ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ольга Олеандра
2024.02.26 10:51
Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –

Юрій Гундарєв
2024.02.26 10:32
Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Щоби нести тепло.

Володимир Каразуб
2024.02.26 09:56
А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,

Світлана Пирогова
2024.02.26 09:20
Зима. Глінтвейн. Скляні квадратики вікна.
Сплітає лютий макроме морозне.
Бузку засохлому наснилася весна,
Неначе хтось несе його з-за рогу,

А поки в фоліанті - пил і духота.
Хоч заглядає часом хуртовина,
Розлук далеких в'ється стигла глухота.

Леся Горова
2024.02.26 08:50
Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скл

Микола Соболь
2024.02.26 06:42
Мовчить знесилена Вітчизна.
Знекровлений тече Дніпро.
Хто справить по загиблих тризну?
Якщо не ми, то вже ніхто.
Відмиють руки московити,
коли стече з багнетів кров
і стануть вчити нас любити,
і, що нацисти – полк «Азов».

Віктор Кучерук
2024.02.26 05:28
А навколо – ні сміху, ні крику,
Ні овацій, ні лаянь нема, -
Мов істоти глухі й без’язикі
Навмання поглядають сліпма.
Мов попереду зводяться тіні
Від нестерпно скрипучих стільців, –
Збайдужіло нове покоління
До творінь усіляких митців.

Олексій Могиленко
2024.02.25 20:35
Десять років чекаємо миру,
Але чуємо страшне:війна.
Ми в полоні новин із етеру
А в полоні хтось знову вмирав.
Щохвилини сивіють дружин
Сивину чорна хустка схова...
Не вернути вже брата чи сина,
Тата в діток забрала війна.

Микола Дудар
2024.02.25 20:05
Не смітять нотами… Лікують ними
В семи поборнім колі від недуг.
Є інколи й свої для цього рими
І кілька сот хвилиних вірних слуг…
А що вже там казати про ефектність,
Коли все оживає навкруги!?
Хоча й усі ми в цьому світі смертні,
Я б краще, як на

Євген Федчук
2024.02.25 16:32
Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на

Іван Потьомкін
2024.02.25 14:19
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене

Світлана Пирогова
2024.02.25 14:11
Не вщухають пташині арії,
Вже літає пух тополиний.
Мабуть, пише весна нам сценарій,
Бо душею до тебе лину.

Світить сонце бурштином в зіниці,
Вабить травня квітучий дотик.
Ти сердечна моя таємниця,

Іван Низовий
2024.02.25 12:55
Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,

Леся Горова
2024.02.25 09:26
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.

Володимир Бойко
2024.02.25 08:54
Краще незадоволений геній, ніж задоволений ідіот. Російськими цінностями вимощена дорога до пекла. Колись противника обкладали матом, нині – компроматом. Вираз «Можем повторить» - відлуння московитських запойних традицій. Диванні стратеги укр

Віктор Кучерук
2024.02.25 06:52
За вікнами сходить світання
І спішно яскравим стає,
А в дзеркалі видно згасання
Нестримно печальне моє.
За вікнами далеч безкрая
І ранку упевнений крок,
А в дзеркалі сутінню зяє
Близький і глибокий куток.

Микола Соболь
2024.02.25 05:50
Що ти плачеш? На тобі перо,
паперовий лист, чорнила трохи…
Опиши, як заревів Дніпро.
Чи, то ковбик так після гороху?
Читачу подобається драйв,
трохи сексу, бо без нього пісно,
він шепне на вушко: «It's My Life»,
і вона віддасться йому, звісно.

Ігор Шоха
2024.02.24 19:56
Диявола не бачили ні разу,
але усюди є його рука
у вигляді зеленої зарази.
Воно і тут у ролі віршомаза
ще удає із себе козака.

***
Поети є реальні, і ніякі,

Тетяна Левицька
2024.02.24 14:56
Лебідкою густий туман
над озером розправив крила.
Злетів у вирій фіміам
з родючої землі кадилом.

Світанок небо засліпив,
сховав за обрієм почвари,
і сонця фотооб'єктив

Артур Сіренко
2024.02.24 11:49
Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання

Віктор Кучерук
2024.02.24 05:17
Ще час не вивітрив з кімнати
Парфумів пахощі хмільні
Тієї жінки, що багато
Дарила радощів мені.
А ти вже брязкаєш ключами
І швидко робиш звичний вдих,
Та на балкон прямуєш прямо,
Де я розгублено затих.

Роксолана Вірлан
2024.02.23 20:13
Кажете - любити ворогів?
Що ж: тоді, ненавиджу з любов'ю
і з любов'ю - свідками Боги-
меч встромляю ворогу між брови.

І нема провини і гріха,
що рука піднята не здригнеться
вивільнити з зайди прілий хлам,

Іван Потьомкін
2024.02.23 18:28
Як крик того, кому зламали руку,
Так ти кричиш в моєму серці, деревце.
Ще ж тільки вчора раділи ми з тобою
Новим листочкам, що творили крону...
Не байдуже мені, бо ж мало що лишилось
З райського саду, в який Адама поселив Господь.
Мало що зродилось

Леся Горова
2024.02.23 09:08
Мідне замружене сонце скотилось до краю,
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби.
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.

Заходу фарби чарують, згасаючи миттю.
В чому і ще швидкоплинність така і мінливість?
Сковзує со

Світлана Пирогова
2024.02.23 08:53
Очі у журбі, думки снують далеко.
І ніяк не вгамувати щем сердечний,
Не забути його людськість, давню ґречність,
Погляд в мирне небо і політ лелечий.

Обстріли і згарища ...- скрізь небезпека.
Волі хочеться, мов пташці, як раніше.
Десь пропала в пр

Віктор Кучерук
2024.02.23 05:22
Врізалася клином
Зграя журавлина
В почорніле скупчення хмарин, -
Розчахнула сміло
Нерозривно ціле,
Ні на мить не стишуючи плин.
Подалася далі
Над моїм причалом

Сергій П'ятаченко
2024.02.22 22:08
беззоряно-чорне знов небо знов мапа країни червона
недремне вночі потойбічне чигає по той бік кордону
від мокрого снігу ці ночі стають більш важкі і вологі
зустрілися на перехресті нічному нічні дві тривоги

у першої голос журливий він душу до денця

Євген Федчук
2024.02.22 20:01
Давним-давно посеред Кримських гір
Сугдея незалежна ще стояла.
В ній, кажуть, Феодора царювала.
Хоча пройшли віки уже з тих пір
Та й досі люди згадують про то,
Яка була красива й справедлива.
Як люди почувалися щасливо
В її правління. Не жалівсь ні

Ігор Деркач
2024.02.22 17:44
А у юрби немає серця.
Таке буває де-не-де,
коли здається,
що ідеться
про те, чого нема ніде.

***
А на війні до перемоги

Олена Побийголод
2024.02.22 15:52
Із Володимира Войновича

Тягла бабуся кіш
з городніми речами,
щоб всю сім’ю скоріш
нагодувати щами:

капусточки качан,

Ярослав Чорногуз
2024.02.22 12:38
Німіють щастя висі неозорі,
Ніяких поміж них нема розмов.
Неначе звуки із консерваторій,
Вібрують тонкострунно, бо любов

Як дама у кокетливім капорі* --
Тремтлива, ніжна, витончена мов --
Нечутний навіть стук її підборів -

Леся Горова
2024.02.22 11:28
Несмілий березень грозиться снігопадом,
Стерніють ще незорані поля,
Синички розтеленькалися радо,
І раптом - чутно пісню солов'я.

Звідкіль так рано? Де взялась, пташино?
Зима не встигла за поріг піти,
А люба серцю пісня ніжно лине

Тетяна Левицька
2024.02.22 09:38
Поки вірю тобі, як собі — берегтиму
те, що небо в дари нам послало.
Бо закохана жінка — душі берегиня,
а бездушна — загострене жало.

Спрагле серце болінням виснажують думи,
і нема їм кінця, а ні краю.
Відстань вивітрить шлейфи солодких парфумів,

Світлана Пирогова
2024.02.22 08:57
Малюєш в пам*яті графітом
П*янку зимову жінку-вишню,
Подарував би самоцвіти,
Але ж чомусь тобі не втішно.

Натхненно лінії виводиш,
Вишневий післясмак зимою.
До серця б знати усі коди,

Віктор Кучерук
2024.02.22 05:33
Немає більше що казати,
Та й чи потрібно говорить,
Якщо можливість є поспати
Цієї тужної пори.
Блукає тиша по кімнаті
І морок хату затопив, –
Немає більше що казати,
Крім побажання: Мирно спи!..

Сергій Губерначук
2024.02.21 20:43
Моя кохана пахне часником
і убиває всі мої мікроби,
я злизую, мов з миски язиком,
з її натертих ніг пітний доробок.

Вона солона, ніби океан.
Вона недраяна, як темні ночви.
Її боїться кожен мій фаланґ.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Ярослав Бих
2024.02.14

Меланія Дереза
2024.02.08

Галина Украйна
2024.02.02

Ґадза Володимир
2024.01.31

Рікардо Лаер
2024.01.15

Котенко Вадим Бойко
2024.01.10

В Дольний Віктор Дольний
2024.01.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 7 днів


  1. Євген Федчук - [ 2024.02.25 16:15 ]
    Легенда урочища Сагайдачне
    Вертались чумаки в погожий день із Криму.
    Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
    Розімлілі чумаки не поганяли ними.
    Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
    Вже недалеко їм лишалося й додому.
    Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
    Спинилися на ніч у вибалку одному.
    Послали молодих, щоб кізяків зібрать.
    Зняли ярмо з волів, нехай ідуть, пасуться.
    Багаття розвели, хтось риби наловив.
    І аромати вже такі навкруг несуться,
    Що, мабуть би й сліпий на запах той прибрів.
    Зварили кулішу із рибою, усілись
    Попід свої вози – лиш ложки торохтять.
    Смачного кулешу від пуза всі наїлись,
    Зготовились уже лягати, спочивать.
    Аж тут старезний дід із-за кущів з’явився.
    Весь сивий, наче лунь, лице цвіте, як мак.
    - Здорові, молодці! – легенько уклонився.
    - Здорові! – всі в отвіт. – Звідкіль простуєм так?
    - Із Криму. Сіль везем. – А будете ви звідки?
    Та недалечко тут під Кічкасом село.
    - Охота ото вам бовтатися по світу?
    Таж людям молодим й так гарно б тут було.
    - Як так? – питають ті. – Таж недалік живете
    Урочища того, що Сагайдачне звуть.
    Там грошей стільки є. Захочете – знайдете.
    Там на губернію їх стачило б, мабуть.
    - А що за гроші то? – ті чумаки питають.
    - Чи ж чуть не довелось про Сагайдака вам?
    - Казали щось старі, що трохи про те знають.
    Та гроші, їй же Бо, не згадувались там.
    - Що знають ті старі? Мабуть, у цьому краї
    Старішого, ніж я, нікого не знайти.
    Уже сто двадцять літ в цім році наступає.
    Вже корені давно в землі оцій пустив.
    Ніхто, як я, не знав, напевно Сагайдака,
    Бо не один рік жив із ним у тім ліску.
    Не було на землі міцнішого коза́ка,
    Тож по собі й лишив він славу отаку.
    Вже стільки літ пройшло, як Січ нашу спалили.
    Вам, певно і не знать, як то воно було.
    Було ж так…. Москалі нас військом обступили,
    А їх, мабуть, по сто на одного прийшло.
    Куди там воювать? Забрали всю старшину.
    Хоч нехотя та, все ж, схилились й козаки.
    Забрали землю всю, майно і всю скотину.
    Всі гроші, хто не встиг сховати в тайники.
    Самих же козаків по світу розселили.
    Кого у москалі до війська загребли,
    А хто на Дон подавсь, де поки вільно жили.
    А треті Нову Січ аж за Дунай звели.
    Чи ж вільно козакам у землях чужих жити?
    Хтось утікав, бува на Запоріжжя знов.
    Там місць іще було, щоб вільно жити й сито,
    Сховатись так, аби москаль вас не знайшов.
    Отож, зійшлись якось з покійним Сагайдаком
    І каже нам козак: «Давайте утікать!
    Ходімо на Дніпро. Чи ж то ми не козаки?
    Чи ж довго між бабів іще нам проживать?
    Сховаємось в ліску, що Хортиці навпроти.
    Там добре буде нам, кругом же ліс густий
    Та скелі і яри. Ніякої турботи.
    Згадаємо уклад свій добрий січовий.
    Зібралось нас тоді, напевно, душ із сорок.
    Вночі всі на коней та й степом подались.
    Слобод ще не було степами у ту пору,
    Тож їхали бігом й не дуже стереглись.
    Добігли до Дніпра, за нього перебрались,
    Ускочили в лісок, доки ніхто навстріч.
    Зробили курені й козакувати взялись.
    А чим тоді жили? Розбоєм, звісна річ.
    Крадіжками жили. Тоді сіл було мало.
    А у степу хіба татари й чумаки.
    Своїх ми, звісна річ, старались, не чіпали.
    Татарам же часом дісталося таки.
    А то ще москалі, як степом проїздили,
    То їх пограбувать із радістю було.
    Отак ми років три чи то чотири жили.
    І, наче, все, як слід з козакуванням йшло.
    Був Сагайдак ватаг, порядок вмів тримати.
    Він вдома більш сидів, побіля куренів.
    Бо ж і худобу слід було там доглядати.
    Та і на зиму хліб придбати він умів.
    А ми в роз’їздах все, все здобичі пантруєм.
    Якось нас Сагайдак аж в Польщу відрядив.
    Мовляв, там ляський пан у златі розкошує,
    Чому б не потрусить ледачих тих панів?
    На Київщину ми ще без пригод дістались.
    Там розійшлись, аби розвідати доріг.
    А тут на лихо нам москальське військо взялось
    Та й стало нас ловить. Зловили хоч не всіх.
    Та вісім чоловік до їхніх рук попали.
    Примушувать взялись до війська нас вступать.
    Віднікувались ми. Та що робити мали?
    Упертих чотирьох, що не змогли зламать,
    Бо вперлися вони, мовляв, ми вільні люди,
    Повісити велів москальський офіцер.
    Ми ж, бачачи: з того добра для нас не буде,
    Погодились служить. Тож в козаках тепер,
    Але під москалем. Десь рік отак ходили.
    А потім повели нас воювати Крим.
    Показувати шлях до Криму нам веліли,
    Бо ж ми, між москалів, лише й ходили ним.
    Москальське військо йшло якраз мимо Кічкасу,
    Де німці по сей день в колоніях живуть.
    Аж над самим Дніпром спинилися до часу,
    Поки через ріку понтони наведуть.
    І стало жаль мені старого Сагайдака,
    Бо ж бачу – москалі не оминуть його.
    Прокрастися рішив, повідати козаку.
    Узяв, тихцем відвів убік коня свого,
    А далі вплав Дніпром. Доплив до середини,
    Помітили мене та й узялись стрілять.
    Та смертна не прийшла, мабуть, моя година.
    Вдалося допливти, до берега дістать.
    А там в чагарники й до куренів дістався.
    Було тоді там, може, з десяток козаків,
    Хоч я тоді на те не надто роззирався.
    Не до того було. Часу на кілька слів.
    «Тікайте, - говорю, - ви, батьку-отамане.
    І ви, брати, хутчій змивайтеся звідсіль.
    Бо скоро тут уже москальське військо стане
    І всіх пов’яже вмить без ніяких зусиль!»
    Схопились козаки, зібралися тікати.
    Їм Сагайдак велить: «Женіть байдак сюди!
    А я управлюсь тут!» Став скрині відчиняти.
    Все золото зложив у шкуру й до води.
    На скелю на середню затяг й поміж каміння
    Пустив. Все те багатство там лише загуло.
    Тоді цеберку взяв і діжечку – теж цінні –
    До біса грошенят там в золоті було.
    Затяг те у барліг, поміж каміння того,
    Гарненько загорнув й до берега помчав.
    Гадав, що козаки чекають там на нього.
    А ті вже попливли. Кричати вслід почав:
    «Ей, підождіть мене!» «Ні, батьку, нема часу!»
    Самі ж гребуть-гребуть, аж весла в них тріщать.
    Лишився сам-один на березі нещасний
    Та й каже: «Ну, живим мене їм не узять!»
    В землянку заховавсь з залізними дверима.
    А я вже на коня та й крізь чагарники.
    На березі усівсь, де військо йтиме кіньми,
    Мачаю у воді свої сухарики.
    Аж тут і офіцер: «Ізмєннік! - мені каже, -
    Навєрно, казаков успєл прєдупрєдіть!?»
    А я йому в отвіт: «Ви що? Неправда ваша!
    То я пустивсь лишень, щоб річку переплить,
    Бо мода в нас така – Дніпро перепливати.
    Либонь, не первина. Чого чекать, сидіть?!»
    Скомандував майор, щоб військо виступало.
    Примчали у той ліс – немає козаків.
    Лиш курені пусті полишені стояли.
    Аж підійшли туди, де Сагайдак сидів.
    Курінь той був міцний, мурований з каміння.
    Взялися відкривать – не виломить дверей.
    Вмовляти почали, нехай старий відчине.
    А той їм у отвіт – скоріше тут помре.
    Давай вони тоді у вікна йому лізти.
    Старого допекли – узявся він стрілять.
    Трьох, мабуть, положив, поранив кілька, звісно.
    Прийшлося москалям скоріше відступать.
    А там стіжок стояв гречаної соломи.
    Взялися москалі солому ту возить.
    Обклали геть усе та узялись по тому
    Солому пропихать, землянку щоб набить.
    Управились гуртом, а потім підпалили.
    Гадали, що козак сам вийде звідтіля.
    Не вийшов. Задушивсь. Мав мужності і сили,
    Щоб вмерти та живим не датись москалям.
    Ще довго москалі на місці тім стояли.
    Весь вирубали ліс, порізали весь скот,
    Цілий табун коней в Сагайдака забрали
    Та й подались на Крим. І я із ними. От
    Прийшлося в козаках ще довго послужити.
    Аж доки й постарів й відставку получив.
    З забродами ходив був рибу половити,
    Аж доки козаків знайомих не зустрів,
    Які у слободі місцевій поселились.
    То й я до них пристав, та й став із ними жить…
    - А золото знайшли, що сховане лишилось?
    - Та хто ж його візьме? Десь досі ще лежить.
    Отож, я і кажу – чого ото блукати.
    Десь золота багато тут Сагайдак зарив.
    Кидайте мажі ці та і ідіть шукати…
    Сказав та і побрів крізь ніч у чагарі.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  2. Євген Федчук - [ 2024.02.22 20:58 ]
    Прекрасна Феодора
    Давним-давно посеред Кримських гір
    Сугдея незалежна ще стояла.
    В ній, кажуть, Феодора царювала.
    Хоча пройшли віки уже з тих пір
    Та й досі люди згадують про то,
    Яка була красива й справедлива.
    Як люди почувалися щасливо
    В її правління. Не жалівсь ніхто.
    Вона у замку верхньому жила
    Фортеці. З молодого воювала
    І незалежність царства відстояла.
    І слово, кажуть, начебто, дала
    Заради свого царства тільки й жить.
    Отож була і горда, й неприступна,
    Як гори навкруги. Лише підступно
    Могли би вороги її зломить.
    Сугдея процвітала і, тому
    Від женихів їй не було відбою.
    Хто звабити хотів її красою,
    Багатством теж бажалося кому.
    А хто віз славу, у боях здобуту.
    Хоч всім Сугдея треба лиш була.
    Цариця одкоша усім дала
    Та наказала й шлях сюди забути.
    Та був один настирливіший всіх –
    Закоханий в царицю воєвода,
    Що звався Гіркас. Мав і славу, й вроду,
    Весь час пропонував цариці їх.
    Та і йому відмовила вона.
    Із волею розстатись не схотіла.
    То Гіркаса страшенно розлютило.
    «Не хочеш буть коханая жона,
    То я тебе, як здобич заберу!»
    Таємно з генуезцями зв’язався,
    На їх воєнну поміч сподівався.
    Йому, бач, навіть, зрада по нутру.
    А генуезці хижо вже давно
    На ту Сугдею з моря поглядали,
    Як би її привласнити, гадали.
    А тут так гарно склалося воно.
    За те, що він таємний вкаже вхід,
    Одну царицю хоче лиш для себе.
    А генуезцям тільки того й треба.
    - Лиш проведи і буде все, як слід!
    На гори опустилась темна ніч.
    Загін ворожий в темряві підкрався,
    Де їх уже той зрадник зачекався,
    Відкрив таємні двері, звісна річ.
    В фортецю увірвались вороги,
    Поки усі сугдейці мирно спали.
    Мерщій до замку верхнього попхали,
    Радіючи, що їм то до снаги.
    А при цариці був лише загін
    Із охоронців, вірних їй до смерті.
    Вони той замок боронили вперто
    І ворогу не показали спин.
    Та їх все менше в тій борні стає,
    Струмки криваві сходами стікають,
    Один за одним воїни вмирають,
    Життя за неї віддають своє.
    - Здавайся, Феодоро! - вже кричать
    Їй генуезці, - лишишся живою!
    Нічого ми не зробимо з тобою!
    Ми хочемо лише Сугдею взять!
    І тут вона помітила між тих
    І Гіркаса. Всю зраду зрозуміла.
    Тож генуезцям крикнула щосили:
    - Як є хто справжній воїн серед всіх,
    Нехай отого зрадника уб’є!
    Тоді я дам вам відповідь потрібну!
    А зрадник й генуезцям був огидний,
    Убили вмить. - Ми слово ждем твоє?!
    І вона їм тоді відповіла:
    - Жила я ради рідної Сугдеї.
    Вона упала, я – разом із нею!
    А далі розвернулась і пішла.
    Заціпеніли вороги на мить.
    Вона ж зробила ті останні кроки
    І у провалля кинулась звисока,
    Не захотіла ворогам служить.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати: