Сліпа зима
вибілює у крейду
лице землі.
Її смагляве тіло
кошулею вінчальною драпує…
На погреб?

Сьогодні осінь плакала зі мною
І хмарами,як я руками,очі прикривала.
Невже й вона сумує за тобою?
Невже й вона кохання поховала?

Й надіюсь я,що все це не кінець,
Душа ж не вірить-продовжує ридати.
Коли ж мені увірветься терпець?
Коли ж тебе я втомлюся чекати?

І краплі розбиваються об скло,
Як розбивались мої мрії.
Було кохання,та воно пройшло.
А я крізь сльози посміхнусь-живе в мені надія.

Коли ж зима?Коли ж вона прийде?
Замерзнуть мої сльози,душа похолодіє,
Бо я ще тут,але й нема мене ніде.
Надія?Так,вона ще є,вона ще слабо тліє.

Сьогодні осінь плакала зі мною,
Холодним подихом змітаючи печалі.
І спогадів моїх не змить водою.
Та я жила,живу і буду жити далі.

24.11.10

А він казав,що сенс життя – це я,
Що я в душі залишуся навіки,
І лиш розрада посмішка моя,
А поцілунок-зцілюючі ліки.

А він казав,не проживе і дня,
Коли залишу тут його одного,
Хотів піти з цього життя.
Та не хотіла я зовсім цього.

А я хотіла просто бути з ним,
Вдихати запах його тіла,
І тішитись лише одним,
Що серце я його в руках зігріла.

Хотіла бачити себе в його очах,
Хотіла відчувати його душу,
Кохання чути у його словах.
Тепер я все забути мушу.

17.01.2011

Останній крок і в нікуди,
Останні сльози найсолодші,
Ковток останньої води
Й у вазі квіти наймолодші.

Останній доторк до душі
Останнім поцілунком.
Розбиті мрії вщент усі
Останнім винним трунком.

Останній подих перед сном
І найболючіші слова останні.
Й залишиться лише зерном
Останнєє моє кохання.

30.01.2011

Вишкребу ім"я її на стіні,
Намалюю квітами магічні очі.
Молю лише :приснись мені
І снись тепер щоночі.

Її голос переслідує мене,
А сміх вдихає життя в тіло.
Цей погляд з розуму зведе,
І я торкаюсь її вій несміло.

І кожен подих готовий я ловити,
І русого волосся запах відчувати.
І в мертвій тиші серця стук лічити.
Я розіб"юсь,та їй не дам ридати.

І застигає час, і сонце гасне,
Коли вона лише проходить поряд.
Більш серце не моє,а її власне.
Не треба мені зорь,не треба й моря.
Лиш вона…

31.01.11

Не бреши собі
Ти не схожий на бога
Ти не світло у вікні
Ти тільки убогий

Твої слова не мають впливу
Люди є дурнями з ними й без них
Твоє творіння мінливе
Є світом бездушних, холодних, сліпих

Не обманюй мене
Ти не істину кажеш
Ти не знаєш, що добре, що зле
Кістками за гріхи не поляжеш

Не ти землю створив
Ключів не маєш від Раю
Не тобі диктувати мотив
Мого шляху до краю

Не дурися небого
Ти не схожий на Бога
Ти безхатченко думки
І не маєш порога

- Я прохач людності
І не схожий на Бога
Тому я як Бог
У вічній самотності

Не злися любове,
Цей світ тільки для тебе
Єдиний створений мною
Без пекла і неба

Не дурюся, створінне,
Я не схожий на Бога
А думки твої непокірні -
Це тільки дорога

Набідувалися - доволі!
Не треба їхати в світи,
Засіймо хліб на своїм полі
Усі ми будьмо, як брати.

Брехню не слухаймо червиву,
А розумом своїм живім.
Збираймо щедру добру ниву,
До колосочка - її жнім.

До сонця здіймемся колоссям,
Усі і міцно, як один,
Щоб більше нам не довелося
Соромитись покірних спин.

Зберімо у кулак всю силу -
І гідно будемо ми жити.
І Україну - землю милу -
Пора, як матір нам любити.

2004р. Надія Таршин

Країною правлять кати,
Бандити, злодії в законі,
А хто тоді тут я і ти –
Безмовні, приречені коні?

На працю надмірно важку,
На дні у нужді невеселі,
Радіємо крихтам малим
Що їх веземо до оселі.

Жуємо, як є, свій овес,
У горло л'ємо дике пійло...
Тямущий і гідний народ,
Загнали ганебно у стійло.

Усіх узяли на ланцюг,
Впокореним корм значно кращий.
Нікчем, брехунів та злодюг -
Везеш на собі, роботящий.

Березень 2007р.

а я тобі затанцюю на щастя рухливо-східни танком
хоча це лише сон що прагне життя і зеленого жита
я винна у тім що винА лише спрага солоних літер
по маках дереться в морозяне віком і риком вікно

мені всеодно що ти скажеш що Богу своєму накажеш
я вбитий дельфін перерізав давно вутлий човен
а скроні болять наче з терну плели красиву корону
як я затанцюю тобі стануть парусом паростки вражень

я свій ноутбук ховаю під запрану хлоркою постіль
і де той водій що убив Новий Рік на моїм переході
усе переходить як сукні соснові по висохлих нотах
частіше заходять німі лікарі в биті подихом кості

Я лиш мала пташина
Непримітна
В рясному вітті вишень.
Я лишень
Притишена півнота одноцвітна
На празнику розмаєних вишень.
Все ж вірю я:
Хтось виокремить слово
Моє
В гримучім хорі голосів
Бодай лише на хвильку,
Випадково –
Єдине слово,
Скупане в росі,
Єдине слово зболене,
Стражденне
І разом з тим щасливе,
Бо – живе,
Душевно-щире,
Кровно-горлове.
Цього, їй-богу, вистачить на мене!

Ти іншим став,
Прийшла пора,
З очей спадає пелена
І бачиш вже, твої права
Сьогодні лиш пусті слова
В устах отих, хто чує всіх,
Кому народове болить
І мучить їх, бо ще земля
Їм не належить майже вся.
Вставай і захисти себе,
Бо сила й розум в тобі є,
Країна є, своя сім’я –
В твоїх руках і їх життя.

2012 рік

Віршами живу,
Одними ними
В цім житті й тримаюсь
За живе,
Програмують настрій ритми
Й рими,
В образах щось мріється нове;
Рій думок шикується строфою,
Злагоджено-втомлено гуде –
Втома ж окупається з лихвою:
За прожитим днем услід іде
День,
Який іще прожити маю
В товаристві слів,
Не впорожні…

Сходить сонце – жити починаю
Віршем,
З неба посланим
Мені.

Я зустрічаю колишніх... хороших людей,
А провожджаю банкомати готівкові,
що не бояться ні гріха ні болі
що віддалі нагадують звірей,

Нове пальто, що шив їм сам КУТЮР,
чудові плани - сорок штук і в ГОА,
Та чорні пазурі сховавши в манікюр,
все ж не пускають Вас... до Бога...

Чудові тренінги - натаскують манер
Давити Либу, ошкіривши зуби,
Кумири- хижаки і свіцькі суки,
"пробач" і зверхньо - Поспішаю у портер"

Жарке, пахнюче літо, десять літ тому,
І досі мерехтись, серд буденних буднів,
Таке п"янке, і повне бджіл і трутнів,
З терпким і навіть рідним духом полину.

немов у сні, неквапний літній дощ,
так й не зігнав родину від збирання липи,
Родина любить чай, велика, тож
Бабуся й внуки, мають насушити.

немов у казці, рясно лився дощ,
на нас, що під покрівлею із плівки,
світило сонце, десь сховались бжілки,
Я хочу бути там, і жерти борщ)))))

Мете дорогами , мете
І наганяє кучугури.
Нема що й мовити на те!
Мете дорогами, мете,
Що не прорватися. Проте
У нас трудолюбивий уряд.
Мете на вулиці, мете
І наганяє кучугури...

17.12.12

ABaAabAB

Снігу навіяло повно.
Сипле з усіх шпарин.
І не подітись від нього,
з ковдри зробивши кокон.
Звісно, цей сніг знайомий
кожному, хто один.
Звісно, розтане.
Так само, як тануть роки.

(16.12.2012)

Маско, мені здається – я тебе знаю.
Годі твоїх дакфейсів, піди розвійся,
Вітер уже гілки дерев розминає,
Келих виновій кралі повнить по вінця,
Дрібно довкруж стрибає лякливим бісом -
Очі прозорі стиглим німують криком…
Кажуть, учора був уже повний місяць
І воно знову вило тут на санскриті.
Ось тобі вила, маско, не хочеш – мусиш,
Книгу твою не скоро іще допишуть,
Мало би бути швидше - та мало музик,
Вимкни усе до дідька, хай буде тиша.
Прийде тоді смугасте і волохате,
Згорне тебе рядниною в оберемок,
Може й не зразу вбити, ще позітхати.
Маско, тобі б театру, йому б – арену…
Ти йому, маско, сутності не показуй,
Ший йому рукавиці, лагоди мешти…
Буде тобі нагородою мідний тазик
На день сьогоднішній, завтрашній, ну і решту.

Вiд безвiстi загублених зірок
Приходим тілом в руки повитух,
I Вічність на земний короткий строк
Животворящий позичає Дух.

Яким той Дух я Вічності верну?
А як його, дитя глухонiме,
Понищене об суєтність земну,
Вже осіянна Вiчнiсть не прийме?

О краю мешканці, що Магомету вірний,
Навіщо твердите ви: світ оцей безмірний
Не має тайн, чудес, і двері всіх небес
Пророк давно замкнув для тайн і для чудес?
Оскільки живемо в такий час християнський,
Готовий навести я випадок слов’янський.

Вік дев’ятнадцятий. Сімдесят шостий рік.
Нам друге сонце світить з Польщі. Sic!
Народе, придивись, – перед тобою диво.
В Тифлісі два сонця – чи ж це одвік можливо?

Оспівую красу його і світлоліт.
Тим сонцем Ванда є, йому шістнадцять літ.
Краса своїх подрýг – красою їх здолала.
Нам діва світла місто нашеє осяла.
Два сонця маємо, але довершу я:
Вони відмінні так, як небо і земля.
Осліпне, хто зирнуть на сонечко посміє.

Але хто на красу погляне, той прозріє.
Буває: сонця диск затулить хмарищ знак,
Та кучері цей лик не скриють аж ніяк.
Коперник мовив нам: не зрушиться світило!
Але її краса мене розпроменила.
І серед гурій я такої не знайду,
Що розумом, знанням була б їй до ладу.

Хто їм учитель є, хто гурій наставляє?
Хто знає музику, як наша полька знає?
Хто може так чужі читати письмена
І знати стільки мов, як знає їх вона?
Секрет її, на жаль, вгадати нереально.
Лиш гра її всіх нас вражає тріумфально.
Дарма ішли борці тут рабство касувать –
Бо довелось їм знов рабами Ванди стать.

Хоч Сабухі співав свободу кров’ю серця,
Взяла його в полон ця донька іновірця.
Від бід її усіх, о Творче, вберігай!
Нехай батьків її вкриває щастя май!


Переклад Василя Білоцерківського

Звідкіль цей галас і ці крики, чом люд довкола заревів?
Чи то моллі тепер бракує цілих двох батманів кормів?
Здійняв він крики через гроші – дійшов той голос до небес
Скоріш за труби Ісрафима во славу таїнств і чудес.
О Господи, він просить грошей! І через це – забудь шабаш! –
Все у полоні метушіння, панує скрізь розгардіяш.
Ми скаржимося на цю жадність, не тільки ми, не ми одні –
Тепер всі янголи в тривозі: о, як печаляться вони!
І спека, й посуха, і голод – як глянеш з одного кута,
Тривога,, що молла розбурхав, – як глянеш з другого кута.
В усіх місцях земної кулі, в Ірані – більше, ніж будь-де,
Народи одяглися в траур, молла промовив: горе йде!
На світі тім колись здійсниться Страшний той Суд один лиш раз!
А нам є суд на цьому світі – щорік, щодень і повсякчас.
Як місяць магеррам надходить, молли провина – судять нас.


‘ ‘ ‘

Лиш славу добру я любив свою,
Не мріючи про гурій у раю.
Чом кажеш ти: «Пророче, одружи!»?
Тобі від них – нічого, крім олжі.
Душа глуха до молитов, постів –
Цей нонсенс їй уже осточортів.
Просвітництво – то справедлива путь.
На тій путі про гурій ти забудь.
Така путь є привабна мудракам,
А гурії привабні дуракам.


‘ ‘ ‘


Їх шал наслідувать – науці руйнівний,
Вони прокльонів шлють без ліку моді цій!
Невігластво в наш дім приводить богословів.
Шукайте ж мимо них собі ви шлях другий.
Всі небезпеки і загрози в цьому світі,
Іранців гострий міжусібний бій –
Від богословів і наслідувань походять,
А ми все терпимо той гніт двійний.
Довік ганьбою буде нам наслідування,
А надто – кожному, хто є віслюк дурний.



Переклад Василя Білоцерківського

Марудно стало,
від слів густих
була заграва
і знову штиль.

Штормило, повінь
солодких мук –
відпливом. Осінь.
То віщий крук

тотемним знаком
окреслив суть.
Не вір сльозам, бо
дощі вже йдуть.

Хоч не крається на окрайці,
Але, кажуть, від горя стискається.
Воно болісно так карається
І, буває, болить до безкрайності.

І колись – не снарядом вибухне –
Просто зойкне і… розірветься,
І ніхто не помітить, як випурхне
Диво-птиця з людського серця…

Навіщо хочете ви душу уярмити .
Натхнення стримати політ.
Наділені ми серцем, щоб любити і творити.
А не вимірювати швидкоплинну мить

Я не коритимусь і навіть не благайте.
Вже досить марно прожитих років.
Кайдани до душі моїй не приміряйте.
Не зупинить води стрімкий потік.

Відбулося відродження крізь муки.
Зміцніла й дужа стала сила почуття.
Не повернусь я знов у сірого будення луки.
Моя стежина в гори світлого буття.

Нехай попереду і злети і падіння.
Потужні буревії смутку та розчарувань .
Я вистою, набудьте врешті-решт ви цього розуміння
І сили полум’я нікому не здолать .

Готовий кров’ю підписатися під тим,
що не забракне сили і снаги.
З дороги щирості ніколи не звернути,
життя забарвити в веселки кольори.

Поле безкрайнім розливом колось
Грає, і хвилює, і манить до себе.
Хлюпа хвилею по тілу тепла млость...
Я держуся за соломинку, щоб не впасти
В безодню неба.

1980-ті роки

Давайте навчимося слухати душею.
Ще й серцем бачити не гірше від очей.
І при знайомстві захоплюватись повістю життєвою.
А не вдивляться й визначати розміри грудей.

Найперше в дівчині побачить особистість.
Уявою відтворюючи, душі полотна ніжні.
Цінуючи , красу і розум, доброти величність.
Занурившись у граней пізнанні.

Будуючи духовне поєднання,
цеглинкою любові до цеглинки піклування.
Зростатиме в повазі квітка почуття.
Чарівністю і щирістю забарвиться життя.

16.11.2012

Хатина-привид на краю зими...
Усе сучасне, а вона – в старому:
Тамує в грудях нетутешню втому,
Вдихає синь сінешніми дверми,
Печалі видихає через комин.

Озветься пічка позіхом чудним, -
Домовичок зіскочить на долівку, -
Дохрумкує вогонь вишневу гілку...
А вітровій то дмухає на дим,
То хмарку снігу здмухує з причілка.

Зорить у ніч віконце золоте:
Чого ж іще? – криниця і дровітня.
Гойдає сад мереживні суцвіття...
І знову до світанку замете
Ту стежку, що з минулого століття.

16.12.2012

Звалився сніг! Не випав, а звалився!
Не чую ніг. Не випив я – втомився!
Під снігом – лід, а не земля! Так слизько!..
Багато літ мандрую я… Незблизька!

Багато літ мандрую я незблизька…
Побачив світ, але моя – земля поліська!
Не край тайги, не Колима арктична –
Такі сніги, така зима – незвично!

Такі сніги, така зима – незвично,
Чи до снаги їй, крадькома, прийти навічно
Щоб я без тебе впав і не підвівся?..
Це ж треба – сніг не випав, а звалився!

Це ж треба – сніг не випав, а звалився!
Вхідний поріг засипав, зачаївся,
Мов білий кіт, що на пташок полює…
Цікавий світ! Мабуть, і шок лікує!

Цікавий світ. Мабуть, і шок – лікує.
Багато літ моя душа мандрує,
Та раптом – сніг! Не випав, а звалився!
Він допоміг: я впав, але підвівся…

15.12.2012

Жасмину кущ розцвів біля криниці.
Знайомий незабутній аромат
пускають невигадливі косиці,
як і колись - в квітучий зорепад.

Стояли ми біля пянкого зілля
в червневу ніч. Був місяць у повні.
Загадували нишком на весілля.
У коси квіти ти вплітав мені.

І біле дивовижно пасувало
до моїх чорних шовковисчтих кіс.
Було нам ночі для любові мало.
Мовчав у небі делікатно Віз.

Червнева ніч. Ізнову Ведмедиця
на небі, мов у озері провин.
І ловить сльози розпачу криниця.
Й дурманом пахне, як колись, жасмин.

Втікає мій рядок,
Немов ручай по зливі, –
Хіба ж наздоженеш
Сяйливу мить життя?!

На мокрій від сльози
Твоїй щоці
Мінливі
Промінчики чуттів
Примерхло миготять.

А ми ж були колись
(Невже були?) такими
Вишневими,
В цвіту
Надій і сподівань!

Розбились на скалки
Всі вишукані рими
Об гостру грань сльози –
Душі лиш не порань...

Ти пройшла, словечка не сказавши,
Лиш кивнула злегка головою
Гордо і зневажливо.
Ти ж завше
Зверхньо так поводишся зі мною.
Начебто із підлітком.
Я – сивий,
Зморений життям і боротьбою
Із самим собою. Некрасивий,
Недоречний поряд із тобою.
Все я розумію. Та не вмію
Сам себе триножити й гнуздати,
На доступну вуличну повію
Я тебе не хочу проміняти!
Ждатиму – нехай і безнадійно –
Зустрічі з тобою кожен вечір.
Вірячи, що ти сама підійдеш,
Руки покладеш мені на плечі…

1997

Настя має стильну ляльку,
неабияку забавку,
зветься просто - Сміхотун:
ну й веселий цей пустун!
Дівчинка з ним бешкетує,
з ложечки його годує,
з ним співає, і хихоче,
а як спати час – не хоче.
Барбі модною не вдасться
зацікавити вже Настю,
бо з пластмасових красунь
милий тільки – Сміхотун!
Але скоро, через рочок
піде Настя в дитсадочок.
І з усіх ляльОк дитячих –
тільки Сміхотун заплаче…

А чи підеш ти манівцем,
а чи зупинишся -
не покидатиме той трем,
дощем не виллється;

чи ти повіриш у сльозу,
чи сльози висхли всі,
чи скажеш: я Тебе знайду
чи знов помилишся,

розтявши словом навмання
крихку і віддану,
манірним принципом життя,
як вірнопідданий

чужих імперій і ідей,
таких обіграних,
і де той меч і хто Арей
чи Троя пімщена?

чи тятивою грає лук,
чи все узгоджено
долішнім викиднем сих мук,
горішнім подивом,

згораєш виром почуття,
а думи мертві всі,
а чин і слава як сміття –
такі непевні дні...

яке ім’я ти дав тоді
тонкій, як марево?
в її очах, в очах її –
відбиток зарева,

в піснях її, в її словах
твої півподиху,
в таких уїдливих часах
чи раб, чи воїн ти?

ця жінка танцює по битому склу і високому небу
а небо лоскоче їй вії зимою й порізані втомою рани
в них стільки тривоги як в битому глеці поранень
вона ж уже витягла свій замурований жереб

у білій палаті безмовно бракує осанни повітря
вночі падав сніг полегкість для стелі в кровинках
ніхто не згадає які в ній оранжеві крилися квіти
ніхто не притулить спині сині хмари барвінку

вона ненавидить усіх медсестер що ласі до грошей
що гемоглобін їй несуть в лікарняних тарілках
а звідки їм знати вона вже притрушена снігом
що рожі у ній виростають в червоний горошок

вона вже не хоче обходів приходів і вироків звуків
а небо пір’їнка а небо майнуло за вирослі грати
наснився Бетховен вона у шовкових блукає пуантах
очима шукає безмовні зірки сонноти тихогруддя

Те, що я бачу

Так, я пливу трошечки іншим світом.
Який він є? Яким він завтра буде?
Що принесе нашим онукам, дітям,
Яким батьки малюють свої блуди?

Я бачу те, чого не бачать очі -
Миті в піску на історії пустині.
Ні! Ви не ждіть. Я плакати не хочу.
Сльози не несуть прикрас Україні.

Народ давно відплакав свої болі.
Розлиті сльози вже висохли давно.
На жаль, про них нічо не чути в школі
Де вчитель наш, лиш йому все одно.

Знов бур'яном стелиться чужа мова.
Заглушує відродження надій.
А вчитель вчить про Леніна, Хрущова...
О ні! Той вчитель діточкам не свій.

Правди судно на тихім океані
Не ловить зір. Не бачить берега.
Ті, яким вірив знов брехнею п'яні,
А інших нині - поки що нема.

Город надій колись побачать діти,
Правду відкриє затоптана земля,
Щоб сталось так всім нам треба молитись
Завжди до Бога. Ніколи до змія!
u7/200

Від жаготи грудей твоїх
Стаю все більш короткозорим.
Вже мій,
Такий прозорий,
Сором
Перегустів на явний гріх,
Перечорнів...
Твоя жага –
Облудна,
Та без цятки бруду,
Чому ж вона земному суду,
Така небесна,
Підляга?!
Ти – не чужа. З мого ребра,
З моєї щирої уяви,
Натхненниця моєї справи,
Моїх думок, мого пера.
Ні, не чужа...
Мені болить
Ребро,
Якого вже немає, –
Мені з грудей його виймає
Господь всеблагісний
Щомить.
Я ж перемовчую про все,
Що вже давно тобі відоме,
Бо не в моїм – твоєму домі
Біда, можливо, нас пасе
Ще назирці, ще віддалік,
Ще батожити зволікає...
Хіба ж любов мою злякає
Ревнивий надто чоловік?!
Перемовчу, перетовчу
Біду,
Завбачно перестрівши
Заздалегідь,
Чим найскоріше
Поставлю дідькові свічу.
Розкрий обійми.
Простягни
Жадані руки –
Будь що буде...
Які ж бо місяцеві груди
Серед нічної тишини!
Які ж бо очі золоті
Біля моїх короткозорих:
В них кожен повів,
Кожен порух
Відбились вперше у житті
Реально!..

1997

У центрі космосу забита паля.
Кодолами орбіт до впертих ший
Нас доля колувати прикувала,
Із року в рік маршрут долати свій.

Усе надіємось і ждемо чуда,
Яке чергове коло видасть нам,
Та мрій розбитих височіє груда,
Не приростає щастя ні на грам.

А на орбітах дати, іменини,
Сумні молебні, радісні пісні…
Усяк хоч раз на линві цій повинен
Пройти крізь пекла кола огняні ,

Щоб відп’ясти себе, немов собаку,
Від халабуди знаків Зодіаку.

15.12.12

Катерині

Плетені тини всі в паволотті
Кукурудзи воскової стиглості.
Лежачи під плотом, поклик плоті
Того літа вчути ще не встигли ми.

Цілувались так, аж захлиналися
Надлишком жадань недовідомих ще.
Зорі іронічно посміхалися,
Неземне фіксуючи видовище.

Постаріли геть мої всі спомини,
Дещо лиш насниться і примариться...
Подивом твій погляд синій сповнений,
Мабуть, і до смерті не затьмариться!

2007

Чого тільки немає
в її уяві:
букети й барви, моди,
сезони, зими та осені,
діти й дорослі кохані,
лід і вогонь, і зорі
не обійняти зору,
дива, поезії раді,
палаци і водограї,
любощі, юні й шалі,
тихі яса і сяйво,
і...

Та в уяві моїй, щоразу
поєднані інь-і-яном
омана
і біль.

Усюдисуща вона і
усе зайвий
він.

Запитайте – в чому річ:
хто спішить до вас охоче,
у грудневу темну ніч
бородою полоскоче?

Хто цей сивий дідуган
із ласкавими очима? -
Чудотворця має сан,
повний клунок за плечима,

а у ньому – хто не зна? –
можна стільки умістити
(клунок цей не має дна,
усього і не злічити)!

Діток любить – над усе,
їх утішить, приласкає,
ще й дарунків принесе. -
Впізнаєте Миколая?

Тож усі, хто чемний був
і охочий до науки,
хто про нього не забув
і молився без принуки, -

будьте певні: звіддаля
прилетить, усе пробачить
(лиш тоді, коли всі сплять
і ніхто його не бачить).

Аж як сон уже втече
геть - за вранішні лаштунки,
під подушкою знайдеш
Миколаєві дарунки!

2012

Мрій, доки мріється,
жити спіши сповна.
Все - тимчасове,
і вічності гра – тимчасова.
Щастя заховане
у найпростіших словах.
Мудрість - у погляді й тиші,
давнішій від слова.
(15.12.2012)

Все має свій початок і кінець:
народження і смерть, знайомство і прощання,
і сподівання, і розчарування...
Їх знає і розпусник, і чернець.
Усе циклічне, інь та ян - одвічні,
все радісне закінчиться трагічно,
і без різниці: дурень чи мудрець -
бо всьому є початок і кінець.
(15.12.2012)

И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?
Анна Ахматова

Ще слова немає.
Є щемінь і дрож.
І грудка якась під серцем.
І щось неухвитне,
Pозхристане щось
То зрине, то щезне.
Ні ритму, ні рим.
Почуття і думки
Злилися в якусь мішанину.
І тільки до остраху білий папір шепоче,
Що ніч переходить у днину.
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

Ми сьогодні ще надто чужі
За горнятком пахучої кави...
Тане сонце у теплій іржі
Золотої вечірньої нави.

І чатує на іскру вогонь
У роздоллі чуттєвої свити,
Де черкання гарячих долонь
Ніжним торком іще не надпите.

А за вікнами - біла вуаль,
Крутобокі вогкі кучугури.
Дзвонить серце, неначе кришталь,
Пригорта обіру́ч партитури,

На котрих домальовано вись
Світлим кольором ячної мрії...
Та ховає щоразу кудись
Янгол звабу під вицвілі вії.

І хоча вже й душа на межі -
Розговіння палкої заграви -
Ми сьогодні ще надто чужі
За горнятком пахучої кави...
(14.12.12)

1.

коло на колі
зморшки води
лагідний колір
вимер як дим
виміри краплі
храми роси
чорним лататтям
стягують синь
серденько голе
скинуто шал
падає й коле
з неба душа

2.

з відчаєм чайки
буря росла
хвиля-нагайка
мокра і зла
шхуну шмагла
спини вітрил
Бога замало
треба ще сил
з палуби змити
тіло щогли
брамсельний вітер
зняти із линв
трюми бубніли
в прі екіпаж
обриси мліли
рвав такелаж
шкот перебитий
фал фурканув
а на бушприті
клівер заснув

3.

губляться губи
лічать вали
тни морерубе
хвилю вали
в трюмі гуляє
бочка вина
я ж допиваю
бурю до дна
і пропиваю
на чім стою
Діво Святая
ще ж не в раю
ось він дев’ятий
лаври несе
щастя закляте
видих
і все

4.

янголи-чайки
вигнали вись
променю зграйки
хоч не дивись
море спокійне
море в мені
дихає вільно
днями на дні
все в цьому морі
стеньги і кіль
муть і прозорість
космос і сіль

14 Грудня 2012

М.

хочеться слухати музику пристрасті
у виконанні бажання твого
що володіє всіма інструментами
тихого трепету леготу го-
голосу голками лоском волосся
плюскотом легкості шовком повік
вікнами пам’яті пензлями променя
дотиком повені полум’я ві-
вірою вирію вимрієш викроїш
крайчиком кінчиком вінчиком і
ніби навіюєш наче вивільнюєш
легко вилущуєш до-ре-соль-мі
з тіла що в душу сховатися хоче
й пити нектар що між нот по-те-че-

13-14.12.12

Та ш-ш-шлюбна ніч,
Той сон по ш-ш-шлюбі,
Той ш-ш-шум сосновий за вікном,
І ніжні доторки, і губи,
Пересолоджені вином…

Це – Лебедин. Це – лебедіння
Грудей, позбавлених цноти,
Й понадгріховне всехотіння,
І всетремтіння люботи!

Невже забулося з роками,
Як ми в первісній наготі
Руками, начебто гілками,
Переплелися в люботі?

Життя – жорстоке:
Ти у Львові,
А я в Луганську,
І нема
В нас лебединої любові –
Лиш лебединий сум пройма.
Такі знервовані та грубі
Довкола люди… Кпин і глум…
І де та ніч, той сон по шлюбі,
І лебединських сосон шум?


2001

"Люби мене..."
І я тебе любив,
Давно-давно,
Ще в тій,
Ще в нашій,
Ері.
Двадцяте покоління
Голубів
Вже любиться відтоді
В нашім сквері.
Двадцяту зиму
Зі старих дубів
Не опадає лист...
Якій химері
Молився я?!
"Люби мене..." –
Любив...
Убив?
Пішов...
Як вистрілили двері!

2007

От снега тусклы фонари...
В морозной зяби- скрип шагов.
Зима баюкает:"Замри"...
Под завывание ветров.

Отдайся прелести наги
И бесконечной снежной глади-
Замри и силы береги
Весеннего рожденья ради.

Пусть запорошен путь домой-
Сугробы мерить я не стану:
Останусь в парке под сосной-
Примкну к большому Океану...

Меня закружит снежный рой!
И снежный ком меня задушит!
А я танцую под сосной!
Снег залезает в рот и в уши!

А я- в сугроб, как на диван,
И наслаждаюсь звездным раем:
Огромный снежный Океан-
Я в нем, как бабочка порхаю...

Кружит меня метель шальная,
Бросает ввысь- батут внизу!
Я возрождаюсь, умирая,
Роняя радости слезу!

Мороз сковал поля и горы.
Застыли реки и моря-
Немые снежные просторы
Под строгой властью января!

А сердце просится на волю
И птицей рвется из груди
По снежному промчаться полю,
Увидеть:что там впереди...

Предела нет душе мятежной-
Мчит в бесконечные края!
В экстазе бьется безудержно,
Внимая сказке января!

Новий день цмулить пиво дощу із небесної кварти,
вітер перегортає у парку кленові цидулки,
що розсипались геть, як загублений літній щоденник
легкодухи-студентки, де серце рожеве у стразах
і відбитки помади між тісно насіяних фраз.

І мені до вподоби сьогодні це чтиво осіннє,
бо гірке воно, начебто кава у львівській кав’ярні,
та медове, немовби уста твої в ніч на Купала,
і міцне, як… А втім, це мереживо літер і крапель
вітер — милий бешкетник — заплутає ще у думках.

2012

Не сумуйте за втраченим раєм -
Важко іноді жити в раю.
Бог найкращих завжди обирає,
Аби взяти в когорту свою.
Тільки в душах не висійте злості,
Тільки заздрість хай серце не їсть.
Всі ми тут подорожні і гості -
Перед вічністю всяк відповість.
Дослухайтесь до голосу крові,
Не шукайте деінде рідні,
Утверждайтеся в рідному слові,
Світ великий, та ми в нім - одні!
Не цурайтеся роду й народу,
Не соромтесь праотчих начал,
Тоді й камінь з чужого городу
Не тяжітиме вам на плечах.
Не силкуйтесь побільше урвати -
Не в багатстві захована суть.
Тільки мить буде щастя тривати,
А тоді все одно понесуть...
Тіло духом кріпіть, аж до скону,
Образ Бога плекайте в собі.
І тоді до небесного трону
Шлях відкриється вашій судьбі.
2010р.