Зрада чи підлість -
Різниці немає,
Обидві серце
До болю крають,
Отруйно жалять,
Як змії люті,
І від обох їх -
Пекельні муки.
А підлість дужче
І захищають,
Їй виправдання
Ревно шукають,
Та тільки здавна
Відомо люду,
Усюди кара
Знайде Іуду.

2010 р.

Тікати у місто квітів було б дуже розумно,
Якщо навесні чи влітку, та зрештою навіть в жовтні.
На дивне щастя-нещастя там опинилась в грудні,
Сніг коли ще не вмостився, і лиш тротуари змоклі.

Тумани стіною впали, вулицями скотились,
Посіяли трохи смутку й вологості на дахах.
Цей день би здавався сірим, вицвівшим і немилим,
Якби не затишний столик і келих того вина.

Хтось точно там був зі мною, в мріях чи снах тривожних.
В квітучому місті буває навіть без квітів гарно.
Легко було забутись, й згадати уже не можна,
Чому я стою самотня на березі річки Арно.

2013-01-15

Поглянь на вікно! Диво дивне, фламандське мереживо,
Сплетене груднем дбайливо морозними нитками.
Він майстер казок, самовпевнений, трохи збентежений,
Часу не гає й усе розмальовує квітами.

Тонкі візерунки, тендітні, приречені зникнути,
І від тепла розчиняються, що й не помітити.
Я в грудня питаю зухвало, а можна й мені таке?
Ти би торкався, і враз я лишалася світлою.

Щоб кожен малюнок - холодна прадавня історія,
Моя чи твоя, це тоді вже не мало б значення.
Вони би стікали водою під пальцями твоїми,
І ми один одного точно зробили б кращими...

2012-12-23

Який зв'язок між виноградним гроном
І променем, що в сутінках згаса?
А на межі, між тишею і громом,
Там хаос, чи гармонії краса?
Що спільного між думкою і словом,
Між дією і наслідком діянь?
А між "качком" тупим і безголовим
І генієм найвищих почувань?
Чому в житті так неймовірно складно
Розмежувати радість і журу,
А біль душі детально і докладно
Довірити паперу і перу?
Інакше, бач, тебе не зрозуміють,
Зіб'ють, затопчуть, викинуть за кон
І засміють, бо співчувать не вміють,
І це є норма, зведена в закон.
Страшні часи, і лють страшна, і люди,
Що схиблено полюють на "тільця" -
Їм золото вже вистудило груди
І спопелило вичахлі серця...
"Ганьба" і "геть" - скандують на майданах,
І пластиком гримкочуть об асфальт.
Там інша лють - знедолених і гнаних.
І кров сочиться із газетних шпальт.
Та десь же є, існує рівновага,
Чи, може, й середина "золота",
Коли в очах - довіра і повага
І посмішка квітує на вустах!
Один лиш крок - болючий, до знемоги,
Зроби навстріч і брата обніми.
Бо тут наш дім і наша тут дорога.
І бути нам наречено людьми!
2011р.

Мати сіяла сніг у світ
і дивилась у вікна тоскно.
Ій було тридцять вісім літ,
худорлява, маленька зростом…
Як ховали, дощило день,
і провулок тонув і танув.
Довго доня питала : «Де,
де поїхала мама, тату?»
Мати ж сіяла сніг у світ
і навшпиньки ходила снами,
і топила на шибці лід.
«Доню, мама уже не з нами…»

Пахне стомлена хвоя. Ще блимають вогники на
Невеличкій ялинці, що стала сьогодні сумна.
Срібний ангел неначе заснув на самому вершечку.
Аромат ледь відчутний солодких, як мед, мандарин
Ще витає в кімнаті, кружляючи поміж гардин,
Ще цукерки блищать у різдвянім, із вовни, мішечку.

Біля ніжки канапи жовтіє покинутий м'яч,
Заховався колись від усіх цей невтомний втікач,
І забули про нього, хоч довго шукали й завзято.
За вікном, у сніжинки, ховається ще один день,
І самотності холод на плечі сідає. Лишень
Гріє сонечком спомин про сірі твої оченята.

Пролягли поміж нами дороги, сніги і міста,
Та згадаю тебе і усмішка торкає уста.

Нам забракло вітрил і попутного вітру немає,
Щось велике кінчається, та не кінчаємось ми.
І до вічності близько, вона промениться за гаєм,
Ще у гості не йде і у серці не надто щемить.

Як повіє в обличчя – опустяться крила і руки.
Нам було так не раз і не сотню, а більше разів.
А постійно тужити – немає на світі принуки,
І пожити предовго не кожен у Бога просив.

Відлітають часи,ми у них, -- безперечно, герої,
І як докір – колишній узятий шалений розбіг.
Так і неба не видно – над нами шатро з руберойду,
Соломинка в руці – не рятунок , а мов оберіг.

І навколо хитаються знаки віщунські, як п’яні,
І запізно у вчора; у завтра – не хочеш, а йди.
Ой, це зовсім не те, що промчати гучним автобаном,
Бо потрібні: сніги і піски, щоб позаду – сліди.

Ні, не я це придумав, і люди про це не казали,
А тому їх не слухаю – мілко і мулько мені.
Та не в полі один я – лише в урочистому залі,
Що дзвінкий, піднебесний. І думи у ньому сумні.

Досить, поети, сонце хвалити,
Славу віддайте льоду!
Ці кришталево - прозорі плити
Тягнуть найменш на оду.

Рихлять їх щільні викиди диму, -
Звична байдужість люду.
Скоро забудемо сніг і зиму,
І холодок забудем.

Роблять лілейні шапки планети
Гарну для нас погоду.
Сонце хвалити досить! Поети,
Славу віддайте льоду!

Хай снігова королева, браття,
Дух незворушний дасть нам,
Щоб нам самим себе не скарати
Цим світовим нещастям,

І, відповідно, щоб можновладці
Мали уми холодні.
В році дві тисячі плюс тринадцять
Славу віддайте льоду!

02.01.13

Все по колу циклічно вертається,
Все по колу іде – механізм.
Точка відліку щодень міняється,
Та незмінним буває лиш дим.

В нім огорнений кожен, так сталося,
Спокій також кінчається ним.
Чим більш літ в наше тіло вливалося,
Тим скоріш загортались у дим.

Боїмося ввійти в царство темряви,
Та нема в нас жалю і страху
Коли всі ми, обсипані перлами,
Піддаєм чужу долю суду.

Дим – спокута, за вчинки проплачена,
Він – це те, де лежить наш кінець.
Але люди, не все в нас ще втрачено,
Не урвався ще Богу терпець.

Ми усі – десь між пеклом та раєм,
У розхитаній флязі подій.
Народилсь по циклу й вмираєм,
Циклом вийшли й ним зайдемо в дим.

15.01.2013

Я з такої глибинки,
А точніш – глибини,
Де ні хліба шкуринки –
Лиш кисіль з бузини;
Де ні цукру, ні солі,
Ані страв, ні приправ,
Де ночами я в полі
Мерзлі овочі крав;
Де ні тата, ні мами –
Лиш бабуся одна:
З неживими синами
Розмовляла вона…

Я з глибинки такої,
Де й народу нема:
Тих свинець упокоїв,
Тих забрала тюрма;
Ті вернулись – безрукі,
Тих привезли – без ніг…
Батогами гайдуків
Биті всі навідліг!

Ті гайдуки-падлюки
Всім вершили в селі,
Закривавивши руки
Об чужі мозолі.
Ще недавно служили
Окупантам вони –
А з колгоспників жили
Тягнуть після війни!

Я з глибинки тієї,
Що для мене – свята,
Це ж у нас фарисеї
Розпинали Христа!
Пам’ятаю Іуду –
В нас на хуторі жив:
Цей сестру мою Люду,
Наче кат, батожив!
Пам’ятаю Варавву –
Головою в нас був:
За злодійську неславу
Орден Слави здобув!

Я хотів би забути
Ту глибинку свою,
Щоб не пити отрути, –
Не забуду, все п’ю…

Я довіку – з глибинки,
Із народних глибин,
До кровинки-сивинки
Неприкаяний син.

1999

Рідне слово тишею співає,
Серенада осені – під вікном зими,
Дощ сльозиться, хату оминає,
Бо в порожній хаті нездійснені сни.

Наше рідне слово зрозумінь шукає,
В мріях і надіях на полях весни
Нашого народу, котрий завмирає,
Бо в байдужість нації вростають сини.

Не почуте слово крізь вуха заткані,
Незнання історії певно бруд брехні,
Їх пора промити, та не в калабані –
У воді цілющій, що в душі, на дні.

Коли слово рідне стане нашим в хаті,
Ми в обіймах світу будемо багаті.
21.10.2010р.

Відсіріло в моєму вікні,
Тільки сиво ще в’ється фіранка...
Ти нашіптуєш тихо мені:
Не торкай, то - гірка філіжанка.
Та й вже варто навчитися жить,
Щоб минуле не то́рсати більно...
Але пам’ять огудно дрижить -
Все зове у відбуле безвільно.
І защо́раз лищається шрам
Десь глибоко-глибоко на денці -
Надокучлива тінь, наче спам,
Темна крига у світлому серці...

Та, на Бога, в сумному вікні,
Чи не вперше займається колір -
Ти нашіптуєш сонця мені,
Насипаючи неба за комір...
(11.01.13)

вот твой последний снег, любовь родная,
вот твой последний бег, последний срок.
все сделал для тебя я, все что мог.
ты отлетаешь в небо, угасая …

опустошенный, остаюсь в снегах
заклятым Каином, заледенелым Каем.
деревья задубевшими полками
стоят на одиночества постах…

вот твой последний смех, любовь родная,
вот твой последний грех, последний вздох.
воскреснуть для тебя, увы, не смог,
заброшен в отречение из рая…

Безнадія і розпука –
Серце рветься на шматки,
Бо при владі – такі суки...
Нас угроблять залюбки.

Всі надії, сподівання –
Вмить розвіялись, як пил,
Ці безплідні намагання
Споглядати нема сил.

Люди, згляньтесь над собою
Ви не бидло, не раби –
Все оточене бідою
Безнадії і ганьби.

То чому, як ховрахи,
Поховалися у нори,
Чи не бачите, сліпці,
На поріг ступило горе.

Знову будем малороси,
І набридлий менший брат,
І покірні й безголосі,
І відкинуті назад.

Чи така була в нас мрія,
Хіба так хотіли жити?
І чи довго oцю нечисть
З вами будемо терпіти.


02.11. 2010р.

Я бачив сон, а може то не сон.
Яскраве сонце згасло назавжди,
На невідомі відстані зірки
У темряві блукали навмання.
Бліда, безпутна, крижана земля
В повітрі чорна висіла й сліпа,
І жодний ранок не приносив дня,
Забули люди світлі почуття.
В самотності остуджені серця
Просили тільки світла і тепла,
Халупи вбогі й трони королів
Палали, як сигнальні маяки.
А люди біля згарищ їх осель
Дивились одне одному в лице.
Вони позаздрити могли тому,
Кого поглинув смолоскип-вулкан.
Страшне бажання охопило світ.
Ліси, що опинились у вогні,
Згоряли і чорніла вся земля,
Гілки хрустіли й стовбури дерев.
Із безпорадним виразом облич
Всі люди мали вигляд неземний,
Від розпачу й безсилля без кінця
Ховали очі, сльози з них текли.
А хтось руками голову підпер
І з посмішкою на усе дививсь.
Були й такі, хто рештки тіл людських
Шукав і, що вціліло, пожирав,
Й дивився вгору з острахом жахним
На тьмяне небо, що було немов
Жалобний покрив світу, що пропав;
І падали з прокляттями у прах.
Кричали дико злякані птахи,
Об землю бились помахами крил,
Йшли дикі звірі, кволі й боязкі,
Повзли безсилі змії, шиплячи.
Вбивали їх і поїдали. Бій,
Якого вже, здавалось, не було,
Спалахував ізнову. Їжа вся
Із кров’ю здобувалась відтепер.
Любові не залишилось ніде.
Уся земля лиш думкою жила
Про смерть, негайний і безславний скін,
І голод поглинав людське єство.
Лежали непоховані тіла.
Голодні трупи їли, навіть пси
Кидались на господарів своїх.
Лише один людей і звірів гнав
Від дорогого тіла, доки їх
Пекучий голод не перемагав
І не приковував до інших тіл,
Але собі поживи не шукав.
Із нескінченним жалісним виттям
Господареві руки він лизав,
Та ласки не знайшов, бо той помер.
Народу безліч голод покосив.
А дві людини з міста збереглись,
Перетворившись в лютих ворогів,
Вони не захотіли поділить
Великий насип пресвятих речей
Поміж вуглин останніх олтарів,
І тим уже спаплюжували їх,
Кістлявими руками, тремтячи,
Вони згрібали залишки бліді;
І ледь відчутним подихом легким
Трималося згасаюче життя,
Коли ж вони дивились навкруги,
Вмирали зразу у ту саму мить
Від одного лиш вигляду людей,
Які були потворними усі.
Поставив Голод на чолі у них
Печать диявола. І світ увесь,
Що був багатолюдним і міцним,
Перетворився в брилу без рослин,
Без часу, без людей і без життя,
У витвір безладу, безжальний прах.
Озера, океани і річки
Стояли нерухомі і німі,
І на воді безлюдні кораблі
Хилили щогли, падали й гнили.
Вони зникали в урвищі без хвиль.
Припливів і відпливів не було,
Бо Місяць, хвиль володар, мертвим був,
Не рухались ослаблені вітри.
І хмари непотрібні стали Тьмі,
Суцільна Темінь охопила світ.

Дні закороткі, буцім підстрижена власноруч гривка,
Ножиці тупі, пасма на кахелі, та й дідько із ними,
А той перший празник, а за ним другий, а за ним грип,а
Залишатися страшно у цих кімнатах-заметах такими німими:
Пан-то-мі-ма – пан чи пропав! – граємо ролі приречені від початку,
Ну ж бо, ваша репліка! – тридцять шостим кеглем на рисовому сувої…
…і потайки сподіватися – що Бог все розрулить та поставить свою масну печатку,
Такі бідолашні і такі по-зи-тив-ні, що аж противно, герої.
Снігу насипало, чи нападало – результат той самий – і добрий господар собаку,
Вічна об'їзна за вікном. Фури із водіями – недремними як апостоли чи санітари в палаті,
І найстарший – з очима сльозавими від безсоння – спитає: – ти досі чекаєш знаків?
От вони, жінко! Із неба летять – такі солодкі, такі щасливі, такі лапаті…

Звеселяє всюди дзвін
Місто і село,
Сповіщає людям він,
Що Різдво прийшло:

Час Різдва, час Різдва,
Божий Заповіт,
Час Різдва, час Різдва
Порятує світ!

Вчать любові і добра
Мати і Дитя,
Починається пора
Нового життя!

Час Різдва, час Різдва,
Божий Заповіт,
Час Різдва, час Різдва
Порятує світ!

Будуть в щасті і красі
Села і міста,
Як відкриється усім
Істина проста:

Час Різдва, час Різдва,
Божий Заповіт,
Час Різдва, час Різдва
Порятує світ!


2013р.

вірш видалено

Проміння сонячні відкрили мої очі,
А потім кава жить допомогла.
На вулиці холодні стали ночі.
Тепер мене любитиме зима.

Зимою якось все не по собі
І навіть кіт шукатиме покою,
А я люблю побуть на самоті,
Насолодитися наркотиком cпокою.

Думки мені продовжують життя.
Приносять радість, горе і турботу.
І навіть деколи хвилини каяття.
Це Божий дар поговорити із собою...

14.01.2013

* * *

Ми вiдвикли від зим суворих —
Парниковий ефект взнаки.
Ми, як саджанці помідорів,
Заповняєм життя грядки.

Такі немічні, безпорадні,
I тепличні, i парникові,
Уникаємо всіх ускладнень
Чи ненависті, чи любові.

А зима цьогорічна хижа
З нас взялася витрясти душу:
«Недолуго! А спробуй, виживи!
Вітром схльостана, снігом здушена,

Затяжним морозом стриножена —
Спробуй виживи! Ну, давай!»
А душа вже така здорожена,
Їй хотілося б, може, в рай.

(От цікаво: там є теплиці?
Помiдори там сходять як?
Чи виполюють молодиці
Там зiлляччя: пирій, будяк?)

О, пробачте, нечистий сплутав,
Ну, які бур’яни — в раю?!
За пусте многослiв’я — покута:
Обiрвати балачку свою.

От ще тільки зимі славослiв’я:

Хай щороку — сувора зима!
Лiтнiй хміль i осіннє похмілля,
I усі недоумства ума
Хай сніги очищають білі.
Хай ми, світлі духом, лицем,
З-пiд зимової єпатрихiлi,
До весни, як до щастя, йдем!

1996

Замело сніжком дорогу.
Як добратись до порога?
Засмутилося зайчатко:
Загубило маму й татка.
Вушка мерзнуть на морозі,
Мліє серце у тривозі:
Ні поїсти, ні спочити –
З горя можна вовком вити.

27 грудня 2012 року

У зимовий диво-ранок
Вибіг я мерщій на ґанок,
Щоб побачить дивовижу –
Зайчика на білих лижах!
В білосніжнім кожушку
Аж мигтить він по сніжку!
На плечі в нього торбинка,
У якій лежить морквинка.

13-14 січня 2013 року

Очі в нього сині-сині,
Як волошки у долині.
Сонцесяюча усмішка
Ще й чубок пшеничний трішки.

29 грудня 2012 року

* * *
Осене –
Моя золота трикрапка
В кінці архаїчної фрази…


* * *
Цей вересень
Такий похмуровидий,
Такий небалакучий!


* * *
Заховаюсь
Під осіннім листям,
Гострі наїжачивши голки.


* * *
Ластівко,
Збираючись в дорогу,
Не забудь сльозу з мого вікна.


* * *
Цикади
Заховались у траві,
А голоси зосталися зі мною.


* * *
Відцвіло,
Відбуяло літо –
Скільки в чубі моїм сивини!


* * *
За містом
Палять картоплиння –
Мені ж запахло втраченим селом.


* * *
Собачка
Женеться за котиполем,
Прийнявши його за сусідську кицьку.


* * *
Побільшало
Роси на лопухах –
Як рясно цього вересня вродило!
04.09.1997


* * *
Мінор, такий мінор…
А я зібрався
Порядок навести в душі і лад.


* * *
Надходить зливоплач
І зайчик сонячний
Замаскувався під листок пожовклий.


* * *
Гострий – аж колеться! – вітер
Розчісує ковилову
Гриву Провальського степу.


* * *
Я рання пташка…
Ще до перших півнів
Творю тихцем своє «ку-ку-рі-ку».


* * *
Ніяк не насмілюся
В сивої осені
Крихітку мудрості попросити.


* * *
Я не побачив
У твоїх зіницях
Себе самого…
07.09.1997


* * *
Опівночі
Від гавкоту проснувся –
Ледь не загавкав сам від самоти.


* * *
Все холодніше в серці –
Кров осіння
Загусла й зледачіла.


* * *
Цілуй мене…
Мої вуста пошерхлі
Зволожаться від присмаку сльози.


* * *
В порожньому гнізді
На осокорі
Пожовклий усамітнився листок.


* * *
В далекому селі
У Верхосуллі
Мене згадали: легко так гикнулось.


* * *
Вночі був дощ…
На мокрій павутині
Дрижить такий маленький павучок.
09.09.1997


* * *
Цей дуб старий,
Мов Нестор-літописець, –
На кожному листочкові сказання…


* * *
– Агов! – кричу,
А відгуку немає.
Немає броду. Берега нема.


* * *
Гіркий полин.
У сивій ковилі
Зітхає вітер гірко і невтішно.
вересень 1997


* * *
В скверику,
Продутому вітрами,
Вилягла знесилено трава.


* * *
Падають каштани…
Аж асфальт
Холодно потріскує, мов крига.


* * *
Водограй…
Прозоре павутиння
Заплелося в струмені фонтана.


* * *
О, синіє обрій,
О, сивіє
Далина безкрая. Осеніє…
10.09.1997


* * *
Шукаю в долині
Загублену в часі криницю –
Знаходжу схололе пташине гніздо.


* * *
В очеретах полощуться качки –
Відмивши крила,
Полетять у вирій.


* * *
Вітрила хмар
Набрякли від роси
Небесної – обвисли нерухомо.


* * *
Куди пливти?
Панує мертвий штиль –
Перепочинок перед ураганом.
осінь 1997


* * *
Така гнітюча тиша…
Та хоча б
Цвіркун озвався на моє безсоння!


* * *
Застрайкували
Всі мої годинники…
Година котра і яка епоха?


* * *
Зварю зелений борщ,
Покличу в гості дощика –
Удвох і пообідаємо смачно…
11.09.1997


* * *
При чарці – говори.
При чаші – слухай.
А при сулії краще помовчи!


* * *
Не тіш себе любов’ю спідтишка –
То ж крадене! Невдовзі доведеться
Відмолювати гріх перед Всевишнім.


* * *
Вернись до себе здалеку, з вершин,
Підкорених тобою необачно
На день чи два. Поразка неминуча!


* * *
У вирубанім лісі
Між пеньками
Блукає привид зниклого «Ау!»


* * *
На плесі щука сплеснула –
Вже скоро
Закрижаніє річка нешвидка.


* * *
Дочасно вичахло тепло.
Рухлива білка – вивірка прудка
Поживу носить у своє дупельце.


* * *
Полегшено зітхнули явори
Після грози. Стихія вгомонилась.
При місяці читаю Такубоку.


* * *
В чорнозем української поезії
Посію екзотичне зерно – «хокку»,
Привезене з японських островів.


* * *
Рядок – мов грядка:
Те, що ти посіяв,
Повинно прорости і зацвісти…


* * *
Стежки перетворились в рівчаки,
Наповнені водою дощовою, –
Біжать з гори наввипередки.


* * *
Калини жар
Обігріва повітря
І сушить листя, трави і мохи.


* * *
Кажу собі:
Ця осінь – не остання
В календарі. Надійся і люби!


* * *
Пора спочити.
День такий короткий,
А ніч як вічність, Господи, прости…


* * *
Перетрудилась муза –
Навіть голос
Охрипнув: ні словечка не сказати.
17.09.1997


* * *
Куди веде
Оця сумна дорога,
Що поросла колючим споришем?


* * *
На хатню стріху
Впала срібна крапля
Й по золотій соломинці скотилась.


* * *
Іду до тебе,
Мій наступний роче,
З дитинства йду, по долі навпрошки.


* * *
Літак-пенсіонер
В міському сквері
Про небо дітлахам розповідає.


* * *
Розминулися в часі
Жовтогарячі жерделі
З фіолетовим дивом слив.


* * *
Це б до лісу, до лісу……
Стежки до квітучих черемух
Заховав листопад.


* * *
Річка витекла в небо
І сонце, мов човен, пливе
По блакитному плесу.

1997

І нехай ці рядки не зроманчені.
Вся романтика -- у суєті.
Гріє щоку мою Богданчина,
Гріють душу мені --
святі!

допила до дна свою казку
на денці лиш боляче й жаско

і виє на місяць самотня вовчиця
може тепер хоча б жити навчиться

я б забула ці небесні квіти,
але що із пам"яттю зробити:
вперто твоїм поглядом пече,
вперто просить прихилитись на плече.

та не доторкнутись до небес.
я тепер для тебе тільки не:
не кохана, не жадана, не твоя.
згасли очі. все. фініта ля...

13.01. 2013

Снігопад за вікном…
Снігошал…

Кружеляє, регоче хурделиця:
то зметнеться до хмар біла шаль,
то по вулиці шлейфом простелиться.

Розійшлася – аж поли розвіялись!
…Тільки взір* за пухнастими віями
повний туги – із танцем не в лад.

Снігошал за вікном…
Снігопад…

2013

Строгу мудрість зими
Відкидаємо ми,
Безум літа нам більш до вподоби,
Бо побільшало «ні»
У її сивині,
Менше стало цікавих подробиць.
У наш вік молодий
Квітували сади,
Тихість ночі липневої звала
В аромати хмільні,
Солов’їні пісні,
Зоряниці зникаючий спалах.
І тоді спроквола
Осінь в гості зайшла,
Присмак меду доспілої сливи
Обірвали із уст
І на злотний обрус
Стали втомлені ми, та щасливі.
А сьогодні зима,
Підійшла крадькома,
Відзивається пройдене рипом,
І на долі лижню
Згаслі іскри вогню
Білим інеєм пам'яті сипле.

14.01.13

Жіноча самотність…
Чом доля така?
Хто може у цім розібратись?
Як може красива, розумна, струнка
Одною до віку остатись?
Не гордовита, зверхня, холодна,
І не гуляща, доступна, пуста.
А привітна, приємна і щира,
Чорноброва і молода.
Нею захоплювалися і любили її.
Кохання її добивалися.
Та їй зустрічались в житті все не ті,
Кому б вона серце віддала.
Роки пролетіли, а вона все одна
І досі його й не зустріла…
Єдиного, коханого, на все життя
Якого б любила, з ким би старіла.
2013р.

Розквітли зірки на зимовому небі,
Суцвіття планет у пітьму заховали,
Років світових безупинний перебіг
Їх долі вершить і виносить ухвали.

Безлюдні пустоти сміються зухвало,
Бездумно керують потоками часу.
Земного знання видається замало,
Не знаємо ми про підзоряні раси.

Палають у небі холодні світила.
Комусь же у світі вони таки світять,
Тепла і осяйності маючи силу?

Зірки пригрівають планетні суцвіття,
Промінять блакитні чужі небосхили...
Дивують людей неземним розмаїттям.

2013

Порипують щодня дубові дужі кросна
і зиму тчуть із вовни снігової.
На вікнах розквіта феєрія морозна,
звіздар старий розмотує сувої:

укотре збігла мить... Наповнює клепсидру.
Краплинка перша падає у Лету,
повільно розбиває сонну тишу ситу...
І бризки-феєрверки - над планету!

Укотре рік добіг до фінішу. На старті
новий - руша вперед, а чи в нікуди?
На що нам уповати... варто? Чи не варто?
Дізнатись як: не бути нам, чи бути?

Порипують щодня дубові дужі кросна
і тчуть літа із часу, наче з вовни.
І знову розквіта феєрія морозна.
У шибку заглядає місяць повний...

2009 (2013)

В час відсутніх емоцій згадай дороге,
І більмо, що на оці, можливо й спаде.
В час відсутніх емоцій ти пам'ять зігрій,
Бо вона все ж і досі є клапаном дій

В час відсутніх емоцій фальшивим не вір,
Виникають при кроці стіною із брил.
Ти ніколи не знаєш, яка справжня з них,
Кожен сам обирає свій шлях у житті.

В час відсутніх емоцій тебе вже нема,
Особистість не проти стиратись сама.
І в руках не резинка, в руках лиш папір,
Проте він як іскринка минає твій зір.

В час відсутніх емоцій тверезо поглянь –
Світ чудових пропорцій і дивних діянь.
Віднайди старе світло у себе в душі,
Що раніше принишкло в собі пробуди.

Хай рік Новий на прізвисько "Старий"
зашле вам посівальників до хати,
щоб замаїти новорічні шати
у жита колір ніжно-золотий.

Хай щедро засівається зерном
урочо причепурена світлиця,
хай радість осіяє ваші лиця,
бо цей засів – на щастя і добро.

Хай сіється пороша віншувань
у вашу рідну затишну оселю,
і посівальники – дотепні і веселі -
не оминуть у новорічну рань.

13.01.2013

Радіють стежки і дороги.
Ісус Христос у гості йде.
Збереться вся рідня і з Богом
До столу стане. Все вже є:
Смачні вареники в кімнаті,
Яличка теплим світлом б"є,
На столі обрус, сіно в хаті,
З просфоркою татусь іде...

Сніжинки на вікно сідають.
І веселиться вся рідня,
Яка несла зі свого краю
Традицію - до цього дня!
А дітям нести її далі...

Зайчик думав раз про Вовка:
- Він розумний, сильний, ловкий!
Щоб було спокійно жити,
Треба з Вовчиком дружити!

Тут назустріч Вовчик трюха,
Хап Зайчиська він за вуха,
Закрутив його в клубок
Та й закинув на дубок.

Довго Заєць падав з дуба,
Обмочив од страху шубу,
Намочились навіть вуха,
Хоч було під дубом сухо!

А сороки, а сороки
Затріщали на всі боки:
- Щоб було спокійно жити,
Треба знати, з ким дружити!

Будень як будень.
Як був і як буде.
Скрапує день, скрапує.
Осінь як осінь.
Червоноволоса.
Свитку зняла драпову.
Тиша як тиша.
Самотністю дише.
І додає простору.
Смуток як смуток.
У холод закутий…
Хай постоїть осторонь.
2013

Із келихом лікеру чи вина
Вслухатись в дощ з балконного вікна
У сяйві голубого абажура.
Склепить повіки. В Моцарта зануритись...
...В дорозі дальній ще весна.
А за вікном - зима похмура.

не про мене - "мухи обліпили"
не про нього - "міг, та не досяг"
братовбивчі дві на світі сили
чорно-білий, біло-чорний стяг...

не про мене - " тільки за рецептом "
не про нього - " Господи, прости."
о правічна істина: "на церкву",
зупинися в ній і прорости!

не про нього - протестант-католик…
не про мене - ідіотослизь
ось вам і сценарій в телеролик -
"не про мене", "не про нього" - приз
2013.

немає

До драм у житті я звикаю,
Цей досвід - одне із проклять.
Я знаю, як журиться Каїн,
Коли більш успішним є брат.

Повадки Іуди я вивчив
У діях знайомих, близьких -
Настільки, що стало вже звичним
Прощати їм зречення гріх.

Від Хама приймаю належно
Сатиру правдиво-їдку
Уже, як банальнішу нежить,
Одвічну на нашім віку.
13.01.12р.

А, ти знаєш, у нього все буде:
Чау-чау і чоппер старий,
Засинатиме жінка на грудях,
А за вікнами сквер чепурний.

І будинок, лиш трохи молодший
Свого міста, пилюки й плюща.
Там ночами скрипітимуть дошки,
Там дочка та цілунки в дощах…

…Але зараз йому не до того,
Він обпився гірким забуттям
І бере лиш себе у дорогу
Щоб покинути спалений храм.

В його вени вплітаються ріки,
Вже й шляхи у підошви вросли.
На узбіччі круки та каліки,
А за ними чорніють хрести...

І не видно кінця тій дорозі,
Миготить надокучливий люд.
Вже не мріє про неї. Не в змозі.
В нього буде усе. Навіть люб...


11.01.2013.

Как много тех,кого мы ненавидим,
Как много тех,кому мы души жжем.
Нам наплевать на них,мы их впритык не видим,
Совсем мы их не бережем.
В ответ на признания – грубые слова,
В ответ на ругания – отвечаем тем же.
От этого совсем уж кругом голова,
А ведь понять людей куда уж легче.
Быть может встретитесь когда-то,
Быть может руку помощи подаст
Тот человек ,которого считал ты плоховатым
Погибнуть никогда тебе не даст.

2013

Как можно ту забыть,которую любил,
забыть о той,которую прощал,
какую обнимал и целовал,
и никогда о ней не забывал.
Звонки ночами разве были зря?
И разве были зря вес эти разговоры?
не верю я ,что ты забыл меня,
наверное душа твоя все помнит
как мы ходили вечерами в парк,
ты обнимал и называл «родная»
а может все это ты мне наврал?
дорогой,ведь это все меняет.
Тогда вопрос другой к тебе волнует,
как можно быть таким,скажи мне честно..
Так значит любишь ты,когда тебя ревнуют,
и любишь ты,когда в трамвае тесно.
Сердце мое уж остыло..
И все ,что было не вернуть – ведь правда?
Тогда забыла и я,все то,что было.
Не нужно все отматывать обратно.
Зачем звонишь мне,говоришь приятно,
что у тебя новая «родная».
Ведь мне давно уже понятно,
с ней будет так же,знаю это,знаю.

2013

чи зможеш освятити самоту
з невидимої копанки у серці
і виловити віру навіть ту
в якої крила до лопаток стерлись

чи ризикнеш черпнути сподівань –
від них лишились карликові зорі
під куполом душі куди не глянь
півтіні їхніх вигаслих повторень

чи зважишся любов перенести
з імли і укорінити на тверді
читати їй старі свої листи
до дір у пеклі сумнівів потерті



ще один позаконкурсний )

Ти серце моє прочиняєш
До світла, до ясного світла,
Ту істину щиру являєш,
Що в шати небесні зодіта.

І руку згори простягнувши
Зовеш молитовно у далі.
Господнє у груди вдихнувши,
Викурюєш гойні печалі.

Мов промінь у стужі осінній,
Коли падолистить і тужить,
Коли все єство в голосінні -
Надією душу голубиш.

І тихо шепочеш до серця
У хвилю розпуки і болю:
Не бійся, дитино, минеться,
Я мо́люся поряд з тобою...
(25.10.12)

Есть такой заоблачный Камелот -
Девочка словесная там живёт.
Парусом пульсирует у виска,
Строит меру времени из песка.

Веки всё смежает, а то прочтут.
Красками играет в свою мечту.
Пробует лицо из десятков лиц,
Ловит свет ловушками из ресниц.

Где там опрощенье! Куда там злость!
Там стряслось "ах если бы что стряслось".
Не угласт, не част, никого не сдаст
Там ещё какой-нибудь новый пласт.

Приняла мечтательный мультивит,
В небе заблудилась -
И там не спит.
У неё мирок и в своём мирке
Всё гадает месяцу по руке.

2012

Прозора, ясновида небосинь
заполоняє. Будьмо всі веселі!
Бо завтра рік Новий, хоч і “старий"
позасіва пшеницею оселі.
І заполонить магією див
опівночі феєрія Меланки:
дотепні жарти і колядний спів
бринітимуть у дійстві аж до ранку.

2009 (13.01.2013)

Як визріє думка і слово жагуче
Зневірену душу до дна пропече,
Тоді лиш завважу я ношу пекучу,
Що доля мені завдала на плече.
Та я не питаю, а доля не каже,
Чому такий жереб дістався мені,
Бо що моє серце нового розкаже,
Аби звеселилися будні сумні?
А будні гудуть в небуденній напрузі,
Вирують, клекочуть і б'ють без жалю.
І зраджують підло ціловані друзі,
Чужому підносячи дань королю.
Згрібають, як мотлох, вчорашніх кумирів
З гнилих п'єдесталів їх дутих імен
І, вибивши пил з перешитих мундирів,
Їх місце займає "крутий" бізнесмен.
А нас розважають верховним вертепом,
Де ролі розписано всі наперед.
Годують "попсою", і роком, і репом,
Ще й димом ядучих чужих сигарет.
А люд вигиба! Вижива, хто як може,
І щиро не вірить в чесноти еліт.
Моралі вівтар заплювали вельможі,
Що в черзі стоять біля райських воріт.
Вельможні панове! Поважна старшино!
Колишні і чинні - байдуже які,
На вас же молилася вся Україна,
А ви так спаплюжили клятви палкі!
Отямтеся, блудні, та йдіть собі з миром
Вивчати історію древніх еліт.
А нація вийде на нові обшири,
Туди, де гуртується звільнений світ.

Ми дзвінко розбиваємо кришталь мовчання
Топтати босими ногами - не болить
Зтираєш ніжним дотиком, сльозу останню
Солена зрадниця по щоках не збіжить

О так, ти ще знаєш скільки в моїм серці слів
Ніччю приспаних, та невимірно живих
Сонце сідає, милий, у тебе на плечі
Не вмію плакати, надіюсь не навчиш