Перетлівають барви вечорові,
Бентежних снів нашіптує зоря...
Манливий світ, який постав з любові,
А за любов ніхто не докоря.

Люблю цей світ за радість без причини,
Коли щасливий тим, що ти живеш.
Так небагато треба для людини.
Так мало втіх, які не знають меж.

Однак любов не врятувала світу,
І добре обертається на зле.
Здавалось, просто жити б і радіти,
Життя прекрасне начебто...
Але...

Бракує сил протистояти злому,
Дракона зуби сіє сатана.
Комусь чужого конче треба дому,
Комусь війна – то «мать родна».

Одвічна боротьба –
Між Богом у собі
І Богом від попа.
Ти у захопленні!
А піп киває - хтивість.
Ти у природі не шукай гріха,
Бо міра відчуттів – то Божа милість.

Проте……

Спокуса загострює смак…
Ту пристрасть приборкає розум...
Щоб не опуститись у морок,
Відчуй задоволення брак -
Позбудься переситу шворок….
© 07.07.2016

Всотала темінь люту спеку,
Вже прохолода поміж трав.
Аж ніби гай зітхнув полегко,
Її у себе увібрав.

Пливу поміж дубів правічних -
Поважних, мудрих, як волхви.
І зачаровано-містично
Зелені мають корогви.

І час у вічності мов тане,
П'є насолоду залюбки.
П'янить ця темрява жадана,
Пресвітлі сіючи зірки.

26.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна.

Босі стопи. Біля ніг – сувій.
У вінку трояндовім рожевім.
А на сукні блідо-голубій
Зелень мирту – дотиком. Уже вам
Флейта вигаптовує слова
Голосом довірливо-вольготним.
Дама – в масці. Тенькнула стріла,
Ще й не встиг я запитати: – Хто ти? –
Підкосило ноги на поріг.
Серце, що затіпало, затерпло.
– Хто ти, ангел? А чи, може, гріх? –
Подорожня мовила: – Евтерпа.
– Забрела з язичництва до нас,
Щоби час забрати і надії?
Я в який спіткнувся перелаз? –
І Евтерпа мовила: – Ти мріяв.
Пий нектар. – І чашу подає.
Я припав до неї, як у спрагу.
Захмелів, аж сонячно стає.
– То таки нектар, чи, може, брага? –
Усміхнулась. Узяла сувій.
Скрикнув я: – Не йди! Не йди, благаю.
– Я з тобою. В серці й голові.
Але більше часу тут не згаю. –
Відійшла. Подякувати їй?
– Я прошу амброзії, Евтерпо!
О, залиш і флейту, і сувій!
Твій відхід болючий і нестерпний.
Запроси до мене ще й Пейто! –
Їй услід кричав, чи то молився.
І вона оглянулась: – Ато
Більше не писатимеш? Дивися,
Бо тоді вже точно не прийду. –
Затремтіли руки і на лихо
Чи на щастя, яблуні в саду
Що розцвів, світили тихо-тихо
На довкіл духмяні ліхтарі.
Віти розгойдав грайливий вітер,
Сонце закрутило угорі
Ранок, що всміхнувся білим цвітом.
А тендітний жовтий силует
У вікні навпроти – іншим небом
Вибарвили строфи. Я – поет!
Намалюю світ новий для тебе,
Дівчино у сукні золотій,
Вибудую замок біля моря.
Оспіваю погляд милий твій,
Згин і уст, і брів, бо тим, хто творить,
Усміхнувся Бог і Сам навча.
Яблунева віхола, дівча,
Й день весняний у мені говорять.
20.06.2016.

На тобі сонце, будь з ним легка й вдячна –

Казав чоловік і дивився безмежно гордо

Повітря ставало тягуче як мед і гаряче

Розпікало ніздрі і натирало горло.


Легені всмоктували його і жували, жували

Серце перекачувало кров як ніколи неспинно

Нагрівались дахи, плавилися мурали

Фарба текла по стінах як слина.


Чоловік цілував у шию – і було душно

Незахищене тіло перетворювалось у сплав металів

Світило в очі, у скроні пекло бездушно,

Ми чекали.


Ми дратувалися і нітилися, як непрошені гості

Спека нас збуджувала і бентежила

Пальцями гладив ребра крихкі і гострі

Ніби одне з них точно йому належало


Воно горіло в небі – липнева ватра

Пальці вгризалися в спину, спинялись вчасно.

На тобі сонце – погрійся в ньому до завтра
Потім загасне.

Солодко... Вишневим цвітом
Світять небеса.
Припорошені із ранку,
У пелюстках, мов в серпанку,
Прокидались ранні квіти -
Весняна краса.

У дзвінкій весняній тиші
Чутно спів.
І перлиста черемшина,
Мов заквітчана дівчина,
Усміхається й не лишить
Зайвих слів.

Яблунева наречена
У фаті
Свято сонця відкриває
У весняно-світлім краї.
І шумлять дощі натхненно
Золоті.

Солодко...Шепоче вітер
Уві сні.
У вбранні стоять дерева,
Все вкриває цвіт вишневий.
Як же я люблю ці квіти
Навесні.

2015

Втішайся, вічносте зрадлива!
Обіцяне тобою тане.
І мати віру за вітрила,
Надію за небесну манну
Не хоче знівечене серце.
Скінчилась мить уже давно...
Якщо ти, вічносте, озвешся -
Зупиниться биття його.

Коли цвіте ласкавий усміх, він
Навіює мені дива такі:
Немов під кожною з її повік
Сто грацій, як у затінку хиткім.
Мій розум бачить промені легкі
Ясним, прозорим світлом в літній день:
І бурю зупиняє на віки
Проміння чистого сяйний едем.
Пташа сполохане, що чулось десь,
І звіра, що таївся у норі,
Те сяйво знов зі схованок веде,
Вони до світла тягнуться скоріш.
І я, що серце натомив од бур,
З тим променем про хмари позабув.

Щупальці ранку світ тягнуть із темряви.
Все перевірено серця детектором.

Крихітка впертості духу та крапелька певності...
Очі, що світяться відблиском долі і денності...

Серце прикрите хіба що долонями.
Жевріє світло між ребрами й скронями.

Та не сховатися і не втекти від обов’язку –
Брукову сірість побарвити кроками босими...

Час до майбутнього стелиться нервами –
Віра у спокій впадає в дух зернами.

Голос таланту в засаді у заздрості труйної...
Букви на серці виводяться ранами-рунами.

Твори заморені, та не впокорені.
Книга буття і душа вже розгорнуті...

Кров'ю палає світило, відсвічене вікнами...
Тінь заступає і стелиться попід повіками...

© Оксана Рибась 2007

***
Ти схожий на вечір літній,
такий до нестриму вабний
такий небезпечно ніжний,
аж серцю спирає дух.
І я наче та волошка,
тендітна і безпорадна,
в обійми твої солодкі
по тихій росі бреду.

Хапаю останній промінь
розлагідненим пелюстям,
вбираюся у коралі
ледь-видимих ще зірниць.
За мить у тобі, жаданий,
до крапельки розчинюся
на ложі трави і неба,
між крилами дивоптиць.

І буде кружляти обрій,
мов марево кольорове
над садом, що став едемом
для душ розімлілих двох.
Аж поки розлиє щастя
своє неосяжне море,
аж поки скупає в ньому
свій усміх ласкавий Бог.

2.06.16 р.

О. М.

Я Вас побачив, у тривозі скутий,
Немов рослина каменем твердим,
І спогадів заледенілий смуток
Перед очима виник, ніби дим.

Я усміхався весело і грішно,
І це була мов гра, і бачив я,
Мій усміх віддзеркалився первісно
У Вашому обличчі звіддаля.

Ви встали і поринули у простір,
Що Вас забрав і більш не повертав.
Та краще, якби все-таки ми просто
В цю мить неслися божевіллям трав.

Розділено нас простором і часом,
Та завірюхи часу не страшні.
Свіча в мені спалила передчасно
Останній шал зимової пітьми.

28 березня 2016

У вогкості вогнів цього праміста,
поміж новобудов й старобудов
/де знищують весь спадок комуніста
у пошуках своїх першооснов/
сопе надсадно вуличне горнило,
сотається історії канва.
Я знаю, нам усім поталанило -
ідуть жнива!
Час злої, що аж спину ломить, праці,
час славних /як інакше?/ перемог.
У цій незмінній зміні декорацій
ми забуваємо, що десь є Бог!

Бо допустив Він помилку маленьку:
віки пройшли вже, як не стало тих,
хто вість благу, чи вісточку благеньку
чув з божих вуст, словами золотих.

Нам би почуть хоч трошки! Нам би жменьку,
вервечку приголосних й голосних.

Сплативши борг сповна Ремарку,
хай іншим фабули плете,
пішли удвох: друг на рибалку,
я прогулятися. Проте,

товариш берегом блукає,
шукає місце, де клює,
я з будь-якого заглядаю
в глибоке річки декольте.

Від сорому не запалати:
в чарівній глибині, на дні
царівни озера палаци,
які належать і мені.

Чи галеони, де дукати,
і відчувати: все моє!
Це веселіше, ніж блукати,
шукати місце, де клює.

Принади - і на водній гладі,
де віддзерлкалюється вись,
хмарки тендітні та огрядні,
але всі гарні. Ще дививсь

на хвильок сонячне намисто,
чи діамантове кольє.
А приятель блукав невтішно,
шукав те місце, де клює.

14.05.2016

Вверху глухі, внизу німі,
країна в ямі...
І незалежність у сумі,
важка, мов камінь.

За що молились я і ти,
якому богу,
коли не можемо знайти
одну дорогу?

Два роки клятої війни
і два Майдани...
Відходять винні без вини,
ростуть кургани.

І доля каменем лежить
чиясь на схилі,
на цій землі, на цій межі...
на цій могилі.

Остання битва, і близько вечір,
мов Жозефіни остання ласка.
Поблідло небо від кровотечі.
Невже поразка?

Якесь незвичне це Ватерлоо —
чуже немовби, й немовби знане.
Поля, горби ці — чи ви від злого
чи Богом дані?

Жалю немає, немає злості
на Ватерлоо, на Веллінгтона.
Бо хто ти завтра? Самотній острів,
що в морі тоне.

(23 травня 2015)

Із хмари вовняний дашок
Навис над садом пеленою.
Під ніжні висвисти пташок
Сумні дощі ідуть весною.

Проста напевне в цьому суть,
Мінором дихає неначе –
Загиблих воїнів несуть
І небо понад ними… плаче.

20.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ, ботанічний сад

хлопчики мої
хлопчики
братики мої
братики…

як одягнуть сорочечки
хрестиками картатими
та як пройдуть берегом
річки небесної –
велети наші!
велеси!
лицарі наші
месники…

ненька-земля молиться:
сонячні мої
воїни
рани загояться…
рани незгоєні…

там для душі прóсторо
купіль любисткова
білі як пух постелі
янголи вам вистелять
в тиші густій миртовій…

болем серця гострені

вибачте що молитвою
не зупинили пострілів

У соло солов’я влетіла,
В траву скотилась запахущу,
У ягодах скупала тіло,
Тебе закликала під кущик.
Роси розсипалось намисто
По двох горбочках пустотливих,
І у волосся шовковисте
Вплелося сонце чистим дивом...

Квiточка до квiточки, стеблик до стеблини –
Вишиваю хрестиком гарну скатертину.
Макiвка до макiвки, колос до колосся –
Вишиваю сонячний обруч на волосся.
Вишиваю ніжністю милому сорочку –
Оберіг вкладаю в кожну оторочку.

Крапля кровi раптом впала на тканину –
I зайшлася криком доля удовина.
Чорними хустками та хрестами в полi
Вишиваєм нинi України долю.
Бiле зЕрно духу, а червоне – кровi,
Маками залитий шлях терпкий до волi.

21.05.2015

Зеленими хвилями рясту розлився сад:
не вітер – то дихати землю навчає синь.
Спиняється ранок між тінями тіней, над
верхами будинків зриваючи стиглі сни,

і лиш удає прохолоду – та все дарма:
я знаю байдужість у безліч її облич.
Летіли купатися пта́хи в озе́рці хмар –
на ціле відлуння грози відігнали ніч.

Усюди кульбабно, шафраново де-не-де.
Каштан величавий у цвіті, мов білий бог.
Із променя шиє сорочку для мене день,
і я загортаюсь у сонце, нам добре вдвох.

2016

В усі часи було новеньке «плаття» --
Одне, чи два, із ситцю в квіточках.
Тепер на них із «секонд хенду» шмаття,
Турецькі капці на старих ногах.

«На вихід» є китайські чорні «брюки»,
Що в темряві іскрять, як світлячки.
Із нашого, лиш мозолясті руки
Та ще радянські, білі хусточки.

Такі от, за кордонами, як пані!
Поставлять зуби білі з порцеляни,
Мандрують світом. Ну, а ці що знають?
Зберуться, під наливку поспівають…

В селі ні фельдшера, ані аптеки,
А до району – важко і далеко!
Так доживають сиві бідаки.
«На смерть» собі збирають копійки.

Городи і садки позаростали…
Зате вирують митниці, вокзали.
То витікають, наче кров із рани,
Твої, країно, юні громадяни!

2016

Трава пробилась крізь торішнє листя,
Смарагди сіє навкруги свої.
І прохолоду вечора імлисту
Оздоблюють мажорно солов`ї.

Розгонисто на вітах «тьох» цей лине.
А знизу мов змагається із ним –
Неначе регіт – кумкання жабине,
Як черги кулеметної екстрим.

Перегуки тривоги і розчулень
Контрастно тчуть химерію свою.
І філософськи кукає зозуля,
Немов суддя третейський у гаю.

3.05.7524 р. (2016) Київщина,
Конча Озерна, півострів Печалі.

Яке це щастя линути додому!
Лелечим шляхом довгим і неспинним
Летіти, не зважаючи на втому,
До рідної землі, до України.

Вiдкрию дверi i зайду до хати,
Вдихну повiтря до сльози знайоме.
Десь тут мене чекають мама з татом –
Чи бачать, що приїхала додому?..

Скраєчку сяду я на віко скрині,
Огляну стiни, вишивками вкритi,
Де хрестиками хиляться стеблини –
Червонi маки i волошки в житi.

Садок у цвіті, примули рядочком,
Барвінок усміхається гостинно,
Чого ж ти серце розливаєш мовчки
По всьому тілу гіркоту полинну?..

… Провiдала. Могилам поклонилась
Та й мушу знов рушати у дорогу.
А, може, то менi лише приснилось?.. –
Пасхальне щастя рiдного порогу.

ой як же важко їхати iз дому

перестріти шипшиною
не вбоятися кислого
не вбоятись колючого
дарувати що є

пригостити калиною
нею губи зволожити
ліки справжньої ніжності
ледь терпкі та густі

цвітом липи осипати
вітром в очі заглянути
серед ночі притихлої
обійняти дощем

і поволі проллятися
і останніми краплями
розчинити калинову
гіркоту на губах

Вона буває метушлива, з нервовим сміхом недоречним,
книжок роками не читає і не вжива розумних слів,
а чоловік її на людях -- в манерах вишукано-гречний,
із бурштиновими очима з темно-палких жіночих снів.

Вона завжди в життєвій прозі —чи у дворі, чи на городі;
час розмежований натроє —вечеря, снідання, обід...
Невпинно рухаються крила, в завзятті юному пророслі
у ті роки, як прокладали вони у парі перший слід.

Її би можна пожаліти, але сміється вона вголос,
біжить, розхитуючи кладку, понад обмани і роки;
і так заведено між ними --усе, що мужем розкололось,
їй треба склеювать довіку, що Божий день, у дві руки.

Вона живе, неначе пісня, земного й вічного на стику,
в кишенях бляклого халату —прощення й вірності ключі.
І я чомусь її згадала під звук схвильованого крику
гусей, що клином розщепили небесну сферу уночі.

2015

Куди веде тебе
Твоя дорога,
І хто єси?
Коли душа
Постане перед Богом,
То що відповіси?

Ти не шукай мене посеред міста,
Не виглядай даремно за порогом,
Не приведе до тебе більш дорога,
Хоч винен ти мені оте намисто.

Ти ще питав, якого більше хочу -
З перлинок а чи може бурштинове,
А я просила з променів ранкових,
Щоби твої ясніли в ньому очі.

Сердито ти насупився і знову
Просив на чомусь вибір зупинити.
То я сказала ниточку зробити
Із маків та голівок волошкових.

Хотіла ж - з поцілунків губ коханих,
Солодких, ніжних, до нестями рідних.
Усі намиста світу будуть бідні
Напроти цього, бо воно жадане.

Інстинкт самозречень
з обірваних речень
зумовлює «я»
до життя-небуття.
А цінність його –
застосуй до життя
отаке, яке є –
невраховане «я»…
Інстинкт самозречень
під ценз забезпечень
диктує-скеровує
щастя й сміття.
Життя починається з «я».
Яке самозречення?
Тільки життя.

25.05.2016

Весна в очах заграла переливами
І квіткою розквітла у душі!
Я знов легка, як марево над сливами,
Коли у сад злітаються хрущі...

Так пахне все звабливо, любо, солодко,
Так на деревах пелюстки тремтять,
Як крильця бабок, витканих із золота,
Що в синє небо піснею летять!

Отак би йти - куди іще не знаю,
Збирати цвіт отой, легкий, мов дим…
Забути все лихе. Торкнутись раю.
І сад назвати іменем твоїм...
17.04.13

Звеселяє й бентежить утішено
Розполохане серце весна, –
Медоносне цвітіння горішини
Відбивається в люстрі вікна.
Соловейко співає між вишнями,
Посилаючи сонцю привіт, –
І збувається втоми торішньої
Омолоджений зеленню світ.
Наче плату за мужньо подолані
Нещодавні негоди, – весна
Безперервно несе задоволення
І надіями живить сповна.
20.04.16

Він випив сонце із моїх грудей,
І думав, певно, що на ніч стьмянію,
Що серце перетвориться у глей
Від чорної в’язкої безнадії.

А в мене сонць - усіх не віднайдеш,
Сузір’ями зоріють по судинах,
Для них безсилі знаки звичних меж,
Самі вгрівають душу зсередини.

І час від часу нові світлячки
Повзуть углиб, щоб сяйвом запалати,
Підпалюють каштанові свічки,
Бадьорять дух напоями із м’яти.

Я їх лелію, кутаючи в льон,
А як дозріють - в небо випускаю,
Хай в світ несуть негаснучий вогонь,
Іскряться рясно в зблисках водограю.

На перший погляд мишеня нормальним виглядало,
Віталось чемно зі всіма, чуже не гризло сало.
Довірливим було завжди, та вади кожен має.
Щоправда, не любило геть хати, оті, що скраю.
Та з часом збочення якісь полізли з мишеняти,
То сіпне котика за хвіст, то з ним іде гуляти.
А ще угледіло воно, що колір має сірий,
І закортіло закосить під Анестейшу Стілу.
Уже і різочок блага у вчителів сердечних.
Вже і сіднички підставля те мишеня безпечне
(А тих сідничок – сміх один, на розмір сорок шостий)…
А ще запрошує маля усіх хлопів у гості.
Якесь там сіно обіця в копицях із люцерни,
Хоча люцерни до землі ще не влетіли зерна.
Ой, мишеняточко мале, куди ти лізеш стрімко?
Сиди тихесенько, дурне, пантруй свою сторінку.
І чуєш? - носа ані-ні з нори ( чи то із ніші),
Тоді не схавкає котЕ і не затопчуть миші.

Дівчинко з очима кошеняти,
Погляд мій приваблювала ти…
Слова ще не знав тоді: «кохати».
Та не смів до тебе підійти…

Хвилювало що? - Хіба збагнути? –
І перед очима постає
Ротика усміхненого кутик,
У веснянках личенько твоє…

За екватором - життя годинник…
Та кохаю! Хоч і скроні – сніг…
Люба знай, що через ластовиння
Шлях до серця юнака проліг…

2013

В осяйній тиші самоти оливи – сад.
Не можу поглядом вернутися назад –
У те сентиментальне «до війни»,
Бо занімів недужий світ, змінились ми,
Бо курява стоїть над каменем доріг,
Бо досі у лівиці затискаю оберіг –
Отой, що я носив по згарищах. Псалом
Лунає досі над містами і степами. Напролом
Роковані віднині йти – година сутінкова,
І час лихого кажана, проте, жадає слова
Душа, перо, папір, тінь яструба і тиша-мить,
Час не спиняється – він далі струменить,
Він далі одкровення нам шепоче: «Ви ніде!
Вдивляйтесь в місяця румовище бліде,
Ідіть, блукайте, бо зруйновано ваш дім,
Шукайте істини сліди на образі блідім,
Ваш шлях лежить крізь Гетсиманський сад,
І не судилося прочанам повернутися назад,
Бо ви тепер солдати – перед вами сон землі,
І навкруги оливний сад, і все минає – все в імлі…

Примітки:
* - «В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О, стид напоготів...»
(Райнер М. Рільке)
(Переклад Мойсея Фішбейна)

Донбас палає. Море – у крові.
Росія багатіє. Мало миру
і братії, і їхньому кумиру.
Не вистачає їм по булаві.
Немає ні царя у голові
у мафії, ні міри, ані віри.

Усі бажають бути при ділах –
і автори, і діячі розколу.
Ленініана падає додолу,
але немає істини в устах
і ніби остовпіли на часах
оратори кисільного посолу.

Уже на жито орана стерня,
на сіяння нового урожаю,
а ще на рубежі чужого раю
гряде без роду-племені рідня –
наївна і нахабна кацапня,
якої тут і кореня немає.

Немає й іскри Божої в тобі,
мій окаянний кате-супостате.
Умієш грабувати, убивати
і воювати на чужім горбі.
Але запам’ятай, що у юрбі
тебе карає Україна-мати.

Усі сини боронять ще її,
а пасинки сидять у хаті скраю,
чекаючи у маї короваю.
А до корита лізуть глитаї.
Агей, Союзе, а за що бої?
Кому Надія жити заважає?

Угоди попираючи старі,
не тямиш, як ужитися у мирі.
Усе ще уповаєш на вампіра.
І володіють нами упирі
на сідалі, на шиї, угорі
з високої трибуни лицеміра.

Крізь подих вітру,
Шелест верболозу,
Через поля,
Через гілля бліде,
Іде весна
І з нею тихі грози,
І вся надія в те
Що смерть піде.

Вже скоро світ
Охопить
Радісне зітхання,
І паростки
Проб"ються із ріллі.
А в серці зморенім
Промінчик сподівання -
І може й ми колисть
Постанемо з землі.

Як зблідли квіти рук тонких
Принишк чекання очерет
У венах сонця лід застиг
Лягла трава важка як мед

А на узліссі у ріки
Сліпі віконниці проваль
Будинків шиферні дахи
Вогонь прорізує як сталь

І відшаровує рука
Від скла сполум'янілі німби
На піднебінні дні ставка
Скипають пузирями риби

Спинає в залозах гроза
Вологі електричні стебла
І кігті шалу залізять
Порожню кам'яницю неба

І пальці вітру в'язнуть в глині
І біль згасає наче згар
І крізь зіниці мертві линуть
Зміїні пасма хриплих хмар

2016

Заходило дитинство в гості у ві сні,
В очах ласкаве сонце посміхалось і раділо.
Від щастя серце прокидалось, молоділо,
І щастя те приносило мені.

Ці нетерплячі пальчики, ці гілочки верби,
Так пахнуть вересневими полями.
І хочеться почути голос мами,
І хоч на мить забути гострий біль журби.

Заходило дитинство в гості у ві сні,
І зовсім не хотілось прокидатись.
Хотілось жити, росквітати і сміятись,
Надії так хотілося мені.

Цей липень всміхається тільки мені.
Цей спокій, це небо, ця ніжність,
Ця тиша і ці предвечірні вогні -

І тіні на цій дерев"яній стіні -
Неначе квиток у вічність.


Все стане інакшим. Розтане, мине,
Залишиться там, за порогом,
Січневим сузір"ям навіки засне.

Все зміниться, лишиться тільки одне -
Ледь чутна туга за Богом.

Перекроївши невблаганний час,
До скелі притуливши хвилі моря,
Безлика доля поєднала нас.
З якого дива? Чи з якого горя?

Де чорний попіл на сивини ліг,
Де полум’я нам очі виїдало,
І кров червона окропила сніг –
Не в тому місці зустріч дарувала…

Не ті були поєднані світи,
Твій – щоб майбутнє наше відстояти,
А мій – кущем калини прорости
На згарищі. Берізкою на ґратах…

Троянди квітом - холод барикад
І споришем – стежкИ твої стелити…
Підтримувати світло у лампад.
Щити та каски вірою зміцнити.

Тобі – вперед! У мене крик – не йди!
Ти – серцем там, я ангелом – з тобою.
Із ніжністю коли вертаєш ти -
Тобі здаюся віддано, без бою…

…Навіщо доля кужіль заплела?
Зіткнула тут такі світи незбОрні?...

Щоб я об скелю битися могла?
Чи скеля щоб схилялася до моря?
25.03.2014

Недонароджений,
Тіло без першого крику.
З горла у небо несила
Штовхнути своє ім’я.
Гривня пучок,
Нас у Бога таких – без ліку,
Та закохався у тебе
Один тільки я.

Ти посміхнешся:
«Усе ще у маминім лоні»?
Не відповім,
Ну або відповім не в такт.
Кожен із нас побував
У такому полоні,
А на свободу –
І радий би, тільки як?

Недо, чи пере-
Ачи й взагалі не любили.
Може тому
Цінував батарейки так.
Лампочку до плюса
З мінусом притулили
Ось тобі й світло,
Аби лише добрий контакт.

Вже не до сміху,
Коли не людина, а схема.
Логіка, смисли,
«Тому що» і «позаяк».
А почуття?
Невідома нікому тема.
Кожні стосунки немов
Міжнародний пакт.

Раптом – кохання,
І де було взятись «бзику»:
Дикий відлюдько згадав
Дивне слово «сім’я»?
Думав, що пари нема,
Бо яка б захотіла «шику»,
Взяти за руку й не знати,
Чи геній, чи маніяк?

Новонароджений,
Ох зараз буде і крику...
З горла у небо щосили
Штовхаю своє ім’я.
Гривня пучок,
Нас у Бога таких – без ліку,
Та закохався у тебе
Один тільки я.


2016

Відгомонів у золотому гаї
Беріз веселих шелест гомінкий,
І журавлі печально пролітають,
І не жаліють більше ні за ким.

За ким жаліть? Бо кожен – подорожній
Пройде, зайде, і знов залишить дім
За усіма сумує подорожник
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою самотній на рівнині голій,
А журавлів відносить вітер вдаль,
Весела юність вже за видноколом
Але мені минулого не жаль.

Не жаль тих літ, що за вітрами линуть
Ні весен молодих бузковий цвіт.
В саду горить багаття горобини.
Та тим вогнем нікого не зігріть.

Не обгорять у горобини грона
Від жовтизни не пропаде трава.
Як дерево на землю листя ронить,
Так я печальні зронюю слова

І коли час їх вітром позмітає,
У далечінь відносячи кудись.
Скажіть тоді, що золотому гаю
Відгомонілось мовою беріз.

Моє ти сонце, моє ти небо, моя ти зоре,
Моя ти пiсне, ти мiй єдиний – моя ти доле.

Як ми радiли, як ми спiвали, як ми кохали!
Завжди над нами барвистим сяйвом веселка грала.

Побрались любо, хотiли щастя, чекали дiток –
Та чорна хмара закрила небо над нашим лiтом.

Iз тої хмари злетiла куля, як блискавиця, –
I темна хустка лягла на плечi – я удовиця.

I круки чорні принесли звiстку, що ти, коханий,
Лежиш у полi, розкинув руки, вже бездиханний.

Якби я знала, якби могла я, якби лiтала –
З тобою разом на тому полі на землю впала.

Із того жита, де кров гаряча лилась із тiла,
Червоним маком у небо синє душа злетiла.

Ой, де ти, пiсне… Де ти, єдиний… Ой, де ж ви, зорi?!
Не стало неба. Не стало сонця. Не стало долi…

Великодня Дажбожа сила –
Я просвітити світ молю:
В цей день сіяч весни – Ярило
Поклав зернину у ріллю.

Я славлю миті дерзновенні –
Угору руки підійму –
Іде весняне рівнодення,
Дажбоже світло боре тьму.

І безконечника дорогу,
І сварги коло молоде
Під покровительством Сварога
Трипільська писанка веде.

І сніг летить під Божі мітли,
Волхви пророчать майбуття.
Великдень – перемога світла,
Святе зародження життя!

20.03.7524 р. (2016)

Маю очi голубi i пухнатi щiчки,
Та в мойого дiдуся червонiше личко.
Мiй дiдусь чомусь спітнiв, дихає частенько,
Ми ж iще не почали гратися гарненько.

У бабусі я взяла речі старовинні,
Для прикраси дідуся підійти повинні.
Начіплю на нього я кольорові буси,
А сережки застромлю у обидва вуса.

У шкатулці я знайшла повну купу перснів.
Кіт намуркує мені прямо в очі чесні:
Каже, що свого хвоста не віддасть нізащо,
Нявка, що дідусів ніс стане з перснем кращий.

Перснів вистачить на всіх, на хвоста й на діда,
Поки вішала на ніс, від кота ні сліду.
Зараз я тебе знайду, коте лячкуватий,
Не сховаєшся ніде, скільки тої хати.

Спи, дiдусю, люлі,
Прилетіли гулі,
Більше всіх тебе люблю,
Але збиткiв нароблю:
Лю-у-лі... лю-у-лі...
Я візьму кастрю-у-лю...
Запихну туди кота,
Прищемлю йому хвоста.
Лю-у-лі... лю-у-лі...

далі йде неримоване хропіння дідуся, придушений нявкіт кота, задоволене зітхання Катрусі і пирскання в долоню її тата з мамою за ледь прикритими дверима...

Перемагає бог війни, перемагає груба сила.
Ахейців лютим торжеством кривавий вітер налетів.
Бурхлива мантія вогню троянців зраджених накрила,
і тисячі ідуть під меч гарячим місивом із тіл.

Настане день — скінчиться бій пустельним згарищем і димом,
терпкими ріками рабів і воєм зляканих дітей.
Спеленуте у каламуть, життя гетерою без гриму
бреде, кульгаючи, з арен залитих кровію ночей.

Вони збагнуть — життя трива, триває після перемоги,
пробиті груди ворогів цей не облегшують тягар.
У нім — повернення назад, холодні, гибельні дороги,
і невловимість забуття, й від свіжих ран — недужний жар.

Ридання, марення у снах: з воріт укріпленого міста —
троянський вихор колісниць — чи ти із ворогом зріднивсь? —
бо аж не чується душа в фантомній радості, що звісно,
хоч їх давно уже нема, живі і Гектор, і Паріс.

Єлену візьме Менелай (війна давно вже не за неї),
в невиліковному чаду від білосніжних тих грудей,
і десять років по морях в жаданні Ітаки своєї,
в полоні насланих негод тинятись буде Одісей.

Гнів Клітемнестри не простить жертвоприношення страшного,
і переможець-чоловік їй буде гірший, ніж чужий,
тож Агамемнона тріумф скінчиться скоро за порогом,
коли до отчих стін прийде змивати піт утоми свій.

Так переможців з прахом жертв у пил земний мішають боги.
Назад три тисячі років перегриміло і вляглось.
Війни засліплений циклоп, глумливий усміх перемоги —
усе з кістками поколінь під спільним насипом зійшлось.

Сценарій кинуто убік, актори всі зіграли ролі,
хтось вимушено, а отой — віддаючись з останніх сил.
Прорив єдиний із тенет богами пійманої волі —
як над Пріамом у сльозах зненацька зглянувся Ахіл.

2015

Востаннє березень укутався в сніги,
Патлате небо плахтою лляною
Прикривши верб півкуляні стоги,
За обрієм збиралося в сувої.

Весняний аромат в повітрі розлили
Відлуння нетерплячки стоголосі,
Пастельний настрій цнотної імли
Настійні співи турбував за коси.

Ловлю в долоні добрий гумор цей -
Найкращу із відомих панацей.

Над змієвим містом у хмарах тужавих
У блиску луски антрацитові ночі
Обмацують кров плазуни язиками
А місячне листя приклеєне скотчем

Заходяться шалом гулкі залізниці
Стискаються грона жилавіють стебла
І жовтої спраги сухі блискавиці
Висвічують плід у вагітному небі

І синя мов острах займається тиша
Хитаються в сонних купе подорожні
Згасають у мулі відлуння поспішні
І вервички кроків у дзеркалі чорнім

У дзеркалі - крапель лускаті шпаківні
Від хмар дощова відпала плацента
Вода тягне руки тонкі і кістки в них
Мов риби печерні люмінесцентні


2016

(пам’яті Поліни і Христини)

У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.

Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.

А потім—і Різдва уже не стало,
І всі її брати кудись пропали
( Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.

У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.

Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.

Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.

Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.

І знов рушають пам’яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про гОрод,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.

Тут-- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...

Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам’яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.

2015

Дихай на повні груди, слухай весняний стрим –
У золоті валторни грають тобі вітри!

Диких степів рулади, сонце і верболіз
На березневих крилах ранок уже приніс.

Вільністю зачарує, свіжістю оп’янить
Чиста і неосяжна юних небес блакить!

І розцвіте в буянні розкоші зваба вуст –
Променем оксамитним лагідно доторкнусь.

Хай же не буде спину весен твоїх і мрій!
Ти мій володар серця, демон і янгол мій!