Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.01
20:06
Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?
Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?
Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
2026.07.01
19:26
Нас вабив мед, немов чаклун хвилин,
В хутунах вітру смуток проганяв,
Солодку млість і полохливу лінь
В німе ніщо завзято проводжав.
Можливо й треба, щоб часу пісок
Життя земне перетирав на пил —
Не заїдати ж медом огірок
В хутунах вітру смуток проганяв,
Солодку млість і полохливу лінь
В німе ніщо завзято проводжав.
Можливо й треба, щоб часу пісок
Життя земне перетирав на пил —
Не заїдати ж медом огірок
2026.07.01
16:40
Тобою орошений світ ожива й золотіє,
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.
Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.
Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце
2026.07.01
12:58
Найгірше йти у вітряну погоду
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.
Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.
Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
2026.07.01
11:29
липневий едем
чутливість
чуттєвість
квіти жіночі
з пелюстками
тремкими
що відбувається
зрозуміло авжеж-бо
чутливість
чуттєвість
квіти жіночі
з пелюстками
тремкими
що відбувається
зрозуміло авжеж-бо
2026.07.01
10:47
Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
“Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?”
“Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?”
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топит
“Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?”
“Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?”
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топит
2026.07.01
09:42
Розділ ХІ. ВІНЧАННЯ ПІД ПРОКЛЯТТЯМ РИМУ
Року Божого 1062-го каплиця замку Крепі потопала в напівтемряві. Світло кількох десятків воскових свічок вихоплювало з мокрої кам'яної сутіні лише вівтар та потемніле від часу розп'яття. На вулиці лютувала зл
2026.07.01
07:23
Досвітній півень заспівав
І вслід загелготали
Гусята просячись на став,
Хоч світла ще замало,
Щоб мчати радо до води
По моріжку зеленім,
Де топче той гусій сліди,
Що схожий лиш на мене...
І вслід загелготали
Гусята просячись на став,
Хоч світла ще замало,
Щоб мчати радо до води
По моріжку зеленім,
Де топче той гусій сліди,
Що схожий лиш на мене...
2026.06.30
22:20
Гермафродит: квітка, що містить як чоловічі, так і жіночі
органи; людина або тварина обох статей.]
Хлоп’я Гермафродит був сином Гермеса та Афродіти,
наслідком таємного кохання, його віддали до
німф ізольованої гори Іда, у яких він зростав диким
ств
органи; людина або тварина обох статей.]
Хлоп’я Гермафродит був сином Гермеса та Афродіти,
наслідком таємного кохання, його віддали до
німф ізольованої гори Іда, у яких він зростав диким
ств
2026.06.30
18:55
серпня 1692 року з дикого соснового пралісу, що біля Іскоростеня вийшов бородатий чоловік в подертій свиті на ймення Іван Коса. Брудний, нечесаний, з втомленими синіми очима. Він більше двох місяців блукав лісами, їв, що вдалося в знайти, зловити чи вполю
2026.06.30
12:52
Здаюся у полон лісів.
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.
Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.
Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
2026.06.30
10:27
дивись
бо що лишається
дивитися
через банальну дич
і смертний жах
у лиця
що не лики ангельські
не пики
бо що лишається
дивитися
через банальну дич
і смертний жах
у лиця
що не лики ангельські
не пики
2026.06.30
10:12
Розділ Х. ЛІСОВИЙ ЗАМОК КРЕПІ:
ПРИХИСТОК ЗАКОХАНИХ ВОВКІВ
Далеко на північ від Парижа, там, де вікові дуби замку Крепі вростали корінням у саму глибину галльської землі, панував зовсім інший світ. Тут не було золоченої розкоші Парижа, але був дух во
2026.06.30
09:06
Літо, сонце і засмага не з тобою, а проти, якщо розповідаєш, який ти крутий Сіндбад, і що тобі дали ті зароблені валюти, які для тебе – ніщо, бо тобі потрібні лише моря з океанами – простір, вільний від будь-яких семафорів твого шляху.
Вусате обличчя стр
2026.06.30
07:20
Знову літо, знову море,
Знову ледь помітний бриз, -
Знову далеч неозора
І щодня - блакитна вись.
Знов дозвілля цілий місяць
Без повітряних тривог, -
Знов я вибрав гарне місце,
Де купатись будем вдвох.
Знову ледь помітний бриз, -
Знову далеч неозора
І щодня - блакитна вись.
Знов дозвілля цілий місяць
Без повітряних тривог, -
Знов я вибрав гарне місце,
Де купатись будем вдвох.
2026.06.30
00:40
Сутносте вітрова, дика безупряжна, вільна,
було б мені дослухатись твоїх научань:
бігти прозоро крізь вістря натикані щільно,
не обдиратись гілками до рваних - до ран.
Духу вогневий, було мені яро палати-
іскрою витися до Пачамами висот.
Бач, блід
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...було б мені дослухатись твоїх научань:
бігти прозоро крізь вістря натикані щільно,
не обдиратись гілками до рваних - до ран.
Духу вогневий, було мені яро палати-
іскрою витися до Пачамами висот.
Бач, блід
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
2026.06.14
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Лукаш (1920 - 1988) /
Вірші
/
Поль Верлен (1844—1896)
Поль Верлен. Із збірки «МУДРІСТЬ»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поль Верлен. Із збірки «МУДРІСТЬ»
* * *
Рицар Злигодень, вершник під чорним забралом,
В моє серце старе вдарив списом, мов жалом.
Кров із серця дзюрнула червоним струмком
I взялася на сонці прозорим димком.
Світ в очу мені змерк, дух у грудях заперло,
Моє серце старе раз здригнулось і вмерло.
Добрий рицар під'їхав, устав з румака
I, я чую, мене вже рукою торка.
В свіжу рану лягла рукавиця залізна,
Владний голос про щось говорив мені згрізна,
I - о диво! - у мене у грудях нове
Народилося серце, не мертве, живе.
Серце чисте і горде, палке і хоробре,
Молоде і невинне, божественно-добре...
Я лежав, і дрижав, і з невіри чамрів,
Мов язичник, що боже знамення узрів.
А той рицар ізнов уступив у стремена,
Головою кивнув і озвався до мене
(Зичний голос до дна мені душу потряс):
«Ну, шануйся ж тепер! Буде й так на цей раз».
* * *
Краса жінок, їх млость, їх руки нездужалі -
Причасниці блаженств, причетниці провин,
I очі, що п'янять за всіх міцніше вин,
Та часом кажуть «ні» самцям, нестримним в шалі,
Їх голос, що завжди притишує нам жалі,
Як навіть зраджує - який хороший він!
Ласкавий спів, ранковий клич, вечірній дзвін,
Прекрасний плач, що мре в затишних згортках шалі.
Мужчина - звір! Життя потворне й навісне!
Коли б прокинулось хоч щось у нас ясне,
Дитинне, радісне - після тяжкого бою
Чи спорзних зустрічей - щось добре, щось живе,
I чисте, й чесне... Що ж ми візьмемо з собою
I що залишиться, як смерть нас позове?
* * *
Фантоми гарних днів весь день полум'яніли
I почали уже на спадні бронзовіть...
Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть
I не торкайте струн, що в пору одбриніли.
Спустошливі вогні всю днину шаленіли,
Б'ючи долинну цвіть і виноградну віть,
Не даючи житам до жнив дополовіть
I небо палячи, що жде нас, осмутніле.
Душе моя, жени лихе передчуття!
Невже минувшина пожре нам майбуття,
Невже повернеться забуте навіженство,
Невже повториться те, що було колись?
Борися за своє омріяне блаженство,
Іди проти грози, мужайся і молись!
* * *
Послухайте цю ніжну пісню,
Що тихо, вам на втіху, плаче
I любо так дзюркоче, наче
Струмок прозорий по узліссю.
Вона така ж проста й невинна,
Яку раніш ви знали (й звали?),
Коли їй виду не вкривали
Жалоба й гордість удовина.
Її покрúвало тріпоче
Під вітром ночі грозової,
Та крізь похмурі ті завої,
Мов зірка, істина мигоче.
Вона співа, сама ласкавість,
Що треба жити добротою,
Що за могильною плитою
Щезають заздрість і ненависть.
А ще співа про мир і спокій,
Про славу щиру, нелукаву,
Найбільшу в світі людську славу
Жить просто, не питавши поки.
Вона байдужим не залишить
Того, хто серцем світ сприймає,-
Душі милішого немає,
Як іншу душу в горі втішить.
Їй біль нестерпний серце тисне,
Вона ж без гніву зносить муку.
Збагніть ясну її науку,
Послухайте цю мудру пісню!
* * *
Ті руки, що були моїми,
Ті ручки білі, ручки милі,
По всім цім дикім божевіллі,
По всій мерзоті неключимій,
По всім блуканню в тьмі кромішній,
Страшній, як совість святокрадця,
Ізнов мені ночами сняться
Ті руки царствено-розкішні.
Ви знов лягли мені на душу,
Що розтерзали хижі круки...
Скажіть мені, кохані руки,
Чого я сподіватись мушу?
Невже оманне це видіння,
Галюцинація відчайна:
I душ розлучених вінчання,
I серць воскреслих молодіння?
О руки, спомини священні,
Блаженні муки, світлі мрії!
Молю вас, руки всеблагії,-
Мені подайте знак прощення!
* * *
Ось голос Гордості - гримить, немов труба,
А чийсь кривавий меч кольчугу й щит руба;
Біжиш навспотички крізь дим і згар пожежі,
I десь іздалеку відлунює труба.
Ось голос Заздрості - мов дзвін в морськім безмежжі;
Життя жахається і важко, по-ведмежи,
Тіка від холоду, що до душі пройма,
I глухне, тихне дзвін у дальньому безмежжі.
Ось голос Хтивості - розпалена юрма,
Всім п'яно й весело, здається, та дарма! -
Усі бредуть кудись, немов непритаманні,
I скоро здиміє утомлена юрма.
Ось інші голоси, неначе у тумані,
Торги і весілля, видовища оманні,
Цивілізації дешевий балаган -
Усе під музику щезає у тумані.
I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган,-
Ми вам корилися, тепер, як ворогам,
З душі противимось, рішучіше чимдалі,-
I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган...
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Сентенції плиткі, метафори невдалі,
Уся розвінчана риторика гріхів -
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів,
Ми просвітилися від низу до верхів,
Доволі вже спокус і дикої гонитви,
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів!
Вмирайте ж, голоси, у голосі Молитви,
Бо праведний Глагол вас зміг на полі битви,
Бо благісний Стратег вас чесно поборов;
Вмирайте, голоси, у голосі Молитви,-
Нехай покриє вас могутняя Любов!
* * *
Душе моя убога,
Відкіль цей тужний біль
I смертна ця тривога,
Коли жада зусиль
Від тебе доля строга?
Чом, дика і пуста,
Ти скорбно ламлеш руки,
Чому твої уста
Судомляться з розпуки,
А в зорі - мла густа?
Усі твої страждання,
Ти тільки зрозумій,-
Це визволу жадання,
Це благісних надій
Тверде заповідання.
Те мариво бліде
Вже скоро щезне, згине -
Великий день гряде!
Ти не заспи години,
Дивись, он сонце йде!
Нового дня промінність
Опукло, у різьбі,
Усіх речей первинність
Являє і тобі
Показує Повинність.
Здаля вона грізна
Здається і сувора,
Та ближче хто пізна,
Той сам побачить скоро,
Яка вона ясна.
У неї є на схові
З прадавньої доби
Нечувані, казкові,
Небачені скарби
Премудрості й любові:
Незриме золоття,
Екстази триблаженні,
Просвітлене буття,
Душі преображення
I тліну забуття.
- I тліну забуття!
СПІВАЄ ГАСПАР ГАУЗЕР:
Безхитрий, тихий сирота,
Потрапив я до міст великих:
Бентежила людей дволиких
Моя душевна простота.
У двадцять років звідав я
Нову жорстоку недогоду:
Я надивсь на жіночу вроду,
Жінок не надила.моя.
Хотів я вмерти на війні,
Не мавши короля й вітчизни,-
Та смерть без слави і без тризни,
Мабуть, судилася мені.
На розстанях чужих століть
Мій марний вік розтав, як пара.
За душу бідного Гаспара,
Живії, Господа моліть!
* * *
Гнітять чорні сни
Моє існування:
Бажання, засни!
Засни, сподівання!
Знеможені сном,
Тьмяніють зіниці -
Між злом і добром
Не бачу різниці...
Все темне й сумне..
А руки нечулі
Колишуть мене:
Ой люлі, ой люлі!
* * *
Над дахом дому - неба дах:
Блакить, роздолля!
Звелась угору понад дах
Струнка тополя.
У небі дзвін летить, мов птах,
Гуде тремтливо,
А на тополі ворон-птах
Квилить тужливо.
О світе мій, яке життя
Просте і тихе!
Із міста лине шум життя,
Довілля, втіхи.
Чого ж ти плачеш без пуття,
Забувши спокій?
Того, що втратив без пуття
Найкращі роки?
* * *
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно і тривожно далі від землі,
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
Моя думка, чайка-жалібниця,
Понад морем високо літає,
Вітер нею як хотя хитає,
I не може ні на мить спиниться
Неспокійна чайка-жалібниця.
Сниться воля їй,
Сонячний розмай,
I веде незнана сила через цей безкрай.
У чудесний край
Легіт-тепловій
Десь несе її по синій стежці хвильовій.
Часом так квилить вона, кигиче,
Аж плавцям далеким дух стенає,
То злітає вгору бунтівниче,
То крилом у хвилю заринає
I так сумно, жалібно кигиче.
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно та бентежно далі від землі...
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
* * *
Із далини тужливий ріг луна,
Мов плачеться чиясь душа в полоні,
I завмирає ген на оболоні,
Де вітер спів непевний почина,
В якому чути скаргу вовкуна,
А сонце на кривавім небосклоні,
Ховаючись у хмаряній обслоні,
Так лагідно й зворушливо кона.
Під вітру скавуління сонне й сипле
Сніжок лапатий неквапливо сипле,
Біліючи на червонястім тлі,
I монотонне осені зітхання
Вгортає дня печальне затухання
На стомленій і стишеній землі.
* * *
Живопліт за живоплотом -
Наче в морі баранці
Розійшлись у всі кінці.
Млисте море пахне глодом.
Задивились вітряки
На дерев недільні шати.
Он вибрикують лошата,
Як веселі дітваки.
Скрізь так хороше і юно,
Онде й вівці на лужку,
На зеленім моріжку,
Лагідні, як біле руно.
А із ближнього села
Небом, ніби тепле дійво,
Благодійно й мелодійно
Хвиля дзвонів поплила.
* * *
Крутись, вертись, моя карусель,
Крутись під спів веселих рогів,
Крутись не сто - п'ять тисяч кругів,
Крутись, вертись - гуляє Брюссель!
I це маля, і мати у білім,
I цей хлопчак в костюмі плюшевім,
I це дівча у платті рожевім,-
Усі раді - діждались неділі.
Летіть, летіть, конята прудкі,
Сьогодні тут не місце журбі,
Нехай шахрай мишкує в юрбі,
Летіть, летіть, бо грають дудки!
Яка краса - куди твоє діло! -
Шугать без дум у цій веремії:
У голові немов дурманіє,
А на душі так любо і мило.
Біжіть кружка під скрипку й фагот,
I під гармонь, конята мої,
Сумирні, мов ягнята малі,
Немов народ у переворот.
А вітер рве - ну прямо страхіття:
Увесь намет двигоче й тріпоче,
I скло бряжчить, і прапор лопоче,
Метля, кружля барвисте плахіття.
Біжіть, біжіть без краю й кінця,
Ви, скакунці, строкаті на масть:
Ніхто вам шпор у боки не дасть,
Зате не дасть ніхто і сінця.
Біжіть, спішіть, хороші конята,
Бо вже, глядіть, настав час вечері:
Вилазить ніч з своєї печери
Гуляк, п'яниць - усіх розганяти.
Біжіть, летіть! На синявий лан
Злотистих зір вже висипав хор,
Ударив дзвін - озвався собор...
Летіть, летіть, ще б'є барабан!
Рицар Злигодень, вершник під чорним забралом,
В моє серце старе вдарив списом, мов жалом.
Кров із серця дзюрнула червоним струмком
I взялася на сонці прозорим димком.
Світ в очу мені змерк, дух у грудях заперло,
Моє серце старе раз здригнулось і вмерло.
Добрий рицар під'їхав, устав з румака
I, я чую, мене вже рукою торка.
В свіжу рану лягла рукавиця залізна,
Владний голос про щось говорив мені згрізна,
I - о диво! - у мене у грудях нове
Народилося серце, не мертве, живе.
Серце чисте і горде, палке і хоробре,
Молоде і невинне, божественно-добре...
Я лежав, і дрижав, і з невіри чамрів,
Мов язичник, що боже знамення узрів.
А той рицар ізнов уступив у стремена,
Головою кивнув і озвався до мене
(Зичний голос до дна мені душу потряс):
«Ну, шануйся ж тепер! Буде й так на цей раз».
* * *
Краса жінок, їх млость, їх руки нездужалі -
Причасниці блаженств, причетниці провин,
I очі, що п'янять за всіх міцніше вин,
Та часом кажуть «ні» самцям, нестримним в шалі,
Їх голос, що завжди притишує нам жалі,
Як навіть зраджує - який хороший він!
Ласкавий спів, ранковий клич, вечірній дзвін,
Прекрасний плач, що мре в затишних згортках шалі.
Мужчина - звір! Життя потворне й навісне!
Коли б прокинулось хоч щось у нас ясне,
Дитинне, радісне - після тяжкого бою
Чи спорзних зустрічей - щось добре, щось живе,
I чисте, й чесне... Що ж ми візьмемо з собою
I що залишиться, як смерть нас позове?
* * *
Фантоми гарних днів весь день полум'яніли
I почали уже на спадні бронзовіть...
Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть
I не торкайте струн, що в пору одбриніли.
Спустошливі вогні всю днину шаленіли,
Б'ючи долинну цвіть і виноградну віть,
Не даючи житам до жнив дополовіть
I небо палячи, що жде нас, осмутніле.
Душе моя, жени лихе передчуття!
Невже минувшина пожре нам майбуття,
Невже повернеться забуте навіженство,
Невже повториться те, що було колись?
Борися за своє омріяне блаженство,
Іди проти грози, мужайся і молись!
* * *
Послухайте цю ніжну пісню,
Що тихо, вам на втіху, плаче
I любо так дзюркоче, наче
Струмок прозорий по узліссю.
Вона така ж проста й невинна,
Яку раніш ви знали (й звали?),
Коли їй виду не вкривали
Жалоба й гордість удовина.
Її покрúвало тріпоче
Під вітром ночі грозової,
Та крізь похмурі ті завої,
Мов зірка, істина мигоче.
Вона співа, сама ласкавість,
Що треба жити добротою,
Що за могильною плитою
Щезають заздрість і ненависть.
А ще співа про мир і спокій,
Про славу щиру, нелукаву,
Найбільшу в світі людську славу
Жить просто, не питавши поки.
Вона байдужим не залишить
Того, хто серцем світ сприймає,-
Душі милішого немає,
Як іншу душу в горі втішить.
Їй біль нестерпний серце тисне,
Вона ж без гніву зносить муку.
Збагніть ясну її науку,
Послухайте цю мудру пісню!
* * *
Ті руки, що були моїми,
Ті ручки білі, ручки милі,
По всім цім дикім божевіллі,
По всій мерзоті неключимій,
По всім блуканню в тьмі кромішній,
Страшній, як совість святокрадця,
Ізнов мені ночами сняться
Ті руки царствено-розкішні.
Ви знов лягли мені на душу,
Що розтерзали хижі круки...
Скажіть мені, кохані руки,
Чого я сподіватись мушу?
Невже оманне це видіння,
Галюцинація відчайна:
I душ розлучених вінчання,
I серць воскреслих молодіння?
О руки, спомини священні,
Блаженні муки, світлі мрії!
Молю вас, руки всеблагії,-
Мені подайте знак прощення!
* * *
Ось голос Гордості - гримить, немов труба,
А чийсь кривавий меч кольчугу й щит руба;
Біжиш навспотички крізь дим і згар пожежі,
I десь іздалеку відлунює труба.
Ось голос Заздрості - мов дзвін в морськім безмежжі;
Життя жахається і важко, по-ведмежи,
Тіка від холоду, що до душі пройма,
I глухне, тихне дзвін у дальньому безмежжі.
Ось голос Хтивості - розпалена юрма,
Всім п'яно й весело, здається, та дарма! -
Усі бредуть кудись, немов непритаманні,
I скоро здиміє утомлена юрма.
Ось інші голоси, неначе у тумані,
Торги і весілля, видовища оманні,
Цивілізації дешевий балаган -
Усе під музику щезає у тумані.
I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган,-
Ми вам корилися, тепер, як ворогам,
З душі противимось, рішучіше чимдалі,-
I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган...
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Сентенції плиткі, метафори невдалі,
Уся розвінчана риторика гріхів -
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів,
Ми просвітилися від низу до верхів,
Доволі вже спокус і дикої гонитви,
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів!
Вмирайте ж, голоси, у голосі Молитви,
Бо праведний Глагол вас зміг на полі битви,
Бо благісний Стратег вас чесно поборов;
Вмирайте, голоси, у голосі Молитви,-
Нехай покриє вас могутняя Любов!
* * *
Душе моя убога,
Відкіль цей тужний біль
I смертна ця тривога,
Коли жада зусиль
Від тебе доля строга?
Чом, дика і пуста,
Ти скорбно ламлеш руки,
Чому твої уста
Судомляться з розпуки,
А в зорі - мла густа?
Усі твої страждання,
Ти тільки зрозумій,-
Це визволу жадання,
Це благісних надій
Тверде заповідання.
Те мариво бліде
Вже скоро щезне, згине -
Великий день гряде!
Ти не заспи години,
Дивись, он сонце йде!
Нового дня промінність
Опукло, у різьбі,
Усіх речей первинність
Являє і тобі
Показує Повинність.
Здаля вона грізна
Здається і сувора,
Та ближче хто пізна,
Той сам побачить скоро,
Яка вона ясна.
У неї є на схові
З прадавньої доби
Нечувані, казкові,
Небачені скарби
Премудрості й любові:
Незриме золоття,
Екстази триблаженні,
Просвітлене буття,
Душі преображення
I тліну забуття.
- I тліну забуття!
СПІВАЄ ГАСПАР ГАУЗЕР:
Безхитрий, тихий сирота,
Потрапив я до міст великих:
Бентежила людей дволиких
Моя душевна простота.
У двадцять років звідав я
Нову жорстоку недогоду:
Я надивсь на жіночу вроду,
Жінок не надила.моя.
Хотів я вмерти на війні,
Не мавши короля й вітчизни,-
Та смерть без слави і без тризни,
Мабуть, судилася мені.
На розстанях чужих століть
Мій марний вік розтав, як пара.
За душу бідного Гаспара,
Живії, Господа моліть!
* * *
Гнітять чорні сни
Моє існування:
Бажання, засни!
Засни, сподівання!
Знеможені сном,
Тьмяніють зіниці -
Між злом і добром
Не бачу різниці...
Все темне й сумне..
А руки нечулі
Колишуть мене:
Ой люлі, ой люлі!
* * *
Над дахом дому - неба дах:
Блакить, роздолля!
Звелась угору понад дах
Струнка тополя.
У небі дзвін летить, мов птах,
Гуде тремтливо,
А на тополі ворон-птах
Квилить тужливо.
О світе мій, яке життя
Просте і тихе!
Із міста лине шум життя,
Довілля, втіхи.
Чого ж ти плачеш без пуття,
Забувши спокій?
Того, що втратив без пуття
Найкращі роки?
* * *
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно і тривожно далі від землі,
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
Моя думка, чайка-жалібниця,
Понад морем високо літає,
Вітер нею як хотя хитає,
I не може ні на мить спиниться
Неспокійна чайка-жалібниця.
Сниться воля їй,
Сонячний розмай,
I веде незнана сила через цей безкрай.
У чудесний край
Легіт-тепловій
Десь несе її по синій стежці хвильовій.
Часом так квилить вона, кигиче,
Аж плавцям далеким дух стенає,
То злітає вгору бунтівниче,
То крилом у хвилю заринає
I так сумно, жалібно кигиче.
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно та бентежно далі від землі...
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
* * *
Із далини тужливий ріг луна,
Мов плачеться чиясь душа в полоні,
I завмирає ген на оболоні,
Де вітер спів непевний почина,
В якому чути скаргу вовкуна,
А сонце на кривавім небосклоні,
Ховаючись у хмаряній обслоні,
Так лагідно й зворушливо кона.
Під вітру скавуління сонне й сипле
Сніжок лапатий неквапливо сипле,
Біліючи на червонястім тлі,
I монотонне осені зітхання
Вгортає дня печальне затухання
На стомленій і стишеній землі.
* * *
Живопліт за живоплотом -
Наче в морі баранці
Розійшлись у всі кінці.
Млисте море пахне глодом.
Задивились вітряки
На дерев недільні шати.
Он вибрикують лошата,
Як веселі дітваки.
Скрізь так хороше і юно,
Онде й вівці на лужку,
На зеленім моріжку,
Лагідні, як біле руно.
А із ближнього села
Небом, ніби тепле дійво,
Благодійно й мелодійно
Хвиля дзвонів поплила.
* * *
Крутись, вертись, моя карусель,
Крутись під спів веселих рогів,
Крутись не сто - п'ять тисяч кругів,
Крутись, вертись - гуляє Брюссель!
I це маля, і мати у білім,
I цей хлопчак в костюмі плюшевім,
I це дівча у платті рожевім,-
Усі раді - діждались неділі.
Летіть, летіть, конята прудкі,
Сьогодні тут не місце журбі,
Нехай шахрай мишкує в юрбі,
Летіть, летіть, бо грають дудки!
Яка краса - куди твоє діло! -
Шугать без дум у цій веремії:
У голові немов дурманіє,
А на душі так любо і мило.
Біжіть кружка під скрипку й фагот,
I під гармонь, конята мої,
Сумирні, мов ягнята малі,
Немов народ у переворот.
А вітер рве - ну прямо страхіття:
Увесь намет двигоче й тріпоче,
I скло бряжчить, і прапор лопоче,
Метля, кружля барвисте плахіття.
Біжіть, біжіть без краю й кінця,
Ви, скакунці, строкаті на масть:
Ніхто вам шпор у боки не дасть,
Зате не дасть ніхто і сінця.
Біжіть, спішіть, хороші конята,
Бо вже, глядіть, настав час вечері:
Вилазить ніч з своєї печери
Гуляк, п'яниць - усіх розганяти.
Біжіть, летіть! На синявий лан
Злотистих зір вже висипав хор,
Ударив дзвін - озвався собор...
Летіть, летіть, ще б'є барабан!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
