Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
2026.08.04
13:01
вона сидітиме сумна
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Лукаш (1920 - 1988) /
Вірші
/
Поль Верлен (1844—1896)
Поль Верлен. Із збірки «МУДРІСТЬ»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поль Верлен. Із збірки «МУДРІСТЬ»
* * *
Рицар Злигодень, вершник під чорним забралом,
В моє серце старе вдарив списом, мов жалом.
Кров із серця дзюрнула червоним струмком
I взялася на сонці прозорим димком.
Світ в очу мені змерк, дух у грудях заперло,
Моє серце старе раз здригнулось і вмерло.
Добрий рицар під'їхав, устав з румака
I, я чую, мене вже рукою торка.
В свіжу рану лягла рукавиця залізна,
Владний голос про щось говорив мені згрізна,
I - о диво! - у мене у грудях нове
Народилося серце, не мертве, живе.
Серце чисте і горде, палке і хоробре,
Молоде і невинне, божественно-добре...
Я лежав, і дрижав, і з невіри чамрів,
Мов язичник, що боже знамення узрів.
А той рицар ізнов уступив у стремена,
Головою кивнув і озвався до мене
(Зичний голос до дна мені душу потряс):
«Ну, шануйся ж тепер! Буде й так на цей раз».
* * *
Краса жінок, їх млость, їх руки нездужалі -
Причасниці блаженств, причетниці провин,
I очі, що п'янять за всіх міцніше вин,
Та часом кажуть «ні» самцям, нестримним в шалі,
Їх голос, що завжди притишує нам жалі,
Як навіть зраджує - який хороший він!
Ласкавий спів, ранковий клич, вечірній дзвін,
Прекрасний плач, що мре в затишних згортках шалі.
Мужчина - звір! Життя потворне й навісне!
Коли б прокинулось хоч щось у нас ясне,
Дитинне, радісне - після тяжкого бою
Чи спорзних зустрічей - щось добре, щось живе,
I чисте, й чесне... Що ж ми візьмемо з собою
I що залишиться, як смерть нас позове?
* * *
Фантоми гарних днів весь день полум'яніли
I почали уже на спадні бронзовіть...
Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть
I не торкайте струн, що в пору одбриніли.
Спустошливі вогні всю днину шаленіли,
Б'ючи долинну цвіть і виноградну віть,
Не даючи житам до жнив дополовіть
I небо палячи, що жде нас, осмутніле.
Душе моя, жени лихе передчуття!
Невже минувшина пожре нам майбуття,
Невже повернеться забуте навіженство,
Невже повториться те, що було колись?
Борися за своє омріяне блаженство,
Іди проти грози, мужайся і молись!
* * *
Послухайте цю ніжну пісню,
Що тихо, вам на втіху, плаче
I любо так дзюркоче, наче
Струмок прозорий по узліссю.
Вона така ж проста й невинна,
Яку раніш ви знали (й звали?),
Коли їй виду не вкривали
Жалоба й гордість удовина.
Її покрúвало тріпоче
Під вітром ночі грозової,
Та крізь похмурі ті завої,
Мов зірка, істина мигоче.
Вона співа, сама ласкавість,
Що треба жити добротою,
Що за могильною плитою
Щезають заздрість і ненависть.
А ще співа про мир і спокій,
Про славу щиру, нелукаву,
Найбільшу в світі людську славу
Жить просто, не питавши поки.
Вона байдужим не залишить
Того, хто серцем світ сприймає,-
Душі милішого немає,
Як іншу душу в горі втішить.
Їй біль нестерпний серце тисне,
Вона ж без гніву зносить муку.
Збагніть ясну її науку,
Послухайте цю мудру пісню!
* * *
Ті руки, що були моїми,
Ті ручки білі, ручки милі,
По всім цім дикім божевіллі,
По всій мерзоті неключимій,
По всім блуканню в тьмі кромішній,
Страшній, як совість святокрадця,
Ізнов мені ночами сняться
Ті руки царствено-розкішні.
Ви знов лягли мені на душу,
Що розтерзали хижі круки...
Скажіть мені, кохані руки,
Чого я сподіватись мушу?
Невже оманне це видіння,
Галюцинація відчайна:
I душ розлучених вінчання,
I серць воскреслих молодіння?
О руки, спомини священні,
Блаженні муки, світлі мрії!
Молю вас, руки всеблагії,-
Мені подайте знак прощення!
* * *
Ось голос Гордості - гримить, немов труба,
А чийсь кривавий меч кольчугу й щит руба;
Біжиш навспотички крізь дим і згар пожежі,
I десь іздалеку відлунює труба.
Ось голос Заздрості - мов дзвін в морськім безмежжі;
Життя жахається і важко, по-ведмежи,
Тіка від холоду, що до душі пройма,
I глухне, тихне дзвін у дальньому безмежжі.
Ось голос Хтивості - розпалена юрма,
Всім п'яно й весело, здається, та дарма! -
Усі бредуть кудись, немов непритаманні,
I скоро здиміє утомлена юрма.
Ось інші голоси, неначе у тумані,
Торги і весілля, видовища оманні,
Цивілізації дешевий балаган -
Усе під музику щезає у тумані.
I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган,-
Ми вам корилися, тепер, як ворогам,
З душі противимось, рішучіше чимдалі,-
I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган...
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Сентенції плиткі, метафори невдалі,
Уся розвінчана риторика гріхів -
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів,
Ми просвітилися від низу до верхів,
Доволі вже спокус і дикої гонитви,
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів!
Вмирайте ж, голоси, у голосі Молитви,
Бо праведний Глагол вас зміг на полі битви,
Бо благісний Стратег вас чесно поборов;
Вмирайте, голоси, у голосі Молитви,-
Нехай покриє вас могутняя Любов!
* * *
Душе моя убога,
Відкіль цей тужний біль
I смертна ця тривога,
Коли жада зусиль
Від тебе доля строга?
Чом, дика і пуста,
Ти скорбно ламлеш руки,
Чому твої уста
Судомляться з розпуки,
А в зорі - мла густа?
Усі твої страждання,
Ти тільки зрозумій,-
Це визволу жадання,
Це благісних надій
Тверде заповідання.
Те мариво бліде
Вже скоро щезне, згине -
Великий день гряде!
Ти не заспи години,
Дивись, он сонце йде!
Нового дня промінність
Опукло, у різьбі,
Усіх речей первинність
Являє і тобі
Показує Повинність.
Здаля вона грізна
Здається і сувора,
Та ближче хто пізна,
Той сам побачить скоро,
Яка вона ясна.
У неї є на схові
З прадавньої доби
Нечувані, казкові,
Небачені скарби
Премудрості й любові:
Незриме золоття,
Екстази триблаженні,
Просвітлене буття,
Душі преображення
I тліну забуття.
- I тліну забуття!
СПІВАЄ ГАСПАР ГАУЗЕР:
Безхитрий, тихий сирота,
Потрапив я до міст великих:
Бентежила людей дволиких
Моя душевна простота.
У двадцять років звідав я
Нову жорстоку недогоду:
Я надивсь на жіночу вроду,
Жінок не надила.моя.
Хотів я вмерти на війні,
Не мавши короля й вітчизни,-
Та смерть без слави і без тризни,
Мабуть, судилася мені.
На розстанях чужих століть
Мій марний вік розтав, як пара.
За душу бідного Гаспара,
Живії, Господа моліть!
* * *
Гнітять чорні сни
Моє існування:
Бажання, засни!
Засни, сподівання!
Знеможені сном,
Тьмяніють зіниці -
Між злом і добром
Не бачу різниці...
Все темне й сумне..
А руки нечулі
Колишуть мене:
Ой люлі, ой люлі!
* * *
Над дахом дому - неба дах:
Блакить, роздолля!
Звелась угору понад дах
Струнка тополя.
У небі дзвін летить, мов птах,
Гуде тремтливо,
А на тополі ворон-птах
Квилить тужливо.
О світе мій, яке життя
Просте і тихе!
Із міста лине шум життя,
Довілля, втіхи.
Чого ж ти плачеш без пуття,
Забувши спокій?
Того, що втратив без пуття
Найкращі роки?
* * *
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно і тривожно далі від землі,
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
Моя думка, чайка-жалібниця,
Понад морем високо літає,
Вітер нею як хотя хитає,
I не може ні на мить спиниться
Неспокійна чайка-жалібниця.
Сниться воля їй,
Сонячний розмай,
I веде незнана сила через цей безкрай.
У чудесний край
Легіт-тепловій
Десь несе її по синій стежці хвильовій.
Часом так квилить вона, кигиче,
Аж плавцям далеким дух стенає,
То злітає вгору бунтівниче,
То крилом у хвилю заринає
I так сумно, жалібно кигиче.
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно та бентежно далі від землі...
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
* * *
Із далини тужливий ріг луна,
Мов плачеться чиясь душа в полоні,
I завмирає ген на оболоні,
Де вітер спів непевний почина,
В якому чути скаргу вовкуна,
А сонце на кривавім небосклоні,
Ховаючись у хмаряній обслоні,
Так лагідно й зворушливо кона.
Під вітру скавуління сонне й сипле
Сніжок лапатий неквапливо сипле,
Біліючи на червонястім тлі,
I монотонне осені зітхання
Вгортає дня печальне затухання
На стомленій і стишеній землі.
* * *
Живопліт за живоплотом -
Наче в морі баранці
Розійшлись у всі кінці.
Млисте море пахне глодом.
Задивились вітряки
На дерев недільні шати.
Он вибрикують лошата,
Як веселі дітваки.
Скрізь так хороше і юно,
Онде й вівці на лужку,
На зеленім моріжку,
Лагідні, як біле руно.
А із ближнього села
Небом, ніби тепле дійво,
Благодійно й мелодійно
Хвиля дзвонів поплила.
* * *
Крутись, вертись, моя карусель,
Крутись під спів веселих рогів,
Крутись не сто - п'ять тисяч кругів,
Крутись, вертись - гуляє Брюссель!
I це маля, і мати у білім,
I цей хлопчак в костюмі плюшевім,
I це дівча у платті рожевім,-
Усі раді - діждались неділі.
Летіть, летіть, конята прудкі,
Сьогодні тут не місце журбі,
Нехай шахрай мишкує в юрбі,
Летіть, летіть, бо грають дудки!
Яка краса - куди твоє діло! -
Шугать без дум у цій веремії:
У голові немов дурманіє,
А на душі так любо і мило.
Біжіть кружка під скрипку й фагот,
I під гармонь, конята мої,
Сумирні, мов ягнята малі,
Немов народ у переворот.
А вітер рве - ну прямо страхіття:
Увесь намет двигоче й тріпоче,
I скло бряжчить, і прапор лопоче,
Метля, кружля барвисте плахіття.
Біжіть, біжіть без краю й кінця,
Ви, скакунці, строкаті на масть:
Ніхто вам шпор у боки не дасть,
Зате не дасть ніхто і сінця.
Біжіть, спішіть, хороші конята,
Бо вже, глядіть, настав час вечері:
Вилазить ніч з своєї печери
Гуляк, п'яниць - усіх розганяти.
Біжіть, летіть! На синявий лан
Злотистих зір вже висипав хор,
Ударив дзвін - озвався собор...
Летіть, летіть, ще б'є барабан!
Рицар Злигодень, вершник під чорним забралом,
В моє серце старе вдарив списом, мов жалом.
Кров із серця дзюрнула червоним струмком
I взялася на сонці прозорим димком.
Світ в очу мені змерк, дух у грудях заперло,
Моє серце старе раз здригнулось і вмерло.
Добрий рицар під'їхав, устав з румака
I, я чую, мене вже рукою торка.
В свіжу рану лягла рукавиця залізна,
Владний голос про щось говорив мені згрізна,
I - о диво! - у мене у грудях нове
Народилося серце, не мертве, живе.
Серце чисте і горде, палке і хоробре,
Молоде і невинне, божественно-добре...
Я лежав, і дрижав, і з невіри чамрів,
Мов язичник, що боже знамення узрів.
А той рицар ізнов уступив у стремена,
Головою кивнув і озвався до мене
(Зичний голос до дна мені душу потряс):
«Ну, шануйся ж тепер! Буде й так на цей раз».
* * *
Краса жінок, їх млость, їх руки нездужалі -
Причасниці блаженств, причетниці провин,
I очі, що п'янять за всіх міцніше вин,
Та часом кажуть «ні» самцям, нестримним в шалі,
Їх голос, що завжди притишує нам жалі,
Як навіть зраджує - який хороший він!
Ласкавий спів, ранковий клич, вечірній дзвін,
Прекрасний плач, що мре в затишних згортках шалі.
Мужчина - звір! Життя потворне й навісне!
Коли б прокинулось хоч щось у нас ясне,
Дитинне, радісне - після тяжкого бою
Чи спорзних зустрічей - щось добре, щось живе,
I чисте, й чесне... Що ж ми візьмемо з собою
I що залишиться, як смерть нас позове?
* * *
Фантоми гарних днів весь день полум'яніли
I почали уже на спадні бронзовіть...
Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть
I не торкайте струн, що в пору одбриніли.
Спустошливі вогні всю днину шаленіли,
Б'ючи долинну цвіть і виноградну віть,
Не даючи житам до жнив дополовіть
I небо палячи, що жде нас, осмутніле.
Душе моя, жени лихе передчуття!
Невже минувшина пожре нам майбуття,
Невже повернеться забуте навіженство,
Невже повториться те, що було колись?
Борися за своє омріяне блаженство,
Іди проти грози, мужайся і молись!
* * *
Послухайте цю ніжну пісню,
Що тихо, вам на втіху, плаче
I любо так дзюркоче, наче
Струмок прозорий по узліссю.
Вона така ж проста й невинна,
Яку раніш ви знали (й звали?),
Коли їй виду не вкривали
Жалоба й гордість удовина.
Її покрúвало тріпоче
Під вітром ночі грозової,
Та крізь похмурі ті завої,
Мов зірка, істина мигоче.
Вона співа, сама ласкавість,
Що треба жити добротою,
Що за могильною плитою
Щезають заздрість і ненависть.
А ще співа про мир і спокій,
Про славу щиру, нелукаву,
Найбільшу в світі людську славу
Жить просто, не питавши поки.
Вона байдужим не залишить
Того, хто серцем світ сприймає,-
Душі милішого немає,
Як іншу душу в горі втішить.
Їй біль нестерпний серце тисне,
Вона ж без гніву зносить муку.
Збагніть ясну її науку,
Послухайте цю мудру пісню!
* * *
Ті руки, що були моїми,
Ті ручки білі, ручки милі,
По всім цім дикім божевіллі,
По всій мерзоті неключимій,
По всім блуканню в тьмі кромішній,
Страшній, як совість святокрадця,
Ізнов мені ночами сняться
Ті руки царствено-розкішні.
Ви знов лягли мені на душу,
Що розтерзали хижі круки...
Скажіть мені, кохані руки,
Чого я сподіватись мушу?
Невже оманне це видіння,
Галюцинація відчайна:
I душ розлучених вінчання,
I серць воскреслих молодіння?
О руки, спомини священні,
Блаженні муки, світлі мрії!
Молю вас, руки всеблагії,-
Мені подайте знак прощення!
* * *
Ось голос Гордості - гримить, немов труба,
А чийсь кривавий меч кольчугу й щит руба;
Біжиш навспотички крізь дим і згар пожежі,
I десь іздалеку відлунює труба.
Ось голос Заздрості - мов дзвін в морськім безмежжі;
Життя жахається і важко, по-ведмежи,
Тіка від холоду, що до душі пройма,
I глухне, тихне дзвін у дальньому безмежжі.
Ось голос Хтивості - розпалена юрма,
Всім п'яно й весело, здається, та дарма! -
Усі бредуть кудись, немов непритаманні,
I скоро здиміє утомлена юрма.
Ось інші голоси, неначе у тумані,
Торги і весілля, видовища оманні,
Цивілізації дешевий балаган -
Усе під музику щезає у тумані.
I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган,-
Ми вам корилися, тепер, як ворогам,
З душі противимось, рішучіше чимдалі,-
I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган...
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Сентенції плиткі, метафори невдалі,
Уся розвінчана риторика гріхів -
Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів,
Ми просвітилися від низу до верхів,
Доволі вже спокус і дикої гонитви,
Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів!
Вмирайте ж, голоси, у голосі Молитви,
Бо праведний Глагол вас зміг на полі битви,
Бо благісний Стратег вас чесно поборов;
Вмирайте, голоси, у голосі Молитви,-
Нехай покриє вас могутняя Любов!
* * *
Душе моя убога,
Відкіль цей тужний біль
I смертна ця тривога,
Коли жада зусиль
Від тебе доля строга?
Чом, дика і пуста,
Ти скорбно ламлеш руки,
Чому твої уста
Судомляться з розпуки,
А в зорі - мла густа?
Усі твої страждання,
Ти тільки зрозумій,-
Це визволу жадання,
Це благісних надій
Тверде заповідання.
Те мариво бліде
Вже скоро щезне, згине -
Великий день гряде!
Ти не заспи години,
Дивись, он сонце йде!
Нового дня промінність
Опукло, у різьбі,
Усіх речей первинність
Являє і тобі
Показує Повинність.
Здаля вона грізна
Здається і сувора,
Та ближче хто пізна,
Той сам побачить скоро,
Яка вона ясна.
У неї є на схові
З прадавньої доби
Нечувані, казкові,
Небачені скарби
Премудрості й любові:
Незриме золоття,
Екстази триблаженні,
Просвітлене буття,
Душі преображення
I тліну забуття.
- I тліну забуття!
СПІВАЄ ГАСПАР ГАУЗЕР:
Безхитрий, тихий сирота,
Потрапив я до міст великих:
Бентежила людей дволиких
Моя душевна простота.
У двадцять років звідав я
Нову жорстоку недогоду:
Я надивсь на жіночу вроду,
Жінок не надила.моя.
Хотів я вмерти на війні,
Не мавши короля й вітчизни,-
Та смерть без слави і без тризни,
Мабуть, судилася мені.
На розстанях чужих століть
Мій марний вік розтав, як пара.
За душу бідного Гаспара,
Живії, Господа моліть!
* * *
Гнітять чорні сни
Моє існування:
Бажання, засни!
Засни, сподівання!
Знеможені сном,
Тьмяніють зіниці -
Між злом і добром
Не бачу різниці...
Все темне й сумне..
А руки нечулі
Колишуть мене:
Ой люлі, ой люлі!
* * *
Над дахом дому - неба дах:
Блакить, роздолля!
Звелась угору понад дах
Струнка тополя.
У небі дзвін летить, мов птах,
Гуде тремтливо,
А на тополі ворон-птах
Квилить тужливо.
О світе мій, яке життя
Просте і тихе!
Із міста лине шум життя,
Довілля, втіхи.
Чого ж ти плачеш без пуття,
Забувши спокій?
Того, що втратив без пуття
Найкращі роки?
* * *
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно і тривожно далі від землі,
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
Моя думка, чайка-жалібниця,
Понад морем високо літає,
Вітер нею як хотя хитає,
I не може ні на мить спиниться
Неспокійна чайка-жалібниця.
Сниться воля їй,
Сонячний розмай,
I веде незнана сила через цей безкрай.
У чудесний край
Легіт-тепловій
Десь несе її по синій стежці хвильовій.
Часом так квилить вона, кигиче,
Аж плавцям далеким дух стенає,
То злітає вгору бунтівниче,
То крилом у хвилю заринає
I так сумно, жалібно кигиче.
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно та бентежно далі від землі...
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
* * *
Із далини тужливий ріг луна,
Мов плачеться чиясь душа в полоні,
I завмирає ген на оболоні,
Де вітер спів непевний почина,
В якому чути скаргу вовкуна,
А сонце на кривавім небосклоні,
Ховаючись у хмаряній обслоні,
Так лагідно й зворушливо кона.
Під вітру скавуління сонне й сипле
Сніжок лапатий неквапливо сипле,
Біліючи на червонястім тлі,
I монотонне осені зітхання
Вгортає дня печальне затухання
На стомленій і стишеній землі.
* * *
Живопліт за живоплотом -
Наче в морі баранці
Розійшлись у всі кінці.
Млисте море пахне глодом.
Задивились вітряки
На дерев недільні шати.
Он вибрикують лошата,
Як веселі дітваки.
Скрізь так хороше і юно,
Онде й вівці на лужку,
На зеленім моріжку,
Лагідні, як біле руно.
А із ближнього села
Небом, ніби тепле дійво,
Благодійно й мелодійно
Хвиля дзвонів поплила.
* * *
Крутись, вертись, моя карусель,
Крутись під спів веселих рогів,
Крутись не сто - п'ять тисяч кругів,
Крутись, вертись - гуляє Брюссель!
I це маля, і мати у білім,
I цей хлопчак в костюмі плюшевім,
I це дівча у платті рожевім,-
Усі раді - діждались неділі.
Летіть, летіть, конята прудкі,
Сьогодні тут не місце журбі,
Нехай шахрай мишкує в юрбі,
Летіть, летіть, бо грають дудки!
Яка краса - куди твоє діло! -
Шугать без дум у цій веремії:
У голові немов дурманіє,
А на душі так любо і мило.
Біжіть кружка під скрипку й фагот,
I під гармонь, конята мої,
Сумирні, мов ягнята малі,
Немов народ у переворот.
А вітер рве - ну прямо страхіття:
Увесь намет двигоче й тріпоче,
I скло бряжчить, і прапор лопоче,
Метля, кружля барвисте плахіття.
Біжіть, біжіть без краю й кінця,
Ви, скакунці, строкаті на масть:
Ніхто вам шпор у боки не дасть,
Зате не дасть ніхто і сінця.
Біжіть, спішіть, хороші конята,
Бо вже, глядіть, настав час вечері:
Вилазить ніч з своєї печери
Гуляк, п'яниць - усіх розганяти.
Біжіть, летіть! На синявий лан
Злотистих зір вже висипав хор,
Ударив дзвін - озвався собор...
Летіть, летіть, ще б'є барабан!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
