пружний та вологий,
Вечірнім зойком зникне за вікном.
2.02.2013

Мири-мири-мирусики –
Мирились карапузики,

Миритися втомилися
І знову посварилися.

Аж тут прийшли матусеньки –
Мирити карапузиків,

Та тільки карапузики
Немирними були…

І мами карапузиків
Додому відвели.

У Петрика й Сергійка
Є кошеня-крутійко.
Півдня воно Сергійкове
І Петрикове пів,
Бо кошеня не ділиться
Інакше на братів.

Я маю намір увійти в мовчання,
Звільнитися від хибних зобов’язань,
Ввійти у Храм Духовного Пізнання,
Спинити шквал порад-думок-прив’язок.

Я маю намір увійти в мовчання,
Ввійти у глибину свого Єства,
Звільнитись від вимог і від повчання,
Щоб чути, як звучить моя Душа.

Я маю намір увійти в мовчання,
Собою бути в Світлій Німоті,
Звільнитись від вагань і від чекання,
Без слів, в Любові по Життю іти.

05.08.2012

Не говори вночі своє ім’я нікому,
Не вір ні темряві, ні аркушу не вір.
Десь в глибині рядків народжується звір.
Він темний із лиця. Він схожий на ікону.

Не вір ні темряві, ні аркушу не вір.
Вони чаклують вірш і б’ють йому поклони.
Він темний із лиця, він схожий на ікону,
Він совам і словам дарує другий зір.

Вони чаклують вірш і б’ють йому поклони.
Чужими іменами вже повниться папір,
Він совам і словам дарує другий зір
І втягує тебе в чужих імен канони.

Чужими іменами вже повниться папір.
Не говори вночі своє ім’я нікому –
Ти втягуєш себе в чужих імен канони,
І в глибині рядків народжується звір.

«Ну, як справи, Флоро, як там справи», -
запитав фейсбук чарівно_вправно,
я всміхнулась, доброго вам ранку,
раптом купа тихих ніжних лайків.

Ще й думки на відстані читаєш,
бо учора запитав, що сталось,
промовчала, думала – байдуже,
раптом сонце на стіну метнулось….

«Що ти думаєш сьогодні, мила Флоро»,-
Боже мій, замовкни, чудо_горе,
Я втікала мріяти у тиші,
Та з`явився ти, людей мудріший!

«Ну, як справи, як твої проблеми», -
Та закрий вже рота, життєсферо,
Не пиши мені свої питання,
Бо полишу розумо_змагання.

Утечу до сонячного блиску….
Там питання, витерті до лиску,
Лежачи в траві, задам …. До біса!
Ну, планшетний, що розкажеш стисло?

***
Вона дива чекала. Тиждень.
Аж посивів каштанів ряд.
Вона дива чекала. Ти ж бо
сам учив, що не все підряд
буде справжнім у цьому місті.
Мимо стрімко пливли вітри.
Вона дива чекала місяць,
потім рік, і ще тридцять три.
І коли не діждала долі
і зашторила вікна, ти
кинув різко болючий докір:
"Нащо ждала? Було б іти..."

***
Шовком коси манила,
жаром важких коралів.
Може, тобі то снилось?
Може, то вишні п’яні

падали перестигло
просто йому у руки?
Плачеться тихо-тихо
в травах густих у луках.

Вицвітеш пустоцвітом.
Срібло вплете у косу
те, що не лічиш, літо...
Ти ще чекаєш досі?

(Вірші вже друкувались раніше на сайті та ввійшли до збірки. Проте, думаю, варто виставити їх. Дивно, як Оксана сплела їх в один романс.)

...не дорікай мені за крила
чи, радше, за відсутність крил:
вони ще є, не обгоріли,
у них іще достатньо сил, —
лише чекають свого неба,
щоби здійнятися увись…

без неба в серці — крил не треба...
а небо — з’явиться колись…

2008

У півпросторі неба золота павутинка, на котру упіймається ніч.
У півпростір води зазирають і сонце, і зорі – зазираю упіймана я
у блакитноокреслений простір. А очі твої голубіють мене, голубіють…

Віч-на віч із морозом, на аркуші льоду розцвітає ментоловий сніг.
Не сягнути рукою руки у знеболеній тиші, де сльоза не плекає весну
у загублену первісну душу. Тільки серце твоє лебедіє мені, лебедіє…

У тенета зими ми потрапили разом – вивільняється вірш на папір.
Зі шкоринкою льоду розтануть і звуки, і біль недомовлених слів.
Сам на сам із собою… Розгубила тебе і себе розгубила сльозою…

2013

Маленька, наче карафонька,
а погляд зацікавлений,
така гарнюня в тебе донька,
красунечка забарвлена,
рожева шапочка тепленька,
веселий жовтий шарфик,
такая лялечка маленька,
улітку носить бантик,
а зараз пуховик яскравий,
прудкі маленькі ніжки
у чобітках червоних нових
тупцють по доріжці,
яка ж вона, твоя дитинка,
пресонячна і славна,
ось жартома сніжинку ловить,
красива буде панна,
розумна, оченята зводить
на татка позирає,
яка гарнюня в тебе доня,
і я таку ж бажаю…
маленьку, наче карафонька,
із ямками на щічках,
щоб було «зроблено з любов'ю»
Засяє й моє личко.

Хто ти, така уперта,
Ніби надії біль,
Що не вдається стерти
Образ твій звідусіль?
Хто ти, така найтяжча
З пройдених всіх доріг,
Що відрізнити щастя
Я од біди не зміг?
Хто ти, така тривала,
Наче безсмертя час,
Що розлучити й далі
Доля безсила нас?
Хто ти, така єдина,
Що не знайду замін,
Певно, тобі до згину
В пустці задушних стін?
Хто ти? – Не розгадаю,
Та не гублю мети…
Радий тому, що маю
Диво таке, як ти.
04.02.13

Чорнобілолапий кіт
Вирішив піти у світ.
Взяв мальовану торбинку,
Вклав туди смачну рибинку,
Пиріжків, коржів маленьких,
Сухарів смачних дві жменьки,
Молока, сметани, сала…
Подивився: якось мало!
Хліба вкинув, кусень м’яса…
Облизався котик ласо.
Захватив ще й ковбаси…
Тепер cпробуй донеси!

1-4 лютого 2013 року

Чи, бува, не наснилось мені?
…Я лечу на крилатім коні.
По лугах, по степах і діброві
Дзеленчать його срібні підкови.
Вітер чеше нам гриву й волосся,
Шелестить унизу десь колосся.
Там за обрієм світиться даль…
І життя в цю хвилину не жаль.

3 лютого 2013 року

У рік новий відчинить двері Янус,
Цей рік веселощами всіх наділить,
Просити у старого року стане,
Щоб дні сумні у ньому залишились.
Він подолати зиму сніжно-білу
Нове кохання зве, що доки спало,
Йому дарує пустотливі крила
І стріли невблаганні з гострим жалом.
Весна вступає у права помалу,
Голубить ніжно кольорові квіти
І для Землі сплітає покривало,
Що барвами і пахощами вкрите.
А ти, найкраща квітко, юна діво,
Пізнай любові неймовірне диво.

Багато дверей – куди хочеш іди:
Отрути ковтнути, напитись води,
Проблему минути, схопити біди,
В халепу улізти чи Смерть відвести –

У всякому разі, ти будеш іти.

Зважати на зорі, на каві гадати,
Розкинути карти, пелюстки зривати,
Відчути себе чи просити поради,
Молити: «Пробач!» чи Душею прощати –

В усякому разі, тобі вибирати.

Багато дверей, то іди, куди хочеш:
Повз сутність свою не пройдеш, не проскочиш,
Чи ремствувать будеш чи просто промовчиш,
Душі своїй голову не заморочиш –

В усякому разі, роби те, що хочеш.

01.07.2012

У кожного Майстра - своя Маргарита,
Свій Воланд, Єшуа, Пілат...
Душа до прозріння і болю відкрита,
Та тільки для щастя - навряд.

Блаженство - як наслідок, а не причина
Останньої крапки в кінці,
Яке надається йому для спочину
З печаттю жури на лиці.
2.02.13р.

1

Над Сватовим світає Україна
В своїй неперевершеній красі:
І соняхи, і вишня, і калина
Вмиваються у росяній ясі,
Являючи символіку правічну
Оновленому світові: сприймай
Країну цю прапервісну й космічну,
Приймай її в чистилище і в рай.
Не відвертай вгодовану парсуну
Від лика худорлявого її -
Персоною нон грата на трибуну
Вона не прийде!
Наші солов"ї
За вигідний прокорм не продавались
Ніколи і нікому,
Й журавлі,
Де б не були,
Весною повертались
Додому, до найкращої землі!
Ми прийдемо в Європу, як почесні -
Не гості, ні - господарі життя,
І в кожнім нашім вислові і жесті
Побачить світ осмисленість буття.
Ми є "народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була!",
Трагічної історії могила
Курганом слави стала й підняла
Народ козацький на святу вершину
Державності;
Священна булава
Богданова
Боронить Україну
Й щодень її утверджує права!
В гаях не мовкне пісня солов"їна
І поглина сторонні звуки всі -
Над Сватовим світає Україна
В своїй неперевершеній красі.



2

Тут і шляхи рівніші, ніж усюди,
І не такі заплутані стежки,
На межах межи трав
І аж по груди
Пшениці виростають колоски.
І соняхи тут сонячніші наче
Від простору блакитного в полях,
І ближчою минувшина козача
Здається,
І Чумацький зорешлях
Реальніший -
У затінку раїни
Скрипить від давнини,
Не поспіша
В майбутність невідому
України...
Тут вольницею тішиться душа,
Притлумлена міською суєтою!
Сюди я приїжджаю залюбки,
Й мене тут гріють дружбою святою,
Присватують прості степовики
До звичаїв усталених, до пісні,
Що з давнини, не втратившись,
Прийшла...
Тут слухаю новини добровісні
Про переміни в побуті села.
Найбільша насолода -
Рідна мова,
Яка давно,
Немов ручай дзюрчить, -
Мала дитинка навіть тут готова
По-рідному балакати навчить
Перевертня зросійщеного...
Всюди,
У цім краю слобід і всіх свобод,
Я зрозумів:
Живуть якраз ті люди,
Що мають право зватися -
Народ!
Я Сватовим засватаний в любові
Взаємній -
Не зіб"юсь на манівці,
Прямуючи сюди:
Мій шлях дзвонкові
Звіряють придорожні криниці!



3

Маленьке Сватове - столиця
Красунь. Не раз я помічав:
То йде цариця-молодиця,
То павою пливе дівча
Такої гордої постави
На витончених каблуках,
Ласкаве й трішечки лукаве,
Ще й з ямочками на щоках.

Про місто Сватове доцільно
Лиш позитивно говорить,
Бо тут спрадавна традиційно
Вогонь відродження горить,
Яскравіший, аніж в столиці,
І мова предківська - жива:
З провінції, з її традицій
В нас України прибува!

Тож їдьмо в Сватове частіше
З усіх усюд, з усіх сторін,
Щоб душу вродою потішить
За молодістю навздогін.
Спішімо в Сватове, братове, -
Сюди прямі дороги всі,
Тут неодцвітна квітка мови
Палає в райдужній росі!



4

Тут українським духом пахне
(Чебрець, безсмертник і полин
Залляли обшири долин)
І хати сіл у білих плахтах
Стоять у затишку калин.

З урбаністичного Луганська
Під небо це, гучне, мов дзвін,
Охоче їду - і не гасне
Моя любов - печаль прекрасна -
До кращої з усіх країн!

Тче нить Червона в зелен-лузі,
Мережить прошву голубу...
Живуть у Сватовому друзі -
Є з ким розвіяти журбу,
Є з ким і радість розділити,
Немов хлібину за столом.
Мені тут є кого любити
Під Божим затишним крилом!
Нема ні гонору, ні чванства,
Ані великих, ні малих...
Тут "зливки" рідного селянства,
Тож не чужий я серед них.




2003






*Слова цього вірша Івана Низового було покладено на музику його близьким другом відомим на Луганщині композитором і співаком Василем Леоненком. До пісні ввійшли не всі рядки вірша, а ті, що підібрав особисто Василь...
Ця пісня для багатьох луганчан і сватівчан є особливою ще й тому, що, на жаль, сьогодні з нами немає не тільки автора слів, а й автора музики і виконавця цієї щемної пісні (Василь Леоненко пішов за обрій через декілька місяців після Івана Низового...). Вічна їм пам"ять.

Велике свято в Антіохії:
Нарешті не човном, а пішки
Можна дістатись до рідні чи в гості:
Понад Оронтом райдугою звівся міст.
Дякували перехожі цареві Антіоху .
Це ж він, як свідчив напис на таблиці,
Подарував цю довгождану радість.
Та от якогось ранку місто облетіла звістка:
Хтось сажею замазав колишній напис
І вивів: «Каміння для мосту цього
Завезено з далеких гір на мулах.
Тож знайте: щоразу як йдете ви,
Вважайте, що їдете на мулах.
Вони звели цей міст!»
Лизоблюди царські довідались про це
І кинулись шукати винуватця
(«Якогось недоумка-молодика»)
Та повертать колишній напис.
Ніхто з них, звісно, не спостеріг,
Тим паче не почув, як неподалік мосту
Два мули, зализуючи рани,
Шепотіли на вухо один одному:
«Ти ще не забув, як вгинаючись,
Тягали ми сюди кляте каміння?..
А казали ж, що міст збудував якийсь там Антіох».
P.S.
Скільки ж отих антіохів в’їхало в історію на стражденних спинах!..
А скільки ще стоїть у черзі...
-------------------------------
Джебран Халіль Джебран (1883-1931) – ліванський і американський філософ, художник і письменник.
Антіох другий Теос (286-246 рр. до н.е.) – цар держави Селевкідів у 261-246 рр. до н.е.

Золотими листочками, мов янголи крильцями,
Заспівали тихесенько клени й дуби.
І на їх гілочках вітер грає осінню баладу -
У Карпатах пташок він усіх розбудив...

А величні дуби стережуть віками Карпати,
Як від лютого ворога матір своїх діточок,
І з глибин ріднокраю кров святу випивають,
Яку прадіди наші тут колись пролили.
u8/10

Я вірю у свою країну
І буду вірити завжди,
Недобрий час цей скоро згине,
Не буде в нас біди, нужди.

Віками прагнули ми волі,
Благали милості у долі,
Життя за неї віддавали.
І волю ми свою діждали.

Яка земля талановита,
В талантах, як у самоцвітах.
Куди не кинеш оком - всюди
Терплячі, роботящі люди.

Вони і сіють, жнуть, будують,
Людською гідністю вартують,
І хлібосольні, добрі, щирі,
І з усіма живуть у мирі,

І на чуже не зазіхають,
Здебільш - у серці Бога мають.
Чому не жити їм, як люди?
Я вірю, так воно і буде!

2011 р. Надія Таршин

Мій маленький шибеник,
Як люблю тебе –
Ти для мене сонечко
І небо голубе.
У лукавих витівках
Впізнаю себе ,
Тішиш моє серденько
Вже не молоде.
У тобі дитинство
Бачу я своє –
Щастя моє любеньке,
Онуча моє.

2011 р. Надія Таршин

Ну що за диво – малювати ніч
в квадраті темному, кошлату і невмиту,
безлюдну... Та не в тому навіть річ –
по чорнім чорним – малювать не вміти?

Вона бреде безоглядно в імлу –
ведеш, мов малюка, її за руку,
а поруч – ані вогника, ні звуку...
Малюй її, безпомічну, малу!

Життя на правки – о, яке скупе...
І процвітає межи днів полуда.
Не раз себе запитуєм: як бути?
Окреме би замовити купе –

щоб ані кого – тільки дощ та сніг
в твоїм вікні, що мчить у невідомість,
позаду твій перон, вокзал...Натомість
ти новий малювати день би міг

1.
– Мамусю, дивись:
дерева скляні!
Ні сліду,
як снігом
ступаю!
- Це ожеледь,
синку,
так взимку
буває …

2.
Молода берізонька
у пояс уклоняється:
- Королево, змилуйся,
звільни від цих оздоб…
Промерзла я до найменшого
пальчика…
Вітре, не руш мене!
Бо зламаюся…

3.
Жива! Жива!
Хоч гнулася,
устояла –
всміхнулася!
І кокетує з Вітром:
- (Не) руш мене,
(не) руш…

4.
- Матусю, вже льоду нема
На деревах
І чорні сліди
На снігу…
- Ворона ходила,-
сліди зачорнила,
і пише вірші
про Весну…

04.02.2013

Відпускаю тебе, відпускаю.
Я не знаю, чи з пекла, чи раю?
Але більше тебе не тримаю:
Вириваєшся, хочеш – іди.

За рукав я тебе не тримаю,
Відпускаю, як лебедів зграю,
Як хмарину оту, з небокраю,
Що ховається вже за межу.

Відпускаю, як лебедів згаю,
Наче воду із сита пускаю,
Наче гуркіт старого трамваю,
Що в минуле поїхав колись.

Наче воду із сита пускаю,
Наче хвилі нестримні Дунаю,
Ніби запах того короваю,
Що в дитинстві бабуся пекла.

Наче води нестримні Дунаю
Не чекаю тебе, не вертаю
Із життя промайнулого – знаю,
Що не вернешся, як не проси.

Не чекаю тебе, не вертаю,
Із душі біль розлуки знімаю.
Так вовків у задимлену стаю
Відпускаю і кличу – не йдуть.

Із душі біль розлуки знімаю,
І, як ніч серед літа, змовкаю,
Сам собі кожну мить дорікаю
І картаю, й караю себе.

Я, мов ніч серед літа, змовкаю
І зникаю… Тебе відпускаю…
Розумію… Та й сили не маю,
Щоб утримати те, що не мав.

осінь покúдала золото літа в багаття
босою бродить остання любов нічия
більше не справдяться кинуті в мене прокляття
все що я маю на світі – то радість моя
мудра і тепла вона залягла в мої очі
світить душею шепоче таємне ім’я
стануть деревами-травами звуки пророчі
все що я маю на світі – то радість моя…

виллємось дощиком радосте перед шляхами…
тата руками пригорне мене течія
Бог усміхнеться до мене морщинками мами…
все що лишу я на світі – то радість моя…

Ранок пахне
Перманганатно,
Ультра-кольором –
Фіолет.
В Україні
Сьогодні
Антно
І відомо все
Наперед.
У столиці
Сьогодні
Біло,
Кришталево,
І десь вгорі,
На горі Лисій –
Крила, крила,
І дерева,
І янголи.
І немає
Того бажання
В небеса
Розпочати
Лет.
Порцеляново.
Тонко.
Ранньо.
І трипільсько.
І дух Венед…

2007 р.

І тихий сад,

І синя річка,

Й співуча райдуга містка,

І залізниці кінострічка,

І електричка приміська,

І хмарки біла парасоля,

І від хмарини тінь легка,

І жайвора високе соло

Над музикою колоска,

І терикона сизий обрис

Поміж акацій і беріз,

І в серці незабутній образ

Того, над ким цей обеліск,

І сіль сльози, і слово щире,

І вічне джерело снаги –

Це лиш куточок Батьківщини,

Але який він дорогий!


1980

1
Такий монументальний і всесильний,
Ти богував щоранку на терасі:
Умившись морем Чорним, витирався
Блакитнонебим рушником, Василю,
І нас будив, і дарував Одесу,
І наші, ще такі наївні, рОки -
І ті рокИ скалкАми на всі боки,
Скакали по осонценому плесу.

Ти вже тоді вивищувавсь над нами
Не лише зростом, а й високим духом,
І був серед сміливців - відчайдухом,
Однак не легковажачи словами.

Невже ж бо ти, Василю, знав зарані
Усе достоту про свою Голготу
І вже тоді робив тяжку роботу

Над прірвою,

Над вироком,

На грані?!


2
...Володимир Сорока, талановитий скульптор і поет, може, перший провидів безсмертя Василя Стуса: одного сонячного травневого ранку виліпив із глини живе диво. Як на мене, то це був геніальний скульптурний портрет Василя! Що сталося із тим портретом і де подівся його автор?


Ніхто не похвалив,
Ніхто й не гудив...
Захоплено завмерли ми усі:

Ішов Поет –

Красивий –

По росі –

Вгрузаючи у землю аж по груди!


1993

***

Благаю в Тебе, Господи, тепла –
Жагуче серце жару не жаліло…
Довкола храмів торготить бедлам.
У мирі – чола… Мирні – знавісніли.

Я потребую шляху і долонь,
Які б несли свічу єства уперто
Під гайвороння ремство над чолом,
Повз шабаш відьом і тенета Смерті.
Хай шовковиться променястий дар,
Хоч шарпають невір`я чорні шквали!

Тепла просила – обійма пожар…
Мабуть, просила в Господа замало.


2012

від листів, не написаних взимку, ти кажеш, легше
певне, це наслідки нежиті й авітамінозу,
і що настрій твій кілька днів, мов розбитий глечик,
перед сном ти читаєш дешеву любовну прозу

після цього сняться лиш гори: Анди, Карпати,
що повільно ростуть, мов слова із озимих літер,
а на ранок приходять дощі, мов вцілілі солдати
із полків, що учора надвечір були розбиті

і що ти стомилась від клімату й недосипання,
догори зводиш руки, задивляєшся в атмосферу
і чекаєш, як сонце проб'ється крізь наше чекання,
розтопивши обвислі хмари й нічні химери

і я уявляю твій дещо розгублений погляд,
сіру куртку, під якою б'ється серце: маленьке й хоробре,
далеку землю, якою ходять твої ноги
і знаю напевне, що все у нас буде добре

доки нас розділятимуть пил і важкі дороги,
нечасті листи, кордони і перельоти,
за що я безмежно вдячний тобі і Богу,
що все у нас буде добре, хоча б доти

…Зламався спис, урвалася попруга,
впав Лицар із коня – важка йому кольчуга.
Впав – і не вмер, а так хотів умерти
від сорому. Поразка – навіть гірше смерти…

Гудів турнір – вітали переможців!
Лишень Вона одна сиділа сумно в ложі…
Тоді прийшла, обтерла його рани
і вклала відпочити на м’які жупани.

- Ти – Лицар мій, - у славі чи поразці…
Хай у житті усе не зàвжди, як у казці, -
устань і йди – підкорюй видноколи!..
(Буджу я «лицаря», щоб не спізнив до школи )…

Я верю в тебя, мой бесстрашный паломник!
Мой безупречный рыцарь и мой Бог!
Ты - тайный советник и тайный поклонник,
И вдоль дорог моих - чертополох!

Тебя вдыхаю, проникаюсь светом...
Иду на зов любимого мужчины!..
Иду... а счастье брызжет следом!
Иду...Иду... и не ищу причины...

Я след за следом следую туда,
Куда ведёт меня паломник мой.
И все напасти - это ерунда:
Мне нравиться быть рядом с ним слепой!..

Як подих гарячий на склі,
розтанула ти в імлі.
Мій погляд проникнув далі,
ніж постріл картечі слів,
ніж порох його на склі.

Серцем в твоїх руках
б`ється стомлений птах:
він злетіти не в силах,
бо як і я-в роках.
Серце-в твоїх руках.

Пильно слідкує лис:
може, як осінь лист
впустиш його додолу -
так вже було колись.
Марно чекає лис.

Знаю таку ще річ:
привид кохання в ніч
бродить завжди десь поруч,
спокій хвилює свіч.
Серце для нього-річ.

Знайде тебе в імлі,
звабить серед полів.
Птах -у його прицілі,
думи у нього злі,
смерть у його стрілі.

Краще вертай сюди,
поки живі сліди,
доки кохають люди,
щезнуть всі привиди -
зразу і назавжди!

2002р.

Не зважай на мою присутність,
на пошарпаність мого серця,
на життя і його абсурдність -
все це скоро само минеться…

Так пролинув був час любові,
та не буде душi спокою,
бо частинка моєї крові
і тепер ,і завжди з тобою.

Ця твоя фантазія нова,
щоб вона забула про мене,
називала татком другого -
просто помста вийшла на сцену.

Кожен знає про те ,що щастя
на чужій біді не збудуєш,
коли йшла ти від мене…Хай Настя -
думав я, що ще пошкодуєш,

ще позаздриш моїй свободі,
ще поверне інакше вітер,
та напевно знаю-відтоді
він уже не заходив звідти.

Не зважай на моє словоблуддя
та на мій розпатланий розум.
Не соромся-чини правосуддя -
розірви мої вірші в прозу.

Забувай про моє існування
і продовжуй спокійно жити -
ми давно розміняли кохання
на складові ,не здатні любити.


2008 р.

Не в моїх вподобаннях
козиряти старими віршами,
а тим більше чужими -
новий вірш, наче сповідь натхненна:
кожне слово-страждання.
Так зростає під снігом зелена
позабута вітрами,
міць жива молодої озими .

Прийде час – заспіва ,
бо не може вона не співати.
Так зрадіє, заплаче ,
що не зможе інакше прожити.
І настануть жнива -
устигай лише все покосити
і принести до хати
свіже слово ,як сонце гаряче!

2010 р.

Пародія:

…У сусідській тихій спальні
чути звабний скрип канапи,
а з моєї – як з гуральні –
запашок і згуки мавпи.
«Хир-гир-гир» - вулкан горлянки
не вщухає й на хвилину:
добрий сон після гулянки,
а мені – хоч під перину.
Та кінець мого терпіння -
розпанàхала б я навпіл
те нестерпне сотворіння
й волохаті його лапи.
А «Воно» храпить завзято, -
я ж біжу шукати тиші.
-Муркай миле котенятко,
хай тобі присняться …миші.

03.02.2013

Звихрені коси, в росі чоло,
ноги немов із вати.
- Ну то кажи, щось було?
- Було…
Вечір. У місті свято.
Видимі у далині тіла,
Барвами манить площа.
- Ти це уперше була?
- Була…
- Тільки не плач, я прошу…

Пам’ять обнулить усе, зітре.
Виросте з болю досвід.
В місті гуляння. А ти проте
свята не любиш досі.