Ой біля кленового ґанку
забули дівочу співанку!

Усі розійшлися,
ні слуху, ні духу —
і ті, що співали,
і той, що їх слухав.

Усі розійшлися...
Ніхто не почує,
як тиха співанка
під ґанком сумує.

Вже вечір надибав
спочинок у мальвах.
Самотня садиба
у зоряних сальвах.

Як тихо на світі!
Знов зірка упала…
Дівоча співанка
до ранку не спала.

Вже літо згоріло.
Відпахло чар-зілля.
Шумлять, дотлівають
осінні весілля.

А той, що їх слухав,
сидить біля ґанку —
ніяк не згадає
забуту співанку...

Для вінницького Хо-рошого хлопця Ігоря

Не сплю уже чотири довгі дні...
І п’яту ніч не хоче тіло ласки...
Все думаю про вінницькі вогні,
Про ГеПеЗе – манливе, ніби казка...

Яке воно? Велике чорне Ге,
Чи біле Пе, чи Зе – воно зелене?
О ГеПеЗе, довіку дороге,
Приляж сьогодні тихо біля мене...

Скажи мені – ти хо? Хав олд а ю?
Спік інгліш може? Ля франсе? Одначе
Мовчиш, і гладиш ніженьку мою
Підшипником...вигадливий юначе)))

А може, ти не хо? Тоді іди,
І забирай підшипник свій до бані,
А я піду у місячні сади -
Там знають справжню ціну Чоріанні...

Ти навчися легко
Йти понад землею,
Так щоб не стоптати
Цвіту і комах.

А до твого серця
Крила я приклею –
Затріпоче в небі,
Наче світлий птах.

Ти не бійся впасти,
Просто твердо віруй –
Поки світять зорі,
Доти сяєш ти.

Полети, як змерзнеш,
Грітися у вирій.
Тільки з ластівками
Знову прилети.

Яка різниця?
Якщо хтось
якоюсь старою пощербленою лопатою
якусь яму копає у мене за спиною...
Яка різниця?
Якось отой хтось сам у ту яму якусь
якимсь дивом для себе несподіваним
ясно подивиться і злякається...
Яка різниця?
Якщо хтось до мене ніколи не повернеться
у якесь інше небо задивиться,
залюбиться,
загубиться –
забудеться
якийсь хтось...
Яка різниця?
Якщо всі різниці розчиняються у баговинні буднів,
які, все одно, ніколи не пробудяться,
хоч і будні,
і трудні...
Яка різниця?
Ковзаючи ледовими, скісними дорогами,
збиваючи коліна і обдряпуючи долоні
до крові,
яскравої,
буйно-червоної,
невгамовної,
йдуть під гору жінки,
трудні,
і несуть...
Яка різниця?

Диво-птиці
засіяли небо зорями,
блискавицями
побудили мерців
там, на місяці,
де, за роги вчепившись,
їхні душі гойдалися,
і до сонця,
приспаного ніччю, підморгували;
а по вулицях
міста, сном мертвим упоєного,
їхні лиця,
зотлілі, голою кістю світилися,
і в криницях,
водою цілющою сповнених,
їхні пальці
танули, в срібло переливалися.
Завтра вранці
дівка з очима бездонними
та по вінця
дощем і туманом засланими,
скаже сонцю,
водиці тієї напившися,
що у серці
вогненна ріка розливається.
У тій річці
мерці виростають у красенів.
У тій річці
на лататті – калинові кетяги.
У тій річці
русалки навік вірно закохуються.
У тій річці
відерця іржаві в срібло-злото
переливаються.

Знаю я, що знайдеш ти мене все одно.
Що знайдеш ти мене і уже не загубиш.
І огорне нас щастя, хмільне як вино –
як полюбиш.

Я вітрам легкокрилим лишаю свій страх
бо я вірю, що мрії діждуться воплочень,
де нестиме любов нас обох на руках –
як захочеш.

Де зустрінемось ми, там розквітнуть сади.
Там, де серце і розум не знають двобою.
Знай, коли засрібляться кохання сліди –
Я з тобою.

*
Вся плоть моя в облозі
усе нових спокус.
Душа скрипить, як брама.

Оттак. Горілки хміль жорстокий,
Корчма, шинкарка, гурт п’яниць.
Там, де доріг життя — розтоки,
Там, де немає таємниць.

Там все просте, як срібна гривня,
Якою платиш за питво.
Там всі перед майбутнім рівні
Скарбами скорби і мертвот.

Ридає скрипка. Тужить бубон.
Не чуть... Горілка заглуша.
В обіймах божевілля й згуби
Тремтить розхристана душа.

Надихане, слизьке повітря
Ковтають спалені уста.
...Горілка все обмиє й витре,
Тяжка, жорстока і проста.

Павлові Тичині

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Листопад, 1924

Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги,
А в кельї — тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги,
І Ви — алхімік мудрих слів.

По прочитанні «Синьої далечіні»
Січень, 1923

Вітри загасли. Грози вмерли.
Жовтнева закипає ржа.
Моя ж рука стискає берло
Ще не народжених держав.

В простори одревли гармати
Під гук копит і брязк меча,
І замість ран — горять стигмати,
І пурпур крові — опанча.

Рука залізна прорізає
Пророчих літер вічний карб,
Де Захід в загравах мозаїк —
Мов здобичі коштовний скарб.

Він златоустим словом спіє,
Він палить мудрістю уста:
Не єзуїтство Візантії,
Лишень — прекрасна простота.

Вже всі примари розлетілись
При деннім світлі простих мет.
Ось: розуму — уважний стилос
Та серця — вогняний стилет.

Весняний вітер віє листям ржавим.
Снує туман. Земля стопила сніг.
Чому ж Ви там, за брамою Варшави,
Чий брук співа під кроком ніжних ніг?

Чому ж Ви там? І тут хвилясті хмари,
Весну крізь ніч ворожать зорі й тут,
Вартують мій весняний сум примари,
Весняні сни сріблясту млу прядуть.

Вже скоро. Ось — вже вітер пружить крила,
До сонця п’яна попливе земля.
Невже ж отут, де знов життя пригріло,—
Не розцвітем навіки — Ви і я?

1922

Я помру, як Ван Гог у безвісті,
якщо не відріжу вуха своїм віршам
і не розішлю їх, безвухих,
по різних редакціях.
Я побудую вежу з мамонтової кістки
і відгороджу її від світу
стіною з європласту.
Я напишу нове Одкровення
яке мені продиктує Заратустра
і приб’ю його цвяхами
до дверей спаленої Десятинної церкви.
Я поселюсь у готелі Прем’єр Палас,
де один з прем’єрів подасть мені у номер
пізній сніданок.
Я накачаю біцепси, як Мадонна
і буду позувати молодому художникові,
який напише мене Європою
викраденою напівживим биком,
що покалічений стрілами
матадора.
Але ж матадор не знав,
що бик - то насправді Зевес...
А той, хто спалив церкву
не знав, що до її дверей
прибиватимуть тези...
І мамонт не знав,
що з його кісток побудують вежу...
І Ван Гог не знав,
що за його проігноровані
за життя полотна
будуть віддавати півцарства...
То що ж можу знати я?
Я знаю, що я нічого не знаю.
Але й це вже сказано до мене.

Ніщо не може зупинити час,
Тому весна – це річ обов’язкова
І для Донецька, і для Києва, для Львова,
Чернігова, Одеси і Черкас…
Ніщо не може зупинити час.

Ніхто не може захистити нас
Від зубожіння та іржі кайданів,
Від зради тричі зраджених Майданів,
Від воєн то за крісла, то за газ… –
Ніхто не може захистити нас.

Ніхто, крім нас, ніхто, крім нас самих
Не вкаже цим невігласам від влади
Не на нові ґешефти і посади –
На нари в тюрмах – там місця для них.
Ніхто, крім нас. Ніхто, крім нас самих.

Ніщо не може зупинити час,
Тому весна – це річ обов’язкова
І для Донецька, і для Києва, для Львова,
Чернігова, Одеси і Черкас…
Ніщо не може зупинити час!

03.2009

Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.

"Самотній він, — юрба казала, —
Як жаль його…" і далі йшла,
І в повній щирості бажала
Зробить посмітюху з орла.


***

Душа моя — пустка холодна й німа…
Нічого в тій пустці самотній нема:
То вітер розвіяв, то хвилі зірвали,
То, граючись, діти малі розібрали.

Душа моя — дно безджерельне й сухе,
Де тільки сіріє каміння важке…
Тим сірим камінням колись в мої груди
Все били без жалю, жалкуючи, люди.

***

З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я…

***

О ніч чудова і чарівна!
Ще вчора сіявсь сніг рясний, —
Сьогодні ж теплінь, і понова,
І проріст трав, і день ясний…
Знай, — те ж колись і з людьми буде…
Я вірю в диво! Прийде час, —
І вільні й рівні стануть люди
І здійснять мрії всі ураз!

***

Солов'єва пісня ллється,
Розливається в низах,
Соловей лящить, сміється…
Наче… тоне у сльозах.

Квітнуть яблуні і груші,
В світлі місячнім тремтять…
Наче… мертвих скорбні душі
В білих саванах стоять.

Вся земля миліша раю…
Шум, пісні і щастя скрізь!
Я дивлюся, я ридаю,
Я не бачу із-за сліз.

1906

***

Ти з'являєшся, як ранок…
Там, на заході ще ніч,
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого…
Як в чеканні б'єтся серце!

Ти ідеш, як день блискучий!
Все радіє навкруги,
Все впилось очима в сонце,
Все співає йому гімни,
Простяга до його руки…
Як радіє, квітне серце!

Ти проходиш… ніби вечір…
Там, на заході, ще день,
Там ще небо в барвах грає,
А на сході вже, як демон,
Чорна ніч розкрила крила…
Як щемить у щемках серце!

1906

В дитинстві ще… давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий…
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…

Весь Божий світ сміявсь, радів…
Раділо сонце, ниви, луки…
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів…

1904

Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло.
Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло...
Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло,—
В нім погасла снага.

Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала.
І я, спраглий, схилявся і пив із криниці знаття.
Ні, не марно я жив,— я боровся, шукав ідеала,
Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала
В тих просторах життя!

І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила...
У гонитві даремній минули найкращі літа.
Мрії гасли, як зорі, зломились напружені крила,
І, мов нагла мара, мені світ весь од сонця закрила
Неминуча мета.

Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина;
Зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди»,
Мою душу жеруть... Як покинута в лісі дитина
Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина,
Замітає сліди.

1904

Промайнула між дерев веснонька зваблива
Та морозу дивний щем в серці залишила:
Закохався дідуган в устонька медові,
Як побачив дивний стан, у шнурочок брови.

Розпашівся не на жарт, тисне, як у січні,
Закликає вітер в лад підвівати звично.
Постаралися удвох: хрумкає водичка,
Примерзають уночі весни черевички.

Як побачило згори сонечко картину,
Що засипана снігами весняна хустина,
Відрядило промінців розігріти землю,
До коріння підійти, розбудити чемно.

…Усміхнулася весна, розцвіла красою,
Відігнала дідугана спати за горою.
Оживає поле й сад гомоном врочистим,
Наступає весна красна, казково - барвиста!

***
Мобільний здох.
А ти ще не сказав
Ні слова суті,
все блукав довкола.
Лишилась я,
і натовп, і вокзал,
І недоречні ритми рок-н-ролу.

Новенький потяг всмоктував народ.
На мокрих пальцях –
ворси кашеміру.
Мобільний здох.
Мобільний здох – і от
Я увійду і стану пасажиром.

Ти б міг мені сказати:
„Зачекай!
Кінець завжди багатий на початок”.
Мій телефон все вирішив:
нехай,
Так буде краще – зараз помовчати.

О збіг обставин,
що за дивний збіг!
Рука стискає пасинка Феміди.
Вже чути потяга глибокий вдих,
І мій сусід напрошується в гіди.

А як же важко втупитись в перон,
У цю залізно-кам`яну алею!
Під простирадлом,
наче телефон,
На півдоби
я зникну із дисплею.

Олександру Б.
присвячується

Тут все на схилах. Інколи крутих.
Все віддано вітрам, бува пожежам.
Лиш на вершинах ніби видно тих,
Хто вийшов на пласке лівобережжя.

І зазираючи в торішні сни,
Щоб відібрати віщі поміж віщих,
Упевнені, що всі – в о н и –
Батьки, сини – ніколи не колишні.

Там все інакше. Та не знаю як.
Напевне так, до чого хто притерся.
Ти родич мій, ти ближній мій, земляк,
Протяте часом, як стрілою, серце.

Ще довго сперечатись, хто осліп.
І в потойсвітті є свої макітри.
О, як непросто бачити углиб
Твого життя, опущенного в титри.

А в наших жилах вічність розлива
Одвічну тугу, мов навари м’яти.
І втішно думати, що в нас ще є слова
Самих себе колись переписати.

При-
св-
я-
та… приятелю

Прийди, приятелю,
прийди і пригорни.
Причина пристрасті –
свобода світських примх.
Прийди, як привид,
як світанок,
як пригода.
Прийди, як свідок,
як примара,
присолода…
Прилинь своїм до пристані
принад моїх –
Прищеп свавільних
На прицілі у святих.
Прилинь,
пригрій,
при…
сві… свідомо,
святотатно,
Притоком свіжості
з приплодом своєчасним.
Приснись, як прикрість,
в присмерку пригрій,
Мій приятелю,
Світлий принце мій!

18.02.2009 р.Б.

З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна,
Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де,
А він уже ступив ногою у стремена,
І кінь його баский вже гривою пряде.

Лишилася сама, коханка безіменна,
І дивиться на путь, де курява паде.
Одного вечора, як праця цілоденна
Кінчиться геть, вона дитину приведе.

Та в хаті прокричить недовго немовля,
І лиш в глухім садку, де скопана земля,
Розквітне рути цвіт і проросте любисток.

Вона ж так само вдень сапатиме поля,
Вночі — ридатиме, не знавши, відкіля,
Від кого день і ніч чекає тайних звісток.

1926

1. Собор

У тіні пагорків, процвівши потаймиру,
Звучить колона, як гобоя звук,
Звучить собор камінним Dies irae,
Мов ораторія голодних тіл і рук.
Встає огонь святобливої готики,
Як ватра віри,

як стара яса,

І по-блюзнірському піднеслись в небеса
Стрілчасті вежі —

пальців гострих дотики.

Рукою обійми холодні жили твору
І дай рукам своїм німим
Піднести серце власне вгору
На грановитих списах рим,
Щоб в очі скнарі темних веж
Заглянуло воно,

мов дзвін сухий, забилось.

І тінь впаде із пальців веж, як стилос,
І почекру її на серці не знесеш.
Немов кістляві й люті пута,
На серце ляже слів важкий узор.
Залізом,

полум’ям,

єлеєм,

кров’ю

куто

Зловіщу повість про собор,
Як в захваті стражденних юрм,
У скреготі зубів

і скреготі граніту,

Мов смертний спів,

мов клич одчайних сурм,

Щоб пломеніти і гриміти,
Здіймавсь собор на славу феодалу,
Яскриня віри,

кишло прощ, —

І на лункі тарелі площ
Вже дзвін його упав помалу,
Мов мідний шаг,

офіри мідний шаг.

Так в католицьких висохлих руках
Бряжчать разки з пахучого сандалу.

На дзвін не йшли,

а плазували лігма

Раби та блазні, дуки й королі;
І роззявлявсь собор,

немов солодка стигма

Безвольної й самітної землі.
І падали,

і дерлись під склепіння

Тіла без рук і руки, що без тіл;
Роти, розірвані навпіл,
В камінну бистрину вплітали голосіння.
І, як худа стріла,

злітав над ними вгору,

Як рук голодних гостроверхий сніп,
Натхненний корабель собору
У фанатичнім, виснаженім сні.

Крутилися роки в похмурій веремії,
Та не згасали, щоб ізнов блищать,
Вогні готичних яросних багать
На щерблених мечах і косах Жакерії,
Бо зводився собор — гнобитель і захисник,
Юрби благання і юрби прокльон,
Й готичний розцвітав трилисник,
Мов хрест, мов квіт,

мов псалма і мов сон.


II. БРАМА

У грі нелюдській,

в спразі неприродній,

Потрясши ланцюги прикрас,
Важкою зморшкою напнувся владний м’яз,
Обняв краї

спокійної безодні.

Підніс,

як пожаданний келих,

Широку браму в вишину,
Широку браму,

грішну і земну,

Мов круглий перстень на руках дебелих.
І творчий хист,

що не втомивсь,

не вистиг,

Снопи принадних зел на камені поклав,
Як груди дів,

гарячих і нечистих,

У шпетних ігрищах уяв.
Так щедро кинув семенасту брость,
Як звик на ложе кидати коханку,
Що зна любовний піт,
важких запліднень млость,

І ситий сон,

і спрагу на світанку.

На брості — квіт,

на брості — квіт, мов око

Розпаленого самкою самця
Ще тих століть,

коли в серця

Вливалась пристрасть хтивого барокко,
Що плинула з віків старого лабіринта,
Що поєднала іздаля
Вкраїнських брам рясне гілля
З вільготними акантами Корінта.
І той акант — не лавр

на голові державця,

І брами щедрої ніхто не розчиняв,
Щоб бранців пропустить

з подоланих держав.

Бо шлях звитяг крізь браму не прослався.
То брама пристрасті пригнобленій і лютій
Старих століть.

Одягнені в шарлат,

Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті,
Мов пишні бунчуки,

бундючний гетьманат.

Тоді, немов бучний вінець,
На масне волосся степу
Поклав церкви свої Мазепа,
Поет,

і гетьман,

і купець;

Тоді, програвши гру одчайну,
Навчився бігати назад
Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні,
Безхвостий Буцефал

прийдешніх гетьманят.

Женіть того коня,

хода його хай втихне!

Мов списа ржавого,

дзвіниць ламайте тінь!

І мовкнуть дзвони,

дзвони з-під склепінь,

Бо серце наше більше, аніж їхнє!


III. БУДИНОК

Мов райдуга, що викута в гамарні,
Уже нагнувсь над домом віадук,
Але ще юрбами навколо ходить гук,
Стає в стовпи громохкі й незугарні.
Стовпи громохкі. Палі риштувань.
Підойми зігнуті. Поламані домкрати.
Кипить могутніх будувань
Гарячий бунтівничий кратер.
В’їдається у степ завзята праця та,
Як смерч, поставлений донизу головою.
Трясе рівниною і двигає горою,
Мов аркуші, шари земні горта.
І вибуха, як постріл, рух,

Розряд міцних натуг.
Тут
Буяє труд.
І пруг

ляга на плуг,

І кут

ляга на кут;

Луна іде навкруг
Споруд.

Ідуть потужні голоси,
Прокочуються в танці,
І відгукаються баси
Тяжких електростанцій,
Де на моторах, з-під щіток,
Між нафтових калюжок,
Повзе, закручуючись, ток,
Немов стальний остружок.
Наллявши сяйва в склянку ламп,
Він в’є свою спіраль
Від паль
До дамб,
Від дамб
До паль,
Кваплячись у даль,
Де хаос ям і хаос куп
Піску й рудої ржі,
Де на твердий, упертий шруб
Нагвинчуються етажі.

Колонки електричних гроз
В дротах прогримотіли,
І лопає тривалий трос.
Як лопаються жили.
І смерчі звуків випряда
Оскаженіла хуга;
То крутиться мерщій труда
Велична центрифуга.
Обертається мерщій,
Луна на гони й гони
По рейках гомінких колій,
Як вагонетки, гонить.
Копають степ, свердлять масив
І закладають тут же
Масиви стін,
І дула димарів,
І кратери споруджень.
Зубами чорними зубил
Рубають ромби брил,
Бетон громадять в кучугури,
І пахне, як озон, їдкий металу пил,
І котяться важкі акорди сил,
Широких спин і мускулястих тіл
З залізної клавіатури.
Залізо б’ють і гнуть прекрасну мідь
І горбатих м’язах руки чоловіка.
Над землею гримить,
Над старою землею гримить,
Як марш нечуваних століть,
Будування висока музика.
І стогне степ,

і стугонить країна,

Стальна запінена турбіна
Електростанцій громових,
І рухається день, як верств одвічний здвиг,
І другий день уже чекає черги,
Бо кожен день — як вибух і як штурм,
Шалений марш напружень і енергій,
Салют,

і виклик сурм,

і натиск,

і алярм.

Від тебе піти я думав учора і позавчора,
Бо ми назбирали разом зневіри високі гори,
Бо ми збудували стіни між нами із скалок болю,
І я відпустити мріяв тебе і себе на волю.
Приспів:
Кохана моя, кохана, єдина моя, єдина,
Я перед тобою винен, і ти мені також винна.
Я винен тобі всю ніжність, яку у душі я маю,
Ти винна мені ту жінку, яку у тобі кохаю.

Від тебе піти я мріяв, можливо, знайти гарнішу,
Та де ж я знайду свавільну, що буде мені вірніша…
Та де ж знайду ріднішу, наосліп мені знайому,
Таку, щоб коли цілую, то думалось – я удома.

Ти прости,
що не пишу тобі я листи,
не читаю
надвечір тобі свої сни,
не дарую
полотна своїх почуттів,
не роблю
усе те, чого ти б так хотів.
Всі листи
не доходять до твоїх очей,
всі слова
розчиняються в димі ночей,
всі картини
зображують наше життя,
але...
Я не знаю - хто ти,
ти не знаєш - хто я.

Греби, весляре, на верхів’я!
Король-весляре, на верхів’я!
   В люстерці гроз
в люстерці снів
в люстерці гроз безмежних,
Король-весляре, гей, блисни
в люстерці гроз безмежних.
Ой, покотись надхмарним рокотом
   що буйний грім.
   Загогочи скаженим рокотом
   що буйний грім.
   Та закувала чуйна хмара
   й заплакали дощі,
   пішли отари —
   попливли,
   а потім сипалась вода.
Невже вгамує шквал
шалений подих-бій вітрів,
коли тендітна пані-тиша
за ними йде?
Греби ж, весляре, вище, вище,
І з тріском бунт! і з тріском стріл!
І знову зорі — в метеори
— Так на землі працюйте вік...

Посьолок на горі, а там — завод сизий.
На серці пелюстки так тепло-тепло: мак.
Вже одцвірінькав птах свої жагучі меси —
За обрієм зима.

За обрієм зима, а лебедині крила...
Не видко на шляхах — жеврів листопад,
Але і промінь-цвіт не намантачить рала:
Захворів у степах.

Добраніч! У вирій ми, гуси, простяглися.
За вами й я туди (вовтузиться сумнів).
І завжди так в житті: до сонця несемося,
Лише затихнуть десь його палкі пісні.

Лосунем поплигав вітрець жовто-осінній.
Росте на думці дуб з голісіньким гіллям.
Гудок. Товариші ідуть, як франкмасони,
І на спочинок теж задумливі поля.

Мовчазно. Шарудить тільки змарніле листя,
Похилий пес пробіг через сумний байрак...
В якій гармонії я дочекаюсь гостя?
За обрієм зима...

Вчора, вчора летіли гуси
Небо сірим на землю стекло
Й місяць-щур не розбризкував мускус
На поснуле хатами село.

Білим впали сьогодні пір’ям
В березневого ранку імлу
І береза сльозою зневір’я
На соснову скидалась смолу

Не натішиться срібло мостами
Кригу неба крило розіб’є
Й молодик на село мов в останнє
Мускус зоряний літа проллє

Та по ночі в негоді цій білій
Ще заховано заспаний світ…
Й припорошені гусоньки сірі
Сороковий завершують літ.

Ти ворогів своїх не раз
В боях перемагав,
І славу з честю здобував,
Князь-воїн, Святослав!

“Іду на ви” – і ворог знав:
Полки вже маршем йдуть,
На сході з сонцем золотим
Хоругви розцвітуть.

І списів сяючі ряди,
І шоломів зоря
Кавказькі гори перейдуть,
Перепливуть моря.

За князя голови свої
В час грізний покладуть
І честь собі в боях лихих
Полки його знайдуть.

Вже краще смерть з мечем в руці,
Ніж втечі гріх важкий –
Так Святослав заповідав
Нащадкам в час лихий!

Прямо у груди постукає грім –
Зустріч так близько.
Викличу дощ і побігаю з ним,
Наче дівчисько.
Легко зроблюсь незнайома собі –
Юна бігунка.
Та не втекти від вологих обій-
Мів...
І – поцілунків.
Пестощі краплям не забороню –
Дуже хотіла
На акварелі накрапати ню –
Вигини тіла.
І розчинити слова молоді –
Наче любисток,
І сполоснути в небесній воді
Душу Пречисту.

Навіть не смію
Просити нічого,
Господи, -
Долі,
Дороги...
Осанно!!!
Все
Починається
З Твого порогу...

Навіть не смію
Казати „Чому Ти?”..
Знаю –
На благо.
Знаю –
З любові.
Кожен собі
Свою долю
Наплутав...

Господи!
Всує,
Грішна,
Намарно
Хлюпала словом,
Впускала зневіру...
Ти ж – як і завше –
Сонцем
Безхмарним...

Господи!
Дав,
І Даєш,
І Примножиш
Кожному –
Тільки
Спромігся б узяти.
Вибач...
Інакше
Молитись не можу...

Я – Твої будні.
Ти – моє свято.

* * *
У листопаді сни завжди глибокі.
Такі ж, як осінь, випита до дна,
Коли м`який і неквапливий спокій
Не потурбує збурена весна.

У листопаді сни завжди пророчі,
Тривкі, як повний місяць на воді.
І так незвично: ліс супроти ночі...
Віддав усе, віджив і відгудів...

У листопаді – мов відкрите тім`я –
Холодне небо високо бринить,
І, прокидаючись, гадаю: чим я
Тебе сьогодні зможу звеселить,

Коли усе – вітрам, дощам, туманам,
Коли слова – і ті такі скупі...
У листопаді сни мої – як рана,
Глибока, і нанесена... собі.

1.
Була і немає.
А стільки всього було!
І болю, і радості,
Свят і тривкої тривоги…
Усе відпалало, -
Крізь серце, -
Усе відгуло,
Була – і не буде
Так близько уже нікого.

А як ти була!
По вінця весь світ, по краї!
А як ти була –
Із сонячним променем злита.
Лишилося все,
Що колись називали своїм,
Лишилося все,
Але на правах реквізиту.

Прожити як є
Ці ночі, ці ранки, ці дні.
Прожити як є
Відпустки, свята і будні.
Ми нашому «завтра»
Учора відрізали: «Ні!».
І більше з тобою
Удвох
Там уже не присутні.

2.
Перегорни мене, як сторінку.
Готуй чорнила для інших вражень.
Я по земному тобі не жінка.
А по небесному? Хто підкаже?

Моя печаль твоїх слів не варта.
На обмін цей ми давно не згодні.
Я – не твоє полум’яне «завтра»,
Ти – не моє крижане «сьогодні».

Перегорни. Так, напевно, треба.
Ти мною п’яний.
Тобою сита.
До тебе…
Разом…
А після тебе?...
Розбите дзеркало.
Я розбита.

Іноді падають зорі
Там, де широке поле.
З них виростають квіти,
Взявши в землі гіркоти.

Стільки гірких історій
Квітами серце коле...
Стане замало світу,
Досі ж була тільки ти.

Іноді падають крила,
Іноді ти зникаєш.
Є ще, крім тебе, небо.
Небо в очах не все.

Квітами шлях закрили,
Вже його не шукаєш.
Іноді так і треба –
Сам нас хай час несе.

З неба вогню пелюстка
Впала на білу хату,
Першим згорів лелека,
Потім кохання з болем.

Всесвіт – велика пустка,
Вихід один – кохати,
З кимось іти так легко
Теплим политим полем.

*
Жінка у танці
Палахкотить, як вогонь,
Що я роздмухав.

Полум'я сукні.
В ритмі звивається і
Манить до себе.

Складки гарячі мигтять,
Схожі на стріли.
Ранить мене наповал
Жіноче тіло.

*
Бурульки
перша радості сльоза
на мить застигла,
ніби ртуті крапля –
вимірює уже тепло весни.

*
Світ очманів
від чекання мого.
Ти вже далеко.

* * *
На чорнобривцях – тонкошкірий сніг.
А я усе відтягувала осінь,
Як тятиву...
Та так і не вдалося
Терпкого часу зупинити біг.

Гірчить в повітрі.
На душі гірчить.
Я знала – все удосвіта минеться.
І ось –
На чорнобривцях сніг лежить,
Як на мені.
Не обмине й мене це...

Мудріше, втім, - не кликати журби,
І не спиняти погляд на долівці.
А я дивлюсь
На сплутані чуби
Під снігом перемерзлих чорнобривців.

ЗА КАВОЮ

Дощ перейшов на пошепки і стих.
А я – ніяк не наберусь відваги
Тобі сказати кілька слів із тих,
Які до ніг лягають, наче стяги.

Які до скону будуть при тобі,
Та не гвоздикою в тугій петлиці.
Їх не пускають, наче голубів,
З майданів привселюдно у столицях.

Вони не відають дубових рам,
Обкладинок замацаних альбомів,
Вони лишаються назавжди там,
Куди немає доступу нікому.

Однак сказати – право не моє,
То ж я лише дивлюсь на тебе хватком
І слухаю, як ложка виграє
На стінках керамічного горнятка.

Який пиріг!
А смак!
А запах!
Я – напекла.
Я – пригощаю.
Беріть!
Не гребуйте!
Скуштуйте!
Сімнадцять курок
Віддали
Свою печінку
В цей пиріг.

Смачного!!!

* * *
Хочу стати сміливою,
Щоби
Бути собою:
Шаленою,
Пустотливою,
Зануреною з головою
В життя,
Що усюди є –
Видиме і невидиме,
Таку –
Ніхто не розплутає,
Таку –
Ніхто не хотітиме…
Хочу бути
Наскрізною,
Щоб крізь мене –
Печалі.
Бути хочу я різною,
І зі скла,
І зі сталі,
Бути
З нитки шовкової,
І -
З колючого дроту,
Запальною,
Бідовою,
Покладеною
На ноти,
Навіяною
Приливами,
Снігом,
Дощем і вітром,
З тобою
Завжди щасливою.
З тобою.
А ще –
Зі світом.

Де починаються слова,
Там починається порожність,
Гріховність мислі,
Дум ворожість
І замість серця - голова.
Де починаються слова,
Вмирає дух,
Зникає вічність,
Польот зникає, навіть птичий,
Мовчи, допоки суть жива.

№1

Того разу
був прекрасний день.
Я - ще дурне хлопчисько,
а вона - чи не найкрасивіша
з усіх дівчат.
З нею було легко
розмовляти;
так - немов
купатися у сонячній воді.
Але той день всього лиш був одним,
безмовно щедрим днем.
При зустрічах,
які траплялися задовго потому,
ми лиш віталися.
Й ніколи більше ми
не гуляли разом.
І я ще довго думав,
що ж це було
і чим воно мало змогу
стати,
якби тоді мені
стачило сили
натиснути дзвінка її дверей.

№2

Кохання.
Так, це було
справжнє кохання,
що трапляється вперше
й захоплює,
наче важкий психоз.
Її звали Настею
і вона все ще училася в школі.
Я не вмів як годиться кохати,
тому першою мене поцілувала вона.
Нам приємно було просто ходити
по місту за руки,
просто обійматися,
просто дивитися в очі.
Тоді була весна
і все було чудовим,
життєвим, як щойно збудований світ.
Та нехай все минуло,
і ми вже давно не разом,
для мене вона назавжди
"мала кльова Наська".

№3

Найнезвичайніше створіння,
що мріє про дивні речі
мене сильно збентежило.
І, якби не
абсурдність початку -
ми б і далі
спілкувались лише про музику.
Або врешті-решт
прийшли до всього повільно.
Так, як хотіла вона.
Так, як не вмію я.
Зрештою,
у нас на все був лише місяць.
Місяць не повний - з перервами.
По закінченні якого
таки прийшли чеки на сплату
за використане щастя.

лютий 2008

Світлофорний розум мегаполісу…
Вихрова акустика віршів…
А за ними огортає проліски
романсеро синіх місяців.

Їх тут вісім. От вони злітаються
на бузковий подив голосів
і зірки неназвані гойдаються
на нитках не винайдених слів.

Першого контакту увертюрою
снить скалярне поле таїни…
Лише я інопланетно думаю:
звідки тут є проліски земні :-о

Човни вмерзають у причали,
Де біла гладь, оцім жиє,
Зітхає, і борти ламає,
Що це?,
......... життя, може й твоє,

Прозорість злив і зорепадів,
І плесіт хвиль, /тфу, ж було гладь/,
Жіття не кожен розуміє,
/І сотворила ж, якась блядь/,

Та тільки стигне в горлі клекот,
І човен твій, уже ось, ось,
Щє й на душі, такая спека,
І ці вірші, не знамо щось,

А біла гладь, немов чекає,
Вперто борти човна ламає,...

До чего же
я устала
за тебя с тобой бороться.
В твоей жизни
очень мало
для меня тепла и солнца.
Я устала
от ненужных
слов, попыток объяснений.
Ты приносишь
слишком много
отрицательных волнений.
Будто я -
пустяк какой – то
и волнения не стою,
от меня
отгородился
ты невидимой стеною.
Одиноко
сердце стонет,
когда я тебя целую.
Плохо так,
но было б лучше,
если б ты нашёл другую?

Жив у лісі Їжачок –
Повна жопка колючок.
Раз у лісі на горісі
Він помітив пташечок,
Що літали, як фанера,
Між дерев і гілочок.
Їжачок на них дивився,
Сильно жабою давився,
Бо літати сам хотів.
Але в нього не виходе:
Їжачки ж такі уроди,
Що без крил і без хвостів.
Зразу сильно обламався,
Довго пухнув і довбався,
Аж насилу догадався –
І, забивши косячок,
Обкурився Їжачок,
Полетів до зірочок,
І забив на пташечок.

Я прокидаюсь від вібрацій
Космічних рим.
Мене лишає рано-вранці
Сон-анонім.
Йому зійти за панібрата
Я не боюсь,
Бо вени звикли відчувати
Вселенський пульс.
Забуду, як душа летіла
В сліпучий блиск,
Щоб знову дарувати тілу
Небесний тиск.
На Ґанок вийду у сорочці
Ще теплих крил,
Прокліпаю в небеснім оці
Зірковий пил.
Фантазія-майстриня тонко
Рядків натче
Із райдужної оболонки
Моїх очей.
У колір дня моя дорога
Вже вируша,
Де тихий шепіт діалогу
Душа – душа.

Домінує щоранку в кімнаті
прокисле вино,
і червоною плямою манить
з розбитої таці.
Вже із люстра он та переконує:
«Баста! Давно
біль притих твій...
загоївся...
…як на собаці!»
І образа від серця спаде
аж до місця внизу,
у якому (спитаєте маму)
у мене шило.
На очах –
ніби хто по тій рані лизнув -
не кровить більше пам’ять.
Зажúло!
Гей, вечірніх новин позивні,
відірвіть мою думку від хаосу!
Так – Арбату!
А вам, сльози, - Ні!
Годі плакати!
Зарубцювалося!

Це, можливо, вам видасться дивним чи
Як мінімум – некультурним:
Мені хочеться грати опівночі
І прелюдії, і ноктюрни.

Стати звуками, клавіатурою,
Пролетіти над ніччю стрімко, і…
Ви мене «божевільною дурою»
Назвете за тонкою стінкою.

Хочу видихнути мазуркою,
Закохатися менуетом.
Сплять сусіди.
Їх не розбурхаю.
За законом
І етикетом.

Стережу їхній сон я Тузиком,
Вириваю із себе звуки.
Ти пробач мені, пані Музико!
Не торкайтеся клавіш, руки,

Йдіть на спокій, у котрий, клятий раз,
А якщо уночі не спиться,
Значить, клавіші обміняти час
На слизькі металеві спиці.