Самоізоляція, так самоізоляція. Але, не все так просто, виявляється. Зачинився в туалеті. І години не минуло, як жінка грюкає в двері: скільки ж можна сидіти? А я звідки знаю. Влада сказала, що два тижні, а потім видно буде. Та то навіть і добре, що у жінки якісь справи є в туалеті… Хіба довго висидиш без їжі, без ТБ, без відео-звернень президента. Нє-а. – Давай , кажу, відійди на півтора, а ще краще на два метри, я виходити буду. Чую через двері нервовий смішок. От людина, не хоче ніяк зрозуміти, що клятий вірус не вибирає, чоловік чи дружина. Як вчепиться пазурами у рідненькі альвеоли, то всьому організму гаплик може бути. Вискочив з туалету і посунув, притискаючись до стінки, на кухню до холодильника. Шмат ковбаси, скибку хліба в руки і боком повз дружини, що мов мумія заклякла, втупивши в мене очі, до ліжка під ковдру. Накрився з головою – темінь, яко мла… Жую ковбасу з хлібом, слухаю, як стривожено б’ється серце у скронях та й думу гадаю: А може не варто пручатися? На пенсію вийшов, яка з мене користь, тільки гроші з держави тягну, а їх і так бракує… хоча би державникам на премії . Захотілося сміливого вчинку. А може вийти між люди, як колись герої громадянської війни сторічної давнини, розірвати сорочку(секонд хенд, не шкода) та гукнути на весь голос: - Давай, вірусяко, стріляй! Нє-а, не вийду. Духу не стане. Сміливість відміняється. Краще буду поволі згасати з куснем ковбаси під ковдрою. І так себе жаль стало, що не помітив, як заснув. Прокинувся від неприємного відчуття чогось стороннього в писку. Та тож ковбаса не дожована. Ач, як воно. Дожував. Чую, жінка сопе. Значить, спить. Значить, ніч. «Нам би день простоять, нам би ночь продержаться…» згадалося чогось. Ага, а що за день завтра? П’ятниця та ще й тринадцяте, і магнітні бурі лютують, і вірус крокує планетою. Ох, нелегке життя у оптиміста. Я ж оптиміст, бо завжди стрічку новин у ФБ передивляюся. Такого начитаюсь, що був би песимістом, то давно би погинув від нервового стресу. А так ні. Мислю. Отже існую. А якщо існую, то має бути цьому сенс. Вищий. Від Бога. В його волі все. Трішки заспокоївся. Завтра день і забодай його коронавірус, якщо ні. Встану, увімкну телевізор, побачу чарівника країни Оз, почую його такий довірливий і щирий голос і відразу полегшає. Держава думає про нас… і за нас теж. Бо кому, як не їй? Бо про кого, як не про нас? За себе? Ні, то все плітки… наговори недругів. Он вже маски почали завозити. Спочатку вивозили, а тепер завозять. Бізнес. Нам не зрозуміти. Та й не треба. Якось воно буде. Бо як казав один ЛГ: І ще такого ніколи не було, щоб якось та не було… Золоті слова. А оскільки я оптиміст, то «якось буде» сприймаю, як «добре буде»… Неодмінно. Нехай не за моє життя, але мусить наступити отеє благоденствіє земне, яке в казках, в мріях і проповідях… А поки що, тихенько, щоб жінка не почула, на кухню. Там ще чималий кусень ковбаси має бути. Як заспокійливе, як знеболювальне, як вакцина, як реакція на всяку незрозумілу ситуацію. Світ врятує не краса, а самоізоляція… і ковбаса, бажано з м’яса…
19.03.2020