Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олександр Олехо (1954)
Граматичні помилки були, є і будуть! За шкільні роки не написав жодного диктанту без хоча б однієї помилки. Каюсь, каюсь, каюсь...



Сторінки: 1   2   

Художня проза
  1. Гардероб

    Картуз – «криша» для розуму…
    Панчохи – теплоізоляція для хованки душі…
    Штани – оберіг від вроків…
    Сорочка – обладунок нашого часу…
    Ремінь – зашморг, підтримка і просто пасує…
    Краватка – ребус вузлоутворення…
    Піжама – забуте піжонство…
    Костюм – зашквар офіціозу…
    Носовичок – шмарклі на винос…
    Шуба – мода, як вона є…

    09.02.2020


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. В один рядок
    Життя в режимі апробацій…
    Побіг у «власть» без досвіду ходити…
    У стилі «хепі» енду мало…
    Без фанатизму не вставляє…
    Голодна правда – Молох щастя…
    Шукай ля фам, шерше панянку…
    Життя покращилось до краю…
    Сумління тихо спить в кишені…
    Мовчання теж на різні теми…
    Питань багато – ентропія?…
    Якщо є суть, навіщо корінь?...
    Чуже віконце – мало сонця…
    Нема колізій без ілюзій…
    У світі тіней править сонце…
    В «азах» початок, в «я» окраєць…
    Емоцій повінь – словотеча…
    Язик та думка – предки слова…
    Минуле тішить і соромить…
    Ганьба і слава – міти часу…



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. * * *
    - Ох, і наліталась я сьогодні – каже жінка, повертаючись додому після шопінгу.
    Я не тупий і не наївно-довірливий. Був би таким, неодмінно встав би з дивану і подивився, а чи не виросли у жінки крила на спині. Але я маю життєвий досвід і не цураюсь логічного мислення. Якщо судна ходять, повітряні кулі плавають, бойові ракети виходять на ціль, то чому жінка, істота набагато складніша за згадані вище предмети, не може політати, коли їй того хочеться. Хай літає, лиш би в рідненьке гніздечко поверталася…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Іронічне фентезі

    Йшов 666 день карантину. Закінчився останній сухарик із трьох міхів, заздалегідь засушених. Закінчилась остання чайна ложечка цукру із трьох міхів, заздалегідь куплених. Закінчився останній ковток горілчаної продукції із трьох десятилітрових бутлів, заздалегідь вигнаної … Одним словом закінчилося оте все «заздалегідь» і наступив день «Амба!». Я відчинив двері і обережно виглянув в коридор, стіни якого почорніли від часу, а в кутках рясно засіялося павутиння. Тиша і… тиш блукали тим коридором. Я кахикнув і суголосно з луною відразу з’явилися якісь сторонні звуки. Наче сусіди, наче за дверима, наче відсахнулися… І знову все завмерло. В м’яких домашніх тапках(звукоізоляція) я прочовгав(порушення звукоізоляції) до дверей ліфта і натиснув(тильною стороною долоні) кнопку. Ліфт, як не дивно, загуркотів і приїхав. Спустився донизу. Вийшов на вулицю. Січень місяць, свято Різдва Христового. На дворі було сухо і відносно тепло, як в той березень, коли все тільки починалося. Широкий проспект до самого обрію не виказував жодної ознаки життя. Було страшно і цікаво. Тільки за вчора, як повідомили по каналу «Країна Карантинія», двоє не заразилися(мабуть, випадково), а троє не вилікувалося (цілком закономірно).
    - Люди! Ау! – закричав я і не почув свого голосу, бо за ті 666 днів розучився не тільки кричати, а й говорити. Спілкувався із собою лиш мислями і кахиканням… не вірусного походженням, а скоріше дурнуватою звичкою починати думку. Хитаючись від вітру(насправді його не було), я пішов дорогою вгору, що вела до Храму. На його дверях висіла стара іржава колодка. Упс! Свята не буде. Та хай. Віра не будівлі, а глибоко десь там… у людській глибині. Повернув до супермаркету «Ласково просимо». Там я побачив першу людину. Живу. Вона самотньо стояла біля входу, запакована, заізольована, замаскована… з голови до ніг. Упс! А я ж без нічого. От дурень. Чисто забув. Тільки-но я усвідомив вразливість свого становища, як біля мене різко загальмував автомобіль і з нього вийшли «люди в чорному» без знаків і облич. Один з них, не кажучи ні слова, спрямував у мій бік якусь палицю і я незчувся, як відчув на собі усю міць електрошокерного розряду. Отямився в темній кімнаті на холодному ліжку. Пахло хлоркою і, вибачте, сечею. Я замерз і почав потроху пускати дрижаки, коли в кімнату зайшов космонавт, судячи з обладунків. Особливо вражав громіздкий шлем на голові. За склом на мене дивилися жіночі очі, сповнені віковою втомою і вічною надією.
    - Ну як Ви так? – докірливо пролунав механічний голос. - Ми Вас перевірили. На щастя, Ви – не носій… Але у Вас явно порушена психіка. В такий час на вулицю без захисних засобів може вийти або не сповна розуму, або самогубець, або… далеко не герой нашого часу.
    - Відпустіть мене, будь ласка – подумав я, але назовні вирвалося лиш: - … ласка.
    - Яка ласка? – зреагував механічний голос. - Зараз Вам випишуть штраф і відвезуть додому. Наступного разу так легко не відбудетеся. Потрапите в зону Особливого Карантинного Режиму. ОКР, не чули?
    - Як не чув? – подумав я. 95-й Квартал вже й серіал почав знімати. Реаліті-шоу в прямому етері. Свої закони, свої авторитети, свої куми і т. д. Все це я подумав, але вголос спромігся лиш на тихий шепіт:
    - Вибачте, сам не знаю, як таке сталося… Дідько попутав.
    - Та вже – очі за склом потеплішали і голос набув тієї чарівної жіночності, яка останнім часом почала вже забуватися. - Але сплатіть штраф у 17 тисяч гривень. Бачите, як держава піклується про людей. Майже два роки, а штраф ні на копійку не збільшився…
    - Дякую. Дуже дякую – видушив я з себе. А дійсно, хіба заперечиш? Хіба не піклується?...
    І от я вдома. Хай і не герой, але ж і не носій… По дорозі добрі «люди в чорному» майже спустошили мої накопичення за рік, знявши з пенсійної картки суму штрафу і оплативши за моїм замовленням їстівних запасів на наступні 100 днів. Будєм жіть, як сказав колись кіношний герой героїчного минулого. Це найважче, перші 666 днів. Далі все внормується і устаканиться. Хоча відносно останнього є сумніви. Стакан є, а наливати закінчилося… І дріжджі перестали продавати. Не «Амба», звичайно, але десь у першому наближенні…

    30.03.2020


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Самоізоляція

    Самоізоляція, так самоізоляція. Але, не все так просто, виявляється. Зачинився в туалеті. І години не минуло, як жінка грюкає в двері: скільки ж можна сидіти? А я звідки знаю. Влада сказала, що два тижні, а потім видно буде. Та то навіть і добре, що у жінки якісь справи є в туалеті… Хіба довго висидиш без їжі, без ТБ, без відео-звернень президента. Нє-а. – Давай , кажу, відійди на півтора, а ще краще на два метри, я виходити буду. Чую через двері нервовий смішок. От людина, не хоче ніяк зрозуміти, що клятий вірус не вибирає, чоловік чи дружина. Як вчепиться пазурами у рідненькі альвеоли, то всьому організму гаплик може бути. Вискочив з туалету і посунув, притискаючись до стінки, на кухню до холодильника. Шмат ковбаси, скибку хліба в руки і боком повз дружини, що мов мумія заклякла, втупивши в мене очі, до ліжка під ковдру. Накрився з головою – темінь, яко мла… Жую ковбасу з хлібом, слухаю, як стривожено б’ється серце у скронях та й думу гадаю: А може не варто пручатися? На пенсію вийшов, яка з мене користь, тільки гроші з держави тягну, а їх і так бракує… хоча би державникам на премії . Захотілося сміливого вчинку. А може вийти між люди, як колись герої громадянської війни сторічної давнини, розірвати сорочку(секонд хенд, не шкода) та гукнути на весь голос: - Давай, вірусяко, стріляй! Нє-а, не вийду. Духу не стане. Сміливість відміняється. Краще буду поволі згасати з куснем ковбаси під ковдрою. І так себе жаль стало, що не помітив, як заснув. Прокинувся від неприємного відчуття чогось стороннього в писку. Та тож ковбаса не дожована. Ач, як воно. Дожував. Чую, жінка сопе. Значить, спить. Значить, ніч. «Нам би день простоять, нам би ночь продержаться…» згадалося чогось. Ага, а що за день завтра? П’ятниця та ще й тринадцяте, і магнітні бурі лютують, і вірус крокує планетою. Ох, нелегке життя у оптиміста. Я ж оптиміст, бо завжди стрічку новин у ФБ передивляюся. Такого начитаюсь, що був би песимістом, то давно би погинув від нервового стресу. А так ні. Мислю. Отже існую. А якщо існую, то має бути цьому сенс. Вищий. Від Бога. В його волі все. Трішки заспокоївся. Завтра день і забодай його коронавірус, якщо ні. Встану, увімкну телевізор, побачу чарівника країни Оз, почую його такий довірливий і щирий голос і відразу полегшає. Держава думає про нас… і за нас теж. Бо кому, як не їй? Бо про кого, як не про нас? За себе? Ні, то все плітки… наговори недругів. Он вже маски почали завозити. Спочатку вивозили, а тепер завозять. Бізнес. Нам не зрозуміти. Та й не треба. Якось воно буде. Бо як казав один ЛГ: І ще такого ніколи не було, щоб якось та не було… Золоті слова. А оскільки я оптиміст, то «якось буде» сприймаю, як «добре буде»… Неодмінно. Нехай не за моє життя, але мусить наступити отеє благоденствіє земне, яке в казках, в мріях і проповідях… А поки що, тихенько, щоб жінка не почула, на кухню. Там ще чималий кусень ковбаси має бути. Як заспокійливе, як знеболювальне, як вакцина, як реакція на всяку незрозумілу ситуацію. Світ врятує не краса, а самоізоляція… і ковбаса, бажано з м’яса…
    19.03.2020


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Бредятина…

    - Смотрите... Хуже не будет – сказал сказочник, показывая средний палец на общее обозрение.
    - Ура! – сильно возбудились сказанным и показанным особо одаренные. - Не будет, не будет!
    - Будет, будет… – бумерангом отозвалось эхо.
    - Да сколько же можно? – недовольно заворчала толпа. Заворчала, заворочалась, зашевелилась, зашипела на зловредное эхо и выплюнула из своего нутра многочисленных адептов возрождения чистой воды, сотворивших идола и поверивших в полный холодильник с Вечерним Порталом на десерт.
    - Эх, раз, да еще раз, да еще много-много раз… – захрипел динамик старенького магнитофона доисторической эпохи развитого социализма. Потом в нем что-то переключилось и тот же голос давно почившего барда сменил тональность:
    - Все люди братья, обниму китайца…
    - Не надо китайца – хором испугались особо одаренные и те, которые не они, а другие... В Китае короновали вирус, теперь жди неприятностей.
    - Кризис, кризис… Скоро грянет кризис – злорадно активировались оппоненты.
    - Я пришел, чтобы дать вам волю – напомнил о себе сказочник. - Волю от необходимости думать. Вам просто надо верить.
    - Ура! – снова возликовали одаренные. – Теперь мы, как боги. Думать не надо…
    - Жизнь изменилась к лучшему – продолжал сказочник. Правда, вы этого пока не ощутили, но это не ваша вина. Это все придумал Порох в восемнадцатом году.
    - Ату его! На нары злодея! – закричал хор имени Пятницкого из далекой братской страны.
    - Вот именно – согласился сказочник. - У меня – он показал средним пальцем на свой карман, стопроцентный свой прокуратор. Щас позвоню, мигом распнет. А нет, то уволю без выходного пособия.
    - Ух ты! – по-прежнему ликовали адепты. - Красава! Крутяк! Он сможет, он самый лучший всех времен и народов.
    - У него стальные яйца – изнемогали в вожделении некоторые особи женского пола.
    - А пенсии? – как черт из табакерки, из толпы выскочило непонятное существо: то ли старикашка то ли старушенция, одним словом что-то, явно обделенное благами материального мира, но с надеждой на улучшения всего и сразу.
    - Первым делом, первым делом олигархи, ну а пенсии? А пенсии потом – динамик окончательно сошел с ума, плутая слова когда-то весьма популярной песни.
    - Товарищ сказочник, а когда мы будем делить наши деньги? – робко отозвались труженики полей и глубоких забоев.
    Сказочник слегка помрачнел, но оптимизм не утратил:
    - У меня все под контролем. Вот продадим землю, недра, Родину и тогда проиндексируем все и всех.
    - Не верьте ему – вдруг появились агрессивные недруги. – Он пустышка, он фокусник, он манипулятор… Он не настоящий!
    - Бакланов! Ванечка! – закричал сказочник. - Тут черти мутят воду. Срочно бригаду реанимации в зал Верховного Привета. - Будем менять стулья…
    И тут я проснулся. За окном светало пока еще не ярким, но явно настроенным на весенний лад, солнышком.
    - Что за бредятина снится – подумал я и включил телевизор. В утреннем выпуске новостей показывали вчерашнее внеочередное заседание ВС. Что-то меняли. То ли министров, то ли стулья. Спросонок не разобрать. Время покажет…
    5.02.2020



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Я і мої сльози (трохи фантазійної іронії)
    Я плачу над собою. Мої сльози капають мені на голову – рясні, як дощ, солені, як морська вода. Але я терплю, бо місія очистити плоть від зайвої солі мусить бути виконаною. Тому плачу старанно і натхненно. Коли в голові трохи висвітлюється, бічним зором я помічаю, що хтось стоїть в стороні. Повертаю голову і бачу себе з іронічною усмішкою на вустах.
    - Привіт, дурнику – кажу я і прямую до себе. Але я не хочу нікого підпускати у свій особистий простір і тому відхожу далі. Хто знає, що там в моїй голові, омитій моїми слізьми, з вмістом солі, меншим за рекомендований Мінздравом. Сльози зовсім висохли. Я заходжу на кухню і застаю там себе за поїданням позавчорашнього борщу.
    - Смачного – кажу собі і сідаю поруч. Відбираю у себе борщ і виливаю у раковину.
    - Чого ти кисляк їси, я зараз свіжого наварю.
    - Дякую, не треба, я вже поїв – відповідаю я собі і виходжу з кухні. Мені нічого не залишається, як йти слідом за собою. Вмикаю телевізор і, ви не повірите, бачу себе: солідного, вольового, з артистично-доглянутим обличчям і з собачим всерозуміючим виразом у добрих очах.
    Я – президент…
    - От гнида – кажу я. - Так людей дурити, то талант неабиякий треба мати.
    - А я маю – відповідаю собі. - Не мав би, не дурив.
    - Геть! Ганьба! – починаю нервувати я.
    - Це кого ти ганьбиш? – питаю я, присівши біля себе. - Цього недоумка? І я показую на себе в телевізорі. - Плюнь на нього. Не таких бачили…
    Я плюю, а потім довго обтираюся від слини, такої несмачної без солі.
    - А ну вас всіх – кажу собі і лягаю спати. І ось мені сниться сон, що я один, мов перст. Нема з ким поговорити, погомоніти про те і се. Мені стає лячно і я прокидаюся. А ну як у всьому Всесвіті я залишився один, і всі, в тому числі і я, відвернулися від мене.
    - Без 100 грам не розібратися – знаходжу я мудре рішення і йду гнати самогон. Процес йде довго, але технологічно правильно. Коли випиваю свої лікувальні 100 грам, в голові зовсім розвиднюється.
    - Ось вона, панацея від усіх негараздів – думаю я, закусуючи соленою тюлькою. - От, блін, закусь солена, знову прийдеться плакати.
    Але то таке. Головне – це найти порозуміння із самим з собою у різних ситуативних моментах. А вони таки будуть, бо життя людське – це Космос, де питань більше, ніж відповідей, де тебе багато і ти один…
    31.12.2019


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Давайте зробимо...
    - Давайте ми ЦЕ зробимо! – із металом в голосі сказала Воля, оглядаючи присутніх. В тісній вогкій печері було душно. Рівно 36,6 градусів по Цельсію.
    - Давайте – заволало Завзяття, прудко схоплюючись на рівні ноги. – З чого почнемо?
    - Із самого початку – мудро мовив Нерв, уповноважений представник Палати Ума, яка у зв’язку із безліччю поточних справ делегувала свій голос означеному вище Нерву. Навіть, не Нерву, а нервовому закінченню. Але воно, те закінчення, потай перебрало на себе усі можливі умовиводи і завжди представлялось як Нерв. Коротко і різко. Наче блискавиця.
    - А бодай вас… - сказала Розсудливість, оглядаючи строкату компанійку. – А сили є? А ресурси? А вміння? А…
    - Чого нема? Є! – перебила її Сила Духу. – Ось дивіться. Сила Духу зігнула руку в лікті, демонструючи біцепс.
    - М-да… – скептично оцінив розміри біцепса Сумнів. – Хлопчик-горобчик.
    - Годі сперечатися – Воля знову повернула до себе увагу. – Зараз або ніколи. Жовна заходили на вилицях, демонструючи неабияку рішучість.
    Раптом якась незрозуміла аура заповнила і без того тісний простір помешкання. Наче хвиля умиротворення торкнулася кожного із присутніх.
    - Ви це про що, перепрошую? – вкрадливий голос означив появу нової діючої особи. Це була ЛІНЬ, пані із сонними очима і м’якими тілесами. Звідки вона з’явилася, ніхто так і не зрозумів. Просто як джин із пляшки.
    - І воно вам треба? Ви що, з глузду з’їхали? – продовжувала поважна пані.
    - Ніхто з мене не з’їжджав – озвався старенький маразматичний Глузд, що до цього часу тихо посапував у дальньому закутку. – І взагалі, дайте спокій. Не згадуйте мене всує, прошу вас.
    - Звичайно, звичайно – ЛІНЬ поблажливо усміхнулася. - Не дай, Боже, ще помреш до віку.
    - А ти – ЛІНЬ подивилася на Волю, що якось обм’якла і наче стала нижче зростом. - А ти, поки що живи. Але не підбурюй наше славне духовне товариство до необдуманих вчинків. А до речі, про що мова, власне кажучи?
    - Так ми… цеє… як то… зарядку ранкову хотіли робити… щоранку, для здоров’я – пошепки чомусь відповіла Воля.
    - Ну-ну, для здоров’я кажеш. Не спитавши, не порадившись зі мною – ЛІНЬ презирливо скривила губи. А тепер слухайте сюди – продовжила вона, зручно розмістившись на бугристих трубах, всередині яких щось булькало і шуміло. - Ніч надворі, а ви тут бучу підняли. Шість секунд і всім спати. Буде день, буде їжа. Буде їжа, буду я… Лінь затряслася тілесами у безгучному сміху.
    В помешкання само собою вимкнулося світло. Стало тихо. Лиш зі стелі тоненькою цівкою лилася якась рідина, липка і червоного кольору. Пахло залізом.

    03.01.2019


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Поспішаю
    Поспішаю. Таке життя – треба встигати. По дорозі до тебе забіг до себе. Наче все гаразд – ковток мутного пива у пластиковій пляшці, нікчемні запаси їжі у вигляді кусня пліснявого сиру, голодна кішка і твої панчохи. З минулого місяця стоять. Я їх не чіпаю. Коли хочу тебе згадати, вдихаю їх запах. Трохи паморочиться в голові і хочеться чхати. Ставлю назад і відчиняю кватирку. Тепер до тебе. Спішу, хоча нема сенсу. Віддала ключі і сказала, що їдеш у творчу відпустку. Щовечора спішу, намагаючись потрапити до твоєї квартири… з метою економії, звичайно. Світло горить, крізь двері чути, як розмовляє з глядачами телевізор, як шкварчить щось на плиті, а у ванні хлюпає вода. У мене слух найвищого ґатунку. Інколи чую, як шльопають тапки до дверей і хтось, стримуючи дихання, дивиться крізь дверне очко мені у вічі. Мабуть, то злодій хазяйнує. Користується скотиняка комунальними послугами, які оплачуєш ти… От би відкрити двері, я б йому показав… Відпустка затяглася на цілий місяць. Мабуть, дуже творча. Не припускаю думки, що ти не хочеш мене бачити. Як казав один мій знайомий: Такіє парні на дорозі не валяються… Ото ж бо і є. І я не валяюсь. Раз на двійко місяців не рахується. Треба ж якось ту суєтну пару випускати. Я такий, що якщо й упаду, то завжди в напрямку до дому. Відданість родинному колу, так би мовити. Згадую, як ти тоді сказала: Прощавай! А я пожартував: Давай, дасвіданія, дарагая… Я, взагалі, людина весела. Люблю жартувати. Пам'ятаєш, як на твій день народження я подарував тобі дохлого щура в картонці для торта. Ти тоді так верещала, що аж сльозу пустила. І чого? Мені одному довелося сміятися. А ще образилася, коли я на людній автобусній зупинці підійшов до тебе ззаду і голосно запитав на вухо: Тьотю, як доїхати до крематорію?
    Ха-ха… Смішно, еге ж? Та тільки не тобі. І ще кілька випадків, де ти не змогла оцінити мій гумор. Після останнього, коли я в балончик для духів підлив трохи самогонки, ти і сказала мені: Прощавай! Терпець урвався. Вибач, але це виглядає, наче ти мені дала відкоша… І це після цілого року спільного проживання? От, дурепа… Та таких, як ти, у мене вагон і маленький візочок. Тільки встигай колеса накачувати... Жартую, звичайно. Я чого до тебе щодня бігаю? Світло вимкнути, воду перекрити, злодія витурити, якщо він є… А найбільше хочеться, наче пес, приповзти на животі до твоїх ніг з твоїми панчохами у зубах і, п'яніючи від їх запаху і вигляду красивих ніжок знизу, заскавчати, заскавуліти : Вибач, кохана. Я такий телепень. Дай мені ще шанс і ти мене не впізнаєш. Повертайся, дорогенька. Без тебе спорожнів холодильник і сенс мого існування. Без тебе кішка схуднула на 0,5 кг. Я зважував. Без тебе фікус почав чахнути. Виглядає, як бомж. Та і я не в кращому вигляді.
    Отак я і зроблю. Тільки панчохи трохи виперу, щоб свідомості, поки повзу, не втратити. Ти обов'язково відкриєш. Я ж бо скавулітиму на килимку під дверима, а ти завжди бездомних песиків жаліла…

    10.2017


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Принц

    Всю жизнь ждала его – принца на коне. На белом, само собой разумеется, как символе чистоты и лучезарной совместной жизни. Долго ждала. Лет двадцать. А когда перестала, в двери позвонили. На пороге стоял слегка помятый, немного небритый и малость опухший мужчина со взглядом алчущим любви и возлияния.
    - Ты кто? – спросила Она.
    - Конь в пальто! – некрасиво ответил Он. Соврал, конечно. Совсем без пальто и на лошадь, если и был схож, то семенящим нетерпением ног.
    - Давай, заходи – непонятно зачем для самой себя сказала Она. - Пить будешь? – попыталась угадать его желания.
    - Не-а – как ни странно, ответил Он. - В завязке. Или отходняк. Ещё не решил.
    - А чё пришёл?
    - Соли одолжить, я здесь напротив поселился. Квартиру снимаю. А ты ничего.
    - В смысле?
    - Ну, опрятная и личиком приятная…
    - Да ну… - не поверила. - Ты какой то странный. Опухший с похмелья, а пить не хочешь. Звать –то как?
    - Принц – ответил Он. Меня вообще-то Принципом при рождении нарекли, в честь одного радикального киллера из прошлого столетия. Но друзья принцем зовут.
    - Ха-ха. Как смешно. А принцесса есть?
    - Была, выгнала из дому.
    - За что?
    - За всё, чего не было…
    - А чего не было?
    - Любви огня, тысячу мелочей для жизни…и коня.
    - И что теперь?
    - Королеву ищу. Чтобы накормила, напои… ой, нет, не буду. И спать уложила.
    - Поняла, не дурра. Борщ будешь?
    - Наливай! Ух ты, как я удачно.. . за солью сходил. Слушай, давай поженимся. Это ничего, что я без коня?
    - Ничего. У меня стойла нет. А где цветы? Коленопреклонение?
    - Завтра. Ты же видишь, я не в настроении. Голодный, не обласканный…
    - Ох, сказка ты моя запоздалая. Любовь зла – полюбишь и без коня. Садись к столу, Принц…
    06.10.2017


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5.25 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Глаз
    - За ним нужен глаз да глаз – говорят о непоседе люди из числа воспитывающих, надзирающих, ухаживающих…
    - У семи нянек дитя без глазу – высказываются любители жизненных умозаключений, знающие обстоятельства ещё до того, как они случаются…
    - В своём глазу бревна не видит – замечают не приемлющие замечаний со стороны, остро реагирующие на критику в свой адрес…
    - Как дам тебе в глаз! – это уже эмоции людей, побуждённых на хулиганство, без культурной усталости в глазах…
    Целый роман можно написать о глазах и их значимости в нашей жизни. Но… есть ещё один фактор, довлеющий над всем и обобщающий любой опыт, как отнюдь не случайную закономерность…
    Сверху, сбоку, снизу и даже изнутри невозмутимо наблюдает за всем, что происходит, всевидящее око бытия, или просто Глаз. Его нельзя видеть обычными глазами и нельзя потрогать пытливыми руками, но он есть. Некоторые умудряются не верить в него и под покровом воинствующего нигилизма делают свои чёрные дела и другие человеческие непристойности. Большинство верит, но как бы ни до конца: Я знаю, что ты, Глаз, видишь меня насквозь, словно рентген-аппарат в местечковой больнице. Но я же поклоняюсь тебе, я иду в твои храмы, несу туда деньги и просьбы, ставлю свечи, я каюсь, в конце концов. Так что не смотри на меня так пронизывающе, как на того, который всего этого не делает. Я свой…
    Огромная бестелесная оболочка Глаза, наполненная мерцающим светом внутренней силы, занимает всё небо, не затмевая при этом ни звёзд, ни космическую пыль воспоминаний о былом….
    Глаз нахмурится – на небо соберутся тучи, умеренный ветерок станет злым ураганом…
    Глаз смахнёт слезу – на землю прольются ливневые дожди с последствиями, если не всемирного, то локального потопа…
    Глаз улыбнётся – пригреет солнышко измученную землю и люди, яко кроты, вылезут из квартирных нор подставлять под лучезарное тепло свои грешные тела и праведные мысли или наоборот…
    Всё Глазу под силу. И если что-то сотворённое им не вписывается в человеческую логику гармонии, то это не вина Глаза, а тех, которые в своих логических построениях упускают какие-то несущественные, на их взгляд, детали по причине своих ограниченных возможностей видеть категориями и масштабами Глаза…
    - Печально я гляжу на наше поколенье – только подумает Глаз и доселе долго и неподвижно сидящий человек с гусиным пером за столом вдруг встрепенется и начнёт что-то строчить на листе бумаги, успевая только макать перо в чернильницу да стряхивать пот с чела…
    - Пусть не найдёт! – решит Глаз и жена слесаря-водопроводчика дяди Васи, поднаторевшая за годы совместной жизни отыскивать заначки мужа в самых затаённых местах, не увидит последнюю, лежащую по причине хмельной Васиной забывчивости на самом видном месте. У водопроводчика и его друзей конец рабочего дня ознаменуется закономерным обменом заначки на продукцию ликероводочного магазина и его не далеко-идущими последствиями…
    - Давай, езжай! – скомандует Глаз и некто, досель неизвестный, совершает облётный виток вокруг земного шара, и, благополучно приземлившись, становится новостью №1 во всём мире…
    А Глаз, как всегда, остаётся в тени…
    Глаз видит, знает и может. Это основное, что нам о нём надо знать. И верить. Иначе нет смысла во всех этих мириадах пространств и материй, в этой оси времени, убегающей в бесконечность от сиюминутной точки нахождения, ни в этих и подобных им размышлениях…

    18.03.2017



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Мій "подвиг"
    - У житті завжди є місце подвигу – згадав я і кинув палити. Я і раніше кидав, але якось не так, щоб конкретно і остаточно. Мабуть, не ті зорі відповідали за силу моєї волі… А тут відпустка – вересень 1987 року. Я у батьків. Опеньків у лісі – косою коси, тож я щодня, зранку й до вечора, поринав у доволі важку, але оздоровчу, з точки зору переміни занять, і корисну, з точки зору поповнення сімейного бюджету, роботу по збиранню і переробці дарів лісу. Докурив свої останні цигарки, стрільнув двійко у знайомого і все… Аж цілих 12 днів без тютюнової трунки. І нічого такого – ні вуха не пухли, ні безсоння не дошкуляло. Але усе хороше, рано чи пізно, закінчується. Не виключення і мій трудовий відпочинок. Вийшов на роботу, всі колеги давно роз’їхалися по об’єктах, так що спокус зайвих не мав. Виписав і я собі відрядження, та уже наступного дня добирався до місця призначення. Дороги прямої не було, тож пересадками – з поїзда на автобус. В Рогатині вийшов трохи розім’яти засиджені ноги, ковтнути свіжого повітря. Замість вітряного подиху у ніздрі потрапив запашний тютюновий димок, що смачно і густо клубився із вузького кола пасажирів того ж автобуса, які, на відміну від мене, не особливо переймалися вічним питанням «ту бі ор нот ту бі»… І так мені закортіло, засвербіло, запекло, що я мимоволі піддався спокусі, обіцяючи сам собі, що ще трохи посмалю, а потім… з понеділка, з першого числа, з Нового року, точно кину… Бігцем, бо час підпирав, до кіоску, де в ті часи поруч із газетами продавалися ще і цигарки. Дістав із кишені монету більшого діаметру, тобто металевого карбованця, і тягну руку у вузьке віконце, в яке видно продавщицю класичного типу – старшу жінку із вічно незадоволеним виразом обличчя. Коли рука з карбованцем зупинилася майже біля її носа, я на деякий час втратив дар мови. Наче щось заклинило, заціпило, защемило… чи то язик, чи підвідні до нього нервові волокна. Жіночка питально дивилася на мене, очікуючи хоч якогось звуку… Але я мовчав, як партизан на допиті. Не пам’ятаю точно, про що я думав, але процес внутрішнього боріння між миттєвим бажанням купити пачку цигарок і застарілим потягом позбутися шкідливої звички тривав секунди три-чотири. Після чого я, не проронивши і слова, чим, мабуть, таки спантеличив ту кіоскерку, витягнув руку із тісного вмістилища паперової інформації і шкідливих зваб та й пішов собі геть. Уже біля автобуса розтиснув пальці і глянув на монету. На мене мудро і авторитетно дивився сам товариш Ленін…, наче хотів сказати: - Правільной дорогой ідьош, товарішь… - А дідько тебе забирай – подумав би я нині з висоти історичного прозріння, але тоді нічого такого у мислі не завітало. Більше у житті я не випалив жодної цигарки, хоча ситуаційних спокус траплялося аж занадто. Було тоді мені 33 роки. Вік Ісуса Христа. Кожному хрест по його силах, мабуть. Комусь на смерть іти заради спасіння інших, комусь руку з грошима вчасно забрати… Усім бажаючим кинути палити я міг би сказати: Ленін у поміч, але де ту монету тепер взяти, хіба що у нумізматів? Та й не в пошані той вождь у людей нині, чого тільки «ленінопад» у три попередні роки вартує. Та й за ідола тих часів тепер Бонда чи якогось іншого марочного крутія вже не продадуть. Отака, пані і панове, моя оповідка про свій доленосний вчинок минувшини, яким я і досі пишаюся…

    22.02.2017


    Коментарі (12)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Операція
    Хірург Ескулап, оперуючи апендицит, випадково вирізав душу.
    - Ач, ще тепленька – зауважив він, вкидаючи її до целофанового пакету разом із апендиксом. - Хіба ж я хотів… І так проживе.

    - Тебе за що? – запитала агонізуюча душа у апендикса, що корчився поруч.
    - За глибоке внутрішнє наповнення – прохрипів той. - А тебе за що?
    - За те саме… мабуть – зітхнула душа і замовкла навіки.

    Виписуючи хворого, лікар Ескулап довго і нудно говорив про малу заробітну платню, старе обладнання, відсутність ліків, важкі умови праці. Колишній хворий байдуже слухав, а в кінці потиснув лікарю руку і, дивлячись йому у вічі якимось особливо відстороненим поглядом, сказав:
    - Співчуваю, докторе. На таких, як ви, тримається вся медицина. Усе буде добре.

    Пацієнт пішов, а Ескулап ще довго сидів за столом, думаючи: І чому це люди такі невдячні – ні презенту, ні конверта…

    22.12.2016


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Эротическая Одесса глазами автора
    * * *
    - Софочка, дорогая, ты помнишь нашу первую брачную ночь?
    - Фима, ты ишо спрашиваешь? Разве такое можно забыть?
    - Я старался…
    - Причём тут ты? Была первая весенняя гроза. Полыхало и громыхало до утра. Я почти не спала.
    - Но, Софочка, я не за это.
    - А я за это. А то, шо ты имеешь в виду, я уже каждую ночь не помню…

    * * *
    - О, ты такой целеустремлённый. Я даже колготки не успела снять.
    - А я думал, ты – девственница.
    - Он думал. Так оно таки есть.
    - А шо помешало?
    - Отсутствие брака.
    - А мужчины?
    - Это уже кто. Интерес, конешно, был, но если в этом мире каждой твари по паре, то был смысл дождаться своей твари.
    - Это шо, ты мине оскорбляешь?
    - Почему? Ты же Тукман Вадим Аркадиевич. Сокращённо Твар.
    - А мягкий знак на конце?
    - Так это вопрос времени. Лет через 15-20, и дай Бог шобы не скорее…

    * * *
    - О, Сёма, вы такой интересный мужчина. И машина у вас шикарная. Покатаете?
    - Конечно, Сарочка, но не сейчас. Я только шо с Аварии. Колёса спущены.
    - Все сразу?
    - Нет, почему. Три. Одно за другим. Авария ещё хотела, но мне здоровье машины дороже. Сейчас ремонт так дорого стоит…

    13.12.2016


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Из подслушанного…

    - А вы знаете, шо сказал Рабинович?
    - Это который Фатим? Шо он только не говорил… Конкретнее можете?
    - Шо наша власть не любит людей.
    - Он таки прав. А шо, разве нет?
    - Оно то так, но скажите, кто их любит? Может вы?
    - Боже упаси, я человеконенавистник по убеждению.
    - Давно?
    - Со вчерашнего дня. У меня украли деньги и толкнули в лицо. Заметьте, люди. Кроме них, в метро больше никого не было…
    - Шо за глупости, из-за одного несчастного случая возненавидить человечество.
    - Одного? А когда я укр…., звините, нашёл дополнительные финансовые возможностия в госторговле, я шо, бил кому-то лицо? Совсем наоборот. Нету, знаете ли, равенства между умом и силой.
    - Ой, я вас умоляю, когда оно было? Отсидели, надеюсь?
    - Два разы… в местах не столь отдалённых, но труднодоступных для благ цивилизации. Говорят, Рабинович тоже сидел?
    - Сидел, не сидел… Какая разница! Главное, шо встал и пошёл.
    - Ну, не скажите! Когда я сидел…
    - Слушайте, мне не интересны приключения вашого заднего ума. Вы будете голосовать за него или нет?
    - А шо, у меня есть выход? Или у вас? Вы же видите, как у него растёт рейтинг? Плинтус уже позади…
    - А если он обманет наше доверие?
    - Так правильно сделает… Зачем мы ему после выборов? Вы, шо не видите, как растут эти рейтинги «до» и падают «после». Это же чистая физиология. Так было, есть и будет.
    - А как же народ, мы в конце концов?
    - Вы такой дурак или театральное кончали? Народ сам по себе, власть тоже… Ну а мы выживем по любому… в конце концов или, шо гораздо лучше, в начале начал. Жизнь – прекрасная шутка. Так шо улыбайтесь, господа избиратели. Ля комедия далеко не финита. Шоу продолжается…
    23.11.2016


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Притча про борг…
    Один бідак ніяк не міг вибратися із скрути. Наче і працював багато, але робота траплялася не гонорова, а все більше важка, брудна, копійчана… Якось йому пощастило – робота сама прийшла до нього і сказала: зробиш мене за три дні, матимеш втричі більше зиску.
    - А не встигну? – спитав бідак.
    - Навіть не думай за те – відповіла робота. - Даремно витрачені сили.
    Бідак бідаком, але життя привчило користуватися будь-яким шансом, отож погодився і, не відкладаючи справу у довгий ящик, почав працювати. Робота була громіздкою і ретельною, не такою простою, як здавалося на початку. Коли настав третій день і вірогідність не встигнути зросла у рази, бідак пішов до лихваря.
    - Позич мені день – сказав бідак.
    - Жодної проблеми – відповів лихвар. - Навіть не питаю, нащо. Але віддаси три.
    Процент був завеликий, але вибору не було і бідак погодився. Маючи зайвий день, він легко упорався із роботою. З тих пір так і повелося: не вистачало часу, бідак йшов до лихваря і боргував стільки, скільки йому було треба. Лихвар не вимагав негайного повернення, тільки скрупульозно усе записував хімічним олівцем до грубого зошита. Життя налагодилося. Бідак перестав бути бідаком, збудував будинок, одружився, народилися діти. Одного разу, напередодні якоїсь ювілейної дати, до колишнього бідака прийшов лихвар і забрав те, що йому належало – дні з відсотками, що склалися у місяці, роки… увесь заборгований час. Наступний день наступив, але бідак його не бачив, бо лежав у труні – постарілий, зморщений, дріб’язковий, наче і було людини. Лихвар забрав час, а час забрав життя…
    Висновок: не боргуйте, не беріть кредити, не зичте у сусіда. Здоровіше будете і довше проживете.

    11.01.2016


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. Притча о рассерженной девушке
    В одной географически неозначенной местности жил вдовец с дочерью на выданье. Девушка была ужасно некрасива. Одинокие мужчины обходили их дом стороной. Шли года, девушка все более «хорошела» отталкивающей безобразностью. Однажды, недалеко от их жилья, на поле широком сошлись в смертельной битве два воинства. Целый день шла страшная сеча, звенели мечи и ломались копия. Под вечер звук сражения утих, но зато всю ночь со стороны ратного поля доносились стоны раненых и мольбы о помочи. Утром девушка взяла лопату и пошла в том направлении. На ее лице блуждала чуть заметная улыбка надежды. - Куда, это она? – подумал отец. - Мертвых закапывать, клад искать или просто погулять? – терялся он в догадках. Через некоторое время девушка вернулась. Она выглядела уставшей и разочарованной. - Где ты была? – спросил отец, глядя на лопату, красную от застывшей на ней крови. - Мужа искала… но не нашла – ответила девушка.
    Вывод: не отказывайте женщинам, находясь в беспомощном состоянии. Они могут рассердиться…

    09.01.2016



    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Притча о говорящей женщине
    Женщина говорила – долго, с удовольствием, певуче и ласково. Словно журчание весеннего ручейка. Мужчина слушал и улыбался. Ему было приятно. Но однажды, когда за окном уныло сеялась осень, а на душе было скверно, мужчина сказал: Молчи, женщина. Ты – глупая. И женщина замолчала. Прошло время, на дворе потеплело, на душе отлегло и мужчина сказал: Говори, женщина. Но женщина по прежнему молчала, весенний ручей высох. Вывод: не перебивайте женщин, они могут обидеться.
    12.2015


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Дай мільйон...
    - Дай мільйон, дай мільйон – кричить Депутат з місця, нервово стискаючи мікрофон спітнілими руками.
    - Шановний, треба було вносити поправки у письмовому вигляді. З голосу не можу. – Голова піднімає вказівний палець догори. Палець такий же поважний, як сам Голова, але на присутніх це не справляє особливого враження.
    - Який мільйон? – з надривом у голосі вигукують з іншого кінця залу. - Мінімум два. Забув за інфляцію?
    - Шановні – знову бере слово Голова. У формуванні бюджету брали участь кращі уми нашого фінансово-економічного блоку. Все, що можна було дати на ваші потреби, дали: 10 тисяч на роботу в окрузі, 500 тисяч на непередбачене. Хіба мало?
    - Хе-хе – глузує таємний Недруг. - Економіки нема, а економічний блок є. Дива та й годі.
    - 500 тисяч… А ви знаєте, скільки квиток на Балу коштує? А три квитка? Отож-бо – не вгамовується прохач. – Ви би ще в тугрики перевели…
    - Так, жарти в сторону. Подивіться на годинник: вісімнадцята нуль-нуль 31-го грудня. Завтра людям не буде що їсти, а вам мільйони подавай. Голосуємо. Це доленосне голосування. Пам’ятайте: нема бюджету – Захід не дає грошей. Прошу, друзі, контрольне голосування.
    - Пі, пі,…, пі. - Так, тридцять за. Решта не визначилися. Дякую опозиційний блок за розуміння. Панове коліціянти, ваші пропозиції?
    - Дай мільйон, дай мільйон – доноситься з глибини. - Же не манж па сіс жур…
    - Ну так би й казали. Треба правильно формулювати бажання. В нашій країні ми нікому не дамо померти з голоду. Так, шановний прем’єр-міністре, будь-ласка, гляньте, що можна зробити, щоб депутати не мерзли взимку.
    Трохи заспаний, трохи переляканий, але з виглядом відчайдухи, якому «все єдно», що в лоб, що по лобу, що куля, що дуля, прем’єр, яко чорт із табакерки, підскакує з місця і переминаючись з ноги на ногу, наче йому припекло, але мусить терпіти, тонким фальцетом голосить: До Нового Року ще майже шість годин. Поки пробамкає дванадцята, мінімум 500 пенсіонерів, хе-хе, даруйте за відвертість, віддадуть Богу душу. Я думаю, що з Пенсійного фонду можна трохи урізати…
    - Добре– киває поважною головою поважний Голова. - Додаємо на непередбачено-невідкладні депутатські потреби ще по мільйону. Ну, що, готові голосувати? Голосуємо.
    - Пі, пі, …, пі. – Ого! 450 голосів. Стільки і депутатів нема. Дякую друзі. З Новим Роком! З новим бюджетом. Слава Україні!
    - країні… країні… – радісно котиться залом.
    - руїні…, руїні… – спотворено котиться країною. Усі задоволені, особливо померлі і ненароджені.
    21.12.2015


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. Шаланды, полные кефали... - 2.
    - Здравствуйте, Натан Семенович!
    - Я шо, паспорт поменял? В прошлый раз был в точности до наоборот.
    - Ох, извините, Семен Натанович. Совсем с памятью плохо стало.
    - Эх, молодежь, молодежь. И шо вы будете делать в мой возраст?
    - Даже не знаю. Может, в Израиль уеду.
    - А кто вас туды возьмет! Вы же такой еврей, как я Македонский.
    - Но вы же приписывали мне родство с тетей Изей.
    - Так я шутковал, молодой человек. Какая там тетя Изя? Не имею чести знать. Впрочем, это не важно…
    - А что важно, Семен Натанович?
    - Слушайте сюда. Помните: Шаланды полные кефали…
    - Ну как же, как же. Такое забыть. И что ваш нос?
    - Великолепно. Оказывается, перегородка там куда-то сместилась, тепер чисто Апполон, ну в смысле носа.
    - Да-да, вижу, весьма античной внешности.
    - То-то и оно, юноша. Но это еще не все. Подтанцовка, так сказать. А самое главное, шо морячок Костик спился. Все лето проходил в одной тельняшке и спортивных ретузах. В общем,человеческая трагедия.
    - А что случилось?
    - А я знаю? То ли Сонька рыбы переела, то ли замужество так повлияло, но знаете, от смешного до обратного ближе, чем мне до вашего носа. Тронулась девушка, сначала мыслями, а потом и умом. Через месяц в псишке голову восстанавливает. Ну наш Костик и захандрил, с пивнушки не вылазит. Чисто биндюжник. Так ему и надо. Он мне сразу не понравился. Да Бог с ним, этим неудачником. Жизнь слишком коротка, чтобы чужим успехам радоваться.
    - Конечно, Семен Натановыч, вы абсолютно правы. Жизни не хватит. А вы сами то как?
    - Шо вы имеете ввиду?
    - Ну, здоровье…
    - Не дождетесь, если коротко. Более подробно в анализах, но они не для всеобщего обозрения. Какие наши годы!
    - А дела как? Надо полагать, хороши?
    - Хороши? Не то слово. Дела, тьфу-тьфу, просто отличные, открыл свою фирму по указанию определенных услуг.
    - А что за услуги, неужели, интим? И что, на вас есть спрос?
    - Не ерничайте, молодой человек. Речь идет о духовном общении на очень доверительном уровне. Даю консультации уезжающим на пмж в Израиль. Приходит человечек, весь взъерошенный. Готов отдать любые деньги, лиш бы ему рассказали, как ему было плохо здесь и хорошо будет там. Психологическая накачка, так сказать, блудного сына…
    - И что много таких?
    - На мой век хватит.
    - А вы сами не собираетесь туда, на землю обетованную?
    - А шо я там буду делать? Это здесь я известен в определенных кругах, а там каждый первый – еврей, не считая эфиопов. А вдруг обманут? От этих евреев всего можно ожидать. У них два Бога – один в синагоге, другой на денежной купюре. Да и климат жарковат.
    - Вы так говорите, словно сами не из онных..
    - А я откуда знаю? Сейчас ни в чем нельзя быть уверенным. Моя Сарочка как насмотрелась за последний год на этот бедлам так и сказала: Сема, не звони больше родственникам в Москву и выключи их каналы. Видеть не могу эти еврейские морды.
    - Родственников, что ли?
    - Да нет, Путина с компанией. Тому, как они врут, любой из депутатов позавидует. Сара купила национальную символику и говорит, что раз Коломойский – жидобандеровец, то она чем хуже.
    - Ну вы, Натанович, даете!
    - Это разве я даю? Жизнь такая, знаете, в клеточку…
    - Да, Семен Натанович, времена больших перемен.
    - И большой крови, юноша. Ну да ладно, что мы все о вселенской грусти. У меня, знаете ли, свои печальки. Вот, к примеру, моя Сарочка. Она как драгоценный металл: с годами тускнеет, но от этого только дороже становится.
    - Не понял?
    - Шо тут понимать. Туск надо же как-то устранять, а это денег немалых стоит, вот и Сара дорожает, чем дальше, тем больше.
    - И что, помогает?
    - Помогает деньги тратить, а в остальном – комеди-клаб.
    - А конкретнее?
    - Конкретнее в следующий раз, а сейчас бегу на поле чудес. Офис так свой называю. Клиенты ждут-с.
    - Тогда будьте здоровы.
    - Только на это и надеюсь, молодой человек. Привет тети Изе можете не передавать. Эх, молодежь, молодежь… Шаланды, полные кефали…

    2015


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. 6 слів
    * * *
    - Ти мене кохаєш?
    - Звичайно!
    - Як?
    - Звичайно...

    * * *
    Дата, риска, дата - історія одного Всесвіту.

    * * *
    Хто ми є... Ми є? Є!

    * * *
    Життя - ромашка. То любить, то ні.

    2015


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. Кохання до жінки(чорний гумор)
    У товаристві бізнесменів зав’язалася розмова про вічне і святе – кохання до жінки. Один каже:
    - У мене коханка – супер-модель. 90-60-90 і ні йоту більше. Іду на ділову зустріч, вона поруч. У партнерів від заздрощів щелепи відвисають і клепки перестають працювати у нормальному режимі. А мені того і треба. Такі угоди підписував, що у самому рожевому сні не присняться. Одним словом, краса – це таки сила. Я їй на день народження «Ніссан» купив. 20 тисяч баксів. Для неї нічого не шкода. Хай їздить на здоров’я. І хай її Бог береже.
    Другий своє рече:
    - А у мене коханка, хай і не модель, але куди тим моделям до неї. Ноги від вух, вуха на місці, Ай-Кью 150 у будь-який час доби. Не знаєш, чого більше – краси чи розуму, і це, зауважте, білявка. Навіть не уявляю, щоби було, якби вона на чорне перефарбувалась. Одним словом, мрія будь-якого чоловіка. Я щонеділі у церкві пожертви роблю. Купив їй «Тойоту» – 40 тисяч, ясно, що не гривень. Хай їздить на здоров’я і Бог її береже.
    А тут і третій озивається:
    Чесно скажу: не маю коханки. Дружина є. У церкві обітницю давав, яка тут коханка. Параметри 120-120-120 і що? Кохаю, бо жона, як не як. Оце недавно подарував їй медальйон. А в середині два грама. Знаєте, що то є? Тритій – 30 тисяч у. о. за грам. Як дістав? Маю зв’язки в науковому середовищі. Усіма правдами і не правдами, матеріально-грошову стимуляцію задіяв, але дістав. Запаяв в медальйон, золотий ланцюжок і презент! Правда фонить трохи, але я близько не підходжу. Хай носить на здоров’я. Усі під Богом ходимо.

    08.11.2014


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. Околонаукові історії
    * * *
    - Евріка! – закричав Архімед, сідаючи у ванну, до вінець наповнену водою.
    - Віддай, це моє, це я загубила – тут же у дверях з’явилася Архімедиха зі скалкою у руках.
    - Пироги робить – подумав Архімед. - Краще не сперечатися.
    - Та на вже, на – тицьнув дружині золоту монетку, знайдену на підлозі ванної.
    - Хай йому грець і чого було не промовчати. Стало би на гетерочку із чарочкою і до чарочки, а так знову ті прісні пироги…

    * * *
    - Тату, тату! – мало не підскакував з радощів Миколка , вказуючи рукою на дзиґу:
    - Дивися, вона крутиться.
    - Ач, дурний, найшов з чого радіти – подумав старий Коперник, а вголос мовив:
    - Все у цьому світі, синку, крутиться, навіть земля, як тато трохи перебере того зілля, що у шинку навпроти продається.
    - Земля крутиться – закарбувалося у голові малого. - І чого б то?

    * * *
    - Бум! – яблуко смачно вдарилося об голову і покотилося у траву.
    - Ач, падає – подумав Ньютон, кусаючи соковитий плід.
    - Бум! – ще одне яблуко познайомилося із лисиною Ісаака.
    - Ну досить, ти як маленька – Ньютон задер голову догори. На гілці яблуні сиділа і гойдала ногами молода коханка, його солодка втіха після заповнених науковими пошуками трудових буднів. – Один вихідний за стільки днів, а ти не даєш спокійно посидіти. А чи ти знаєш, що яблуня – то дерево пізнання. Так в Біблії написано. Отож не розкидайся його плодами даремно.
    - А я буду – капризно стулила вуста панянка, зриваючи чергове яблуко. – Такий чудовий день, а ти сидиш, як пень, з місця не рушиш.
    - Ач, яка упертюха – Ісаак встав і почовгав геть. – І що я маю робити? Тяжію до неї...

    * * *
    - Альбертику, принеси мамі парасольку. Здається, дощ починається.
    - Принеси, віднеси, і так цілий день. А коли уроки робити? І так неуком у школі вважають – Альберт був уже у тому віці, коли намагання старшими командувати ним викликало у нього активний спротив. От якби то його Елізабет попросила, він би і хвильки не згаяв. Та рудоволоса дівчинка із смарагдовими очима зводила його з розуму. Навіть гра на скрипці не приносила йому стільки задоволення, як підглядання крізь парканову щілинку за тією непосидючою бестією.
    - Я би їй відразу приніс, а потім відніс і знову приніс. Хіба мені важко? – думав підліток Ейнштейн, несучи громіздку, але відносно не важку мамину парасольку.

    22.10.2014


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. Шаланды, полные кефали...
    - Семен Натанович, здравствуйте, дорогой!
    - И вам не хворать, молодой человек. Вы не племянник тети Изи, весь такой породистый?
    - Да нет, я…
    - Впрочем, это не важно. Лучше скажите, что вы за это думаете?
    - Вы о чем?
    - Как, вы ничего не знаете? Вся Одесса знает, а он нет. Слушайте сюда. Вчера в наш порт причалила шаланда, полная кефали, но безлюдная, как морской берег на необитаемом острове.
    - И что?
    - Вы еще спрашиваете, и что? Рыбка первой свежести. Некоторая плавниками шевелила, как моя Сарочка усами, когда сдувает с пива пенку. Раз нет реального хозяина, то всегда появляются претенденты на его место. Публика не избалованная, но с хорошим аппетитом. Кто с ведром, кто с авоськой, а кто просто с карманами ниже колен, но все взялись дружно приватизировать эту ребешку. Самые наглые – рыбачок Костя и его подружка Сонька: по два мешка на каждую руку. Говорят, что у них свадьба. А если у меня не свадьба, то что, я слюнки должен глотать? В общем, жуткая история. В процессе присвоения ничейной собственности возникло непонимание в смысле долевого участия. Короче подралась вся честная компания, но, правда, только до первой крови.
    - И до чьей же? Неужели, вашей?
    - Не дождетесь, до рыбьей. Когда началась потасовка, я сунулся прямо в гущу событий. И все бы ничего, но какая-то сволочь в качестве аргумента засунула мне кефаль прямо в ноздрю. Посмотрите на этот нос, разве он похож на нормальный шнобель? Я, разумеется, чихнул. У рыбки от испуга случилось кровоизлияние. Дырочка в носу запломбирована, а кровь капает. Я, знаете, с детства крови не переношу. Подумал, что это моя. Принял горизонтальное положение, практически не дышу. Какой-то малахольный как заорет: «Человека убили!». Тут все начали вокруг меня бегать, а Соня стала делать искусственное дыхание «рот в рот». Правда ей кефаль своим дрожащим хвостиком мешала, но у Сонечки еще та сноровка. Меня Сара в нашу первую брачную ночь так губами не трогала. Я сильно возбудился, практически, до удовлетворения, но в последний момент женишок Константин заметил мои естественные, как для возбужденного мужчины, и не совсем, как для кандидата в «жмурики», телодвижения и давай кричать: «Он симулянт, он мою Соню без спроса пользует!». Я, сколько мог, сопротивлялся, но меня поставили на ноги и этот псевдо-морячок ударил сзади в самый копчик. Рыбка от удара выскочила из носа прямо мне в руки. Вижу, у нее брюшко слегка надорвано. Вот откуда кровь текла. Я поворачиваюсь, стоит этот Костик – морда шире, чем выше; ухмылка такая, знаете, наглая-наглая. Я как размахнулся и эту кефалину ему прямо в… мешок. «Ешь и подавись» - думаю.
    Я сильно разволновался, но взял себя в руки и сказал себе: «Сема, тебе это надо? Не травмируй себе психику, не делай себе нервы. Ты можешь не дожить до того, как они восстановятся». После этого я ушел домой, пусть с распухшим носом и чувствительно-болезненным копчиком, но с гордо поднятой головой. Там я лег на софу, чтобы осмыслить весь калейдоскоп событий за последнее время и не заметил как уснул. Проснулся, когда моя Сарочка заявилась домой. «Сема, - говорит , - вставай рыбу жарить. По дешевке на Привозе отоварилась». Смотрю, семейка кефали, а одна до боли знакомая, с надорванным брюшком. У меня память, как фотоателье – раз сфотографировал, на всю жизнь в голове отпечаталось. И вы знаете, что я с ней сделал? Я ее скушал. Раз в моем носу поместилась, то что, в желудке не может? Вот ведь как бывает. А вы говорите: «Здравствуйте!». И правильно говорите. Я еще того Костика переживу. А Сонечка – девушка хорошая. Ей бы человечка с опытом, а не этого морячка с кондачка. И что вы все молчите, словно хотите меня перебить?
    - Да нет, Семен Натанович. Я весь – внимание.
    - Ну так напрасно. Я уже все сказал. Пора мне, молодой человек. Привет тете Изе.
    - Так у меня нет тети Изи.
    - Ну нет, таки нет. Но привет все равно передавайте. Эх, молодо-зелено. Что вы знаете за Одессу? «Шаланды, полные кефали…»

    2014


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  25. Золота рибка
    Ти. А можливо, хтось інший. Але хай будеш Ти - на березі неозорого водоймища, в нетрях якого плаває золота рибка, що може виконати будь-які три бажання, але для цього її потрібно упіймати. Біля ніг – сіті. Старі, вибілені часом і сонцем, порепані, наче чоло того дідуся, що завдяки пензлю вправного майстра віки дивиться на світ своїм усезнаючим мудрим зором, немов би оцінюючи, наскільки цей світ здатен вистояти у боротьбі проти самого себе. На дрібненьких хвилях гойдається човен, такий же трухлявий, як мізки того таки дідуся, які за час споглядання за людським его перетворилися на маразматично-склеротичну субстанцію і тільки високий лоб і мудрий погляд ховають цю невтішну правду від суб’єктів спостерігання. Але не варто про це, бо виглядає, як зазіхання на устої загальноприйнятих уявлень про мудру природу мислення. Сідаєш у човен і пливеш далі від берега. Звичайно, можна попробувати удачу і на мілководі, але навряд чи та золота рибка шанує себе у товаристві ракоподібних і риб’ячої дрібноти – статус не дозволяє. Запливши так далеко, щоби берегова лінія не злилася із лінією горизонту, закидаєш сіті – раз, другий… Після третього вода через трухляве дно починає заповнювати твій плавучий засіб. Поспіхом витягаєш сіті – у них заплуталась стара коряга, темна від води і віку. Перш ніж викинути її у воду, помічаєш ледве помітні зарубки-надпис: «Тут був Кіса». Ач, бідолахо Кісо, що тебе спонукало вляпатися у цю зовсім чужу для тебе історію пошуку і поневірянь. Часу на роздуми нема, бо човен продовжує протікати і Ти поспішаєш до берегу. За декілька метрів від нього човен повністю захлинається водою і ти, по груди у воді, в’язнучи у болотистому дні, вибираєшся на земну твердь. Перед тобою – стара, скривлена на один бік, хатинка. Біля неї – старша жінка із поглядом вічного докору, а ще малий онука. Він уміє управлятися із ПДУ краще за тебе, але ще не навчився добре говорити.
    - Ді…, що …ніс(Діду, що приніс)? – запитує він. Ти розводиш руками, вивертаєш кишені, щоб оприлюднити їх невтішну порожнечу, але звідти, услід зеленим водоростям, з’являється маленька жабка із маленькою стрілою в лапках. Не полишаючи стрілу, жабка поспіхом плигає подалі від людей, мабуть до тільки їй відомого болітця, щоб вирости там у амбітне створіння класу три-пре: премудра, прекрасна і прещечогось - вибір такий великий, що зупинитися на чомусь одному означає образити інші жіночі гордині.
    - Зя.., зя…(жабка, жабка)! – кричить онук.
    Якби ж то він знав, що краса рятує світ, але той цурається цієї краси, як дідько ладану, бо хто хоче рятувати свою душу усупереч бажанням тіла. А що, як дістатися на протилежний берег водоймища? Може там живуть більш вправні рибаки, які знають способи гарантованого ловіння золотих рибок і можуть із тобою ними поділитися. То ж тобі треба обійти цей водяний общир і спробувати удачу на іншому боці. Ти обертаєшся і йдеш уздовж берегу в лівий бік. Колись давні люди розказували, що у тій стороні, далеко-далеко(три дня і три ночі вершки) є лісове царство. Попереду стоїть старезний могутній дуб. На його м’язистих грудях коливається масивний золотий ланцюг, стократно збільшена копія отих специфічних означень, що так полюбляли крутелики у лихі 90-ті. Тобі би одну ланку від того цепу – вистачило би не тільки на золоті зуби тій жінці, що у скорботній позі, склавши руки на грудях, стережу твою вдачу біля похиленої хатинки, але й на гарантований карієс онуку від надміру солодощів, а ще і тобі на золоте перо. Ним би ти писав усяку дурню і таким чином вирішував усі свої сущі і надумані життєві труднощі. Але, пройшовши двійко км, Ти зупиняєшся і повертаєш назад. Ти не у тому віці, щоб подолати такий далекий путь. Ноги гудуть, серце калатає, а тут ще згадав про ту потвору, що стереже дорогоцінного ланця – напівбожевільного кота, такого великого і оманливо-красномовного, що не знаєш чого остерігатися більше: його атлетичної будови, доповненої гострими пазурами, чи тих медитаційних казочок, за якими ховається не стільки мораль життя, як магія навіювань ніколи нездійсненого.
    Тепер Ти ідеш уздовж водоймища, але уже у правий бік. Там теж не цукор. Невідомого ще більше, а тому ризики збільшені у рази. Там піски і пустелі, ілюзії і міражі. Там голос волаючого так натискує на вушні перетинки, що пропадає відчуття самого звуку. А ще караван верблюдів – день і ніч прямує у далечінь, але ні на крок не наближається до цілі. Ти уявляєш себе на місці верблюда, під палючим сонцем, без води, із цими нескінченними сипучими пісками, та ще й з озлобленими криками погоничів і тобі стає моторошно. Це шлях в нікуди і його безперспективність зупиняє тебе майже миттєво. Але треба щось робити, бо тупцювання на місці ще небезпечніше за «піти туди, не знаючи куди». А що як прорити тунель під водою, щоб через багато років виснажливої праці вилізти, наче кріт, у іншому вимірі часо-простору. Варіант, не зважаючи на титанічний труд, вельми привабливий, але де взяти час, якого нема в запасі, і де гарантія, що там, на тій стороні, не стоїть така ж старенька хатинка і така же старша жінка не зустріне поглядом-питанням:
    - Де твоя золота рибка, старцю? Хіба ти не бачиш цього дірявого корита, із якого вода витікає скоріше, ніж туди її наливають? У ньому навіть панчохи неможливо випрати, не кажучи про інші інтимні речі…
    Ти не знатимеш, що відповісти. Тому не будеш знемагати себе у безплідній праці. Хай буде так, як є. От якби… Ти згадуєш: спочатку було Слово. Слово безсмертне. Щоразу, народившись, воно стає Богом і так нескінченно разів. Уловити би ту мить, коли Слово ще не стало Божественною суттю і урвати собі його людську половинку.
    Ти багато би чому научився у Слова. Ну хоча би робити такі вудки, на які не відмовляться ловитися золоті рибки. Тоді Ти упіймаєш багато золотих рибок, від кожної отримаєш здійснення трьох бажань і що? Море задоволення і хепі енд, як в тій казці із того лісу, де кіт-людолов пильнує необачних мандрівників і катує їх своїми нескінченними оповідками. Але годі – думи розбігаються, наче виводок куріпок, якого зненацька застали на городі за благородною справою поїдання колорадських жуків. Тіло втомилося від бездіяння, душа – від причин для виправдання тіла і Ти для себе приймаєш рішення: усе суєта, буде день – буде їжа… Можливо, не саме мудре, але відносно компромісне – між золотою рибкою і корягою із надписом «Тут був Кіса».

    21.09.2014


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. Маестро, туш!
    Вересень дістає сопілку і грає мелодію осені, жовтогарячий блюз,
    що поступово перетікає у монотонну нудну симфонію дощу, а ще пізніше
    у скляну білосніжну сюїту перших холодів. Урочисто і прозоро звучить орган сонячного, вистудженого морозом дня. Його змінюють фуги, де жалібниця-скрипка поєднує у поліфонічне голосіння дитячий плач і завивання дикого звіра за вікном. Далі народжується музика ручаїв. Їх чисті дзеркальні ноти поступово переростають у какофонію усього живого, що прокинулося і прагне кохання. Натхненно вступають баси першої весняної грози, бубнявіють і розкриваються бруньки, щоб виплеснути у високу синь над квітучою землею всепоглинаючу ораторію народженого життя. Згодом кантата тепла заворожує слухачів, доводячи їх температурні сенсори до червоної позначки перегріву, наче чарівна дудочка, веде їх до річок, водоймищ, морів, щоб поринути у дивне звучання води, що хлюпотить біля ніг, в гаму морських хвиль, що грайливими етюдами набігають на берег. Далі – час трубадурів. Лунають марші досягнень і здобутків. Ще трохи і знову вересневі акорди.
    Ці мотиви кожного року із деякими варіаціями звучать на струнах природи, єдиного автора і виконавця, якому, по великому рахунку, байдуже до реакції глядачів. Ні оплески, ні свист, ні сонне споглядання не справляють враження на маестро. Він настільки древній, що його майстерність поєднувати гармонію із хаосом, життєдайну сонячну енергію із аномальними кліматичними збоченнями ні у кого не викликає сумніву, а тим більше заперечень. Ми слухаємо мелодію і услід природі повторюємо її музикальні композиції на свій лад: ліпимо сніжки, одягаємось тепліше або залишаємо на собі мінімум одягу, вмикаємо кондиціонери, розкриваємо парасольки, місимо болото сільських доріг і … раптово зупиняємося та зачаровано роздивляємося навкруги – в царині його величності «Природа» нічого не звучить і не відбувається випадково, усе згідно із Планом Творця – зміна часу, багатоликість буття і наше місце в театрі вічної музики. Шоу маст гов он, допоки існує театр. Маестро, туш!

    16.09.2014


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. Слава Україні або сон у травневу ніч(фентезі)
    Йшов 2033 рік від Різдва Христового і 13-та річниця з дня проголошення нового міждержавного утворення «Велика Україна».
    - Заходьте, будь-ласка – струнка секретарка з волошковими очима і волоссям кольору стиглої пшениці відкрила масивні дубові двері із позолоченою табличкою ВІП, що розшифровувалося як ВЕРХОВНИЙ ІМПЕРСЬКИЙ ПРЕЗИДЕНТ. У глибині кабінету за масивним столом сидів солідний чолов’яга у вишиванці, з пишними вусами і густим козацьким чубом. Відвідувач, назвемо його для конспірації ВВП, на напівзігнутих переступив поріг. Зі стіни на нього пильно дивився головний ідеолог українського відродження Степан Бандера. Навіть портрет не міг нівелювати того пронизливого погляду, яким чільник національного духу зустрічав кожного, що заходив до головного кабінету .
    - Слава Україні! – видихнув ВВП, переводячи погляд з портрета вождя на реального господаря країни.
    - Героям слава! – звично відповів ВІП.
    Раз на місяць його уповноважені представники доповідали соціально-політико-гуманітарний стан приєднаних територій, успіхи і проблемні питання у справі утвердження українства у регіонах «Великої України».
    - Сідайте – запросив ВІП свого представника по РФ, колись могутньої країни, тепер складової частини української імперії.
    ВВП сів. Ноги гуділи. Більш ніж поважний вік давався взнаки, але та внутрішня енергія, що усе життя спонукала його до публічної діяльності, давала сили триматися на плаву і, навіть більше того, бути не останньою скрипкою у злагодженому оркестрі вищого політичного менеджменту федеративного утворення держав, які за ідеєю розбудови української нації побачили для себе наріжний камінь іншого цивілізаційного шляху, побудованого на гуманізації, духовності і божественного світосприйняття. Давно минули часи, коли від сталевого погляду ВВП тремтіли здоровані-чоловіки. Так склалося, що тепер ВВП сам ніяковів під поглядами сильних світу цього, мусив коритися новоявленим обставинам. Але чому мусив? Робив це цілком свідомо, бо щиро вірив у перспективу світового порядку на чолі з Україною.
    - Ну, як здоров’я? – запитав ВІП, оцінюючим поглядом вдивляючись у худорляве, виснажене, порепане зморшками, обличчя ВВП.
    - Можє буті – відповів ВВП.
    Не дивлячись на досить тривалий термін перебування у новому мовному середовищі, ВВП так до кінця і не зумів досконало оволодіти граматичними правилами мови, частенько плутав літери «і» та «и», «е» та «є» і чого гріха таїти, навіть думав рідною російською мовою. ВІП це прекрасно знав. Як людина мудра і далекоглядна, він на цьому не зациклювався. Розумів, що великі справи робляться не поспіхом, крок за кроком, лиш би не зупинятися і не втрачати віру у намічене. Крім того, ВІП належав до тієї когорти державників, які менше всього переймаються тим, хто якою мовою користується, головне, щоб душа була освячена духом українства Це, мабуть, було пов’язано з тим, що у родословній самого ВІП було намішано стільки крові, що він сам не знав достеменно, якого він роду-племені, але стезя, якою йшов усе своє свідоме життя, мала яскраве втілення в як атрибутах одягу і характерної зовнішності, так і в щоденній напруженій державницькій діяльності 24 години на добу. Розбудову України рахував справою життя і усе робив для того, щоб справа ця мала своє логічне завершення ще за часів його правління. Знав багато мов і любив інколи цим похизуватися.
    - Полноте, батенька – усміхаючись перейшов на російську. Изъясняйтесь, как вам удобно.
    - Понял, не дурак – подумал ВВП, а вслух сказав:
    - Докладываю. На вверенной мне территории население сыто, накормлено и напоено. ВВП(тут ВВП іронічно скривився, відчуваючи каламбур ситуації) на душу населения неуклонно кастет, благосостояние повышается. Идея глобальной украинизации находит полное понимание и всенародную поддержку.. в основном.
    - Почему в основном? – ВІП насупив брови.
    - Видите ли, этнические китайцы, коих в приграничных районах большинство, не совсем согласны с нашей гуманитарной политикой. Сепаратистские настроения имеют место быть. Мы, конечно, работаем, но Китай спонсирует их юанями и бацилла Великого Китая не так слаба, как нам казалось. Предпринимаем меры, но нужно время.
    - Что за меры?
    - Ну, вентиль газовый закрутили до упора, молекула не проскочит. Информационное пространство заполнили до «не хочу» всевозможными идеологическими зомбоутками, Национальную гвардию «Украинцы Дальневосточья» подтянули, учения проводим..
    - Мало…весьма мало для усмирения инакомыслия, батенька. Перекройте им еще воду, воздух, лес, горы, небо и все что можно перекрыть. Нужно ввести санкции. Какие именно – на ваше усмотрение, подготовьте предложения, мы проведем через Верховный Совет. И это, объясните еще китайському руководству ненавязчиво так, по дружески, что нельзя поддерживать сепаратизм, мы же почти братские народы, стратегические партнеры, так сказать.
    - Понял. Разрешите ити? – ВВП вже встиг втомитися і потребував відпочинку.
    - Идите. Через месяц с докладом, как всегда.
    ВВП встав, збираючись йти, але в останню мить, фізично відчувши погляд-докір зі стіни, виправив осанку і знову видихнув:
    - Слава Україні!
    - Та йди вже – ВІП втомлено махнув рукою. - Славою потім поділимось.
    ВВП, намагаючись тримати спину рівно, вийшов.
    - Святіше папи бувають тільки… антихристи – чомусь така незвична думка визріла у голові ВІП, як відлуння не такого уже і далекого минулого, а потім трансформувалась у дещо іншу, російськомовну: - Пути Господние неисповедимы…

    01.05.2014р.


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. В одному царстві
    В одному царстві, в одному лісовому господарстві, поміж звірини учинився спротив погіршенню життєвого рівня і утиску природних прав лісової спільноти. На сонячній галявині зібралась досить численна різношерста публіка.
    - Дайош капусту по 8 коп. за 1 кг! – кричать зайці та інші капустоїдні, підстрибуючи на місці, наче хочуть, щоб усі бачили їх, відважних і сміливих,
    у прагненні задовольнити свої гастрономічні запити.
    - Дайош збільшення ліміту перегризання деревини! – тримає гасло над головами сімейство бобрових під проводом старого зі вставними щелепами, але від того не менш вправного у будівництві запруд, бобра.
    - Дайош геномодифіковані дубові насадження для збільшення жолудевої маси! – рохкає численне свиняче стадо, інтенсивно помахуючи хвостиками від нервового
    збудження в очікуванні виконання їхніх вимог.
    - Дайош право щебетати після двадцять другої години! – витьохкує пташиний хор, умістившись на розлогому гіллі високого дерева.
    - Дайош інтеграцію із ЛС(Лісовою Співдружністю, яка знаходиться за глибоким світоглядним ровом на захід від чинного лісу)! – а це уже політичні вимоги, які поділяє більшість із тих, що зібралися, і які свідчать про їх високу свідомість у намаганні наблизитись до кращих зразків співіснування різних особин, інтересів і вірувань.
    - Дайош, дайош, дайош – лунає з усіх боків, перетворюючись у один суцільний гармидер.
    Посеред галявини на широкому кремезному пні, наче на троні, вайлувато розсівся бурмило Ведмедкович, єдиний уповноважений гарант спокою і законності у цих місцях.Навколо нього згуртувалися наближені особи із
    такими ж волохатими лапами і невгомонними апетитами як і у їх чільника. Далі за ними «бикують» представники вовчої породи, як кажуть у народі, спортивної зовнішності. Це так звані «сірушки», які ладні за додаткові вольності при харчуванні замутити і порішати будь-які проблемні питання.
    - І що вони там кричать, чого хочуть? – питає Ведмедкович свого казначея, відповідального за доходи і витрати лісового «общака».
    - Хліба і видовищ, якщо коротко – відповідає той.
    - Ну так дайте їм.
    - А звідки взяти, хіба що від себе відірвати? – чухає потилицю казначей.
    - Ні, від себе ні, а от до собе, то так – спромігся на логічне судження керманич. За довгі роки правління він звик до «общака», як до персонального корита і будь-які зазіхання на вміст цього корита без його дозволу розцінював як посягання на самі устої лісового господарства.
    - Мудре рішення, мудре – схвально гомонить оточення.
    - Хотіти ще нікому не зашкодило, це по-перше. Хочеться – перехочеться, це по-друге. І на кінець, а це по-третє, після медовухи корисно для здоров’я трохи розважитися, а не слухати цих крикунів. Їдемо на показово-виставкове полювання – приймає рішення Ведмедкович і додає:
    - А цим неподобством хай «сірушки» займуться. Треба ж «хавку» свою відробляти.
    Керманич зі свитою покидають галявину.
    «Сірушки», накинувши на плечі овечі шкури, затісуються поміж гомінкої юрби і то тут, то там починають влаштовувати провокації – когось ногою копнуть, комусь газу в очі пирснуть, когось по голові ціпком тарахнуть. Газ і ціпки, до речі, особисто Ведмедкович закупив на гроші, які попередньо планувалися для ремонту лісових доріг, стежок і стежинок. Але своя рука-владика і чудова інтуїція зробили справу: шляхи так позаростали травою і підліском, що не пройти, не проїхати, зате учити уму-розуму протестантів засобів вистачає. Перелякані лісові мешканці розбігаються по закутках і норах, ховаються під кущиками, у непролазних хащах. Сидять тихенько, мовчать і тремтять. Повний порядок у царстві Ведмедковича. Вільно йому чинити так, як захоче. Хто насмілиться після ціпків і газу ще якесь невдоволення висловлювати? Отака то поганенька казочка.
    За звичай, казки пишуться добрими людьми і завжди мають гарне закінчення на противагу більшості життєвих ситуацій, але оскільки кінець цієї оповідки не зовсім у стилі «хепі енд», то за логікою протиріччя між фантазією і дійсністю залишається сподіватися на більш вдале завершення справжніх народних спротивів політичним аналогам казкового Ведмедковича, особливо якщо народ не буде полохливим і на ціпки зможе відповісти згуртованістю, масовістю
    і стійкістю. Отоді і настане для усіх горе-правителів «бед енд» не у казковому варіанті, а у реальному житті, на що вельми надіється, я так думаю, кожна мисляча і небайдужа людина, а таких, чим далі, тим більше.

    25.12.2013р.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. На калєні...
    - На калєні, мразь! – спецназівець із ознаками дебілоїдних порушень мозкової діяльності лупцює кийком заюшеного кров’ю, знесиленого від побоїв, переляканого чоловіка. Доблесний вояка «Беркуту», масивний і брутальний, явно упивається своєю силою. Де ще знайти таку роботу, на якій за вияв закладеною природою схильністю до насильства, демонстрування своїх фізичних переваг перед значно слабкішими, платять гроші і, мабуть, непогані, та ще й із кишені таких самих громадян, як ця нещасна жертва. Беркутівець озлоблений від тривалого чергування, нервово напруження останніх днів, випускає пару, розмахуючи кийком. Дома його, певно, чекає огрядна пухленька дружина, яка так смачно готує вечерю і добре знається у нічних любощах, та двійко дітей, які щиро шанують батька за чоловічий характер і справедливість.
    Є така професія – Вітчизну захищати! От і захищає цей пернатий(упакований у не дешеві спецназівські обладунки) орел у міру свого розуміння і моральних якостей давно прогнилі підвалини своєї напівкримінальної держави, забуваючи при цьому що у Вітчизни обличчя – багатолике, не тільки те, гарне, вгодоване, що з усіх бігбордів обіцяло почути кожного, а зараз не чує цілого народу.
    Це і обличчя цього забитого мало не на смерть чоловіка. Чи винуватий він у чомусь справді? На 99,99 відсотків скоріше ні, бо справжні провокатори – це спритні навчені хлопці, які при першій серйозній небезпеці так кивають п’ятами, що дідько їх наздоженеш. А здоганяють і затримають здебільше тих, хто, не відчуваючи за собою ніякої провини, не втікають або не можуть цього зробити у силу своїх обмежених можливостей. Тепер із затриманих руками продажних суддів намагаються зробити злочинців. Рішення суду як під копірку – до в’язниці, наче це вбивці, ґвалтівники, небезпечні рецидивісти. Усе робиться, щоб зламати цих людей, а усім іншим навіяти
    страх перед каральною машиною, залякати, прогнати з вулиць і майданів, посіяти невіру у свою спроможність щось змінити на краще.
    Обличчя держави – це і судочинство. Чому у протистоянні держава-людина рішення на користь першої навіть за відсутності будь-яких доказів вини другої. А судді хто? Люди, які звикли жити в отих координатах страху, що нав’язуються цілій країні. Страх і байдужість – головні вороги людської душі. Бояться, бо самі звикли сіяти боязнь. Байдужі, бо зневірені у правді. За гроші поступили, за гроші навчались, а тепер за страх і ті ж гроші вирішують долі інших людей. Усе настільки корумповано, що чесному судді тут не вижити.
    Чи розуміє це беркутівець? Йому не до роздумів. Скоріше б додому, жльокнути півлітра високоградусних
    ліків і міцно заснути праведним сном людини, яка добре виконує свою роботу – уберігає громадян від небезпечних ситуацій. В кінці кінців, що він такого сказав особисто від себе? Лиш озвучив послання гаранта конституційних прав до усього народу: НА КАЛЄНІ...


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. Додаток до Абетки доморощених афоризмів
    Дороги, які не ведуть до храму, також потрібні – по них ходять
    атеїсти та безбожники.

    Відвага – насильство над страхом.

    Генії – спритні крадії яблук із райського саду.

    Життєвий шлях – дорога з одностороннім рухом.

    Істина з математичної точки зору – це значення функції правди
    при наближенні аргументу невідомого до нуля.

    Каша в голові – броунівський рух думок.
    Ковтаючи слова, важко відчути смак розмови.
    Комплекси дитинства створюють дорослі проблеми.
    Кохання, як жива істота, – народжується, живе, страждає і помирає.

    Мета не тільки виправдовує засоби, вона їх ще й урізноманітнює.

    На прикладі Феміди стає зрозумілим, як небезпечно довіряти
    холодну зброю інваліду по зору.
    На стику теорії та практики народжуються неперевершені коханці.
    Не всі плоди цивілізації корисні для здоров'я.

    Падіння яблука на голову – недостатня умова для відкриття закону
    гравітації. Потрібно, щоб це була голова Ньютона.
    Презумпція невинуватості, як концепція необхідності доведення
    вини, очевидно, хибна, оскільки не бере до уваги первородний гріх
    і його генетичні наслідки.
    П'яти – віддалений куточок організму, куди в час небезпеки
    звикла ховатися людська душа.

    Розпуста – природа навесні.

    Сліпа віра – рятівний круг у морі неуцтва.
    Судочинство – один із видів злочинства в корумпованій державі.

    Чим більше знаєш – тим більше запитань, чим менше знаєш – тим
    більше відповідей.
    Чорна діра – найкраща схованка для світлових променів.
    Чужа душа – вулиця розбитих ліхтарів.

    Шлях в нікуди – ходіння по колу.

    Утопія – стрімка ріка з вирами та порогами.

    Якщо між коханням і ненавистю один крок, то на зворотну
    дорогу може й життя не вистачити.



    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -