Нудьга зими з похмурістю її,
пустеля передгір'їв неприхильних...
Там пагорби видніють вдалині,
за ними, відчуваю, море й хвилі.

Імла й дощі там. Вгадую я їх
за свіжістю, що долітає звідти,
по хмарі, в пасмах, сивих та блідих,
яка пливе і тане непомітно.

Дивлюсь навколо. Спокій дав коню.
Прадавній чоловік в мені хмурніє:
як прагне серце даху та вогню,
коли вечірні в горах вітровії!

Але чому ж так вабить те, що там?
О море! Ти з одвічністю зріднилось!
Тому, мабуть, буремне, й ближче нам,
ніж радощів земних коротка милість!

березень 2018 року.

 
Якби ти звів у ціле свій розум
Щоби перейти сюди
Рука в руці, ми стрічали би сонце
Із западин із морських
 
Перше за все, досвідченість
Ти бував колись досвідченим?
Оце мій ценз
 
Хоч знаю, знаю, тобі вже напевно жаль
Бо цей дрібний світ не дасть іти
Та кому у мізерії цій
Довести, що твій гатунок
Є золотий, безцінний
 
Отож, чи ти досвідчений?
Чи бував колись досвідченим?
Ось мій ценз
І я доведу це тобі
 
Сурми й скрипки все звучать мовби із відстані
Подібно поклику на ймення
Мо‘ ти не почуєш їх
Та почув би, ха-ха, якби раз
Здолав путь до мене
 
О, чи ти досвідчений?
Ти бував колись досвідченим?
 
Не через кайфовіше скло, але красу
 
 
 
 
 
 
 
 

Твої тернопільські манери
Й збаразькі звички дотепер
Схиляють всюди кавалерів
Долати будь-який бар’єр.
Умієш рухом привертати
До себе погляди тоді,
Коли на щастя небагато
Уже лишається надій.
Коли безрадісно і в’яло
Додолу хилиться життя, –
Словами змушуєш печалі
Скоріш іти у небуття.
Стає смачнішою вечеря
І не буває помилок,
Якщо тернопільські манери
Й збаразькі звички у жінок.
02.06.25

Чи може літо, що зів'яне враз,
Зрівнятись з поглядом твоїх очей?
Як лист зелений зжухне в певний час,
Так зблідне юність,  лине шкереберть.

Нам не страшні ні осінь, ні зима
Й пісок годин — володар над усім,
А думка, що закінчиться життя
І все прекрасне зникне із землі.

То як же вберегти крихку красу,
Яку життя дарує нам на мить? —
Лиш в слові, що влягалося у рядку
І в серці, що любов навік хранить.

Минуть роки, а вірш й на фото слід
Увічнять наш маленький рідний світ.



01.06.2025

Заплітає в Україні вітер хвилі моря сині.
Сонце гори обіймає і трембіта гучно грає.
До осель своїх лелеки повернулися здалеку,
Вже малі лелеченята зустрічають маму й тата.
У степах високі трави і світанки золотаві.
Ключі неба журавлині, диво-кетяги калини,
Пісня мами, слово тата – в нас цього не відібрати:
Нездоланна і єдина наша люба Україна!

 
вразо
вразо
 
о ти є красуня серцями граюча
вразо
о ти усяко чарівна коханочка
вразо
 
тебе я прошу до хати
шкоди не завдаватиму
оскільки ти моя о так
о вразна леді
 
побачу тебе на сцені оцій
вразо
мене вимушуєш устати зо скриком
вразо
о бейбі слухай-но
я визначився
утомився витрачати цінний час
оскільки ти моя о так
вразна леді
до тебе йду
 
тебе я прошу до хати
шкоди не завдаватиму
оскільки ти моя о так
вразна леді
 
до тебе йду
я йду як належить
вразна леді
усі полуди
ей вразо
о чи зглянешся
вразо
ей сягни бейбі
усе що відчуваю
о те яка ти
вразна
вразна леді
вразна леді
 
 
 
 
 
 
 
 

У снах медові цятки - поцілунки
і бджіл рої заплутались у цвіті.
Ти ніжність заплітав у коси, світе,
між листям білосніжні візерунки.
Пахучий аромат бентежив мило,
Неначе юність уквітчала душу.
У тій красі літала птахом думка,
і нам тоді казково пощастило.
Акацієві сни - то ж яв травнева
змішалася у запашній спокусі;
і білий цвіт, і листя, й коси русі.
У снах ховався легіт за дерева.

І
Цвіте бузок, магнолія в саду,
На сонці ніжиться рясна черешня.
На безіменний палець, до ладу
Ти одягнув рубінового персня.
Подарував закохано мені,
Щоб я була, заручена, красива.
Мій чуйний принц, на білому коні,
З тобою неймовірно я щаслива.

Приспів:

Здаюсь в полон без опору й жалю
А все тому, що я тебе люблю!
В долоні трепетній пахкі левкої.
Мене цілунком ніжним обеззброїв.
Фата розкішна, сукня чарівна.
Вінчальні дзвони, молода весна.
Благословенна мить, весільний вальс.
Зворушливо звучить лише для нас.

ІІ
Щедрот душі не зміряти повік,
Якщо кохаєш серцем лебедино.
Бо ти найкращий в світі чоловік,
Моя усмішка, радість безупинна.
Надія і опора у житті,
Безмежний світ прекрасної любові.
Перлинні фрази, щирі, золоті
Ряхтять ясою в дивовижнім слові.

11.05.2022р.

Лимонниці за вітром рух тремкий.
Їй, невагомій, як же вітру проти?
І повівом несе на вістряки,
Немов на шпильку хоче наколоти
Обставина вразливу позолоту.

Нагріта сонцем, випурхнула вмить,
Сухий притулок полишИвши наспіх.
Хоч порване крило тобі щемить,
А ти лети в крилатих іпостасях:
Метелика ефект давно на часі.

Якщо це так, хай буде позитив!
Нехай розвіють зміни чорні біди!
А ти лети, метелику, лети!
Комусь тернАми треба пролетіти.
І, може, в тому порятунок світу.

Колись була з чудовиськами бійка,
Було їх не одне, та і не двійко.
Злетілись у печеру кажани,
Як птеродактилі кусалися вони,

Із-під каміння виповзали змії
І обвивали ноги молодії.
І ящірки гігантські теж сповзлись
І під ногами залишали слизь.

Тримав дракон красуню у полоні,
Сидів там у печері, як на троні.
Жбурляв додолу камені важкі...
О лицарські ці будні нелегкі.

Меча я мав, о крале, чарівного,
І ним здолав у битвах не одного.
І в битві додали мені снаги
За діло праве ріднії Боги.

Один супроти тисячі страховиськ,
Меч розсікав ударами чудовиськ.
А потім кінь мій виніс мене вгору
Дракону на погибель і на горе.

Вдалось красуню так порятувати...
Як потім солодко - відпочивати.

8.08.2010 р.

 
Ти на дні дощ іде в Хуарезі
& Великдень ще тут
І серйозність не до речі
А негативити намарний труд
Не співай без потреби
Як зійдеш на Rue Morgue Avenue
Доволі є жінок буремних
Щоб анонсувати твій капут
 
Як побачиш Святу Ені
Передавай шалом
Бо я не рухаюсь
Пальці взялися вузлом
Я не маю сили
Устати & отримати укол
І мій кращий друг мій док
Не скаже навіть що ото було
 
Ось Мелінда
Яку зовуть Богинею Мари
Її добра англійська
Запрошує тебе в нумери
І ти делікатний
Як би занадто рано не прийти
Вона свисне твій голос
Й на місяць завиваєш о ти
 
На Пагорбі Житлобуду
Ще статок а чи престиж
Вибираєш те чи інше
Й ніщо не відповідне й на гріш
Хочеш виглядати дурнем
Вертайсь туди ізвідки ти мчиш
Бо копам є фіолетово й
Від тебе не ждуть щось-інш
 
Локальні чинуші
Не можуть утримати гордість
Шантажували Сержанта що мусив
Покинути пост
Ти підбираєш Ангела
Котрий сюди прибув із вест-коуст
Усяко пристойний хлопець
А виліз як-от привид когось
 
Я почав із бургундського
Та вже на більш ефектних речах
Хоча мене прикриє будь-хто
Гру овіває печаль
Але жарти за мною
Хай хто-небудь блефувати почав би
Вертаюся у Нью-Йорк-Сіті
Я певний з мене вистачає
 
 
 
 
 
 
 
 

У стуку крапель
О, небо сіре, лий на душу дощ!
У стуку крапель чується послАння,
В нім спалахи миттєвостей впродовж
Буття усього, і у мить останню.

Де і коли, то знає тільки Бог.
Мені б устигнуть на таємну сповідь,
Позбутися спокус невгодних, бо
Життя триматись має на любові.

Стікає небо. Ні, то не вода,
І то не сльози. Що ж тоді ті краплі?
Навічно грішна і на мить свята
Себе омиту так відчую раптом.

І заспокоюсь. Небо сіре, сип
Дощем, студи опущені повіки
В час розуміння: я в собі єси
Надії світлом, а чи тінню тільки?

Не розмовляй із Путіним, Зеленський,
Кинджал йому по яйця зажени.
Бо будеш, наче в опері той Ленський,
Романтиком наївним і дурним.

Ти говори з позиції з ним сили,
І правила свої нав'язуй гри.
Йому лиш крок лишився до могили
Й кацапам всим. Про це з ним говори.

Кажи, як не послухаєш мене ти,
То скоро палець будеш ти смоктать,
Чи Сі Дзінь Піньчику робить міньєти,
Як забере Сибір собі цей тать.

Пу має територій більш ніж треба,
Подавиться Вкраїною, либонь.
Вона пугукне-шваркне скоро з неба
Вже ядерною зброєю до скронь.

Як не поможе в цьому їй Європа.
То скоро винайде її сама,
І вся Па Раша стане жити в жопі,
І вічна вкриє всю її зима.

Так їбане, що мало всим не здасться,
Кондрашка хватить в бункері Хуйла.
Візьми його за яйця, наче трясця,
Його дістать ракетами змогла.

20 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Не відаю, що буде завтра —
а до ворожки не піти.
Можливо, більшого не варта?
Та в мене є чудовий — ти!
Усе, що треба чуйній жінці—
ковток любові, не жалю.
Хай осінь золоті червінці
в дорогу сипле журавлю.
Мені ж достатньо і блавату
твоїх очей, коли удвох.
Тоді щаслива і багата
в раю прекраснім, бачить Бог!
Коли купаюся дитинно
у морі ніжності й тепла.
Як добре, що дві половини,
планида зоряна звела.
Сузір'ям сяй на небосхилі,
і розчиняйся у мені,
буди обітовані хвилі,
до віку в серці пломеній.

18.05.2025р.

 
Ей, Джо! куди прямуєш із револьвером оце
Ей, Джо! кажу, куди прямуєш із револьвером оце
 
Іду застрелити свою стареньку
А бо застав її із іншим, у постелі
Іду застрелити свою стареньку
А бо застав її із іншим, у постелі
Оце такий бруд
 
Ей, Джо! я чув, ти застрелив кохану
Застрелив її, оце
Ей, Джо! я чув, ти застрелив кохану
Її застрелив на смерть
 
Вже я винен, застрелив її
А бо застав її разом із іншим, із містян
Вже я винен, застрелив її
А бо застав її із іншим, із містян
Тоді я задав їй, застреливши!
 
Ей, Джо! гаразд
Зроби її ще раз, бейбі
 
Ей, Джо! куди тепер утікатимеш
Куди тепер-ото
Ей, Джо! кажу, куди тепер утікатимеш
Що тепер, що тепер-ото
Як мислиш
 
Я на південь подався би
І мабуть до Мексики, гаразд
На південь подався би
Туди, де вільні всі
Ніхто не шукатиме ні
 
Жодного ката
Який пов’яже мотузку на шию мені
Вір у це, бігме, я маю йти зараз
 
Ей, Джо! утікай поки можеш
Бувайте всі, агов
Ей, утікай
 
 
 
 
 
 
 
 

У світломузиці весь зал,
Зірки яскравішими стали.
І що тобі ще не сказав,
Очей у танці скаже спалах.

У колі подруг ти стоїш,
Далека, мріє, незбагненна…
До тебе кілька кроків лиш,
Та все єство моє завмерло.

Несміло в очі голубі
Поглянув, мовивши тихенько,
Як руку простягнув тобі:
- До танцю підемо, маленька?

Рука торкнулася руки,
Ти «так», у відповідь, сказала…
Мигтіли щастя поверхи
В кабіні ліфта-дискозалу.

Цей танець, ніби в міражі…
Освідчитися так непросто,
Що почуттям нема межі
До тебе, золотоволоско.

Довкола наче світ завмер
В гармонії чуттєвих терцій…
Заполонила весь етер
Мелодія, що йшла зі серця.

16.05.2025

Якби загоїлася рана
Та сум утрати відійшов, –
Скипало б серце в час весняний
І нуртувала в жилах кров.
Якби не снилася ти часто,
А появлялась наяву, –
Радів би зараз щиро щастю,
Що вкупі з любою живу.
Якби я міг тебе забути
І не журитись гірко скрізь, –
Не упадав би досі в смуток
Та не втирав пекучих сліз.
Якби колись, нехай не скоро,
Мої думки дали плоди, –
Минулося б велике горе,
А не зосталось назавжди…
16.05.25

Моя любове золота
Радіють лагідні каштани.
Хай щастя поміж нас вита,
Допоки дихать перестанем.
Голубоока пестить вись
Дарує нам чарівне світло
До мене, люба, пригорнись,
Аби серця вогненно квітли.

ПРИСПІВ.
Любові мужність не згаса
В життя жорстокій круговерті
Непереможна є краса,
Гартована списами смерті.
Рятує світ увесь вона
Аж до найменшої галузки
Аби набридла всім війна
Уся розсипалась на друзки.


Планета стала набакир --
Так розходилася ненависть.
Та прийде довгожданий мир
Усе на місце він поставить
Цілую щічки дорогі,
Флюїди щастя в небо линуть,
Хай прийде ласка від Богів,
І землю вкриють ендорфіни.

ПРИСПІВ.
Любові мужність не згаса
В життя жорстокій круговерті
Непереможна є краса,
Гартована списами смерті.
Рятує світ увесь вона
Аж до найменшої галузки
Аби набридла всім війна
Уся розсипалась на друзки.

15 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

 
чого би це було немудро
чого би я тобі брехав
кажучи тепер і тут
нам доступний більший кайф
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
 
немає сенсу різний бруд
і сумніви того не варті
ми загубимо мету
знесемо кохання на багаття
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
 
немає сенсу різний бруд
і сумніви того не варті
ми загубимо мету
знесемо кохання на багаття
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
 
чого би це було немудро
чого би я тобі брехав
кажучи тепер і тут
нам доступний більший кайф
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями ———
 
 
 
 
 
 
 
 

І. Таємна книга Іоанна

Коли Ялдаваоф‎1 розправить крила,
Не соромно зробити крок назад,
Аби ревніше тиснути стократ,
Як вернеться тобі відваги сила.

Не смій умити руки, мов Пілат:
Од Кемі‎2 – до далекого Бабіла
Святим‎3 Софія‎4 битись повеліла –
Здобуток вартуватиме утрат.

Бо слабкодухим зрадникам-Іудам
Даремно сподіватися на чуда –
Ісус віщує істинний кошмар!

Страшній покарі не потрібно строку:
Холодний відчай зовнішнього мроку‎5
Над головами зречених примар.

ІІ. Апокриф‎6

Над головами зречених примар
Месія вирік життєдайне слово:
«Доволі чистим безпідставних кар!
Завершились однинь огульні лови.

Абіє тут обіцяний вівчар,
Цо поведе улюбленців Єгови
До пасовища праведних отар,
Бовім створили Тартар для полови!

Убо не слідувать кому за мнов:
Кипітиме довіку їхня кров,
Рогаті чудища візьмуть на вила!»

Опісля виходу лічили всіх;
Запропастили Каїна‎7 та – сміх! –
Єретиків Симона й Богумила‎8.

ІІІ. Драй-Хмарі‎9

Єретиків Симона й Богумила,
Гонителів юродства християн,
Шарами вкрили збоченого гнила –
Ганебний переможених талан.

Когось корисний підкорив обман:
Швидке визнання, золоті медалі;
Інакших, що не сприйняли дурман,
Убили вогнища, підвали, палі.

Не жди тому спонтанної моралі,
Ні вдячністю оточення не мар;
Наразі визначай будучні сталі:

Як небокраю спалахне пожар,
Тікатимеш налякано подалі
Чи приймеш благородно свій тягар?

ІV. Присяга та прокляття

Чи приймеш благородно свій тягар
Во плотськім, де все злобою покрите
Безпутних неприкаяних почвар,
Стояти непохитно, неофіте?

Війна за право – самоцінний дар:
Знаходимо у ній добра приміти;
Свобода же, братання, мертвий цар –
Підвалини громадської просвіти.

Одначе, ризик пам’ятати слід:
Чимало відчайдухів погубила
Ватага земнородних аскарид.

Іще повчальний крах Сатанаїла:
Вали геройськи ненависний гніт –
Перемогти Всевишнього несила.

V. Шекспірівський мотив

Перемогти Всевишнього несила –
Звитяжить Купідона ще складніш.
Порожні, діво, гордощі полиш,
Спусти вражого корабля вітрила.

Утрачене не купиться за гріш:
Цінуй принади молодого тіла;
Направивши пориви, захмеліла
Віддай же поле пахарю скоріш.

Позбувшися ядушливого спору,
Нащадків позиратимеш з-за хмар
Весни знайомої щасливу пору.

Ховати марно потаємний лар:
Одержить бажанець нарешті гору,
Огень – його промови, сенси – жар.
 
VI. М.‎10

Огень – його промови, сенси – жар,
Галантна одіж кавалеру личить;
Одчуй рум’янець кілкий на обличчі –
Зумієш витримати цей удар?

Навіщо, бідна, сторонишся стрічі?
Жадання докучатиме комар;
Кохання – найсуворіший лихвар:
Відтермінуєш – відрахує втричі.

Розумно берегти дівоцтва мак:
Нехай хлопчисько за тобою біга,
Ласкавця вірного розпалить крига!

Проте; наважишся чинити так –
Невдовзі прийдеться в Амура, мила,
Пізнати ціну скоєного діла.

VII. Воскресіння

Пізнати ціну скоєного діла
Зотлілих кличе голосіння труб,
Закрив кремезний сонце вернидуб,
Немов жаринку велетенська брила.

Постали пан, каліка, правдоруб,
Ханжа, статечний, проданець, кутила –
Змішався сморід з пахощем кадила,
Праворуч красеня – хирявий труп‎11.
 
Гримить: «Пророчена година плати!
Корися волі Господа, дитя:
Немає до сваволі вороття.

Сміливости забракне опиратись:
Минулого могутнійший скотар,
Підеш, неначе агнець, на вівтар».

VIII. Фатальність

Підеш, неначе агнець на вівтар,
Зайняти вперше чоловіче ложе,
Тендітна ластівко, квітуча роже,
Вступивши натиску шалених чар.

Противитись коханому негоже,
П’янкий покорі помагає гар:
Укріпленням заказаний попар –
Захопить легко парубок пригожий.

Здається, щасний передує шлях,
Утім навряд чи подолає птах
Знести підступні витівки Венери:

Урвати спробуєш з ним будній плин,
Явити мрійних мерехти перлин,
Та він – закостенілий жнець матерій.

IX. Незгода

«Та він – закостенілий жнець матерій?! –
Розчулено питаєшся мерщій, –
Нахаба ниций, хований крутій;
Попрала хтивість обіцянки Гери?..»

Гадань турбує хаотичний рій:
Невже нашкодити прекрасній пері‎12
Таки рішився покидьок материй,
Красу невинну зрадив лиходій?
 
Високе поза межами живого:
Самій мироточити неспромога;
Диявол – це досвідчений гравець.

Облиш ридання голосні перуни,
Каліпсою‎13 одурена красуне!
Згадай Обитель світла‎14 накінець.

X. Пустин

Згадай Обитель світла накінець,
Нетварну прародительку еонів‎15,
І попри різнорідні перепони
До неї поривайся напрямець.

Склади смиренно зморщені долоні:
Не зіб’є з пантелику манівець
Кого знанням нагородив Творець –
Шукай безсмертя на нетліннім лоні.

Адже розтанув тогорічний сніг –
Подібно запропаде хто не зміг
Нової вчасно причаститись ери.

Не загуби цю Аріадни нить:
Минуще маєш узнавати вмить,
Щоб раптом не вклонитися химері.

XI. Біси, іже чловіки прельщают

(Притча)

«Щоб раптом не вклонитися химері
Юнацьких даром не змарновуй рис –
Устами дівчини лукавив біс, –
Піддайся врешті таїнству містерій.

Путь Назарея – непролазний терен!
То приспусти тепер зухвалий ніс;
Хилися вітру, мужній кипарис:
Небагатьом послужливі гетери».

Тенета хитрі розкидав ловець:
Волів спочатку шлюбом був єднатись
Аж як відмовив підліток-мудрець, –

«Одненьку ніч забудься, Йосафате!
Знімай хутчіше непорочні шати –
Закон Завіту зневажа овець…»

XII. Зустріч Єу‎16

Закон Завіту зневажа овець,
Сп’яненний владою писав скрижалі,
Не відрізнивши мари від реалій,
Людську осібність звівши нанівець.

Розпутний вмер, з молитвою печалі –
Однаково заплатить Всеотець:
Похмурий світ зупинених сердець;
Ні новизни, ані усмішки кралі.

Вже ліпше жити абияк, повір,
Ніж плутатись межи пекельних дір
Або небесні населяти сфери17.

Юначе, підбадьор запалий взір,
Не плач; одкривши потойбіччя двері,
Думками підіймайся у етери.
 
XIII. Заповіт митця‎18

Думками підіймайся у етери,
Пригніченцю буденного ярма:
Звертайся музики, марай папери,
Нащир місцями, часом – жартома.

Сипким багатствам раді філістери,
Прихильники простішої манери;
Поета ж музу рознесе сурма
Від вічного Парнасу задарма.

Сльозами лоз кріпи ручиці кволі:
Мирське метафізичний легшить бій –
Не тільки піст, розкаяння, єлій!

Жахливий в’язням світської юдолі
Можливо-бо терпіти уділець,
Якщо душею каторжник-мертвець?

XIV. Приреченість

Якщо душею каторжник-мертвець
Обурений цинічністю природи,
Буває, власний згашуєш світець,
Суціль вручившись аморальній моді.

Куштуєш скоротечні насолоди,
Допоки не вривається терпець;
Тоді – вдаряє розуміння грець
Одречення від вищої породи.

Звіряйся сам шляхетної мети:
Будь свічкою малої красоти,
А не вуглем великого горнила.
 
Бодай загине сохлий, босоніж –
Сумлінний посміхнеться глузливіш,
Коли Ялдаваоф розправить крила.

XV. Πίστις Σοφία

Коли Ялдаваоф розправить крила
Над головами зречених примар
Єретиків Симона й Богумила,
Чи приймеш благородно свій тягар?

Перемогти Всевишнього несила:
Огень – його промови, сенси – жар;
Пізнати ціну скоєного діла
Підеш, неначе агнець на вівтар.

Та він – закостенілий жнець матерій;
Згадай Обитель світла накінець,
Щоб раптом не вклонитися химері.

Закон Завіту зневажа овець;
Думками підіймайся у етери,
Якщо душею каторжник-мертвець.

А ти будь тюльпаном: живи і квітни,
Загоюй рани, всміхайся привітно,
Втопи свій біль на денці озерця,
Нехай рожевим заквітне серце,
Чи білим, жовтим...не має різниці,
Подякуй Богу - віддасть сторицею.

А ти будь тюльпаном: тягнися до неба,
Що тепло шепоче: "Тримайся, бо треба".
Всміхайсь тюльпаном, всміхайся тюльпанам
В долині тюльпанів за океаном....

Обурена весна дощами розлила́сь.
Зелені та сумні у травня очі.
Коли вже сонце розітне сувої зла,
щоб відпочили від шахедів ночі?

Калюжі, мов печалі темні дзеркала́,
Бо тільки дощ, здається, хазяйнує,
хлюпоче - і завісою стоїть імла,
від неї правди всім чекати всує.

Заснула справедливість під шумок дощу,
подерта. Чи розправить світла крила?
Повір: втече страшна війна, як підлий щур,
і дощ мине. Тектиме воля в жилах.

Яка б не трапилась жура --
Допоки ми живі, кохана,
Цвітіння не мине пора,
Моє кохання не зів'яне.

Нехай роки беруть своє,
В люстерко глянути так важко.
Краса душі твоєї є --
Мені ти завше мила, пташко.

То все привиділось тобі,
Був сон лихий від чорних круків,
Сміються висі голубі,
Найкраща ти, моя голубко!

То заздра в комусь лють живе
Вона б вродливих всіх убила.
Од неї - дзеркало криве
І піднебіння почорніле.

12 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

Змінилась, — не та, що колись —
від жінки лиш тінь залишилась.
Та спрагло бажаю у вись
злетіти на зламаних крилах.

Хребці порахую і щем
під ложечкою залоскоче.
Не ріж, доле, тіло живцем —
задушить змія в дні пророчі.

Короткий у квіточки вік
хоч пестило сонце і злива.
І я ще ряхтіла торік
для тебе, коханий, звабливо.

Зів'яне травневий розмай —
віщує утрати предтеча.
Схолонув малиновий чай,
і пити його недоречно.

А, раптом, уява чиясь,
плете із думок павутину?
Хоч в бескид несе течія
Любов на поталу не кину.

Все буде чудово в той час,
як виберусь з темної прірви.
Ще світоч* у серці не згас,
хоч душу з сере́дини вирви.

Ще ніжність голубить уста,
тріпоче метелик у лоні.
Медова твоя гіркота́
блаженством у чуйних долонях.

Світоч* — смолоскип

11.05.2025р.

В повітрі - невловимі аромати,
Кущів бузку торкається душа.
До мене в серце хоче завітати
Весна духмяна та, на жаль, чужа.

Свічками посміхаються каштани -
Натхненний та барвистий карнавал!
Прикрасилися зеленню паркани,
Чекаючи на травня світлий бал.

Така весна, як і була раніше...
Але не гріє променем ясним.
Тепер любов живе лише у віршах,
Юнацькі мрії стали тінню рим.

Я подумки виходжу на алею,
Мене хтось кличе у безхмарні сни.
Це, мабуть, голос осені моєї
На тлі чужої юної весни.

Пливуть літа за небокрай —
найкращі миті літа,
а ти завжди мене кохай,
мій загадковий Світе.

Зустрілися ми недарма
на ковзанці юдолі,
коли творила сніг зима
із пелюстків магнолій.

Мороз до болю пробирав,
щипав за щоки й п'яти.
Та не було тоді підстав
тобі не довіряти.

Ще не свої і не чужі,
та вибралися з пекла.
Струсив холодний сніг з душі —
від поцілунків тепло.

На лавочці хиткій удвох
сузір'я розглядали.
І нам творив Всевишній Бог
мелодії з печалі.

Пливла хмарина чарівна,
фрегатом в даль магічну.
У мить прекрасну, як весна
нас повінчала вічність.

09.05.2025р.

Щоб очі мамині світились щастям,
Щоб усмішка сіяла на вустах,
До неї приїжджайте, діти, вчасно,
Де б не жили ви, і в яких краях.

Бо найдорожча це, звичайно, мама,
Яка подарувала вам життя
І теплих почуттів і ласки гаму,
Відкрила вам дорогу в майбуття.

І не шкодуйте слів подяки неньці,
Вклоніться, діти, низько до землі,
Бо завжди виглядає вас рідненька,
Любов її, мов промінець в імлі.

До мами приїжджайте, діти, вчасно,
Де б не жили ви, і в яких краях,
Щоб очі неньчині світились щастям,
Щоб усмішка сіяла на вустах.

Стало темно безвідрадно
У розчиненім вікні, –
Краєвиди неоглядні
Споглядати не мені.
Видно тільки двір порожній
І розквітлий пишно сад,
У якому вишня кожна
Має власний аромат.
Резедою пахне шпанка,
А в лутовки – запах трав,
Що, як скатерть-самобранку,
Час за тином розпростав.
Цілу ніч на повні груди
Буду вдихувати чар
Блискотливої облуди,
А не сизий дим сигар.
Малюватиму в уяві
Те, що бачилося вдень, –
І радітиму появі
Слів для віршів та пісень.
10.05.25

В мистецьких колах не існує друзів.
Це - правда, неприємна і жорстока.
До чорта пліткарів та боягузів
І заздрість - ззаду, спереду та збоку.

Немає щирості в мистецьких колах,
Лише бажання втертися в довіру.
А власний досвід - це найкраща школа...
Я сам зі спини витягну рапіру,

Що виглядала, як порада цінна.
Чужа біда - бальзам на душу! Раді!
Відкриєш серце - плюнуть неодмінно!
Відкриєш душу - і туди нагадять!

 
Якби сонце не зійшло
Ну і шо, ну і шо
Якби гори впали в моря
Хай собі, то не я
Маю я свій власний світ аби
Не копіювати твій
 
Якби і шість стало дев’ять враз
Се гаразд, усе гаразд
Якби всі гіпі свій остригли хайр
І нехай, і нехай . . .
В’їдь!
Бо я маю свій власний світ аби
Не копіювати твій
 
Тут ~ там на вулиці, білі комірці
Тицяють пластиком пальця в мій бік, ха!
Марять, що таким, як ми, ось-же гаплик, та
Знамено фріків майорить, о так!
Вау!
Розмай, розмай . . . .
 
Ха-ха
Гори все, аби би не мій дім
Ану, містере бізнесмене, вберися, як ми
Хіба важко збагнути що я кажу
Я живу собі життя
А помру тоді, як помирати прийде час
Я буду жити, як я бажаю
Ей, співай брате, гуляй, драмере!
 
 
 
 
 
 
 
 

Шепоче, чуєш, дощ? У шибку б'ється,
І краплі розтікаються на знаки.
Ні, не таємні. Пишуть: Леся Леся,
До купи тулять половинки серця,
Малюють ще приємності усякі.
А ніч за мокрим склом - немов люстерце,
Де лик, з якого слід років зітерся.

Шепоче, чуєш, дощ? Так мама тихо
Колись давно шептала на ніч казку.
Ти заколихуй, мамо, заколихуй
У теплий сон, і заступай від лиха.
А тихий дощ у землю - Божа ласка!
...
У землю, де війна скаженим риком...
На склі за мить мої малюнки зникли.

Гойдала гойдалка легка весною
в саду пахучому з пелюсток,
і вітру стрімко віяло торкало,
мов уві сні душевною струною.
Бриніла сонця світла люстра,
і нам тих зустрічей було замало.

Купались у любисткових цілунках,
нас пестили весняні руки.
Здавалось, квіти шепотіли вірші,
художник неба створював малюнки.
Пташині розливались звуки.
Ті дні для нас були такі розкішні.

Гойдала гойдалка життя завзято,
то ж весен відцвіло чимало,
а щебет споминів звучав сердечно,
як убиралися дерева в шати,
бо весь цей час нас щось єднало,
як сонце із небесного вершечка.

Заздрість. Жалість. Страх.
Три тіні, що дихають в спину.
Жага. Спокій. Жах.
Місяць змінює шкіру.

Надія. Війна. Дорослість.
Три шрами на картах років.
Пізнання. Зізнання. Жорсткість.
Дух перехоплює спокій.

Дружба. Любов. Віра. Натхнення.
Світло, що рветься з пітьми.
Помилки. Біль. Ніж у спинах.
Біг від себе крізь сни.

02.04.2025 23:12

Падає дощ міріадами крапель,
Наче журу у вигнання жене.
Ніби піснями благає Неаполь --
Не залишай, моя мила, мене.

Будемо слухати музику чуйну
Пестощі лагідні сіє нам вись.
І почуття розквітає так буйно,
Ніби травневий бузок, подивись.

ПРИСПІВ:
Музика щастя чарує бентежно,
Дощ витанцьовує з хмарою вальс.
І в океані кохання безмежнім
Легко на хвилі здіймаючи нас.

Не залишай, моя доле кохана,
Разом, давай же, змахнемо крильми.
Кличуть у мандри моря, океани,
Аж понад хмари піднімемось ми.


Свято дарує вона для поетів,
Світлом омите і ніжним дощем.
Бо найсолодше кохання у леті --
Щастя високе і трепетний щем.

Ген заясніли веселки чудесні,
Ніби окреслили шлях на Парнас.
Наче кохання воскреслого весни
Запахом, цвітом війнули на нас!

ПРИСПІВ:
Музика щастя чарує бентежно,
Дощ витанцьовує з хмарою вальс
І в океані кохання безмежнім
Легко на хвилі здіймаючи нас.

Не залишай, моя доле кохана,
Разом, давай же, змахнемо крильми.
Кличуть у мандри моря, океани,
Аж понад хмари піднімемось ми.

5 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Вона торкається моїх пліч,
Грає на сокирі скрипаль.
Вона говорить: “Зв’язок — то біль”,
У грудях б’ється хришталь.

Він дивиться в мої зелені очі,
Сміються діти за вікном.
Брехливі зірки, оманливі ночі —
Він потайки йде через сон.

04.05.2025. 01:36

Холодний вітер оббиває крони,
Завчасно вбрані квітнем беручким.
Лахміття біле трусить на стежки.
І цідиться ранковий срібний промінь
На крижаного шереху стіжки -
Морозу слід, що товкся безборонно.

Безсердно і безжально цілувати
Рожевий цвіт йому було у кайф.
Так замерзав колись у казці Кай.
А злу б скалок ув очі насипАти.
Тікай, наївний хлопчику, тікай.
Я Герда у сльозах посеред саду.

1.
Так му́сить бу́ти аж до бі́лих скронь і да́лі...
В тобі́ — моя́ любо́в, в мені́ — твої́ печа́лі.
Та хо́четься весни́, тако́ї, щоб — нави́літ,
і ко́тяться в сльозі́ на бе́рег ча́су хви́лі.

Приспів:
то спо́кій настає́
хвили́ну до кінця́ доп`є́
так ма́є бу́ти
і так нара́зі є
не зупиня́йся - сту́кай
се́рденько моє́

2.
Я ста́ну безваго́мо себе́ в тобі́ чека́ти
у відголо́сках сту́ку, в куто́чку се́рця-ха́ти.
Ти до́бра господи́ня — тому́ й осе́ля вбра́на,
тут лю́дно — як ніко́ли, і ти́хо — до нестя́ми.

Приспів...

3.
Тут біль затамува́вся, а ві́тер з крил напи́вся
і всі́ слова́ зросли́ся від кле́коту на стрі́сі.
А бра́ми у мої́м розхри́стані від сту́ку,
за ни́ми — сім небе́с і сто на ко́жне — кру́ків.

Приспів...

4
За ни́ми — до зорі́ збира́ються доро́ги
і кров чимду́ж біжи́ть до ща́стя від знемо́ги.
Так му́сить бу́ти аж до бі́лих скронь і да́лі...
В тобі́ — моя́ любо́в , в мені́ — твої́ печа́лі.

Приспів...

Я хочу світла! В нього умочить
Перо своє, щоб скрапували чисто,
Збиралися в цитринове намисто
Слова й рядки, і грали променисто!
Я хочу світла! Тисячу причин
На те я маю, в Бога просячи
Вернути світло на стезю тернисту.
Проси зі мною Бога. Не мовчи.

1.Весняний сон
В саду весна — шаленство ніжних слів!
І кроки тонуть в зелені шовковій,
Повітря — мед, а в пісні світанковій
Живе мій подив, звільнений від снів.

Тут кожна квітка — шепіт мирних днів,
Як спогади, що випливли раптово
Та душу научають дивній мові,
Де час невладний, і відсутній гнів.

О, як палає кожен тут бутон!
Як пахне світ, мов щойно народився.
І я стою в саду, неначе сон,

А, може, подих молодого листя,
Що вчиться жити з вітром в унісон?
Ні, я — весни племінниця, жар-птиця!

2. Напій літа
Пахтіє сад смарагдовий мені,
Й кричить земля від пристрасті та плоду.
Дерева тягнуть руки до господи,
Їм ще б ковток свободи тихих днів.

Цвіте там липа, наче у вогні,
Шалені бджоли - дзвониками в квітах.
А спраглі губи пелюсток - молитва,
Що просить сонця у густій імлі.

І я стою, вдихаючи це диво.
О, літо, літо! П'ю тебе до дна,
Як сік життя й цілунок незрадливий.

В мені твоя безкрайня глибина.
У цій безмовний повені щасливій -
Є тільки сад і тиша запашна.

3. Золота печаль
Мій сад осінній - золота печаль.
Листок до листу падає, як сльози,
Стихає шум у кронах, гаснуть грози.
Вогніє день, і тане в сріблі жаль.

Забута мить пливе у сіру даль,
Там лине спів прощальний поміж лози,
І світ застиг у тиші, наче в прозі.
В саду моєму - осені причал.

Іду поволі тінню серед тіні.
О, скільки в світі різної краси!
Та я люблю найбільш оцю, осінню,

В якій звучать мовчання голоси.
Її журбу у золотій завії,
Де все відходить в лагідні часи.

4. Шепіт снігів
Мій сад мовчить - засніжений, спокійний,
Де кожна гілка сяє кришталем.
Зима знайшла у ньому свій Едем
Й панує владно, безголосо, мрійно.

Вона вдягає тишу в сніг повільний.
Крокую я по білім полотні -
Стоять дерева стомлено-сумні
І тягнуть крона в небо безнадійно.

Іду крізь сад, як через втрату днів,
Бо я, мов тінь, що радості не просить,
Шукаючи себе серед снігів.

У цій німотній пустці безголосся
Раптово шепіт чується мені:
''Прийде весна й розкине чисті роси.''

Між буднів і мрій
1
Така, як всі... У чорному пальто
Стою в трамваї, вловлюючи тишу,
І світ мене крізь скло, немов колише.
Зупинка. Вихід. Знову тиснуть ''Стоп''.

Шипить прощання - от і вийшов хтось
У парк міський, де буйно квітнуть вишні.
А я в собі все більш стаю незвична,
Блукаючи думками між авто.

Можливо там, за цим нежданим ''стопом''
Чекає зустріч, радість, теплий день.
Мій час біжить, як дикий кінь галопом,

Та неквапливо лиш трамвай гуде.
Ще мить - зійду і я за поворотом,
Де сонце блисне містом де-не-де.

2
А добре, що така, як всі. Жива.
Не виняток, не іскра, не богиня.
От тільки в душу котяться слова,
І щире серце рветься в небо синє.

Такі ж долоні, ноги, голова -
Я плачу теж і посміхаюсь нині.
Звичайна, але справжня, вольова,
Для когось цінна, тільки - не рабиня!

Я не зі снів, не з міфу чи розмов,
А з хліба, диму, вітру і тривоги.
В душі моїй живе одна любов,

Не суєта, не страх, не голос строгий.
Та не розтрачу я своїх основ,
Попри чужі закони і дороги.

3
Іду між буднів, сірих і знайомих,
Де кожен крок, мов знаю наперед.
В очах людей шукаю щось вагоме,
Натомість бачу втомлений портрет.

А серце просить вирватись з полону
''Таких, як всі '' , де звичний скрізь сюжет,
Що сірість душ закутує в корони,
І небо, як розмитий силует.

Проб'ється крик у тишу - стрімко, дико!
І я впаду між тіні та вогні,
Де кожен вибір - тріщина велика.

Та краще впасти у потік живий,
Ніж бути в сірості буденних звичок
З душею, що кричить... а світ - німий.

 
де ти бував, синьоокий мій сину?
де ти блукав, моя люба дитино?

я падав з укосу двадцяти гір серпанкових
я плентався по шістьох автострадах
я дерся крізь нетрі сімох лісів чорних
я губився поміж океанів схололих
я брів тисячи миль, полишаючи цвинтар
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

і що бачив ти, синьоокий мій сину?
і що бачив ти, моя люба дитино?

бачив я немовля поміж вовчими іклами
бачив я діамантовий шлях опустілий
бачив я чорне гілля, що крапало кров’ю
бачив збори мужів, окривавлений молот
бачив білі сходини, затоплені в воду
бачив сотні мовців з язиками пробитими
бачив багнети отих дітей із гвинтівками
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

і що ти чув, синьоокий мій сину?
і що ти чув, моя люба дитино?

чув я грім, що ревів на погрозу велику
чув я хвилю, котра несла кінець світу
чув я сто барабанщиків і руки горіли
чув я шепіт ста тисяч, їх не чув ніхто більше
чув я стогін голодних і чув регіт ситих
чув поета, конаючого на купі сміття
чув як блазень горлав у провулку невпинно
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

кого ти зустрів, синьоокий мій сину?
кого ти зустрів, моя люба дитино?

я зустрів хлопчака біля мертвого поні
я зустрів блідолицього із чорним псом
я зустрів молодицю із тілом огневим
я зустрів дівча і веселку в дарунок
я зустрів поранення від любові
я зустрів поранення і від ненависті
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

де тепер підеш ти, синьоокий мій сину?
що робитимеш ти, моя люба дитино?

я вернуся, де був, заки дощ не пролився
я подамся в пітьму найчорнішого лісу
де людей так багато, а руки порожні
де отруйні брикети зсипають у воду
де дім у долині й поруч брудна в’язниця
де обличчя катів добряче закриті
де голод потворний, а душі забиті
де колір лиш чорний, де номер є жоден
я віддам і думки, і слова, і свій подих
я їх віддзеркалю у скелях на подив
йтиму хвилями моря, допоки загину
пам’ятатиму пісню, не вивчівши співу
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди
 
 
 
 
 
 
 
 

Я йшла крізь ліс, де мовчки спав туман,
А вітер листям шепотів про втому.
Тут кожен крок був, мовби в інший стан,
Та серце билось в грудях невідомо.

Брела подалі від душевних ран,
Де біль зникав, здавалося, в усьому.
Хоч все довкола - дикий темний лан,
Там пахло щастям, радістю і домом.

У тиші хтось промовив:" Не зітлій!
Вогонь в тобі —це правда і надія.
Борись, стерпи, твоя надходить мрія.

І, раптом, світло блиснуло в гіллі,
Спустивсь до мене спокій на крилі,
Як теплий промінь, що мене зігріє.
2025р.

Мене звуть О’Келлі. Я чув у казармах побудки сурму
Від Бірра до Барелі, від Лідза до Лахора,
Етави, Лакнау й Джамму.*
Пройшов крізь шрапнелі в Пешавар і Джайпур
І ще п’ять десятків з кінцем їх на «пур».*
На своєму шляху, безоднею «чорної смерті» шокований,
Я знав лише смуток, хворобу і біль від поранень.
Я старий і знервований,
І зі служби вже вигнаний,
А все що я вислужив – це шилінг у день.*

(хор)
Шилінг у день! Шилінг у день!
Яка ж гарна платня в нього щодень,
Як же ж пощастило йому получати той шилінг у день!

О, це зводить мене з розуму, як згадую ті дні,
Як мчали битися з газі,* з шаблями на ремні,
Обидва ескадрони так мчали відчайдушно вкрай,
І було байдуже тоді, загинемо чи ні.
Але ж не впали у відчай,
Дружина в наймах зазвичай,
А я тепер посильний, щоб міг з боргами розплатитися.
Хоч дощ іде, хоч все почне навкруги мерзнути,
І біля «Гранд Метрополя»* нам випаде зустрітися,
Чи не дасте мені листа по Лондону доставити?

(хор)
Дайте йому листа!
Кращого не знайшли в нього хисту.
Старший Сержант відставний – несе листа по місту!
Лише подумайте, добу яку пережив він жахливу.
Лише подумайте, що побачив наживо.
Лише подумайте, яка в нього пенсія і
Хай Боже береже Королеву!

Далека музо з добрими очима!
Багато під ногами кропиви!
Блукаю між рядочками сумними
У пошуках квітневої трави.

Ваш голос зігріває люті зими,
В душі зникають зболені рови.
Удвох, натхненні формами твердими,
Спілкуємося чемно та на "ви".

Відкрию серце, дівчино вродлива!
Цей світ давно здолала темна злива...
Спасибі Вам за силу світлих рим!

Замріяним, закоханим кларнетом
Я прилечу розгаданим сонетом,
Що стане вже не Вашим, а твоїм...

Розвалився неба п'єдестал,
На комп'ютерні розпався глюки...
Ти раніш Богинею була,
А тепер лише - ревнива злюка.

Де той поклоніння ідеал?
Що плекав у віршах я роками?
При тобі не можу назагал
Просто спілкуватися з жінками.

Дикі сцени ревнощів мені
Ти тепер влаштовуєш опісля.
Стали дні усі мої сумні,
І у них бринить прощальна пісня.

Вже мої кривавляться вуста,
І течуть із них струмки печалі.
Я для тебе однолюбом став,
Ти мене підозрюєш і далі.

Ні, не можна ідеалом буть,
Треба -- лиш диктатором жахливим,
Де на злі тримається могуть,
Де не вірять виливам сльозливим.

А яке ж було кохання в нас --
Цвіт весни і кожна мить приємна.
Де ж подівся той прекрасний час?
Небеса позаздрили напевно.

28 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Твоє тепло поглинуло минуле,
Затьмарились імлою риси.
Мовчала з жалібним "ку-ку" зозуля,
Блукала в кроні кипариса.

Рожеві мрії збились гострим списом,
Незіграні зостались ролі.
Вода холодна хлюпала на мисі,
Смеркало навкруги поволі.

Несказані слова ятрили душу,
Енергія очей спадала.
Схилилась і від бурі впала груша,
Мов те кохання на поталу.

За спиною все краще залишилось,
Землі не чути під ногами,
Стомились, мабуть, і душа, і тіло.
Те літо замело снігами.

Що для мене сьогодні весна
в час воєнний, тривожний до болю.
Серце гупає: зламані долі
українців, що вбила війна.
Ніби ціле - весна і печаль.
Ні зітерти, ні змити повіки.
З нами Бог і підтримує віра,
хоч несеться загарбницький шквал.
Наші хлопці - титани стоять
проти підлої нечисті стійко,
І я вірю: завершать цю бійню,
і повернеться кожний вояк.
Що для мене сьогодні весна?
Це надія на мирне майбутнє,
бо життя тільки в ньому по суті
вільно дихає, а не у снах.

Іти туди, де Слово про любов!
Дорога - вирви, небо - грім заліза,
І трем колін, і крок важкий, завізний.
І диму нерозвіяна завіса
І тут і там ховає кіпоть змов.
Іти й просити в Матері - замов
За сина слово. В Сина, що зборов
Для світла смертю смерть - і нині й прісно ...

Аметистова квітка ночі
Розцвіла непомітно з туману.
Місяць виставив срібний носик,
Тільки з неба не сипалась манна.

Сива осінь блукала у снах,
Бо шукала дорогу до тебе.
Залишилась далеко весна,
І слова одинокі у тезах.

Хоч тремтячі зорі холодні,
Вірю я у розраду-світанок.
Щоб зігрілось студене ложе,
Ще станцюєм Гарделеве танго.

 
Кину все в пікап і переїду
Вірогідно, в Ел-Eй
Нашукаю собі дім, а далі зійде
Справді новий день
 
Жінка усі думки, що маю, повнить
Хай нині досить зле
Світ у ній, душі моїй
Вона є поклик
 
Стрінь самотнього на уік-енді
Скрізь йому не те
Мав казати щось, діжде на мент і
Промовчить, пусте
 
В неї фото на стіні, напроти ліжко
Старовинна мідь
Я в дорозі день за днем, та вірю, трішки
З нею, мить у мить
 
Жінка усі думки, що маю, повнить
Хай нині досить зле
Світ у ній, душі моїй
Вона є поклик
 
Стрінь самотнього на уік-енді
Скрізь йому не те
Мав казати щось, діжде на мент і
Промовчить, пусте