ПОКОРА
Я стану малим-малим,
найменшим на цілім світі.

Порану, на лузі, літом
зійдусь з найдрібнішим цвітом,
злебедію, обнявшися з ним:
«Босий мій хлоню
в росі крапчастій,
небо обперлось об тебе долонню,
аби не впасти».

ЖНИВА

Сонце — великий поет,
воно написало чудову поему
золотим пером
на нашій землі.

Чоловіки в білих сорочках,
жінки в червоних хустках,
діти при маминій спідниці
і тут, і там, і ген —
цілісінький день
одно читають, одно читають.

На пагорку за полем
і я хочу проказати ту поему
так гучно,
щоб усі діди в селі на поріг повиходили
і слухали, що написало сонце,
але слова такі великі,
що не пройдуть моїми устами,
лиш мені все здається, що я —
колос на ниві,
буква в рядку,
знак оклику!


ПОЕТЕ, ОДІЙДИ!

Поете, одійди!
Закинь усе,— візьми лиш рискаля
й перекопай той лан од цвинтаря до обрію,
засій його ізвечора любов'ю доброю,
щоб ранок сяйно-золотий вродився,
а в ньому щоб поет ні на що не згодився,—
бо люди геть усі
уміли б плакати й співати.


НЕВІРНА

Очі терновії,
а серце рутяне.
Казала: «Ждатиму,
ти ж не забудь мене».

Гра хвиля з хвилею
навпроти місячка,
а вірна милая
лежить самісічка.

Од жалю-спогаду
душа намлілася.
Любов не з погляду,
любов із тіла вся.

Вона по берегу
мов та мара блука,
аж тут моряк-юнак
зійшов з кораблика.

З заліза руки мав,
з заліза якоря,
зирнув на дівчину —
вже їй ніяково.

Дві ночі плакала,
сумна і злякана,
на третю слухала
сича-пугукала.

Гукнув-пугукнув їй
над самим серцем сич,
і в неї в серці вмер
той, хто в нім жив раніш.

Умер із вірністю,
з любов'ю — Боже збав!
Четверту ніч моряк
в неї на грудях спав.

На білих хвилях двох,
що вічно піняться.
Але й тобі любов
непевна спільниця...

Ти не здобув її,
зальотний орле мій,
бо серце дівчини —
то небо зоряне.

Те небо не твоє
і зорі не твої,
владає ніч ними
на віки вічнії.

НА РЕНТГЕНІ

Це не Фаустів кабінет, де диявол являється чоловіку,
це рентгенапарат з магічною красою двадцятого віку,
ультрафіалковий промінь пронизує тут оболонки і м'язи,
тіло людське розкривається тут, як шифрований лист — до останньої фрази,
бо тіло нині душа, і на ньому написано досить прозоро,
чи людина вродилась на щастя а чи на горе.

«Докторе, так мені тяжко, здається,
що давить у грудях свинець, а круг серця гадина в'ється.
Одчиніть тим промінням тіло моє бідне
і скажіть, що воно там усередині видно».

«Бачу, робітнику, твої легені,
розписані димом і сажею в фабричній геєні,
чую в них свист трансмісій і шум верстатів,
знаю, що змора і злидні не хочуть од тебе одстати.
Бачу, робітнику, легені твої порочні,
голодом змучені, туберкульозом поточені.
Ти помреш».

«Неміч і смерть — нелегкий тягар, казати нема що,
та, мабуть, єсть у моєму нутрі щось іще тяжче.
Лікарю, глибше у глиб просвітіть
тіло моє бідне
і скажіть, що воно там усередині видно».

«Бачу, робітнику, твое серце,
втоптане в камінь нещасне зеренце,
що страх як хотіло рости і цвісти,
в світі здоровім життя засягти,
де люди родину мати могли б,
для неї свої руки міняли б на хліб
і їли б зі столу, на який сонце світить.
Бачу, робітнику, серце твоє роздерте,
а серцеві, серцеві легше померти,
аніж не любити».

«Знаю я, лікарю, й цей тягар,
та десь іще важча вага наляга.
До дна просвітіть тіло моє,
погляньте пильніше, що воно є.
Як випаде з мене ота вагота,
вона, здається, весь світ захита!»
«На дні я бачу ненависть».