Зима у сніжних розкошах раює:
усе в її полоні, все у білизні.
І ти ідеш і споглядаєш, як вві сні:
Перед очима виростають дюни.
Ні, не піщані, свіжі, м'якотілі
занурюють злегка зимові чобітки,
і на снігу, лишаючи сліди чіткі,
на казку перетворюють довкілля.
Небесні шати у блакиті мріють.
Шарм сонячний проник, торкаючи гілля,
і пестить ніжно спини снігових гірлянд,
дрібне й ламке мережить вправно ріща...
...Лише поблажливою, зимо, бу́дь же,
злегка́ морозь, а в ду́ші холодом не вій.
Серця людські хай не засипле сніговій,
І вільно дихають просто́ру груди.

Життя вихляючи несеться
Поміж затишшями й вітрами, -
То залоскоче коло серця,
То душу тисне ґніт, мов камінь.
Цей біг життя не зупинити
Ні яснотою, ні пітьмою, -
Не встиг натішитися літом,
Як вже наляканий зимою.
Життя і радує, і гріє,
В оману вводить і морочить, -
Лише стояти не уміє
Й назад вертатися не хоче...
22.02.25

З життям своїм програв я герць,
Серед поетів -- наче мрець,
Мене укрила, мов песець,
Сумна могила.
Зів'яли квіти запашні,
І не прийде ридать, о ні
Байдужа мила.

Лежу обрізаний, як дуб...
Колись ми брали з нею шлюб...
Я був запеклий однолюб.
Вона ж бо - грішна.
А корінь мій чомусь не всох,
Пробив - о диво! - й землю, й мох --
З могили вийшов.

Оцей життя мого кінець --
Такий довгастий молодець --
Дівчат він вабить, хай їм грець.
Ідуть, як в Мекку.
На нього кожна присіда,
І стогонів їх череда
Луна далеко.

Дивися, зраднице, дивись --
Я не в могилі, як колись,
А наче вдруге народивсь,
Аж розпач гасне.
Трубою мій котячий хвіст,
І корінь вже танцює твіст --
Життя прекрасне!

21.02. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Не ховаю голову в пісок...
Небо не виню в своїй печалі.
До весни лишився тільки крок,
голубіють пролісками далі,

розсипають сяйво промінців
на бліде обличчя хмарочосів.
А перлини на моїй щоці —
не скорбота — життєдайні роси.

Жебонять під кригою струмки,
благодать у сквериках затишних.
На краю криштальної ріки
вруняться в обіймах сонця вишні.

За густими кручами Дніпра
вгрузли в небо маківки Софії.
У житті відрада і жура,
мов непрохана сльоза на віях.

Ніжно будить молода весна
поцілунком котики вербові,
і вібрує золота струна
в чуйнім серці повенем любові.

21.02.2025р.

В філіжанці плаває чаїнка,
недопитий біль — відвар міцний.
У кривому люстрі лиса жінка
відшукала кучер золотий.

Полиновим зіллям пахне хата —
трав'янисті зорі на столі.
Зашарілася дивакувата,
на щоках розсипала жалі.

Розпливлася усмішкою, наче,
качечка на плесі бистрини.
Хто ж цій дивній жінці розтлумачив,
невиразні чорно-білі сни?

Ще надія в жилистій долоні
жевріє лискучим світлячком.
Та вже мчить у небеса бездонні
очманіла доля за хрестом.

Не боїться жінка, добре знає —
всі дороги у одну зійшлись.
Вірить, що блаженною до раю
добереться пішечки колись.

Та біда на голову змарнілу
благодать розхлюпала з ковша...
Білою кульбабою злетіла
у ворота вічності душа.

Куль* — обмолочений сніп

20.02.2025р.

Знову летять на Чорнобиль ракети,
дрони залізні — провісники горя,
атом сумирний у бронежилеті
котиться світом перекотиполем.

Вітер повіє в ту сторону, звідки
зло надсилає катів на полісся,
поки тремтять саркофаги і віти
радіаційних дерев чорнолісся?

Де небеса п'ють парцели* затишні,
лис у норі причаївся терпляче.
Хто в тому винний, розсудить Всевишній, —
янгол чи кат у судилищі плаче?

Вгрузла Планета по шию в болото,
стогне земля від душманів народу.
Бідним керує бездушна сволота,
та не сховати кінці в чисту воду!

Доки ми будемо скиглити ницо —
вівцям не вибратися із полону?
Жертва сама вибирає убивцю,
пута кріпацтва і п'яту колону!

Парцела* — поле, земельна ділянка

Нарешті сніг. Нарешті колір білий.
І наново запишуться рядки,
щоб пригорнути те, що уціліло.
А те, що відбуяло й одшуміло,
провести легким помахом руки.

У тім Бувай звучить лілейна дяка.
І лагідне невдаване Щасти.
Під снігом зріють розталі ознаки.
Є час вкриватись ковдрою і плакать.
Є час знімати ковдру та цвісти.

У сніжному пухкому покривалі
живому час дано перепочить
від намагань, які були невдалі,
зцілити рани, що іще кривавлять,
щоб сніг зійшов й відчути - не болить.

16.02.25

Берці чужі,
як ви прийшли?
Вас не чекали.
В'ються вужі,
стертий ковил.
Горя чимало.

Стис у руках,
вже без чеки.
Вибух гранати.
Зламаний цвях.
Хтось без руки,
в ямі - солдати.

Тиші нема.
Скрізь суєта.
Гучно навколо.
Попіл отам.
Грішника стан.
В полум'ї поле.

Небо димить,
сонце в пітьмі.
Обрій невидно.
Видиху мить,
вцілив, ти зміг.
Сиплеться з вирви.

Рветься снаряд,
поруч тіла.
Пташка - на міні.
Крики...Назад.
Видихи зла.
Зморені тіні.

Берці чужі.
Краще б не йшли.
Поруч погибель.
Дохлі вужі,
(влазили в клин),
одрізані скиби.

Московія це людство навпаки,
лукавий ворог посланий нам пеклом.
Улус рабів, тиранів і нудьги.
Замість народу цегла-цегла-цегла.

Там бути іншим - сором і порок.
Раби рабів тримають міцно у рабстві.
Великий цвинтар, місце для ворон.
Приниження для будь-якої раси.

У всi життя вповзає бридкий спрут.
У всіх його токсини проникають.
І ось уже американці йдуть,
як вівці, домовлятись із вовками.

Давай позбавимося всіх химер,
нема у нас союзників у світі.
Навколо їздить новий Чемберлен,
а Черчілля немає, хоч убийте.

***
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в мрійні трави,
росою вкриті.

Квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє, далі краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться,
і пильні пави
не закричать, -
їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
але хіба тобі достатньо
одної тільки миті втіхи
в країні ніжності і насолоди?

Приспів:
Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранки нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

ІІ
Ти ж не полинеш в далеч? -
Вийдеш
за квітами у сад.
І п’янко
наш ранок тишею дзвінкою
тебе огорне в співи птахів -
у пахощі
буяння квіту,
у світ життя
мого кохання.

І повертатимеш до мене -
у такт прибою,
крок за кроком,
по сходах древнього покрою,
в дверей дихання,
у тремтіння,
що весняним, трунким потоком
наповнить дім наш нетерпінням -
моїм солодким павутинням,
твоєю, милий мій, жагою.

Люби....

Приспів:

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Приспів:

Люби не покинь
Не іди - раптово,
прошепотівши останнє слово
навіть укупі
із хором святим.
Прошу, не іди
ні до кого, ні з ким.

Люби - не покинь!
Не даруй юдолі,
бо що тоді я на медовім полі -
грітиму цвіт до опалих зернин.
Прошу, не відходь необачно один.

І просто люби, не шукаючи слів,
із небом і сонцем - усім, чим горів -
Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби….

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

III
(затакт)
Наше літо - днів медових,
так зігріто - снами в яві, -
що не зможе, наче хмарка,
в сині божій потонути,
відцвісти в дощах і в стужі,
загубитися в завіях
днів самотніх
паволоці!

*
Душі моєї дивокрай -
до сумування і наснаги,
як найрідніший друг, додай
і серцю трішки рівноваги -

я здатна перейти часи,
літ нежіночої звитяги,
та без кохання вишини
не потамую щастя спраги.

*
У краю любові я
нашою цвіту порою -
бо твоє
серцебиття завжди
зі мною.

*
І сонцем тане у багряній піні
його сріблястий парус – вдалину.
Вона у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню.
Та брат мандрівників - осінній вітер -
уже зриває позолоту літер -
зі скель у море сипле:
„я люблю!..” Люблю...

**
Вертайся,
і навіть подумки
не забувай,
не полишай наш дім,
і нашу казку!

Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Завершення:

Люби - не покинь,
Не піди раптово...
*
І навіть подумки
не відлинай...
*
Люби - не лишай,
Не даруй юдолі...
*
І просто люби,
не шукаючи слів,
із небом і сонцем -
усім, чим горів -

Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранок нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

Люби…
Люблю...

Поміж нами дорога,
Де вибоїна пхає вибоїну,
А кущі сухорогі
Рани шкрябають ще не загоєні.

Я осилюю версти,
Де жахають колючі обочини:
Не заквітчують весни
Вереміями віти покорчені.

Та зоріє надія,
Там, над розсипом гірко-калиновим.
Темні хащі зрідіють,
А себе я відчую лучиною,

За потреби якою
Спалахну біля тебе, мій воїне,
Освічу й заспокою.
Бо для того спішу по вибоїнах.

Я варю тобі зілля, і пару по вітру розвію,
Щоб вона долетіла в далекі твої болотА,
Придавила тебе, утопила в твоїм божевіллі,
І у горлі, як олово, стала каховська вода.

Я - то мавка херсонського степу, я - ласка*,
Для якої не лИшилось місця у плині доби.
Я у варево те не забуду для тебе покласти
ЖАхи кожної божої тварі, що ти утопив.

Я - то парості лугу, то дерево доброго саду,
То домівка із квітами - кращої годі знайти.
Я варю тобі зілля, щоб стала мечем тобі знада,
І від того меча, ти вражино, навіки затих.

Моя біда не ділиться на двох,
Прикрилась, як завжди, легким пасажем.
А діалог насправді - монолог
І зветься він моїм, ніяк не нашим.

Моя біда не ділиться на двох,
Бо це ж не радість, у якій всі поряд!
Свій біль ховаю у глибокий льох
І ароматом називаю сморід.

Інерція подовжує життя,
Я посміхаюсь на чужу вимогу.
Коли душі немає укриття,
Хіба врятує слово демагога?

Неначе у труну сталевий цвях,
Лунає гасло: "Треба бути сильним!"
Самотній силует долає шлях.
Моя біда - мов атом. Неподільна.

- Це пожежна охорона? -
Дзвонить Вам монашка Люба.-
Дядько лізе в мою зону.
Приїжджайте , добрі люди.

- У поліцію Вам треба,
Арештують чоловіка.
- Тільки в Вас моя потреба,
Вже нема хвилинам ліку.

Терміново приїжджайте
І візьміть свою драбину,
Чуйність до людини майте,
В келії - одна я нині.

Пронизує весна обідню пору:
Як тільки сонце вмоститься на дах,
Туди, де лютий з ночі присідав
Легеньким інеєм несміливо прозорим,
Дзвінкоголосо крапає вода:
То чується весни легка хода,
Постукують її тонкі підбори.

Послідують долонями алеї,
Загрузнуть у немощені стежки,
І на газоні поступ сторожкий
Затримають, в пусті місця наклеїть
Смарагдових урун тонкі голки.
У тім для неї загад клопіткий,
І в тім її весняні привілеї.

А вечором він знову підморозить,
Непевний лютий. Звати ж його так,
Бо завше лютувати був мастак,
Чесав зимі вітрами білі коси,
Узорами на шибах зацвітав.
Та щось переплелося у світах:
Не був затятим, то, мабуть, і досить.

Зима прийшла, цілує місто в тиші,
сніжинками торкаючись легенько.
Чарівною народжується... втіха.
Цей Божий день у серці ніжно тенькнув.
Нарешті, скинута завіса сіра:
туманів і дощів етюди мокрі.
Небесні сакви снігом сіють,
Який кружляє, виробляє рокер,
малює фейєрверки у повітрі,
забілює дахи авто й будинків...
Старанно день лютневий пише титри,
розгладжує землі старі морщинки.

Молюся Богу. Поетичне слово,
Написане на білих сторінках,
Несе добро і силу загадкову,
Розвіюючи безпросвітний жах.

Безпосередня щирість - це основа
Та головний рефрен в палких серцях.
Від себе додаю: "Живи, любове!
Не загубися у гірких сльозах!"

Ховаю рухи втомленого ока...
Навколо середовище жорстоке
Завжди готує хибні віражі.

Чекання березневої відлиги.
Лютневий вечір. Відкриваю книгу.
Там сяє світоч Вашої душі!

Коли плечі, давно стомлені,
Знов аларму торкне полум'я,
З однією на всіх долею
РозігнУться хребти зболені.

Там окопних ґрунтів місиво
На руках, на щоках - міксами
З поту, крові, та все - мізером,
Очі пилом би не різало.

І чіпким, у приціл, поглядом,
І твердим, на курок, порухом,
Щоб лягли на поля покотом
На віки вороги прокляті.

***
А ватна монополія у владі,
аби урятувати фаберже,
то на заваді
у верховній зраді
об’єднує опе й опезеже.

***
А воїну однакова дорога
і на війну, і в уряд із війни,
і руки в ноги,
і бика за роги...
жертовності його нема ціни.

***
А поки є московія без меж,
ніде не буде спокою ніколи
і миру теж
не буде, та усе ж
це не біда, що ходимо до школи.

***
А в марафоні інфо-вар’єте
живі мішені кулями лякають,
та – думай... те, –
хіба ні се, ні те,
але своє нізащо убивають?

***
А поки зе перемагає пу
і армії нема чого робити,
то і юрму тупу
на цю тропу
обом уже нелегко заманити.

***
А на війні одна нечиста сила,
яка собою заміняє всіх,
міняє шило
не лише на мило,
а неугодних профі – на своїх.

Епілог
А де ще є герої, там і Крути,
і поки в цьому є сакральна суть,
винищуються кращі, та мабуть
ще має бути,
що найдуться брути,
які усюди наволоч знесуть.

01/25

Пів дня сльозиться хмарна вись —
не побалакати із Богом,
а так потрібно, як колись,
або усе, або нічого.

Любов не ділиться на трьох —
ми розумієм, а насправді,
коли буваємо удвох,
то навіть крихті щастя раді.

Спиваємо гіркий бальзам
із позолоченої чари...
завдячуємо небесам...
новими зустрічами марим...

Судьбу не можна обійти,
переписати всі маршрути.
Невже, щоб збутись самоти,
потрібно небо розчахнути?

Хиткі гойдають терези
угору-вниз мінливу долю.
Бурштин у крапельці сльози...
Спасенним — рай, а вольним — воля!

На серці розійшовся шов
і кровоточить метастазом.
Навіщо, любий, нам, любов,
коли не можем жити разом?

31.01.2025р.

Зберіг душі таємний дотик
тієї квітки з пахощами дня.
І не бажалося екзотик,
ні блиску перлів із морського дна.

Лиш сад весни, її цвітіння
і аромат, бо досі не щезав,
і в думці пестив теплі тіні,
що виринали із заграв.

Двоє
Створюють світ між собою,
Душі
Прагнуть єднання у тиші,
Подих
З’єднує такт в один порух,
Тáнок -
Лід у гарячих руках тане...

Я і північ .І з нами тиша.
Ці незвично безмовні ночі
Журно просяться у вікно.
Знову жду- ти мені напишеш
Що мене цілувати хочеш,
Я для тебе- хмільне вино.

Знов проснусь на твоїй подушці,
Зовсім мокрій- та я ж не плачу,
Бо не плакати ти просив.
Я слухняна. То північ тужить,
Ти ж приїдеш , і не побачиш
Сліду жодного від сльози .

А заправлену чемно постіль
Не тривожать твої зізнання ,
Тихо сум постелився в ній.
Із подушки вдихаю досі
Дух сигари, як мить останню
У розлуці цій затяжній.

Ми з тобою удвох на фото,
Ніби вчора такі щасливі.
Тільки світ в одну мить змінивсь.
Не було в наших планах фронту,
Від кохання ми ждали дива... Буду спати. А ти приснись...

- Пити фреш золотий надвечір'я,
не відводити очі від вікон,
не торкати чужого очіпка,
а гойдати фіраночку вітром,
і вдихати кохання крізь відстань.
Дочекатись приходу чаклунки,
що розкриє досяжності віко,
Й дарувати їй серця цілунки.-
Чоловічі бажання літали
У безмовній, безшелесній тиші,
Їх було потаємних чимало...
Чарівниця дізналась із віршів.

ЦЕЙ СВІТ

Цей світ складається зі слів,
Бездумно кинутих на вітер.
Похмурих днів, холодних злив,
Друкованих безликих літер.

Цей світ складається з людей,
Які живуть лише для себе.
А душу, вирвану з грудей
Хтось пожаліє тільки з Неба.

Цей світ складається з хвилин,
Що тчуть на саван схожий килим.
В біді насправді ти один,
Ніхто нікому тут не винен.

Цей світ складається з журби,
Байдужості та невтручання.
І надскладної боротьби
За незрадливість і кохання.

Куди дорога привела?
Я плачу та не знаю й досі.
Ці сльози - крапельки тепла,
А світ складається з морозів.

В українських селах навіть і маля,
Любить, як в корівки вродиться теля.
В москалів дітисьок інша радість є,
Як на полюванні батько щось уб'є.

У казках Телесик Йвась - на диво всім
Зло перемагає розумом своїм.
А казки московські мов з'їдає рак,
В них герой найбільший, це -- Иван-дурак.

Українець працею статки нажива,
Рукотворні робить він трудом дива.
Хочуть, щоб велінням щука все дала,
"На халяву" оркам -- паразитам зла.

А козак у пісні, наче у раю,
На руках там носить дівчину свою.
А кацапка каже, що любов та - зла,
Що у ній полюбиш навіть і козла.

Нація шанує матір як святу,
Їй в піснях дарує шану золоту.
Нація є інша, що вам розказать:
В неї через слово -- йоханая мать.

Нація голубить сонячну красу,
І як заплітає дівчина косу.
Інша до сусіда в хату йде, як тать -
Нація, що любить красти й убивать.

Рису має наша нація таку
Любить будувати навіть із піску.
А кацапський любить гнуть башибузук --
Слів триповерховий будувать матюк.

В хатах українських сяє чистота,
Сонячна панує щедра доброта.
У кацапських "избах" - із колод вони --
В щілинах -- клописька, воші й таргани.

Український газда - в хаті, як поет,
В нього пахне гарно навіть туалет.
Туалета нету - каже москворать,
В нас тайга большая, есть нам где посрать.

Нація творців ми - від степів - до гір...
Будівничі люди люблять спокій, мир.
У кацапів п'яних праця лиш одна:
"Бить хахлов, война нам, словно мать родна".

Україна наша світла аж до дна --
Найлюбіша в світі рідна сторона.
Ще Уелс помітив: Бруд росія ллє,
Бо живе і досі ще вона "во мгле".

В москалів відсотків на вісімдесят
Роблять українці в усіх сферах лад.
Сук рубають орки, на якім сидять,
Скоро всі побачать, де єдрьона мать!

26.01.7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Імпровізує січень колажі,
туманом зверхньо ранок зустрічає,
а хтось рятується пахучим чаєм,
бо спліну лізуть довгі метражі.
Спадають краплі. Світлофор - живий,
і світла колір миготить невпинно.
Дерев старих намокли голі спини,
давно не має снігових завій.
Зусюди ж вистачає зимних слів.
Блукає світом сонна напівправда,
а з неба сіється пригіркла мряка,
І невідомість пнеться межи днів.

Піду я до тебе по росяній стежці
Що зорі сплели зі своїх мерехтінь
І поруч присівши, скажу тобі те що
Ця стежка єдина в моєму житті.

Або попливу попід місячним сяйвом
Хмариною білою серед зірок,
Чи вітром полину полями, лісами
Щоб подихом свіжим дихнуть тобі про

Те, як же самотньо і сумно без тебе
Як щемно в саду матіола пахтить.
Я стежкою й вітром, і зоряним небом
Якби лиш з тобою, якби лиш де ти

Заслухався може, що зорі шепочуть.
Заграє під ними роса чи сльоза.
Вдивляюся в небо на сході щоночі
Та вірю, що темінь скінчиться , і за

Обпаленим ранком гряде перемога,
Бо я оберегом з тобою в боях.
Дорога додому важка і предовга ,
Та ти її прОйдеш, надіє моя.

Давай зустрінемся з тобою
в кав'ярні затишній ще раз.
Тоді, ажурною зимою,
поезія єднала нас.

Звучала музика чудова
і ти торкався рук тремких,
де на зворушливі три слова,
я зайнялась, мов смолоскип.

Не знала — плакати од туги,
чи від розради! Віриш ти?
Тоді боялась втратить друга,
а щастя так і не знайти.

Ховала очі від любові
у срібні китиці кашне.
Чом ти не обірвав на слові
цілунком знічену мене?

Вагання, сумніви жіночі,
як сніг, розвіяла зима.
Ту зустріч згадую щоночі —
журба... війна... й тебе нема...

24.01.2025р.

Поспішав Микола вранці,
Телефон забув удома.
Затремтіли чомусь пальці,
І насунулась утома.

На роботі хвилювався,
Падали із рук папери.
Звісно, дядько ловив ґави,
Плакала його кар'єра.

У думках: "Не бУло б грому!
Щось летіли чорні круки".
На авто - й мерщій додому.
Телефон узяв у руки.

Повідомлень два. Читає.
Написала перша Таня:
- Подзвони. Люблю.(Коханка).
Вже Микола ледве дише.
- Не хвилюйсь, - дружина пише,
Подзвонила я ще зранку.

Не чіпай ти чуже, тільки мій:
сивокрилий, нестримний, брутальний,
і співучий, немов соловій,
і глибокий, як подих останній.

Недолюблений світом лихим,
не зігрітий промінням ласкавим.
Ой, нелегко, повір, буде з ним
пити зранку міцну, чорну каву.

Не збагнути, й навіщо тобі
таїна, що пізнати не в змозі?
Очі в нього тоді голубі,
коли в них причаїлися сльози.

Невимовна, жагуча печаль
оповита туманом свинцевим.
Грубіян він і чуйний скрипаль,
блискавиця у пелеху* нервів.

Ти не вір медоносним словам!
Я повірила й душу втопила!
Пеклу й раю його не віддам,
а тим паче тобі, Музо хтива!

*Пелех — клубок.

23.01.2025р.

Не осягнути думи Божі
з колиски й до лихої смерті!
Лише молю на смертнім ложі
сльозу непрохану утерти.
І долю не картати люту,
і пролежнів не набувати.
О, дай же, Господи, в покуті
себе не довести до страти!
Не вийти у вікно відкрите,
до сонця простягнувши руки,
аби миттєво припинити
усі невистраждані муки.
Не відвернутися од неба,
не заздрити живим і мертвим,
коли зневірюся в плацебо,
пошерхлі губи в кров не стерти.
А наодинці, так терпляче,
життя згадати недопите,
з останнім подихом гарячим
у безвість душу відпустити.
На крилах линути до зíрки,
туди, де світ зорить любов'ю...
І може, хтось заплаче гірко
у ту блаженну мить за мною.

22.01.2025р.

Ой тяжко, тяжко
Маленькій пташці,
Яка над морем стомила крила.
Як тужно думі,
Сповитій сумом.
То ж гірко дума заголосила:

- СріблЕна студня,
Та недоступна,
Коли цеберце при ній не висне.
Жагу затяту
Загамувати
Ні мед не може, ні терен кислий.
..
Чекай, дістане
Пиття криштальне
Цебро, як мрію блакитноперу.
О, думо-птахо!
Натужся махом,
Бо видно берег, вже близько берег!

Там роси чисті
І глід намистом.
Ні в чому більше нужди не буде.
Чи лиш видіння
Той берег дивний?
Чи не зміліла сріблЕна студня?

Зима у хутрі білім красувалась.
Новий округлим оком зиркав місяць.
Зірок, як пагонів, зійшло чимало,
І кожна з них таїну наче містить.

Одна, яскрава, саме нам мигтіла.
Долоні у долонях любо грілись.
Своє сніжинки розсипали мливо,
Вражав навкруг м'який зимовий килим.

Як тут не милуватися красою!
І світ здавався юним - добрим, світлим,
Наївним і веселим, трохи сонним.
Ми не чекали у житті завії.

Здається, тільки вчора зустрічались...
А серце знову плаче і щемить.
Побачень цих нам завжди буде мало --
Молю, Богів: даруйте ще хоч мить...

Ще мить, ще мить життя і вічність цілу...
Так швидко час минає насолод.
Буяє вічно хай любові сила,
Впаде рясним дощем небесних вод

Цілющо так, що аж засяє обрій,
Народиться веселка з промінця.
І вилікує Землю від хвороби,
І змиє нечисть із її лиця.

І знов, і знов, із вечора й до рання
Без горя і жахіть усіх війни.
Звучатиме нам піснею кохання
Цей світ прекрасний, ніжний, осяйний!

18. 01. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Бузок у січні? Казка чи міраж?
Але я чую близькість надзвичайну.
Чуттям сприяє неба антураж,
І серце світлі поглинають чари.

Синель травневу ніс колись мені.
В пелюстці кожній - аромату щастя.
І снилося , мабуть, в глибокім сні.
Чому ж реально вже тріпоче ласка.

Бузок у січні квітне із бажань,
Які сплелися, ніби білі крила.
Нема ні роздумів, ані вагань.
Єднає, звісно, притягання сила.

Ніч пливе молоком. Небо дивно підсвічене, то
Розливається місяць в тумані, що злегка нависнув.
А де вітер його розірвав, там зоріє місток,
У якого перила оздоблені сяйним намистом.

Затамовую подих. Мене ряснозоряний міст
Вабить покликом незрозумілим, астрально магічним.
Може дім - не Земля? Може в іншому вимірі зміст,
І місток над туманом - майбутня дорога у вічність?

Хто торкався коштовних перил, той назад не вертав:
До надій, що окрилять, цілунків, що серце запалять,
До дощів і садів, до полів і до росяних трав.
В бік один. По щаблях вище й вище. Лишаючи пам'ять.

Сутінь сіра, тиха, сонна
Ще чаїться за вікном,
А вже зграя гайвороння
Зично кряче над селом.
Ще досвітні зоряниці
Мерехтять вгорі кругом,
А в хліві дзвенить дійниця
Й тягне в хату молоком.
Все як вчора, все так само
Безупинно з року в рік, –
Мовчки поралася мама –
Невсипуща цілий вік...
11.01.25

На мить серця позбулися печалі,
Звільнилися від розпачу тюрми.
Знов радощі нам доля дарувала --
Моя душа цвіте серед зими.

Січневий дощ -- немов мої ридання,
Ущух, розгладив брижі на ставу.
І сонечко леліяло кохання,
Неначе казку щастя наяву.

Думки увись, за обрій аж понесло,
І розчинило в ніжній висі зло.
Веселки дивовижне перевесло
Богів благословення принесло.

10 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Минув самообман, немов опале листя,
Обірване розлюченим вітриськом.
Летить мерщій стара труха зі хрипо-свистом,
Замітивши іще гарячий присок
Від полум'я зотлілої давно любові.
Упала сіра пелена додолу,
Яку відчули на світанку навіть збої.
Нове проміння грає вранці соло.
Блискучий день мені дарує білі крила,
Прозріння світлосяйне - і не лячно,
І сірі очі без обману заіскрились.
Лише б не стати, бо сліди гарячі.

Безмовна і безбарвна я, настільки
Зболіла і стомилася душа.
Безсонні ночі тягнуться без ліку.
Тобі ж здається, що держуся стійко,
Тому мене давно й не утішав.

А ти скажи про те, що дощ зимовий
Грибницю розбудив - дива ж які!
Веди до лісу. На мою відмову
Ти не зважай. Обридлий сплін ранковий
Жбурну на листя посеред пеньків.

І мабуть закричу, піднявши руки.
Злетить сорока у височину.
Злякаюся й сама того я звуку,
Але залишу в нім себе, бездуху,
І впевненість колишню поверну.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок.
Серед снігу й неписаних літер
У зимовій холодній палітрі.
Мого серця ніжності мево і зойк.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок.
Не зламали вітри і негода.
Я сердечну пишу тобі оду.
Чи впізнаєш мій почерк - любові крок.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок
Чистотою думок - диво-сяйвом,
У душі моїй - сонячним майвом,
Як весняний узимку світла ковток.

Під яким парасолем не йшов,
по яких під’їздах не переховувався,
які дерева не зустрічав,
у які очі не зазирав,
у якій руці не тримав,
де не спав би –
всюди сум.

У тонкій поволоці я ще тонший.
Зліва – ніч, справа – день.
В епіцентрі – серйозний удар
по мені.
Далі сум.

Голубий Хрещатик від дощів літніх.
Імлисті очі увечері спати хочуть.
Ще учора тріщали від побаченого.
Нині сум.

А завтра їдуть машини,
клубками сонце за сонцем завтра,
фонтани водою Дніпровою граються,
хлопчик угледить мій сум
і ніколи не стане дорослим завтра.
Може, мені не гоже так про себе?..

Люба, зірви мене з дерева, мов грушу.
Я на ньому можу згнити, а не впаду.
Ти професійна діячка
найбільшого в світі профсоюзу
потенційних убивць.
Зірви мою біду.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Піду я…

Лівою – раз.
Правою – два.
Обома – три.
Стриб!

Будинки згуртувалися з очей моїх упасти.
Спасителько моя, це літо називається?!
За мною вернеш гори – горизонти
ти – лагідна печаль,
ти – милостива муть…

Лівою – раз!
Правою – два!
Обома – три!
Стриб!

А не висохне взуття.
А не висохне волосся.
Не можна повернуть
тих рук сухих ще допотопних.

Лівою – раз.
Правою – два.
Обома – три.
Стриб.

Не повертаюся!..
до жінки…
А найсумніше те,
що звідти я,
де в лугу декольте
під сонцем сонць метелики цвітуть.

12 червня 1994 р., Київ

Я пам’ятаю пізній вечір
І яблуневий пишний сад, –
І зір блискучих товкотнечу
В надмірно світлих небесах.
Я пам’ятаю пружний струмінь
І сильну свіжість вітерця, –
І аромат отих парфумів,
Що хлопцям збуджують серця.
Я пам’ятаю дзвін зозулі
І соловейка чистий спів, –
І ту, що в сутінках прибулих
Я звично й радісно зустрів.
Я пам’ятаю запах цвіту
І вогкість першої роси, –
І поцілунками зігріте
Обличчя дивної краси.
Я пам’ятаю…
02.01.25

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Ось і грудень закінчує рік.
І на площах ялинки високі, мов вежі,
Час веде невмолимо свій лік.

І зима не шкодує сріблястих сніжинок,
Виганяє тривогу з душі,
Бо людині у мирі так хочеться жити,
Хай для щастя знайдеться рушій.

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Не згасає в серці надія,
Що розгадані будуть життєві всі квести,
Не розійдеться слово з ділом.

З-ірка перша засіяла над вертепом,

Р-адість душу обіймає, світло тепле.
І сніжинок рій літає благодатний,
З-аглядає щастя знову в кожну хату.
Д-звони храмів злотоверхих скрізь лунають.
В-есело Різдво родини зустрічають.
О-біймає всіх Любов, Надія й Віра,
М-и вітаємо з Різдвом Христовим щиро.

Х-ай Господь поможе біди подолати.
Р-аду дасть усім, врятує сина й матір.
И (Й)но з молитвою у всіх тепер спасіння.
С-вітле, чисте буде, буде хай сумління.
То ж тоді Господь прийде з благословінням.
О-горне духовно люд увесь прозріння.
В-ийдуть у Різдво з колядкою дзвінкою,
И-(І) торкнеться благодать землі рукою.
М-и ж щасливі, бо життя тече рікою.

Пройшло сьогодні найкоротший шлях,
Торкаючись верхівок, сонце срібне,
Й занурилось у жовте сяйво німба,
Який за лісом підіймався, ніби
Фантомна позолота із гіллЯ.

А стовбурів увіткнуті списи
Врізалися у небо, рвали хустя
У Бога Сонця, що у спішнім русі
Куски сріблясті кидало обрУсом,
Допоки морок світла не згасив.

Та тільки темно стане, засвічу
Тобі вогонь, набравши навздогінці
Останнього проміння, щоб по вінця,
У складені долоні, де півмісяць.
І що нам зробить злісний Карачун...
21.12.2024.

День прошмигнув, ніби миша прожогом.
Ніч-одиначка - володарка світу.
Сон десь блукає за хатнім порогом,
Зорі на мапі небесній розквітли.

Місячне сяйво на шибах, як фольга,
Тиша з безсонням у парі зійшлися.
Чом у думках несподівані вольти?
Не вистачає його у світлиці.

Осінь притихла в нічному полоні.
Серце тріпоче листочком багряним.
Вчора пішов у воєнній колоні,
Туга скрегоче - роз'ятрена рана.

Рідну Вкраїну йому захищати.
Осінь шепоче: живим повернися.
Тиша...Безсоння...Утомлена мати.
Віра й надія в молитві злилися.

Та поки що для мене це не край.
Зректись себе самого, ще зарано.
То ж я в подруги запросив оману.
Вона привітна. Наливає. П'яний
Я чую, каже:
- ну ж бо, не зважай!

Шукай розв'язку. Фільтри - на думки.
Лише в уяві може бути місце,
Де б ти відчув - стоїш надійно й міцно!
І щастя хлюпає в руці твоїй по вінця.
А ти, то ніби ти, та не такий...

Бо чи собою бути міг завжди?
Та все ж спромігся, хоч невільник ліні,
Її угледіти у сірих тінях спліну,
Весняно-вітряну, легку, й безмежно вільну!
І погукав :
- красунечко, зажди!

Ні, не надовго зупинив,на мить.
Бо добре знав, тримаючи ревниво -
Що пурхне, незвичайна і грайлива.
Замовкне. Пропаде. З буття і снива.
Всередині від того защемить...

Щоб пам'ятав. І в час розчарувань
Спустошив душу. Та в похмільнім чаді
Забув про коси, сонцем обілляті,
Про віру, про чекання. Досить знати
Що замість неба - стелі біла грань.

Та то пусте! Чи варто королю,
В якого у руках бокал налитий,
Тримать образи на зрадливу свиту.
Вся суть в лібідо. Ми ж із нею квити-
Ні разу не почула, що люблю.

Даруй, нічко, мить мені
хай зомліє серденько,
Затріпоче пташкою
і заб'ється солодко.
Даруй, нічко, сон такий,
Люба нічко-сестронько.

Я скажу про все йому,
що не встигла змолоду.
До світанку слухати
буде він довірчиво.
Хто ж напутив дівчину,
Що мовчання - золото?

Бо не озолочує
те, в що мали вбратися.
А що недомовлене -
заніміло солоно.
Обіцяй хоч сон мені,
Вечорочку-братику.