Коли дорога відлітає в ірій,
лишається за курявою крил
твоя невіра, і твоя зневіра,
і попіл слів, і безголосся пил.

І ти згадаєш, у якому літі,
в якім столітті, у якім житті
на цьому світі чи на тому світі
до порожнечі осені летів.

І затремтить у сонячнім сплетінні
думок твоїх тонесенька як нерв
мелодія осіннього цвітіння
пожовклих перевтомлених дерев.

Розплющити, отверзнути роздерти
сухі повіки і сухі вуста.
Благати смерти. Спокою і смерти,
коли довкола пустка й самота.

Невже слова мої гріхи замолять?
Чи на словах безглуздости печать?
Що за любов, коли її говорять?
І чи любов, коли її мовчать?

Покуто, не мини. Збагни, Покуто,
чия у тім, чи є у тім вина.
Та дівчинка, забута й незабутня,
невже вона понад усіх одна?

Відкрию очі: Боже милосердний!..
Уста розкрию: Отче наш, єси…
А світ – не світ. А світ – немов підземний:
ні істини, ні смислу, ні краси.

Немає світу. Вилинялий. Стертий.
Її нема. Мене нема. Прости.
На цій землі хрести не тільки мертвим –
живим і ненародженим хрести!

колись
твоє ім’я
перебриніло на моїх вустах
і встигло застигнути
брунькою в серці

а нині
Господи!
весна це чи не весна

крижини світла
тануть в моїх очах
брунавіють вуста
призабутим іменем

…бо все – то ловлення вітру.
Еклезіаст

Не слухай – це тиша, яка не затихне.
Не слухай – усе це лиш спраглі слова.
Питається вітер натомлено: ти хто?
І час пропливає, і вічність сплива…

І вітер спливає, бо ловленням вітру
є спроба порушити тишу душі.
Бо все те, у що неможливо не вірити –
бо й та, у котру неможливо не вірити –
піде у практичність і скаже:
лишіть…

Пішла у практичність. Не слухай. Не кайся.
Не думай про вітер, бо зловиш туман.
А вірші – це казка. А вірші – це калька
стократ пережитих, прожитих оман.

Бо вірші – то мрія. А мрія – лиш вітер.
І ловленням вітру здається життя.
А вітер ловити – це значить горіти.
Це значить – згоріти. Це доля. Затям.

Рубаї *******


1
Тривожний пульс у нашої епохи,
Бо звідусюди сходяться мандрьохи.
І кожний з них – політик і діяч,
А совісті не мають анітрохи.

2
За правду вівці борються з вовками,
І дружними ідуть на них рядами.
Вирує вся долина до зорі –
Вовки перелякались до нестями.

3
Політики такі, як баба Настя,
Котра завжди казала, як удасться.
І жоден у кишеню не поліз, –
Там їхнє слово, де народне щастя.

4
О, як радіє серце, бо віднині –
Царює совість в нашій Україні!
Дивлюся навкруги – це був лиш сон,
Густий туман розвіявсь по долині.

5
Мабуть, у того розуму немає,
Хто вік живе і правди не шукає.
А той щасливець, що її знайшов, –
Давно вже манни з неба не чекає.

6
Чи є такий у світі вождь-тиран,
Котрий народ заводить у туман
Солодких обіцянок і хвали, –
Наносячи йому мільйони ран?

7
Ідея сяє на небеснім шовку,
А ми її шукаєм, наче голку.
Побачивши розтерзане ягня, –
Ми довіряємо нахабі-вовку.

Чорний місяць і ти вже не бачиш і власної тіні.
Говори про любов, про розлуку свою. Говори.
Бо життя перейде. І залишуться мури камінні.
Вічний погляд у даль, вічний потяг кудись догори.

Говори про печаль. Навіть пошепки, навіть нікому…
Про найтоншу струну і відлуння далеке крізь ніч.
Коли холод надворі і холод у тобі самому.
Коли ти воз"єднання: доріг, берегів, протиріч.

Говори про життя. Коли навіть із викликом смерті.
Коли степ й чисте небо, і небо з зірками, і степ…
Бо свобода в тобі незнищенна і в цій круговерті
Ти один між думок. Чорний місяць. І світу вертеп.

І все прибуде!
І буде добре!
Гляди, Маріє.
Хіба не диво - теплінь узимку, і так Зоріє.
А Сяйво лине по небу - гріє із високості,
і не пихате, що те, зі споду, зі злота злості.
Рясною буде ся ніч, Маріє, вам у вертепі.
Чи не для дива – духмяне сіно і ясла теплі.
Вернеться Йосиф, зігне коліна. І в ту хвилину
і Сяйво зрине, тепло віддавши в зіниці Сину.


2009

гортанний голос
________________ гами гонористі
п’янять
_______ у тихий вечір
______________________ pianіssimo
налий-но
_________ друже
________________ поки ще не вистигла
пательня сонця
________________ у чужому місті
що вузьковійно
________________ мружиться очима
нема в тім ради –
________________ дома не журилися б
вже бузьки
____________ з журавлями
________________________ поріднилися
з тих пір
________ як я злетів
___________________ услід за ними

торкай келішок
______________ пальцями тремтячими
дивися в очі
___________ смутками наповнені
а птах
______ змахне крильми
_____________________ у небі
___________________________ мов мені
в останню мить
______________ промовить «до побачення»



Листопад, 09

нежной ложью
                      несложно
смирить и лицо
                      бульдожье
январь на него
                      похож, но
мешает тут
                      односложье
рутинного бытия
не существуют
                      подкожно
две сущности:
                      быт и я.

2009

Я осінь вишивала муліне.
Хвилини наповзали на хвилини.
Цей листопад ніколи не мине, -
Він зупинився, як старий годинник.

У ньому назавжди пішли дощі,
Такі рясні, і невимовно сірі.
У нім вогонь грайливо не тріщить
В порожній, не провітреній квартирі.

У ньому тільки два із кольорів,
І ті - іще не знаю, як назвати.
Цей листопад – за ніч перегорів.
Цей листопад – і сам собі не радий.

Він тягнеться над соснами, увись,
Він відіграв усі осінні ролі,
Він радий був би зрушити кудись
Із полотна, із пам`яті, із долі.

Вхопила нитка цупко і трима,
До хрестика лягає хрестик рівно.
Та завтра зранку родиться зима
Іще не люта і така наївна…

Нічого в нас ніколи не було,
самотній сад і яблуні у ньому...
Вазонок, що дивився крізь вікно,
і птаство, що зліталось біля дому...

На небі сірому дві літерки малі -
то журавлі прощаються із нами...
Нічого в нас... Лиш груші на столі,
і фото в рушниках пожовкле мами...

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

КОЛЯДА

Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,
сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані,
очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,
спить слов’янськеє Дитя.
Їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя.

  
Місяць котиться до Монмартра
Бай... софіти пішли зі сцени
Від старого кінотеатру
Відлунали нічні сирени
 
М-р Боґарт за свіжим пивом
Проглядає пусті газети.....
Комуністи горять наживо....
Кубинці готують ракетний......
 
Сміт-і Вессон прибрав твій дилер
Сніжний ранок свічадний саван
Чорна кава та Генрі Міллер
Арлекінівська марна слава
 
Гелловінська світська забава
Тихий глум. Твій перфектний кілер
 
 
 
 -;-
 
 
 
 
 
 
 
 

За мною йдуть по новородках – по слідах,
і дивляться під ноги, ніби у безодню.
А як зайдуть за клітку, під Господній дах –
умиються теплом і здують кисень з водню

з кармінних чаш. Як отченаш, уклавши біль,
купатимуться в золоті мого "ні слова".
Заміряють опалу славу по собі –
кришитимуть світил хлібці на стіл Христовий,

аби забився у куток і наслухав
як до вікон, мов до ікон, припала злива,
як зі сузір`я Риби вариться уха,
густіє в сні та молоці тілесне мливо,

i рани відкривав для зраджених і тих,
що опікали, обпікали, обпеклися.
Бог у мені аж до самого крику стих,
аж чутно стало як спадаю листям

на срібну до самого скону сивину,
скороблений, мов роблений не з тої глини.
Через життя летів, через себе й вину
за переліт, за все, що не дісталось сину.

Лежу, а наді мною протікає синь,
у вени колір огортаються протоки.
І затихають, ніби ватра, голоси
розворушивши тіні предків крок-за-кроком.

7 Січня 2010

Цвітуть каштани за вікном, –
У очі зазирають сонно.
І тіло зламаним веслом
На хвилях б’ється безсоромно.

Роздвоєність земних бажань.
Огидна спроба насолоди.
Смиренність, щирість покаянь.
Злиденність витівок природи.

Весняна повінь відчуттів.
Твоє розсипане волосся.
І знову неймовірність слів,
Що все намріяне збулося.

Засыпаешь, и тихо рядом вечность ложится на бок,
просыпаешься, куришь, ищешь входные двери,
за которыми дикий пляж, где резвятся крабы,
перепившие солнца и переварившие херес.
Но открытое утро всасывается ниоткуда,
на лице отчетливы тени глубоких борозд,
это давний бронхит - запущенная простуда,
это черные клетки фантазии о Бора-Бора.
А за шторой белеет день, и ветер приносит атва:
снеговые моря олицетворяют Хронос,
приглядишься – это двухцветный паралич шахмат,
это белые чайки и пешка убитой вороны.

“Коляд, коляд, колядниця!” –
Дзвінко лине з краю в край,
Добра з медом паляниця,
Як весільний коровай.
Коляд, коляд, колядниця!
Кожен голос, як струна,
Красна дівка, яснолиця,
Наче долі таїна.

“Коляд, коляд, колядниця!”
Стань, послухай, подивись,
Там, де білі лебедиці,
Навіть верби обнялись.
“Коляд, коляд, колядниця!”
Чує рідна сторона,
Сяє в душах зоряниця, –
Україна в нас одна!

“Коляд, коляд, колядниця!” –
Лине в місті і в селі,
Нам нема коли журиться –
Празник неба і землі!
Коляд, коляд, колядниця!
І в чарках, як синь-вода,
І на покуті в світлицях –
Україна молода!

Крізь романтику марева рим
Ти здаєшся ворожо-чужим,
Таємничий, мов вічності дим –
Рим.

Твої корені з давніх легенд.
Ти уже не столиця, а бренд.
І лиця не ховаєш у грим.
Ти короткий і грізний –
Рим.

Ти над морем долоні простер,
Кожен другий тут – легіонер,
Ти пануєш над світом старим –
Рим.

Ти на камені церкви стоїш,
Твої діти – Мадрид і Париж,
Вічний спокій і вітру нестрим –
Рим.

Ти надбав дивовижних скарбів,
Втратив лік для служниць і рабів,
Маєш безліч похилених спин,
А у мене довіку один –
Він.

Він у мене довіку один.
Що зробив ти із ним, Авентин?
Та потьмарить крила голубінь
Не дозволено навіть тобі.

Він сплатив тобі мито стократ.
І немає дороги назад.
Не порушив. Але поза тим
Він ніколи не буде твоїм!

Я – не скверна. Я те джерело,
Що очистить скорботне чоло,
Що опору душі поверне.
Не судіть, не кленіте мене.

За межею, за мурами я,
В порожнечу долоня моя.
Та хіба ти заплачеш за ним,
Рим?

Він у мене довіку один.
Замурований в камені стін.
Місто вічне і непобориме.
Хто насправді ти, хто ти, Риме?
3.01.2010

Знов лелече гніздо зацвіло голосами малими,
І від перших листочків болить тополина душа,
Тільки вже не мені хтось у пасма вплітає стеблину,
Не до мене назустріч в задуманий сад поспіша.

Ще жнивує життя – теплим сонцем напоєна днина,
І вустами твоїми неспівані пахнуть пісні,
Та чомусь ожила у забутій матусиній скрині
Тиха пам’ять моя матіолою на полотні.

Хай минають літа, хай поволі холонуть сузір’я,
Мов шовковиці ночі назавжди зникають в траві,
Та ласкавий вогонь золотого мого надвечір’я
Завтра вранці підніме лелітки дівочих повік.

Ця жінка, що заснула поряд мене,
Ця тиша, що віднині гробова.
Іскриться лампа, тінь її зелена
Лягає на тіла і на слова.

За шибкою хурделиця блукає
і небо крізь фіранки зазира,
ця жінка тут, вона мене кохає
і від шаленства мойого вмира

Нехай сусіди шепчуться над нами,
Нехай вірші про інших пише хтось!
Я ждав її віками і роками,
І пестити не зможу ще когось!

де ти знайдеш такого янгола…?
(«Крихітка Цахес»)

де ти іще знайдеш такого янгола у мені?
у вимріяному вимірі де вимерли всі вогні:

лілейна Ліліт – королева усіх лоліт
рибка із кабаре бере тебе на свій вертоліт
верткі коси-кобри та червона беретка стара
і ми гордо гортаємо небо вгорі згора –
ємо тремко в темряві зоріємо як зірки
і гляди ось прокльовується кволе крило з руки
пальці-пір’їни розчепірюються немов на спір
від недосипу ризик розсипатися до сих пір
світи вутле моє світило гори не гори
пізнє дерево пізнання виповзе догори

тримайся білий ангелику розпатланих віт
світи несамовитий світи на світ

Спливає жовтень – найманий убивця
старих ілюзій. Знов чомусь не спиться
і повня гостра, наче срібна спиця
на себе ніч наниже, як петлю
Сміття довкола купами прогресу,
а перший сніг відправить чорну месу
над мертвим містом. Сповідь безадресну
на іспиті ганебно провалю

І не дожити. Дихай чи не дихай…
холодна кава – невелика втіха
Тісним провулком прокрадеться стиха
коханець мій – голодний вовкулак
Переписавши догми на нью-арти,
облишмо небо – нас воно не варте
Струмує кров на дні важкої кварти,
з кігтистих лап не вирватись ніяк

Іще цигарка. Завтра вже покину…
За безцінь душу продано невинну
Зосталося чекати Гелловіну,
ловити вітер недогарком крил
А від хрестів, літаній та елегій
прадавні мощі стануть оберегом
Ти чуєш – дивний шурхіт або скрегіт…
Усі святі підводяться з могил

Весна, яка цвіте в твоїй душі,
зима, що снігом всю печаль вкриває...
Усе, що маю - то мої вірші -
усе, що дороге, тепер втрачаю.

Він був так трохи і тепер пішов,
лишивши тільки шрамик десь на серці...
Боліла пам"ять, вирувала кров,
і спогади зійшлись в німому герці.

Я втрачу все, але й набуду все,
бо що мені усі ці пересуди.
Важлива пам"ять - і вона несе
туди, де нас віднині вже не буде

я люблю землю цю
край сумирно-тривожний
де потоки гірські
розкладають пастки
де вросли по коліна дубові хрести
і кістки
упокоїлись предків набожних

я люблю тут весну відчувати на дотик
розімлівші від спеки збирати плоди
піднімати тумани ранкові з води
і вслухатись
як осінь наближує кроки

я люблю плин сумних мовчазних передмість
залізничні до блиску натерті колії
дощ
природню грози злість
і лоша що пасе своє щастя на волі

я люблю цих людей
їхнє слово
і пісню
що народжена з глиці
роси і руна
дух кринично-холодних карпатських ночей
що течуть полонинами в звори
і гуснуть
ледь торкнувшись сирого їх дна

чорну плоть цих долин
між готичних верхів
білозубі вогні каштанів
коли цвіт опадає з дерев і картин
і в душі моїй юній
не тане

3.01.2010

хлопчику з аніме пещений самураю
горло моє німе бачиш я помираю
гола твоя струна колір стійкий на запах
хлопчик мене спіймав міцно тримає в лапах

хлопчику так болить бачиш на сукні шрами
нічка летка як мить - жили як анаграми
тягнеш як тятиву буде тобі вендета
пальці по лікті у тіло твоє та де там

я не рішуча не тисни мій друже враже
дотик не головне - хочу 3D зображень

Небо снігом вибілило свитку, –
зустрічати вечір
Той, що Свят...
Витинають попід вікна хат
вітер з колядою напідпитку,
а кутя на стелі засиха

у світлицях, прибраних і теплих
Дзвонять ложки, – дівка на порі
кличе долю… звідки?
Сміх і гріх
Гомонять на вулиці вертепи,
та чомусь минають мій поріг

Я ж не відьма
Ну хіба що трохи
зажила неслави у селі…
Наварю води на киселі,
повезу вечерю до Солохи
верхи на березовій мітлі

Ми ж із нею наче рідні сестри
Кров на двох та істина на двох
Сіло сонце…
Народився Бог
Тільки в лоні світлої Авести
ще колодязь досі не засох

З моря не діждатися погоди…
Приворожу щастя молоде,
кину карти
Лиш не знаю, де…
де ж той ангел темнокрилий бродить
що для мене місяця вкраде?

 
Чужа мати мене приведе на світ
У ночі трепетні, наче птахи
Гріховні вустами запеклі страхи
Байдужі зірки, розкришений лід

Де виють з неспокою хижаки
Діамантовіють зіниці вбивства
У короткому фарсі блюзнірства
Почуття вивертаються навпаки

Сліпе кохання шукає болю
Брудна самота співає недолю
Злоякісного життя напівчверть

На сиві вулиці міста-примари
Демон натхнення, чи янгол кари
Випускає на волю безвинну смерть



 -&-




 

Все ближче осені задумливе чоло,
Хоч за вікном геть розімлілий червень,
Та з давніх літ заведено було -
Зміняти золотом недовговічну зелень.

Іще ледь-ледь проклюнувся листок,
А вже його майбутнє на долоні.
Ось одягає дівчина вінок -
Та незабаром – побіліють скроні.

Та ще не час, ще сонце молоде,
А я чекаю вже осінню прохолоду,
Як перший лист на землю упаде,
Чи на вколисану озерну тиху воду.

Піду у ліс в осінній тихий храм,
Послухаю його молитви й літургії
Землі і Сонцю, кленам і птахам,
Вдихну вино і біль його надії.

Візьму з собою золотий листок,
Як пам'ять, як реліквію із церкви.
Від осені до осені місток -
Останній поклик від живих до мертвих.

Іще на рік
наблизились до Смерті,
Чи до Безсмертя –
вибираєм Ми…
Давайте
залишатися Людьми,
і не блукати
в білій круговерті
підступної,
холодної Зими!

Для Світлих,
нерозлучних із крильми –
обійми Божі –
завжди розпростерті.

цей четвер ніби знак на дорозі стоїть
ми ступили той крок від любові до… завтра
і міняти замучився маски свої
мій настирний фантом і незримий співавтор

розсипається болем незбираний сміх
із дурниць непростимих яких ти не скоїв
і безумні озера пробачень моїх
заростають гінкою як сум осокою

і не зцілить мовчання замлілі думки
як надійде конвертом надісланий постріл
розлетись
розірвися на сотні шматків
пересипавши прахом і настрій і постіль

янголя кавуном підсолоджує глум
серед клаптів гіркого мов опіум диму
і завія іде як брехня по селу
залишаючи глицю та лиця блідими


***
і здається - забула забила гвіздки
перетерла на пил
і не згадую всує
потягається світ наче капосний кіт
під рухливими пальцями Кейко Мацуї

і нехай розриваються скроні від куль
і замерзли у склі посинілі кульбаби
я плекатиму твій заборонений культ
ілюзорної плоті невипиті барви

біла миша по тиші - шкреби не шкреби
у шухляді ув’язнено вірші цейтноти
і чудний відголосок твоєї журби
роздиратиме слух непозбавлений цноти

четвергові дощі не врятують душі
не мовчи - у кишені не втримати шила
…і розгулюють голі по кухні чужій
ті слова
із якими вона согрішила

люляй моя остання солодка здобич
в небі на фабриці робиться перший сніг
місяць немовби кусень пахкої здоби
люляй мій спійманий звіре із білих снів

стіни побілені вікна розплющить вечір
дихання гнізда звиває межи стропил
фрази наївні неначе білі овечки
ходять убрід із долівки здіймають пил

люляй моє звіря білозубе люляй
напнута спина в готовності до стрибка
важелі каруселі - земної кулі
будуть завжди і ніколи в моїх руках

вимерзлі нори розорані коридори
всі твої шрами на шкірі моїй горять
люляй нарешті - ми заплатили дорого
спи моє біло-пухнасте лихе звіря

Когда судьба по следу шла за нами,
Как сумасшедший с бритвою в руке.
А. Тарковский

Когда слова становятся простыми,
как Н2О, как белый цвет листа,
ты можешь даже захлебнуться ими
и думать, что все это неспроста,

что смысла нет в борьбе извечной кланов,
где не чернила – яд из-под пера,
где карлики на плечи великанов
взбираются сегодня, как вчера,

когда простишься, всех простив, и – пеший –
за птицами пойдешь ты налегке,
не обольщайся: тот же сумасшедший
крадётся с той же бритвою в руке.

2009

Загриміло вгорі.
Заіскрило.
Закутало вітром.
Затремтіла сльоза,
Наче Божа усмішка, мені.
Я до себе біжу,
Задихаючись, –
Снігом – по світу.
Духи предків, як риби,
У світлій летять глибині.

А цей сніг золотий –
Вічний попіл згорілого храму.
А цей грім молодий –
Перелякана ніжність хмарин.
Озиваються золотом
Лампи вольфрамові.
Новий рік.
Пахне хвоєю й шкіркою мандарин.

Візантійські мотиви
Лежать за розхрестями вікон.
А за ними кигиче
Захмарений погляд волхва.
От і всі пироги...
Милі дітки, жона з чоловіком,
Біла церква, ворони...
І біла святкова трава.

Тільки нитка червона
Чиєїсь сирітської долі
У святковім безчассі
Спірально впаде на рушник.
І зітхнуть бунтарі,
Й перехрестяться відьми поволі.
І надтріснутим дзвоном
Озветься
Початок струни.

Від земного тяжіння
Обтрусяться душі убогі.
Світле свято у світі.
Світає.
Зоріє свіча.
Сивим небом до серця
Засіяні
Чорні
Дороги.

Ми виходим на гору, щоб
Білу
Дорогу
Почать.

PS.

Із 2015-м Новоріччям нас усіх!
З усіма святими святами!

Удачі нам і світла дзвінкого.
:)

квітка ховає в бутоні своє ім’я
дівчина носить в очах світлину коханого
інь підкоритися хоче білій долоні ян
але не час поки що рано

ще не зійшли сніги із чумацьких шляхів
надвір не відкрити дверей
заручники часу
якби ти тільки хотів якби ти хотів
залишитись в неї довше аніж за прайсом

білими нитками зшито ковдру на двох
і замерзають ноти просто в повітрі
назустріч один до одного зроблять крок
і щастю не зможуть повірити

але ти створив із ребра її і мене
і хто з нас Єва ще треба довести
колись ця зима розлита на трьох мине
й нарешті вигляне сонце з-під арешту

білі ворони стукають в шибку
пустіть
сушити над свічкою крила і свіжі вірші
по стінах стікає холодний піт
і тіні в кутках мов лякливі звірі

злились воєдино і ночі і дні
біле чорніє біліє чорне
здається ми начебто тільки вчора
бандероллю замовили з Арктики сніг

щоб одягти білі сни у напірник
і залатати щілини у стінах
зозулею з раю її викидаю
тепер я єдина
ось тобі й маєш природний добір

Прости мені і цю провину,
Ти ж бо противник всього зла,
Що я не гнув ніколи спину,
Якою б ноша не була.
Що я не падав на коліна
Нову щоб відвести біду
І не просив пучечок сіна,
Туди, де точно упаду.
Прости мені думки погані
І недотримані пости.
І що по суші чи по твані
Свій хрест продовжую нести.
Прости…
26.07.2009 р.

До лавки дід сходив з новим ціпком.
Полив лимон... Закляк в задумі сивій...
Піт із чола змахнувши рушничком,
Вечерять сів... На столик - фото сина...

Згадав про годівничку за вікном,
Ледь відхилив давно не прану штору...
„Посиплю крихт ізранку... А якщо
Вже не прокинусь? Голодно надворі..." -
Нарізав сала. Хліба відломив.
На клямку - двері.
Тихий, голомозий,
Простягши руку,
в човен-біль
ступив –
Поплинув
у ясу
крізь верболози...


2008

-----------------------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

Поетові дзвонила в літній дощ.
Час був неслушний – дідо смажив щуку.
Не озиваюсь: раптом варить борщ
Чи рубаї шукає на прилуках.

Гукає в сон: „Їдь! У альтанці сів...
Наливка із шовковичок – по вінця”.
Я фаетон замовлю – не таксі.
На шибу вітер приліпив злотківця.

І знову – жовтень.
Пишна Самота
По хаті швендя, просить ківі, чаю..
Я принесла їй чаю, вірш, кота…
Я їй – сонет Шекспіра.
Польку граю...
Я їй сплела оранжевий берет.
Поклала півсметанника на блюдо…

Цілує в щоку: „Жінко, ти – поет.
Дружи зі мною! Нащо тобі люди?”.


2006-2012

«Так терпко пахне той панич
з чужого саду»
(Ю.Броварна)

співай моя незагойна рано луною в ніч
високий ставний у двір заходить чужий панич
вуста медвяні в очах печалі – відром черпай!
а в мене власний сльозами битий солодкий пай
а в мене руки у тісті білі у горлі щем
а він підпер очманілу стелю своїм плечем
його зіниці озера темні таємний сад
сумирна мряка злітає з яблук лунка роса
куди прямуєш умілий майстре ідеш куди
гострять сокири на голоси нам людські суди
духмяне тіло на скатертині немов калач
співай моя незагойна рано вирізуй плач
ті калинові його словеса терпкі як дим
і тінь моя зі стіни зірвавшись іде за ним

на майдані масова істерія:
дівчинка жонглює смолоскипами
натовп умліває дуріє
люди стікають криками схлипами
зойками лайкою непристойною
сміхом папірчиками зеленими
дівчинка казкою перестояною
ситу юрбу підгодовує під кленами

дам екзальтованих нудить у коміри соболині
дами шукають у пудреницях забуті «я»
дам огортає безумство нещадно клинить
дами заледве на хмарочосних підборах стоять
діти собаки виплигують із їхніх рук
сиплеться конфетті з посивілих перук

а дівчинка далі жонглює вогнями
найкволіші духом заковтують сніг без тями
заковують очі в маски налякані інтроверти
дівчинка розчепірила пальці в обличчя смерті
відьма негідниця - мозок точить гординя!
от би вчепитись у коси пропахлі димом

видерти пісню яка з’явилась допіру
от би з її долонь поцупити вітер
от би залізти в цю шрамовану шкіру –
честі не в міру одній отаку носити!

дівчинка розплітає скуйовджені голоси
втикає у темряву феєрверки заграви
дірявить сутінки краплями вогняної роси
бравадою твердолобі сумніви дірявить

підіймає руки попечені в ритуалі – вуаля!
вибухають над головами блискавки громовиці
зриває байдужу вуаль із урбанізованих поселян
які приклеїли до шоу зіниці вицвілі
забувши – під чобітьми не хмари
тільки сніг посипаний піском і сіллю
перешіптуються хтиво:
диви! – яке диво…
не куплене на базарі
не висмоктане з безділля

біопсія душі
стриптиз на залюдненій площі
дівчинка посеред пекла людей і машин
вогонь у ночвах ночі полоще
браслети в агонії розкидає наліво-направо
така неприпустима – і непростима - вистава,
певне якась облуда якась підстава!
потьмарення від мандаринів наколотих
на ялинкову гілку
адреналінове отруєння небувале…
дама у хутрі нігтями відчиняє мобілку
пан у шкірянці повітря тютюном набиває

кануть у Лету їхні кабріолети
пики пихаті депресії персні дачі
дівчинка позбирає свої браслети
факели згашені хлопчику передавши.

Гарбата, гардероб...
Ферменти і фаготи.
Награвшись у життя, закину поплавок.
Та рибка золота
на сто відсотків "проти"
усіх ганебних "за" скуйовджених думок.

Мовчатиму до дна
затроєної чаші
на постриг поведуть у вічності чужій.
На вістрі гарпуна
конають досі наші
прошпилені світи в дурмані летаргій.

Непізнаний секрет
премудрості Сократа
спотворює сюжет дубльоване кіно.
Лихварська ця весна -
не рада, хоч багата.
Злітають журавлі шовковим кімоно.

Скидаючи з душі
тягар чужих зурочень
як миша, повелась на безкоштовний сир
І знову чую я
крізь напівсон - регоче
мій кривоногий кат - сатирик чи сатир?

Затираючи осінь до блиску, до сірих проплішин
заблукавши в тумані, кляни золотий листопад
Аліг’єрі про нас у десятому колі напише
через тисячу літ епідемія піде на спад
а одначе –
всміхнися до мене і стане тепліше…
а воскреснемо завтра
добріші і ліпші стократ

І нехай ти не віриш у те, що вертають лелеки
І на скронях давно знавісніло сивіють сніги
Вбережи мої сни від чуми, від сумної безпеки
не дозволивши впасти
Я знаю, тобі до снаги…
За межею дзеркал світ ганебно такий недалекий
за кулісами драм
нетверезо регочуть боги

Дочекайся вогню
Укради, хай сувора розплата
наче карма недобра, висить на твоєму чолі
Я належу тобі
Я тобою шалено багата
лиш на обрії знову палають чужі кораблі
Ми живі, попри осінь і наміри слуг Гіппократа
тільки ці небеса нашим крилам занадто малі…

Я горітиму довго. Напевно, горітиму вічно
скільки яблук надкушено, скільки зарито мерців
Та навіщо, питається,
марила снігом і січнем
коли навіть синиця сконала в холодній руці,
що останню ялинку зрубає у ніч новорічну

І дванадцятий місяць не сповнить бажання сирітки
серед лісу, як правило, бродять голодні вовки
Не пізнавши – куди,
забуваючи – нащо і звідки,
я втікаю щодуху і, звісно, втрапляю таки
у тенета підступні чиєїсь мисливської сітки

Наче заєць казковий у торбі жорстокого діда
примандрую в палац, але там вже ніхто не живе
тільки стогнуть примари та вітер співає на ідиш
і навіґлі малює на вікнах закляття нове
Заблудилася, мила?
нікуди уже ти не підеш

Це ж направду так легко –
схилитись під тиском обставин
скільки зайвих героїв на сцені цього вар’єте
Подарунків не буде
Не жди ні халви, ні халяви
Санта-Клаус приходить лише до хороших дітей
а святий Миколай відійшов од сімейної справи

2009

Буває нерозділене кохання,
чіпляється за груди й пазурами
дере. Щастить тому, хто вільним стане

від кари тої, що й великих ранить:
Сапфо у прірви, Прометей без тями…
Життям, яке наповнене стражданням,

іде багато з нас. І ми незламні
перед всіма. Гнів не кипить на лицях,
хоч потай мука володіє нами.

Хороша міна у поганій грі. Це
як вишкіл - не здаватися без бою:
спартанець юний, що украв лисицю,

з розтятими грудьми не видав болю.


Оригінал:


Finns det en kärlek som är obesvarad,
griper den tag om bröstet som den äter
med klorna. Lycklig den som blir besparad

Ett kval som är ett kval för majestäter:
Sapfo vid stupet och Prometheus' gamar.
Men genom livet med en sorg som fräter

Går många av oss. Inför världen stramar
vi upp oss. Ingen ser oss knyta näven
om det som pinar hemligt och förlamar.

God min i elakt spel: Vi lyckas även
och liknar när vi övat upp förmågan
gossen i Sparta som den stulna räven

Slet upp i bröstet, och han teg om plågan.

На Мировій цвітуть тополі,
Гуркочуть сонні поїзди,
Вітри - орлята ясночолі
Твої розшукують сліди,
Що загубились в стиглім житі,
Де грає сонячна ріка,
Де наче роки непрожиті
Бентежна молодість блука.

Палають зорі, наче маки,
Мига кирпатий світлофор,
Шумлять дуби, мов гайдамаки,
Ставкових жаб розлився хор,
Та лиш тебе ніде не видно,
Ніде не чути голос твій,
І знов печаль небесно-срібна
Лягає в присмерк луговий.

Я пригадаю наше літо,
Медових зустрічей тепло,
Що так натхненно і розкрито
В серця закохані текло.
Як під черешнею густою
Боготворив твоє ім'я...
Тепер все вкрито лободою,
Любов не вернеться моя.

Свистить остання електричка,
Додому їхати вже час.
Засяє колій довга стрічка
В полоні зоряних прикрас.
А в пелюстках дзвінкої долі
На солов'їній Мировій
Цвістимуть радісно тополі
І незабутній образ твій.

2008

Пам’яті Н. Давидовської


Ще треті півні сплять на рушниках,
І думка не знайшла зі словом згоди.
Спить дивний Сад у білих пелюстках,
Не знаючи ні сонця, ні негоди.
Час зупинився, лист не шелестить,
І сонце, й вітер в вимірі інакшім.
Блискуча порцелянова блакить:
Земля і Небо – все чуже, не наше.
Тут поєднались Осінь і Весна,
Тут Ніч не поспішає День змінити.
Трикрилий птах не дзьобає зерна,
Не поринає в таїнства блакиті
І не співає, як було колись…
Збулося…
Смерть? А чи початок притчі?
«Трава полинна і зерно гірчичне»,
Бодай хоч десь би соняхи звелись!
Хрестата тінь у мреві між дерев –
Чи ти це?
Очі ж пахли липовім!
Хіба ж так люблять,
Щоб піти на смерть
В Сад Вічності
І стати серед мрев,
Немов стеблина в царстві суховіїв?!
Хіба ж так люблять,
Щоб любов вросла
Корінням в душу і її ятрила,
Та вічним болем таврувала крила
(а в тебе ж і не два, а три крила)?!
Тут тиша «після», ось чому
Мовчиш.
Чи ж слово всує, це уже
Спокуса?
І біль сторукий, і любов стоуста –
Це все у віршах плаче і болить,
І світиться,
І падає дощем,
І міниться веселковим розмаєм,
І висіває в серце тихий щем,
І мукою солодкою карає.
У амфорі, на самім її дні,
Де скрито на віки жіночу сутність,
Горить лампада так, як восени,
Згоряють клени, тихо і разюче,
І… безборонно.
Ти іще гориш,
Ти світиш,
І наповнюєш світінням
Той дивний Сад, що снить
На самоті
Твоїм натхненним чудом воскресіння.
Уже не роз’єднати – Вірш і Сад!
А, може, смерть – життя, не знане
Нами?
Горить свіча, і падає сльоза.
Травою з серця проростає
Пам'ять…

Ти, завмерши, втупишся у вогник
Свічки на Різдвяному столі
І така між вами є безодня.
А здавалось: руку простягни..
Дорости. І стати очевидцем.
Очевидне вічністю горить…
Вогник тихо щось по серцю пише
Але серцю зовсім не болить.
Ніч така.. На всіх зійшло спасіння
Тихо. Без фанфар. І без прикрас
І спокійно дихає прозрінням
Свічечка
Уже у котрий раз.

Зцілися, лікарю, зцілися сам:
Твоя душа, неначе здеформована,
На ринку марнослав"я вигендльована,
Уже й не відає, де правда, а де лжа,
Гординя й заздрість роз"їдають, як іржа,
А ти все судиш і даєш поради
Як жити й де шукати правди...
Зцілися, лікарю, зцілися сам!
2007

За кожен день, за кожну мить,
Прожиту в щасті чи журбі,
За дар прощати і любить
Я вдячний, Господи, Тобі.

За мир, що заступає гнів,
За небеса ці голубі,
За друзів і за ворогів
Я вдячний, Господи, Тобі.

Хоч я блукав немов сліпець,
Мене Ти кликав з року в рік,
Обмив гріхи і дав вінець,
Щоб я Твоїм вже був повік.

Я розповісти хочу всім,
Як Ти мене урятував,
Як запросив до Себе в дім,
Щоб я довіку гостював.

Усіх Твоїх благословень
Не зможу я перелічить,
Котрі мені Ти кожен день
Даруєш щедро, й кожну мить.

О, як збагнути ту любов,
З якої Ти пішов на хрест,
Пролив за нас святую кров,
Щоб ми вознеслись до небес!

До Тебе, Спасе мій, молюсь
Щоденно в радості й журбі,
За все, що маю, поклонюсь
Одному, Господи, Тобі.

23.12.2009
Тернопіль
Вірш у виконанні автора тут
http://lucaster.podfm.ru/poetrytk/97/

Проскомидія дощу, блаженства сходи,
на небеснім дискосі уламки блискавиць.
Оглашенною ся тиша з нас виходить,
залягає в студнях аби зріти горілиць.

Літургійний переспів у антифоні,
в перевеслах вітру – падолистові снопи.
Проростає в землю святість, що хоронім,
розчиняє згустки перевтоми та ропи.

Ся дотична вічності вода – у трубах,
дзвін у скронях студить і зціляє тіла храм.
Не зосталося в душі сухого руба,
де і дратва нерва, і прошито долю нам.

22 Грудня 2009

І знову, обриваючи рядки,
Тинятися з кутка в куток.
І знову бачити зірки,
На стелі де нема зірок.
І знов гасити папіроси
Об неповинну, тиху ніч.
Паперу списаного стоси
Кидати в охололу піч.
І знову пестити цю риму,
Немов привабливу коханку.
Гіркого наковтавшись диму,
Заснути десь аж на світанку.
15.12.2009 р.