Все же зарекаться мы не будем,
Призрачность и тайна, да черт с ними!
Ты мой новый сумасшедший Гудвин,
Я твой ангел бесконечно милый
Также сумасшедший, без пределов,
Также снизошедший с облаков,
Чувствуешь? Мечтами загорелась,
Ожиданье встречи… звук шагов…
Прошлое пускай, оставим в прошлом,
Да, оно любимо, но прошло,
Стоит ли его опять тревожить?
Не везло, ну пусть и не везло
Только впереди то, что искали,
И уже, по-моему, нашли,
Главное – не потерять вначале
Связь из неба в прериях земли.

Чоловік труси вдягнув,
Майку синю підіткнув.
Джинси білі, наче сніг,
Натягнув, спасибі Біг.

Чоловік вдягнув піджак,
На піджак –
нагрудний знак,
На котрому «ВТО».

Зверху одягнув пальто.
На пальто, як раритет,
Одягнув кабріолет.

Зверху одягнув гараж
(трохи тисне, та якраз…)
Ще подвір'я натягнув,
Тином-ременем стиснув.

Зверху наш мікрорайон,
А тоді і регіон.
Головою похитнув
І планету одягнув.

Чорний космос натягнув,
Зорі міцно пристебнув,
Шлях Чумацький – на плече,
Зверху – Дещо там іще.

Подивився всюди
Враз –
У сузір’ї Волопас
Він згадав – забув про час.
Десь годинник мій іде –
Тік-так, тік-так – де ти, де?

Він знімає, мов кайдани,
І моря, і океани,
І машину, і пальто –
БО БЕЗ ЧАСУ ВІН – НІЩО.

Він стоїть в самих трусах
Із годинником в руках
І з балкону, неборак,
Перехожим каже так:

«Головне -
труси вдягнути
Й про годинник не забути!»


24.09.2012

Півнеба осінню затяжно обіймало.
Півсвіту плакало, коли прийшов той день.
Все ніби є, але Тебе не вистачало -
це мов зірвати календар і стерти вересень...

Твоя галактика так втомно розчинилась,
лишивши осад і травневий аромат.
А я ж Тебе, такого, ніжного любила,
передрікаючи на смерть свій юний сад.

Півнеба осінню затяжно охопило.
І як на зло - в очах мелькає чорний крук.
Біда прийшла тоді, коли костри дотліли...
Тебе нема, і вже немає в мене рук.

наше спільне щастя у нашій взаємній скінченності
хто тобі скаже коли не я як шалено люблю
може це світ завмирає у своїй до нас причетності
може в нашому морі блукати його кораблю

що ж хай вивчає найновіше в морській навігації
навіть нами непізнані гавані наші й порти
де шторми навіжені в хвилях найтоншої грації
розливаючись ніжністю душами б'ються в борти



вересень, 2012

Утро морозно-осеннее,
Мы – на пробежку в парк,
Ты - мне - как жизни спасение.
Бег и дыхание в такт…

Воздух врывается в легкие,
Мимо страх хворями слечь!
Новое – значит по-новому,
Значит так надо – зажечь!

Листья нам под ноги золотом,
А над землею – душа!..
Как же мы крепки и молоды,
Как же легко нам дышать!

Как же неистово тянутся
Мысли, и слышу в тебе:
"Милая, ты мое счастьице?"
И я киваю в ответ.

а ось і страти чортобіг
чужими голосами дзвонить.
нас
зашморгом чавити -
гріх.
видовище слабкопогонне…
ми
вуглем малювали хрест
самісінько на роздоріжжі.
а крові...
ой! - потрібна ГЕС.
Хмельницьк забудь,
є
Запоріжська.
Дніпро у зорях
затонув.
солона в смерть,
не звик до цього.
від діда щось
подібне чув.
він був, як кажуть,
весь від
Бога.
та не змінити логотип
патруль ось-ось…
зі мною шмайсер.
.. я просипаюсь: осінь, грип
дивлюсь на себе
й посміхаюсь…
2012.

а
в тумані
ані ані
ані полі
ані тані
ані мані
ані гані
ані пана
ані пані
ані йоржиків
в сметані
тане тане
все в тумані
ані ані
ані ані
ані
ан
і
а


21.09.2012

Всі мої субособистості – ЗА, а одна – аплодує стоячи
(та, що курить де Сада). Ухвалено: «Так,
зроби мені, хлопче, боляче!».
У борделі моїх сподівань – параліч і на сходах прогнили поручні:
Не зійти із трамваю «Бажання» і не спастись.
Я до вим’ятих аркушів ліжка графітом приварена,
Віддаюся віршами і ні то публічно, то камерно,
Із кудлатого хаосу силуюсь випрясти правила,
Щоб до тебе сплести з них міцні підвісні мости…

[Всі дороги до Риму – крізь мене проходять швом,
Колією прозрінь, де на всіх світлофорах – зелений,
Де на збитих колінках кривавіють цикламени
До самої весни, а щоранку – нове різдво.
Тільки, що тобі Рим? Ти вростаєш в слов’янську землю,
У її епітелій – родючий пухкий чорнозем ,
Ти готуєш з її сновидінь катарсичний джем,
Присипляючи співу медовою аквареллю]

…докульгати і вижити – без субосо…, беззахисно
Увійти в твої землі: вкриничитись, вбуритись, вскважитись,
Обійняти камінням своїм склопрозорі парості
Твоїх вод, напоїти усіх, хто курив де Са...

І краса..!

[Та в борделі моїх сподівань – параліч і коліки,
У трамваї «Бажання» гостюю на пильнім обліку,
А у прядиво з хаосу, будемо чесні, – логіки б,
Особливо – в мої передчасно ухвалені «ЗА»]

Із дозою збуджень - змією оргазмів й хронічних зусиль -
Вповзає в суглоби асфальтів і рани нічних перехресть.
Вона навіжена. Проте їй пасує твій змішаний casual-стиль.
І джинси, й сорочка твоя. По-дорослому спрощено десь,

Ритмічно стискаючи місто, зникає. Бляшанками плям
Розпластуйсь на листі. Безглуздям у небо устромлених голок
Проколюй ті хмари: вони заважають старим ліхтарям
Вульгарно світити (чи їх вже до тебе давно прокололи?).

...Від гуркоту байків її прокидаються церкви старі.
Їх тінь - на обличчі дерев, порожніх пляшок із-під коли.
Безбашена осінь. Сезонний розпродаж дощів. Угорі.
Її в тім сторіччі, здається, розбестили ще рок-н-ролом.
2012 рік

Покинути тебе. І повернутись в себе.

І чутися дівчиськом молодим.

Задовольняти базові потреби,

На все дивитись крізь рожевий дим.

Плювати в стелю. Говорити чесно.

Лишати миттю. Думати, що час

До мене, отакої, непричетний,

Як віднедавна, зрештою… Хоча…

І ти, і час – ви крутитесь так близько.

Не завжди тямлю, хто з вас хто і де.

Вернулась в себе, а тебе залишу.

І час з тобою хай собі іде.
2012

я дивлюсь на сонце
на лимонне сонце
а воно безжалісне
швидко так зника
і тополі в танці
потемнілі в танці
і до фотографії
тягнеться рука
я дивлюсь на небо
я дивлюсь на тебе
ти мені і рідний
ти мені й чужий
попрощаюсь з сонцем
заховаюсь в себе
полиновий спомин
пам’ять збереже
2012

вірш видалено

Агрономи поетичних нив
Модусом новітніх технологій
Планетарний втілюють прорив
У екологічно - чисту погань.


Порівняти Бога й сатану,
Акуратно висіяти в душі,
І чекати на врожай: ану, -
Всі стереотипи він розрушить!

23.09.12

Хто до Львова приїжджав, той знає,
Каву тут готують запашну,
І львів’янин нею пригощує,
Подругу сховавшись від дощу.

Сонце й дощ, одвічне поєднання,
Тихих вулиць, затишних кафе,
Тут повітря сповнене коханням,
Дух поезії в ньому живе.

Всі тут люблять каву готувати,
Душу заложивши в ритуал,
Щоб повільно потім коштувати,
Запаху солодкий ареал.

Посміхатись, душу відкривати,
Під дощем, брущаткою іти,
І одне бажання загадати,
" Завжди разом, тільки я і ти"

Питає в Розуму Душа:
"Скажи мені, де є межа?"
Та він лиш поглядом блукає:
"Давай, ми разом пошукаєм."

Сплітаються подій мережі
І розум заплітають теж.
Як зле, що ум наш має межі,
А безум... він бува без меж.

Тобі це вибрати належить,
В яку ти сторону підеш,
Чи там, де зло долає межі
Чи де добро не має меж.

Будуєм ми пісочні вежі,
Або трав:яні шалаші.
Так мало від бажань залежить
І так багато від душі.

Проходим ми життєві роки,
Долаєм різні рубежі
І зупиняєм свої кроки,
Коли доходим до межі.

А ужитті як у манежі,
Звідки прийшов, туди й підеш.
Буття, звичайно, має межі,
Але душа немає меж.

Ніхто не був у пеклі, ніхто не був в раю.
Ніхто не знає як там, і я не уявлю.
Ніхто чортів не бачив і ангелів не зрів.
Тому даремно плачем з обману почуттів.


Ніхто вмирать не хоче хіба вже як здурів.
Ніхто як жить не знає. Ні цілий світ ні пів.
Ніхто біди не кличе. Вона сама прийде.
А плюнь її в обличчя, то скаже:" Дощ іде!"


Ніхто дурних не сіє, вони самі ростуть.
Ніхто їх вчить не сміє, бо в голову дадуть.
Ніхто не хоче замість когось вмирать вперід.
І що то значить старість, не зна й столітній дід.

Пародія

Наповнився дрожем і трепетом я –
Нічого не бачив, не чув солов’я,

Душа поривалась із тіла увись –
Від шалу найближчі кущі зайнялись.

Яка феєрія! Збуваються сни!
В обіймах, ласкавко, не дуже тисни…

Хоч порох ще є – відчувається біль,
Терплю, обезболює губ твоїх хміль…

…Блажен, хто цілує від п’яток до кіс!
А ще, хто осанну любові возніс!

23.09.2012

В увяданьи листвы
Пафос бабьего лета...
Нет источника Тьмы-
Есть отсутствие Света!

Утікаю на тиждень в Карпати, -
у заманливе царство грибів.
Буде всіх вас мені бракувати,
й поетичного маєва слів.
Як дитя, що забрали від мами,
сумуватиму. І залюбки
я шукатиму разом з грибами
й римозвучно-удалі рядки.

22.09.2012

А орхідеї й справді, недешеві –
Куди простіше вірші написати!
То ж я, подібно діду Кайдашеві,
Не кинусь роздавати по півхати.

«Шанелі» запах люто гонориться,
І нидіє за склом – ціна безбожна!..
Букет із едельвейсів на картинці –
О, це тобі подарувати можна!

Не б’є такий дарунок по кишені,
Та ще й услід промовить хтось: «Романтик!...».
А он зірки на небі – незліченні!..
То ж гроші витрачати геть не варто!

Дивись у небо, люба, - там «дарунок»:
Коли йде злива, в дар – відро водиці!
А я, пробач, собі ладнаю клунок:
Харчі в сім’ю купив, як і годиться…


13.08.2012.

Чи вже пізно, чи ще досить рано,
Те про що, не думав скрізь роки,
Дуже схожим став на Донжуана,
Як поет, любовної строки.

Що відбулось,що зі мною сталось,
Кожен день у інших я колін,
Кожен день,гублю до себе жалість,
Віддаючи їм палкий уклін.

Кожен день,губам я іншим радий,
Кожен день в очах інших тону,
Все тому, що не сприймаю зраду,
І в життя за все реванш беру.

Я хотів, щоб менше у стражданні,
Серце билось в почуттях простих,
Що шукаю, я в очах коханок,
Легкодумних, зрадливо пустих.

Стримай же мене, моя зневага,
Раз ідеш зі мною по життю,
Бо в душі критична рівновага,
Поєднань " ненавиджу-люблю"

Бо в душі, що маревом обнята,
Все частіше, чую скрізь туман,
«За свободу прийде час розплати,
Так приймай же виклик, Донжуан».

І приймаючи виклик безслівно,
Тихий шепіт вітру чую знов,
«У житті сприйматимеш спокійно
Пристрасть , за омріяну любов».

Так відбулось, так зі мною сталось,
Через те у багатьох колін,
Щоб частіше щастя посміхалось,
Скрізь жіночого обману тлін.

2012
текст оригіналу

Может, поздно, может, слишком рано,
И о чем не думал много лет,
Походить я стал на Дон-Жуана,
Как заправский ветреный поэт.

Что случилось? Что со мною сталось?
Каждый день я у других колен.
Каждый день к себе теряю жалость,
Не смиряясь с горечью измен.

Я всегда хотел, чтоб сердце меньше
Билось в чувствах нежных и простых,
Что ж ищу в очах я этих женщин —
Легко думных, лживых и пустых?

Удержи меня, мое презренье,
Я всегда отмечен был тобой.
На душе холодное кипенье
И сирени шелест голубой.

На душе — лимонный свет заката,
И все то же слышно сквозь туман, —
За свободу в чувствах есть расплата,
Принимай же вызов, Дон-Жуан!

И, спокойно вызов принимая,
Вижу я, что мне одно и то ж —
Чтить метель за синий цветень мая,
Звать любовью чувственную дрожь.

Так случилось, так со мною сталось,
И с того у многих я колен,
Чтобы вечно счастье улыбалось,
Не смиряясь с горечью измен.

Так величаво, немов би не двір, а кастинг,
вішає з миски білизну. І кличе Катьку.
Дуже картинно, ось так, виставляє ногу,
зиркає скоса, щелепа відвисне в кого.
Знає напам’ять всі рейтинги хіт-парадів,
знає плітки, ті, що треба, що не «нада».
Знає у кого роман, хто кого покинув,
все про цілунки і секс, і наполовину
п’ятий параграф із хімії (теж немало).
Знає, на кого ця Катька коли «запала».
Мріє про море і про чобітки на шпильках.
Мрій, як і часу попереду, стільки. Стільки…
Тільки упевнена - старість не за горами.
Старість дрімуча – он! - тридцять чотири мамі…

зорі плакати не вміють,
заборона – вічність дика,
чорна і така безлика.

крапля-слізка, тут же злива,
то марудствують поети,
вже швиденько за сонети…


промінь кинула з думками -
три рядки в іскристім ямбі-
і поет за дифірамби.

два рядки хореєм в танці,
і поет складає станси...

зорі весело моргають:
бо поетів добре знають…

22.09.2012

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів достоту чистою,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої.
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

бабця дістала з фанерної шафи
тлумак перев’язаний чимось картатим
хрест-навхрест
зібралася – дякувать Богу! –
як люди – зібралась в останню дорогу:
спіднє біле в мережку
довга спідниця сіра
синя в горохи блузка
тепла кофтина з вовни
хустка з червоним чорна…
і образок з картону –
Діва Марія з Сином –
в руки щоби укласти…
з дерева темний хрестик
свіч воскових десяток
щоби світили ясно
вдень і вночі горіли
доки у хаті буде…
потім до мене тихо:
«синку ти ж не забувся…
… трунú дорогої важкої не треба
легку дерев’яну оббийте сіреньким
віночком з барвінку прикрасите віко
і довго мене не тримайте у хаті
на другий же день поховайте опівдні
усіх запросіть на частунок додому
і щоб на столи не давали горілки
а ще вас благаю не плакати зовсім
згадайте мене невгамовну й веселу
як я вам співала
як світ цей любила
і як роздавала себе без останку
і ще: поховаєте поруч із дідом
заєдно з моїм сірооким Степанком…
та я розумію – усе це сум’яття
та в світі такий встановився порядок
а сіяти безлад не гідне людини
бо безладу й так на землі через вінця…
жийте в любові
шануйте Бога
буде нестерпно мене покличте
я прилечу у спекóту вітром
піснею в горі
теплом у стужу
ви ж за мою помоліться душу
і відпустіть…
не тримайте…
прóшу…»

1.

Я люблю покидати це місто:
Чути віддалений присмак
Ранкових перонів.
І свіжість
П’янкої свободи
Там далі, за його межами.
Помічати сонливу втому.
І, розжовуючи цедру лимонну,
Я люблю НЕ відчувати
Гіркоту міської оскоми.
І запізнюючись на поїзд,
Пробігаючи поміж
матюкливих,старих дідів,
Заглядати до вагонів.
А потім, нарешті усівшись,
Видивляти в туманній сірості
Тьмяні вогні семафорів.
Я люблю покидати це місто
Із шаленим разючим тріском
Залишати його закапелки.
Кожен раз, ніби навіки.

2.

Тернопіль-Харків.
Кава - чай.
Затяжка за затяжкою.
Моя маленька дівчинко,
А ти шукаєш щастя?
Купе волає смородом
І затхлими речами
І довгою дорогою,-
Колійними рядами.

Моя маленька дівчинко,
Ще твої сірі очі
Не стомлені тривогами
Не потускнілі баченим.
Ще п’яний гомін в тамбурі
Й твої промерзлі пальці
Вистукують мелодію -
І божевільні танці
Кидають знов у спогади.

Занурені в безсилля,
В купейних авангардах,
Такі ж як ти шукають
Цю втечу від реалій.
Хіба тобі не важко,
Моя маленька пташко?
Так загадково й дивно
Зникають знов за обрієм
Твої дитячі мрії.

Тернопіль-Харків.
Кава – чай.
Затяжка за затяжкою.
Моя маленька дівчинко,
Ти ще шукаєш щастя?

3.

Пам’ятає…
..те, коли була зима,
коли брунатно-
чорного снігу
торкалися підошви
мого взуття?
І коли сіра пелена
затуляла очі потягам,
котрі летіли в ніч.

А мені здавалось:
не протяги із провулків
затягували
у свої чорні легені
людські голоси
й відлуння свята,-
а Ви.
Так рвучко й вільно
дихали.

Знає…
..те, як важко
стояти на пероні
того вокзалу
в тому місті,
де більш ніколи
не з’яви…
..шшшш...
Не з’явитеся Ви?

Ваш сум мене крильми
огорне, пане,
Як вам живеться
в ці пекучі дні?
Чи ви іще заблукані
В весні,
Де так рожево
Стеляться тумани?

Пахуча тиша
Падає до рук,
Цвітуть черешні,
Пінно сяють душі
І так далеко
До зими і стужі
Такий приємний
Серця перестук,

Що хочеться мовчати
І мовчати
Забувши остогидну
Суєту.
Ще досі та черешня
у цвіту
дорогу б лиш
до неї відшукати…

Коли протяги настільки сильні,
Що пригортаєшся до стін
Холодний травень не зігріє
Залише згадку про усіх,
Хто був в житті, хто десь існує,-
Не тут, не там, а в голові.

Ти пригортаєшся до стін,
Бо протяги збивають з ніг.
Твій знак землі, тому статично
Ти залишаєшся без змін.

Ти проводжаєш на перонах,
Прощаєшся у світлі фар.
Життя повільно так проходить,
Без актів, - лиш один антракт,
Загорнуте у простирадла
Залишене на протягах.

вірш видалено

ТанкИ з вітрами. Долі миготіли.
Осипались цілунки за листвою.
Зажди… О ні, майстрине перевтілень,
ввостаннє… не озвися тятивою.
Ховають небо тіні наших терцій
і прихистку ніде у пасторалі…
Не встиг за сонцем і – стріла у серці
між небом і любов'ю вертикаллю…

2012р.

Каштан на бруківці
Він теж грає Шекспіра.
Осінь пахне свободою -
Не тільки істиною
І просвітленням:
Я так довго чекав -
Холодного осіннього вітру
Подих,
Що забув – маю грати
Свого Шекспіра.
Дивіться ж сумну трагедію!
Ви глядачі заспані!
Акварелі сірого міста. Над.
Серед мишей є художник
Він зобразить. Як сонце сідає у сірість.
Дарма розмальовують
Фасади вулиць.
Місто і далі лишиться кольору пилу.
Познімайте маски байдужості!
Визирніть у вікна відчинені!
Сторінка Книги
Заляпана кавою.
Фільми спогадів
Затуманені буднями.
Запросіть двірників
На свої брудні вулиці.
Втечіть хоч на хвильку
З міста брудної совісті…

(Написано в місті Лондондеррі у 1969 році. Авторський переклад з ірландської. Для мене місто Лондондеррі завжди просто Деррі... Це я написав так, що читачам було зрозуміліше... Світлина з мережі.)

Чому я такий джентльмен?
Маже такий самий
Як святий Патрік.
Чому сонце дивиться
Таким байдужим оком єретика
На меланхолійного пса міста,
Який вітає світанок в Даун-тауні
Нудним філософським трактатом?
Іржаві дахи будинків історії
Як палітурки книжок квакерів
Грають на саксофоні
Чорних п’ятниць безхатьків
Невеселі Сократа мелодії.
Тома Аквінський –
Щоденний візитер.
Приходить до мене з дзеркала
У чорній сутані теософії.
Пригощаю його кавою
В гіркому присмаку якої
Пожовані сторінки Апокаліпсису.
Якщо дзвін гуде лише
У твоїй свідомості,
Якщо парастас править
Старий кипарис кладовища,
Де греки сплять і чекають
Слушного часу,
І небо мовчазним псалмом
У твої вікна відчинені –
Слухай!
Миші на горищі –
Шурхіт.

Козенятко маленьке
Мандрує між галактиками
Затиснувши між ріжками
Одкровення.
З нього би виріс
Цап-відбувайло,
Якби воно лишилось
Серед стада кудлатого…
А старий сантехнік,
Що в дитинстві його
Морквою частував
Бачить у снах водогони
Потопу всесвітнього
Та старця сивого бородатого,
Що велить лагодити труби,
Що просурмлять
В руках людини крилатої.
Мені б його спокій!
Після трудів праведних
Дивлюсь на ягоди,
Що з дерев звисають
Зажурених,
Слухаю тишу
Людською юрмища…
Осінь.
Просто осінь.
Пригальмуй, капітане!

(Світлила зроблена шляхом прикладання фотоапарату до телескопа. Козенятко на світлині не видно. Нажаль... Але воно є - мандрує між галактиками - в отій порожнечі...)

* * *
Не хочеш прав – пізнай чужу сваволю,
І нарікай повік на власну долю.
Не маєш прав, то не вклоняйся злу
І не веди нащадків у неволю.

1997

На твоєму тілі
Знову нові шрами,
Знаю: твоя доля
У моїх руках.
Ти мене рятуєш
І кричиш словами
Намертво німими
У Твоїх очах.

Дотик мій відкриє
Всі твої секрети,
Хоч вони й без того
Начисто мої.
Моє alter ego
На асфальт упало
Вкотре, втім за це
Мене не прокляне.

Де б я не бувала,
Завжди він є поруч.
З моїх уст метає
Шарм морфемних куль,
Мій словесний лицар,
Мій комунікатор
LG GS два дев'ять нуль.

Моє ім'я ніколи не пов'яжуть
Зі СтаніслАвським фенОменом,
Ніколи не віднайдуть гОловно
Розставлені із силою акценти.

Ніколи не вивчатимуть у школі
Біографії ламані стезі,
Ніколи не запитають у мами,
Як стати схожими на мене.

Врешті, мені цього не треба,
Врешті, мені навіть достатньо
Мого кислого сьогодення,
Мого кисневого голодування.

Врешті, це й дозволяє писати,
Врешті, суть же навіть не в віршах:
Моя проф і непрофпридатність
Дозволяє собою вертіти.

Я бачила зАмок, людьми не зіпсований:
без довгих трактатів, фальшивих історій
впускає охочих сумних подорожніх
лишається сам, відпускаючи кожного.

Я бачила зАмок такий, як діснеївський:
там пахне душею, віршами, ессеями,
на будь-який колір і смак хеппі-ендами,
і здається, що світ не довкола — всередині.

Я бачила зАмок, собою ув'язнений:
спокійно-таємний, минулим розмазаний,
високий і сильний, з оббитими стінами.
Дістала блокнот, записати хотіла назву,
щоб сюди повернутись завтра.
А зАмок без імені.

22. 09. 2012 р.

Як зі «стандартного» змінюють тарифний план,
Як фарбують та обрізають волосся,
Як ідуть на йогу, бокс, ай-кідо,
Як переїжджають у інше місто.

Як починають пити гірку чорну,
«о, так, мені каву без цукру»
Та зажовують зеленими яблуками,
Ловлячи оскому в області пупця.

Як залишають монетку-жереб
У звичному та затишному їй місці.
Як ділять із котом свої картинки,
Які раптом застигли в калейдоскопі.

Як починають-кидають курити
Як ідуть та приходять по колу,
Як враз починають любити,
Як наносять на шкіру картини.

Як кидаються після осені дихати
Пожадливо, у екстазі,
Як ловлять сніг віями,
Хоча туш і не водостійка.

Як тонко й хірургічно точно
Відрізають шматки ще теплої піци,
Як диковинно відкривають для себе,
Що більше не тягне на «Мертвого півня».

Як болять-вивертають ці зміни,
Як в обличчя жбурляється вітер,
Як нове стирає пам’ять
Як примушує далі жити.

бачу зміни у своїх рисах,

ні, не ніс обгорілий,

не вилиці, не татуювання нове

на серці просто не так вільно й

прокурено, швидше віддано,

швидше у одній в'язці по коліна

в сніг, з чолом ще більш обвітреним,

просто очі, вони посвітлішали.


а потім це все невігластво

викидати на загальний осуд,

викликати жаль, насміх, може,

захоплення. не бути відкриттям

просто бути, кожного ранку,

дивлячись в дзеркало, бачити нові риси

думати-не думати, що можна, власне,

змінити стиль одягу на просто зручний,

аби бігти не швидше, не повільніше

а так, як у в'язці відданих великому божеству.


людина колись погладить своїх собак. ти

колись звіриш мої риси із тими, що були

до.

У «Штуці» пахне музикою й воском,
І розлилось в горнятку сто лісів
Карпатських. А між нами тільки дошка
І шахи, шахи… Ось твій друг підсів
І вкрав тебе у світ пустих матерій
Та розігнав медових слів туман…

«Ми зачиняємось». Риплять важезні двері.
«Ми починаємо» весняний наш роман!
06.04.12

Від найбільшого болю
Побічно
Тромбами
Пробиваються вірші
За фактом
Розривають або зціляють
Але завжди – звільняють
Від безвиході без вихідних
І гри
Де ставки
Щоразу на більше
В штовханині серійних правд
Учинивши замах
На унікальність.


2012

Я бачив сон:
Ми сіяли зерно
Удвох
У чорну виорану землю.
У білі жмені
Набирали зерна
І розсипали золотим піском.

Земля була –
Хоч маж її на хліб,
Земля текла між нами
До крайнеба.
Ти показав,
Як сіяти – від себе,
Аж показався
Твого батька дід.

Отак і йшли,
Ступаючи в сліди.
Те поле
В нас самих ступаю ніби.
З-за тебе сонце виглянуло
Німбом
І покотилось
В молоді сади.

2012

Плачте.
Плачте, вічні зорі.
Неподаровані,
ви все - за горизонт.
На життя
в мережах хворі:
тут не до вічності,
що поза зони
"фронт".

Плачте.
Плачте високосно.
Бо не за мить
вам гріх пробачити й забуть.
Тут її любов,
відносно,
хоча й відсутня
у словах
"життєвий путь".

Подих,
посмішка, бажання -
це не для вас,
обкладинка на небі уночі.
Мало треба для кохання:
Життя,
що поруч
зорі близить на плечі.

22.09.2012

Святкуючи день будівельника
(Бо всі ми будуємо храм
Душі своєї розхристаної -
А хто не мурує храм
Той будує нужник)
Думав про Борхеса
Та Папу Інокентія Тринадцятого.
Ношу цеглини
У мішку дірявому
На пагорб що нагадує
Лисину черепа.
А за мною коти чорні
Зграями.
А за ними гепарди
Сумні та зажурені.
А слідом китайці юрбами
З портретом Конфуція.
Чи то мур і собі збудувати
Великий та довгий –
З каменю тесаного?
Може тоді
У душу плювати не будуть
Різні покидьки.

Кожна колиска – каравела
Кожна дитина – Колюмб.
Вирушають океаном часу
У невідомість життя
Не знаючи, що Америка
Давно вже відкрита.
Кожна іграшка – компас,
Кожна дитяча пісенька – вітрило.
Всі ми мандрівники,
Всіх нас кидають хвилі
Змушуючи ставати рибалками,
Закидати сіті у прозорі дні
Ловити химерну здобич
У якої замість луски хвилини,
А замість зябер книжки.
Кожна хата – то острів,
Де Робінзон будує
Свою тимчасову хижку
Мріючи про повернення.
Кожна смерть – відпочинок
Чи то маленький порт
Де ми напиваємось
У брудній таверні
Перед наступним плаванням…

У дитинстві безтурботному
Коли я бавився
Іграшкомим ведмедиком
На ім'я Ернест,
Я мріяв бути кондуктором трамваю
І слухати вечорами
У вагоні порожньому
Як стукають колеса
Чи то співають
Про місто каменю
Світ людей зажурених.
І їхати волоцюгою
Вулицями весни і осені.
Куди ж нині їду я?
У цьому трамваї величезному
Який пасажири
Словом дивним "Земля"
Назвали?
Мій трамваю з каменю!
Не стукай так голосно
На поворотах долі!
Дай зійти мені
На зупинці затишній
Біля "Сінематографу" -
Кіно подивитись хочу
Про жебраків...

За чарочкою "мадери"
Все частіше думаю про країну
На сонці вицвілу
Та про хлопця
З дивним ім'ям Дон -
На ймення Борисфен схоже.
Вітряки на пагорбах!
Смак морської води.
У залізній сорочці
Сівши на тварину
З довгим патлатим хвостом
У якої до ніг причеплені залізяки
Дивлюсь на куцого товстуна.
Мені дірявити
Ці руки з дерева
Химерних махальників
І друзів вітру.

фигурка тлела в светофоре над палитрой сигарет в окне киоска
и блекло облеченное в слова, и отмирало сотнями отростков.
и ты спросил: жива? ну да, жива. пульсирующим алым перекрестком.

Зміцніло наше дерево любові:

ЙдемО разОм життя-стежками п"ятий рік.

Кохання бережемо в кожнім слові, -

Вустами спраглими п"ємО його, мов сік.



Здобутий із плодів нектар-блаженства,

Що сплодоносило нам щедро деревце.

П"ємО до дна його аж до шаленства

На двох з одної чаші-пристрасті - винце.



Так. П"ятий рік - весілля дерев"яне.

Вже підросли любові нашої плоди.

Між нами й досі ніжність полум"яна.

В сімейне щастя всі ведуть наші сліди.



Ми ювілей святкуємо свій перший:

Б"ються п"ять років в унісон наші серця.

Досвід життя нам кожен раз солодший

За мід гріха із перлів-цвіту деревця.

Скажіть мені,
куди летять птахи?
Повідайте про долю їх крилату.
Дощами наливаються дахи,
за спеку невгамована розплата.

На перехрестях віщих снів і доль,
важливо у мовчанні не згубити
тепло магічне білих матіол,
що йдуть в епоху бабиного літа.

Не віддавайте музику дощам!
Вона притулком стане пташенятам.
Бо смуток -
доля, вділена рабам,
а ми одвіку -
спраглі раювати.