Амадіс Гальський
Дон Кіхотові Ламанчському

О ти, чиї пригоди невеселі
Нагадують мою біду немало,
Коли ридав з одчаю я бувало,
Страждаючи один на Бідній Скелі;

Ти, що гасив жагу в гіркім джерeлі,
Кого розпука слізьми напувала,
Кого земля з землі ж і годувала,
Не з мідної чи срібної тарелі,-

Будь певен в тому, що на віки вічні,
Допоки в небі у красі величній
Погонить коні Феб золотокудрий,

Твій подвиг буде в людях найславніший,
Твій рідний край між інших найсильніший,
А твій творець - над всіх у світі мудрий.



Дон Бельяніс Грецький
Дон Кіхотові Ламанчському

Я бив,рубав, крушив, віщав і діяв,
І подвиги звершав я незрівнянні;
Відважний і палкий на полі брані,
Сто кривд я відомстив, сто сот розвіяв.

Зажив я слави, про яку я мріяв,
І віддано служив своїй коханій;
Пігмей мені ввижався в великані,
І завжди честь у битвах я леліяв.

Над долею я знав могутні чари,
Хапав за чуба випадки ледачі,
Тьму перешкод зумів перебороти.

Та хоч піднеслись високо над хмари
Оті мої прославлені удачі,-
Тобі я заздрю, славний Дон Кіхоте.



Сеньйора Оріана
Дульсінеї Тобоській


Хотіла б я, прекрасна Дульсінеє,
Щоб висився в Тобосо замок мій;
Змінявши Лондон на приют сільський,
Спочила б я і тілом, і душею.

Якби могла я мрією твоєю
Доповнити веселку власних мрій
І глянути, як лицар вірний твій
Летить у бій, подібний до Арея!

Якби я цноту вберегти могла
Від Амадіса, як уберегла
Ти від свого ідальго Дон Кіхота!

Всі заздрили б незаздрісній мені,
А я жила б щасливо день при дні,
Не відаючи, що таке гризота.



Гандалін, джура Амадіса Гальського,
Санчо Пансі, джурі Дон Кіхота


Чолом тобі, прославлений герою!
З тобою доля повелась ласкаво:
Ти джурою служив і діяв браво,
Не втративши, проте, свого спокою.

Лишивши серп, носив ти пану зброю
І правду мовив щиро, нелукаво;
Урозумлять ми маєм повне право
Шаленців, що змагаються з судьбою.

Хороший, Санчо, твій осел сумирний;
Сакви твої, потрібні при обіді,
Усім являють розум твій статечний.

Хвала ж тобі, о зброєносцю вірний!
Недарма, ні, іспанський наш Овідій
Тобі вліпив потиличник сердечний.



Несамовитий Роланд
Дон Кіхотові Ламанчському


Великий ти, хоча й не володар,
Із перів пер, вояк над вояками,
Звитяжець, не звитяжений віками,-
Страшний усім могутній твій удар.

Я знавіснів від Анджеліки чар
І у світи подався із нестями;
Блукаючи за дальніми морями,
Приносив жертви славні на олтар.

Тобі не рівен я, безсмертя лавра
Лиш Дон Кіхоту присудили люди,
Хоч ми обидва в шалі запальні.

Мені ж ти рівен, бо і скіфа, й мавра
Зумів скорить, і ми відомі всюди
Коханням нещасливим нарівні.



Солісдан Дон Кіхотові Ламанчському


Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці
У голову віддавна вам запали,
Проте не скаже ні один зухвалий,
Щоб ви коли робили вчинки ниці.

Потугою лицарської правиці
Неправду ви не раз в бою долали,
За що вам добре чосу завдавали
Невігласи, ледаща і п'яниці.

Коли ж та Дульсінея-верхоумка,
Уперта в неприступності суворій,
Не зглянеться на ваше люте горе,-

Хай вас утішить у нещасті думка,
Що Санчо Панса - це не той посланець,
Вона - колода, ви їй - не коханець.



Рицар Феба
Дон Кіхотові Ламанчському


Рівнятися мені із вами годі,
Іспанський Фебе, пане іменитий,
Хоч був мій меч у світі знаменитий,
Блищав колись на заході й на сході.

Не рад я був найвищій нагороді,
Я знехтував корону й самоцвіти,
Лиш Кларідьяні прагнучи служити,
Що сяяла мені в божистій вроді.

Кохав її, бо сила чар жила в ній;
Коли ж було я розлучався з нею,
Боялася мене вся піднебесна.

А ви, Кіхоте, рицарю преславний,
Безсмертні стали через Дульсінею,
А через вас вона - вродлива й чесна.



Діалог між Баб'єкою і Росинантом


Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд?
Р. Важка робота, а кормів бракує.
Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує?
Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд.

Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,
На свого пана завжди пащекує.
Р. Він сам осел. Чи ба, як каверзує:
Надумав закохатись шалапут.

Б. А що тобі? Р. Кохати не до речі.
Б. Та ти філософ! Р. Певно, з голоднечі.
Б. То пожалійся на слугу. Р. Ох-ох!

Кому тут, справді, можна пожалітись?
Що пан, те і слуга; як придивитись,-
Кобилячі в них голови в обох.



* * *

Як злине ніч на землю чорнокрила
І в тихім сні спочине смертних рід,
З незлічних мук скупий складаю звіт
Я небові й тобі, Хлорідо мила.

А встане знов ясне деннe світило,
Рясним багрянцем запаливши схід,-
Печальну повість злигоднів і бід
Повторюю й зітхаю осмутніло.

А як те сонце з сяйного престолу
Вогненні стріли кидає додолу,
Караюсь я і мучуся без меж.

І знову - ніч, і знов я гірко плачу,
І скаржуся, й молю, і знову бачу,
Що небеса глухі, й Хлоріда - теж.



* * *

Я скоро вмру. Жорстокий вирок свій
Вже винесла твоя сліпа гординя;
Не засудивши марного служіння,
Сконаю я, як раб покірний твій.

І в тій країні, де немає мрій,
Де все земне стає блідою тінню,
Носитиму я в серці, мов святиню,
Нетлінний скарб - твій образ неземний.

Той скарб мені за всі дорожчий блага,
Хоча твоя холодність і зневага
Наближують щомить фатальний строк.

Біда мандрівцю, що, запливши в море,
У буряні і темряві простори,
Ні пристані не бачить, ні зірок!


Глоса

О, якби я міг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегідь
Те, що завтра мусить буть!

Все минає в цьому світі,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолітті
Долі щедрої дари,
Незабуті, неспожиті.
Доле, доле!
Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди мої надії!
Дні минулі золотії
О, якби я міг вернуть!

Не прошу я в неба влади,
Перемог і нагород,
Я одному був би радий -
Жити знову без турбот,
Як колись, у дні відради.
Хай утіха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серці чулім,
Хай зазнаю, як в минулім,
Неповторну щастя мить!

Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вічність схоронила
У безодні небуття,
Нічия не може сила.
Рік за роком прудко мчить,
Їх нікому не спинить,
І не вдасться нам ніколи
Відвернуть веління долі
Чи узнать заздалегідь.

Мучить душу біль жорстокий,
Пал тривог і шал надій;
Ні, вже краще вічний спокій,
Вічний сон в землі сирій,
У могилі у глибокій.
Щоб страждання всі забуть,
Я б хотів навік заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискає серце жахом
Те, що завтра мусить буть.



* * *

Ти, що в ліжкові розлігся
На голландських простиралах
І од вечора до світа
Любо й солодко дрімаєш;

Найславетніший з лицарства,
Що родилося в Ламанчі,
Над коштовні самоцвіти
Кращий і дорожчий скарбе,

Вислухай жалі дівчини,-
Що страждає, безталанна,-
Від двох сонць твоїх огнисто
Вся душа її палає.

Ти собі шукаєш слави,
А комусь одні терзання:
Тяжко раниш і не хочеш
На ті рани ліків дати.

Ти скажи, юначе смілий,-
Боже, дай тобі удачу,-
Чи не з Лівії ти родом,
Чи не з гір суворих Хака?

Чи тебе кормили змії,
Чи твій дух загартували
Скелі дикі і безплідні,
Непролазні нетрі й хащі?

Сміло може Дульсінея,
Дівка повна і тужава,
Похвалитись, що скорила
Звіра лютого і барса.

І за це її прославлять
І Енарес, і Харама,
Бистрий Тахо, Мансанарес,
Пісуерга і Арланса.

Щоб із нею помінятись,
Віддала б я на додачу
Найяскравішу спідницю
З сухозлотним гаптуванням.

О, лежать в твоїх обіймах
Чи з тобою поруч навіть,
Чухать голову тобі,
Гниди нігтями вбивати!

Та на честь таку велику
Я, на жаль, не маю права,
Буду рада, як дозволиш
Твої ноги розім'яти.

Я б тобі надарувала
Гребінців, штанів атласних,
І панчішок срібляних,
І накидок полотняних,

І багато різних перлів,
Хоч дрібних, зате прекрасних,-
Їх наймення - "одиночки",
Бо ніде нема їм пари!

Не дивися з круч Тарпея,
Як палаю я пожаром,
І його не роздувай,
О Нероне із Ламанчі!

Я - дитина, малолітка,
Ще й п'ятнадцяти не маю,
Тільки чотирнадцять з гаком,-
Як брешу, хай Бог скарає.

Не крива, не кособока,
Руки в мене теж годящі,
А коса моя розкішна
Аж до п'ят мені спадає.

Хай у мене ніс кирпатий,
Хай і рот великуватий,
Додають мені краси
Зубки білі, мов топази.

Голос мій, як сам. ти чуєш,
Милозвучний несказанно,
А фігура - присягаюсь -
Майже зовсім непогана.

Знай, що все, чим я прекрасна,
Вразив ти своїм колчаном.
Звуся я Альтісідора
І служу при цьому замку.



* * *

Сила пристрасті зриває
Душу нам з петель нерідко,
За підойму завжди править
Їй неробство недбайливе.

А заняття повсякчасні,
Різна праця й рукоділля
Нам дають протиотруту
Від любовного томління.

Благомислячим дівчатам,
Що бажають заміж вийти,
Певна цнота й добра слава
Щонайкращим служать віном.

Як гульвіси із столиці,
Так і лицарі мандрівні
Люблять жвавих задля жарту,
А за жінку волять смирних.

Є кохання перебіжне,
Що мінливіше од вітру:
Виникає на привалі
І кінчається з від'їздом.

Випадкова та любов,-
Нині ця, а завтра інша,-
В серці образів глибоких
Неспроможна залишити.

Важко щось намалювати
На готовій вже картині:
Де краса царює давня,
Там нова краса безсила.

Дульсінея із Тобосо
Вкарбувалася навічно
У скрижалі мого серця,
Так, що стерти неможливо.

Щира вірність в тих, хто любить,
То клейнод дорогоцінний,
Ним до себе підіймає
Їх Амур, сердець владика.



* * *

Слухай, рицарю невірний,
Не натягуй ти вуздечки,
Не коли боки круті
Неслухняному коневі.

Знай, тікаєш ти, зрадливцю,
Не від хижої пантери,
А від смирної ягнички,
Безневинної овечки.

Нелюд, ти зневажив діву,
Що гарнішої від неї
Ще не бачила Діана
І божественна Венера.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

В своїх пазурах везеш ти
(Вчинок підлий і ганебний!)
Серце вірної рабині,
Незрадливе й ніжне серце.

Ти завозиш три хустинки
І підв'язки з ніг гарненьких,
Що як мармур - чорне з білим,
І як мармур той, гладенькі.

А іще зітхань п'ять тисяч,
Що вогнем своїм шаленим
Трой п'ять тисяч запалили б,
Якби їх було не менше.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

Санчо, джура твій, хай буде
Теж таким жорстокосердим,
Щоб довіку злії чари
Не зійшли із Дульсінеї.

Хай вина твоя віднині
Упаде на бідну жертву,-
Адже часто в цьому світі
За злочинця платить чесний.

Хай твої шукання слави
Стануть горем невтоленним,
Вірність серця - забуттям,
Любі втіхи - сном непевним.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

Хай ти вславишся невірним
Від Севільї до Марчени,
Від Гранади аж до Лохи
І від Лондона до Темзи.

Коли сядеш грати в "хвильку",
У "гарбу" а чи у "кепа",
Щоб ти туза не побачив,
Дами, короля й валета!

Будеш стригти мозолі -
Щоб ти стриг до кровотечі,
Доведеться зуби рвати -
Щоб лишився ти без щелеп!

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!



Епітафія

Тут лежить ідальго смілий,
Найвідважніший дивак,
Його запал буйнокрилий
Не змогла скрушить ніяк
Навіть хмура міць могили.
Згордувавши світом шумним,
Він блукав привиддям чумним
Добрим людям на забаву
І, здобувши вічну славу,
Мудрим вмер, хоч жив безумним.

І

Я так пишаюсь із своєї вроди,
Що не знайду повік
У іншому коханні насолоди.

У себе гляну - бачу я ті чари,
Що вид їх душу втіхою сповняє,
Ні давні згадки, ні новії мари,-
Ніщо розкошів тих не проганяє.
Краси такої більш ніде немає,
I я не жду повік
Нових забав, нової насолоди.

Ту втіху несказанно чарівничу,
Коли захочу, завше можу мати,
Вона приходить, як її покличу,
Сп'яняти душу, серце звеселяти;
Який то скарб коштовний, пребагатий -
Той не збагне повік,
Хто не зазнав такої насолоди.

Що більше я на скарб отой дивлюся,
То дужче загоряюся жагою,
Я ті розкоші п'ю і не нап'юся,
Коли ж я спрагу серця заспокою?
Знемогою охоплена п'янкою,
Не хочу я повік
Деінде засягати насолоди.


ІІ

Щаслива я над всяке порівняння:
Здійснилися усі мої бажання!

Прийди ж до мене, владарю Амуре,
Всіх благ моїх і радощів причино;
З тобою заспіваю

Не про зітхання, не про дні зажури,
Що ти змінив на втіху доброчинно,
А про жагу безкраю,
Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,
Тобі мої несучи обожання.

В той день, як загорілась я жагою,
Явив, Амуре, ти моєму зору
Коханця молодого,
Що силою, завзяттям і красою
Над усіма у світі візьме гору -
Нема ніде такого...
Я мрію і співаю лиш про нього,
Лише йому палке моє кохання.

Але найбільше те мене втішає,
Що милому і я так само мила
З твоєї ласки, Боже!
На сьому світі все тепер я маю,
Усе, чого душа моя хотіла,
А на тім світі, може,
Господь Всевишній люблячим поможе
I нам дарує вічне раювання.


III

Моя жорстока доле!
З кохання я страждаю,
Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.

Предвічний Зодчий всього світострою
Собі на осолоду
Створив мене веселою, живою
I дав мені напрочуд дивну вроду,
Споріднену з красою,
Що в небесах сіяє в рід із роду;
Та, на мою знегоду,
Небагатьом помітна -
Свічу я на земному видноколі.

Як я лише ввійшла в літа дівочі,
То був у мене милий,
Що заглядав мені кохано в очі,
Які його уяву полонили;
Чудові дні і ночі -
Як швидко лине час той легкокрилий!
У пестощах летіли.
Бо й я ж його кохала,
Та він зав'яв од подиху недолі.

А потім другий - пишний, гордовитий
Узяв мене у руки,
I світ мені жалобою повитий,
I мушу я любить його з принуки;
Немов несамовитий,
Мене ревнує він - о люті муки!
Я гину із розпуки...
Чи ж я на те вродилась,
Щоб лиш його коритися сваволі?

Кляну тепер годину ту печальну,
Коли я поміняла
Дівочу скромну сукню на вінчальну,
Коли я в церкві слово "так" сказала.
В ту мить гірку, безжальну
Я світ собі навіки зав'язала...
Ох, краще б я сконала,
Ніж по сумнім весіллі
Такі терпіти несказанні болі!

О перший милий, друже незабутий,
Молю тебе, благаю
На мене знову любо позирнути
З далекого надзоряного краю.
О, дай мені відчути,
Що пломінь наш не згас у дні відчаю;
До осяйного раю
Візьми мене, мій любий,
Звільни мене з плачевної юдолі!


IV

Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе,-
Ніяк жалю од зради не поборе.
Як ти, Амуре, звів мені на очі
Ту, що по ній даремно я зітхаю
I в'яну від журботи,

Вона здалась мені взірцем чесноти,
Я зразу полюбив її без краю;
За диво те уроче
Умер би я охоче!
Та то був сон: пробудження суворе
Явило правду, серцеві на горе.

Вона також була немов зичлива
Мені, своєму вірному рабові;
Голубив я надію,
Що відтепер навік заволодію
Безцінними клейнодами любові.
Але моя вродлива
Натхненниця зрадлива
На іншого звернула раптом зори -
Кінець моєму щастю надто скорий!

Знебувся я в жорстокому вигнанні,
Вразливе серце плаче знову й знову,
Від розпачу я гину
I проклинаю день той і годину,
Коли я взрів красу її чудову.
Кляну своє кохання,
I вірне женихання,
I мрії про блаженство яснозоре...
В моїй душі кипить огненне море.

Я визволу не бачу із зажури,
Ніщо мене розважити не може...
З безмежного відчаю
Одного лиш - навік заснуть - бажаю.
Молю тебе, любові милий боже:
Скінчи скоріш, Амуре,
Життя моє похмуре;
В надземнії полинувши простори,
Звільнюся я від навісної змори.

Немає інших ліків на ті болі,
Як смерть, що всі страждання присипляє;
Зішли ж її до мене,
Нехай урве се нидіння злиденне,
Бо жити в мене сили вже немає...
Зроби кінець недолі,
В твоїй се, боже, волі,-
Хай не тривожать більш мої докори
Жорстокої зрадливої синьйори.

Співаю я жалі свої не всує:
Ніхто тебе не зможе перейняти,
Моя тужлива пісне,
Бо серця так нікому біль не тисне;
Та хай тебе почує бог крилатий,
Амур нехай почує
Й пошле, чого молю я,-
Як упадуть життя сього затвори,
Тоді мої скінчаться з світом спори.

Я плачу і ридаю,
Болить і мріє серце моє хворе,-
Ніяк жалю од зради не поборе.


V

Амуре, через сяйво
Ясних очей коханої моєї
Рабом я став у тебе, як і в неї.

Як з тих очей упав на мене промінь,
Враз серце загорілося жагою:
Твоя, Амуре, сила
Влила у нього невгасимий пломінь.
Я зваблений чудовною красою,
Навіки полонила
Мене красуня мила,-
Ніщо проти вродливиці тієї
Усі на світі рожі і лілеї.

Я став її невільником покірним,
Але не знаю я, чи їй відомо,
Про що я сню і мрію,
Чого я прагну серцем щирим, вірним,
Амуре-боже, лиш тобі одному
Я звірив досі тії
Бажання і надії;
Ти знаєш - ласка владарки моєї
Мені за всі дорожча привілеї.

Молю ж,тебе, володарю мій любий,
Подай їй вістку про моє кохання
Палке і невтоленне,
Що може привести мене до згуби;
Скажи їй про тяжке моє страждання,
Що серце рве шалено;
Схили її до мене,
Яви ознаку милості твоєї,-
Знеси мене в любовні емпіреї.


VI

Любов, коли я вирвуся з неволі
Жорстокої твоєї,
Довіку я не знатиму недолі.

Я дівчинкою вийшла молодою
Навстріч тобі не для війни, для миру;
Довірливо усю я склала зброю,
Впевняючись на нашу дружбу щиру,
А ти напала, зрадивши довіру,
I, стомлена борнею
I зранена, уже лежу я долі.

I ти мене в кайдани закувала,
Не зглянулась на сльози і докори.
I віддала, як бранку, на поталу
Тому, хто народивсь мені на горе;
А в нього серце горде і суворе,
Обковане бронею, -
Ніщо йому мої жалі і болі.

Мене не хоче слухати упертий -
Даремна мова, марні всі благання...
Несила жити і незмога вмерти,
Щодень, щомить ростуть мої страждання,
Вволи ж, любов, одно моє бажання:
Нас сіттю однією
Із ним оплутай - у твоїй се волі.

А як сього не хочеш ти вчинити,
То розв'яжи хоч вузлики надії;
Утихне, може, біль несамовитий,
I знов я світу білому зрадію,
I знов на вроду я похорошію, -
Троянди і лілеї
У мене знов пишатимуть на чолі.


VII

О Боже, я нещасна!
Невже того не зможу повернути,
Що доля одняла мені напасна?

Не знаю я, що діється зо мною,
Та серце б'ється знову
В передчутті блаженства неземного...
О раю мій, єдиний мій покою,
Скажи мені хоч слово -
Не жду я втіхи більше ні од кого,
Од тебе лиш одного...
Лише з тобою можу я забути
Журбу мою, скорботу повсякчасну.

Якась нова, незнана ще одрада
Мені бентежить душу,
Ллючи бальзам на давню в серці рану.
Жаги нової непоборна влада,
Се визнати я мушу,
Мене вже охопила полум'яно
Й тривожить ненастанно -
Незмога і вночі мені заснути
Од страсті, що палає непогасно.

Скажи ж, коли моя здійсниться мрія,
Скажи мені, мій милий,
Коли з'єднає нас палке кохання?
Я вірю - не зведе мене надія,
Та ждать не маю сили:
Нехай коротким буде час чекання
I вічним - раювання!
З тобою в парі хочу я відчути,
Яке життя чудове і прекрасне!

Прийди ж, коханий, у мої обійми -
В любовній тій розкоші
Я без вагань і без жалю потону.
Палким цілунком душу з мене вийми,
О любий мій, хороший!
А я тебе, клянуся, вже до скону
Не випущу з полону!
Як я люблю. повинен ти збагнути -
Про те моя канцона каже ясно.


VIII

Таке велике благо
Ти дав мені, Амуре милостивий,
Що я горю в твоїм огні, щасливий.

По вінця серце радістю налите
Розкошами п'янкими
I захватом любовним...
Мій вид ясний не може не явити
Усьому світу зримо,
Що в сяєві чудовнім,
В блаженстві невимовнім
В високу вись летять мої пориви
До гордої божественної діви.

Та не скажу ніякими словами
I пензлем не змалюю,
Яке моє кохання,
Не назову ім'я тієї дами,
Що палко так люблю я.
Бо наше раювання
Змінилось би в страждання.
Хай таємниці благосні покриви
Амур над нами розпростре зичливий.

Хто міг би думать, що в мої обійми
Схоплю я ту розкішну,
Ту недосяжну мрію?
Як я скажу - хто віри мені дійме,
Що я ту вроду пишну
Вже цілувати смію?
Я радості не крию,
Щасливий я, блаженний я правдиво,
Одно втаю - хто учинив те диво.


IX

Я молода, і в дні ясного маю,
Втішаючись пробудженням любові,
Я весело і радісно співаю.

Гуляю я зеленими лугами,
Де квітнуть білі лілії і рожі,
Де розпустились золотунці гожі;
Іду й рівняю з пишними квітками
Того, кого люблю я до нестями:
Коханому моєму юнакові
Я віддана без міри і без краю.

Коли побачу де найкращі квіти,
На того схожі, що його люблю я,
Я їх зриваю й ніжно їх цілую,
Готова душу їм свою одкрити
I про кохання з ними говорити,
I волосом своїм тонким, шовковим
Вінок із тих квіток перевиваю.

Люблю квітки за їхню милу вдачу,
За пишний цвіт, за аромат духмяний,
Ще більш за те, що образ той коханий,
Мов наяву, в подобі їхній бачу.
Мою любов глибоку і гарячу
Не висловить ніколи жодній мові:
Не треба слів - про неї я зітхаю.

Та то не ті гіркі й тяжкі зітхання,
Які, бува, терзають серце горем,
Жалем його пригнічують суворим:
Ясні й легкі, мов вітерця дихання.
Вони долинуть до мого кохання...
До мене прийде лицар мій чудовий
Перш, ніж гукну: "Прийди, бо вмру з відчаю!"


X

Якби любов без ревнощів бувала,
То жодна жінка в світі
Щасливістю мені б не дорівняла.

Коли красу, і силу,
I юність ми цінуєм в кавалері,
I ніжність, і ласкавість,
I душу горду й смілу,
I розум, і дотепність, і манери,
Й веселощі, і жвавість,-
То можу я сказати всім на зависть:
Сі цноти розмаїті
В тому злились, кого я покохала.

Але як подивлюся,
То всі жінки такі ж, як я, розумні
I теж того шукають;
I я уже боюся,
I душу точить вічний страх і сумнів,
Що всі його бажають,
На скарб мій любий очі поривають...
Нема такої миті,
Щоб я із того горя не зітхала.

Якби я мала певність,
Що він так само вірний, як і гарний,
То зроду б мою душу
Так не терзала ревність...
Та бачу я, що острах мій не марний,
I я його не зрушу;
Щодень, щомить я стерегтися мушу,
Щоб милого у сіті
Суперниця лукава не впіймала.

Я всіх прошу - на Бога,
Хороші ви мої жінки й дівчата,
О, будьте милостиві,
Не надьтеся на нього,
Не важтеся його перелюбляти,
Спокусниці звабливі,
Бо буду я страшна в своєму гніві:
За любощі розбиті
Гірким плачем поплатиться зухвала!

З драми "Троїл і Крессіда"

Агамемноне,
Великий вождь, міцна підпоро греків,
Ти наше серце, і душа, і дух,
Якому всі ми мусимо коритись
I мислю, й ділом, - вислухай Улісса.
Я схвалюю цілком промови ваші,
Твою, найстаршого у нашім війську,
Й твою, найстаршого між нами віком.
Повинна б Греція слова вождя
У мідь чи бронзу вкарбувать навіки,
А Нестерове слово срібнолите
Хай ланцюгом незримим, та кріпким,
Немов та вісь небесна, прикує
Проречисті уста до грецьких вух.
А все ж і ти, великий, і ти, мудрий,
Послухайте, що скаже вам Улісс.
Твердині Трої вже давно упали б,
I меч у Гектора із рук би випав,
Якби у нас був лад.
На жаль, немає єдності у греків.
Погляньте: в полі неладом стоять
Намети наші, і такий же нелад
У нас в думках. Коли круг ватажка
Не скупимось, як бджоли коло матки,
Який там буде лад? Як вождь у масці,
Ти розбереш, хто вождь, а хто підлеглий?
Недаром же і небо, і земля,
I всі планети зберігають лад,
Порядок, ступінь, форму, послідовність,
I поведінку, й звичай, і закон.
Отож і сонце в величі пишає
На сяйнім троні над планетним роєм
I поглядом цілющим береже
Од дії зловорожих нам світил,
Мов цар який, добра і зла пильнує.
Якби ж планети із орбіт зірвались
I шкеребеть пішли - то скільки лих
I знамень в світі сталось би, які б
Пішли бунти, потопи, землетруси,
Які жахи й страхіття, урагани,
Гвалтовні переміни й потрясіння
Основ ладу і спокою в державах!
Коли щаблі зламаються в драбині
Високих задумів - пропало діло!
Чи то ж устоять без щаблів порядку
Громади, школи, братства у містах,
Торгівля супокійна із замор'ям,
Родинне право, право первородства,
Повага віку, скіпетри й корони,-
Чи все оте устоїть без ладу?
Розбий оті щаблі, розладь ті струни -
Настане дисгармонія як стій.
В тім сум'ятті розбурханії хвилі
Заллють весь суходіл, перетворивши
В гамулу цю міцну одвіку твердь;
З недомислом з'єднається насильство,
I нелюд-син уб'є свого вітця;
Скрізь правом стане сила; правда й кривда,
Що їх судити має правосуддя,
Змішаються, і щезне справедливість.
Тож сила стане всім, вона перейде
В сваволю, а сваволя у жадобу;
Жадоба ж, той усежерущий вовк,
За допомогою сваволі й сили
Світ пожере, вкінці й себе саму...
Великий Агамемноне, коли
Порядок занедбаєм, прийде Хаос.
Де б уперед іти, а ми, як раки,
Назадгузь ліземо. Коли вождя
Не слухає його заступник перший,
А того нижчий чин, того ще нижчий,-
Ми маємо загальний вже непослух,
Що шириться, немов лихая пошесть,
Мов лихоманка та, нас трусить розбрат,
Труять нас завидки. Оця ж хвороба
Рятує Трою.
Хто винен в тім, що Троя й досі ціла?
То неміч наша, а не їхня сила.


Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К., Дніпро, 1990

МАНДРІВНИК

Я в двері стукаю і плачу одчиніть

Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу

Як хмари нурились хисткою мілиною
З сирітським кораблем в безодню огневиць
Те каяття німе ті голосні жалі
Ти пам'ятаєш

Ті риби вигнуті ті понадморські квіти
Була як море ніч
Куди впадали ріки

Я пам'ятаю я-то пам'ятаю

Одного вечора я завітав якось

До невеселого трактиру
Із дальньої стіни у небо рвавсь Христос
Хто мав там ласицю
Хто грався з їжаком
Хто в карти грав
А ти мене забула

Вокзалів гамірних ти згадуєш сирітство
Ми каруселили по них за містом місто
Здавалось ті міста ригали сонцем уночі
Матроси й ви жінки похмурі мої товариші
Хоч ви згадайте
Жили два матроси нерозлийвода
Дружба є дружба то й говорить шкода
Молодший помираючи на бік похиливсь

Супутники мої
Дзвінки вокзальні електричні співи жниць
Візки з різниць полки безлічні вулиць
Мости-кавалеристи ночі сизо-алкогольні
Міста що бачив я жили як божевільні
А пам'ятаєш ті околиці заплаканих пейзажів череди

Лягли під місяцем од кипарисів тіні
Стояв і слухав я в передосінню ніч
Птаха тужливого несамовитий клич
I річки журної невгавне хлюпотіння

Вмирущі по воді пускали аж до гирла
Неситі погляди що гинули з жаги
Але між хащ і зіль мовчали береги
Лише потойбіч десь блищало верхогір'я

Тоді без гомону без гуку і яси
Пройшли повз гору ту прудкі якісь примари
У профіль голови розпливчасті тримали
Наваживши вперед примарливі списи

Титанились як стій а потім враз маліли
По прямовисній прослизаючи стіні
По-людськи плакали часом бородані
Жалкуючи про світ їм тільки зрозумілий

Кого ще впізнаєш на давніх фотографіях
Ти пам'ятаєш як бджола в огонь упала
Було це пригадай як літа пал потух

Жили два матроси два тіла один дух
Старший на шиї залізний мав ланцюг
Молодший світлі кучері в коси заплітав

Я в двері стукаю і плачу одчинітъ

Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу


Переклав: Микола Лукаш

МАРІЯ

Ти танцювала тут малою
Меткий загонистий матльот
Чи затанцюєш і старою
Задзвонять дзвони всі ульот
Коли ж ти вернешся Маріє

Навколо маски мовчазні
А музика така далека
Мов з неба ангелів пісні
Любити хочу вас але любити злегка
Так тужно й радісно мені

Йдуть вівці йде сніжок лапатий
Чи то срібло чи то руно
Ідуть по вулиці солдати
Чом не дано так як давно
Мені це змінне серце мати

I кучері кохані ці
В чиї вони потраплять руки
В'юнкі на морі баранці
I ці твої кохані руки
Осіннє листя на ріці

Над Сеною так любо йдеться
З старою книжкою в руках
Журба з рікою рівно ллється
Тече тече й не витіка
Коли вже тиждень той минеться


Переклав Микола Лукаш

I
В опері сьогодні бал —
Всяке хоче бути гостем,
Бо дає той бал не хтось там —
Сам державний принципал.
Клеопатри й Аретузи
Нашвидку перуть рейтузи,
Скрізь по місту люду тиск,
Дзенькіт шпор і касок блиск,
Скрізь шикуються жовніри,
I гусари, й кірасири,
Коні дибляться і ржуть,
Без угаву юрби пруть,
Аж ревуть автомобілі —
Пробки скрізь, ні верть ні круть.
Вина грають нетерпляче,
Модне панство як не плаче —
Всюди черги в перукарні,
Мліють панночки шикарні:
Жижки-дрижки балу ждуть.

На афіші — вождь верховний,
У театрі квітів повно,
Всюди розкіш, де не гляньсь,
Блиск, і шик, і лоск, і глянс...
Ось на сходи мармурові
Стелять килим пурпуровий;
Розпорядник, грубий гриб,
Галасуючи, охрип,
Поліцмейстер пружним кроком
Походжає, мружить око;
Ну й статура, ну й фігура,
Ну й бравура — c'est si beau,
Над'їжджають шуби, фраки,
Макінтоші, шапокляки,
Там краватки, тут жабо;
Скрізь снують шпики-філери,
Як холери, їй же бо...

Увихаються філери,
Матюхаються шофери:
— Куди прешся, осади,
Розтуди твою туди! —
Над'їжджають горностаї
Й чорнобурки,
Барбароси, оксенстьєрни
Й люксембурги,
I «фіати», і «ролс-ройси»,
Й «мерседеси»,
Пишні бюсти, аксельбанти,
I грандеси,
I бульдоги повноважні,
I тер'єри,
I шиньйони, і шиншили,
I венери,
I бурбони, й чемберлени,
I медалі,
Еполети, і лампаси,
I так далі,
Генерали й адмірали,
Й інша братія,
Можновладці, товстозадці,
А!
Ри!
Сто!
Кратія!
Раз!
Два!
Ура, панове!
I знову й знову —
Ура, панове!

У гардеробі
Публіки — пробі!
Із номерком! Без номерка!
I дама в люстерко
Іще раз зирка,
Іще раз помадою губи торка,
I знову стане —
Підправить кудрі.
I знову гляне —
Підбавить пудри,
I вже — до ложі, до партеру,
I філер морга філеру,
Наліво, направо, налі, напра,
А в центрі вже музика гра,
Музика гра! Музика гра!

Грімко гра музика-зика,
Стоголоса, стоязика,
Мідно, срібно, джазко, різко,
Блиском плюска, брязком бризка;
Всіх прибулих ловлять сітьми
Б'ючі, звучі, рвучі ритми.
Вже взялись месьє за дам
I вже — дай! Дам, дам!
Зір, як магній, миттю жахне,
Мов кастетом раптом трахне,
Туберозно б'є у ніздрі,
Тягне спорзно в льоті бистрім
Плоть на плоть і хіть на хіть...
Скоком-боком хить та хить,
Дриг та дриг ногами-гами,
Гене орде дзенька нами,
Панна тонно шилить губки,
До партнера щирить зубки,
На маестро зизом зирка,—
Гра музика, гра музика!..

ІІ
Всі астрóноми Європи
Чудо вздріли в телескопи
(Голим оком не впіймав би):
На небесній тверді — мавпи!
Йде вистава балаганна
З «Одкровення» Іоанна...
Не леви, не козероги,
Скрізь лиш мавпи нечупарні
Сіють гидь без остороги
У простори планетарні.
Розгойдали сфери горні
Мацапури ці потворні;
Кожна скаче, в'ється, гзиться,
Ськається, як в себе в клітці,
Виставляє — всі дивіться! —
Розрум'янену гузицю...
Звір єдиний в зодіаці —
Мавпа може й задаваться!
Під несвітським тим кошмаром
Хороводять зорі шпарко;
Бал у опері недаром
Розгоряється пожаром —
Небу жарко, небу жарко!

III
А на сцені Сатанелла
Зорі ловить тамбурином:
Тарантелла, тарантелла
Метеорним током рине...
Сатанелла — кулька ртуті
У космічній каламуті,
Сатанелла — веремія,
Блиску смуга, іскор фуга,
Срібним сяєвом струміє
Стану й стегон центрифуга...
«От стервига — чисто дзига!»—
Шпиг підморгує до шпига.
Сатанеллу місяць викрав,
Зніс у небо громовинно
I повис над залом прикро
Блискотливим тамбурином.
Але ось — нові забави,
Сцена світиться без смерку,—
Там злітають білі пави
Феєричним фейєрверком,
Там біжать рожеві свинки
(Балетмейстера новинки!),
Вичеберюють ці чучі
I мачичі, і качучі
З диким вереском і виском,
Так же хвацько,
Так же хвисько!
Потім місяць на Таїті
I гітари на Гаїті,
Потім тенор Печалотті
Серенаду нявка Лотті,
Потім пара — Пітт і Кітті:
Б'ються клоуни в лахмітті
I співають:
«I am Pitty,
I am Pitty,
I love you, Kitty!»—
Та у вухо, та по писку,
Так же хвацько,
Так же хвисько!
«Гля, що вигадав, латрига!»
Шпиг підморгує до шпига...
Животом вихля гітана,
Надить в рай магометана;
Із мандрилячим ревінням
Під банановим ботвинням
Зліз кентавр на кентавресу,
Між музик, для інтересу,
Огир дибиться картинно,
Рже конячу каватину;
Між сиренами в басейні
Виграє Сілен веселий...
Браво! Браво! Браво! Браво!
Як цікаво! Як яскраво!
Сотні тіл в одно з'єднало,
Диким шалом обуяло!
Масно, спорзно, хтиво, жваво,
Браво! Браво! Браво! Браво!
Спорзно, хтиво, зло, зухвало,
Мало! Мало! Мало! Мало!
Хол чи зал, партер чи ярус,
Скрізь та сама буїсть, ярість!
Все вирує морем п'яним,
Гуртовим левіафаном,
Многозадим павіаном,
Птерозавром-великаном,
Шампанканом, панканканом,
Адом, гадом, влад, без ладу —
Всі танцюють до упаду,
До упаду,
До упаду!

IV
У буфеті — жлуктанина,
Безупинна лопанина,
У Бурбона в шлунку тоне
Смачно смажена свинина,
На тарілці в донни Анни
Аж реве «телець закланний»;
Шах в оточенні французок
Тлить баранячий огузок;
Нахабідзе, князь мінгрельців,
Видув рому два графини
Й помилково ткнув видельцем
В бюст графині Дистрофіні.
Плачуть жиром качки-дички,
Верещать в зубах індички,
Трохи далі — за кав'яром —
В'ється панство роєм ярим;
Хто допався — усміхався,
Ненажерно запихався,
Не один барон і князь
Маже губи в чорну мазь,
А білугу жруть сирою,—
Котрі, звісно, при здоров'ю...
(«Ще, гляди, поїде в ригу!» —
Знишка шпиг моргає шпигу).
Граф Манджарі із П'яченци
Тягне сарняче стегенце,
Естергазі, п'яний в дошку,
Всіх ковбас набрав потрошку
Та, спіткнувшись по дорозі,
Бух у соус панні Розі!
I сміються всі бурбони,
Аж трясуться аксельбанти,
I снуються скрізь гарсони —
Мотомехофіціанти.

А в навколишніх готелях,
Де задарма, де за шеляг,
На загальнім бальнім фоні
Скрізь дуети сексофонні.
Шпиг моргає до щвейцара:
«Примічай, яка де пара!»
Просто з балу пишні кралі,
Та у шалі, та в вуалі,
На часинку втишить пал,
На хвилинку — й знов на бал.
Князь Сапіга й Травіата,
Оксенстьєрна й пані Ада,
Зільберштейн і донна Рада —
Півгодинки, пару па!
Потім знову у громаду,
Всі танцюють до упаду,
До упаду,
До упаду!
Всі танцюють до упа...
Льотом линуть «мерседеси»,
Аксельбанти і грандеси,
I бульдоги, і тер'єри,
I шиншили, і венери,
Чемберлени й генерали,
Еполети й адмірали,
Дипломати і медалі
I так далі...
Шик!
Блиск!
Ех!
Чудово!
Раз!
Два!
Ура, панове!
Браво, панове!
Мало, панове!
...Раз... Два... Друга, панове...

V
Б'є вже друга, ніч — як циган,
Шпиг підморгує до шпига,
I на сцені, і у залі,
На горищі і в підвалі,
У вбиральні, в костюмерній,
У курильні і в гримерній,
У фойє і у буфеті,
В гардеробі і в клозеті,—
Скрізь філер, агент чигає,
Шпиг до шпига, знай, моргає...

У дежурці ловлять гави
Два приватні, три лягаві,
Позіхають та базікають,
Походжають та триндикають,
Сюди-туди проходжаються,
На штиблети роздивляються.
Словік з третього участку
Виставляє жовті хвастко —
Чорні зношуються швидко,
Та й негарні — глянуть гидко.
«Що там жовті? Хвастать нічим! —
Каже Мацек, що при слідчім.—
Ні, мої таки найлуччі —
Гостроносі та лискучі!»
Шульц обох убив, сказавши,
Що у нього верх із замші:
«Другий рік ношу, панове,
I вважайте — ніби нові!»
Ваньчак, шпик на кличку Швиндя,
Хвалить ваксу марки «Індія»
I насвистує із хистом:
— Удібінді, удібіндія...—
Детектив приватний Машек
У коричневих гамашах
Позіха: «Закурим, Швиндя?»
Удібінді, удібіндія...

VI
Б'є вже й третя, день покволом
Устає над сонним полем —
Світ світає...
Овоч сонця дозріває,
Світло темінь розриває,
В гаї пташка спів заводить,
Грає вітер з яриною...
До столиці йдуть підводи
З новиною.
Гарби сунуться рипучі,
Люди хиляться дрімучі...
На березах білостанних
Шелестить зелене листя,
Йдуть підводи раннім-рано
В передмістя.

Грузовик реве, підводи
Обганяє
I рожевий на бруківці
Пил збиває.

Йдуть тітки, сухі й поважні,
Босі, ясно,
На базар несуть сметану,
Сир і масло.

Крикнув півень, другий, третій
Із-за тину.
Діти в череду погнали
Вже скотину.

Ось іще одна машина
Проревіла;
Дід на торг веде корову:
Окривіла.

Йдуть вози, скриплять, хиляються
З боку на бік,
Люди сплять — не сплять, валяються
З боку на бік.

Спить в рову, в траву уткнувшись,
П'яна ряжка,
На леваді кінь пасеться,
Путом брязка.

На дзвіниці киснуть дзвони
Од безділля,
Під хрестом у огорожі
В'яне зілля.

Дядько в спідніх вийшов з хати
За повітку,
Мружить очі ізпросоння,
Мне борідку.

Онде школа на майдані,
В школі парти,
В кожнім класі чорні дошки,
Гарні карти.

Йдуть співаючи на муштру
Новобранці:
«Ой заграли сурми, ой заграли мідні
У неділю вранці...»

Йдуть вози, риплять колеса...
Ну, вже близько...
«В місті ниньки добрі ціни
На редиску».

Щиплють травку білі кози
Вименисті.
Сизий дим і пил злотистий —
День над містом.

Сонце червінню залляло
Все в тісній міській юдолі...
Шпиг, підвішений над залом,
Задрімав у жирандолі.

VII
По вулиці Переможців,
Каяфи і Месії,
По Сивій, по Святій Теклі
I пророка Осії,

По Кримській, по Дикарській,
По Гномській, по Стародівській,
По Мишачій, по Коцарській,
По Ново-Лукашівській,

По Сорокового Квітня,
По бульвару Місійнім —
За місто йдуть обози
Асенізаційні.

Із вікна мезоніна
Якась гладуха питає культурно:
— Котра година, пане гівновозе?
— П'ята, пані курво!

Золотарські обози
Їдуть далі і далі...
Закурила гладуха,
У вікно виглядає.

Навпроти — дім червоний
Недавньої споруди,
Іще не отинкований,
А вже живуть там люди.

В однім вікні красуються
З вишнівкою сулії,
А за вікном, гойдаючись,
Балончик рожевіє.

Он на балконі заєць
Висить догори ногами,
В останній раз любується
Перевернутими лугами.

А на другім балконі
Пузань зітхає тяжко,
Знічев'я в небо дивиться.
Застібує підтяжки.

Внизу — кіно, реклама:
Фанерний Чарлі Чаплін...
Поліцай на велосипеді
Їде ходом неквапним.

На тріснутій вітрині
Будинку моди «Лоло»
Видно шматок газети:
Літери ІДЕОЛО...

Ось вивіска перукарні
Із кучерявим франтом,
По другий бік — табличка
З докладним прейскурантом.

Таксі біжить за місто,
По брукові підстрибує;
У пасажира вудка,
Отож, мабуть, по рибу.

З сосисочної пара
Угору йде, як хмарка...
В вікно гладуха дивиться,
Докурює цигарку.

VIII
Уночі — лиш у касах станційних,
Апатичні, ледь чутні, спокійні,
А в картярнях — азартно громаджені в кучі,
А в борделях — падлючі, липучі, текучі,
А в шантанах — шампанно-шипучі,—
З блиском дня розворушені і нашорошені,
Брані, давані, крадені, зичені, прошені,
Розточились по світу
Роз'юшені гроші.
Із кишень, з гаманців, із шкатулок
До шухляд, портмоне і кишень,
За хліб, за трамвай, за притулок,
За шпінат, за шпагат, за жень-шень,
До кас і з кас,
За мито й промито,
Із міста у місто,
В повіт і з повіту,
За світло, за газ,
За дрова, за гас,
До банків, крамничок, до баз і до кас,
А з баз, із банків, із кас, із крамничок,
До кравців, офіцерів, актрис, провідничок
I знов од актрис до шевців і кравців,
Од шоферів, монтерів до продавців,
За курс, за стіл, за гоління, за дріт,
За сіль, за спів, за цеглу, за шріт,
Від пекаря до токаря, від токаря до аптекаря,
Від аптекаря знов до цирульника й пекаря,
I знов,
I знов,
Ще раз і сто раз,
За квиток, за ніж, за воду, за газ,
За гармату, гірчицю, підкову, протекцію,
За зуб, за шлюб, за гроб, за лекцію,
За клямку, за кліпси, за баржі, за біржі,
За папір, на якому пишу я ці вірші,
За ручку й чорнило, за шрифт і за друк,
За бомбу, за румбу, за рибу, за брук,
Поету — за хист, за імення, за час,
Усім за все, з кишень і до кас,
Із кас до кишень, далеко і близько,
Лабіринтом заплутаним, ворушким муравлиськом,
Чорториєм вируючи, смерчем вибухаючи,
Ростучи і спадаючи, киплячи і всихаючи,
У мільйони розбухлі й на шаги розпорошені,
Закружляли диявольськи ненажерливі гроші.

Ад'ютанти діянь, починань і завершень,
Атакують Верден, завойовують Цешин,
Пливуть трансатлантиком до Порто-Ріко,
Пливуть риштаком по вулиці Дикій.
Булка — гріш,
Війна — мільярд:
Цок!
Бух!
Девіз:
«Бонапарт».
«Станьмо в незламне
Крицеве коло!
Гарт,
Дух!»
ІДЕ
ОЛО...
В'ється Левіафан злотолуский,
Перевивається на срібні молюски,
Копишиться вошками, вистрибує блішками,
Повзе більйонними багатоніжками,
Скрізь гроші, як воші, в кишенях кишать,
Мишвою шамочуть, щурами пищать,
Залазять у душу, там шашелем шиються,
Риються, криються, віються, сіються
I знову зливаються в люту потвору,
Що, плодячись, пнеться все вгору і вгору,
Од міста до міста, од двору до двору,
Мільярдно кружляє од біса до чорта,
Од чорта до біса безкраїм сувоєм,
Суне нахабно лепрозним ескортом,
Яросно скаче пархатим конвоєм.

IX
Везуть до міста із села
Хліб, овочі і м'ясо,
Везуть із міста до села
Взамін фекальну масу.
За шлагбаумом розминулись
Два обози,
Як весілля з похороном,—
Сміх і сльози!
Завезено зелень на ринки столичні,
На поле — свіже угноєння...
Країна встає,
Щоб виконать гідно роль історичну,
Якої вона удостоєна.

X
Тою роллю без краю вдоволені,
Журналісти всю ніч фугували:
Ідеоло — ідеоло — ідеоло —
А гуляки серед зали
Танцювали, гопцювали,

гарцювали,

дрібцювали...
А вже люди всюди встали:
Скот в різницях забивали,
Ятки з крамом розбивали,
Карабіни набивали,
Воріженьків убивали,
Ближнім зуби вибивали,
До хреста їх прибивали,
Руки, ноги одбивали,
Грошенята все збивали
Та банкноти друкували,
Друкували, друкували:
Геть недолю, злидні й голод!
Хай пишає все навколо,
Квітне праця й капітал!
Ідеоло — ідеоло —
Ах, який чудовий бал!
Ідеоло — ідеалі —
Станьмо всі міцніш за сталі!
Гей, до гурту! До громади!
Гей, до бою! Гей, до влади!
Духу, дії! Що в словах?
Трах, бах по головах!
Пуляй, заряд,
Гуляй, приклад,
Валяй, наряд,
Стріляй підряд
Всіх, кому наш лад невлад!
Раз!
Два!
Ура, панове!
Духу, панове!
Дії, панове!
Раз! Два! Соло! Соло!
Панна Тютька й граф Рамоло!
Гоп! Туп! Святі скрижалі,
алі,— алі,— алі,— алі,
I складальники повсюди
Крупним кеглем набирали:
ІДЕОЛО, ІДЕОЛО
Ідеоло ідеалі
Тралі-валі, тринди-риндія,
Удібінді, удібіндія!
Дай! Дам! Оля й Толя
П'ють лікерчик коло столу,
А машина смале й смале:
ІДЕОЛО, ІДЕОЛО
Мало мало соло соло
Мало соло мало браво!
Пунш, коктейль, із ромом кава,
За куліси напівголу
Тягне Дусьо міс Віолу.
А надворі в цій порі
Вже кричать газетярі:
«Бал в театрі оперо...!»
«Видатна ...сторична ро...!»
«...шавський вісник! для нароо...!»
«...більша ...дія цього рооо...!»
«Ідеоло десять грооо...!»
«Повний опис без скороооо...!»
«...жавний вісник! Всі подроооо...!»
Хвалить всяк своє добро!

XI
Знов ротаційка гігантом відтискує:
ІДЕ
ОЛО
«Почім
редиска?»
Мудрі
Кадри
Духу
Дії
«Прошу на десять грошів олії»
Меч
Хрест
Дух
Історії
«Прошу на десять грошів цикорії»
Духу
Історії
Мудрі
Кадри
«Зважте, будь ласка, півкіло лярду»
Голову вгору
Нація пава
«Порцію морозива, прошу пана»
Чудо
Розквіт
Диво
Цвіт
«Обер, ще одну пляшку на лід!»
I — трах! Бах! Пустіє площа,
Брили бруку кров полоще...
Мах-мах палашами,
Туп-туп копитами!
Рубай,
Січи,
Валяй,
Топчи!
Та й сам мовчи,
Втихомирюючи!
Раз!
Два!
Ура, панове!
Мало, панове!
Взять їх у руки!
Трах! Бах!
Сонце на бруку!
Вбитий на бруку!
I кров на бруку!
I враз — джаз!
I гра музика,
Стоголоса,
Стоязика,
Мало соло
ІДЕ
ОЛО
I танцюють всі навколо!

I враз — дивіться! Яка сенсація!
Браво, дирекціє! В ложах овація!
Гігантською гусінню, мезозойським глистом,
З золотолуским кільчастим хвостом
Вповзає до залу під лемент литавр
Король карнавалу гладкий Грошозавр,
Лускою ряхтить-мерехтить прерозкішно,
Щуряно, мишано, вошно і блішно!
Ззаду і спереду — шпиг коло шпига,
Поповзом, почовгом суне товпига.
Верхи ж на змії сидить без кульбаки
Гола, в панчохах, в циліндрі набакир,
Нігті лаковані, циці мальовані,
В оці зелений монокль придзигльовано,
А між ногами
Вогні реклами,
Фокстротно гундосить:
«Кому ще дать?
Кому ще дать?
Кому ще дать?»
Скаче на хвилі грошви розшумовано
В сяєві слави Курва — Мать!
I раптом — скопищем, стовпищем, стиском
Кинулось панство з вереском, з виском!
Слиною, піною приска з писка,
Сіпає, шарпає, скалить зубиська,
Давить і топче, розсовує крісла,
Блиска ціпками й ножами зловісно,
На закривавленім сковза паркеті,
Душиться, в'ється в розлюченім сплеті,
Щоб до голячки долізти хоч рачки,
Щоб золотої доп'ясти болячки,
I рве із чудовиська кров'ю зарошені.
Мишвою й вошвою шумуючі гроші,
Мов гайворон стерво, глита ненажерливо,
Аж ходить од реготу Змієве Черево —
Безодня криниця металу,
I сунеться далі розпусно і масно,
Хвостом злотолуским похльоскує сласно
Найбільша сенсація балу!
I все гундосить: «Кому ще дать?
Кому ще дать?
Кому ще датъ?»
Сяюча славою Курва — Мать,
Курва — Брать!
Курва — Стать!
«Не бал, а шквал! Маестро, шквар!
Тепер, товстуне, соло!
О ІДЕОЛ! О ІДЕАЛ!
Солоденьке, золотеньке ІДЕОЛО!»

Раптом туш під стелею — бац!
Фото блискавкою — клац!
Як це сталося? Не встиг
І моргнуть до шпига шпиг —
Все пропало,
Всіх не стало,
Всіх мов лизнем ізлизало
(Чорт — хапун і злодіяка)!
Вже й по балі.
Пусто в залі.
З сміху мавпи поспадали
З каруселі зодіака.

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

ПОЕТИ, ЗІБРАВШИСЬ ЮРБАМИ В КАВ'ЯРНЯХ,
ОБГОВОРЮЮТЬ НОВИЙ ЗБІРНИК ВІРШІВ


По-перше,
Вірші недовершені,
По-друге,
Все недолуге,
По-третє,
Як у газеті,
По-четверте,
Утерте,
По-п'яте,
Нуднувате,
По-шосте,
Надто просте,
По-сьоме,
Давно знайоме,
По-восьме,
Незносне,
По-дев'яте,
Ми читали через п'яте-десяте,
По-десяте,
Див. по-дев'яте,
По-одинадцяте,
Дурного не переіначите,
По-дванадцяте — дев'ятнадцяте,
Так і ми вмієм квацяти,
По-двадцяте,
Крадене все до цяти.

НА ЛІКАРНЯНЕ ЛІЖКО ПАДА СВІТЛО

На лікарняне ліжко пада світло,
я чую світу клич крізь навісні бинти.
Товариші ідуть у бій за праве діло,
товариші ідуть несхибно до мети.

На лікарняне ліжко пада світло,
але ж і смерть чигає з темноти.
Чому не можу з вами йти, братове?
Чом мушу помирать, як прагну полягти?


БАЛАДА ПРО КОЧЕГАРОВІ ОЧІ

Затихли фабрики, ущухли вулиці,
зірки круг місяця сонливо туляться,
а в місті цілому, де ніч все дужчає,
один будинок лиш очей не сплющує,
і очі ті блищать-кричать на дивні голоси,
що там, за ними, де машини, котли, підойми і паси,
робітники тугим залізом переплели собі тіла,
щоб їх очей і рук енергія веселим світлом процвіла.

«Антоніне, з електровні кочегару,
піддай-но жару!»

I Антонін — двадцять п'ятий вже рік —
відчиняє топку навиклим рухом,
а звідти рветься блиск і сик,
червона полумінь яро жбуха.
Вогнетривкими руками, лопатами повними горне
кочегар до вогню вугілля чорне,
а що світло родиться лише від людини,
раз у раз і очей своїх шмат докине,
і ті очі ясні, наче квіти блакитні,
руслами дроту над містом пливуть —
в кав'ярні, в театри, в житла привітні
сяєво радісне ллють.

«Товариші мої, з електровні робочі,
чудна в мене жінка, я вам скажу.
Коли я їй у вічі гляджу,
вона плаче і каже, що в мене очі
стали такі, як у поторочі.
Коли ми із нею побралися,
мав я очі, як два калачі,
а тепер, як в порожній тарілці, зосталися
лиш дві крихти дрібні на лиці».

Товариші його сміються зморено
і в ніч зажурену електрозоряну
пригадують жінок своїх на мить,
яким здається все, що чоловік на те лиш створений,
щоб їх любить і ними тільки жить.

А Антонін — двадцять п'ятий вже рік —
шурує в топці (лопата все важча, на диво).
Не годен жінки збагнуть чоловік —
інакша у неї правда, хоч теж правдива.
Засипле вугілля, цвітом очей притрусить,
хоч сам того, може, не знає, а так робити мусить,
бо чоловік очима понад землею ширяє,
хоче обняти ними гони її безкраї,
сонцем і місяцем зразу хоче її осягти,
плідним промінням любові в брами її ввійти.
I враз Антонін, кочегар мозолисторукий,
відчув двадцять п'ять років тої утіхи й муки,
що очі йому краяв огненний лютий ніж,
спізнав, що, мужньо проживши, вмирати слід ще мужніш,
і крикнув на цілий світ у ночі бездонний глиб:
«Товариші мої, з електровні робочі,
я не бачу,— осліп!»

Злякались друзі, збіглись,
під руки узяли його,
крізь ніч одну і другу
додому повели його.
На прузі одної ночі
плаче жінка з дитям,
на прузі другої ночі —
розтвір небесних брам.

«Антоніне,
муже мій єдиний,
чом ти вернувсь такий
нещасної години?
Навіщо ти кохавсь
із дівкою проклятою,
вогневою своячкою —
залізною лопатою?
Чому завжди бува
любові дві в мужичини:
одну він убива,
а від другóї гине?»

Сліпому того не чути, його поглинає тьма,
обсотує безжально, нещадно обійма,
зранене серце хоче вискочить з клітки грудей —
може, де в цьому світі кращий притулок знайде,
а над чорною сліпотою весела лампа блись-блись,
ой то ж не весела лампа, то очі, очі чиїсь,
твої то очі, що світу щиро себе віддали
і непогасним світлом навіки процвіли,
то сам ти, кочегаре, на себе так зориш,
піднявшись над тлінним тілом, хоч ніби сліпий лежиш.

Робітник умирає,
праця — вічно жива,
Антонін погасає,
лампа тихо співа:

«Жінко, жінко моя,
не плач!»


ПОДОРОЖНІЙ МОВИТЬ

Люблю зорі,
бо вони схожі на брукові камені —
аби я ходив по небу босими ногами,
то об них поранився б.

Люблю брукові камені,
бо вони схожі на зорі —
од рана аж до вечора
світять мені дорогу.

ПОКОРА
Я стану малим-малим,
найменшим на цілім світі.

Порану, на лузі, літом
зійдусь з найдрібнішим цвітом,
злебедію, обнявшися з ним:
«Босий мій хлоню
в росі крапчастій,
небо обперлось об тебе долонню,
аби не впасти».

ЖНИВА

Сонце — великий поет,
воно написало чудову поему
золотим пером
на нашій землі.

Чоловіки в білих сорочках,
жінки в червоних хустках,
діти при маминій спідниці
і тут, і там, і ген —
цілісінький день
одно читають, одно читають.

На пагорку за полем
і я хочу проказати ту поему
так гучно,
щоб усі діди в селі на поріг повиходили
і слухали, що написало сонце,
але слова такі великі,
що не пройдуть моїми устами,
лиш мені все здається, що я —
колос на ниві,
буква в рядку,
знак оклику!


ПОЕТЕ, ОДІЙДИ!

Поете, одійди!
Закинь усе,— візьми лиш рискаля
й перекопай той лан од цвинтаря до обрію,
засій його ізвечора любов'ю доброю,
щоб ранок сяйно-золотий вродився,
а в ньому щоб поет ні на що не згодився,—
бо люди геть усі
уміли б плакати й співати.


НЕВІРНА

Очі терновії,
а серце рутяне.
Казала: «Ждатиму,
ти ж не забудь мене».

Гра хвиля з хвилею
навпроти місячка,
а вірна милая
лежить самісічка.

Од жалю-спогаду
душа намлілася.
Любов не з погляду,
любов із тіла вся.

Вона по берегу
мов та мара блука,
аж тут моряк-юнак
зійшов з кораблика.

З заліза руки мав,
з заліза якоря,
зирнув на дівчину —
вже їй ніяково.

Дві ночі плакала,
сумна і злякана,
на третю слухала
сича-пугукала.

Гукнув-пугукнув їй
над самим серцем сич,
і в неї в серці вмер
той, хто в нім жив раніш.

Умер із вірністю,
з любов'ю — Боже збав!
Четверту ніч моряк
в неї на грудях спав.

На білих хвилях двох,
що вічно піняться.
Але й тобі любов
непевна спільниця...

Ти не здобув її,
зальотний орле мій,
бо серце дівчини —
то небо зоряне.

Те небо не твоє
і зорі не твої,
владає ніч ними
на віки вічнії.

НА РЕНТГЕНІ

Це не Фаустів кабінет, де диявол являється чоловіку,
це рентгенапарат з магічною красою двадцятого віку,
ультрафіалковий промінь пронизує тут оболонки і м'язи,
тіло людське розкривається тут, як шифрований лист — до останньої фрази,
бо тіло нині душа, і на ньому написано досить прозоро,
чи людина вродилась на щастя а чи на горе.

«Докторе, так мені тяжко, здається,
що давить у грудях свинець, а круг серця гадина в'ється.
Одчиніть тим промінням тіло моє бідне
і скажіть, що воно там усередині видно».

«Бачу, робітнику, твої легені,
розписані димом і сажею в фабричній геєні,
чую в них свист трансмісій і шум верстатів,
знаю, що змора і злидні не хочуть од тебе одстати.
Бачу, робітнику, легені твої порочні,
голодом змучені, туберкульозом поточені.
Ти помреш».

«Неміч і смерть — нелегкий тягар, казати нема що,
та, мабуть, єсть у моєму нутрі щось іще тяжче.
Лікарю, глибше у глиб просвітіть
тіло моє бідне
і скажіть, що воно там усередині видно».

«Бачу, робітнику, твое серце,
втоптане в камінь нещасне зеренце,
що страх як хотіло рости і цвісти,
в світі здоровім життя засягти,
де люди родину мати могли б,
для неї свої руки міняли б на хліб
і їли б зі столу, на який сонце світить.
Бачу, робітнику, серце твоє роздерте,
а серцеві, серцеві легше померти,
аніж не любити».

«Знаю я, лікарю, й цей тягар,
та десь іще важча вага наляга.
До дна просвітіть тіло моє,
погляньте пильніше, що воно є.
Як випаде з мене ота вагота,
вона, здається, весь світ захита!»
«На дні я бачу ненависть».

ХОР ЕЛЬФІВ
Теплий легіт тихо віє
I зелений пестить лан,
Сонну землю звільна криє
Запашний нічний туман.
Загойдаймо жаль у серці,
Мов в колисці маленя,
Очі страдника, мов дверці,
Зачинімо світлу дня.

Зорі злотні, зорі срібні
Зазорілися, яркі,
I великі й дрíбні-дрíбні,
I далекі і близькі.
У озер дзеркальнім лоні
Заяскріли, повні чар,
А на мирнім небосклоні
Плавле місяць-володар.

Горе й радість — все в минулім,
У безодні забуття:
Віруй, віруй серцем чулим
В день новий, нове життя!
Он долина зеленіє,
На узгір'ї мріє гай,
I на нивах зримо зріє
I хвилює урожай.

Щоб бажання всі здійснились,
Глянь у далеч ту ясну!
Пута змори вже зносились,
Скинь пусте лушпиння сну!
Встань, дерзай, не знай вагання,
Хай оспала жде юрма!
Все можливе для змагання
Благородного ума!


ХОР НІМФ

Привіт, привіт,
Наш бог, наш пан —
Великий Пан!
В тобі ввесь світ!
Ідіть, летіть стрічать його,
Піснями величать його,
Бо добрий він, ласкавий він
I любить радощів розгін.
Під неба дахом голубим
Пильнує він свій красний дім,
Але струмок йому співа,
Вітрець дрімоту навіва...
I як опівдні він засне —
Ніде й листок не шелеснé,
Замре в повітрі кожен рух,
Лиш чути квітів млосний дух;
Тоді і німфу, як закон,
Де б не була — змагає сон.
Коли ж зненацька гримне він,
Мов з неба грім, мов бурі дзвін,
Охопить душу жах німий,
Всі розбігаються як стій,
I військо в полі никне вмить,
Герой збентежений тремтить...
Тож слава, слава славному!
Хвала йому і честь йому!


МОНОЛОГ ЕРІХТО

На свято цеї ночі урочистої
Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,
Та не така страшенна, як ославили
Дурисвіти-поети, меж не знаючи
В хвалі й хулі... Дивлюся, мов біліється
Широке поле шатрами примарними.
То привиди тієї ночі лютої...
Як часто повторялась ця жахлива річ
I буде, знать, довіку повторятися.
Ніхто ж нікому владу, взяту силою,
Без бою не віддасть, і кожен думає
Під себе нахилити всіх сусід своїх,
Хоч сам не владний над своєю волею.
Тут бій відбувсь, що став великим прикладом,
Як сила переборюється силою,
Вінок квітчастий волі розривається,
I строгий лавр чоло вінчає владарю.
Помпей тут снив про щастя слави й величі,
I Цезар з ним ігрався навпереваги...
Та знає світ, яка їм доля випала.
Огні дозорні скрізь палають чéрвоно,
Земля мов дише кровію пролитою;
Принаджені такої ночі чарами,
Злетілися сюди всі міфи еллінські,
Проносяться від вогнища до вогнища
Або й сидять, казкові давні постаті...
Хоч місяць і щербатий, а розсяявся
Лагідно й світло, високо підбившися;
Примарні шатра чезнуть, ватри сúніють...
А щó це угорі за метеор такий?
Виблискує він кулею тілесною...
Живим запахло... Ну, тепер не випада мені
Підходить до живого, щоб не вшкодити -
Обтяжена я й так лихою славою...
Спускається... Надумалась - піду собі.


МОНОЛОГ ГЕЛЕНИ

На світ увесь прославлена й ославлена,
Приходжу я, Гелена, прямо з пристані,
Мов п'яна ще від плеску хвиль розгойданих,
Що з ласки Посейдона, Евра силою
Несли нас на хребтах високих, пінявих
З фрігійських піль до батьківщини берега.
Цар Менелай із воями хоробрими
Святкує там внизу своє повернення.
Тож привітай мене, високий тереме,
Що Тіндарей, мій батько, повернувшися
Від пагорба Паллади, тут на кручі звів;
Ти був у Спарті всім домам окрасою,
Як, граючись, в тобі ми з Клітемнестрою
Росли з братами Кастором і Поллуксом.
Вітайте й ви мене, о двері бронзові!
Колись гостинно відчинились навстіжень
Ви Менелаю, в величі пресвітлому,
Обранцеві моєму, нареченому.
О, відчиніться знов, я мушу виконать
Царський наказ — подружній мій обов'язок.
Пустіть мене! Позаду хай лишаються
Всі буряні пригоди й хвильні злигодні!
Відколи я безжурно дім покинула,
Подавшись в храм Цитери по обітниці,
I вкрав мене фрігійський розбишака там,—
Відтоді сталося багато дечого,
Про що так любо людям всюди славити
I так нелюбо нещасливцю слухати,
Про кого поговір у казку вибуяв.

Доволі! З мужем ми плили разом сюди,
Тепер одну до міста він послав мене;
А що на мислі в нього — не вгадать мені.
Чи буду знов дружиною, царицею,
Чи жертвою за кривду Менелаєву,
За лихоліття довгочасне еллінів?
Взяли мене, а чи в полон — не відаю.
Бо славу й долю,— двох краси супутників
Непевних тих,— двозначно прорекли мені
Боги безсмертні; й навіть на порозі тут
Вони звелись навстріч мені погрозливо.
Уже й на кораблі дививсь на мене муж
Лиш порідку й не озивався приязно,
Немов на мене він лихе намислив щось.
Коли ж ввійшли човни в сагу Евротову,
То, ледь об землю їх носи черкнулися,
Промовив він, неначе богом зрушений:
«Тут всі мої в порядку вийдуть воїни,
Огляну їх я на морському березі,
А ти їдь далі вздовж Еврота славного,
Землею благодатною, плодючою,
Скеровуй коней луками квітчастими,
Аж виїдеш на ту прегарну рівняву,
Оточену узгір'ями величними,
Де наш святий Лакедемон красується.
Приїдь, іди в високовежий дім царськúй,
Збери усіх служебок, що лишив я там
Із бабою-шафаркою обачною;
Нехай вона покаже всі скарби тобі,
Від батька в спадок дістані і надбані
Пізніш трудами мирними і ратними;
Побачиш там ти все в порядку пильному,
Цареві ж бо подоба, повернувшися,
Знайти в господі все добро-майно своє
На тому місці, де колись лишив його;
Бо раб не змінить, що царем заведено».

А далі так промовив повелитель мій:
«Коли усе, як водиться, оглянеш ти,
Візьми триніжків, скільки буде в надобі,
Й начиння все, що треба жертводієві
Для звершення обряду урочистого —
I казани, і чаші, і полумиски;
Налий води із джерела священного
В глеки високі; налаштуй доволі дров
Сухих, палких, із дерева горючого,
Та щоб ножа було як слід нагострено;
А всьому іншому сама вже лад даси».
По тих словах додому відіслав мене;
А що за животвір богам гадає він
Офірувати — так і не сказав мені:
Непевне щось! Та що мені журитися —
Нехай усе так чиниться і діється,
Як вирішать безсмертні небожителі.
Чи добрим, а чи злим здається вирок той,
Доводиться покірним бути смертному.
Не раз було, що зносивсь ніж офірника
Над шиєю похилою рокованця
Та й не спускавсь — являлось перешкодою
Втручання ворога чи й бога доброго.

Ну що ж, нехай стається те, що станеться!
Я мушу йти не гаючись у дім царський,
Давно не бачений, жагуче бажаний,
Немов утрачений — і знов повернений.
Так легко не зійду я тими сходами,
Де я гуляла жвавою дитиною.


ХОРИ ФІНАЛУ

Неба обранці,
Раю посланці,
Линьмо туди!
Гріх викупляймо,
Прах оживляймо
Всіх просвітляймо,
Возвеселяймо,
Благословляймо
В наші сліди!

Рози квітучії,
Роси пахучії,
Сяйно-живущії,
Тайно-зцілющії,
Вкрийте листочками
I пелюсточками
Вколо весь край!
Червоно й зелено
Пестися, май!
Вмерлому велено
Знестися в рай!

Цвітіння благісне,
Горіння радісне,
Живить усе воно,
Всюди несе воно
Ласку й любов.
Праведний, вірний
Світ невечірній
В висі ефірній
Тихо зійшов.

Що не належить вам,
Те й не займайте,
Що дух бентежить вам,
Те оминайте.
Воїнство, гублячим
Відсіч готов!
Владна над люблячим
Тільки любов!

Люблячий пломінь,
Лагідний промінь!
Сяєвом правди
Грішних направ ти
I, від погуби пут
Збавивши їх,
Виведи їх на путь
Райських утіх.

Кого скупає
Пломінь священний,
Той у блаженний
Сонм уступає.
Хором врочистим
Злинемо ввись!
Аером чистим,
Душе, живись!

Скелі стоять стрімкі,
Сосни шумлять дзвінкі,
Корені в них чіпкі,
Стовбури в них гінкі.
Хвилі прудкі біжать,
Надра гірські мовчать;
Тигри навкруг снують,
Лагідно муркають:
Тут ворожди нема,
Тільки любов сама.

Вічний блаженства пал,
Буйний любові шал,
Серця відчайний біль,
Бог, як осяйна ціль!
Стріли, жаліть мене.

Списи, коліть мене,
Шаблі, січіть мене,
Громи, печіть мене!
Згинь, наче хмарна тінь,
Зовнішня марна тлінь!
Сонцем ясним заграй,
Вічний любові рай!

Взявшись за руки,
Побожний хор створім,
Врочисті звуки
У небеса знесім!
I нелукавим
Вірмо словам:
Той, кого славим,
Явиться нам.

Як тяжко нам нести
Ці земні лишки,
Святої чистоти
Тлінні домішки!
Дух до матерії
Приріс там щільно,
Зняти тепер її
I нам не вільно.
Міцний зв'язок єдна
Єство подвійне,
Вічна любов одна
Його роздійме.

В'ється імлистий круг
Понад горою,
В нім ми вчуваєм рух
Звинного рою.
Хмарки світлішають,
В них вже виднішають
Діти блаженні,
Вільні від зéмних бід,
В весен новітніх цвіт
Преображенні.
Хай же і ця душа
З гроном ясним руша
В радісний літ,
В сфери священні,
У горній світ!

Радо приймаємо
Духа сповитого,
В ньому вбачаємо
Ангела скритого.


Пелен земних розрив —
Мука остання:
Вже він достиг, дозрів
До раювання!

Вгору здіймають дух
Обрії чисті...
Хором звершають круг
Світлі невісти.
Чий то з зірок вінок
Злотом яскриться?
То ж серед тих жінок
Неба Цариця!

Ти незрівнянна,
Ти благостинна!
Вчуй же благання,
Вчуй же моління —
Дай нам спасіння!

Яви минущого
Нам ніби сняться;
То — символ сущого,
Де сни здійсняться,
Де все урочеє
Діє й живе;
Вічно жіночеє
Нас туди зве.


Гете, Йоганн Вольфганг (1749 — 1832)
ФРАГМЕНТИ З «ФАУСТА»
Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

ТРЕТІЙ МОНОЛОГ ФАУСТА
Покинув я поля і луки,
Що у нічнім тумані сплять,
Ущухли в грудях люті муки,
I буйні пориви мовчать.
Душа стражденна просвітліла —
Благословен просвіток цей!
I знову в ній заговорила
Любов до Бога, до людей.

Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!
Чом ти там на порозі гарчиш?
Ляж біля печі, треба зігріться...
Ось на подушку, та мовчи ж!
Кумедно кружляв і петляв чогось ти,
Як сюди ми йшли по дорозі крутій,
Тепер попав до мене в гості,
Так шануватися умій.

Коли у келії смиренній
Знов світло лампи спалахне,
В моїй душі, добром натхненній,
Зринає видиво ясне.
Думки стають чіткі і стислі,
Надія лине в майбуття,
I знову, знов я зношу мислі
До потайних джерел життя.
Та цить же, пуделю! Твоє завивання
Не гармонує зі звуками тими,
Що душу сповняють думками святими.
Таж нам відоме людське глузування
З високого всього,
З того, що в ньому не тямлять нічого;
Осміюють вони прекрасне все;
I ти туди ж, за ними, псе!

Та лихо мені! Я знову нудьгую,
В душі задоволення більше не чую...
Чом так швидко криниця висихає,
А мене знов спрага змагає?
Не раз таке було зі мною...
Та з цим ще можна позмагатись:
Нам треба вірою пройнятись,
Премудрістю понадземною,
Нам тільки Відкриття з'ясує світ.
Відкрию Новий Заповіт,
Відкрию текст прадавній знову,
Заглиблю в нього пильний зір
I цей священний первотвір
Перекладу на милу рідну мову.

Написано: «Було в почині Слово!»
А може, переклав я зразу помилково?
Зависоко так слово цінувать!
Інакше треба зміркувать,
Так внутрішнє чуття мені говорить.
Написано: «Була в почині Мисль!»
Цей перший вірш як слід осмисль,
Бо ще перо біди тобі натворить.
Хіба ж то мисль і світ, і нас створила?
А може, так: «Була в почині Сила!»
Пишу — і сумнів душу огорнув:
Я, мабуть, знову суті не збагнув...
Та світ свінув — не зрадила надія,
I я пишу: «Була в почині Дія!»
Коли ти хочеш тут сидіти,
Пуделю, то годі вити
I скавуліти!
Мені в роботі заважаєш,
Господаря так зневажаєш!
Хоч мені з кімнати
Прийдеться тікати,
Хоч гостю покажу поріг:
Біжи туди, звідкіль прибіг!
Та що це? Що я бачу?
Чи я притомність трачу?
Чи це не сон, чи не мара?
Собаку щось мов розпира —
Росте, росте, як та гора,
Втрачає подобу собачу!
Так ось кого я пригостив!
Немов страшенний бегемот,
Він блимнув оком, роззявив рот.
Ну що ж! Бог милостúв!
Пекельне кодло розженем
Ми Соломоновим ключем.

Я звіра чарами зв'яжу,
Замову Чотирьох скажу:
Саламандро, блищи,
Ундіно, течи,
Сільфідо, подуй,
Кобольде, працюй! Той, хто не знає,
Щó в кожній стихії
Силу становить —
Той не здолає
Добрі й лихії
Духи замовить.
В огні розвійся,
Саламандро!
В воді розлийся,
Ундіно!
Блисни в повітрі промінно,
Сільфідо!
Дай дому поміч незмінно,
Incubus! Incubus!
Вийди, я тебе не боюсь!
Ось всі чотири —
Нема їх в звірі...
Лежить і вищиривсь, бридкий;
Його не зрушив поклик мій!
Та я ще нову
Вживу замову.
Ти, може статься,
Пекельного роду?
Глянь на цей знак!
Його бояться
Всі ваші зроду.
Чому ж це ти наїживсь так?
Виплід триклятий!
Вмієш читати
Ім'я Несказанного,
Чудом зачатого,
За нас розп'ятого,
В віках осіянного?
Де ж він? За піччю он,
I вже вироста, як слон,
Заповнює весь покій,
Хоче узятись туманом...
Спускайся униз мерщій!
Падай ниць перед паном!
Бачиш, мої не марні погрози,
Спалять тебе святії грози!
Не змушуй же
Вогонь троїстий лити!
Не змушуй же
Щонайсильніших чар ужити!


ХОР ДУХІВ

Щезніть, зникайте,
Темні склепіння!
Дивно привітне,
Ніжно-блакитне
Небо, сіяй!
Геть розпливайтесь,
Чорнії тучі,
Ви ж розгоряйтесь,
Зорі блискучі,
Сонце, заграй!

Діти небесні —
Духи чудесні,
Ласку несучи,
Тут пролітають,
Трепет жагучий
Скрізь викликають;
Звинні їх тіні
В барв мерехтінні
Землю вкривають
Там, де в альтанах
Пари коханих
В пристраснім млінні
Душі зливають.
Зелено-пишні
Лози буяють,
Грона розкішні
Тяжко звисають,
I винотоки
Винні потоки,
Пінні й шумливі,
З них вигнітають.
В радісній зливі
З гір, маєм критих,
По самоцвітах
Струмні ті ллються,
Поки зійдуться
В ріки глибокі,
Плеса широкі.
Любить там птиця
Солодко впиться
Й далі помчати
Десь на чудовий
Острів казковий
Сонце стрічати.

Чуєш, у лузі
Спів там лунає?
Бачиш, у крузі
Танець буяє?
Всюди тут воля,
Всім тут роздолля:
Ті поп'ялися
По верховині,
Ті розплилися
В озера сині,
Інший ширяє
В небо безкрає,
В далі прозорі,
Звідки ллють зорі
Щастя жагу.


ПІСНЯ ПРО БЛОХУ

Жив цар колись в давнúну,
Й була у нього блоха;
Мов рідную дитину,
Він ту блоху кохав.

Велів кравця позвати.
Прийшов к ньому кравець:
«Поший мерщій паняті
Штанці і жупанець!»

В саєти, в адамашки
Блоху вдягли кругом,
Обвішали у стяжки,
Оздобили хрестом.

Міністром стала скоро —
Аж сяють ордени,
Весь рід взяла до двору,
Всіх вивела в пани.

А ті вже не давали
Спокою дворакам,
Царицю — й ту кусали,
Шпигали її дам.

Не стало впину злющим,
Ні вбить, ані зігнать...
Ми ж трощим їх, ще й плющим.
Хай спробують кусать!


ЛІЧИЛКА ВІДЬМ

Як досягти
До десяти?
Один — як дим,
А два — сплива,
А три — зітри,
Чотири ж — виріж,
А п'ять — украдь,
А шість — ізчисть,
А сім — знесім,
А вісім — повісим,
А дев'ять що? — Невідь-що.
А десять — кудесять.
Отак-то лічим ми, відьмú.


ПІСНЯ ПРО ФУЛЬСЬКОГО ЦАРЯ

Був вірний коханці завше
Славетний Фульський цар;
Вона йому, вмиравши,
Дала злотний кубок в дар.

Над всі скарби коштовні
Він кубок той любив,
I очі сліз були повні,
Як він із нього пив.

Почувши, що годі жити,
Усе роздав синам:
«Усе беріте, діти,
А кубка не віддам!»

Сидів він на бенкеті,
I все лицарство з ним,
У замку на бескеті,
Над берегом морським.

Допив живець д'останку
Старенький бенкетар
I в буйні хвилі з ганку
Жбурнув священний дар.

Ось кубок летить, мигоче,
Ось вир його схопив...
А цар склепив свої очі
I більше вже не пив...

ПІСНЯ ГРЕТХЕН ЗА ПРЯДКОЮ

На серці жаль,
Мій спокій зник
I вже не вернеться
Повік, повік.

Де його нема —
Могильна тьма,
I білий світ —
Зів'ялий цвіт.

В голівоньці
Журба тяжка,
На думоньці
Печаль гірка.

На серці жаль,
Мій спокій зник
I вже не вернеться
Повік, повік.

Я виглядаю
Його в вікно,
Я дожидаю
Його давно.

Ой, коли б прийшов,
Хорош, ласкав,
Пройняв очима,
Словом заграв,

Посмішкою
Зачарував,
Потиснув руку,
Поцілував!

На серці жаль,
Мій спокій зник
I вже не вернеться
Повік, повік...

До нього рветься
Душа моя,
Його обняти
Жадаю я,

I цілувати,
I любо мліть,
В його цілунках
I смерть зустріть.


МОЛИТВА ГРЕТХЕН

О Діво,
Глянь милостиво,
За гріх мій Бога вмилосердь!

Мечем пробита,
Жалем повита,
Ти зриш святого Сина смерть.
Отця зовеш ти
Й зітхання шлеш ти
До неба, скорбі повна вщерть.

Хто знає,
Як крає
Це серце біль трудний?
Як душа моя страждає,
Чим тремтить, чого жадає —
Видно лиш тобі одній!

Чи то б куди пішла я —
Тяжка, тяжка, тяжкая
На серденьку печаль!
Чи то одна сиджу я —
Тужу, тужу, тужу я,
Терзає душу жаль.

Скропила я ції квіти
Росою, ах! сліз моїх,
Коли я рано-вранці
Для тебе рвала їх.

Як промені веселі
Заграли крізь вікно,
Ридаючи, в постелі
Сиділа я давно.

Спаси! Одринь ганьбу і смерть!
О Діво,
Глянь милостиво,
За мене Бога вмилосердь!


ПІСНЯ ФАУСТА,
МЕФІСТОФЕЛЯ І БЛУДНОГО ВОГНИКА

Ми вступили в володіння
Снів чудових, чар таємних.
Проведи нас без блудіння
По просторах диких, темних,
Де блукають дивні мрева.

За деревами дерева
Мимо, мимо вдаль несуться,
Кручі корчаться і гнуться;
Онде бескети носаті
Захропіли, лігши спати.

Між каміння, баговиння
Чуть струмочків дзюркотіння.
Щось рокоче, щось воркоче,
Мов кохання шепт урочий,
Раювання сни чудові,
Спів надії, спів любові! —
Оддається скрізь луною,
Казковóю давниною.

Шугу! Пугу! Скрики, зойки..
Сич і пугач, чайки й сойки —
Їм незмога сю ніч спати...
Чагарями скачуть жаби —
Товстопузі, довголабі!
Ось гадючиться коріння
I крізь ріння, й крізь каміння;
Дивовижні їх сплетіння
Мов зібрались нас хапати:
Пручать скрути, ніби спрути,
Щоб мандрівців затягнути.
Долом мшавим, колом мглавим
Миші, миші сунуть плавом,
Незліченні, різноцвітні!
А на кожнім горнім плаї
Світляків рясніють зграї,
Щоб зблукались мимохідні.

Ти скажи, чи ще йдемо ми,
Чи на місці стоїмо ми?
Все тут крутить веремії -
Корчі, й скали-зубоскали,
Й світляки, що заскакали,
Завихрились, навіснії.

......................

ПРИСВЯТА
Знов близитесь ви, постаті туманні,
Що вже мені з'являлися колись.
Чи вдержу вас? Чи знову тій омані
Мої чуття прихильно піддались?
Ви ринете! Пануйте ж, нестриманні,
Коли вже ви так владно піднялись;
Моя душа бентежно молодіє,
Коли від вас чудовний дух повіє.

Ви принесли веселих днів картини
I образів навіки любих рій;
I першого кохання, й дружби тіні
Встають, немов у казці прастарій.
Згадалися життя зигзаги звинні,
Минулий жаль, і втрати біль гіркий,
I ймення тих, що їх зрадлива доля
В цвіту стяла, мов квіти серед поля...

Пісень моїх не чують ніжні душі,
Що слухали пісні юнацьких днів;
Розвіялись бесіди наші дружі,
Їх відгомін давно вже відбринів.
Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі,
Та їх хвала не радує чуттів;
А ті, що їх, мов рідні, привітають,—
Розкидані, десь по світах блукають.

I знов мене привиддя полонили,
Неначе звуть в мовчазне царство сна.
Колишній спів мій, майже занімілий,
Лунає знов, мов арфа чарівна;
Я стрепенувсь, і сльози забриніли,
I серце враз відтало аж до дна...
Теперішнє здалека ледве мріє,
А що пройшло — ізнов живе і діє.


ПЕРШИЙ МОНОЛОГ ФАУСТА

У філософію я вник,
До краю всіх наук дійшов —
Уже я й лікар, і правнúк,
I, на нещастя, богослов...
Ну і до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так і лишивсь.
Хоч маю докторське звання
I десять років навмання
Туди й сюди, навкрив-навкіс
Воджу я учнів своїх за ніс,—
А серце крається в самого:
Не можем знати ми нічого!
Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,
Учені, магістри, попи та писаки,
Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,
Із пекла сміюся, чортів не боюся,—
Зате ніяких радощів не маю,
Не вірю я, що я щось знаю,
Не вмію я людей навчати,
Не вмію їх на добро напучати...
Грошей, майна я не нажив
I слави теж не заслужив;
Собака, й той не став би так жити!
Тому-то й почав я ворожити,—
Чи не одкриє духів міць
Мені одвічних таємниць,
Щоб я дарма не мудрував,
Чого не знаю, не казав,
Щоб я збагнув почин думок
I світу внутрішній зв'язок,
Щоб я пізнав основ основу,
А не кидав слова-полову...

О повний місяцю ясний,
Мій друже тихий і сумний!
Коли б востаннє з висоти
Мої страждання бачив ти
За цим столом чувань нічних,
Між цих пергаментів і книг!
Коли б я міг блукать між гір,
В твоїм промінні ніжить зір,
Серед печер звиватись духом,
В твоїй імлі снуватись лугом,
Весь чад науки там лишити,
В твоїй росі цілющій змити!..

Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?
О мури прóкляті сирі!
У цих мальованих шибках
Небесний світ — і той зачах!
Стримлять до неба стоси книг,
Ненатла точить їх черва,
Їх пилюга густа вкрива,
I кіпоть осіда на них;
Уздовж полиць з давнезних літ —
Реторти, слоїки, склянки,
Начиння, приладів рядки —
I це в тебе світ! I це зветься світ!
I ти питаєш ще, чому
На серце туга наляга,
Чому незвідана нудьга
Труїть всі радощі йому?
Замість живих природи хвиль,
Куди Творець людей вселив,
Навколо тебе — тлінь, і цвіль,
I жах потворних кістяків.
Тікай! На волю, на простíр!
Візьми цю книгу чарівну;
Цей Нострадамів віщий твір
Тобі відкриє таїну.
Спізнаєш ти шляхи світил,
Збагнеш природи вічний рух,
I в душу вступить повінь сил,
Коли промовить духу дух.
Шкода обнять сухим умом
Священних знаків зміст живий;
Ви, духи, тут в'єтесь кругом,
Озвіться ж ви на голос мій!

Яким блаженством всі мої чуття,
Уся моя істота пойнялася,
Немов по жилах полумінь життя
I невмируща юність розлилася...
Чи то ж не Бог ці знаки написав,
Що душу збурену втишають,
Що серце вражене втішають,
Що перед розумом наяв
Природи тайнощі всесильні виявляють?
Чи ж я не Бог? Я просвітлів!
I враз моє духовне око
В природи творчий вир заглянуло глибоко.
Тепер збагнув я сенс премудрих слів:
«В світ духів можна прозирнути,
Та ум і серце мляві вкрай:
Встань, учню, і земнії груди
В ранковім сяєві скупай!»
Як все тут діє в колі вічнім,
У многоликій красоті,
Як сили горні в льоті стрічнім
Міняють кінви золоті!
На благовісних крилах мають,
Споруду всесвіту проймають
У гармонійній повноті!
Яка картина! Ах! Картина лиш...
Природо безконечна! Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,
I небо, й землю — все живиш?
Невже ж ти болю в серці не загоїш,
Жаги палкої в нім не заспокоїш?

Цей знак на мене має інший вплив!
Ти, Дух Землі, мені рідніший,
Я став відразу мов сильніший,
Мов хміль вина мене сп'янив;
I я ладен пірнути в світу море,
Знести земні і радощі і горе;
Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,
Ні згуби страх, ні буря не поборе!
Нахмарило кругом —
I місяць заховавсь,
I лампа згасла!
В імлі стає над головою
Червона заграва...
Холодний жах згори війнув,
Мене пройняв!
Це дух летить, це дух благання вчув..
Одкрийсь мені!
Твій повів серце стрепенув
I владно тягне...
Усе єство до тебе прагне!
Тобі віддав навік я серце й душу,
Нехай і вмру — тебе побачить мушу!


ДРУГИЙ МОНОЛОГ ФАУСТА

Як міг цей голос пролунати в час,
Коли тут вився духів рій таємний?
Та дякую тобі я на цей раз,
Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!
Ти з пут відчаю визволив мене,
Бо я вже мало глузду не позбувся:
Видіння те було таке грізнé,
Що перед ним я карликом почувся.
А я ж гадав, що, образ божества,
Я вже зирнув у істини свічадо
I поринýв у вічне сяйво радо,
Земного збувшися єства;
Я був уже, мов світлий херувим,
Спроможний всю природу обійняти,
У насолоді творчій богувати;
За це зухвальство я діждавсь одплати,
Упавши в прах під словом громовим...
Мені з тобою не дано зрівнятись,
Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,
А вдержати — снаги не стало в нім.
Таким малим, таким великим
Я чувся в ту блаженну мить;
Та вверг мене ти владним скриком
Ізнову в людську безвихíдь.
Куди ж іти? Чого тікати?
Чи відректись від давніх мрій?
Своїми ж вчинками ми ставимо завади
Собі в дорозі життьовій!
На всі високі духу поривання
Матерія лягає тягарем,
I, благ земних досягши обладання,
Найвище з благ оманою ми звем,
I почуття, і пориви натхненні
Ми в суєті розгублюєм буденній.

Фантазія почне свій смілий льот,
Об вічності черкаючися грані,
Та розмах той повужчає зарані
В мутному вирі часових незгод.
Вгніздиться в серці глибоко турбота
I невсипущая скорбота,
Прогонять радощі, захмарять супокій,
Приймаючи щоразу вид новий:
То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,
Вода, вогонь, отрута, ніж;
Нема загрози — а дрижиш,
Нічого не згубив — а мусиш щось жаліти...
Не рівня я богам, і знаю, що це так;
Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,
Що вплаз живе і землю риє-пушить,
Поки його чиясь нога роздушить.

Хіба ж не пил то, з безлічі полиць
Злітаючи, мій мозок сушить?
Не мотлох то, що тисяччю дрібниць
Мене в цім затхлім світі душить?
Чи ж тут знайду чого шукав?
Пощо мені у сотнях книг читати,
Що рід людський завжди і скрізь страждав,
А хто-не-хто і щастя міг зазнати?
Чом вищиривсь ти, черепе пустий?
Твій мозок, як і мій, колись серед туману
Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,
До правди рвавсь, і потрапляв в оману.
Стоять, мене на глузи беручи,
Вали, зубці, колеса, кулі...
Біля дверей б'ючись, я мав вас за ключі,—
Та ви мені замка не відімкнули...
Бо, повна тайн і білим днем,
Природа не відслонить запинала,
I що вона тобі від духу заховала,
Того не витягнеш гвинтом і важелем.

Ось інструмент ще батьківського вжитку,
До нього я ні разу не торкавсь;
Ось блок уже здавен дармує без пожитку,
Від каганця весь сажею узявсь.
Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,
Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!
Що від батьків у спадок ти дістав,
Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.
Що без пожитку нам — то тягар зайвих справ,
А користь вся у тім, що хвиля може дати.
Та що там із кутка так вабить, ловить очі?
Чи в пляшечці тій криється магніт?
Ясніє любо так, мов в лісі серед ночі
Проміння місячне, пробивши хащу віт.
Привіт тобі, фіале мій єдиний,
Утілення умілості людини,
Побожно я на стіл тебе здійму.
Вмістилище лагідних струй дрімотних,
Виталище витворних сил мертвотних,
Вслужи як слід господарю свойму.
Дивлюсь на тебе — і страждання глухне,
Візьмусь за тебе — поривання вщухне,
Вгамується в душі бажань прибій;
До ніг мені безкрає, світле море
Простелеться, мов дзеркало, прозоре,
I вдалині засяє день новий.
Ось близиться вогненна колісниця
На лéгких крилах! Вже готовий я
Новим шляхом в ефірний безмір звиться
До вищих сфер, де чистий чин сія.
Божиста розкіш, вічне раювання!
Чи ж варт його така гробача слизь?
Так, від земного сонця без вагання,
Без жалкування відвернись!..
Дерзни вступити самохіть до брами,
Якої всяк уникнути б волів;
Ти мусиш зараз довести ділами,
Що честь людей — не менш, як міць богів;
Перед хмурним проваллям не дрижати,
Що в нім фантазія до мук нас прирекла,
До того входу прямувати,
Що поза ним пекельний вир пала;
На крок рішучий мужності здобутись,
Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.

Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;
Залежався ти в цьому футляреві,
Давно вже я про тебе й не гадав!
Ти вигравав ще на дідівських святах
I звеселяв гостей понуркуватих,
Коли між них ти за столом кружляв.
Твій штучний карб аж очі в себе брав:
Усі той карб у віршах толкували,
А потім враз свій трунок випивали,—
Я не забув і досі тих забав...
Та не мінятимусь з сусідами тобою,
Не мудруватиму над хитрою різьбою,
Бо іншого пиття собі надбав.
В тобі ж темніє сік п'янкий, фатальний,
Що я обрав на цей бенкет прощальний;
В останній раз, самотній і печальний,
Вітаю ранок я, що тайно засвітав!


ВЕЛИКОДНІ ХОРИ

Христос воскрес!
Мир вам, оплутані
Згубними, лютими
Грішними путами,
Мир вам з небес!

Миром пашистим
Ми полили Його,
Саваном чистим
Ми повили Його;
В гріб положили
Тіло Його святе...
Як же з могили
Зник ти, Христе?

Христос воскрес!
Радуйтесь, смирнії,
Серцем покірнії,
В іспитах вірнії,-
Ви спасетесь!

Землю покинув Він,
Вставши із тліні,
Вгору полинув Він
В слави промінні.
Він в небесах ясних,
Там Йому стать, радіть;
Ми ж на путях земних,
Тут нам страждать, терпіть.
Ти нас залишив,
Вчителю, ми скорбим:
Ти нас не втішив
Щастям твоїм!

Христос воскрес,
Смертію смерть зборов!
Вільний від зла оков,
Рад мир увесь!
Хто Його чтитиме
Тим, що чинитиме:
Ближніх любитиме,
Благо творитиме,
Тайну віститиме,-
З тим буде Божий Син,
З тим буде Він!

................

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/
К.:Дніпро,1990

ПРИГОДА ПЕРВА
Як Крімгільда виростала собі в Бургундії

В бувальщині бувало багато чуд і див,
I витязів немало, і мужніх вояків.
Про подвиги героїв, про пишнії пири,
Про славу славних воїв послухайте тепер і ви.

В бургундському краї дівча колись росло,
Ніде такої кралі у світі не було.
Було тій красуні Крімгільда на ім'я,
I не один же левень за неї 'ддав життя.

Люба і люб'язна була оздоба дів,
Бути їй милим усякий муж хотів.
Гарна, вродлива, взір красоти,
А що вже честива - ніде другої не знайти.

Опікувались нею, скажу тепер,
Гунтер і Гернот, а третій Гізельгер.
Принци преславні, рицарі всі три,
Були опікунами своєї юної сестри.

Володарка багата була їх мати Ута,
А батько звався Данкрат - то справжній був могута:
Іще у юні роки слави скрізь зажив,
А вмерши, їм спадок великий залишив.

Були пани ласкаві шляхетні владарі,
Та ще й безмежно смілі, мужні моцарі.
Жили вони в Бургундії, у своїм краю,
Пізніш також у Гуннії не раз прославились в бою.

У Вормсі на Рейні пишали на престолі,
Було у них васалів - рицарства доволі:
Служили вірно й славно по самий по амінь,
Аж поки не погинули у ворожнечі двох княгинь.

Отак і панували три пишні королі,
Мужні, одважні, в потузі немалі.
Їм голдували левні, рицарські сини,
У службі ревні й певні, в боях не боюни.

Був там гордий Гаген і Данкварт, його брат,
I з Меца пан Ортвайн, прославлений стократ,
I два ще маркграфи - Гере й Еккеварт,
I Фолькер з Альцеї, що десятьох був варт.

За кухмистра в замку був голінний Румольт,
Йому допомагали Зіндольд і Гунольд,
Всьому вели порядок, як слід воно і личить;
Було ще там лицарства, та хто усіх їх перелічить?

За маршала був Данкварт, а його небіж,
3 Меца пан Ортвайн, був кравчим при дворі ж.
Зіндольд був підчаший, правдивий богатир,
А Гунольд - підкоморій. Пишався ними двір.

Отак і панували бургундські королі
Та рицарі-васали, буй-тури немалі;
Слави заживали, тішились добром -
Пишноту їх достоту не спишеш і пером.

Якось Крімгільді приснився дивний сон,
Мов був у неї сокіл, сизий білозор,
Та де не взялися два хижії орли,
Сокола розшарпали, їй жалю завдали.

Сон-той розказала неньці своїй Уті,
А та його з'ясила по силі і по суті:
"Сокіл, що ти мала, то благородний муж;
Він у небезпеці - жалься, Боже, наших душ!"

"Не мов мені про мужа, матінко моя,
Милощів мужчини не хочу знати я.
Хочу, щоб довіку цвіла моя краса:
Від любощів та милощів вона марніє і згаса".

"Не зарікайся, доню, бо доля тобі дасться,
На цій землі зазнаєш великого ти щастя
Од милощів мужчини: як Бог тобі пошле
Доблесного рицаря, ти житимеш незле".

"Шкода твоєї мови, паньматко, зрозумій!
Лихо від любові лучилось не одній...
Не матиму кохання, минатиму його,
Не знатиму й страждання, поки життя мого".

Крімгільда витривала отак собі й жила,
Коханням гордувала, трояндою цвіла,
Та не втекла від долі, попала в любий бран
Явився її суджений, рицар милодан.

То був той самий сокіл, що снився їй у сні,
Що мати віщувала, і на своїй рідні
Пізніш вона помстилась за його загин -
Поліг через одного не одної неньки син.

ПРИГОДА ДРУГА
Як виховувався Зігфрід

Ріс принц у Нідерландах, на Рейні, не деінде,
Отець йому був Зігмунд, а мати Зігелінда.
Їх стольний город Сантен був на самім Низу,
Яка міцна твердиня, я вже й не кажу.

Буде моє слово про левня-смільчака,
Якого вічна слава в потомності чека.
Із нього витязь виріс, рицар без доган,
Дали ж йому ту славу меч, спис і буздиган.

Зігфрідом звався удаха із удах,
Походив походом по багатьох царствах,
Хоробрим показався не в однім бою...
А як він подвизався у бургундському краю!

Ще заки юний Зігфрід дійшов мужніх літ,
Учинкам його мужнім вже дивувався світ:
Були тії вчинки у всіх на видноті,
Та гідно їх уславлять хіба майбутні співці.

Іще за молодощів, ще у юні дні
Чутки про нього чулись дивні та чудні,
Який то був кремез, який то був красунь -
Красунь немало надила та могутня юнь.

Ростили королевича, як вимагав той сан,
Кругом чеснотним викохавсь шляхетний молодан.
Став він окрасою отецької землі -
Любили його люди і великі, і малі.

От і виріс Зігфрід, став на стану,
I не одну дівицю, і не одну жону
Він до себе вабив - його любили всі,
I пишався рицар у повній силі і красі.

Устало древо. О гінке зростання!
Орфей співа. О вгору вольний гон!
I вмовкло все. I з того от мовчання
Постав новий зачин, новий закон.

Із лісу, що у лагоді світлішав,
Ринули звірі з леж своїх і гнізд;
Не лють їх гнала і не хижий хист,
Не ляк їх упокорив і утишив,

А слухання, вчування. Рев і рик
Змалів їм у серцях. I де допіру
Хіба яка хибарочка у хащах

Хилялася до первісних слухащих,
Де темна хіть чаїлась потай миру,—
Їм храм воздвиг співливий чарівник.

БОНДАРЧУК
Веселий хлопець бондарчук
Все молоточком стук да стук:
В селі не знайдеш кращих рук
До бочки чи до діжки.

Сюди стук, туди стук,
Хороший хлопець бондарчук,
Веселий хлопець бондарчук,
Усе йому за смішки!

В хазяйки бочка протіка —
Вона гука бондарчука,
Пославши з дому мужика
У ліс по сироїжки.

Поки мужик шукав грибів,
Хлопчина все, що слід, зробив:
Хазяйці бочку він набив,
Хазяїнові — ріжки.

Ой, чук, чуки-чук,
Хороший хлопець бондарчук,
Веселий хлопець бондарчук,
Усе йому за смішки!


ПРИГОДА

Як ішов я та й на верховину,
Заблудився в ніч під хуртовину;
Хат не видно, людей не чувати —
Де ж я буду нічку ночувати?

Де взялася молода дівчúна,
Бачить — хлопцю в дорозі причина,
Бачить — далі йти уже несила,
Вона мене в хату запросила,

Я дівчині вклонився низенько,
Їй за ласку дякував красненько:
«Як до хати гостя привела ти,
Мусиш йому постелю послати».

А дівчина — господиня дбала,
М'яко й пухко постелю послала,
Дала. гостю випити чарчину
Й побажала доброго спочину.

Сама взяла з столу яру свічку,
Тихо вийшла у свою світличку.
«Вернись, вернись, господине-душко,
Внеси мені ще одну подушку».

Все зробила вона, як звелів я,
Підмостила мені в узголів'я;
Я хорошу пригорнув до серця —
Поцілую, сердься чи не сердься!

«Не руш мене, юначе-гультяю,
Чи не знаєш доброго звичаю?
Коли мене ти по правді любиш,
То віночка мого не погубиш!»

В неї очі — зорі серед ночі,
В неї коси — золоті розчоси,
В неї личко із лілей і лала,
У дівчини, що постелю слала.

В неї груди — два сугірки сніжні,
В неї руки ласкаві та ніжні,
В неї тіло п'янкіше від хмелю,
У дівчини, що слала постелю.

Я дівчину цілую-милую,
Вона вщухла за хвилю малую,
Вона мою воленьку вволила
I зо мною ложе поділила...

Як устав я рано-пораненьку,
Їй за ласку дякував красненько.
Плаче мила, руки заломила:
«Ой світе ж мій, що я наробила!»

«Не плач мила, не мийся сльозою,
Будеш мені вірною жоною,
Будем, серце, вкупі вікувати,
Будеш мені щодня постіль слати».

Втерла мила заплакані очки,
Сіла шити милому сорочки...
Ший здорова, моя зоре ясна,
Нехай буде твоя доля щасна!

Не забуду, доки живий буду,
Ту дівчину, золоту рибчину,
Що в пригоді мене врятувала,
Що в дорозі постелю послала.


ДАВАЙ ОДИНАЧКУ-БАГАЧКУ!

Краси чарівної мені не хвали —
Із личка ще зроду води не пили!
Давай мені дівку, щоб гроші були,
Земелька і хата, корови й воли.

Люблю одиначку-багачку,
Візьму одиначку-багачку,
Давай одиначку-багачку
I гроші хороші мені!

Дівочая врода — як ранішній цвіт:
Ударить негода — пропав її слід;
Земелька ж рідненька цвіте з роду в рід,
Щороку, нівроку, приносить нам плід.

Любов до красуні спливе, як вода,
Натішишся трохи, й нуда напада;
А мати дукати завжди не біда,
Чим дальше, тим білыпе їх серце жада.

Люблю одиначку-багачку,
Візьму одиначку-багачку,
Давай одиначку-багачку
I гроші хороші мені!


ОБІЙНЯВ, СКАЗАВ: «ПРОЩАЙ!»

Обійняв, сказав: «Прощай!»
I за гори десь пішов...
Він мені лишив відчай,
Я йому — свою любов.
Вітрику, веди його,
Дощику, щади його,
Ти, білесенький сніжок,
Не замітай йому стежок!

Я молюсь, щоб бід і лих
У дорозі він не знав,
Щоб вночі здоровий ліг,
Щоб веселий вранці встав.
На далекій чужині,
У загірній стороні
Хай згадає він мене
I рідний край свій спом'яне.


ДАЙ, МИЛА, БІЛУ РУЧКУ

Дай, мила, білу ручку,
Дай ручку, дай ручку,
На ручку нá обручку,
Заручена моя!

Я знаю, що таке любов,
Вагу приємних тих оков
Весь вік носити я готов,
Як будеш ти моя!

Багато я кохав дівчат,
Кохання те було як чад;
Тепер не буде більше зрад,
Єдиная моя!

Дай, мила, білу ручку,
Дай ручку, дай ручку,
На ручку нá обручку,
Ти суджена моя!


ОЙ ДІВЧИНО-БЕРЕЖАНКО

Ой дівчино-бережанко,
Чи тобі мене не жалко?
Посміхнись,
Як колись,
Знов до мене пригорнись!

Люблю тебе одну, повір,
Забудь нікчемний поговір,
Хай буде поміж нами мир,
I згода, і любов!

Клянусь тобі, красо моя,
Тебе повік не зраджу я!
Верни ж, кохане голуб'я.
Мені свою любов.

Ой дівчино-бережанко,
Чи тобі мене не жалко?
Посміхнись,
Як колись,
Знов до мене пригорнись!


НЕХАЙ I ХОЛОД, I ВІТРИ

Нехай і холод, і вітри,
І сніг з дощем, і сніг з дощем —
Я від негоди захищу
Тебе плащем, тебе плащем.

Нехай і горе, і біда,
I море тьми, і море тьми —
Я від недолі заслоню
Тебе грудьми, тебе грудьми.

Нехай я буду злидарем
В чужім краю, сумнім краю —
З тобою буде скрізь мені
Як у раю, як у раю...

Нехай я стану владарем
На цілий світ, на цілий світ —
В моїй короні будеш ти
Як самоцвіт, як самоцвіт...


ОСТАННЯ ПІСНЯ

П'ю за тебе, моє ти кохання!
П'ю за тебе, моє ти страждання!
Ти ясна, як усмішка у зустрічі мить,
Чиста ти, як сльоза в час прощання.

Ти не будєш ніколи моя,
Нам у парі, я знаю, не жити,
Та найбільша утіха в моєму житті —
За тобою, чужою, тужити.

В день веселкй ходжу я, смутний.
Все про тебе гадаю, сумую.
Та зате уночі у блаженному сні
Я в обіймах твоїх розкошую.

Ти ласкаво на мене зориш,
Усміхаєшся любо та мило,—
Ой ти доле моя, ти недоле моя,
Нас жорстоке життя розлучило!

П'ю за тебе, моє ти кохання!
П'ю за тебе, моє ти страждання!
Ти ясна, як усмішка у зустрічі мить,
Чиста ти, як сльоза в час прощання.

ДУДАРИК
Дударик гарний на виду,
Ще й гарно грає на дуду...
Підтичу спідничку, за ним через річку
Світ за очі побреду.

Дударик грав: ду-ду, ду-ду,
Таки принадив молоду;
Сама невеличка, рум'янеє личко,
А вустоньки на меду.

За ним усюди я піду,
Бо з ним усюди до ладу...
Підтичу спідничку, з ним через річку
Світ за очі побреду.

Ой забрели ж ми на біду
В густу, високу лободу...
Згубила, сестрички, я шовкову стрічку
Уже ж її не знайду.

Дударик гарний на виду,
Ще й гарно грає на дуду...
Підтичу спідничку, за ним через річку
Світ за очі побреду.


ОЙ МЕГГІ ДУРНЕНЬКА

Ой Меггі дурненька, що ти наробила?
Любила одного, тепер розлюбила.
Багатий, банькатий схотів тебе взяти —
Ти бідному мельнику серце розбила.

Що мельник хороший, ще й гожого стану,
Шляхетний, як лицар, тендітний, як панна,
А ти на поганця, рудого плюгавця
Взяла й проміняла свого милодана.

Давав тобі мельник своє щире серце,
А дука-суперник — із грішми відерце,
Коня вороного, ще й збрую до нього:
Із злота вудильця, із срібла сідельце.

Біда, як людина шаліє з жадоби
I нехтує серце заради худоби;
А хто любить вірно — не дбає про віно,
Щоб тільки дружина була до вподоби.


ГЕЙ, ШОТЛАНДЦІ!

Заклик Роберта Брюса до війська
перед Беннокбернською битвою

Гей, шотландці! В бій не раз
Воллес, Брюс водили вас;
Знов ударив грізний час —
До борні, брати!

То ж не жарт, шотландський гарт,
Докажіть, чого він варт:
Наближається Едвард,
З ним ідуть кати.

Хто злякався ворогів,
Хто від жаху затремтів,
Рабськи вмерти захотів —
Може утекти.

Хто за рідний край готов
Щедро лити щиру кров,
Щоб звільнитися з оков —
Той у бій лети!

Важмо сміливо життям:
Випадає нині нам
I собі, й своїм синам
Волю осягти.

В нас із вами шлях один —
Бить загарбника на скін,
Перемогу чи загин
У бою знайти.


МОЯ ЛЮБОВ — РОЖЕВИЙ КВІТ

Моя любов — рожевий квіт
В весінньому саду,
Моя любов — веселий спів,
Що з ним я в світ іду.

О, як тебе кохаю я,
Єдиная моя!
Тому коханню не зміліть,
Хоч висхнуть всі моря.

Нехай посхнуть усі моря,
Потануть брили скал,
А ти навік любов моя,—
Аж згасне сонця пал,

Прощай, прощай, мій рідний край,
Прощай, моя любов,
Та де б не був я, мила, знай —
Прийду до тебе знов!


ЯЧНІ ПИРОГИ

Ой смáчні, смáчні
Пироги ячні.
Люблять горяни
Пироги ячні...
В бою безстрашні,
Завжди звитяжні
Хлопці, що люблять
Пироги ячні.

Ой смáчні, смáчні
Пироги ячні.
Люблять горяни
Пироги ячні,
Мужні, відважні
I не продажні
Хлопці, що люблять
Пироги ячні.


ПЛАЧ УДОВИ-ВЕРХОВИНКИ

Прийшла я на поділля,
Гай-гай, зелений гай!
Немає грошей і на хліб —
Хоч у труну лягай!

На верховині я жила,
Гай-гай, зелений гай!
Яка щаслива я була,
Там був для мене рай.

Я мала череду корів,
Гай-гай, зелений гай!
У мене масла й молока
Було хоч відбавляй.

Овець отару мала я,
Гай-гай, зелений гай!
Давали мені вовниці,—
Лиш стригти устигай.

Зазнала щастя я в житті,
Гай-гай, зелений гай!
Найкращий в клані чоловік
Був Дональд, мій шугай.

Приплив наш Чарлі з чужини,
Гай-гай, зелений гай!
Пішов мій Дональд у загін
Звільняти рідний край.

Та правду зло перемогло,
Гай-гай, зелений гай!
Поліг мій Дональд у бою
Проти ворожих зграй.

Гай-гай, мій любий Дональд,
Гай-гай, зелений гай!
Лишилась в світі я одна
На тугу та відчай.


УЖЕ I ВЕЧІР ЗВЕЧОРІВ

Уже і вечір звечорів —
Мені не до вечері,
Я спів почув і враз майнув
На вулицю до Мері.

Хороший вид, пригожий стан,
Ще й гарная погода...
Чи де ще є, життя моє,
Така чудова врода?

Пішли ми в гай, густий розмай,
На дзюркотливу річку...
Ой не забуть мені повік
Ту нічку-чарівничку!


ЗАДЛЯ МОГО ЄДИНОГО

Я сохну, в'яну від жалю —
Нема мого єдиного!
Я виглядаю, ніч не сплю,
Його, мого єдиного.
Гай-гай, єдиного!
Гей-гей, єдиного!
Усе, що хочеш, я стерплю
Задля мого єдиного.

Небесні сили, вас молю —
Храніть мого єдиного!
Я так, я так його люблю,
Його, мого єдиного.

Гай-гай, єдиного!
Гей-гей, єдиного!
Усе на світі я зроблю
Задля мого єдиного!


ЧЕСНА БІДНІСТЬ

Хай бідні ми, хай злидні ми,
Не маємо нічого,
А будьмо чесними людьми
Й не біймося нікого.
Нічого, нічого,
Що ми звання простого!
Звання — лиш карб, людина — скарб,
Цінніший від усього.

Хоч ми їмо черстві шматки,
Вдягаємось убого,
А в багача булки й шовки —
Ми людяніш од нього.
Нічого, нічого,
Що ми живем убого,
А чесним бути в бідності —
Найвище од усього.

Бундючиться вельможний лорд,
Що сотні слуг у нього;
Дурний, як пень, лихий, як чорт,
А строїть з себе Бога.
Нічого, нічого,
Що стрічка й хрест у нього,
Бо хто розумний чоловік, —
Сміється з того всього.

Король зведе в дворянський стан
Лакейчука двірського,
Людини ж праведної сан
Не дасться ні від кого.
Що з того пустого
Дворянства гербового?
Шляхетний дух, шляхетний ум
Шляхетніш того всього.

Молись же всяк, щоб стало так —
А йдеться вже до того! —
Щоб ум і честь, де тільки єсть,
Пробили скрізь дорогу.
Нічого, нічого,
Діждем ладу нового,
Торжествуватиме весь світ
Братерства перемогу!

ЗАБУДЬ, ШОТЛАНДІЄ МОЯ!
Забудь, Шотландіє моя,
Свою колишню славу!
Забудь своє гучне ім'я,
Звеличене по праву!
Припали Твіду береги
Англійцям ув обладу,—
Опанували вороги
Нас через чорну зраду.

Не міг відняти наших прав
Віками меч ворожий,
Та підлий зрадник нас продав
Катам за жменю грошей.
Англійську сталь не раз було
Щербили ми в двобої,
Англійське злото довело
Нас до біди тяжкої.

Розпука душу рве мою —
Ми в рабстві жити мусим!
О, чом я не поліг в бою
З Уоллесом чи Брюсом!
Та поки серця пал не згас,
Волатиму щосили:
За золото англійське нас
Запроданці згубили!


РВАЛА ДЖЕННІ ЗОЛОТУНЦІ

Рвала Дженні золотунці,
Квіти лугові,
Заросилась, замочилась
В росяній траві.

В тої Дженні спідничина —
Лиштовки нові,
Заросила, замочила
В росяній траві.

Коли хтось когось зустріне,
Де шумить верба,
Коли хтось когось обніме,—
Що вам за журба?

Коли хтось когось цілує,
Де дзюрчить вода,
Коли хтось когось милує,
Що вам за біда?

В тої Дженні спідничина
Лиштовки нові,
Заросила, замочила
В росяній траві.


ПОЦІЛУЙМОСЯ ВОСТАННЄ

Поцілуймося востаннє,
Поцілуймось на прощання!
Буду вічно я страждати,
Буду милу марно ждати.

Той нехай про щастя мріє,
В кім надії іскра тліє;
Я ж у тузі безутішній,
В непроглядній тьмі кромішній.

Ти, кохана, чарівниця,
Як же в тебе не влюбиться?
Хто побачить — спокій губить,
Хто полюбить — не розлюбить.

Ох, якби ми та й не знались,
Не любились, не кохались,—
Не було б тепер розлуки,
Не було б на серці муки,

Прощавай, моя дівчино,
Прощавай, моя єдина!
Будь здорова і вродлива,
Будь багата і щаслива...

Поцілуймося востаннє,
Поцілуймось на прощання!
Гірко-гірко плакать буду,
Тебе, зірко, не забуду.


ВУГЛЯР

— О хто ти, дівчино, скажи,
З чийого ти двора?
— Живу я тут, зовуть мене Джейн,
Я любка вугляра.

Живу я тут, зовуть мене Джейн,
Я любка вугляра.

— Поглянь навкруг: поля, ліси,
I замок, і гора,—
Це все моє, а буде твоє,
Як кинеш вугляра.
Це все моє, а буде твоє,
Як кинеш вугляра.

Ти їстимеш і питимеш
Із злота й серебра,
Царицею ти житимеш,
Як кинеш вугляра.
Царицєю ти жнтимеш,
Як кинеш вугляра.

— Та мав 6и ти, паниченьку,
I в сто раз більш добра.—-
Не проміняю за всі скарби
Я свого вугляра.
Не проміняю за всі скарби
Я свого вугляра.

Нехай малий заробок мій,
I хатка як нора,
Та я щаслива сплю вночі
В обіймах вугляра.
Та я щаслива сплю вночі
В обіймах вугляра.

Життя всміхається мені,
I доля не вмира,—
Бо є на світі сонце, й хліб,
I ласка вугляра.
Бо є на світі сонце, й хліб,
I ласка вугляра.


ВОНА ТАКА МАЛЕНЬКА

Вона така маленька,
Вона така миленька,
Гарненька, веселенька
Дружинонька моя.
Не знаю я другої
Такої дорогої,
Такої чарівної
Ніде не бачив я.

Вона така маленька,
Вона така миленька,
Гарненька, веселенька
Дружинонька моя.
У щасті і в знегоді,
У будь-якій пригоді
Ми житимем у згоді
Із нею все життя.


ЧОРТ УХОПИВ АКЦИЗНОГО

У скрипку заграв сатана на торгу
Й пішов у танець із акцизним.
Зраділи баби й закричали врагу:
«До пекла, до пекла іди з ним!»

Чортяка втік, чортяка втік,
Чортяка втік з акцизним;
Направо стриб, наліво скік —
I зник навік з акцизним.

Наваримо, друзі, пивця досхочу,
I вип'єм, і брязнем, і бризнем,
I скажем спасибі грачу-хвостачу,
Що в пекло пішов із акцизним.

Радіймо, співаймо — турботам кінець,
Уже не страшний той харциз нам!
Всім танцям танець отой скакунець,
Що чорт станцював із акцизним.

Чортяка втік, чортяка втік,
Чортяка втік з акцизним;
Направо стриб, наліво скік—
I зник навік з акцизним.

МИЛИЙ, БУДЬ СМІЛИЙ
Милий, будь смілий,
Милий, будь смілий,
Хочеш любитися —
Милий, будь смілий!

Хочеш добитися
Бажаних цілей,
Хочеш любитися —
Милий, будь смілий!

Хочеш упитися —
Й краплі не вилий,
Хочеш любитися —
Милий, будь смілий!

Милий, будь смілий,
Милий, будь смілий,
Хочеш любитися —
Милий, будь смілий!


ДЖОН АНДЕРСОН

Джон Андерсон, мій друже!
Як я тебе спізнав,
Твій чуб був чорний, як смола,
В очах огонь ще грав.

Минув той час, твій зір пригас,
Чуб іній притрусив...
Та дружба не схолола в нас,
Ти голубе мій сив!

Джон Андерсон, мій друже!
Як ми угору йшли,
Чимало ми з тобою вдвох
Розкоші зажили.

Тепер якось поплетемосъ,
Обнявшися, униз...
Разом і спати вкладемось,
Ти голубе мій сиз!


МОЄ СЕРЦЕ В ВЕРХОВИНІ

Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.

Будь здорова, верховино, любий рідний край,
Честі й слави батьківщино, вольності розмай!
Хоч іду я на чужину, повернуся знов,
Моє серце в верховині і моя любов.

Прощавайте, сині гори, білії сніги,
Прощавайте, темні звори й світлії луги!
Прощавайте, пущі дикі й тіняві гаї,
Прощавайте, буйні ріки й бистрі ручаї!

Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.


ТИХИЙ ДУН

Ой там, де плине тихий Дун,
Ходжу я, повен журних дум,—
Хоч як пишаються квітки,
Хоч як виспівують пташки.

Ой замовчи, не щебечи
Ти, пташко, вгору летючи,
Не завдавай мені жалю,
Не споминай, кого люблю.

Ой там, де плине тихий Дун,
Гуляв я, повен світлих дум,—
Голубці голуб воркотав,
А я коханці щебетав...

Зірвав я з рожі квітоньку:
«Це ж нам на двох, мій світоньку...»
Ти з рожі цвіт собі взяла,
А колючки мені дала.


МІЙ ЛЮБИЙ ТКАЧ

Де круто в'ється срібний Твід
Поміж яруг, поміж бескид,
Живе мій хлопець-миловид,
Живе мій любий ткач.

Бували в мене сватачі,
Давали персні й дукачі,—
Ідіть деінде, багачі,
Бо я люблю ткача!

Мій батько гордий — не сказать,
Йому в умі заможний зять,
Та я поклала шлюб узять
Таки з моїм ткачем.

Поки квітки цвітуть в садках,
Поки бджілки гудуть в квітках, Поки жита ростуть в полях,
Любитиму ткача!


ХЛОПЕЦЬ-ВЕРХОВИНЕЦЬ

Молодчага з молодчаг
Бравий хлопець-верховинець,
Плед він носить на плечах,
Бравий верховинець.
У кресані голубій
Бравий хлопець-верховинець,
Вірний дівчині своїй
Бравий верховинець.


«Чуєш в горах грім гармат,
Ти, коханко-подолянко?
Зве до бою нас сурма,
Люба подолянко!
Піде військо у поход,
Ти, коханко-подолянко,
За свободу, за народ,
Люба подолянко».

«Легше гори розрівнять,
Бравий хлопець-верховинець
Ніж твій мужній дух зламать,
Бравий верховинець!
Їдь же, слави добувай,
Бравий хлопець-верховинець,
Захищай свій рідний край,
Бравий верховинець!»


ТИХЕНЬКО, АФТОНЕ

Тихенько, Афтоне, тихіше дзюрчи,
I ти, моя пісне, ніжніше звучи:
Заснула кохана під шемріт води,
Тихенько, Афтоне, її не збуди!

Ти, вутко, плинь хутко, мовчи, не ячи,
Ти, дрозде, сядь осьде, не так щебечи,
Ти, голубе сизий, не вельми гуди —
Хай спить моя Мері, не знає біди.

Де б'ють журкотливі джерела-ключі,
Ходжу я по згір'ю, овець пасучи,
А душу мою пориває туди,
Де Мерина хатка покрай слободи.

Так пишно, розкішно, бальзами ллючи,
Цвітуть над водою духмяні кущі...
Як вечір огорне поля і сади,
Ми ходимо з Мері гуляти сюди.

Хлюпочуться хвилі, удаль біжучи,
Як Мері йде берегом, квіти рвучи;
Ти з нею жартуєш, струмочку, завжди,
Їй ніжки цілуєш, милуєш сліди...

Тихенько, Афтоне, тихіше дзюрчи,
I ти, моя пісне, ніжніше звучи:
Заснула кохана під шемріт води,
Тихенько, Афтоне, її не збуди!

ЛИХАЯ ГОДИНА ІЗ ДІДОМ СТАРИМ
Ой ненечко-ненько,
Як жити сумненько
Мені молоденькій
Із дідом старим!
Ти доню згубила,
Їй долю втопила
За гроші-розкоші,
Побив би їх грім!

Глушман, недоріка,
Усе, знай, кахика,
На ногу каліка —
Біда мені з ним...
Нетяма, незграба,
Холодний, як жаба,—
Пропащії ночі
Із дідом старим!

Усе йому шкода,
Усе недогода,
Бурчить-докоряє,
Як грим, так і грим,
До хлопців ревнує
Мене молодую,—
Лихая година
Із дідом старим!

Та вже ж свому діду
Кінця я доїду,
Візьмусь його гризти,
То буде по нім...
Йому домовина,
Мені переміна —
Молодший господар
Увійде у дім.


ПРОЩАННЯ МАКФЕРСОНА

Прощай, тюрма, глуха, німа
Домівонько моя!
За мить якусь гойдатимусь
На шибениці я.

Співаючи, танцюючи,
Радіючи немов,
Макферсон той — завжди герой —
На шибеницю йшов.

Хоч круть, хоч верть — приходить смерть,
Та з неї я сміюсь,
Немало справ я з нею мав,
То й нині не боюсь.

Зніміть мені кайдани з рук
Та принесіть меча,—
Не знайдете в Шотландії
Над мене силача.

Я жив — боровсь, та довелось
Од зради помирать;
Одним журюсь, що не вдалось
Зрадливця покарать.

Прощай, життя і сонця світ,
Усім живим — привіт!
Впаде ганьба хай на раба,
Що перед смертю зблід.

Співаючи, танцюючи,
Радіючи немов,
Макферсон той — завжди герой —
На шибеницю йшов.


ЩО Ж ТИ ДУМАЄШ-ГАДАЄШ

Що ж ти думаєш-гадаєш,
Чом на інших поглядаєш?
Чи мене ти покидаєш?
Любий, милий, повернись,
Знов до мене пригорнись!

Я ж тебе кохала вірно,
Довірялася безмірно
I тепер прошу покірно —
Любий, милий, не зраджай,
Мого серця не вражай!


ВІТЕР ГОНИТЬ В ДАЛІ МЛИСТІ

Вітер гонить в далі млисті,
Явір ронить жовкле листя,
Річка стогне, хвилі хвилить,
Ізабелла ходить-квилить:

«Прощавайте, дні погожі,
Одцвілися втіхи рожі!
Здрастуй, здрастуй, ноче чорна,
Ноче журна, безпрозорна!

Про минуле незабутнє,
Про безрадісне майбутнє
Як згадаю-погадаю,
Серце рветься із одчаю...

Ой життя, ти благо в щасті
I важкий тягар в напасті;
Без жалю тебе покину,
В темну безвість перелину!»


ОЙ ДОВГА НІЧ, СМУТНАЯ НІЧ

Ой довга ніч, смутная ніч
Нема мого кохання,
Нема очам моїм спання
Із вечора до рання.
Нема очам моїм спання
Із вечора до рання.

Ой де ти спиш, про що ти сниш,
Далекеє кохання?
Чи чуєш ти в цю темну ніч
Тяжке моє зітхання?
Чи чуєш ти в цю темну ніч
Тяжке моє зітхання?

Як час минувсь — і не змигнувсь
Лицяння — женихання...
Тепер помалу-малу йде —
Нема мого кохання!
Тепер помалу-малу йде —
Нема мого кохання!


ІШОВ Я ПРОЗ ВИСОКИЙ ДВІР

Ішов я проз високий двір
Та проз зелений садок,
I гарну ж, гарну дівчину
Загледів там між квіток.

Такої хорошої дівчини
Не бачив я ще на віку:
«Я дав би п'ять тисяч, аби в свій дім
Повести красуню таку!»

«Не поривай, юначе, очей
На гарну таку молоду:
Та будь ти й сам шотландський король,
В королеви тобі не піду!»

«Не будь така горда, красуне моя,
I не несись аж до хмар:
Аби лиш купило було в покупця,
То знайдеться добрий товар.

Я злізу й на вище дерево,
Багатше розкублю гніздо;
А ти будь скромніша, красуне моя,
А то ще й не візьме ніхто».


МАМО, МАМУСЮ, ЩО МАЮ РОБИТЬ?

Мамо, мамусю, що маю робить —
Як їх примусить мене любить?
«Доню моя, не будь дурна,
Ти будь такою, як я була».

Як буду чорна — ніхто не пригорне,
Як буду біла — нікому не мила,
Як буду горда — ніхто не займе...
Що маю діяти, навчи мене.


ДЖЕНДЖИК ДЖОН

Недарма кажуть — Дженджик Джон
Всесвітній баламут:
Він дівчину стрів, невінчану звів,
Що й люди не візьмуть.

Не слухала батька і неньчиних рад,
Дівча нерозумне таке...
Що хтіла творила та пиво варила,
Не знала, що буде гірке.

Корова з телям, овечка з ягням
I талярів тридцять ще й три;
Не гола, не боса, надбала на посаг —
Хто хочеш чорняву бери.


МІТЛИ, ВІНИКИ

Мітли, віники! Кому, кому?
Вересові, гарні, й недорого візьму...
Мушу женитись, байдуже з ким,
От, аби жінка, хазяйка у дім.

Хай буде гарна, мені не кривдно,
Хай і погана — вночі не видно.
Як молода, то добре, бігме,
Як стара — то швидше помре.

Як рожаїста — хай родить, нівроку,
А як нерода — менше мороки.
Чорна чи біла, руда чи зелена,
От, аби жінка, то й буде з мене.

Як любить чарку — вдвох вип'єм незгірше,
А як не любить — мені буде більше.
Мітли, віники! Кому, кому?
Вересові, гарні, й недорого візьму...


БІЛИЙ МЕЛЬНИК, БІЛИЙ

Білий мельник, білий,
Од муки біліш,
Меле, шеретує,
Заробляе гріш.

Од білого мельника
Я й сама вбілюся,
До милого мельника
Таки притулюся.

Білий мельник, білий,
Мливо сипле в кіш,
Ловко хлопець меле,
Любить ще ловкіш.

На вмілого мельника
Я не надивлюся,
Для милого мельника
Вже не поскуплюся.

НА КОЛОСИСТІЙ НИВІ
Якось улітку, уночі,
У саме переджнив'я,
По тихій вулиці йдучи,
Кохану Енні стрів я.
Бродили вдвох ми навмання
У місячнім розливі
Та й опинились хтозна-як
На колосистій ниві.

З небес дивилися на нас
Зірниці миготливі...
Блаженна ніч, блаженний час
На колосистій ниві!
Ми з нею тут заприсяглись
В любові незрадливій,
Ми з нею вперше обнялись
На колосистій ниві.

Зайшлись розвогнені серця
В жагучому пориві,
Лились цілунки без кінця
На колосистій ниві.
Сіяла ніч до наших віч,
Ми вдвох були щасливі...
Благословляли ми ту ніч
На колосистій ниві.

Я маю втіху у вині,
В компанії гульливій,
Знайомі радощі мені
I в роздумі, і в співі.
Усе то втіхи, певна річ,
I радощі правдиві,
Та не такі, як тая ніч
На колосистій ниві.

Ой ячмінь-колосій
У полі колосіє...
Як я згадаю про ту ніч,
I досі серце мліє.


А ХТО ТАМ ХОДИТЬ ПІД ВІКНОМ?

— А хто там ходить під вікном?
«Та хто ж ізнов, як не Фіндлей?»
— Ішов би ти своїм шляхом!
«Та вже ж прийшов!» — сказав Фіндлей.
— Ти що там робиш крадькома?
«Поглянь сама!» — сказав Фіндлей.
— А не зведеш мене з ума?
«Та вже дарма!» — сказав Фіндлей.

— Тебе на хвильку упусти...
«Та вже пускай!» — сказав Фіндлей.
— Почнеш дурниці тут плести!
«I не питай!» — сказав Фіндлей.
— Як зайдеш ти о цій порі...
«Чи так, то й так!» — сказав Фіндлей.
— То прожартуєш до зорі.
«Та вже ж не як!» — сказав Фіндлей.

— Тебе один лиш раз прийми...
«Та хоч і раз!» — сказав Фіндлей.
— Щоночі будеш під дверми.
«Та вже гаразд!» — сказав Фіндлей.
— Як ми з тобою зробим щось...
«Та вже давай!» — сказав Фіндлей.
— Гляди ж, по людях не рознось!
«Та вже нехай!» — сказав Фіндлей.


ВІТРЕЦЬ КОМИШ КОЛИШЕ

Вітрець комиш колише —
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!

Трудись весь вік, журись весь вік,
Така вже доля клята!
Пропав би з горя чоловік,
Якби не ті дівчата.

Усі женуться за добром,
Та мало хто спіймає...
Збирай грошву, греби скарби,—
А з них пуття немає.

Мене ж і медом не годуй,
Дай пригорнуть дівчúну —
Од всіх турбот, усіх скорбот
Душею відпочину.

А тих святих, що кажуть «гріх»,
I слухати не хочу:
Сам Соломон, премудрий цар,
Любив красу дівочу.

Бо це ж краса з усіх красот,
Усіх створінь перлина:
Мужчина в Бога був ескіз,
А женщина — картина.

Вітрець комиш колише,
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!


ЛОВИ

Цвіли на луці вереси й чебреці,
Ішли на охоту ловці-молодці.
Брели по болоту, брели по мокві,
Сполохали хлопці куріпку в траві.

Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,-
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.

Пурхнула куріпка над сонним зелом,
Досвітню росицю струснула крилом;
Хороша та жвава пташина дрібна,
Хупава, як пава, ясна, як весна.

З-за гаю зеленого сонце зійшло,
Веселе проміння навкруг розлило;
В куріпочки пір'я леліє рябе,
Те пір'я, пташино, зраджає тебе!

I долом ганяли, й горою ішли
Ті хлопці-мисливці, завзяті орли;
От-от дасться пташка у руки сама,
А там тільки фррр! — була та й нема.

Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,—
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.


ДУНКАН ГРЕЙ

Закохався Дункан Грей,
Ех і закохання!
I до Меггі шле людей,
Ех і женихання!
Та задерла Меггі ніс,
Згорда зиркає навскіс;
Бідний Дункан зразу скис.
Ех і женихання!

Дункан мучиться, зітха,
Ех і закохання!
Але Меггі мов глуха,
Ех і женихання!
Дункан Грей приймає глум,
Серце тисне жаль і сум,—
Хоч із мосту просто в шум.
Ех і женихання!

Все проходить, все мина,
Ех і закохання!
Все щезає, як мана,
Ех і женихання!
Дункан каже: «Ну, дарма,
Годі сходити з ума,
А стокрот же її ма...»
Ех і женихання!

Охолонув парубій,
Ех і закохання!
Закортіло пробі їй,
Ех і женихання!
Меггі з горя вже слаба,
Ви не бачите хіба?
Сушить серденько журба,
Ех і женихання!

Меггі мила, не вмирай,
Ех і закохання!
Дункан Грей не дармограй,
Ех і женихання!
Дункан дівку пожалів,
Замінив на ласку гнів,
До вінця її повів,—
Ех і женихання!


ВЕСЕЛИЙ УДІВЕЦЬ

Ох, я нещасний чоловік —
Узяв сварливу жінку;
Не мав я з нею цілий вік
Ні хвильки відпочинку...

Що я від неї натерпівсь —
Живцем, псяюха, жерла!
Я наче вдруге народивсь,
Коли вона померла.

Чи вік — не вік, а двадцять рік
Промучився з ягою.
Тепер — кінець; гуляй, вдівець,
Діждавшися спокою.
Куди не йди — не бійсь біди,
Не сподівайся муки;
I сит, і п'ян, живу, як пан,—
Не стало жінки-злюки.

Спочило тіло у гробу,
Йому вже не підняться;
Душа ж навряд чи взята в ад
Чорти таких бояться.
Мабуть, у рай Ілля-пророк
Узяв її до пари:
Я чую жінчин голосок,
Як гримне грім із хмари.


Я ЩЕ МАЛА

Я, пане, мамина дочка,
Не можу жить без мами я,
Не знаю, що мені робить,
Як поберусь із вами я.

Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?

Є в мене платтячко нове,
Не платтячко — картиночка;
До вас піти — того й гляди
Розтягнеться шнурівочка.

Із вами ночі коротать
Було б моїм обов'язком,
В зимову ж пору — ніч як вік,
Подумаю, аж боязко.

Зима морозами кріпить,
Зима гуляє хвижею...
Приїдьте краще на той рік —
За літо я підбільшаю.

Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?


РЕВУТЬ ВІТРИ СУВОРІ

Ревуть вітри суворі,
Сніги покрили гори...
В чужім, далекім краї
Десь милий мій блукає,—
Без нього серцю горе.
Куди б його не занесло,
Благатиму я в долі,
Щоб повернувсь мій друг в село
До мене, молодої.

Дерева голі гнуться,
Та скоро розів'ються,
Озвуться в зелен гаї
Пташок веселі зграї,
Всі квіти розцвітуться.
Щоб серце знову ожило,
Щоб край настав недолі,—
Повернеться мій друг в село
До мене, молодої.

МОЯ ЛЮБА НЕЛЛІ
Любив я дівчину колись,
Люблю її й тепер,
Любитиму завжди і скрізь,
Поки живу — не вмер.

Багато знаю я дівчат
Вродливих, як одна,
Та не траплялося стрічать
Такої, як вона.

Дівоча знаджує краса
Людей у всі часи,
Але краса — то ще не все,
Ще треба й до краси.

Усе, що в дівчині ціню,
В моєї Неллі есть:
I врода, й серце, і душа,
I добра слава, й честь.

Немає в неї пишних шат
I дорогих прикрас,
Та краща всіх вона стократ,
У що б не одяглась.

Чарує око пишнота,
Багатства щедрий дар,
Але душевна чистота
Сильніший має чар.

За це я Неллі вподобав
I щиро полюбив,
За це я серце їй віддав
Одній навік-віків.


ПЕГГІ МОНТГОМЕРІ

Щоб жив я десь на болотах
I спав на моховім коверці,—
Я був би щасний, якби ти
Була зі мною, Пеггі-серце.

Щоб сніжний вітер лютував
I брала ніч морозом кріпко,—
В своїх обіймах я тобі
Зігрів би душу, Пеггі-рибко.

Щоб я був лорд, і з срібла їв,
I пив із золотого кубка,—
З яким би щастям розділив
Я все з тобою, Пеггі-любко!


НЕЩАСЛИВА ДОЛЯ

Зсушив, зв'ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...
Зсушив, зв'ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...

Я вгору п'явсь, я гінко ріс,
I пишно цвів мій цвіт,
Повітря, сонце і роса
Живили зелень віт.

Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...
Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...


ЗА МОЛОДІ ЛІТА

Не забувається повік,
Що серце пам'ята,—
I дружба перша, і любов,
I молоді літа.
Так вип'єм. друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!

Ходили вдвох ми по полях,
Де золоті жита,
Та розійшлись у нас путі
На довгії літа.

Бродили вдвох ми по річках,
Де хвиля золота,
Та розлучили нас моря
На довгії літа.

Подай же руку, як колись,
Бо дружба нам свята,
I знову думкою вернись
У молоді літа...

Так вип'єм, друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!


ДЖОН ЯЧМІНЬ

Зійшлись колись три королі
Суміжних володінь
I поклялись, заприсяглись,
Що згине Джон Ячмінь.

Взяли, ввергли його в ріллю,
Втовкли аж у глибінь
I поклялись, заприсяглись,
Що там йому амінь.

Прийшла весна веселая
З теплом, з дощем рясним,
I Джон Ячмінь піднявся знов
На диво їм усім.
Настало літечко жарке —
Стоїть Ячмінь, як гай,
Пустив уси, немов списи —
Ніхто не зачіпай!

Настигла осінь клопітка —
Ячмінь мов зажуривсь
І головою сивою
Додолу похиливсь.

Змарнів, ізблід — звичайно, дід —
Немає вже снаги...
Отут на нього й завзялись
Злорадні вороги.

Ураз йому кривим ножем
Коліна підтяли,
На віз взяли, рублем стягли,
На кару повезли.

Додолу скинули, та й ну
Ціпами обкладать,
На вітер винесли, та й ну
Угору підкидать.

Шпурнули в воду бідака,
У темну холодінь:
Роби, що хочеш, Джон Ячмінь,—
Хоч потопай, хоч плинь!

Знов вийняли на білий світ,
Та мало ще наруг,
Знов шарпали, вгадавши в нім
Життя найменший рух.

Пекли сердегу на вогні,
Аж мозок з кості сплив,
А там мірошник у млині
Ще й жорнами чавив.

А потім з серця кров взяли,
Кружляти почали...
Пили, пили — що більш пили,
То веселіш були.

Бо Джон Ячмінь — то ж богатир,
I добра в нього кров:
Ковтнеш її хоч крапельку,
То всіх би поборов!

Ковтнеш її — журба сплива,
А радість ожива,
Ковтне її сумна вдова,
I серце їй співа!

Чарками дзень, чаркамидзінь —
Здоров був, Джон Ячмінь!
Хай родить рід твій задля всіх
Потомних поколінь!


УТІХА ДУШІ

Хай пише писака, хай б'ється солдат,
Хай бреше усяко крутій-дипломат,
Хай лічить купчина куші-бариші,
А в мене чарчина — утіха душі.

Не заздрю я лорду, не кплю я з селян,
Для мене байдуже, мужик ти чи пан,
Бо хлопці в корчомці — мої браташі,
А пляшка-пузашка — одрада душі.

Пишається дідич, що коні баскі,
Втішається крамар, що гроші дзвінкі...
Не знають ледаща — пани й торгаші,
Що чарка — найкраща потіха душі.

Як жінка померла, я ревно моливсь,
Та скоро побачив, що в тім помиливсь;
Молінням-жалінням душі не суши:
Чарчина єдина — бальзам для душі.

Якось мене люди підбили на риск,
Я втратився тяжко в надії на зиск;
Чи тяжко, не тяжко, турботи лиши —
Є пляшка-пузашка — розрада душі.

«Одрада в стражданні»,— сказав нам співець,
Хоч, може, й не в рясі — душею чернець!
Ой ченче-святенче, бреши не бреши,
А пляшка та чарка — розкоші душі.

Другине, що маєш зеленим квіттям,
Граєш у місячних вертоградах —
О! Що там жаріє за тисовиною!
Золоті уста торкаються губ моїх,
I вони бринять, наче зорі
Над Кедрон-потоком.
Та зоряна мла лягла на рівнину,
Дикі й дивочні танці.
О другине, губи твої,
Гранатові губи твої
Зріють на моїх кристальних мушлях-устах.
Тяжко паде на нас
Золоте мовчання рівнини.
До неба парує
Кров дітей,
Замордованих Іродом.


Перекладач: Микола Лукаш
З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/
К.:Дніпро,1990

ВЕСЬ ЧАС

Весь час
Ми далі йтимемо але вперед ніколи

I від планети до планети
I від сузір'я до сузір'я
Все той же Дон Жуан тисячі й трьох комет
Не сходячи з землі
Шукає сил нових
Всерйоз приймаючи фантоми
I скільки забувається світів
Велике діло забуття
Хто б то примусив нас забути ту чи ту частину світу
Де той Колумб що нам закриє материк

Згубúть
Але згубить по-справжньому
Аби могти знайти
Згубить
Життя аби знайти Звитягу


КРАСА У ВИГНАННІ

Тікай веселко-ворожбитко
Тікайте гожі кольори
Сховатись мусиш ти і швидко
Мене інфанто не кори

I вже веселка у вигнанні
I той хто міг її створить
Але поглянь на вітрі рвянім
Натомість прапор майорить


ПРЯДКА ВОЛОССЯ

Русявого волосся прядка
Не муч мене і не неволь
А в тебе чи жива ще згадка
Про спліт химерний наших доль

Монмартр Отейль і ти мов мрія
Тут тихий шепіт перебіг
Я пам'ятаю день коли я
Переступила твій поріг

Ця згадка-прядка нині впала
Додолу мов осінній лист
Дві долі наші напропале
Із днем згасаючим злились


ВІДМОВА ГОЛУБКИ

Різдво скінчилося Страстями
Благовіщення підвело
Болюче й любе до нестями
Це самозречення було

Якщо зарізана голубка
Кривавиться з своїх відмов
То з крил їй вилониться думка
В поему виллється любов


ТАБОРОВІ ОГНІ

Вогні бродячі таборові
Освітлюють танок привидь
I сни встають без плоті й крові
Поміж узорних верховіть

Зневага жаль що так гордливо
Буяли в серці де вони
Ледь жевріє нещасне тливо
Із спогаду і таїни


ГРАНАДСЬКІ ЖАЛІБНИЦІ

Десь там їх двоє у Гранаді
Оплакують один твій гріх
Ми ж тут жбурляємо гранати
I вже то яйця із яких

Клюються півники Інфанто
Ви чуєте той спів Жах-жах
Які гранати ви погляньте
У наших визріли садах


РІЙ МУХ

Заграв конем у діл зелений
Про нього думає дівча
Чийсь флот пливе до Мітілени
Десь лезо блискає меча

Як рвали ружу полум'яну
Їм очі раптом зацвіли
Уста вже здалеку так п'яно
Сонцями на уста лягли


ПРОЩАННЯ ВЕРШНИКА

Війна! Як їй радіє вершник
Які пісні який розгул
Ну нá тобі на згадку персник
Вітрець зітхання звіяв з губ

Прощай! Він зник за поворотом
I десь поліг у боротьбі
Вона ж як перше хтивим ротом
Сміялась дивній цій судьбі


ЧУДО ВІЙНИ

Яка то краса ракети що освітлюють ніч
Вони підіймаються на власну вершину
I схиляються щоб подивитись униз
Це дами що танцюють поглядом в якому все і очі й руки й серце
Я впізнав твій усміх і твою жвавість

Це також щоденний апофеоз моїх Веронік що коси їх стали кометами
Ці перезолочені танцівниці належать усім часам і всім народам
Вони розроджуються раптом дітьми що тут же й помирають

Яка краса усі оці ракети
Та було б далеко краще якби їх було більше
Якби їх було мільйони і щоб мали вони
Абсолютне й відносне значення як літери в книзі
Та й так воно гарно неначе життя покидає вмирущих

А все-таки краще було б якби більше
Дивлюсь я на тую красу що з'являється й тут же зникає
Здається мені ніби я втрапив на сяйний бенкет
Що голодна земля дає сама собі
Вона роззявляє широкі жаждиві роти
На той людожерний пир Валтасарів
Хто б міг подумать що так розцвіте людожерство
Що треба стільки вогню щоб засмажить м'ясиво людське
Тому в повітрі так любо сказав би смаженим пахне
Це був би чудовий бенкет якби небо теж їло з землею
А то воно душі самі ковтає
Який там наїдок із душ
Отак аби тільки вогнями барвистими пожонглювати

Та я із своєю ротою влився траншеєю в тихість тягучу війни
Час від часу вогненними криками засвідчую мою присутність
Я собі вирив корито і розтікаюсь по ньому навсібіч тисячними ручаями
Я в траншеї переднього краю але стаю всюдисущим чи тільки ще починаю
Започатковую справу грядущих віків
Важко здійснити її ще важче ніж міф про Ікара-літавця

Завітую вікам історію Гійома Аполлінера
Що бувши на війні умів повсюди буть
У тилових містах в блаженному пленері
I в решті світу

У тих що помирають плутаючись по дротяних загорожах
В жінках гарматах конях
В зеніті і в надирі на півночі й півдні на заході й сході
I в окремішнім пеклі цього нічного бою

Але було б далеко краще
Коли б усі ті речі повні мною
Могли наповнити й мене
А це на жаль не так
Бо я повсюди в цю хвилину
А в мені крім мене самого нема нікого і нічого


Є

Є корабель який завіз кудись мою кохану
Є в небі шість ковбас вночі сказав би то личинки що з них визернюються зорі
Є ворожий підводний човен що має храп на мою кохану
Є тисяча ялинок навкруги обчухраних оскіллям
Є піхотинець осліплений задушливим газом
Є вщент роздовбані кишки-траншеї Кельна Гете і Ніцше
Є туга за листом що забарився
Є в мене у планшеті кілька фотокарток моєї коханої
Є полонені що бредуть понуро
Є батареї де обслуга вовтузиться коло гармат
Є військовий поштар що трюхикає шляхом попри окремо ростуче дерево
Є кажуть десь шпигун що шастає тут невидимкою
Укрився підступно невидимим обрієм і злився з ним
Є високий лілейний бюст моєї коханої
Є капітан що тривожно чекає радіовісті про становище на Атлантиці
Є солдати в нічному наряді що пилять дошки на труни
Є жінки-мексіканки що лементуючи благають маїсу у кровоточивого Христа
Є Гольфстрім такий літеплий і благодатний
Є за п'ять кілометрів цвинтар утиканий геть хрестами
Є там і сям окремі хрести
Є фіги берберійські на алжірських кактусах
Є довгі гнучкі руки моєї коханої
Є чорнильниця зроблена мною з гільзи її не приймають на пошті
Є сідло моє мокне собі під дощем
Є кохання що лагідно веде мене за собою
Є чи то пак був полонений бош що тягнув на собі кулемета
Є на світі мужчини що зроду не були на війні
Є на окупованій території жінки що вивчають німецьку мову
Є індуси що дивляться зачудовано на поля Європи
I думають сумно про тих що хтозна чи судилось їм знову побачить
Бо вміння бути невидним зросло за війну неймовірно


КОБИЛИЦІ ЗАГОРОЖ

У білий і ночистий листопад
Коли дерева пошпуговані оскіллям
Здавались ще старішими під снігом
Скидались на залізні кобилиці
Оточені як хвилями колючим дротом
Серце моє оживало як дерево повесні
Родюче дерево окрите ніби шумом
Цвітом кохання

У білий і ночистий листопад
Коли співали моторошно снаряди
Коли мертві квіти земні точили
Дух свій мертвотний
Я день у день співав свою любов до Мадлени
Сніг повиває білим цвітом дерева
В горностаї вгорта кобилиці
Що скрізь бовваніють
Покинуті й хмурі
Коні німі
Не буйногриві а колючодроті
Та я їх раптом оживляю
В табун строкатих скакунів
Що басуватими хвилями пливуть до тебе
По Середземному морю
Й несуть тобі мою любов
Трояндо лілеє пантеро голубко зірко моя голуба
О Мадлено
Люблю тебе розкішно-жагуче
Як марю про очі твої то марю про чисті джерела
Як думаю про твої уста мені являються троянди
Як згадаю про твої груди на мене сходить дух-утішитель
О двоїста горлиця твоїх перс
І розв'язує мій язик поета
Щоб знов сказать тобі
Люблю
Твоє лице букет чудовних квітів
Сьогодні ти мені вже не Пантера
А Всецвіт
Вдихаю пахощі твої мій Всецвіте
В тобі встають усі лілеї одрадісною піснею пісень
А співи що летять до тебе
Мене з собою поривають
На твій прекрасний Схід
Де лілеї обертаються в пальми
Що манять мене любими руками
Розпукується ракета квітка ночі
Коли навколо тьма
I розливається любовними сльозами
Дощем крапчастим сльозами щастя
I я люблю тебе як ти мене любиш
Мадлено


ПЕРЕМОГА

Співає півень я все мрію Лист на вітті
Ворушиться немов та бідна матросня

Крилаті і верткі неначе Лже-Ікар
Сліпці комашаться прудкою мурашвою
I виглядаються в калюжках тротуарних

Не йди від мене говорющий діаманте
Спи тут як дома тут усе твоє
Це ліжко лампа ця моя пробита каска

О погляди сапфіри ясного блиску-ряхту
А дні були зі щирого смарагду

Тебе я пам'ятаю о місто метеорів
Безсонними ночами які скресали зорі
В садах урочих сяєв букети рвать я звик

Та годі вже лякати те небо майже хворе
Ще мало в нас заїк

Ви не можете собі навіть уявити
Як успіх присипляє і оглуплює людей

В інституті молодих сліпців якось питали
Чи нема у вас крилатого сліпчука
О уста людина шукає нової мови
Де всім граматикам не буде що робити

А ці старі мови от-от уже помруть
І як поезія ще ними користується
За звичкою мабуть а може з браку відваги

Та вони вже як хворі без сили без волі
Їй-богу люди швидко призвичаяться до німотú
Адже у фільмах вистачає міміки

А ми уперто говорім
Крутімо язиком
До болю до розпуки
Потрібні нові звуки нові звуки нові звуки
Потрібні приголосні без голосних
Приглухуваті пшикучі
Навчіться хурчати як дзига
Гундосьте тріскуче й протягло
Цмокайте язиком
Чвакайте як невиховані ненажери
Чвиркайте красиво як віртуозні плюваки
Бзюкайте губами на всі лади це надасть вашій мові зичності
Навчіться самохіть векати і гикати
А добре ще було б якби крізь наші спомини
Бив звук мов дзвін

Ми ще не вміємо первісно
Кохатися в нових речах
Кохана поки ще не пізно
Глянь полюбуй на паротяг
Чах-чах

Бо завтра вийдуть у тираж
Усі цяцьки ті залізничні
Вони здадуться нам нараз
Такі смішні й анахронічні

Немов дві жінки глузівниці
Дві лампи тут переді мною
Від їх палаючого сміху
Поник я сумно головою
Той сміх розкочується
Скрізь
Руками говоріть і пальцями викляскуйте
В надуті щоки бийте немов у барабан
О слова
Вони у миртовім гаю
Як Ерос і Антерос плачуть
У небі міста я стою

Слухайте море

Воно удалині самотньо стогне й квилить
Мій голос вірний наче тінь
Тінню життя жадає стати
Мінливим і живим як море хоче буть.

Без ліку моряків запагубивши море
Ковтає мої крики як потоплених богів
Одну лиш тінь воно терпіти може
Тінь широко розкрилених орлів

Здригнувся Бог то слово вибухло як ватра
Біжи держи мене Як жаль мені тих рук
Що простягалися побожно на мій гук
Яка ж оаза рук мене підхопить завтра
Чи ви вже вмієте радіть новим речам

О голосе я вивчив мову моря
І у нічнім порту серед шинків гармидеру
Я став упертішим за ту лернейську гідру
Дивись обіруч я зарну
В артерію кипучу міста
Та якщо завтра в мить одну
Ущухне кручія вириста
Хто зна куди тоді зверну

Подумай що залізниці
Вийдуть скоро з моди й ужитку
Дивись

Перемога
Це буде передусім
Добре бачити здалека
Все бачити зблизька
I щоб усе називалось по-новому


РУДА ВРОДЛИВИЦЯ

Ось я перед людьми людина із здоровим глуздом
Знаю життя а дещо і про смерть що може знать живий
Зажив страждань і радощів кохання
Спромігся часом на думки які приймали інші
Вивчив кілька мов
Чимало попоїздив
Війни нюхнув в артилерії та піхоті
Втратив найближчих друзів у тій жахливій боротьбі
Здобувся рани в голову трепанувався під наркозом
Щось знаю про старе й нове що може про них знати індивід
I от тепер забувши про війну
Між нами і для нас о друзі
Суджу я давній спір традиції і пошуків
Порядку і Пригоди

Ви чиї уста створені на подобу божих
Чиї уста утілений порядок
Будьте вибачні порівнюючи нас
До тих що в вашому порядку досконалі
Адже ми скрізь шукаємо пригоди

Ми вам не вороги
Ми хочемо вам дати широкі дивовижні володіння
Де тайна у цвіту усім дається тільки рви
Де є нові огні не бачених ще барв
I тисячі фантомів невагомих
Що треба їх реальністю зробити
Ми хочем дослідити доброту безмежну мовчазну країну
I є в нас час те все відкинути чи знову повернути
Тож майте жаль до нас ми завше боремось на гранях
Безмежності і майбуття
Простіть нам наші помилки простіть наші гріхи

Бо літо вже іде із спеками та грозами
З весною воднораз моя померла юнь
О Сонце то ж доба полум'яного Розуму
I я гряду в іюнь
Захоплений її величною ходою
Лише її люблю її пильную слід
Вона мене так вабить як магніт
I має вид
Вродливиці рудої

Волосся в неї золоте
Незгасним спалахом цвіте
То пломінь пломінь незвичайний
Що по троянді грає чайній

Але смійтеся смійтеся з мене
Люди всюдишні а найпаче люди тутешні
Бо стільки є такого що я не смію вам сказати
Стільки є такого що ви не дасте мені сказати
Змилуйтесь наді мною

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

УЗВИШШЯ
Одного дня понад Парижем
Зійшлись в бою два літаки
Один червоний другий білий
В зеніті ж пломенів над ними
Одвічний сонячний літак

Один літак моя ж то юність
А другий людське майбуття
Вони боролися запекло
Отак архангел сяйнокрилий
З Люцифером колись боровсь

Лічба з задачею так б'ється
Так ніч воюється із днем
Так б'є на те що я люблю
Моя любов так ураган
Кричуще дерево ламає

I раптом тихо стало й любо
Париж як молоде дівча
Зі сну потягується млосно
Безжурно стріпує волоссям
I пісню весело співа

Де ж там моя упала юність
Глянь торжествує майбуття
Я проголошую сьогодні
Усьому світу що вродилось
Нове мистецтво ворожби

Буваюгь люди як узвишшя
Що височіють над людьми
I вдалині прийдешнє бачать
Ясніш за всяке сьогодення
За всю минувшину чіткіш

Часів окрасо і шляхів
Минай триваючи невпинно
Нехай шиплять зловісні змії
Їх не боїться вітер з півдня
I псілли й хвилі полягли

О плин часу якби машини
Навчилися нарешті мислить
У самоцвітні береги
Знай били б золотії хвилі
Знов піна матір'ю була б

І над орла зліта людина
Відрада синявих морів
Вона в повітрі тіні сіє
I сплінів рвійну круговерть
В якій наш дух сягає мрії

Іде доба новітніх магій
I скоро скоро ми побачим
Мільйони див мільярди чуд
Які й не снились міфотворцям
Старих вигадливих віків

Свідомості страшні глибини
Вас завтра зглиблять дослідять
I хто зна скільки ще істот
Добудуть з темних тих безодень
А з ними скільки ще світів

Ось підіймаються пророки
Мов гори сині вдалині
Знання у них точніші будуть
Ніж у теперішніх учених
Вони нас скрізь перенесуть

Бажання то велика сила
Ходи тебе я поцілую
О ти легка неначе пломінь
Бо в нього ти взяла навіки
І муку й сяєво і пал

Настане час і ми спізнаєм
Усі можливості страждання
I то не буде ні одвага
Ні самозречення ані
Щось інше досі нам відоме

Багато знайдемо в людині
Не шуканих іще прикмет
До грунту вивчим людську волю
Яка народиться там сила
Без інструментів і машин

Між нами ходять добрі мани
I проникаються взаємно
Відколи час добіг до нас
Початки щезли і кінці
Глянь перстень в тебе на руці

Часи пустель і роздоріж
Часи майданів і узвиш
Прийшов я фокуси робити
Із мертвим ніби талісманом
Живішим за живе життя

Вже остаточно увільнився
Я від усіх природних пут
Хоч може вмру та не згрішу
Чого ніхто ще не торкався
Те я в руці отут держу

Я звідав те чого ніхто
Не може навіть уявити
На цій долоні я не раз
Життя ізважив невагоме
I можу вмерти сміючись

В таку шугав я височінь
Що все на світі ледве мріло
I дивовижі і фантоми
Невже ж тепер мене здивує
Той мім що хоче вдати жах

Прощай же юносте жасминна
Вдихав твій свіжий аромат
Я на квітчастих колісницях
Між дзвоників гірлянд і масок
Як карнавалив буйний Рим

Прощай же юносте Різдво
Коли життя було як зірка
Чий сяйний відблиск я вбачав
У ріднім морі Середземнім
Перлистішім за метеори

Пухнастішім за килим хмар
За гнізда ангельські м'якішім
Блискучішім за ореоли
Усіх розсяяних світил
Гармоніє моя ти втіхо

Я зупинився і дивлюся
Як по горючім морогу
Повзе змія не хто ж як я
Я флейта разом і флейтист
I бич який шмагає інших

Вже настає доба страждання
Надходить ера доброти
Прощай же юносте Пора
Прийшла майбутнє нам пізнати
Не помиравши від знання

То буде час палкої ласки
Де воля створить чудеса
Сім років небувалих випроб
I люди стануть як боги
Живі і мудрі і пречисті

Нові одкриються світи
Дух томиться неначе цвіт
Що вродить духовитий овоч
Перед очима в нас дозріє
Він на веселих схилах гір

Я справді знаю це життя
I так лиш я співати вмію
Що пісня сиплеться як зерно
Ей ви співаки замовчіть
Не сійте куколю в пшеницю

Приплив до порту корабель
Увесь у вимпелах в штандартах
Нікого там ми не знайшли
Одну лише червону жінку
Що замордована лежала

А то раз жебрав я й мені
Хтось кинув полум'я у руку
Що опекло мене до губ
Не міг сказати я й спасибі
Непогасимий смолоскип

О де ти де мій друже милий
Ти так у себе заглиблявся
Що залишилась лиш безодня
Пірнув туди я стрімголов
Аж у безколірні глибини

Я знову чую власні кроки
По неторованих стежках
Я всюди чую власні кроки
То тихі то швидкі й широкі
То близько десь то віддаля

Напевне голиться зима
Йде сніг і я такий нещасний
Пройшов я небо де життя
Як музика розкішна ллється
Земля ж забіла для очей

Ви люди звикніть так як я
До тих чудес що вам звіщаю
До доброти що йде у світ
До тих страждань що я виношу
І ви пізнаєте майбутнє

Із тих страждань і доброти
Нова утвориться краса
Довершеніша за колишню
Яку пропорції творили
Йде сніг я весь горю й тремчу

Ось я сиджу вже за столом
Пишу про все чого досвідчив
I що співав там угорі
Он дерево гінке гойдає
Розвихреноволосий вітер

Якийсь циліндр красує на
Столі де фруктів цілі гори
Лежать і мертві рукавички
Он дама крутить собі в'язи
А кавалер їсть сам себе

На дні часу вихриться бал
Убив я душку-диригента
I чищу друзям помаранчу
Таку духмяну і сочисту
Як прерозкішний фейєрверк

Усі вже мертві метрдотель
В бокали ллє шампан уявний
Що піниться немов слимак
Шумує мов поетів мозок
Троянда ж пісню завела

Он раб тримає голий меч
На ріки схожий і джерела
За кожним махом розтинає
Він всесвіту тугий живіт
Відкіль нові світи виходять

Шофер сидить он за рулем
I щоразу як він сиренить
На розі чи на повороті
Встає новий безкраїй світ
Іще незайманий дівочний

А третій номер онде жінка
Що підіймається у ліфті
Вона все вгору вгору йде
I світло хвилями струмує
I міниться вона в тім сяйві

Та це маленькі ще секрети
А є ж і глибші таємниці
Які розкриються от-от
Розіб'ють вас на безліч часток
Єдиною лишивши мисль

Та плач і плач і плачмо разом
Чи місяць буде той уповні
А чи тонкий молодичок
Ах плач і плач і плачмо разом
Ми ж насміялися за сонця

Життя тримають злотні руки
Пізнайте тайну золоту
Усе на світі бистрий пломінь
Що вицвітає з диво-ружі
I пречудовий точить дух

ДЕРЕВО

Співаєш разом з іншими а фонографи галопують
Де ж ділися сліпці куди вони пішли
Одним-один листочок зірваний мною перетворивсь на тисячу міражів
Не покидай мене в оцій юрбі базарниць
Ісфагань обернулась у небо з блаватних полив'яних тахлів
А я з тобою ізнов на шляху до ліонських околиць
Іще в вухах не одбринів дзвіночок продавця солодцівки
А вже вчувається ляскучий голос
Товариша що з тобою гулятиме по Європі
Не виїжджаючи з Америки

Дитина
Теля біловане в різниці висить
Дитина
I ця піщана околиця убогого міста далеко на Сході
Де митник величається мов ангел
Коло брами злиденного раю
I цей пасажир епілептик що піну пускає в залі першого класу

Аероера Вітролом-Блеріо
I Кротиця-Аріадна
Ми взяли два купе в транссибірському експресі
I спали по черзі я і комівояжер ювелірної фірми
Хто ж був на варті тримав револьвер напоготові
Ти гуляв по Лейпцігу з худенькою жінкою в чоловічому перевдязі
Чого тільки не вимислить мисляча жінка
Та не слід забувати й легенд
Баба Яга в нічному трамваї в безлюднім районі
Підіймавшись угору я бачив погоню
Ліфт зупинявся на кожному поверсі

Між камінням
Між одіжжю барвистою вітрин
Між вугіллям розжареним каштанника
Між двома норвезькими суднами на причалі в Руані

Твій образ

Він росте між карельських беріз

Той гарний сталевий негр

Найсумніше було
Як дістав ти поштівку з Коруньї

Дме вітер од захід-сонця
Металиться кора ріжкового дерева

На світі більшає жури
Боги постаріли з скорботи

Хоч ти жалів тих не ятри
Нові з'являються істоти
Та все по три


МАЛЕНЬКЕ АВТО

31 серпня 1914 року
Пізнього вечора я виїхав із Довіля
В маленькому авто Андре Рувера

Нас було троє я він і шофер

Ми сказали прощай цілій епосі
Над Європою вставали розлючені велетні
Орли покидали гнізда чекаючи сонця
Хижі риби виринали з безодень
Народи сходились аби пізнатись до кінця
Мерці здригалися із жаху в своїх похмурих домовинах

Собаки гавкали туди десь до кордонів
Я їхав несучи в собі усі ці армії що бились
В моїй душі ж бо пролягли усі краї якими сунулись війська
Усі ліси й веселі села Бельгії
Льоруж і франкоршан відкриті оболоні
Куди не раз чужі вдирались легіони
I колії грімкі де ті що йшли на смерть
Прощались поглядом з оцим життям барвистим
Глибокі океани де чудища підводні
Байдужно шастали між решток кораблів
Вершини височенні де люди вперто б'ються
Куди й орел не злине
Людина б'є людину
I котиться униз падучою зорею

Відчув я у собі якісь нові істоти
Що світ новий будують і вправно ним керують
Якийсь купець багатий і дивно щедровитий
Небачені товари розіклав
А пастухи-гіганти німі отари гнали
Що йшли слова щипали і скубли як могли
Собаки ж гавкали на них усю дорогу

Я ніколи не забуду цієї нічної подорожі
Коли ніхто з нас не промовив ні слова
О похмурий від'їзд коли вмерли наші три фари
О ніжна передвоєнна ніч
О села де хапливо працювали
Ковалі

Покликані між дванадцятою й першою годиною ночі
Їхали ми до голубого Лізьє
До золотого Версалю
Тричі спинялись бо лопали скати

Коли ж другого дня опівдні
Через Фонтенбло
Ми в'їхали в Париж
Якраз оголошувано мобілізацію
Ми зрозуміли з товаришем
Що це мале авто нас привезло
В нову епоху
Хоч ми були вже зрілі люди
А чулись ніби щойно народились


ЗАРІЗАНА ГОЛУБКА Й ВОДОГРАЙ

О постаті убиті любі
О дорогі розквітлі губи
Міє Мареє
Єтто Лорі
Анні і ти Маріє
Де ви дівчата
Я вас питаю
Та біля водограю
Що плаче й кличе
Голубка маревіє

Душа моя в тремкій напрузі
Де ви солдати мої друзі
Де ви Бійї Даліз Реналь
Печальні ваші імена
Як у церквах ходú луна
Б'ють відгомоном до небес
Ви в сонну воду глядитесь
І погляд ваш вмирає десь
Де Брак де Макс Жакоб Дерен
Що в нього очі як той Рейн

Де милий Кремніц волонтер
Вже може їх нема тепер
Душа ятриться з непокою
I водограй рида зі мною

А як вони іще живі
Десь б'ються на Північнім фронті
Тим олеандри всі в крові
I сонце ранене в траві
На багрянистім горизонті


ЗІТХАННЯ ГАРМАША З ДАКАРА

У рубленій землянці критій очеретом
Біля сірих гармат повернутих на північ
Згадую про село африканське
Де танцювалось де співалось де любилось
Де говорилось
Весело й поважно

Знов бачу батька що не раз у житті
Боровся з ашанті
Котрі служили англійцям
Знов бачу сестру забісовану реготуху
В неї груди тверді мов снаряди
Бачу знов
Матір-чаклунку що просо в ступі товче
I єдина в селі цурається солі
А ще пригадую фетиш на дереві
Такий принадний і бентежний
Та двоїстий фетиш плодючості
Пізніш одрізану голову
На узболотті
О блідість мого ворога
То була срібна голова
А на багновищі
Там місяць голосно світив
То була срібна голова
По небу колесом ходив
То була срібна голова

А я в печері невидимий
То була щирої ночі негрова голова
Блідість Подоби гра
А потім моя сестра
За стрільцем одним потяглася
Він поліг при Аррасі

Скільки мені років не знаю
Треба б спитати у єпископа
Що сласно сласно так до мами
I масно масно до сестри
Це було в маленькій хижі
Не такій дикій і хижій як ця фронтова землянка
Я пізнав що таке засідки край болота
Де п'є жирафа розкарячивши ноги
Пізнав жах ворога що набігши зненацька
Плюндрує село
Гвалтує жінок
Забирає дівчат
I хлопців аж тремтять тугі їм крижі

Я довго носив урядовця на ношах
Від села до села
Курникаючи
А там найнявся до хазяїна в Париж
Не знаю скільки мені років
Пішов призиваться
Записали двадцять
Я французький солдат мене вивели раптом у білі
П'ятдесят дев'ятий сектор не можна й казати де
А чим воно краще бути білим ніж чорним
Оце б потанцювати поговорити
Поїсти й спать
А то стріляй по німецьких обозах
По якихось дурних дротяних загорожах
Під металевою зливою
Пригадую страшенне озеро
Тіла злютовані лютим коханням
Шалену ніч
Чаклунську
Як оця
Де стільки жахливих позирків
Вибухає в розкішному небі

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

АЛЕГОРІЯ
Цей Серпень, цей тиран, що звик палить, сліпить,
Душить і мордувать - і назирати страти,
Розлігся й позіха: кого б іще скарати?
А жнець знеможений на суголовку спить.
Все висохло, спеклось, земля волає: «Пить!»
I птаство мусило води у рот набрати,
А небо голубе, розплавлене стократи,
У нерухомооті безмовній аж кипить.
Не строчать коники, завмерли всі комашки,
Струмки покинули шумкі свої замашки,
Не грають, не дзюрчать- заїла мілкота;
Лиш світляні по них перебігають брижі,
Та поміж бляклих трав, що й вітер не хита,
Ще шершні де-не-де літають чорно-рижі.

ВИНОБРАННЯ
Щось у голові у нас шумує,
Коли пам'ять вимкнеться, буває...
Слухайте! То наша кров співає,
Спотайна радіє і сумує.
Слухайте! То наша кров так плаче,
Як душа на час кудись відлине:
Тої невимовної хвилини
Ми ждемо на диво нетерпляче.
Наша кров - покревниця винові,
А вино крові свояк по крові...
Плачте ж і співайте, любі, рідні,
Душу й пам'ять нам паралізуйте,
А хребці і крижі наші бідні
До нічної тьми магнетизуйте!

ЧУДАЦЬКА РАДА
Спалюйся жінками,
Серце ж замикай
I чимдуж тікай
Від епіталами.
Щоб забути - пий!
Завжди при горілці
Знайдеш на тарілці
Місяць золотий.
Хай нас кривдять люди
Та й по всій журбі?
Ціну ми собі
Знаєм без облуди.
Хто ми є такі -
Власна кров співає!
Що? Будяк шпиняє
В ноги колючки?
Б'є тебе в ланити
Вітер, той гультяй?
Ти ж іди, співай,
Рви рожеві квіти.
Все на краще йде
В світі цім найгіршім!
Тільки твердо вирішім
Не двоїть ніде.
По закону злоби
Судить тебе хам -
А благим богам
Гріх твій до вподоби.
Знов, душе, цвісти
Будеш в емпіреї,
Гордою зорею
Сяять з висоти!
Ти ж у цій юдолі
Не із тих бідах,
Що в один лиш мах
Дробить молот Долі.
Добрий твій метал,
Литий, битий, кутий,
Вийде із покути
Вище всіх похвал.
Мов жадана гостя,
Благісним мечем
Блиснеш над плечем
У Побідоносця.
I Архістратиг
Радо тебе прийме,
Як замаєш крильми
На вітрах святих.
Це ж у катастрофі
Усміх серед сліз,
Це ж мов крин, що зріс
На гіркій Голгофі...
Трохи ще поспи,
Мов огонь в кресиві,
В тихім надпориві
Трохи потерпи.

УДОВЕЦЬ МОВИТЬ
Я бачу двох плавців у морі,
У морі сліз моїх гірких,
Тривога й сум у мене в зорі,
I очі звернені до них,
Мов дві зорі в нічному морі.
У човні жінка молода
I син її, дитина-мила;
Кругом розгукана вода,
А в них ні весел, ні вітрила...
Із хлопцем жінка молода.
Реве борвій, бушують хвилі,
До неньки горнеться синок,
Вона ж немов у божевіллі
На дикий дивиться танок
I вірить у ревучі хвилі.
В Отця благого вір, малий,
Безумна, уповай на Бога!
Я чую, втихне вихор злий,
Ущухне смертна ця тривога,-
Кріпись, безумна, й ти, малий!
Мир вам, плавці мої у морі,
У морі світлих сліз моїх!
Блаженство й рай у мене в зорі,
I очі, звернені до них,-
Два добрі янголи на морі.

I ЩЕ МОВИТЬ
Ні тобі пощади, ні вільготи,
I ніяких парламентарів!
Бачать, що твій гнів перегорів,
Добре знають, як ти і чого ти
Серцем і душею присмирів,
Та війни скінчити неспромога:
Хай вже смерть, коли не перемога.
От твоє бажання і збулось -
Ти ж любив на релях колихання...
Вільний ти для іншого кохання,
Раз того вернути не вдалось.
Як наказ звучить твоє прохання;
Відповіді краще не чекай
I деінде втіхи пошукай.
Так мені велять Пиха і Хіть,
Давнішні лихі мої дорадці.
Як їм опираться? Шкода праці!
Все глушить дует старих страхіть
Тут, на тлі знайомих декорацій,
В місті, де минувшина брудна
З горя допивається до дна,
В цім Парижі, що змарнів і зблід
Після учорашнього весілля
I курника щось собі з похмілля,
Як на лаві п'яний інвалід.
Хіть єхидно каже із підпілля:
«Ти, старий, дістав уже своє!»
I Пиха безмовною стає.
Стукав я - мені не відчинили
Тих дверей, сам бачиш ти, Христе,
I стіна відчуження росте,
I любов не встане із могили...
Хоч моє ж ягнятко золоте
Напаси, дай корму запашного
I від вовка вборони страшного!
А іще, мій пастирю благий,
Серце упаси моє самотнє,
Щоб воно, відчайне і скорботне,
Зваблене блудним вогнем надій,
Не зійшло на поле соромотне,
Не буяло в дикому степу...
Наверни на праведну тропу!

* * *
Багато я страждав, повір...
Тепер, зацькований, мов звір,
У різні боки я мечуся:
Нема рятунку, хоч умри,
Ніде ні схрону, ні нори,
Я від хортів не відкручуся.
Ненависть, Зависть і Нужда -
Всі добрі гончі! Мов орда
На мене суне... Це триває
Не день, не місяць і не рік.
На згубу хтось мене прирік -
П'ю горе, лихом запиваю.
Що вип'ю, знов наллють ущерть,
I вже мені Хортиця-Смерть,
Кусюща, злюща, мов чортиця,
На груди лапою стає,
I кров із серця хтиво п'є,
Й ніяк не може насититься.
Ледь волочусь, вмирущий, я
По пущі, ген до ручая,
Лісні кривавлячи стежинки...
Миліш од вас, брати Вовки,
Роздертим бути на шматки,
Ніж гинуть од сестри - од жінки.

МАНА
Тиша... Сіра миша
На вечірнім чорнім тлі.
Прошмигнула миша
Й щезла десь в імлі.
Ось і час відбою,
Дзвоник в'язням дзеленчить.
Ось і час відбою,
Можна відпочить.
Спіте, арештанти,
Хай вам сняться гарні сни,
Сніте, арештанти,
Чарами весни!
Розсвітився місяць,
Щось ізбоку захропло...
Розсвітився місяць,
Ллє живе сріблó.
Заступила хмара,
Знов настала темнота...
Одступила хмара,
Гульк - уже й світа!
Знов майнула миша,
Вже рожева - ну й мана!
Промайнула миша:
Уставай, шпана!

ІЩЕ ОДНА
В дворі болиголов достиг,
I голова
Болить у тих,
Що колива-
ючись бредуть, немов сліпі,
Худі, бліді,
Якісь тупі
В нужді й біді.
Крутіть, Самсони без Даліл,
Без боротьби,
Як кінь чи віл,
Топчак судьби!
Коли закон тебе зборов,
Мели без дум
Свою любов,
I серце, й ум...
Все човг і човг, ідуть кружка,
Люльки в зубах.
Яка важка
Спекота - жах!
За слово - карцер, тож мовчок!
Сумні й нудні
Без балачок
Тюремні дні!
I я в цій купі, звик до них,
До топчака...
Ще скільки лих
Мене чека?
Коли зламав людський звичай,
То вже сиди
I - вибачай -
Утіх не жди.
Ну що ж, злодюги дорогі
I шахраї,
Не вороги -
Брати мої!
Курім, гуляймо, ще Дідро
Любив казать:
Яке добро -
Байдикувать!

ПІДСПІВ ПІД ПОЛЯ ВЕРЛЕНА
В місячнім сяйві, хисткім промінні,
Ношу я маску нічну похмурну,
Як у Сатурна, що клонить урну
В плинних сузір'їв зміннім струмінні.
Оті романси мої без слів,
Незвично звучні, як дивна вість,
Бентежать серця навмисну млість
Тремтливим тливом химерних снів.
Ви всі, напевно, колись простили -
Кому образу, кому злочинство,
А я прощаю нині дитинству,
Що знов вертає, рум'яне й миле.
А я прощаю оцій брехні
Заради надто банальних втіх,
Що їх безжально, немов на сміх,
Хвиля дозвілля дає мені.

* * *
Ох і зимно, й гаряче,
I знобить мене, й пече!
Крихнуть, трухнуть мої кості,
Рани ниють аж до млості,
Горе крижам і ногам,
Щастя й радість ворогам!
Серце, голова, нутроба -
Все суціль одна хвороба...
Що це тут? Чистилище?
В пекло нє вмістили ще?
Ні, мабуть-таки, вже пекло,
Бо мордує так запекло...
- Ти караєшся в біді
З волі вишнього Судді;
Той Суддя нелицемірний,
Не такий, як ти, невірний,
Він, суворий і благий,
Хрест послав тобі важкий.
Щоб ти духом просвітився
I стражданням присвятився.
Всі твої приниження -
До Христа наближення,
А тяжка твоя знемога -
То небес пересторога:
Не впадай же у відчай,
Ці ознаки помічай.
Ворогів не зви лихими,
То насправді серафими,
Адже їх у всіх ділах
Направляє той, хто благ.
Возлюби свій хрест і язви -
Це здоров'я інші назви,
Не стогни і не ридай,
А хвалу за гнів воздай:
Маєш тіло, в біль закуте,
Для спасіння, для покути,
У вогні й морозі ти
Бога мусиш віднайти.

СЕГІДИЛЬЯ
Смаглявко непочата,
Палка над всі дівчата!
Дарма часу не гай,
На софку цю лягай,
Коли вже роздяглася,
Щоб я руками вперся
В твої розкішні перса,
До голої напів
Губами прикипів,
Конаючи з заласся!
Не будь занадто скромна,
Сьогодні ніч скоромна:
Будь владна, вредна, зла,
Дарма, аби була
Весела й безсоромна.
Щоб це жадане тіло
При місяці мигтіло
Од злота золотіш...
Потіш мене, потіш,
Хай серцем я відтану!
Плоть юна, переможна,
Тобі усе, все можна,
Твій пал, як жар, пече...
Іще, іще, іще
Давай, моя гітано!
То яросна, то томна,
То ніби непритомна,
Кусай мене, і рви,
I ляжками дави,
У пестощах невтомна!

* * *
Якщо ти звелиш, чарівна профанко,
Я забуду все, крім одного лиш,-
Милувать тебе з вечора до ранку,
Якщо ти дозволиш, якщо ти звелиш,-
Щоб тобі вгодить, чарівна коханко!
Будьмо примітивні - в тім нема стида,
Будьмо, як у лісі дикий олень з ланню,
Ніжності розводить нам не випада...
Вільно віддаваймось нашому паланню,
Будьмо примітивні - в тім нема стида!
I не говорім про літературу -
К чорту всіх творців, к бісу видавців,
К лиху мудреців! Знаймо лиш натуру,
Жвавих горобців вічне «ців-ців-ців»
I не говорім про літературу!
Тішитись і спати - хочеш, дорога? -
Перша і остання буде в нас робота,
Вада і чеснота, слабість і снага,
I єдина думка, і одна турбота -
Тішитись і спати - хочеш, дорога?

* * *
Вже нічого більше - хочу тільки флейти
В тихому лелінні дальніх вечорів...
Так мене втомили ці падіння й злети,
Що ніщо не миле - хочу тільки флейти
В дальньому лелінні тихих вечорів.
Ах, оті шалені світанкові сурми!
Йти вперед не можу, хоч лягай ридай...
А були ж атаки, приступи і штурми!
Не тривожте серця, не шалійте, сурми,
Колискова пісне, душу загойдай!
День був аж червоний - бій і перемога.
Все кругом двигтіло, блискало й гуло,
А тепер це тіло обняла знемога:
Мов у сні далекім бій і перемога,
Хоч вінок лавровий оповив чоло.
Не буяння плоті, не жагучі сплети
Маряться герою по трудах війни...
Мила, будь єлеєм, будь водою Лети:
Не шалійте, сурми, ви лелійте, флейти,
Серце прагне миру, миру й тишини.

ЛІТЕРАТУРА
Товариші мої по пресі
I по віршáх, еліто вбога,
Погрузлі в ницім інтересі
Пророки в Бога, того Бога,
Який підмога скоробресі!
Ах ви ж, брати мої, кати!
Це ж ваш мовчок мене прирік
На довгі роки гіркоти
В жахливий сімдесятий рік,
Мої брати, мої кати!
Чого ж так довго ви мовчали,
Так юродиво й неправдиво,
А потім раптом закричали,
Завеличали: «Чудо! Диво!»
Чого раніш не помічали?
Журналів стоси і газет,
I всюди я, моє ім'я,
I хвалять всі, від «А» до «Зет»:
Що ні стаття - галіматья,
Найкраще місце їм - клозет.
Так отака ти, людська славо?
З тобою я голодувати
I бідувати маю право,
Й кінці потроху віддавати...
Лукава слава, їй же право!

* * *
Рицар Злигодень, вершник під чорним забралом,
В моє серце старе вдарив списом, мов жалом.
Кров із серця дзюрнула червоним струмком
I взялася на сонці прозорим димком.
Світ в очу мені змерк, дух у грудях заперло,
Моє серце старе раз здригнулось і вмерло.
Добрий рицар під'їхав, устав з румака
I, я чую, мене вже рукою торка.
В свіжу рану лягла рукавиця залізна,
Владний голос про щось говорив мені згрізна,
I - о диво! - у мене у грудях нове
Народилося серце, не мертве, живе.
Серце чисте і горде, палке і хоробре,
Молоде і невинне, божественно-добре...
Я лежав, і дрижав, і з невіри чамрів,
Мов язичник, що боже знамення узрів.
А той рицар ізнов уступив у стремена,
Головою кивнув і озвався до мене
(Зичний голос до дна мені душу потряс):
«Ну, шануйся ж тепер! Буде й так на цей раз».

* * *
Краса жінок, їх млость, їх руки нездужалі -
Причасниці блаженств, причетниці провин,
I очі, що п'янять за всіх міцніше вин,
Та часом кажуть «ні» самцям, нестримним в шалі,
Їх голос, що завжди притишує нам жалі,
Як навіть зраджує - який хороший він!
Ласкавий спів, ранковий клич, вечірній дзвін,
Прекрасний плач, що мре в затишних згортках шалі.
Мужчина - звір! Життя потворне й навісне!
Коли б прокинулось хоч щось у нас ясне,
Дитинне, радісне - після тяжкого бою
Чи спорзних зустрічей - щось добре, щось живе,
I чисте, й чесне... Що ж ми візьмемо з собою
I що залишиться, як смерть нас позове?

* * *
Фантоми гарних днів весь день полум'яніли
I почали уже на спадні бронзовіть...
Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть
I не торкайте струн, що в пору одбриніли.
Спустошливі вогні всю днину шаленіли,
Б'ючи долинну цвіть і виноградну віть,
Не даючи житам до жнив дополовіть
I небо палячи, що жде нас, осмутніле.
Душе моя, жени лихе передчуття!
Невже минувшина пожре нам майбуття,
Невже повернеться забуте навіженство,
Невже повториться те, що було колись?
Борися за своє омріяне блаженство,
Іди проти грози, мужайся і молись!

* * *
Послухайте цю ніжну пісню,
Що тихо, вам на втіху, плаче
I любо так дзюркоче, наче
Струмок прозорий по узліссю.
Вона така ж проста й невинна,
Яку раніш ви знали (й звали?),
Коли їй виду не вкривали
Жалоба й гордість удовина.
Її покрúвало тріпоче
Під вітром ночі грозової,
Та крізь похмурі ті завої,
Мов зірка, істина мигоче.
Вона співа, сама ласкавість,
Що треба жити добротою,
Що за могильною плитою
Щезають заздрість і ненависть.
А ще співа про мир і спокій,
Про славу щиру, нелукаву,
Найбільшу в світі людську славу
Жить просто, не питавши поки.
Вона байдужим не залишить
Того, хто серцем світ сприймає,-
Душі милішого немає,
Як іншу душу в горі втішить.
Їй біль нестерпний серце тисне,
Вона ж без гніву зносить муку.
Збагніть ясну її науку,
Послухайте цю мудру пісню!

* * *
Ті руки, що були моїми,
Ті ручки білі, ручки милі,
По всім цім дикім божевіллі,
По всій мерзоті неключимій,
По всім блуканню в тьмі кромішній,
Страшній, як совість святокрадця,
Ізнов мені ночами сняться
Ті руки царствено-розкішні.
Ви знов лягли мені на душу,
Що розтерзали хижі круки...
Скажіть мені, кохані руки,
Чого я сподіватись мушу?
Невже оманне це видіння,
Галюцинація відчайна:
I душ розлучених вінчання,
I серць воскреслих молодіння?
О руки, спомини священні,
Блаженні муки, світлі мрії!
Молю вас, руки всеблагії,-
Мені подайте знак прощення!

* * *
Ось голос Гордості - гримить, немов труба,
А чийсь кривавий меч кольчугу й щит руба;
Біжиш навспотички крізь дим і згар пожежі,
I десь іздалеку відлунює труба.
Ось голос Заздрості - мов дзвін в морськім безмежжі;
Життя жахається і важко, по-ведмежи,
Тіка від холоду, що до душі пройма,
I глухне, тихне дзвін у дальньому безмежжі.
Ось голос Хтивості - розпалена юрма,
Всім п'яно й весело, здається, та дарма! -
Усі бредуть кудись, немов непритаманні,
I скоро здиміє утомлена юрма.
Ось інші голоси, неначе у тумані,
Торги і весілля, видовища оманні,
Цивілізації дешевий балаган -
Усе під музику щезає у тумані.
I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган,-
Ми вам корилися, тепер, як ворогам,
З душі противимось, рішучіше чимдалі,-
I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган...
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Сентенції плиткі, метафори невдалі,
Уся розвінчана риторика гріхів -
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів,
Ми просвітилися від низу до верхів,
Доволі вже спокус і дикої гонитви,
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів!
Вмирайте ж, голоси, у голосі Молитви,
Бо праведний Глагол вас зміг на полі битви,
Бо благісний Стратег вас чесно поборов;
Вмирайте, голоси, у голосі Молитви,-
Нехай покриє вас могутняя Любов!

* * *
Душе моя убога,
Відкіль цей тужний біль
I смертна ця тривога,
Коли жада зусиль
Від тебе доля строга?
Чом, дика і пуста,
Ти скорбно ламлеш руки,
Чому твої уста
Судомляться з розпуки,
А в зорі - мла густа?
Усі твої страждання,
Ти тільки зрозумій,-
Це визволу жадання,
Це благісних надій
Тверде заповідання.
Те мариво бліде
Вже скоро щезне, згине -
Великий день гряде!
Ти не заспи години,
Дивись, он сонце йде!
Нового дня промінність
Опукло, у різьбі,
Усіх речей первинність
Являє і тобі
Показує Повинність.
Здаля вона грізна
Здається і сувора,
Та ближче хто пізна,
Той сам побачить скоро,
Яка вона ясна.
У неї є на схові
З прадавньої доби
Нечувані, казкові,
Небачені скарби
Премудрості й любові:
Незриме золоття,
Екстази триблаженні,
Просвітлене буття,
Душі преображення
I тліну забуття.
- I тліну забуття!

СПІВАЄ ГАСПАР ГАУЗЕР:
Безхитрий, тихий сирота,
Потрапив я до міст великих:
Бентежила людей дволиких
Моя душевна простота.
У двадцять років звідав я
Нову жорстоку недогоду:
Я надивсь на жіночу вроду,
Жінок не надила.моя.
Хотів я вмерти на війні,
Не мавши короля й вітчизни,-
Та смерть без слави і без тризни,
Мабуть, судилася мені.
На розстанях чужих століть
Мій марний вік розтав, як пара.
За душу бідного Гаспара,
Живії, Господа моліть!

* * *
Гнітять чорні сни
Моє існування:
Бажання, засни!
Засни, сподівання!
Знеможені сном,
Тьмяніють зіниці -
Між злом і добром
Не бачу різниці...
Все темне й сумне..
А руки нечулі
Колишуть мене:
Ой люлі, ой люлі!

* * *
Над дахом дому - неба дах:
Блакить, роздолля!
Звелась угору понад дах
Струнка тополя.
У небі дзвін летить, мов птах,
Гуде тремтливо,
А на тополі ворон-птах
Квилить тужливо.
О світе мій, яке життя
Просте і тихе!
Із міста лине шум життя,
Довілля, втіхи.
Чого ж ти плачеш без пуття,
Забувши спокій?
Того, що втратив без пуття
Найкращі роки?

* * *
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно і тривожно далі від землі,
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
Моя думка, чайка-жалібниця,
Понад морем високо літає,
Вітер нею як хотя хитає,
I не може ні на мить спиниться
Неспокійна чайка-жалібниця.
Сниться воля їй,
Сонячний розмай,
I веде незнана сила через цей безкрай.
У чудесний край
Легіт-тепловій
Десь несе її по синій стежці хвильовій.
Часом так квилить вона, кигиче,
Аж плавцям далеким дух стенає,
То злітає вгору бунтівниче,
То крилом у хвилю заринає
I так сумно, жалібно кигиче.
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно та бентежно далі від землі...
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.

* * *
Із далини тужливий ріг луна,
Мов плачеться чиясь душа в полоні,
I завмирає ген на оболоні,
Де вітер спів непевний почина,
В якому чути скаргу вовкуна,
А сонце на кривавім небосклоні,
Ховаючись у хмаряній обслоні,
Так лагідно й зворушливо кона.
Під вітру скавуління сонне й сипле
Сніжок лапатий неквапливо сипле,
Біліючи на червонястім тлі,
I монотонне осені зітхання
Вгортає дня печальне затухання
На стомленій і стишеній землі.

* * *
Живопліт за живоплотом -
Наче в морі баранці
Розійшлись у всі кінці.
Млисте море пахне глодом.
Задивились вітряки
На дерев недільні шати.
Он вибрикують лошата,
Як веселі дітваки.
Скрізь так хороше і юно,
Онде й вівці на лужку,
На зеленім моріжку,
Лагідні, як біле руно.
А із ближнього села
Небом, ніби тепле дійво,
Благодійно й мелодійно
Хвиля дзвонів поплила.

* * *
Крутись, вертись, моя карусель,
Крутись під спів веселих рогів,
Крутись не сто - п'ять тисяч кругів,
Крутись, вертись - гуляє Брюссель!
I це маля, і мати у білім,
I цей хлопчак в костюмі плюшевім,
I це дівча у платті рожевім,-
Усі раді - діждались неділі.
Летіть, летіть, конята прудкі,
Сьогодні тут не місце журбі,
Нехай шахрай мишкує в юрбі,
Летіть, летіть, бо грають дудки!
Яка краса - куди твоє діло! -
Шугать без дум у цій веремії:
У голові немов дурманіє,
А на душі так любо і мило.
Біжіть кружка під скрипку й фагот,
I під гармонь, конята мої,
Сумирні, мов ягнята малі,
Немов народ у переворот.
А вітер рве - ну прямо страхіття:
Увесь намет двигоче й тріпоче,
I скло бряжчить, і прапор лопоче,
Метля, кружля барвисте плахіття.
Біжіть, біжіть без краю й кінця,
Ви, скакунці, строкаті на масть:
Ніхто вам шпор у боки не дасть,
Зате не дасть ніхто і сінця.
Біжіть, спішіть, хороші конята,
Бо вже, глядіть, настав час вечері:
Вилазить ніч з своєї печери
Гуляк, п'яниць - усіх розганяти.
Біжіть, летіть! На синявий лан
Злотистих зір вже висипав хор,
Ударив дзвін - озвався собор...
Летіть, летіть, ще б'є барабан!

ЗАБУТІ АРІЄТИ
* * *
Це захоплене зомління,
Це закохане томління,
Хвильні трепети лісів
У руках вітрів пестливих
I між віток шелестливих
Хор сп'янілих голосів.
О, цей шелест, шемріт, шепіт,
Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,
Журкіт, муркіт, свист і писк,
Трав розмайних шелевіння,
Шум води по моховинню,
По камінню плеск та блиск...
Хто ж до всього того шуму
Вплів мотив тривоги й суму,
Жаль снує душа - чия?
То, напевно, ми з тобою
День прощаємо журбою,
То душа твоя й моя!

* * *
Крізь музичних вогнів колихання,
Крізь незвично розгойданий гомін
Я угадую давнього спомин
I провістя нового кохання.
Моє серце й душа в надпориві -
Наче око гіганта подвійне,
Де бринять, ніби мево сновійне,
Всіх пісень переливи тремтливі.
О, якої ще кращої смерті?
Одступи од коханців, тривого!
Дайте, релі, старого й нового -
Любо вмерти в такій круговерті!

* * *
Із серця рветься плач,
Як дощ іллється з неба.
Від зради чи невдач,
Відкіль цей тужний плач?
О, хлюпотіння зливи
По крівлях, по землі!
На серце нещасливе
Спливають співи зливи...
Лягає без причин
Тугá на серці туга.
З відчаю хоч кричи!
Печалюсь без причин.
Від муки дітись ніде,
Рве серце марний жаль.
Любові й зненавиди
Нема, а дітись ніде!

* * *
Душа, душа моя страждала,
Любов, любов її терзала.
Та я утіхи не знайшов,
Хоч кинув я свою любов,
Хоч цілим серцем і душею,
Здавалось, розлучився з нею.
Ніде я втіхи не знайшов,
Хоч кинув я свою любов.
I серце, серце надто чуле,
Душі сказало: «Чи ж забули,
Забули в гордій самоті
Ми очі ті і губи ті?»
Душа сказала серцю: «Хтозна?
Розлука - пастка грандіозна:
Втечеш від муки за сто миль,
Стократно груди ранить біль».

* * *
О сумна пустеле!
Я з нудьги вмираю...
Сніг у даль безкраю
Блиск примарний стеле.
Небо тьміє мідно,
Хмари хмуро висять,
Зір нема, лиш видно,
Як конає місяць.
В далині імлистій
Щось немов синіє...
Ледве бовваніє
Бідний ліс безлистий.
Небо тьміє мідно,
Хмари хмуро висять,
Зір нема, лиш видно,
Як конає місяць.
Вам, худі вовцюги,
Й вам, хрипкі ворони,
Де знайти схорони,
Вічні волоцюги?
О сумна пустеле!
Я з нудьги вмираю...
Сніг у даль безкраю
Блиск примарний стеле.

* * *
Солов'ю, що з високої вітки задивився
на свій відбиток у річці, здається,
ніби він упав у воду. Сидить на
вершечку дуба і боїться потонути.
Сірано де Бержерак
Одкид дерев у озернім затоні сріблистім
Димом береться імлистим,
А угорі потопають у справжньому вітті
Горлиць жалі сумовиті.
Цей краєвид - твоєї, мандрівнику, долі
Образ у нашій юдолі:
Чуєш, між листям квилять у гіркій безнадії
Всі твої втоплені мрії!

БЕЛЬГІЙСЬКІ КРАЄВИДИ

ВАЛЬКУР
Місто цегляних
Дімків чепурних -
Парам коханих
Затишно в них!
Хміль зелениться
I виноград -
Щирий п'яниця
Тій зелені рад!
А ресторани,
Бари, пивні,
Служки старанні
I чарівні!
О атмосфера
Битих доріг...
Для Агасфера
Скільки утіх!

ШАРЛЕРУА
Сині кобольди
В чорній траві,
I вітровій,
Мов плач Ізольди.
Вівса шумкі
Річкою ллються,
Боляче б'ються
Глоду гілки.
Чи то сараї,
Чи то доми?
Що за дими
На небокраї?
Де ми? Овва!
Гудуть вокзали.
Як ви сказали?
Шарлеруа!
Ох, який смород,
Гамір і шум!
Вгонить у сум
Хмурий цей город.
Як же терпіть?
В ніс, в уші лізе
Лязкіт заліза,
Сопухи й піт...
Сині кобольди
В чорній траві,
I вітровій,
Мов плач Ізольди.

БРЮССЕЛЬ
(Прості фрески)
I
Зеленаво й малиново
У непевнім світлі лампи
За вікном все знову й знову
Мерехтять пригорки й рампи,
День сумирний на ущербі,
Вже на заході - червінька,
Де-не-де в безверхім верб'ї
Щось замислено цвірінька,
В надвечір'ї золотому,
Що журливо догасає,
Передосінь мою втому
Колосково колисає,
II
Ах, алея ця,
Мабуть, без кінця,
А вгорі - блакить!
Гарно, бачить Бог,
Нам було б удвох
Тут з тобою жить.
Он якісь пани,
Все чепуруни,
До палацу йдуть.
Як я заздрю їм,
Тим панам старим -
Добре ними буть!
Білий сон колон,
А за ними он
Захід весь в огні
Й поля тихий сум...
Ах, таку б красу
Та тобі й мені!

МАЛІН
Цей вітер, радий причепиться
До флюгера чи прапорця
На замку нобіля-купця
(Червона цегла й черепиця),
I знов - рівнина без кінця.
Якісь одноманітно милі
Ці ясени, що їм гілля
Той самий вітер розхиля,-
Лямують на далекі милі
Люцерни й клеверу поля.
А далі в тишині глибокій
Луги безкраї попливли.
Пасіться, мирнії воли,
I ви, корови повнобокі,
Під небом, ніби з ковили!
Не набавляє поїзд ходу,
Що не вагон - малий салон,
Розмови тихі, й між заслон
У вікнах види на природу,
Таку, як любить Фенелон.

АКВАРЕЛI

СПЛІІН
Які червоні повні рожі,
Який зелений ярий хміль!
У мене серце насторожі -
Твій кожен рух в нім будить біль.
Яке блакитне чисте небо,
А море синє, мов зі скла...
Боюсь, кохана, я за тебе,
Щоб ти від мене не втекла,
Мені обридли ці мигдалі,
I цей самшит, і ця сосна,
I ці безмежні дальні далі,
I все - крім тебе, річ ясна!

STREETS
Станцюймо джигу!
Любив я очі ці ясні,
Мов зорі ночі, осяйні,
Любив урочі їх вогні.
Станцюймо джигу!
Вона була і добра й зла,
Смутити й тішити могла,
Моя коханочка мала!
Станцюймо джигу!
Які п'янкі її уста,
Дізнав я краще - неспроста! -
Коли любити перестав.
Станцюймо джигу!
Та в серці спомин ще не згас
Про той щасливий, милий час,
Коли любов єднала нас.
Станцюймо джигу!

* * *
Поки перший промінь зронить
Ніжне сяйво ранковé,
- В небі дзвонить
Срібло жайворонкове,-
Зірко, в очі глянь співцеві,
В чулім серці запали,
- В чебрецеві
Будять день перепели,-
Запали ту мрію чисту,
Що цвіте не одцвіта,
- Медянисто
Наливаються жита,-
I думки мої співочі
Понеси в далеку даль,
- Мерехкоче
Скрізь роса, немов кришталь,-
Де спить мила, ти, лелітко,
Їй про мене нагадай...
- Швидко, швидко,
Сонце йде на небокрай!

* * *
В місячнім світлі
Мліють гаї;
В ночі розквітлій
Тчуть солов'ї
Співи-узори...
О люба зоре!
В ставі сріблистім
Чорна верба,
Шепче між листям
Вітру журба
Палко і рвійно...
Разом помріймо!
З висі тремкої
Тиша злина,
В мирі й спокої
Спить осяйна
Світу будова...
Хвиля чудова!

* * *
Скінчились випроби страшні:
Всміхнись, душе, будучині!
Минули дні тривожні, хмарні,
Видіння здиміли кошмарні,
Страхи почезли назавжди,-
Ще хвильку, серце, підожди!
Засніть, жалі, мовчіть, докори,
Жадана мить настане скоро.
I очі змучені мої,
Що рвуться вбачити її,
I слух мій, радісно сп'янілий,
Що прагне вчути голос милий,
I все моє палке єство
Святкує славне торжество -
Ту мить, коли, як спів, натхненна,
Мене зустріне наречена!

* * *
Вже пройшла зима - широко й розлого
Розлилось навкруг світло і тепло.
Веселіє серце в доброго і злого,
Лагідніє страдника пахмурне чоло.
Все цвіте, буяє, все дзвенить, співає,
Навіть хмурий наш, хворий наш Париж
Молодим сонцям радо розкриває
Тисячні обійми червінькових криш.
В мене ж на душі цілий рік весніє,
Квітне флореаль ласки і тепла,
Мрія коло мрії райдужно ясніє,
Пломінь коло пломеню радісно пала.
Це блакитне небо - лиш вінець лазурі,
Що в душі сміється світло-молодій,
Це моя весна, це кінець зажурі,
Це велике свято здійснених надій.
Хай цвіте весна й стигне літа сила,
Хай за ними йде осінь і зима!
Всі чотири пори, мила, ти скрасила,
Ти сама краса, ти любов сама!