“Джон потрібен мені мертвим” - подумав Алек. Якби не успіх конкуруючої фірми, то хтозна-коли такі ідеї могли б взагалі прийти в голову досить успішному директору. Але цього разу ситуація штовхала саме на такі думки. Вихід він бачив лише один — найняти найкращого кілера в країні.
Бен Уайт славився в неформальних колах. Своє прізвисько він отримав завдяки надзвичайній здатності залишатись чистим в будь-яких ситуаціях. “White”, або “Білий”, якщо перекладати українською — саме такою чистою, якщо це слово взагалі доречне, була репутація Бена серед усіх відомих найманих убивць. Принаймні Алек Джеймс жодного разу не чув про його промахи, тому довго вирішувати не довелось. Він зв’язався з Уайтом.
Бен і справді був найкращим. В цьому люди Алека його не підвели і вони справді навели його на потрібну людину. Зустріч була організована в найближчий, вільний для обох сторін, час. Переконавшись, що обстановка безпечна для переговорів, Уайт вирішив дізнатись деталі замовлення. “Джон Уокер, директор 'Lazy Bakers'. Мій затятий конкурент” - розпочав Алек. “Доки 'Lazy Bakers' буде процвітати, доти прибутки моєї фірми будуть падати” - продовжував він. “А процвітатимуть вони до тих пір, доки Джон Уокер буде їх керівником, тобто доки буде живий”. Ввівши Уайта в курс справи, Джеймс домовився з ним про важливі деталі і заплатив аванс — без цього Бен не брав жодного замовлення. “Не хвилюйтеся, ваш конкурент вже завтра буде мертвим” - запевнив схвильованого директора кілер.
План був готовий вчасно і вже наступного вечора Уайт був в будинку Джона Уокера. Кулі наче проходили повз мішені, але Бен добре знав, що везіння в такій ситуації просто бути не може. Так, наче жертва знала про напад наперед. Джон давав відсіч, та врешті-решт, у них обох закінчились набої. “Ей, чому ти це робиш?” - вигукнув Бен. У відповідь з уст Джона пролунало: “Я не хочу вмирати!”. “Ну що значить не хочеш?” - повернулось від нападника, - “Невже наша дружба має закінчитись так по дурному? А тобі ж лише треба зробити те, що я прошу — померти”. Незважаючи на їхні хороші стосунки, Джон не хотів погоджуватись, оскільки смерть в його плани аж ніяк не входила. Коли Бен понісся на Джона з ножем в руках, захищаючись, Джон добряче садонув сковородою по озброєній руці нападника. Знаряддя, що лежало зовсім поряд на кухні, допомогло обеззброїти Бена. З одними кулаками проти сковороди, Уайт не хотів продовжувати сутички і вирішив покинути домівку Уокера. “Знаєш, я думав ти нормальна людина і з тобою можна домовитись, але схоже я помилявся” - було останньою його фразою перед втечею.
Наступного дня Уайт був у офісі Джеймса, де вони обговорювали вчорашню подію. “То чому, кажеш, ти не зміг змусити Джона Уокера померти?”. “Він не хотів вмирати”. “Нісенітниця якась! Але ж ти найкращий кілер, чому ж йому тобі відмовляти?”. Насправді Бен був здивований не менше ніж Алек, оскільки він був в такій ситуації вперше. В нього виникла ідея і тому він одразу ж зробив пропозицію: “Слухай, Джеймс, давай нанесемо йому візит і дізнаємось в нього, бо я і сам не можу цього збагнути”.
Через годину вони вже чекали в приймальній Джона. Він запросив Бена до себе в офіс. У офісі чоловік задав питання гостю: “Так що ти хотів обговорити? Часом не вчорашню ситуацію?”. Знову ж Джон наче наперед знає, з чим до нього прийшли. “Так, це стосовно вчорашнього. Знаєш, чому ти не можеш просто померти?” - відповів Бен. “Я не розумію, яка мені з цього вигода, Бенні”. Така відповідь не задовольнила Уайта і він продовжив: “Ну хоча б заради нашої старої дружби, Джонні”. “Тоді, заради нашої старої дружби, зрозумій, смерть не входить в мої плани на найближчі десять років!” - розлючено вигукнув Уокер, - “Як би сильно я не хотів тобі допомогти, але зрозумій же мене, це надто дорога ціна і це вище моїх сил”. Бен засмутився, смуток у його серці промовив: “Чому ти змушуєш мене ганьбитись і псувати репутацію серед моїх клієнтів?”. Джон не залишив його без відповіді довго: “Бенні, якщо ти комусь обіцяєш, що я помру, то це твої проблеми! Я не маю наміру помирати найближчим часом! А зараз іди”.
Бен вийшов з дверей, а за ними на нього чекав Алек. “Ну що там? Що він сказав?” - не витримав він. “Та що, не хоче він помирати. Сказав, що то мої проблеми”. Джеймс був шокований такою відповіддю. “Що?! Як він сміє?! Ти ж казав, що ви хороші друзі, він тепер точно не має права себе так називати, по відношенню до тебе! Повертаємось до нього, я хочу сам з ним поговорити!” - розлютився Алек і вони обидва зайшли в двері кабінету.
“Що знову?” - зустрів їх питанням Джон. “Ти мене розчарував!” - з гнівом промовив Алек Джеймс, директор конкуруючої фірми, - “Я думав, що на тебе можна покластись, а ти так підводиш людину! Як ти смієш називати себе його другом, якщо ти за його проханням навіть не можеш померти?!”. Джона Уокера, здавалось, зовсім не шокувало таке їх ставлення, так наче у світі, в якому він живе стільки років, тільки так справи і ведуть. Але тим не менш, він не хотів відступатись від свого і відповів: “Послухай, я вже йому про це говорив і скажу тобі — смерть суперечить моїм планам, категорично суперечить, і я не збираюсь відмовлятись від них, щоб просто вмерти, хто б там мене про це не просив! Зрозуміло чи ні?!”. На мить в кабінеті запанувала тиша. “Але ж він обіцяв, що ти помреш, що я з тобою маю тепер робити?” - продовжив Алек. “Ну що ж, раз обіцяв тобі він, то ти розбирайся з ним. Я не винен, що він настільки поганий кілер, що навіть не може зі мною домовитись про мою смерть! І мене дістає те, що ви обоє скидаєте всю вину на мене, замість того, щоб розібратись у власних проблемах самостійно!”. Джонова відповідь просто шокувала Алека. У того залишилось лише останнє, що на його думку, повинне було переконати Уокера: “Але ж невже ти не розумієш? Якщо ти не помреш, то мої справи і далі будуть йти погано, а моя фірма розориться. Мені потрібно, щоб ти помер”. З очей Алека Джеймса проступили сльози, але вони не зворушили Джона Уокера. Він впевнено відповів: “Слухай, якщо тобі було щось потрібно від мене, то треба було з цим одразу звертатись до мене. Тоді б ми і поговорили, що саме з цим можна зробити. А раз ти звернувся до Бена, то всі претензії до нього і це все твої проблеми. Я цього більше чути не хочу! Негайно вийдіть за двері, інакше я викличу охорону!”. Бену Уайту і Алеку Джеймсу не залишилось нічого, окрім мовчки покинути будівлю компанії 'Lazy Bakers'.
***
Десь в паралельній реальності:
Вислухавши Бена та Алека, Джон прийняв рішення і звернувся до них: “Ну що ж, гаразд. У мене були інші плани, але схоже ваші справи справді для вас значно важливіші ніж мої. Я можу поступитись своїми планами і померти за вашим проханням, але врахуйте одну річ — в цій ситуації я роблю послугу вам обидвом і тому ви будете зобов’язані мені по кришку гробу. Ви обидвоє повинні мені добре віддячити за послугу, яку я вам роблю”.

23 січня 2016 року — Львів

“Коли виходиш на шлях,
ти ніколи не можеш передбачити,
куди він тебе приведе.
Ти не знаєш, що знайдеш на цьому шляху
і цим він продовжує тебе дивувати”.

Сходження — це процес розвитку та подолання труднощів, процес росту людини. Та що ми мислимо, коли вживаємо це слово? Для мене жодне сходження неможливе без шляху. Як і жоден шлях немислимий без сходження. Ми можемо і не помічати цього зв’язку, але він продовжує впливати на нас та наші життя.
Писати есе я починав з думкою, яку виклав в епіграфі. Дивно, але я не знав, що зараз вона мені покаже, що творчість — це теж форма сходження, форма шляху. Через саму творчість я збагнув, що вона також є сходженням. Творчість здатна дивувати не лише глядачів, але й самого автора. Ти дивишся на результат своєї праці, на результат пройденого шляху і в голову приходить думка: “Невже мені вдалось це зробити? Невже це мій витвір?”.
Мандрівник дивується пройденому шляху. Проте він має також пам’ятати про те, що саме він проклав цей шлях і здійснив цю подорож. Ти і є творцем свого сходження.

“Справжній шлях — це завжди той,
який кидає тобі виклик.
Ти ніколи не можеш знати наперед,
яким ти станеш, як пройдеш його”.

Під час сходження ти не тільки твориш шлях. Під час сходження шлях також творить і тебе. Шлях загартовує тебе і виковує твій характер. Долаючи труднощі, ти також, можливо непомітно для себе, змінюєшся. Оглянься назад, на початок свого шляху. Чи може ця людина в минулому, впізнати себе уже майбутню? Якщо шлях був складний і тривалий — навряд. Це і є зміни, на які шлях тебе наштовхує. Погано це чи ні, але чи можна було би пройти цей шлях, без цих змін?
Я доволі молода людина. Двадцять років мені виповнилось зовсім недавно. Шість років тому в мене були якісь думки та плани, та чи знав я тоді, ким стану? Були якісь уявлення та мрії, але тоді я не здогадувався про своє справжнє майбутнє. Зараз, оглядаючись назад, я розумію, що в деякі моменти життя мені було слід мріяти більш сміливо, щоб уявити правду про своє майбутнє. Звісно є речі, які могли б сильно засмутити мене минулого, але шлях пройдений мною, привів мене саме туди, де я й знаходжусь.

“Якщо шлях не кидає тобі виклик,
то це звичайна прогулянка по галявині.
Більшість людей надає перевагу прогулянкам”.

Людина, коли хоче йти шляхом, повинна перед ним відкритись. Вона повинна бути готовою до змін, які їй пропонує цей шлях. Повинна бути готовою, що шлях змінюватиме її, навіть без її відома. Приймати зміни — ось ще одне вміння, яке знадобиться мандрівнику. Хіба можливе прийняття виклику, без прийняття змін?
Кожного дня мені доводиться ходити одними і тими ж дорогами. Але якщо сприймати шлях виключно як дорогу, маршрут, то що нового він може мені дати? Всі старі дороги, завжди будуть новими шляхами. Дороги не залишаються тими шляхами, якими ми ходили раніше і ніколи ними не стають. Шляхи не повторюються.
Я йду звичним маршрутом до університету. В голові метушнею пролітають буденні думки. Ніщо не передбачає несподіванок, оскільки дорога практично завжди виглядає однаково. Але це не той самий шлях, яким я завжди звик ходити. На фоні усіх тих думок, в мене жодної підозри не виникає, що за декілька хвилин я зустріну її. Усі ці думки не дають мені змогу побачити, що шлях не той самий.
Дивовижно. Наскільки близько, один до одного, люди можуть жити. Проте якби не той день, не та хвилина і не те місце? За інших обставин, ми б можливо ніколи не зустрілись. Але наші шляхи перетнулись і це змінило мій подальший рік, навіть радше все моє подальше життя. Дорога була старою, але шлях завжди залишатиметься новим.

“Якщо ти не готовий йти по шляху сам,
то і в компанії ти далеко не зайдеш”.

Здатність до сходження — це не лише здатність йти по шляху, це також здатність долати труднощі, що на ньому трапляються. Самотність — одна з труднощів на шляху мандрівника. Звісно “гуртом і батька бити легше”, але ж не завжди вдається знайти близький тобі гурт. Шлях залишає тебе на самоті і тоді він перевіряє тебе на цілеспрямованість. Якщо треба дістатись мети, наскільки далеко ти зайдеш?
Ти будеш сприймати перешкоди як глухий кут, чи шукатимеш обхідних маршрутів? Самому йти важче, але твоя самостійність визначає твій успіх. Саме бачення власної мети визначає твою самостійність. Доки людина не здобуде своєї самостійності, вона не зможе бути хорошим компаньйоном на шляху сходження. Бачити мету — це бачити себе, знати “хто я” і розуміти “якою дорогою я можу дістатись до цілі”. Самостійність дозволяє тобі пережити самотність.

“З поміж двох доріг, яку ти вибереш:
ту, яка легша,
чи ту, на якій ти щось знайдеш?”.

Мандрівник вибирає куди йому йти. Вибирати шлях чи прогулянку по галявині. Проте мандрівнику завжди слід пам’ятати, що саме шлях здатний дати те, що він не може отримати від прогулянки. Сходження — це не лише пересування дорогами, але також внутрішній процес. Саме ця внутрішня сторона і перетворює пересування в сходження, а дорогу в шлях. Без внутрішньої сторони процесу, ми насправді нікуди не рухаємось. Жодного росту не відбувається без процесу внутрішніх змін.
В кінці шляху, мандрівник змінюється. Він не може залишитись таким, яким він починав цей шлях. Мандрівник стає новою людиною. А нова людина здатна пройти нові шляхи. Новій людині доступні ті шляхи, що не були доступні старій. Водночас, нова людина вже не зможе пройти старі шляхи. Нова людина повинна шукати свого шляху, шляху призначеного для неї.
Знаючи це все, що ще можна додати? Я показав вам все, що прагнув показати. Тепер залишилось і вам приймати рішення, який шлях обирати. Як ставитись до шляхів, якими йдете. Все людське життя — це шлях та процес сходження по ньому. Як і інші шляхи, він має свою мету, до якої ми прагнемо. Тому моє питання: серед двох шляхів ви оберете той, що легший, чи той, що підштовхне вас до росту?

14 жовтня 2015 року.

Згадаємо нашу дитину, котра вважає себе цим голосом всередині свідомості і цим тілом, що може підштовхувати до шкідливих для нього ж речей. Дорогий читачу, тобі це нічого не нагадує? Чи радше сказати, нікого не нагадує? В цей момент, коли дитина починає сприймати себе, як тілом, голос всередині своєї свідомості, чи ще щось інше, в неї зароджується его. Власне це его і є її тілом та голосом розуму що говорить від його імені. А тіло і розум перебувають під впливом багатьох зовнішніх факторів. Багато з тих факторів прагнуть заволодіти волею цієї дитини.
За звичкою ти починаєш вважати, що твоє его і є ти. Такий союз небезпечний. Его починає породжувати в тобі пристрасті, що властиві поневоленій свідомості. В християн є поняття семи смертних гріхів: гнів, хіть, лінь, гординя, скупість, ненаситність, заздрість. І це навіть не повний перелік тих руйнівних пристрастей. Це не є твоїми почуттями, вони породженні твоїм его. І коли вони з’являються, в тебе є вибір — задовольняти его або ні. Коли ти задовольняєш его, то воно винагороджує тебе насолодою.
І от дитина виростає, починає мріяти, ким же вона хоче стати. Мрії чистіші і вищі, ніж мрії дорослого. Дитина перебуває під впливом меншої кількості поневолюючих факторів, хоча вона ще не володіє тим рівнем свідомості, який є в дорослої людини. Хтось з дітей мріє допомагати хворим, хтось захищати слабких, хтось відкривати щось нове. Дитина ще чує голос душі, але перебуває в суспільстві. А суспільство, в більшості своїй, складається з рабів свого его, які накидаються на бажання що породжені ним, лиш би отримати свою дозу швидкоплинної насолоди.
“- Як тобі вдається перемагати?
- Дуже просто. Ти робиш необхідну роботу, а я лише тобі допомагаю. Майстерністю для мене є віддавати тобі кусочки і змусити повірити, що ти сам забираєш ці кусочки, адже ти розумний, а я вочевидь дурний. В кожній грі і розводці завжди є жертва і той хто веде гру. Чим більше жертві здається, що вона контролює ситуацію, тим менше вона контролює її насправді. Жертва вішає себе, а той хто веде гру, лиш допомагає затягнути петлю на її шиї.
- То це і є ця славна формула?
- Формула надзвичайно глибока і має широку сферу застосування, але водночас дуже проста і незмінна. Правило номер один будь-якої гри або розводки: єдиний спосіб стати розумнішим — грати з більш розумним суперником. Правило номер два: чим більш витонченіша гра — тим більш досвідчений суперник. Якщо суперник справді вправний, він зажене жертву в ситуацію якою зможе керувати. Чим більше ситуація нагадує реальну, тим легше керувати. Кинь собаці кістку, знайди її слабке місце, дай їй трішки того, чого як вона вважає хоче. Так суперник відволікає жертву, змушуючи проковтнути наживку і корчитись в обіймах власної ненаситності.
- Мені на думку спадає образ змії.
- Правильно, єдиний спосіб стати розумнішим — грати зі змією. Чим більший обман і чим він старіший, тим легше його втілити. З двох причин. Тому що всі вважають, що він не може бути таким старим і таким великим, не могло ж стільки людей на нього повестись. І нарешті, коли жертва починає сумніватись в своїй перемозі, насправді вона починає сумніватись в своїх власних розумових здібностях, але ніхто не зізнається в цьому, навіть самому собі. Шах і мат.
- Я не буду більше з тобою грати.
- Ти завжди знаходиш найкращого суперника там, де найменше будеш його шукати” [Револьвер].
Его поневолює твою свідомість і ти починаєш служити в його задоволення. Ти забуваєш про всі ті мрії, що були в тебе в дитинстві. Люди навколо, в більшості, так само поневолені своїм его і більшість слів, що лунають з їх вуст — це голос їх его. Вони радше назвуть тебе наївним, а ніж підтримають тебе в твоїй мрії. Це не дивно, що тобі дуже рідко доводиться чути справді їх голос, адже рідко вони розкриваються перед собою, а тим більше навряд вони стануть розкриватись перед іншими.
“- Є дещо в нас самих, що ми не усвідомлюємо. Про існування чого ми навіть не підозрюємо, доки не стає зовсім пізно. Це дещо є єдиною причиною, чому ми встаємо зранку, єдина причина, чому ми терпимо свого ненависного боса, терпимо кров, піт і сльози. А все тому, що ми хочемо показати, які ми насправді хороші, красиві, щедрі, веселі і розумні. Бійтесь мене або поважайте, але будь ласка, не вважайте мене таким як всі. Це наша спільна пристрасть. Ми наркомани, що сидять на голці схвалення і визнання. Ми готові на все, аби нас поплескали по плечі і подарували золотий годинник, чи прокричали “Гіп-гіп-трясця-його-ура!”. Дивіться який розумний хлопчик, завоював чергову медальку, а тепер натирає до блиску свій улюблений кубок. Ми лише мавпи, що понавішували на себе костюми і благають про схвалення всіх інших. Якби ми це знали, ми б не робили цього. Але хтось приховує це від нас і якщо в тебе з’явиться другий шанс, ти запитаєш: чому?” [Револьвер].
Забуті мрії починають ховатись десь в глибині твоєї душі, а замість них виступають на передній план примхи твого его, яке падке на заздрість, а тому настільки сильно кидається на ті речі, які є в інших. Коли ти отримуєш ці речі, вони приносять насолоду, але душевного задоволення вони не здатні принести і ти вважаєш, що в тебе чогось замало. Так все продовжується знову і знову.
“Я бачу в бійцівському клубі найсильніших і найрозумніших чоловіків, які коли-небудь жили. Я бачу цей потенціал, і він марнується. Чорт, ціле покоління працівників заправок, офіціантів, рабів білих комірців. Ми женемось за машинами і одягом, працюємо на роботі яку ненавидимо, щоб купити лайно яке нам непотрібне. Загублені діти історії, без мети і місця. Ми не маємо великої війни, не маємо великої депресії. Наша велика війна — це духовна війна. Наша велика депресія — це наше життя. Телевізор нам обіцяє, що одного дня ми всі станемо мільйонерами, кіно-богами, рок зірками, але ми не станемо. Ми усвідомлюємо цей факт і це робить нас дуже розлюченими” [Бійцівський Клуб].
Ти починаєш ідентифікувати себе з речами які любиш, чи радше вважаєш, що любиш. А речі ці підказані тобі ніким іншим, як твоїм его. “Ти не твоя робота, ти не кількість грошей на твоєму банківському рахунку, не машина якою ти їздиш, не вміст твого гаманця і навіть не твої хакі...” [Бійцівський Клуб]. Але ти продовжуєш вірити ніби це все і є ти. “Речі якими ти володієш, починають володіти тобою” [Бійцівський Клуб]. А усвідомлення може так і не прийти.
В наступній цитаті думки та спогади містера Гріна будуть взяті в дужки: “- Яке перше правило будь-якої гри, містер Грін? - (Єдиний спосіб порозумнішати — грати з розумнішим суперником.) - Яке друге правило будь-якої гри? - (Чим більш витонченіша гра — тим більш досвідчений суперник.) - Правила завжди одинакові, але коли гра закінчується? - (Вона закінчиться тоді, коли ви почнете давати мені відповіді. Не дозволяй їм бавитись з тобою в їхні ігри розуму Джейк.) - Хіба це я з вами граю ігри розуму, містер Грін? Ти чуєш цей голос настільки довго, що повірив що він — це ти. Ти повірив що це твій найкращий друг. - (Жертва має повірити що суперник є її найкращим другом.) - Де те місце, в якому супернику найкраще сховатись? - (Там де ти найменше його будеш шукати.) - Чи ти знаєш хто такий Сем Голд, містер Грін? А тобі варто, тому що він знає хто ти. - (Він Голд, Сем Голд. Людина таємниця, людина туман, людина загадка.) - Він ховається тут, в твоєму розумі, претендуючи на те щоб бути тобою. - (Ніхто не бачить Голда, але Голд бачить все.) - Ти в грі Джейк, ти в грі Голда. Кожен є в його грі, але ніхто цього не знає. І все навколо — це його світ, він володіє ним, він контролює його. - (Досить цього лайна, голова крутиться вже, скажи їм щоб замовкли!) - Він говорить тобі що робити... - Слухай, досить вже! - і коли це робити... - (Скажи їм!) - Я сказав досить, Аві! - (Коли жертва ставить під сумнів суперника і свою перемогу, насправді вона ставить під сумнів свої розумові здібності, але ніхто в цьому не зізнається, навіть самому собі.) - Він ховається за всім болем який ми коли-небудь відчували. За кожним злочином, який ми коли-небудь чинили. - (Як я можу ховатись за всім болем, всіма злочинами, якщо я навіть не існую?) - І прямо зараз, він говорить тобі, що він навіть не існує. - (Нікому не сходить з рук не вдоволити Голда, нікому окрім твоїх двох друзів.) - Ми наштовхнули тебе розпочати війну з єдиним ворогом, який в тебе коли-небудь був. І ти думаєш що він твій найкращий друг. - (Жертва захищатиме свого найкращого друга всім чим тільки може.) - Ти захищаєш його, містер Грін, але чим? Де найкраще місце, в якому ворогу слід заховатись? В самому останньому місці, де ти будеш шукати. Він ховається за твоїм болем, Джейк. Ти захищаєш його своїм болем. Прийми біль і ти виграєш гру. - (І я знаю, ніщо не болить більше ніж приниження і втрата грошей.) - Якщо ти поміняєш правила в тому, що можеш контролювати… - (Ти поміняєш правила в тому, що не можеш контролювати.) - Наскільки рішуче ти готовий зробити це, містер Грін? Чим більше влади, тобі здається, ти маєш в світі Голда, тим менше влади ти маєш в реальному світі. Ти і досі в тюрмі, Джейк. По факту, ти ніколи не покидав її. - (Пам’ятай хто вони є, Джейк, солодкоголосі шахраї, вони кидають тобі наживку. Ти знаєш правила: чим довше слухаєш — тим солодші слова.) - Він володіє всіма прийомами і має правильні відповіді на всі питання. - (Не дозволяй їм робити цього, Джейк! Не дозволяй їм обернути тебе проти себе! ) - Ти віддаєш не тому що це добре, ти віддаєш тому, що це чинить біль йому” [Револьвер].
І приходить час зрозуміти, що его не є ти. “Використай ворога якого ти переслідуєш, щоб знищити свого справжнього ворога” [Револьвер]. Его намагається заставити тебе служити йому. “Якщо ти не можеш цього зробити — ти не є вільна людина, ти під контролем” [Револьвер]. Якщо ти відмовляєшся, его буде тягнути тебе за ниточки болю і страху. “Використовуй ворога яким він прикривається, щоб нанести болю і взяти під контроль справжнього ворога” [Револьвер]. “Всюди, куди ти не хочеш йти — там місце, де ти знайдеш його. Що є те, чого ти боїшся, містер Грін?” [Револьвер]. Приймаючи біль і страх, яким наше его намагається нас контролювати, ми отримуємо контроль над ним. “Коли ти втратиш все, ти станеш вільним робити будь-що” [Бійцівський Клуб]. Ось так, біль і страх — ниточки за які тягне нас наше его. А тобі, дорогий читачу, доводилось перевіряти себе на міцність? Робити те, що твоє его намагалось уникнути. Чи доводилось тобі перевіряти себе на те наскільки важко тобі буде обходитись без сну, їжі, води, відпочинку? Чи доводилось тобі перевіряти, яку відстань ти можеш пробігти без зупину, не зважаючи на ці благання всередині розуму «все, я втомлений, зупиняйся», а чуючи ці благання, лише продовжувати бігти і можливо навіть прискорюватись? Тобі, дорогий читачу, доводилось йти далі, коли его благало зупинитись? Тобі доводилось переступати через межу? Переступати через межу своїх можливостей? Якщо доводилось і межа була перетнута успішно, мені є з чим тебе привітати — ти на один крок ближче до істинної свободи.
“Знаєш що найвитонченіше в цій маленькій грі, Джейк? Ніхто не знає де ворог, вони навіть не знають що він існує. Він в кожного з них в голові. І вони довіряють йому, тому що думають що вони є ним. Якщо ти попробуєш знищити його, щоб врятувати їх, вони знищать тебе, щоб врятувати його. Це красиво, ти не можеш не захоплюватись цією витонченістю” [Револьвер].
Тепер ти знаєш, дорогий читачу. І я надіюсь ти пам’ятаєш — війни неможливо уникнути, її можна лише відтермінувати до вигідного для ворога часу. Тож тепер я питаю особисто в тебе: наскільки рішуче ти готовий зійтись з єдиним твоїм ворогом?
Твоє его швидше за все буде говорити: “Та хто він такий щоб вчити тебе жити? Поглянь на нього, багато говорить, сам нічого не зробив, а зараз придумав ще й що може повчати інших”. Проте я звертаюсь саме до тебе. Ти ж чудово розумієш, що від мого життя, в твоєму нічого не зміниться. Яких би висот я не досягнув, тобі легше не стане. А якщо б навіть досягнув, то его твоє швидше буде кидатись на мене з гнівом і заздрістю. То чи захочеш ти за ним в цьому піти? Ти не маєш цього допустити, адже тоді означатиме, що ти під його контролем. Це не принесе тобі жодної радості, тому я закликаю тебе: припини дивитись на моє життя, чи на життя будь-кого іншого. Глянь саме на себе, адже “Це твоє життя і його кінець наближається кожну хвилину” [Бійцівський Клуб].
Проте не раджу сильно мучити себе цими тривожними думками, дорогий читачу, бо швидше за все, ти забудеш нашу розмову до наступного дня і продовжиш своє звичне життя. Звичне життя в звичках думати і діяти так, ніби ти і є своїм его. Чи може все-таки не забудеш?

Весна 2014 року - 27 вересня 2015 року.

Коли ми говоримо про свої потреби, то вважаємо, що добре їх знаємо. А якщо ми добре знаємо свої потреби, то звідси і можна зробити висновок, що ми добре знаємо як задовольнити ці потреби. Проте це не відповідає тому, що можна спостерігати навколо. Що саме я маю на увазі, коли вживаю слово “потреба”? Потреба — це фактор, який підтримує стале функціонування механізму певної системи, що спрямована на певну мету. Найпростіше розглядати потреби на прикладі організму. Всі ми знаємо, що наш організм потребує живитись: дихати, вживати їжу та воду. Це пов’язане з необхідністю підтримувати постійне співвідношення хімічних елементів та сполук в організмі — метаболізм. Коли організм потребує якоїсь сполуки, він або утворює її з того, що у нього є, або бере з інших джерел. Коли є брак якогось елементу чи сполуки, які на даний момент не добувається чи не виробляється — ми відчуваємо голод, спрагу або задуху. З тієї самої необхідності також виникає і потреба в туалеті. Коли ж організму потрібно зосередитись на переробці ресурсів, або він пережив невеликі ушкодження, які потрібно залагодити — ми відчуваємо потребу у відпочинку або сну. Також для правильного перебігу всіх процесів в організмі необхідна специфічна температура, яку необхідно підтримувати ціною енергетичних ресурсів організму. Щоб економити ці ресурси і запобігати зайвим витратам, ми прагнемо перебувати в зовнішньому середовищі комфортної температури.
Подібний ряд можна було б продовжити і далі, але всі ці потреби поєднує спільний принцип: всі вони спрямовані на підтримання правильної роботи всіх складових організму (підтримання здоров’я) і відповідно незадоволення цих потреб викликає порушення в роботі (хвороби та смерть). А оскільки метою організму є виживання і поширення свого виду, то відповідно потреби є спрямованими на цю мету. Організм є механізмом і як будь-який інший механізм, потребує догляду, в іншому випадку досягти мети він не зможе. Коли ми глянемо на потреби під таким кутом зору, то вже починаємо більш-менш наближено розуміти, яким чином потреби задовольнити. Оскільки я пояснив своє розуміння слова “потреба”, то окремо хочу звернути увагу і на інше слово, котре ми звикли вживати зі словом “потреба” — “задовольняти”.
В російській мові стосовно цього є чудовий варіант — “справлять нужду”. Задовольнити — асоціюється з відчуттям задоволення, я хочу, щоб ви розірвали цей асоціативний зв’язок між потребою і задоволенням. “Справлять” не викликає асоціації з задоволенням. В російській мові “справлять” має асоціативний зв’язок зі словом “исправлять”, а те натомість зі словом “чинить”. От тому варіант, який прийнятий в російській мові, мені імпонує більше, ніж прийнятий в українській. Він говорить про те, що потреба — це те, що з часом збільшується і вимагає ремонту. А “ремонтувати” - це “доводити до ладу”, “лагодити”. Тому в даній ситуації є два українські варіанти, які точніше відображатимуть цю проблему: “залагодити (залагоджувати)” та “ладувати”. Якщо відштовхуватись від сказаного вище, тоді і “залагоджувати потребу”, і “ладувати потребу”, будуть хорошими відповідниками. Але оскільки “ладувати” - слово давнє, яке вже встигло вийти з широкого користування, то я використовуватиму “залагоджувати”, як більш зрозуміле сучасникам.
Повернемось до попереднього пункту шляху, на який я з вами ступив. У нашому сприйнятті варто розірвати зв’язок між потребою і задоволенням. Не зважайте на те, наскільки сильно нам хочеться говорити “задовольнити потребу”. Річ у тім, що задоволення — це стан, яким здоровий організм сповіщає про залагоджені потреби. Я вживаю “здоровий” не даремно і ще раз хочу акцентувати вашу увагу на цьому факті: задоволення сигналізуватиме про залагоджені потреби, лише якщо в організмі немає порушень якогось іншого характеру. В будь-якого живого організму, якщо дивитись на нього як на механізм, є безліч варіантів порушення функціонування. А тому є безліч можливостей розриву зв’язку між станом потреби і відчуттям задоволення, у нас — це безліч можливостей впасти в оману.
Незадоволення є другою стороною медалі задоволення, тому зв’язок між потребою і незадоволенням також треба обірвати. Найпростішим прикладом є тривале голодування. Можливо не всі знають про небезпеку падіння в таку оману, тому я вважаю необхідним подати цей приклад, який ще й слугуватиме підтвердженням моїй думці. Уявіть собі людину, котра не вживала їжі декілька десятків днів. Голод, який вона відчуватиме, буде нестерпної сили і швидше за все, людина сприйме його як сигнал до задоволення потреби в їжі. Для людини задоволенням потреби буде з’їсти якомога більше і вона відчує те задоволення, але в ньому буде прихована смертельна пастка. Річ у тім, що після тривалого голоду не можна вживати багато їжі, бо органи травлення втрачають здатність повноцінно функціонувати. А в такому стані, надлишок їжі сприймається особливо гостро і може призвести до смерті. У цьому випадку механізм задоволення та незадоволення дає збій. І для того, щоб залагодити потребу організму, людині слід утриматись від задоволення.
Це лише один приклад, але взяв я саме його, бо він дуже яскравий і мабуть найбільш красномовний. Якщо він не був достатньо зрозумілим, щоб відділити від задоволення потребу, то надіюсь, що подальші аргументи будуть більш зрозумілими і ясними. Тепер слід показати причину невідповідності потреби і задоволення, бо вона криється не лише в функціональному стані організму.
Що саме ми маємо на увазі, коли ми говоримо “організм сигналізує про свій стан”? Кого саме сигналізує? Самого себе? Ні, оскільки немає причин подавати сигнали собі від себе самого ж. Річ у тім, що світ живих організмів, за ознакою наявності свідомості, можна поділити на дві групи. Людина, як біологічний вид, відноситься до тієї групи організмів, в яких присутня свідомість. Звідси й виходить, що механізм організму подає сигнали саме свідомості і покладає на свідомість завдання, що полягає в залагодженні потреб організму.
Організми без свідомості діють за чітко прописаним, вузьким алгоритмом. Організми з наявною свідомістю, володіють більшою різноманітністю поведінки. Це дає для таких організмів додаткову перевагу у здатності до пристосування. Але коли з’являється свідомість — з’являється зв’язок організму з цією свідомістю. А це означає, що цей самий зв’язок є додатковою ланкою в ланцюгу. Ланкою, яка в цьому ланцюгу може виявитись найслабшою. Потреба є невід’ємною від організму і її залагодження є необхідним, а задоволення є явищем в свідомості і необхідності в ньому вже немає. Між потребою і її залагодженням з’являється ще один посередник. Свідомість — це не лише перевага, але й новий ризик. Бо вона буде сприймати потреби через задоволення і прагнутиме залагодити їх, базуючись на задоволенні. Якщо точніше, вона сприймає задоволення, як прямий сигнал від потреби, але це не так. І про цей ризик йде мова.
Свідомість сприймає сигнали організму і реагує на них. Саме таким чином вона забезпечує нові можливості до пристосування, оскільки розширює межі алгоритмів дії. Зі свідомістю можлива воля. В різних організмів здатність до волі проявляється з різною силою, але в людини ця здатність виявляється найяскравіше. І оскільки свідомість людини володіє доволі вираженою волею, то й відрив між інстинктивним залагодженням потреб і самою діяльністю людини збільшується. Людина приймає рішення, як їй задовольнятись чи залагоджувати потреби, а це додаткова відповідальність.
Як я і говорив, про організм ми можемо говорити більш-менш точно. Ученим стало відомо значно більше про організм людини, порівняно з останніми тисячоліттями. Хоча не всі таємниці людського тіла розгадані, але наука поступово наближається до розгадок. Ще й досі невідомо чому людина так багато спить, але це лише питання часу. Проблеми з’являються тоді, коли ми намагаємось застосовувати до свідомості ті самі уявлення, що й до організму.
Свідомість сприймає зовнішнє і контактує з ним. Зовнішнім я називаю все те, що не є самою свідомістю, але з чим свідомість має справу. Коли ми говоримо “я”, ми можемо мати на увазі безліч різних речей, речей з якими ми себе асоціюємо: тіло (вік, стать, статура, раса і т.д.), соціальні ролі (родинні зв’язки, професійні зв’язки і т.д.), рід діяльності (професія, хобі і т.д.), статус (релігія, громадянство, посада і т.д.) та інші. Проте, в даному випадку, “я” для мене саме свідомість. Ця свідомість сприймає безліч зовнішніх речей частину яких вона ототожнює з собою (вважає частиною себе або собою самою), частину асоціює на певному рівні і вибудовує з ними зв’язок (так звані “свої речі”), а частину до себе ніяк не відносить (так звані “чужі речі”), або не може визначити своє співвідношення з цими речима (невідомі для неї речі).
Коли ми намагаємось говорити про те, що є потребою в нас — зазвичай ми не розрізняємо тих речей, які викликають в нас певні відчуття. Ми не простежуємо того ланцюжка, який веде від потреби, проходить через стан залагодженості, через сигнальні системи (фізіологічні системи організму та механізми підсвідомості), а завершується в свідомості як відчуття (чи то стан) задоволення. В більшості випадків, ми спрощуємо цей ланцюжок до двох ланок — потреба-задоволення. Але хоч і відчуття незадоволення є однозначним сигналом про певні проблеми пов’язані чи з потребами, чи з сигнальними системами, проте відчуття задоволення не є однозначним сигналом залагоджених потреб. В задоволенні криється можливість омани, а отже і помилки.
Історія знає випадок проведення над щурами (чи мишами) одного експерименту: в їхній мозок вживили електрод і підключили до ділянки, яка відповідає за задоволення. Вони мали доступ до кнопки, яка при натисканні випускала електричний заряд. Тим самим гризуни могли самостійно стимулювати свою сигнальну систему, для отримання відчуття задоволення. Виявивши зв’язок між натисканням кнопки і отриманням задоволення, тварини натискали на кнопку допоки не гинули від виснаження організму. Можна сказати, що вони відчували “пусте задоволення”, яке не мало жодного зв’язку з потребами. Але воно було настільки сильним, що змушувало їх вважати, що з їхнім організмом все добре.
Річ в тім, що чуття організму більш точно розрізнені (диференційовані) ніж те, що ми можемо називати відчуттями душі. Джерелом відчуттів організму є потреби, які як я згадував вище, спрямовані на стале функціонування системи організму, спрямованої на збереження та поширення виду. Коли ми починаємо говорити про “душу” та інші складові того, через що ми визначаємо себе як “я”, то через те означення, ми в нашому сприйнятті створюємо систему, яка спрямована на певну мету.
Хочу дати вам запитання: на яку мету спрямована система, що включає в себе такі елементи, як тіло, свідомість, певний світогляд, знання, вірування, звички, соціальний статус і безліч інших речей подібного рівня, які ми називаємо “я”? На це питання вкрай складно відповісти, але перш за все ми повинні відштовхуватись від цієї відповіді. Те, ким ми звикли себе вважати, потребує критичного перегляду, а швидше за все навіть регулярного критичного перегляду. Якщо не знати відповіді на те питання, ми зможемо знати лише дуже мало про ту систему, яку ми називаємо “я”.
Коли ми зможемо хоча б приблизно окреслити межі того, що називаємо собою, то тоді можемо й приблизно говорити про свої потреби і можливо й про мету. Під питанням залишаються потреби “душі”. Чи можна взагалі говорити про таке поняття? Якщо вони є, то яким чином вони впливають на душу і на те ціле, яке ми називаємо “я”? Якщо ж їх немає, то чим викликане відчуття незадоволення, чого воно стосується в душі? Знову ж таки — загальніше це питання звучить інакше. Чи можна той самий ланцюг, який я описав стосовно організму, застосовувати стосовно “душі”?
Тим не менш, в повсякденному житті ми часто говоримо “я потребую” стосовно таких речей, нестача яких не завжди може призвести до розладу або зупинки функціонування нашої системи. Ми говоримо різні слова, що можуть описати подібні стани залагодження потреб і задоволення: щастя, прагнення, бажання і т.д. Та чи описують вони насправді ці стани? Чи можливо вони стосуються того, без чого наша система може спокійно функціонувати і йти до мети? Якщо так, то про які стани тоді сигналізують ці відчуття?
Слова, які я вживаю зараз, можуть викликати спротив і відразу, але я прошу стримати ці почуття. Річ в тім, що ми можемо розглядати і душу, та і весь Всесвіт, як системи, які ми ще поки не встигли дослідити до кінця. Ця система також може мати певну мету. Тому терміни, які я вживаю, описуючи систему “я” в цілому, ніяк не заперечують і не принижують жодної з граней їх існування. Але ці терміни є зручними для розуміння і розгляду нашого сприйняття себе.
Зрозумійте мене правильно: якщо в цієї системи є мета, то вона може бути визначена ззовні (кимось або чимось стороннім) або внутрішньо (самою системою, тобто “я визначаю свою мету”). Але в обидвох випадках, якщо хтось визначає мету існування, він може визначити цю мету помилково (якщо під визначенням мети мати на увазі пошук, а не встановлення мети). Стосовно організму ми визначили його мету як збереження і поширення виду. То що ми можемо визначити як свою мету?
Знаючи, що ми будемо вважати собою, ми можемо приблизно знати, що саме ми можемо вважати своєю метою. Певні властивості системи можуть наштовхувати нас на думку про те, що може бути властивим її меті або не властивим. Коли ми визначимо мету, то можемо визначити і потреби. Звісно кожна система має мету самозбереження, але ця мета другорядна, оскільки різні системи можуть прагнути до розвитку і реалізації потенціалу. Людство, в порівнянні з іншими біологічними видами планети Земля, перебуває на тому рівні, де не можна говорити тільки про банальне самозбереження та видову експансію. В людства є такі соціальні явища як культура, політика, релігія, мистецтво, наука та інші.
Знаючи мету, ми можемо визначити, що необхідно для її досягнення (потреби), що їй сприяє (стимулятори), те що перешкоджає та те, що їй протилежне (унеможливлює її досягнення). Коли вже відомі всі ці фактори, то системі слід прагнути до усунення перешкод і протилежностей. Тут я хочу розказати вам і про волю. Річ у тім, що навіть сам наш організм в своїх прагненнях не є цілісним. Існують безліч мікроорганізмів та паразитів, які впливають на стан організму — це загальновідомий факт. Але більше того, певні організми здатні не просто порушувати сталий склад організму і взаємозв’язки елементів, а й здатні впливати на нашу волю через вплив на настрій та психологічні стани.
Наведу два приклади. Один з видів паразитів, що має одну з фаз розвитку в організмі мурахи, змушує її видиратись на верхівку трави, де мураха помирає від зневоднення або стає поживою для корів. В організмі корів паразити вже переходять до основної фази розвитку. Інший вид паразитів здатний відключати в щурів та мишей страх перед котами, натомість змушувати їх шукати зустрічі зі своїми природними ворогами. Хоча суб’єктивно такі явища сприймаються тваринами як власне прагнення, проте людині слід усвідомлювати, що це не є природне бажання і не є потребою. З такими суперечливими факторами слід свідомо боротись доступними інструментами, в тому числі і своєю здатністю до волі.
Стосовно потреб і стимуляторів, то варто зауважити, що усі вони мають певний допустимий рівень, перевищувати який не можна. Навіть необхідні речі в надмірному вияві, можуть стати перешкодами чи протилежностями, тому про потреби та стимулятори треба знати дуже точно. Будь-який вітамін, якого потребує організм, в надмірній кількості може викликати алергії, хвороби та навіть смертельні отруєння. Адже кардинальні зміни в системі, призводять до порушення функціонування та сталих зв’язків між елементами.
Система не існує як позбавлена залежності від інших систем і потребує постійного підживлення ззовні (з середовища існування). Система виступає як елемент більш глобальної системи. В нашому випадку, знаючи наші потреби і мету, ми повинні обирати середовище, яке відповідатиме цим вимогам. Оскільки система потребує постійного підживлення ззовні, то вона сама пристосовується до середовища в якому існує. А що означає пристосовується? Змінює себе, а отже витрачає ресурси та зусилля на ці зміни. А будь-яка витрата ресурсів, що не спрямована на мету, є перешкодою. Що це знання дає нам? Ми повинні знати, що нам слід шукати того середовища, яке дасть змогу максимально проявити свої потенціали досягнення мети. Хоча є і другий шлях.
Людина не лише вид, в якого найбільш виражена здатність до волі на Землі. Людина також вид, який досягнув найбільших успіхів у можливостях побудови, зміни та підтримання свого середовища. Тут слід додати, що оскільки це середовище також є системою, то його також стосуються поняття потреб, стимуляторів, перешкод і протилежностей. А це означає, що середовище потребує підтримки і регуляції цих факторів його елементами. І воно постійно перебуває під впливом цих елементів. Тому ми повинні дбати не лише за свої потреби, а і потреби свого середовища, яке сприяє залагодженню наших потреб.
Тепер можна вибудувати конкретний алгоритм залагодження потреб, що складається з двох фаз: визначення та залагодження. Визначення потреб: 1) визначення системи “я”; 2) визначення мети системи “я”; 3) визначення факторів функціонування системи “я”; 4) визначення (вибір) середовища; 5) визначення мети середовища; 6) визначення потреб середовища. Залагодження потреб: 1) визначення потреб; 2) залагодження потреб системи “я”; 3) залагодження потреб середовища.
Отже, при найбільш оптимістичних моїх підрахунках (якщо допустити лише одну помилку на одному етапі), ми можемо припустити шість помилок при визначенні своїх потреб, а у прагненні залагодити ці потреби ще дві помилки. Але це лише на тих рівнях, які зміг я виявити, а їх може бути й більше. Крім того слід згадати те, що нам дуже мало відомо про те, що ми називаємо душею, щастям, сенсом життя. А не знаючи цього, що ми можемо говорити про потреби душі, щастя та сенсу життя? На кожному з цих рівнів, ми здатні допустити не одну помилку, тому це поле для помилок є безмежним.
Проте це не є причиною для відчаю, а стимулом ставитись уважніше до себе та свого середовища, стимулом перестати ставитись легковажно до всіх цих речей. Врешті-решт в нас і без цього надзвичайно малі шанси та можливості залагодити свої справжні потреби, то чи варто втрачати те менше, що в нас є, заради легковажності?

Весна 2014 року - 27 вересня 2015 року.

Дисклеймер: тут міститься багато цитат з фільмів «Бійцівський Клуб» та «Револьвер», тому виглядатиме це наче одна думка висловлюється різними словами, але я вважав це кращим для викладення думок, адже ці два фільми і надихнули мене до написання цього есе. До тебе ж, дорогий читачу, в мене буде одне прохання: віднестись до тексту з відкритістю душі і розуму, так неначе я є твій внутрішній голос, хоч і говоритиму я до тебе ззовні. Саме так, я вважаю, тобі буде найкраще зрозуміло те, що я намагався сказати.

Стереотип — це сформоване та закріплене ставлення до подій що відбуваються, дій, вчинків і т.д. Звичка — це особлива форма поведінки людини, яка виявляється у схильності до повторення однотипних дій у подібних ситуаціях. Ці дві речі всередині нас допомагають нам у виживанні, спрощують нашу діяльність, економлять наш час і сили.
Дорогий читачу, проте я хочу розповісти про іншу сторону цих речей і для зручності давай обидва назвемо звичками. Перше ж є звичкою думати в певний спосіб, а друге — звичкою діяти. Ми могли б назвати їх стереотипами чи поведінковими установками, але це для нас не робить великої різниці. Лиш будемо мати на увазі, що в цій розмові ми говоритимемо і про стереотипи, і про звички. Ті що стосуються і наших дій, і наших думок. Ми поговоримо навіть про дещо більше ніж дрібні звички — про звичку самосприйняття.
Уявимо собі народження дитини. Ось вона — жива істота, яка спостерігає за світом, пильно вивчає його. Чи думає вона? Безумовно вона спілкується з оточуючими її людьми, з навколишнім середовищем, можливо це спілкування ще не настільки розвинуте, але чи думає вона? А ти пам’ятаєш свою першу думку? Чого дитина навчається перш за все: вона вивчає мову чи здобуває вміння думати? Що якщо батьки не говорять з дитиною, вона не буде думати? Я так не вважаю, думати дитина починає з свого народження, проте вона не має можливості цього виразити. Пізніше вона навчається говорити і вже може виразити свої думки. Ти можеш пам’ятати ці складнощі коли вивчаєш нову невідому мову і ще не можеш нічого сформулювати, хоч і розумієш дещо з того, що говорять тобі. Ти вчишся розуміти швидше, ніж вчишся висловлювати. До чого я веду? Я хочу показати тобі, дорогий читачу одну річ: те що ми звикли вважати думками, тобто мимовільні фрази що пролітають в нашій свідомості, насправді з’являються пізніше ніж з’являємось ми. Я говорю саме про словесно виражені думки, а не про сам процес мислення. Тому думки є чимось зовнішнім відносно нас, вони приходять до нас і починають жити поряд з нами. Думки в нашій свідомості звучать голосом, цей голос ми вперше чуємо коли висловлюємо комусь свою думку. Це і є наш голос. Чи радше краще не стверджувати, а запитати: чи є це мій голос? Що якщо ми були б з народження німі? Швидше за все ми отримали б цей голос, сформувавши його з якогось голосу, що ми почули десь ззовні. Адже якщо ти німий, то неможливо почути свій справжній голос, не можна впевнено знати як він звучить. Отже, в мені є думки, які не є мною, а також голос що їх висловлює, який також не є мною. На перший погляд в цьому не може бути приховано жодної небезпеки, але ми ще не дістались найцікавішого.
Що стосується тіла, або як ми звикли називати, “нашого тіла”. Пропоную на деякий час залишити образ дитини, а замість цього уявимо собі гравця в комп’ютерну гру. Він захопився грою, захоплення таке сильне, що він починає жити життям персонажа. Коли персонаж переживає потрясіння, те саме відчуває і гравець. Він може настільки захопитись, що буде відчувати біль. Біль ця може бути віддзеркалитись в його свідомості, як фізична біль. В кожної людини хоч раз в житті повинен був трапитись випадок, коли вона переживала чийсь фізичний біль неначе як свій. В тебе таке було, дорогий читачу? А уяви собі ситуацію: що якщо гравець забуде справжній світ? В наш час лише питання часу, коли комп’ютерна техніка вийде на той рівень, щоб мати змогу передавати і фізичні відчуття. Свідомість гравця може застрягти у віртуальній реальності і буде жити там. Якщо він перестане відчувати реальність, в якій він живе, та втратить пам’ять про неї, то ніщо не заважатиме йому поринути у віртуальну реальність, від чого ця віртуальна реальність стане реальністю його життя, а персонаж стане його новим тілом. Саме таку ситуацію і нагадує мені ситуація в якій перебуваємо ми з тобою, дорогий читачу. Я, наприклад, ледве можу пригадати уривки з свого чотирирічного віку, не говорячи вже про те, щоб згадати про своє народження. А тим паче про те, що було до моєї появи на світ. Ніхто не може тобі сказати і пояснити напевне, а лиш висловити твердження які тобі лишається приймати на віру. І в момент, коли тіло гравця, що сидить за своєю ігровою платформою, помирає, то свідомість не зауважує смерть, вона просто зникає. А ти можеш бути певним що саме те тіло, яке ти називаєш “моє тіло” підтримує твою свідомість? Гравець, який забув реальність в якій живе, вважатиме віртуальну реальність справжньою. Так само більшість людей в сучасному суспільстві вважають фізичну реальність своєю реальністю, реальністю свого життя. Проте ми вже побачили, що те що ти не пам’ятаєш справжньої реальності, не є достатньою причиною називати віртуальну реальність “об’єктивною” чи “єдиною реальною”. Аналогічна ситуація відбувається коли ми бачимо сни: ми усвідомлюємо, що це був сон, вже після пробудження, або якщо під час сновидіння згадуємо, як потрапили в цей сон. В тому, що ми звикли називати “реальністю”, ми не маємо спогадів іншої реальності, де може існувати те, що підтримує нашу свідомість. Тому нам лишається лише вірити, що ця реальність і підтримує наше тіло. Та це лише віра, але якщо в своїй вірі ми помиляємось, то тіло спокійно може бути не нашим, а лише “персонажем” нашої гри в “реальність”. Але ми віримо, що “тіло наше” з двох причин: перша — ми настільки занурюємось в реальність, що надзвичайно глибоко її переживаємо, а друга — всі навколо нам твердять, що це “об’єктивна” реальність, а якщо ти висловиш підозру, то вони хором, неначе персонажі сновидіння, скажуть: “Як це так, не об’єктивна реальність? Ти що збожеволів?”. В цій ситуації нам залишають лише прийняти цей стереотип “об’єктивної реальності”.
Але повернемось до нашої дитини — тепер вона живе з цим голосом всередині своєї свідомості і вважає його собою. Тут навіть так буде неправильно говорити, адже цей голос не є всередині свідомості. Свідомість здатна його чути, але він не проникає до свідомості, він залишається ззовні. Свідомість існувала ще до того, як сформувався цей голос. Лише існує така схильність вважати що він всередині свідомості, тобто в нас самих, хоча легко переконатись в протилежному. Так само свідомість цієї дитини живе з тілом і також вважає його собою. І це насправді не є проблемою, проблеми можуть початись з того моменту, коли ця свідомість вважаючи голос думок і тіло собою, починає вважати себе ними. Коли вона ототожнює себе з тим, чим не є насправді, і зараз я покажу тобі, дорогий читачу, чому це може спричинити проблеми для нас.
Почнемо з тіла. Тіло прагне до речей, спільної з ним природи — матеріальної. Ми відчуваємо голод, спрагу, сонливість, втому та інші відчуття, що сповіщають нам саме про матеріальні потреби нашого тіла, і це звісно правильно, адже не знаючи що потребує тіло, ми б його погубили. За задоволення цих відчуттів ми отримуємо винагороду – насолоду. Проте ця винагорода може стати платою за щось дорожче. Тобі доводилось спостерігати поведінку наркоманів? Вони відчувають жагу до наркотика, подібну голоду чи спразі. Це відчуття здається таким самим природним, як і голод до їжі, проте річ в тому, що наркотик — отрута. А отрута руйнує тіло. Як бачимо, навіть саме тіло може настільки сильно підштовхувати нас до речей, які його вб’ють. Все ще хочеш впевнено вірити голосу свого тіла? Чому так відбувається, розкажу пізніше.
Що ж стосовно наших думок? А думки це теж річ своєрідна. Ми спостерігаємо різні речі навколо себе і кожна річ викликає думки про неї. Цей процес стає самостійним, думки виникають ще з більшою швидкістю і чіпляються за зовнішні речі. Думки бурхливі і плинні, до того ж чіпляються за речі, які самі також є непостійними. Так працює наш розум або здоровий глузд — він породжує цей ланцюжок думок, який з однієї думки перескакує на іншу. Чого може досягнути людина, яка буде за кожною такою думкою бігати, вважаючи що це її істинне бажання? А ці думки ще можуть викликати в нас різноманітні емоції, що підштовхують нас до різних вчинків. То чи висловлюють думки та емоції наші потреби?

Весна 2014 року - 27 вересня 2015 року.

День сьогодні видався плодовитим, хоча ранок починався доволі звично: я встав, обтрусив крила після міцного сну і поглянув крізь одну з бійниць в стіні. Погода була чудова, тож я вирішив провітритись. Так чудово літати на світанку, коли вітер пестить твою луску, а селяни навколо з галасом розбігаються по домівках. Ніхто з них не знає, що я насправді не такий сильний, яким видаюсь. Вони ж усі дивляться на мій страшний вигляд.
Повернувшись після чудового польоту до замку, я вирішив підточити кігті. Потрібно ж якось підтримувати жахаючий імідж. Ось тепер вони виглядатимуть значно краще, нехай навіть це триватиме не так вже і довго. З наточеними кігтями пора було б подумати і про сніданок, тому я нарвав гігантської папороті в саду і зварив суп. Кажуть динозаври харчувались папороттю, проте мені смородина більше до смаку. А особливо якщо вдасться зненацька застати якогось одинокого рибалку і вкрасти в нього якомога більше оселедця.
Та досить про те, про що можна говорити вічно. Поснідавши, я повернувся до себе в кабінет, який одночасно слугує вестибюлем мого дому. Кабінетом я його прозвав, бо люблю приймати в ньому гостей. Вам подобається така назва? Особисто мені — так. В кабінеті в мене багато цікавого хламу. Сьогодні я вирішив зіграти декілька партій в шашки. На третій партії мою гру перервали.
Почувши кроки за замковою брамою, я швидко сховав дошку під подерте шмаття, яке завжди було під лапою для таких випадків. Для автентичності обстановки, я зробив вигляд неначе сплю після полювання. За хвилину брама важко заскрипіла і впустила туди чергового гостя. Напустивши на себе грізного вигляду я розплющив повіки і загарчав:
- Хто посмів потривожити мій сон?!
- Це ти жахливий змій-людоїд, що тривожить наші міста? - промовив лицар, що був одягнутий в чудові обладунки.
- Так, це я! Чого прийшов? - коли я задав це питання з усією байдужістю, яку тільки міг з себе витиснути, чоловік злякався мого спокою. Саме так, як мені і потрібно.
- Я прийшов рятувати прекрасну принцесу Луїзу! Ти віддасиш її добровільно або після того, як я зітну голову з твоїх пліч!
- Перш ніж вступати в битву, я хотів би знати твоє ім’я, хоробрий лицарю!
- Мене звуть Едгар. Погано все ж, що ти не хочеш відпустити її сам. Для тебе звісно погано! - подібні слова зазвичай лицарі говорять з впевненістю, чи то нахабністю, якій можна позаздрити. Після цих слів вояка дістав меча і кинувся бігти до мене. Як і завжди — першим моїм кроком буде відволікання уваги:
- Стривай! Про неї мабуть говорять багато хорошого? - це питання зовсім спантеличило його і він зупинився відповісти:
- Ну, так... А яке тобі діло?!
- Та ніяке особливо... Просто цікаво: чому ти кидаєшся зараз на мене в бій...
- Як це чому?... Це ж принцеса! Та і тим більше: її батько пообіцяв віддати заміж за рятівника, от я і хочу врятувати її!
- То он воно як, - продовжував я відволікати недолугого лицаря, - заміж значить. Так, вона надзвичайно красива. Я б і сам з такою красунею одружився. Якби звісно був таким хоробрим і красивим юнаком як ти, а не страшнючим драконом! - коли клієнт чує комплімент від дракона, це збиває з пантелику ще дужче ніж розмова, - Але перш ніж одружуватись, я б подумав двічі: ти ж не знаєш який в неї характер! А раптом ви зовсім не підійдете одне одному?
- Що? Характер? - декілька секунд лицар шукав хорошої відповіді, - Я вважаю, що кохання може подолати всі негаразди з характером. Ми зможемо звикнути і полюбити всі недоліки одне одного!
- Ну-у-у-у, - з серйозним виглядом я затягнув те “ну” так, що ледь не забув до чого взагалі вів, - я б не поспішав, на твоєму місці, з висновками. Ти взагалі знаєш скільки пар розходяться після весілля?
- Мені відомо, що багато пар розходяться, але хіба це означає, що решта пар не повинні навіть спробувати? Як я і казав, кохання допоможе все подолати!
- Стривай! - вигукнув я, - Здається я збагнув твою проблему! Ти ж переконаний, що кохання у вас буде взаємним... - на мить я замовчав і тяжко зітхнув, аби нагнати більше драматичності, - Мені не хочеться тебе розчаровувати, але, швидше за все, в тебе нічого не вийде...
- Чому? - на обличчі в юнака чітко проглядалась новоспечена схвильованість.
- Вона тебе відшиє.
- Чому це вона мене відшиє?
- Та тому що ти вже з самого початку неправильно дієш! Тобі слід було надіслати їй листа перед тим як приходити. Я б передав його, чесне драконяче!
- Листа?
- Так, листа. Написати щось на зразок: “Привіт, я лицар який визволить тебе з полону цього страшнючого змія і ми будемо жити довго та щасливо. Але спершу скажи мені одну річ: як саме ти віддячиш мені за своє визволення? І я подумаю чи слід мені взагалі приходити”. Тобі слід було дати їй знати, що це ти їй потрібен, а не вона тобі!
- Досить! Я і так знаю, що вона порядна і достойно оцінить мій вчинок! Вона принцеса, а тому не може вчинити інакше! - тепер вже наполегливо намагався він переконати себе, але як виявилось в наступну хвилину — даремно.
- Чувак, що я чую?! “Не може, не буде”. Так, звісно! - саркастично відповів я йому, - Всі вони на словах чудові і прекрасні, а як до діла доходить! Ти ба! Наче ти ніколи не чув історій, як від хорошого хлопця, такого як ти, втікала наречена або й гірше — зраджувала дружина! І якби ще й вона зраджувала з якимось добрим, але ні! Стопудово це якийсь хамло, якому плювати на неї, якому лиш секс і розваги в голові!
Такого удару юнак не знайшов чим відбити і його уява вже почала вимальовувати яскраві картини зради дружини, яка ще не встигла набути офіційного статусу. По ньому явно було видно — хлопець впав в депресію. Для мене це означало одне — саме час переходити до кроку номер два: “Вирубай молодця!”. Поки він сидів на кам’яній підлозі в прострації, я стиснув лапу в кулак і зі всієї сили зацідив в щелепу.
За роки практики я зміг відточити все що тільки можна: джеби, хуки, аперкоти. Тож вкотре я переконуюсь, що сумніватись у хорошому результаті — гріх. Мій новий клієнт зліг на землю непритомним. Я відібрав у нього всю зброю і повісив на свій пояс. Потрібно було зачинити браму, після цього я потягнув його в коридор, що веде в підвали. Коли ж вже лицарів навчать, що з драконами слід битися, а не розмовляти?
Зайшовши в підвал, в якому десятки дверей з кімнатами, я спершу зайшов в найбільшу — скарбницю. На землі лежали обладунки, мішки з золотом, мечі та інший непотріб. Я кинув зброю на купу, після чого почав знімати обладунки з нашого героя, кидаючи їх туди ж. Пора вже подумати про те, щоб завести і собі печеру з драконячими скарбами. Залишивши лицаря лише в спідньому, я потягнув його назад в коридор.
Проходячи по ньому я постійно намагаюсь згадувати імена тих, хто зараз перебувають тут: Есмеральда, Фіона, Каріна... О, цю вже не пам’ятаю як звати. Добре що хоч додумався імена на дверях видряпувати. А ось схоже і Луїза! Завжди потрібно радувати їх такими новинами, тому я звернувся: “Луїзо, а сьогодні за тобою приходив цей юнак! Хороший такий, до речі. Будеш добре себе вести — дозволю поговорити якось”.
Дійшовши до кінця коридору, я відімкнув найбільш віддалені двері. Ну що ж, можна привітати нашого нового гостя в залі прекрасних принців! Він чудово доповнить мою колекцію. Один, два, три... П’ять, десять... Джонатан, Кайл, Гаррі... Ось і пуста кімнатка. Нарешті я закинув його всередину і замкнув. А це означає, що останній крок, “впіймати пташку”, виконано. Тепер і його ім’я прикрасить цей коридор. Можна спокійно повертатись до кабінету.
Та мене там чекала несподіванка, бо одразу як я повернувся, на мене там чекав ще один лицар. Щоправда тепер це була жінка. Побачивши мене, вона дістала стрілу і натягнула тятиву свого луку. Не спускаючи погляду, вона промовила:
- Я Катрін! І я прийшла сюди за полоненим принцом Вільямом!
- Вітаю, Катрін. А я Азадор Жахаючий. - передчуваючи врожайний день, я як кожен порядний дракон, перейшов до першого кроку — відволікання уваги: - Заспокійся, це ж не личить такій прекрасній дамі. Взагалі він сам повинен зробити перший крок. Ти перш за все жінка, а не лучник. Та і який з нього принц? Звичайна посередність! Ти варта більшого...

22 серпня 2015 року

— В тебе немає іншого вибору. Ти надто слабка, щоб йти кудись. Пробач, але я не зміню свого рішення і ти залишатимешся тут. — після цих слів Тірій подався з кімнати, знову залишивши дівчину на самоті. Ісиїді залишилось мовчки дивитись на горизонт, що відкривається за вікном. Тепер, коли вона й сама впала у розпач, після останніх подій, їй складно знайти вихід. “Баланур! Коли б ти був тут! Що мені робити?...” - з її вуст не злетіло жодного звуку, проте в думках вона наче волала про допомогу.
Вона вирішила спробувати вийти з кімнати, але коли піднялась з ліжка і встала на ноги, то зрозуміла, що ще надто слабка. Коли Ісиїда знову лягла, її свідомість дуже швидко поглинув сон. Уві сні дівчина почула голос Балнаура: “Ти забула про те, що я говорив тобі?”. Розплющивши очі, вона побачила чарівника, що був одягнутий в те дивне вбрання. “Серце Моря - лише посередник, а тобі слід навчитись відчувати сили всередині себе”.
Ці слова розбудили Ісиїду. Схоже навколо панує темрява ночі. Дівчина, згадавши сон, спробувала зосередити свою свідомість на оточенні, але нічого не відчула. Після цього, згадавши про Серце Моря, вона зосередилась на амулеті. Хоч каменю поряд з нею не було, але їй вдалось пригадати той зв’язок і свідомість Ісиїди перейшла до її серця. Вона відчула енергію, що була розчинена там. Енергія та є точно такою самою, яку вона відчувала тоді. Лише тепер ця енергія слабша.
Поступово, свідомість дівчини почала розходитись по всьому тілу, відчуваючи ту саму енергію. Тепер вона відчуває, як енергія наповняє все її тіло і оточує його. Усвідомивши це, Ісиїда спробувала увібрати оточуючу енергію у своє тіло. Спроба вдалась і тіло поступово почало наливатись новою енергією. Через декілька годин дівчина втамувала свій енергетичний голод і знову заснула.
Зранку її розбудили, щоб дати сніданок. Вона поснідала і подякувала. Коли її знову залишили наодинці, вона знову взялась за огляд свого тіла. Тепер дівчина розуміє, що вона вже здатна міцно стояти на ногах, не втрачаючи свідомості. Але цього все одно надто мало, оскільки вона хотіла бути здатною на більше, ніж просто ходити. Тому вона продовжила поглинати енергію навколо.
Її зосередження перервав старійшина, що зайшов. Тірій виглядає сумним, а це не наштовхує на хороші думки. Підійшовши до ліжка, він поглянув дівчині у вічі і промовив:
— Ісиїдо, у мене сумна новина. — вона не знає стосується ця новина Лоріна чи її батька, але обидва варіанти тривожні, — Кадаріс зробив дуже багато для нашого народу, але сьогодні з його вуст вийшов останній подих. — на очах дівчини виступили сльози. Після цього її схоже більше нічого не триматиме в місті, — Твій батько так і не прийшов до тями, тому мені дуже жаль, що він не зміг побачити свою дочку востаннє.
— Дякую старійшино, ми усі сумуватимемо за ним. На коли планується похоронна процесія? — Ісиїді залишилось віддати йому останню честь на похороні, тому вона вирішила ще побути в Сандамунарі до тих пір.
— Обряд звільнення планується завтра. Я відправлю по тебе посланця, який подбає, щоб ти дісталась центральної площі до початку церемонії. Я не знаю чи ти в доброму стані здоров’я, але він допоможе тобі добратись до того, як сонце дістанеться свого зеніту. Ти знаєш, що твій батько старійшина, а отже в подальших обрядах простолюдам приймати участь не буде дозволено. Але ти, як його донька, маєш право піти з нами. Я про це подбаю...
— Дуже дякую за всі ваші старання, але я проведу дух свого батька тільки до обряду звільнення, а потім мені потрібно буде побути на самоті, якщо ви не заперечуватимете.
— Ні, нічого проти я не маю. Не хочу завадити тобі, тому попрощайся з батьком як слід. Чи тобі зараз ще щось знадобиться? — та Ісиїда не потребує зараз нічого, тому вона лише заперечно кивнула головою і Тірій покинув кімнату. Вона заплакала, але це не тривало довго. Дівчина за ці дні втомилась плакати і вона вирішила знову зосередитись на своєму зміцненні. До наступного дня її тіло вже було наповнено енергією поверх колишніх запасів.
За Ісиїдою прийшли завчасу. Чоловік, якого відправив Тірій, схоже був одним з міських вартових. Новина про смерть одного зі старійшин розійшлась швидко, тому на площі зібралось багато людей. Дівчину пропустили в перші ряди. Тіло її батька вже лежало на вівтарі, оточене дровами для обрядового багаття. Через декілька хвилин сонце вже дісталось свого зеніту і верховний старійшина підпалив деревину факелом.
Побачивши вогонь, що повільно перекидався на тіло батька, дівчина вирішила прискорити звільнення. Вона зосередилась на вогні і розлила його ще дужче по всьому вівтарі. Ніхто не очікував побачити настільки сильне полум’я. Люди, що дивились збоку, бачили дівчину, що впала навколішки, піднявши руки до багаття. Очі її були наповнені сльозами і всі були переконані, що донці вкрай важко прощатись з батьком. Так це бачили зі сторони.
Перевіривши свої нові здібності і звільнивши дух батька, вона думкою звернулась до нього з побажанням: “Миру тобі, батьку”. Після цього Ісиїда розвернулась і пересіклась поглядом з Лоріном, що стояв неподалік. Вони дивились один на одного декілька секунд, але хлопець розвернувся і пішов. Він не бажав зараз з нею говорити, а вона не хотіла наполягати на розмові. Дівчина вже почала миритись з думкою, що тепер їх шляхи розходяться. Похоронна процесія пішла далі, а Ісиїда вирішила піти до палацу.
Повернувшись до своєї кімнати, вона знову продовжила накопичувати сили і тренувати свої нові здібності. Кров в судинах стала гарячою і на мить в повітрі зависла невеличка кулька полум’я. Потім кров швидко застигла і на місці, де перед тим горіло полум’я, зависла хмарка холодного туману, що почала покриватись льодовою оболонкою. Після цього кров у венах швидко побігла, потріскуючи, волосся на тілі здибилось, а хмарка туману спалахнула яскравим вогником маленької блискавки.
Під вечір дівчина відчула як змінюється її тіло. Її кістки наче стали тяжчими, а м’язи і шкіра навпаки. Проте сили в її руках і ногах лише додалось, а кістки стали міцнішими. Тепер вона відчуває, як енергія потужними хвилями розноситься кров’ю, що стала нагадувати швидше насичений туман, а не рідину. Хоча навколо вже темно, проте те що навколо чудово видно на великій відстані, а речі поблизу взагалі можна відчути.
Ісиїда продовжила випивати енергію навколо, все більше і більше наповнюючи кожен нерв, кожну клітинку тіла. Від шкіри вже почало відходити бліде світло, а темрява більше не є перешкодою. Вона не зупинилась аж до самого світанку, доки її не перервав несподіваний відвідувач.
Увійшовши крізь арку, слуга перелякався. Він побачив те бліде світло, що йшло від шкіри Ісиїди і поглянув їй у вічі. Яскравим світлом сяяли її очі і він впізнав в цьому сяйві те, що наводило жах на сандамунарців. Побачивши слугу, дівчина відчула його страх і звернулась: “Мені потрібний мій одяг і зброя. Ти знаєш де вони знаходяться?”. Слуга кивнув і вона піднялась з ліжка. “Я не хочу, аби хтось дізнався про мій від’їзд, тому прошу провести мене тихо”.
Страх опанував юнаком настільки, що він не зміг жодним звуком заперечити. Вони увійшли до довгого коридору, в якому одна з дверей завела їх до кімнати зі скринями. Ісиїда одразу побачила свій лук поблизу однієї зі скринь. Вона поглянула на слугу. Побачивши, що він просто втупився в неї, дівчина промовила: “Що, так і будеш стояти тут?”
Він не випустив жодного слова, йому страшно було навіть спиною повернутись до Ісиїди. “Гаразд, можеш почекати мене за входом, але не заважай переодягатись”. Почувши це, юнак квапливо вийшов з кімнати і сховався за дверима. Дівчина скинула сукню, яку їй дали і почала переодягатись в свій одяг. Збагнувши, що вона зайнята, слуга швидко замкнув двері на засув і побіг до входу, покликати варту.
Ісиїда відчула цю зрадницьку втечу і зрозуміла, що не вдасться піти так, щоб ніхто не дізнався. Коли вона одягнулась і в’язала пояс, чіпляючи до нього кинджал та сагайдак, вартові вже наближались до коридору. В сагайдаку були декілька нових стріл, які очевидно їй дали за наказом Тірія, а решта були ті, які вона придбала в Аангмарі. Проте все ж дівчина сподівається, що вони їй не знадобляться.
Тепер залишалось відкрити двері, що були закриті ззовні. Ісиїда остудила свою кров і направила холодний туман на дверну раму. Дерево швидко охолодилось настільки, що замерзло. Після цього дівчина зібрала навколо себе енергію і помчала до дверей. Удар вийшов сильним, неначе крізь двері пробився буйвол. Мабуть останнє, що очікували побачити вартові - це дерев’яні друзки, що розлітаються навколо.
Вони швидко вихопили чарівні стріли і натягнули тятиву луків, але не встигли зробити жодного пострілу. Ісиїда знала, що це єдина їхня зброя, що може її вбити. Вона заморозила пальці, якими вони тримали стріли і висмоктала частину енергії з рук, якими вони тримали луки. Стріла затрималась поміж задубілих пальців, а лук легко вислизнув зі знесиленої руки. Тятива спустилась, залишивши на собі стрілу.
Побачивши, що трапилось, вартові захотіли спробувати поранити дівчину зблизька, але несподіваний головний біль зупинив їхню спробу. Обидва вартових, а за ним і слуга, що спостерігав збоку, втратили свідомість від електричного шоку. Ісиїда побігла до виходу з палацу, бо тепер їй потрібно знайти коня, щоб швидко покинути місто. Тепер Сандамунар не відпустить її так легко, як міг би зробити раніше.
Світло світанку вже почало наповнювати вулиці. Тепер сяйво шкіри перестало бути настільки помітним, проте в її очах все ще можна впізнати примару. Дівчина дісталась до конюшні, де знайшла скакуна, якого подарував їй Елеан. Осідлавши його, Ісиїда помчала по вулицях, прагнучи до виходу.
На галас, що зчинився ззовні, Лорін вийшов з таверни. Коли він побачив вершницю, юнак впізнав дівчину. Він став на дорозі і вигукнув:
— Стій! — вона одразу його впізнала і зупинила коня, — Куди ти так мчишся?!... — але коли Лорін подивився їй в очі, то одразу вихопив меча, — Що?! Не може бути! То значить ваш народ розповсюдив цю хворобу і на неї?!
— Лоріне, незважаючи на те, що ти дуже здивований, але це і є я, Ісиїда. Це ніяка не хвороба. Я переродилась після...
— То он як воно?! Ти стала пожирачкою після того, як вони вбили мого брата і твого батька?! А тепер що?! Хочеш висмоктати всі сили зі свого народу?!
— Мені це не потрібно... — але тепер Лорін вже і не прагнув заспокоїти себе.
— І не дарма! Бо тут багато хто бився з такими, якою ти стала! — на обличчі дівчини проступив сум, — І я в тому числі! Чуєш?! В тебе нічого не вийде!
— Лоріне, я не маю жодного бажання забирати у цих людей сили... — після чого голос Ісиїди перейшов в шепіт, який чути змогла лише вона сама, — А особливо у тебе, любий... — не почувши її слів, він помчав на неї, замахнувшись мечем. Дівчина на це лише підняла кисть і він відчув, як кров в судинах холоне. Його втомлене тіло впало на землю, а свідомість покинула його.
Навколо позбігались вартові і намагались зупинити Ісиїду, але вона ще поки була в силах стримувати їх натиск. Коли прийшли старійшини, що якраз повертались після церемонії поховання, дівчина звернулась до верховного старійшини:
— Тіріє, я не хочу нікого кривдити. Просто дайте мені змогу мирно покинути місто... — побачивши, що трапилось з нею, старійшини не могли повірити своїм очам, — І прошу, не переслідуйте мене. Я не зможу далі спокійно жити в Сандамунарі, тому я хочу піти в пошуках своєї долі деінде...
— Гаразд. — Тірій прийняв рішення, яке вважав найкращим в даній ситуації, — Вартові, сховайте зброю! Ісиїдо, якщо ти і справді бажаєш покинути домівку, то ти вільна зробити це. Нас лякає твій теперішній вигляд, але я бачу, що це ще досі ти. Якщо ти коли-небудь передумаєш, ми радо чекатимемо тебе тут.
Проте нехай в серці Тірія, та декого з людей, і живе надія, але міські вулички бачать дівчину востаннє. Ісиїда зробила жест, значення якого ніхто не зміг збагнути, після чого вийшла крізь міську браму. Лише потім, опритомнівши, в Лоріна було дивне відчуття, ніби в нього на обличчі застиг її поцілунок. Хоч вона і прийняла те, що юнак відвернувся від неї, але вона надіялась, що цей жест багато скаже, на випадок якщо Лорін зможе пробачити її.
Найперше Ісиїда хотіла поговорити з Балнауром і тому вирішила знайти Елеана. Вона направила свого скакуна в сторону Корбіна, проте далеко йти їй не довелось, як і не довелось знаходити Елеана. На шляху її вже чекав чарівник, до якого в неї було стільки питань. Дівчина, побачивши його, вигукнула:
— Балнаур! Я вже й не знаю як тепер з тобою вітатись... — її серце опанували змішані емоції, але образа і гнів переважали, — Ти хоча б здогадуєшся, через що мені довелось пройти, коли ти покинув нас?
— Ісиїдо, а я тебе радий бачити. Я більш ніж здогадуюсь, що тобі довелось пережити. Проте я тобі допоміг, навіть не раз. Так що тобі слід було б бути вдячною за цю допомогу. — він відчував її образу.
— Ти забрав Серце Моря так швидко. Мені ніхто не вірив, що це я бурею громила ряди пожирачів... — ті події згадувались для дівчини з болем.
— Я зробив, те що мав, а ти забула, що це я тобі дав таку змогу. Ти отримала Серце Моря, давши обіцянку повернути його одразу після битви. Я не міг дозволити тобі не стримати слово, нехай навіть ти була непритомна. На твоєму місці я б дякував.
— Але від мене відвернувся навіть Лорін!
— В той день страх затьмарив тобі очі, а Хельген сплатив свій борг. В печері вас трьох було попереджено. Тут немає на що ображатись. А стосовно того, що тобі ніхто не вірив, то тут немає чому дивуватись, адже ніхто не хотів вірити в твої здібності. Знаєш чому їм було так важко в це повірити? Бо ти показувала не стільки свою силу, скільки силу, якою могли б оволодіти вони. А коли ти показуєш людям їхній потенціал, то більшість людей вбачає в ньому відображення своєї слабкості. Потенціал - це щось, що треба ще досягти, а слабкість вона тут і завжди з собою. Тому більшість людей в такому випадку затуляє очі від страху. Куди б ти зараз не помчала, тобі слід пам’ятати, що важливо лише те, чого ти досягнеш. Не намагайся переконати людей в їх здібностях, якщо вони і чути про це не хочуть... — Ісиїда не витримала і перервала думку Балнаура:
— Гаразд! Дуже вдячна за всю твою допомогу, але мені схоже досить драконів і чаклунів! — незважаючи на те, що сказала дівчина це доволі грубо, але схоже чарівника це зовсім не збентежило, неначе так і повинна виглядати кожна щира подяка, — Можеш залишити свої поради для себе і когось іншого!
— Вислуховуючи все це, я починаю непокоїтись, аби ти часом не стала справжньою пожирачкою. Зараз в мене складається враження, що тобі до цього залишилось зовсім не багато. — на обличчі в чоловіка з’явилась посмішка, а слова його схоже справді зачепили дівчину, від чого вона ще більше вибухнула злобою:
— Не стану! Я надто добре з ними знайома! — десь в глибині душі вона відчула, що Балнаур має рацію. Їй не хотілось виправдати його очікування, тому вона спробувала вгамувати свою злість, хоч образи прогнати не вдалось — Змушена перервати нашу бесіду, мені пора. — після чого Ісиїда ляснула коня і помчала геть. Лише вслід собі вона почула останні слова Балнаура. Вони наче врізались в її свідомість, чи можливо навіть лунали прямо в неї в свідомості: “Що б там не сталось, завжди пам’ятай заради чого ти відправилась в цю подорож. Пам’ять про це знадобиться тобі на шляху найбільше серед усього, що ти можеш мати. Рано чи пізно тобі доведеться повернутись з цієї мандрівки і головне, аби ти не пошкодувала за те, що зробила на своєму шляху”.

5 червня 2015 року - 21 серпня 2015 року

— Ну, насправді нас більше. Ви забуваєте про армію мого міста. Є лише одна проблема: як сповістити старійшин міста про нашу присутність? Ми не можемо прорватись через облогу, а вдарити було б добре одночасно, щоб не розсіювати наші сили.
— Сповістити не проблема, у нас з Лоріном є бойовий ріг, який я знайшов в печері в Баланура. Ми подуємо в нього і за мить в Сандамунарі знатимуть про нашу присутність. — дракон поглянув на Хельгена і запитав:
— А ви ще пам’ятаєте, про що я вам говорив в печері? — в його очах Баланур побачив цей острах. Схоже хтось не дослухався слів і взяв з печери надто багато.
— Так, звісно... — острах був, та виправляти ситуацію вже не було часу.
— Тоді вирушайте в дорогу, а мені потрібно ще дещо підготувати. — з цими словами змій знову здійнявся в повітря і зник за темними хмарами. Мандрівники вирушили вперед.
Старійшини були у відчаї. Вони знали, що вижила лише дівчина, та вже стільки часу про неї не було чути ні слова. Від попередніх посланців також не було жодної чутки. Мерці тримали облогу і наче виправдовуючи своє прізвисько, дане людьми Ландарину, пожирали сили жителів міста, виснажуючи їх. Люди не хотіли виходити надвір і бачити за стінами свого рідного міста облогу. Продукти закінчувались і схоже наближався голод.
Лише верховний старійшина виходив на оглядову башту міста, щоб подивитись чи часом армія мерців не наближається. Але армія мерців вже стільки днів не змінювала свого положення. “Чому вони нас мучать?! Чому не покінчать з нами одразу?!” - не раз приходили до нього відчайдушні думки. “Ці чаклуни схоже отримують насолоду від наших страждань!”.
Рада старійшин не могла змиритись з думкою, що пожирачі знищать сандамунарців не натрапивши на спротив, тому старійшини прийняли рішення підготувати місто до оборони. Міщан сповістили про рішення ради, а військові командири і найбільш досвідчені воїни почали навчати жителів міста основ ведення бою. За декілька днів сильних воїнів не підготуєш, але вони прагнули вхопитись за всі можливі шанси, які залишились в них для протистояння загрозі.
Пожирачі змогли добряче виснажити сандамунарців за ці дні облоги. Цього дня, вийшовши на оглядову вежу, верховний старійшина вирішив, що сьогодні і настане час для вирішального наступу мерців. Закляття, яке викликали мерці геть затьмарило все небо навколо і позбавило світла, яке все ж вселяло надію на перемогу. Такої темряви в Сандамунарі давно не бачили.
Несподівано десь з заходу, зі сторони основної частини військ мерців, засурмив бойовий ріг. Старійшина зрозумів, що очікуваний час настав. Він щодуху закричав: “Усі до зброї! Розпочинається штурм!”. Лучники зайняли міський мур і приготувались відбивати атаку. Більшість сандамунарців, що зараз тримали зброю в руках, раніше ніколи не бували в боях. Їх захопив страх за свої життя.
Коли воїни вишикувались, старійшина повернувся до вежі і поглянув на військо ворога, але схоже ніхто і не думає наближатися. Лише після того, як він вдивився уважніше, вдалось побачити більше. Троє воїнів біжать в сторону лав ворога і серед них дівчина.
На очах старійшини виступили сльози, а думки кидали у відчай: “Ісиїдо, ми відправляли тебе за підмогою! Невже це все, на що ти спромоглась?! Схоже смерть наших кращих воїнів стала даремною, а зараз ти і себе та своїх нових друзів прирікаєш на даремну смерть”. Схоже дівчині нічого не допоможе, адже вони втрьох не зможуть прорватись через облогу, а кидати війська на її порятунок буде надто великою жертвою. Хай би там що вона з собою не несла, але воно не варте тих життів, які ще знадобляться під час оборони.
Компаньйони зупинились і навели стріли на загін ворога. Відпустивши тятиву, вони випустили в мерців снаряд, який ще має пройти перевірку в бою. Ніхто з них насправді не знав, чи може цей метал ранити мерців достатньо, щоб зупинити чи навіть вбити. Стріли зі спалахом світла вдарили в ціль. Пролунав останній, відчайдушний крик вбитих пожирачів. Балнаур не обманув, зброя таки придатна для бою.
Побачивши сутичку, старійшина заціпенів. Він побачив, що Ісиїда таки знайшла зброю проти мерців, але що робити місту? Вони ж не зможуть добратись до компаньйонів швидко, не втративши при цьому безліч життів.
Після першої втрати, мерці розгнівались і жар в їхніх руках розпалився яскравим полум’ям. Компаньйонам не можна було марнувати часу, тому вони продовжили стрільбу. Не встигли вороги завершити своє заклинання, як весь шум бою був заглушений ударом грому. З півдня подув потужний вітер, а з неба вирвалась могутнім потоком потужна злива.
Вогонь в таких умовах почав гаснути, тому сила заклинання почала зменшуватись. Побачивши це, мерці загасили свій гнів, а серця зробили льодяними. З холодною кров’ю, повітря навколо них почало охолоджуватись ще дужче і там, де раніше було полум’я, тепер видно гострі льодові стріли, що ціляться прямо в дівчину з братами. Ісиїда сказала Хельгену подати ще один сигнал місту.
Звук сурми не зміг вивести з заціпеніння старійшину, який і далі у відчаї спостерігав за битвою. Він бачить, що зараз відбувається неподалік стін міста, але схоже нічим зарадити тут не можна. “Друже, як же я зможу сказати тобі про загибель твоєї доньки?” - сльози не сходили з його очей.
Несподівано льодові стріли зірвались з місця і зі свистом полетіли в ціль. Не всі з них вцілили, та деякі змогли. Трьом компаньйонам не слабо дісталось від цього обстрілу. Рана на обличчі Лоріна свідчила, що одна зі стріл ледь не вцілила в його око. Хельгену пощастило найбільше, їх з братом врятували кожухи з кольчугою. Ісиїда відчула, що стріли роздерли шкіру на її лівій руці. Хоч рани не смертельні, та вона вже почала відчувати, як холод поступово розходиться по її тілу.
Вороги випустили потужну хвилю холоду і все навколо покрилось інієм, але одразу після цього, небо, яскравим вогнем, пронизала блискавка. Ісиїда почала відчувати, що її тіло поступово захоплює холод і вона поступово слабне. Рани вже покрились льодом, а м’язи поступово замерзають і кам’яніють. Хвиля холоду почала добиратись і до її серця.
Несподівано для всіх, з неба пролунало гучне гарчання. З темної хмари виринув золотистий дракон, по тілу якого бігали іскорки, а в лапах горіли кулі блискавок. Обличчя сандамунарців тепер охопив жах, якого їм не доводилось зустрічати раніше. Дракон несеться прямо в сторону міста. Нехай хтось і був готовий битись з армією мерців, та зустріти дракона вони хотіли в останню чергу.
Чергові стріли льоду полетіли в сторону компаньйонів. Братам довелось прикритись плащами, щоб стріли не влучили в обличчя. Після цього вони продовжили стріляти з луків в сторону пожирачів. В Ісиїду влучила одна велика стріла. Але вона зрозуміла, що це не звичайна стріла, яка мала б поранити її, а це якісь інші чари, що поступово забирають тепло з її тіла і позбавляють подиху. Її серце почало леденіти зсередини.
Декілька мерців побігли в сторону компаньйонів. В запалі битви, старійшина не бачив що відбувалось з ними. Вся увага жителів міста була прикута до змія, що стрімко падав з небес, коли в цей самий час вона відчуває, що близька до смерті. Ісиїда хотіла протягнути руку до Лоріна, в надії невідомо на що. Навряд він зможе завадити їй чимось, а зараз він зосереджений лише на тому, аби знищити ворога.
Коли вона відчула, що її серце остаточно заледеніло і здалось, що зараз вона робить свій останній подих, Серце Моря засяяло яскравим лазуровим світлом. Дівчина відчула, що від Серця розходиться енергія, котра розвіює лід і повертає її тіло до життя. Іскорки, що розбіглись по її тілу, струшували кожну клітину тіла, доки по судинах знову не потекла тепла кров. Ісиїда згадала слова Балнаура: “Тобі потрібно навчитись Його слухати”.
Дракон скелею обвалився на ряди ворога, а земля навколо спалахнула блискавкою і загуркотала громом. Небо над містом також засяяло небесним вогнем. Дракон люто трощив ряди мерців, а сандамунарці почали відчувати, що сила закляття слабне. Частина з мерців вже дістались до компаньйонів і брати схрестили свої мечі в битві з ними. Ісиїда гукнула Хельгена, подати ще один сигнал місту.
Третій раз, звук рога зміг вивести з заціпеніння верховного старійшину міста і він віддав команду військам: “Всі в атаку! Можливо це наш останній шанс вибратись з цієї битви живими!”. Старійшина спустився з башти і осідлавши свого коня, очолив атаку. Міська брама відчинилась і з неї на ворога помчала сандамунарська кіннота.
Ісиїда побачила, як Лоріна поранив один з пожирачів і той впав навколішки. Хельген відчайдушно кинувся на захист брата. Вона хотіла допомогти, але розуміла, що зараз їй слід зосередитись на Серці Моря, який ще мить тому врятував її від холодної смерті. Вриватись в сутичку зараз, означало продовжити битву металом в її руках, а їй потрібна була магія.
Дівчина зосередилась на серці і відчула, що її серце та Серце Моря тепер пов’язані невимовним зв’язком. Вона почула, що Серце хоче їй сказати. Несподівано для себе вона відчула кожну клітинку свого тіла настільки чітко, наскільки раніше їй не доводилось відчувати. Ісиїда зрозуміла, що відчуває не тільки все своє тіло, а і те, що її оточує: землю, траву, небо, міські будівлі.
Вона відчуває мерців, які холоднокровно ведуть бій проти розлюченого Баланура. Відчуває кінноту Сандамунару, що врізалась в ряди мерців, на чолі з верховним старійшиною Тірієм. Відчуває як її батько збирає піхоту, щоб долучитись до битви. Відчуває як в хмарах гуркотить потужна енергія бурі. Серце Моря знає це все і тепер їй навіть зір не знадобиться, щоб відчувати це так само добре. Їй достатньо лише відчувати Серце.
Єдине чого вона не відчуває — це те, що відбувається зараз з Лоріном та Хельгеном. Вона не хоче цього відчувати, бо боїться, що брати можуть загинути, а вона нічим не зможе цьому зарадити. І Серце не говорить їй про це нічого. Та того, що вона почула, вже достатньо для того, щоб довести цю битву до кінця.
Ісиїда зосередила свою свідомість і волю на темних хмарах в небі. Вона зібрала потужну енергію, що вирує там, і обвалила її яскравим полум’ям блискавки не декількох з пожирачів. Блискавка повністю спопелила їх тіла, не залишивши від них нічого живого, після чого душі закутані в цей смертний полон спокійно звільнились.
Дракон відчув, що дівчина справилась з Серцем і це не могло не тішити його. Він знову гучно загарчав і посипав на мерців навколо тисячі яскравих іскорок, котрі спалювали їх тіла. Спалах за спалахом спопеляли наступних і наступних пожирачів, аж доки люта буря не спалила все їхнє військо дотла. Відчувши слабкість в своєму тілі, Ісиїда втратила свідомість.
Коли дівчина прийшла до тями, вона зрозуміла, що знаходиться вдома, в своєму рідному місті. Сандамунар вистояв і тепер йому нічого не загрожує. І вона була рада, що стала однією з захисників рідної землі. Недавня битва згадується як жахіття, що мучило її роками, а тепер нарешті відступило. Але також ці спогади є дивними та незвичними. Ісиїді раніше в голову не могло прийти те, що вона коли-небудь володітиме магією, а зараз вона ще й досі повірити в це не може.
Світло, що вливається в приміщення через вікно, зараз виглядає зовсім по-інакшому. Хоча воно зовсім не змінилося, але дівчина бачить його вже не таким, яким бачила раніше. Воно виглядає якимось теплішим і приємнішим для душі. Буря відступила і зараз все навколо зігріває яскраве сонячне світло. Плаваючи у своїх думках, Ісиїда раптово згадала про те, що сталось з братами. Вона боялась вже більше ніколи не побачити їх.
Крізь хвилювання вона почула здалеку звук кроків, що поступово наближаються до її кімнати. Лиш би вони не віщували біду. Як виявилось, кроки належать верховному старійшині. Увійшовши крізь арку до кімнати, він промовив до дівчини:
— Вітаю, Ісиїдо! Радий бачити, що ти одужала. Ця битва була нелегкою для всіх нас. Перш за все, я хочу попросити в тебе пробачення, за те, що зневірився у твоїх силах... — спершу вона не до кінця зрозуміла, що Тірій має на увазі, але згадавши битву, все стало на свої місця, — Від тебе не було жодної звістки стільки днів. Рада не знала, що й думати, адже ти повинна була дістатись до наших сусідів значно швидше...
— Так і було, але ніхто з них не бажав допомогти нашому місту в цій боротьбі. Але не зважаючи на них, мені все одно вдалось знайти допомогу.
— Спочатку, побачивши вас трьох, я не зміг повірити, що це все, на що ти спромоглась. Я не вірив у перемогу. А потім ще той дракон... — декілька секунд старійшина мовчав, — Але коли я зрозумів, що він на нашій стороні, я одразу дав команду до наступу. Якби не він і його магічні здібності, то я навіть уявити не хочу, що зробили б з нами мерці...
— Діло не тільки в Баланурі, адже блискавки, що спалахували на полі битви, були викликані і моїми заклинаннями... — схоже слова Ісиїди викликали в Тірія подив, що межував з переляком, — Я цілилась блискавками прямо... — за мить він заспокоївся і перебив слова дівчини:
— Навіть якби це було б правдою, в це все одно важко повірити. Ісиїдо, в твоєму роді за стільки поколінь не було жодного мага. Та і коли б ти змогла опанувати магією, якщо в тебе було так мало часу? Бій був важкий і ти в один момент знепритомніла, тобі могло багато примаритись...
— Тіріє, ви робите з мене божевільну?! Я була там, я привела підмогу і завдяки мені Сандамунар ще не спалений пожирачами! Як можна після такого звинувачувати мене в брехні чи думати, що мені це все примарилось?! — гнів від почутих слів кипів в свідомості дівчини. Наскільки прикро чути, що тобі не вірять, коли ти говориш правду.
— Ісиїдо, я прошу тебе не наполягати на своєму. — на обличчі старійшини промайнув сум, — Сумніваюсь, що Кадарісу зараз би сподобались твої слова...
— Чому ви так говорите про мого батька?! Те, що я говорю - абсолютна правда! Ви можете побачити... — вона вже хотіла продемонструвати старійшині щось, але збагнула, що Серце Моря кудись зникло, — А де амулет? — схоже Баланур таки повернув його собі.
— Який амулет? Ісиїдо, пробач, я не розумію про що ти говориш і все одно не можу повірити в твої слова. Про твого батька я так говорю, бо у мене для тебе сумні новини... — Ісиїда згадала, що трапилось з Лоріном під час битви, проте нічого поганого стосовно батька вона не відчувала, — Твій батько занедужав після того, як ти не поверталась до тями. А один з твоїх нових друзів загинув. Його брат дуже засмучений, але я можу покликати його до тебе.
— Ні... Невже це сталось... — на очах в дівчини з’явились сльози, а несподівана звістка про батька стала другим ударом. В це все було важко повірити і світло, що раніше виглядало теплим, стало холоднішати, — Так, я буду вдячна вам за це... Пробачте, мені дуже важко... — та схоже сльози дівчини не переймали старійшину і він розумів її сум, — Покличте його...
Тірій мовчки кивнув дівчині і вийшов з кімнати. Коли Ісиїда залишилась сама, вона вже не стримувала горя і заридала. Скількох рідних їй довелось втратити на цій війні. Тепер ще батько занедужав і Лорін загинув, якого вона встигла полюбити. Дівчина вкрилась так, щоб не було видно її обличчя і сліз на ньому. Проте коли вона почула здалеку кроки, що наближаються, вона витерлась і постаралась заспокоїтись.
Коли гість зайшов до кімнати, він мовчав. Ісиїда перервала тишу, промовивши до нього: “Підходь ближче. Стань біля мене”. Кроки наблизились ще дужче, доки не зупинились біля її ліжка. Гість промовив: “Ісиїдо”. В цю мить дівчина подумала, що вона і справді марить, бо їй здалось, що це голос Лоріна. “Ісиїдо” - знову почула вона, після чого почала спускати зі свого обличчя покривало.
Перед нею стояв Лорін, обличчя якого було наповнене тугою. Вона не знала що й думати. З однієї сторони, Ісиїда була рада бачити Лоріна живим, але з іншої, дівчина розуміла, що він втратив брата і тепер залишвся сам. Із цих змішаних почуттів вона не знайшла нічого кращого, ніж обійняти його.
— Мені дуже шкода... — тихо, майже шепотом промовила вона до Лоріна. Обійми схоже трохи зігріли його засмучене серце, — Я бачила як тебе поранили і я дуже рада бачити тебе живим, але що трапилось з Хельгеном?
— Коли мене поранили, брат люто кинувся на ворогів. Але під час сутички, один з них метнув в нього ножем. Не знаю, що саме стало причиною смерті Хельгена, чи то втрата крові, чи то якась загадкова отрута, але до кінця битви його серце вже було холодним і не билось. — Ісиїді на мить здалось, що Лорін хотів звільнитись від обіймів, але тоді вона ще дужче обійняла засмученого брата.
— І справді дуже шкода... Чи не надто велика ціна, яку ви заплатили в моїй битві?...
— Ми розуміли ризик і свідомо йшли на нього. Рани на моєму тілі вже потрохи заживають і я не відчуваю того холоду, що розходився по моїх венах, але в серці... В моєму серці зараз такий біль і пустота. З мого минулого життя більше нічого не залишилось...
— Я залишилась з тобою, Лоріне... — цими словами і легким поцілунком дівчина спробувала розвіяти сум хлопця, — Я надіюсь хоч ти залишишся зі мною... — вона згадала про свою розмову з Тірієм і надіялась отримати підтримку від Лоріна, — Мені не вірять. Старійшина не вірить, що я оволоділа магією і в тій битві завдала нищівної шкоди ворожій армії... — проте після цих слів, дівчині вперше довелось побачити сльози на обличчі в Лоріна, а його відповідь наче стрілою пронизала її розум.
— Знаєш, Ісиїдо, мені хочеться тобі повірити, але від твоїх слів мені ще більше боляче. Якщо ти володіла силою, яку мені довелось побачити в той день, то чому ти не захистила хоча б мого брата? — і вона чудово зрозуміла його біль і розпач. Ісиїда усвідомлювала, що вона дозволила своєму страху засліпити себе настільки, що не змогла захистити найдорожчу людину для Лоріна. Їй вперше не було що відповісти і тепер бажання наполягати на своїх здібностях зникло.
Так і не почувши відповіді, хлопець вирвався з її обіймів і швидко попрямував до виходу. “Мені дуже шкода!” - вслід йому вигукнула Ісиїда, але він не зупинився і зник за аркою. “Лоріне!” - вона намагалась його зупинити, та марно. Звук кроків віддалявся все далі. Дівчина швидко зіскочила з ліжка і захотіла догнати його, проте відчула, наскільки знесилене її тіло. В очах потемнішало і вона впала на холодну підлогу, після чого втратила свідомість.
Опритомніла вона коли її знову відвідав Тірій. Коли він побачив, що Ісиїда прийшла до тями, він почав розмову з новин:
— Твоєму батькові не стає легше. Схоже роки дають про себе знати. Тобі слід себе поберегти, ти ще не зовсім одужала... — вона згадала про Лоріна і перервала старійшину:
— А що з Лоріном?
— Спочатку ми затримали твого друга, бо думали, що він причетний до того, що з тобою трапилось. Але коли ми зрозуміли, що він нічого тобі не робив, а всьому винна твоя слабкість, то ми відпустили його. З часу останньої вашої зустрічі, Лорін не навідувався до тебе. Боюсь тебе засмучувати, але схоже у нього тепер немає бажання з тобою бачитись і він планує покинути місто.
— Мені потрібно з ним побачитись і поговорити. — хоч Ісиїда не знає, що можна йому сказати, але надія продовжує жити в її серці, — Дайте мені мій одяг і зброю. — проте це прохання схоже не поспішають задовільняти.
— Боюсь ти надто поспішаєш. Я не можу дозволити тобі покинути приміщення до тих пір, доки ти не видужаєш. А це схоже відбудеться не так скоро. Краще наберись терпіння і попроси в долі, щоб твій батько одужав якомога швидше. Як не як, але йому зараз її прихильність потрібна більше ніж будь-кому з нас.
— Але ж мені дуже потрібно. Прошу, скажіть, щоб мені повернули мій одяг і зброю. Я не можу так довго залишатись тут. В мене немає стільки часу...
— В тебе немає іншого вибору. Ти надто слабка, щоб йти кудись. Пробач, але я не зміню свого рішення і ти залишатимешся тут. — після цих слів Тірій подався з кімнати, знову залишивши дівчину на самоті. Ісиїді залишилось мовчки дивитись на горизонт, що відкривається за вікном. Тепер, коли вона й сама впала у розпач, після останніх подій, їй складно знайти вихід. “Баланур! Коли б ти був тут! Що мені робити?...” - з її вуст не злетіло жодного звуку, проте в думках вона наче волала про допомогу.

5 червня 2015 року - 21 серпня 2015 року

Марнувати часу не можна було, слід було швидко зібрати матеріали. Коли приятелі знайшли повалене дерево, вони взялися, разом з гномами, розпилювати його на бруски. Коли розпиляної деревини стало вдосталь, Ісиїда взяла в руки оберемок дров і попросила приятелів зробити те саме.
Як тільки компаньйони набрали деревини, вони пішли до стежини, якою і зустріли чарівника. Проміння денного сонця подекуди пробивало густий лісовий покрив, але освітити його яскравим обіднім світлом йому не вдавалось. Навколо панує дивна похмурість, в поєднанні з цією сонячною позолотою дня. На дівчину нахлинуло почуття тривоги, відчувши яке, вона почала бігти. Доводилось перестрибувати потічки, що де-не-де розрізали тверду землю, вкриту темною травою.
Після декількох хвилин швидкого бігу, приятелі дістались башти, біля якої їх чекав Балнаур. Не встигли вони отямитись, як одразу ж він звернувся до дівчини:
— З цієї деревини можна буде зробити дуже хороші стріли та іншу зброю, що допоможе у вашій боротьбі. Та спочатку потрібно буде зробити ще дещо. У мене для тебе, Ісиїдо, є щось важливіше за зброю проти мерців. — дівчина не могла зрозуміти, що могло бути ще важливішим, — Зараз занеси цю деревину до моєї лабораторії в башті.
Мандрівниця швидко кинулась в відчинені дубові двері. Коли Ісиїда перейшла поріг дверей, вони з грюкотом закрились. Лоріну та Хельгену залишилось лише дивитись услід дівчині, що зникла в невідомому приміщенні. Вони вирішили продовжити збирати матеріали, аж доки їх спокою не перервала лякаюча несподіванка.
З башти Балнаура пролунав відчайдушний крик дівчини. Гноми заметушились. Схоже вони були не раді і коли побачили в озері сплячого дракона, а тепер тим більше, коли єдина, хто зможе заплатити їм за переліт, потрапила в полон до якогось божевільного чарівника, який ще розказує, що він сам і є той дракон. Мандрівники кинулись до дверей, проте вони були замкнені зсередини.
Зверху, з вікна визернув Балнаур і вигукнув до присутніх: “Хутко! Схоже дівчина передчуває біду, що насувається. Гноми нехай йдуть готують дирижабль до перельоту, а ви піднімайтесь до башти, двері будуть відчинені”. Схоже про біду він мабуть мав на увазі облогу Сандамунару.
Коли Хельген підійшов до дверей і спробував їх відчинити вдруге, то вони піддались і прочинились. Лорін наздогнав брата і вони побачили сходи нагору. Десь зверху пролунав вигук: “Беріть з собою деревину!”. Вони швидко вибігли на вулицю, де підібрали залишені там раніше бруски і помчали вгору.
Гноми схоже вирішили покинути тут компаньйонів, проте дещо примусило їх передумати. Здалеку, зі сторони озера пролунало гучне гарчання — це був крик Баланура, дракона, якого Ісиїда та брати зустріли в гірській печері. Дракон попередив гномів, що їм не слід залишати тут мандрівників, оскільки вони їх єдиний шанс на плату та життя. Гноми не були з тих сміливців, які прагнули зустрітись з драконом в бою, тому сперечатись вони не стали.
На одному з верхніх ярусів башти панувала тиша, а Балнаур схоже варив якісь зілля. Брати уважно стежили за непритомною дівчиною. На короткий час вона опритомніла, та вони не змогли розібрати, що вона говорить до них. Схоже Ісиїда марила, а компаньйони переживали, щоб вона часом не збожеволіла з якоїсь причини, невідомої їм. Після того як Балнаур завершив приготування, виявилось, що то було не зілля.
Взявши деревину, чарівник поклав її до посудини, а після цього залив звареною рідиною. Компаньйони побачили, як рідина почала кипіти і випаровуватись, а в посудині залишився якийсь дивний метал, що ще не встиг охолонути. Вони впізнали у ньому лазуровий блиск аагангмарину.
Не встигли брати відійти від здивування, як Ісиїда опритомніла. Балнаур дістав якусь пляшчину і звернувся до опритомнілої дівчини: “Випий, тобі зараз важко, а цей напій відновить твої сили”. Після декількох ковтків мандрівниця знову набралась сил, проте в її очах було помітно якесь приховане хвилювання. “Лорін, на цій полиці знаходяться форми, візьми їх з братом і постав поряд з казаном”.
Кам’яні форми виявились значно важчими, ніж здались на перший погляд. Вони були призначені для відливання наконечників стріл. Метал лився легко. Коли форми були заповнені, то їх накрили кришкою і повернули, після чого залили водою з розчиненим у ній, якимось порошком. Вода швидко остудила гарячий метал і нашвидкоруч зроблені наконечники були готові. Побачивши результат, Балнаур звернувся до мандрівників:
— Тримайте, з цього треба буде зробити стріли. — передавши наконечники, чарівник додав до них і решту деревини, мішечок з пір’ям, а також мішечок з золотом Ісиїди, — Вам з братом треба буде летіти з гномами, заодно і візьміть плату, яку їм обіцяли. А у нас з Ісиїдою буде ще одна справа. Я давно не прокидався в обидвох тілах, тому встиг від цього відвикнути. Тому прошу вас поквапитись, щоб не марнувати моїх сил.
— Але як же вона? Ми не можемо покинути її тут... — хотів заперечити Лорін, проте Балнаур переконав братів, що вони згодом зустрінуться з нею і перейматись за дівчину немає причин. Все ж вона залишається наодинці з чарівником, який знає як дістатись суші.
За вікнами башти пролунав ще один крик дракона, а Лорін та Хельген швидко побігли до виходу. За дверима вони змогли побачити лише велику тінь, що кружляла лісом, наче великий згусток темряви. Їм довелось швидко бігти, щоб наздогнати гномів. Коли вони дістались дирижабля, то гномів здивувало те, наскільки потужним запасом енергії володіє ця аангмарська деревина. Довелось використовувати менше дров, щоб не перегрівати печі.
Тим часом Балнаур та Ісиїда вели розмову в його башті. Ісиїду турбувало побачене нею видіння:
— У снах я бачила це місце, але воно виглядало трохи інакшим. Я бачила це приміщення і цих людей, але вони справляли на мене інше враження. Я вважала їх магами...
— А вони і є магами, так само як і ти, як і інші жителі Ландарину. Різниця лише в тому, що ти згадала свою попередню домівку. Те передчуття, яке підганяло тебе до моєї башти, сказало тобі, що Сандамунар в біді. Я допоможу тобі і ми разом врятуємо твоє місто, але те, що ти побачила тільки що, набагато важливіше за війну, яку веде твій народ з народом мерців. — дівчина не могла позбутись передчуття, що тривожило її, — Ти відкрила в собі бачення, яке ще досі закрите в багатьох з жителів Ландарину.
— Весь цей час, я вважала Сандамунар своєю домівкою, а свої сни - голосом, що кличе мене до мого призначення. Тепер я побачила свій справжній дім і зрозуміла, що те, що ти говориш - щира правда. Як мені після такого спокійно продовжувати жити?
— Не впадай у відчай. Одне зі своїх завдань ти виконала, тепер ти знаєш правду, а залишилось лише довести почате до кінця. Ти знаєш, що незабаром відбудеться? — питання Балнаура пролунало тривожно. Дівчина здогадувалась про що він говорив.
— Схоже мерці скоро підуть штурмувати місто... — на цих словах чарівник перервав Ісиїду, йому потрібно було ще дечого навчити її.
— Так, але ти маєш збагнути, що то не просто мерці. Вони зберегли своє життя завдяки силі чарів і їм завдяки цьому вдається не раз уникати смерті. Але ти не повинна боятись їх і повинна зрозуміти, що подолати їх можна. Вони такі самі, як і ми, хоч і могутніші за тебе і твій народ. Проте я обіцяв тобі допомогти, тому допоможу... — Після цих слів Балнаур пішов до полиці, на якій раніше стояли кам’яні форми для наконечників.
Полиця, що висить на стіні, досить широка і довга. На ній могли б спокійно умоститися двоє людей. Вона була наповнена різними посудинами, вазами, а поряд з ними стояла невеличка шкатулка. Балнаур взяв до рук шкатулку і дістав з неї амулет, завбільшки в долоню дівчини.
Такого красивого виробу дівчині раніше не доводилось бачити. Дорогоцінний камінь, що нагадує діамант, сяє яскравим світлом. Цей камінь неначе виріс з аагангмарину, в якому він зараз замкнений, а навколо зроблене оздоблення з того самого чарівного металу, з якого чарівник зробив наконечники для стріл. Балнаур передав цей амулет Ісиїді.
— Це Серце Моря, найпотужніший камінь аагангмарину, що зародився в морі Бур. Це дуже потужна зброя і тому він знадобиться тобі під час битви за Сандамунар. Але одразу після неї, повернеш мені його. Він допоможе тобі відчути магічну силу навколо, але ти маєш збагнути, що ти здатна відчувати її і без посередництва. А зараз нам пора вирушати в дорогу. — після цього чарівник поставив шкатулку на місце і заглянув до скрині, що стоїть під стіною. Звідти він дістав ще якийсь чудернацький виріб з того самого металу з вправленим в нього аагангмарином.
Поряд з ліжком, на якому відпочивала Ісиїда, лежав її сагайдак зі стрілами. Балнаур дістав стріли зі сагайдака і поклав туди цей виріб, а потім повернув стріли на місце. Схоже аагангмарин зможе зарядити наконечники стріл енергією. Зі своєї торбини чарівник вийняв невелику колбу з рідиною і камінь аагангмарину. За допомогою тієї рідини він приладнав камінь і до кинджалу дівчини.
— В принципі це зайве, але якщо ти не даш собі ради з Серцем Моря, то в тебе ще буде зброя проти них. — слова Балнаура не пролунали для Ісиїди втішно, вона не мала жодного уявлення про те, як давати собі раду з Серцем Моря, — Не переймайся, швидше за все в тебе не буде в них великої потреби. Щоб навчитись користуватись силою Серця, тобі потрібно навчитись слухати його.
Час швидко спливав, тому потрібно було квапитись. Балнаур дав дівчині останні настанови, після чого наказав рухатись до озера. Сам він вирішив відпочити і ліг спати. Коли Ісиїда дісталась озера, то її чекало розчарування: дракона поблизу не було. Цього не могло бути насправді, невже він покинув її? Дівчині не залишалось нічого іншого, як залишатись чекати тут.
Спрага встигла загостритись, тому вона вирішила спробувати напитись водою з озера. Коли Ісиїда зробила ковток, то помітила, що це не звичайна вода. В цьому місці складається враження, що все навколо наповнене цією енергією чарів. Напившись, дівчина набрала повну флягу води. Вона відчувала себе повною сил.
По землі промайнула тінь. В небі якраз пролетів дракон, який шукав місця приземлитись поблизу Ісиїди. Коли він наблизився до землі і змахнув крилами, щоб сповільнитись, дівчину ледь не збило з ніг поштовхом повітря. На землі Баланур знову привітався з нею. Він помітив, що вона пила воду з озера.
Дракон ліг на землю і сказав їй вилізти на спину та міцно триматися. Коли вони піднялись в повітря, сонце вже наближалось до горизонту. Баланур звелів Ісиїді поспати доки вони летітимуть, оскільки їй ще знадобляться сили. Дівчина раніше і подумати не могла, що коли-небудь дракон говоритиме їй спати в нього на спині під час польоту, а ще вона боялась, що це буде вкрай незручно.
Проте Ісиїда дарма переймалась і за декілька хвилин вона вже спала міцним сном. Небо позаду них потемніло і знову почало затягатись густими хмарами. Тепер хмари вже набагато темніші і густіші ніж раніше, а вітер з океану знову нагнав хвилі на море Бур. Баланура схоже зовсім не переймала погода навколо. Він знав, що ніч і хмари зможуть добре сховати його від зайвих очей.
Коли вони перелетіли через гірський хребет, дракон приземлився поряд з роздоріжжям, на схід від Корбіна, та обережно опустив сплячу дівчину на землю. До них вже наближався знайомий мандрівникам чоловік. Це був Елеан. Підійшовши до Баланура ближче, він привітався та заговорив:
— Вітаю друже! Я дістав їм коней, як ти і просив. Можеш не сумніватись, це найкращі скакуни. — поряд з ним красувались три пишні коні.
— Я ніколи б не подумав сумніватись у тобі, мій друже. Радий бачити тебе. — почувши їхню розмову, дівчина прокинулась, — Ісиїдо, Елеан мій старий друг, він дістав для вас цих коней. Вони значно прискорять ваш шлях. — дівчина була приємно здивована зустріччю і такою допомогою, — Дочекайся своїх друзів тут і після цього негайно вирушайте в дорогу. А мені ще потрібно оглянути тут все. — після цих слів Баланур здійнявся в повітря і зник в густих хмарах.
— Я дуже вдячна тобі за допомогу. Хотіла б я, щоб мій кінь не загинув тоді, під час тієї сутички з розбійниками...
— Не переймайся, зі смертю він не потрапив в гірше місце. Врешті-решт, рано чи пізно, він мав померти, а ці коні також непогані. На фермі, з якої я їх взяв, готують військових скакунів для воїнів Аангмару. — коні і справді виглядають великими і м’язистими, що відбиває будь-яке бажання знаходитись в них на шляху, — Тутешній конюх мій боржник, а тепер ще й хороший друг...
— Дякую, вони дійсно хороші. — дівчина захотіла закрити недоцільну тему, яку вона так недолуго відкрила, — Я ні в якому разі не хотіла якимось чином тебе образити чи справити враження невдячності за твою допомогу. — Елеан посміхнувся.
— Будь-ласка, вони вам знадобляться. — невідомо звідки, але він схоже знав про те, що брати вже близько, — А нашій зустрічі залишилось не так вже і довго. Я іду, нехай вам щастить в завтрашній битві.
Після цих слів ельф розвернувся і пішов в сторону лісу. За декілька хвилин Ісиїда вже почула знайомі голоси Лоріна та Хельгена. Побачивши її, брати зраділи. Їм не легко було відійти від того, що відбувалось з нею на острові Балнаура. Осідлавши своїх нових коней, друзі вирушили в дорогу. Виявилось, що коні дійсно дуже витривалі.
По дорозі їм трапилось велике Біле озеро, в яке впадає ріка Скарбниця та ще декілька інших річок. Місячне світло відбивалось від поверхні води і створювало на ній срібну доріжку. Цю красу дівчина бачила вперше. Позаду них згущувались хмари. Крізь них вже не проходить місячне світло так, як це буває зазвичай. Схоже Аангмару давно не доводилось спостерігати за такою темрявою, що нависає над його стінами і дахами. Мабуть лише Елеан та Ісиїда знають про те, що десь там в небі зараз ширяє гігантський змій.
Цілу ніч мандрівники не спинялись, аж доки світло ранкового світила не почало вриватись на небесне полотно. Коли це сталось, Хельген сказав, що краще трохи перепочити, бо всім буде тяжко, а сили варто вберегти. І хоч дівчина сильно переймалась за долю свого міста, проте з вдячності за допомогу братів погодилась. Та і коні, хоч і витривалі, проте сили їх також обмежені.
Сон минув миттєво. Тепер навколо не було так тепло, як в попередні дні, а небо затягнулось хмарами вже майже повністю. Коні встигли перехопити трохи трави, а щоб не відставати від них, брати зготували сніданок ще й для компанії. Після цього перевалу, мандрівники продовжили свій шлях. Залишилась менша частина дороги.
Через дві години на горизонті вже можна було вгледіти Сандамунар. Місто, що не таке могутнє як Аангмар, все ж досі тримало оборону. Тепер, коли друзі підійшли ближче, стало видно і облогу. Декілька сотень пожирачів стояли неподалік стін міста. Армія мерців не виглядає вражаюче чисельною, але цей вигляд оманливий. Та і декількох сотень цілком достатньо, щоб стерти в порошок цю трійку воїнів. А пожирачі суперники більш небезпечні.
Хельген не зміг приховувати хвилювання. Він просунув руку до своєї торбини і дістав звідти декілька стріл, після чого звернувся до дівчини:
— Слухай, в мене є зброя проти них, якщо вірити тому чаклуну, але ж як ми зможемо протистояти їм? Ти ж бачиш скільки їх, вони нас розірвуть... — дівчині неприємно чути відчай у його словах, але вона розуміла, що він правий.
— А що мені залишається робити? Це мій дім і я буду його захищати. А ви... Це не ваша війна, ви можете просто віддати мені зброю і йти... — за цей час хмари вже затягнули небо непроглядною темрявою, — Хотіла б я, щоб Баланур був тут... — та дракона ніде не було видно.
Брати глянули один на одного. Схоже Хельген чекав Лорінового слова, але той лише сумно дивився на нього. Хельген не витримав:
— Чому ти мовчиш?! Що ми маємо робити?...
— Я не хочу більше нічого говорити, брате. Я вже сказав своє слово в печері дракона і ти мене послухав, за що я тобі вдячний. Нехай там як, але це рішення все ж приймати тобі і відповідальність буде на твоєму сумлінні. Лише знай, що щоб ти не вирішив, я піду за тобою.
На обличчі в Хельгена можна чітко вгледіти той сумнів і відчай, що мучить його зараз. На декілька секунд він замовк в роздумах, проте після цього відповів братові:
— Ти сказав своє слово в печері і був цілком правий. Якби зараз ти сказав те саме, то схоже також був би правий, але це моя відповідальність. Тоді гаразд, я прийняв рішення. Схоже ми з братом допоможемо тобі, чого б це нам не коштувало. Ти не знаєш Лоріна так добре як я, але він давно мріяв про таку нагоду. Йому завжди хотілось стати в пригоді комусь, хто настільки потребував допомоги як ваш народ. Зараз така нагода трапилась і він говорить мені, що готовий відмовитись від цього лише заради нашого братерства... — і знову в очах Хельгена довелось побачити вже знайомий сум, — Я не можу не цінувати цього, це мабуть найкраще, на що ти здатний для мене. Але я не буду відбирати в тебе те, чого ти так хотів. Ми підемо з Ісиїдою і допоможемо їй у цій битві, щоб там не трапилось. Але що ж нам робити? Нас лише троє проти тієї армії... — несподівано за їх спинами почувся гучний голос:
— Четверо. — після цього, з гучним тупотом, Баланур приземлився і склав крила. Ісиїда зраділа, що дракон не покинув її і сумніви дівчини нарешті відступили. Вона відповіла:
— Ну, насправді нас більше. Ви забуваєте про армію мого міста. Є лише одна проблема: як сповістити старійшин міста про нашу присутність? Ми не можемо прорватись через облогу, а вдарити було б добре одночасно, щоб не розсіювати наші сили.
— Сповістити не проблема, у нас з Лоріном є бойовий ріг, який я знайшов в печері в Баланура. Ми подуємо в нього і за мить в Сандамунарі знатимуть про нашу присутність. — дракон поглянув на Хельгена і запитав:
— А ви ще пам’ятаєте, про що я вам говорив в печері? — в його очах Баланур побачив цей острах. Схоже хтось не дослухався слів і взяв з печери надто багато.
— Так, звісно... — острах був, та виправляти ситуацію вже не було часу.
— Тоді вирушайте в дорогу, а мені потрібно ще дещо підготувати. — з цими словами змій знову здійнявся в повітря і зник за темними хмарами. Мандрівники вирушили вперед.

5 червня 2015 року - 21 серпня 2015 року

Темні хмари навколо острова почали розвіюватись, а буря стихла. Схоже вперше за багато століть, море Бур перестало бушувати, а засіяло сонячним промінням. Рифи визирнули з-під води і тепер було видно, наскільки небезпечною є дорога морем. Хмари над морем перетворились в красиві пера над водою. Дівчина відчула смуток, але потрібно було рухатись далі.
Брати пішли в печеру, а Ісиїда лише чула за спиною їхню розмову, яка поступово зникала, по мірі того як дівчина віддалялась від печери. Поринувши в свої думки, мандрівниця обурилась на ситуацію що склалась і це додало їй додаткової наснаги. По дорозі вона помітила, як всі її речі стали легші і змінилися.
Деревина лука стала більш гладкою і пружною. Наконечники стріл стали гострішими, а оперення густішим. Сталь кинджала засяяла яскравим світлом і стала більш міцною. Одяг став зручнішим і краще пристосованим до різних умов. Міцний пояс ще краще почав тримати все почеплене на нього, не обвисаючи. Дівчина оглянула мішечок з монетами, який похитувався на поясі: монети всередині стали сяяти на сонці ще більше. Ісиїда здивувалась подібній зміні, а потім подумала, що це мабуть печера дракона так впливає на речі, що може навіть непотріб перетворювати в скарб.
Коли мандрівниця дійшла до виходу з печер, то підібрала смолоскип, який Лорін залишив тут зранку. Температура тут прохолодна, тому випаруватись остаточно олія ще не встигла. За допомогою кременю і кинджала, дівчина видобула іскру, якою підпалила смолоскип. Зі смолоскипом вже можна спускатись печерами до рівнини.
В момент, коли Ісиїда вийшла з печери, сонце вже було приховане за гірським хребтом. Вона погасила смолоскип і пішла вниз стежиною, якою вчора піднімалась разом з супутниками, шукаючи шляху до бухти. Тепер їй потрібно вийти до перехрестя, на якому вони повертали праворуч і там піти до дороги, що вела прямо.
Дійшовши до перехрестя і повернувши, дівчина вирішила не гаяти багато часу і прискорила свою ходу, наскільки в неї була змога. Через годину вона вже була поряд з поселенням, про яке їй говорив Баланур. Сутеніло, тому розгледіти все навколо значно складніше. Ісиїда бачила силуети різних будівель, що лише легким відтінком вказували на матеріал, з якого вони споруджені. Серед дерев’яних домів виднілась єдина кам’яна будівля - башта.
Від башти відходить щось на зразок невеличкого пірсу, тільки підперте дерев’яними балками. На краю цього невеличкого мостика знаходяться два невеличкі стовпці, до яких мотузками прив’язаний дивний транспортний засіб. Він нагадує яхту, але замість щогли з вітрилами, до нього прив’язана якась дивна велетенська груша. Мабуть це і є той летючий корабель, про який говорив дракон.
Дівчина вирішила знайти того, хто головує цим кораблем. Вона направилась до таверни, розпитала про транспорт у відвідувачів, та вони порадили їй піти одразу до башти і там знайти гномів, що завідують дирижаблем. Про гномів та ельфів вона чула від свого дідуся, який розказував історії своїх мандрівок Ландарином, тому впізнати когось із них, їй не буде складно.
Коли Ісиїда дісталась башти, то незважаючи на те, що про гномів вона чула вдосталь, їх вигляд здивував дівчину. Колір шкіри нагадував бронзовий, лише був трішки світліший. Вона запитала з ким можна домовитись про транспорт і їй покликали капітана. Коли гном дізнався, що вона хоче перелетіти західні гори і море Бур, в обидві сторони, то відмовився.
Дівчина запропонувала йому весь мішечок зі своїми грошима і запевнила, що шторму над морем немає. Гном погодився, хоча сказав якщо він побачить хоча б найменшу ознаку бурі, то вони прилетять назад без повернення грошей. В Ісиїди не було іншого виходу, окрім того, щоб пристати на такі умови. Гном сказав, що виліт через дві години після світанку, а зараз команда ще відпочине.
Мандрівниці і самій потрібен відпочинок, тому вона направилась назад до таверни. Там вона придбала харчі і пішла ночувати до лісу. Після вечері та важкого дня, Ісиїда легко поринула в сон. Вже звичні картини сну, в яких дівчина ходить посеред магів, і ніч минула непомітно. Коли вона прокинулась і поснідала, то вирішила оглянути місцину поряд, доки в неї ще був час. Година минула швидко і коли вона повернулась до башти, то її здивувало побачене видовище.
Поряд з гномами стояли Хельген та Лорін. Вони захоплено про щось говорили. Коли Хельген обернувся і побачив дівчину, то одразу кинувся до неї з обіймами. В його словах відчувалось почуття провини:
— Ісиїдо, я радий тебе бачити! Вибач за вчорашнє, я повів себе по-дурному, бо був сильно вражений скарбами, які ми знайшли. Я не подумав про тебе в цей момент і мені зараз так кепсько... — очі його наповнились сумом, але в дівчини на обличчі виступила посмішка.
— Гаразд, я теж рада вас бачити і приймаю твоє вибачення. — до них підійшов Лорін, після чого вона обняла і його, — Надіюсь надалі мені не доведеться очікувати від вас неприємних сюрпризів?
— Ні, не доведеться. Мій брат мене напоумив. — Ісиїда поглянула на Лоріна, усмішка не сходила з її вуст, — Якби не він, я би давно пропав... — схоже така похвала видалась братові надмірною і тому він не зміг змовчати:
— Гаразд-гаразд, я без тебе теж би пропав. Ти хороший, просто тобі деколи потрібно, щоб тебе направляли в кращу сторону. Не применшуй свої чесноти.
Зустріч нових приятелів відбулась і настав час вирушати. Командир судна не хотів погоджуватись брати братів з собою: “Ми так не домовлялись. Везти ми мали лише тебе”. Але після довгих торгів їм все ж вийшло досягти згоди - мандрівники віддадуть всі свої гроші і кинджал Ісиїди, як плату за політ. Половину - в одну сторону, іншу половину - в іншу.
Як тільки вони піднялись над гірськими вершинами, перед їхнім поглядом відкрився ще гарніший краєвид, ніж напередодні. Звідси було видно все: і Аангмар, і Корбін, і ріку Скарбницю, і велике рівнинне озеро, і гірські хребти, і море Бур, і бухту Останньої дороги, і саме Серце Бур. Море Бур було спокійним, як ніколи. Гнома здивувало це, але тепер цікавість підштовхувала його вперед ще швидше. Між рифами мандрівники помітили велетенського монстра, який нагадує змію, що спокійно дрімає поміж уламків суден.
Коли дирижабль наблизився до острову, вони змогли розгледіти Серце Бур. Поряд з великим островом знаходиться маленький відкритий острівець, що добре підходить для приземлення. Острови поєднуються водною переправою. В протоці між ними є дві пристані, до яких пришвартовані човни.
На відміну від маленького острівця, що вкритий лише травою і подекуди кущами, великий острів покритий густим лісом високих дерев. Посередині видно дивне кільце, яке утворює не надто глибока вода, а в самому центрі видніється висока башта, в якій схоже і живе чарівник. Екіпаж прийняв рішення йти на посадку.
З землі дерева виглядають вражаюче. Вся зелень на цих островах яскравіша і темніша за кольором. Гори великими брилами огинають горизонт зі східної та північної сторін. Капітан сказав, що їм також треба на острів, щоб дістати деревини для палива. Мандрівники не заперечували, а лише були раді, адже так вони більш певні того, що їх не покинуть на острові самих.
Здійснивши переправу через протоку, приятелі, в компанії гномів, опинились посеред столітнього лісу. Навколишня краса заворожувала, проте гаяти часу не можна було. Необхідно рухатись в сторону башти, тому мандрівники встановили напрямок і пішли вперед. Їм вдалось натрапити на стежину, яка схоже і вела в потрібному напрямку. Де-не-де виднілись повалені дерева, які одразу ж брались досліджувати гноми.
Коли компанія дійшла виходу з лісу, то перед ними відкрилось озеро, що радше нагадує ріку, яка згинається в півмісяць навколо острову всередині. Острів ховає протилежну сторону озера, тому якби вони добирались до цього місця вплав, то так би і вирішили, що це ріка. Зверху озеро здавалось не таким глибоким, як з землі. Вони побачили, що його лазурова вода надзвичайно чиста, а тому глибину складніше оцінити.
Біля берегів також були пірси з човнами, тому вони сіли в один з них і попливли через водний вигин. Коли човен доплив до середини води, то пасажири несподівано помітили те, чого не помічали з повітря. На дні видніються обриси тіла гігантського звіра. Гноми жахнулись, а приятелі одразу ж впізнали Баланура, який спав на дні озера. Золотиста шкіра дракона красиво зливалась з жовтим піском і лазуровою водою. Допливши до протилежного берега, гноми зітхнули з полегшенням.
Подальший шлях буде лише пішки. Їм знову вдалось натрапити на стежину. По дорозі до башти вони зустріли чарівника, про якого розповідав Елеан. На голові у нього високий ковпак. Обличчя вкриває сива борода. Над вусами видніється горбатий ніс і яскраві голубі очі. Заввишки він вищий навіть за ельфа. В руках у нього великий посох, на верхів’ї якого видніється великий уламок аагангмарину. Коли чарівник побачив приятелів, то першим розпочав розмову:
— Вітаю! Я вас чекав. Моє ім’я Балнаур, але декому я відомий і як Баланур. — посмішка з’явилась на його довгобородому обличчі.
— Баланур? — здивувалась Ісиїда, — Але хіба ж дракона, що спить в озері, звуть не так само? — питання зовсім не здивувало чоловіка, а відповідь одразу ж злетіла з його уст.
— Так, це і є я. У мене два тіла на одну свідомість. Коли спить дракон, то людина активна, а коли людина засинає, то дракон прокидається. Драконів всі бояться, а людське тіло мені потрібне, щоб легше було спілкуватись з жителями Ландарину. — на таку відповідь ніхто не міг сподіватись, мандрівникам довелось довго підбирати відвислу щелепу, — Та у нас немає багато часу. Аагангмарин добути я вам допоможу, але для цього мені знадобиться аангмарська деревина, яку незважаючи на співзвучну з містом назву, добути можна лише тут. В гномів є необхідні інструменти, тому несіть її швидко! Я до башти.
Після цих слів Балнаур помчав геть, а мандрівники залишились спантеличені. Але марнувати часу не можна було, слід було швидко зібрати матеріали. Коли приятелі знайшли повалене дерево, вони взялися, разом з гномами, розпилювати його на бруски. Коли розпиляної деревини стало вдосталь, Ісиїда взяла в руки оберемок дров і попросила приятелів зробити те саме.
Як тільки компаньйони набрали деревини, вони пішли до стежини, якою і зустріли чарівника. Проміння денного сонця подекуди пробивало густий лісовий покрив, але освітити його яскравим обіднім світлом йому не вдавалось. Навколо панує дивна похмурість, в поєднанні з цією сонячною позолотою дня. На дівчину нахлинуло почуття тривоги, відчувши яке, вона почала бігти. Доводилось перестрибувати потічки, що де-не-де розрізали тверду землю, вкриту темною травою.
Після декількох хвилин швидкого бігу, приятелі дістались башти, біля якої їх чекав Балнаур. Не встигли вони отямитись, як одразу ж він звернувся до дівчини:
— З цієї деревини можна буде зробити дуже хороші стріли та іншу зброю, що допоможе у вашій боротьбі. Та спочатку потрібно буде зробити ще дещо. У мене для тебе, Ісиїдо, є щось важливіше за зброю проти мерців. — дівчина не могла зрозуміти, що могло бути ще важливішим, — Зараз занеси цю деревину до моєї лабораторії в башті.
Мандрівниця швидко кинулась в відчинені дубові двері. Перейшовши поріг, вона побачила приміщення, що схоже було коридором. Пролунав грюкіт позаду. Оглянувшись, вона побачила прямокутні двері. Ці двері рівні і зроблені з суцільного дерева. Стіни залу білого кольору, такого як в її снах, які часто бачила дівчина. Під стелею висить розжарена куля, що випускає дивне яскраве світло. Виходити назад не було сенсу - потрібно було знайти лабораторію чарівника.
Попереду виднілись наступні двері, що були такі ж прості, як і попередні. Ісиїда вирішила зайти в них. За ними вона побачила невелику кімнату, яка була все ж більша за попередню. В кімнаті знаходились троє чоловіків, що стояли біля письмового стола. Двоє з них схоже були братами близнюками, а третій був клаповухим і вищим за них. Зліва було вікно, крізь яке можна було побачити голубе небо, з якого линуло обіднє світло. Справа знаходились аналогічні двері, крізь які дівчина продовжила шлях.
Вона вийшла на довгий коридор, в якому було багато дверей, подібних до попередніх. Маги у снах виглядали трохи інакше, ніж ті, що бачить вона зараз на яву. Йти по плитці босою ногою стало холодно. Дівчина помітила, що її теплий одяг кудись зник, а замість цього вона була одягнута в якусь довгу сорочку. “Це мабуть якийсь дивний вплив чарів”. Збоку вона побачила чоловіка, що одягнув свою сорочку так, що руки його були добре приховані в рукавах.
Людей в цьому приміщенні було значно більше, ніж в попередніх. На стелі висіли дивні палиці, що сяяли світлом замість смолоскипів. Ісиїда пішла далі і побачила високого чоловіка. З-поміж усього обличчя, вона змогла розгледіти лише голубі очі, бо решта була вкрита маскою. Побачивши дівчину, чоловік зняв маску і посміхнувся їй. Вона впізнала цей горбатий ніс і коротку сиву бороду.
“Я принесла аангмарської деревини, як ти і просив. Куди мені її занести?” - промовила вона до чоловіка. Він кивнув на знак згоди і вказав рукою на двері в кінці коридору. Холод пройняв її ноги і віддав по всьому тілу, тому вона вирішила поквапитись. За мить вона вже вийшла через двері надвір. Перед нею розкрилась обідня картина літнього дня. Хмар на небі майже не було, а сонце палило з неба так, що від попереднього холоду майже не лишилось сліду.
Та побачене дуже здивувало дівчину. Схоже будівля, з якої вона вийшла, знаходиться на довжелезній вулиці, де є безліч цегляних будинків, а дорога вкрита асфальтом. Територія подвір’я оточена сталевою сіткою. Поряд з в’їздом на територію стоїть таблиця, на котрій написана назва цього закладу. Побачивши напис, дівчина вхопилась руками за голову і ледь не почала рвати волосся, а простирадло випало з її рук і вкрило собою її ноги: “Лендерська лікарня для душевнохворих”. З вуст Іссі пролунав відчайдушний крик...

9 лютого 2015 року - 12 травня 2015 року — Львів

Приблизно за три години часу з моменту зустрічі, компаньйони наблизились до меж поселення. При вході Гароль звернувся до Ісиїди: “Ну що ж, як ми і домовлялись, я тебе привів до Корбіна. Вам треба буде йти по східній дорозі, а там натрапите на стежину, що веде на північ, до печер. Ви там будьте обережні, бо там можуть водитись дикі звірі, але по дорозі ви зустрінете знаки для відчайдушних мандрівників, котрі не дадуть вам загубитись. А тепер мені пора”.
Ісиїда дала йому декілька монет, після чого Гароль попрощався зі всіма і пішов до таверни. Лорін поглянув йому услід і після декількох секунд мовчання додав: “А ще нам потрібно дістати теплий одяг, бо в горах значно холодніше ніж тут”. Довелось обійти декілька домів, перед тим як їм вдалось купити в когось хутряні кожухи. Після короткого перевалу, мандрівники продовжили шлях.
На сході, по ліву сторону від дороги, ліс більш різноманітний ніж на височинах Аангмару. В цьому лісі і водиться живність, яку добувають мисливці Корбіна. Недалеко звідси пролягає русло Скарбниці, річки яка живить ці краї. Ісиїді довелось бачити ріку лише раз - коли близько двох годин тому вони переходили міст через неї. Звідти можна було лише побачити, що води прямують в далечінь, недоступну людському оку, але вона чула, що Скарбниця є одним з джерел, що наповнюють велике низинне озеро на сході.
Йдучи по дорозі, дівчина не помічала як швидко минає час. Сонце вже схилялось на захід, що свідчило, що через декілька годин вже сутенітиме. Незабаром вони дійшли до розгалуження, про яке говорив Гароль. Стежина на північ, вже не така примітна, як східна дорога, та незважаючи на це, по ній все ж можна достатньо добре орієнтуватись. Пройшовши декілька хвилин, Лорін нарешті спромігся знайти момент, коли Хельген замовк і пішов вперед, розглядаючи місцину. Він звернувся до Ісиїди:
— Ти завжди така сувора? — дівчину спантеличило таке питання, — Мені доводилось раніше зустрічати сандамунарців, проте вони не вели себе так агресивно...
— Що ти маєш на увазі? — відповіла вона.
— Таке враження, що ти ладна вбити кожного зустрічного, який стане на твоєму шляху. — Ісиїда нервово видихнула повітря і глянула йому в очі, очікуючи продовження, — Я бачив багато людей і вже трохи навчився їх розуміти. Я бачу, що ти насправді не така, але чомусь ведеш себе саме так. Чи можеш мені довірити, що тебе турбує?
— У мене зараз обмаль часу. Я надто сильно поспішаю, щоб залишатись такою спокійною, якою була раніше. Я втратила двох братів і коханого на війні... — дівчина розповіла Лоріну про облогу Сандамунару і про битви з пожирачами душ. Вона вже ледь не почала жаліти про те, що робить, але їй ставало легше, — Не знаю чому я це все тобі розказую, я ледь тебе знаю, але ти перший за весь цей час, хто поцікавився як я почуваюсь. Зазвичай люди думають, що я так себе поводжу, бо я така є, бо це нормально для мене, але ніхто не бачить, що мене в цей час мучить біль і страждання.
— Я вдячний тобі за довіру, Ісиїдо. В цій ситуації я готовий допомогти тобі і вашому місту і нехай навіть мені ніхто не заплатить. Я давно чекав такої нагоди, коли зможу справді стати комусь у пригоді. — після цих слів, Лорін поглянув на свого брата, який все ще йшов попереду розглядаючи шлях, — А про Хельгена не хвилюйся, він хороша людина, хоч і деколи надто балакучий...
Несподівано дівчина помітила між дерев високу постать, що розглядала мандрівників. Коли вони всі зупинились і почали дивитись в її сторону, постать не зреагувала втечею чи агресією, натомість пролунали слова: “Я вас бачу, підходьте ближче”. Деякий час Ісиїда з супутниками думала чи йти назустріч, чи ні, але все ж вони вирішили підійти.
Коли мандрівники підійшли ближче, то побачили, що чоловік геть з далеких звідси країв - це був ельф. Та коли вони наблизились ще більше, то помітили річ, що шокувала їх ще більше - в нього була туга пов’язка на очах. Не зважаючи на перев’язані очі, ельф бачив їх пересування не гірше зрячих, а рухи відчував можливо ще краще. Найбільше, що цікавило Ісиїду в цей момент - що трапилось з ельфом. Після знайомства він розказав свою історію про це мандрівникам:
— Мені довелось зустрітись з великим титаном, який закладав домівки сили в наших краях, саме він подарував мені це... — після цих слів, ельф Елеан зняв пов’язку з очей, під якою ховались величезні шрами від опіків. Людей вразило побачене. Ельф одягнув пов’язку назад і продовжив мову, — Мені довелось пожертвувати своїми очима, задля того, щоб здобути чисте бачення. Коли я дивлюсь, то тепер мої очі не вводять мене в оману, так як це було раніше. Я одразу бачу, хто перед мною стоїть і не впадаю в зачарування.
Схоже Елеан побачив у них всіх добро, саме тому і вирішив з ними заговорити. Великий титан не розкрив свого імені ельфу, та виконав його прохання, випаливши його очі своїм вогнем. Ісиїда помітила в ельфа на поясі незвичний півтораручний меч. Виконаний він був з незвичайної сталі, а рукоятку захищали дві хрестовини. Перша, що була ближча до рукоятки, була приблизно вдвічі ширша за другу. Дівчину зацікавив цей меч і вона попрохала Елеана подивитись на нього ближче, на що він їй відповів:
— Гаразд, я покажу тобі його. — ельф дістав меча і мандрівники побачили його конструкцію. Від меча час-від-часу відскакували дрібні іскорки, що нагадували блискавку, — На кінцівці він має невелике розширення, в якому міститься камінь аагангмарину. Такою зброєю можна хоч на демонів полювати. Цей меч викуваний майстром ельфом, спеціально для цього каменю. — чорний мінерал, що наче проростає лазуровим кристалом, немов шрамами. З цих тріщин виринає лазурове світло і вискакують ті самі іскорки.
— Це і справді аагангмарин? — не витримала Ісиїда.
— Так, це він. А тебе, як я розумію, цікавить саме він?
— Цікавить, дуже цікавить. Він мені просто необхідний. — дівчина розповіла про небезпеку, що нависла над її народом і про неспроможність їй протистояти. Елеан вислухав її розповідь і пояснив, що їм слід робити далі:
— Вам слід зустрітись з одним чарівником. Саме він спроможний дістати аагангмарин і навчити вас правильно ним користуватись. Камінь потужний і сам по собі, але найкраще коли ви володієте магією. Він значно підсилює ефект від неї і ваша сила зростає. Знайти чаклуна ви можете в Серці Бур. На рівнинах я його вже давно не бачив. Але дістатись туди буде важко, одразу ж попереджу. Вам потрібно буде перетнути море Бур...
— А чи не знайдеться якогось легшого шляху перетнути море? — Ісиїда не хотіла ризикувати, тому надіялась почути від ельфа якусь кращу пораду.
— Такий шлях справді є, але не зараз. Тобі слід продовжити йти вашим шляхом. Я не можу зараз тобі сказати з чим насправді тобі доведеться стикнутись, бо це є частина випробувань, що належить тобі пройти. Лише трішки натякну. З-поміж двох шляхів, який саме ти вибереш: той, який легший, чи той, на якому ти зможеш щось знайти?
Ісиїду збентежила відповідь ельфа, проте добре вже те, що вона переконалась в правильності свого шляху. Вислухавши останні вказівки, мандрівники попрощались з Елеаном і продовжили шлях до печер. Лорін дістав посудину з олією і просочив в ній тканину, зробивши смолоскип. Доки вони дістались входу в печеру, навколо потемніло. Компанія прийняла неприємне для дівчини рішення зупинитись на ночівлю. Розвівши вогнище, мандрівники повечеряли і поринули в глибокий сон.
Ісиїда знову побачила білі коридори і постаті в білих шатах. Вона чула, як її кличуть маги, проте відповісти їм не була в змозі. Дівчина йшла по коридорах, вивчаючи їх, розглядаючи чаклунів з їх дивними інструментами. Несподівано вона помітила посеред одного залу силует ельфа. Погляд Ісиїди впав на цей силует і разом з ним впало світло. Це був Елеан, який звернувся до її народу: “Ви покладаєте надію на магію лише коли ситуація стає критично поганою, а коли все гаразд, то розраховуєте на сталь своїх лез. А магія це така річ, яка потребує постійної практики. За кілька днів сильним магом не станеш. На що ви розраховуєте?”. Після цих слів дівчину охопив жах і вона прокинулась.
Ззовні вже було видно світанкове світло. Печера стала трішки світлішою, ніж була ввечері. Та для того, щоб пройти крізь неї, все ж необхідно було запалити смолоскип, який напередодні зробив Лорін. Ісиїда розбудила Хельгена, проте його брата не було поряд. Дівчина вже почала хвилюватись, але незабаром він повернувся з ягодами та плодами, які назбирав десь поряд. Щоб приготувати на сніданок засолене м’ясо риби, необхідно було знову розпалити вогнище, тому Хельген зголосився сходити по дрова.
Поснідавши, мандрівники продовжили свій шлях. Печера, як виявилось, не містила багато розгалужень і зустріти диких звірів по дорозі також не довелось. Єдиною складністю, з якою зіткнулись компаньйони були постійні підйоми. Коли вони пройшли через печеру і вийшли на гірську стежину, то вже помітили, що повітря надворі холодніше ніж знизу, на рівнинах, але кожухи врятували їх.
Йти через печеру довелось досить довго, проте по гірській стежині йти довелось значно довше. Через деякий час мандрівники зрозуміли, що щось не так. Вони вже скільки йшли, та ніяк не натрапили на витоки ріки Скарбниці. Схоже вони заблукали, але порадившись, вони вирішили, що можливо їм здається, що вони йдуть довше ніж насправді, а тому варто йти далі.
Пройшовши ще деякий час, вони вийшли на невеличку нагірну рівнину. Сонце піднялось в зеніт і освітлювало все навколо. Тут вже не можна було побачити трави, так як це було ще кілька кілометрів позаду. Перед очима відкрився дивний краєвид. Компаньйони підійшли ближче до виступу скелі.
На заході виднілось море, з поверхні якогось піднімались рифи. Над морем виднілись темні хмари, з яких подеколи спалахували блискавки. Поверхня моря була неспокійною і хвилі, що піднімались, били своєю могутньою масою рифи, вкривали їх зверху або повністю відійшовши відкривали їх, неначе великі скелі. Схоже це і є славетне море Бур. Далеко за тими штормами видніється острів, який дивом світліший за все навколо, так наче він з іншого світу. Ісиїда подумала, що це має бути Серце моря.
На півночі було видно продовження гірського хребта, який все більше огинав води і незабаром сховався за горизонтом. На півдні було видне вже спокійніше море, але безкраїй його простір не можна було охопити зором. Коли Ісиїда поглянула трішки ближче, то побачила, що за кілька кілометрів від них, на північному заході, знаходиться бухта з пристанню, про яку розказував Гароль.
— Ми повинні були прийти туди, чому ми зараз знаходимось тут? — висловила своє здивування дівчина, вказуючи рукою на бухту. Та не встиг ніхто їй відповісти, як вона помітила печеру позаду. Компаньйони були настільки захоплені краєвидом, що навіть не спромоглись одразу глянути назад. Навколо було лише урвище, а єдиним можливим продовженням їхнього шляху могла бути лише ця печера.
Вхід в печеру надзвичайно великий, такого не доводилось бачити нікому з них раніше. Хельген запропонував перевірити, що знаходиться всередині і інші погодились. Коли вони зайшли, то побачили, що печера величезних розмірів, а в ній дуже багато різноманітних цінних і корисних речей. “Отакої!” - вигукнув Хельген, - “Схоже ми знайшли скарб!”.
Після того, як відлуння вигуку стихло, в печері почав лунати звук, який сповіщав, що до них щось наближається. Щось надзвичайно велике. Вони застигли від жаху - перед їх поглядом постав величезний змій, завбільшки в таверну, в якій вони ще вчора сиділи. Він обтрусився, потягнувся, розминаючи м’язи та суглоби, і змахнув своїми гігантськими крилами. Кожне з них було завбільшки в аангмарську міську браму.
Змій кинув на них свій важкий погляд і почав спостерігати за їх діями, неначе очікував продовження. Його шкіра була золотистого кольору, що був приємним для погляду, але паща була повна величезних зубів, що лякали своєю гостротою, а на пальцях виднілись заточені кігті, розміром в людську ногу, якщо й не більші.
— Древні легенди... — вилинули слова з уст Лоріна, — Це ж дракон!
— Дякую, ми і самі помітили! — відповів йому Хельген, після чого звернувся до компаньйонів, — Та що ж нам зараз робити?! Я не збираюсь тут помирати!
— Пробач, що потурбували тебе, — несподівано для братів, звернулась до змія Ісиїда, — та ми не хочемо зашкодити тобі. Ми заблукали і натрапили на твоє лігвище.
— Я так і зрозумів. — відповів дракон, чим ще більше здивував братів, — Зазвичай мисливці на драконів не розгублюються, коли бачать одного з нашого роду. Вони швидко беруться за свою зброю, а ви про неї навіть не подумали. Вітаю вас у своїй домівці - печері Скарбниці. Мене звати Баланур. Що саме вас сюди занесло? Можливо я зможу чимось вам допомогти?
Ісиїда розповіла дракону про біду сандамунарців, розповіла про свої пошуки допомоги на заході, розповіла про Гароля та Елеана. Змій весь цей час уважно слухав розповідь дівчини. Після того, як вона закінчила, він піднявся на лапи і повільно пішов до виходу з печери. Мандрівники подались за ним, а Баланур звернувся до Ісиїди:
— Я тебе зрозумів. Елеан знав, що ваша зустріч зі мною має відбутись. Саме тому він і не говорив вам про те, що з бухти вам не дістатись Серця. Вам необхідно буде повертатись і дійти до перехрестя. Там вам потрібно буде продовжити йти на північний схід тією дорогою, якою ви йшли перед тим, як повернули до печер. Цією дорогою ви дійдете до поселення механіків. Винайміть летючий човен і перелетіть через гори та море. Там ми й зустрінемось ще раз. — на кілька секунд запанувала тиша, а потім дракон продовжив говорити, — І ще дещо: зайдіть до моєї оселі і візьміть все необхідне. Тільки майте на увазі: чим більше ви там залишите, тим більше зможете взяти з собою. І навпаки: чим більше ви візьмете з собою, тим більше вам доведеться залишити. Скарби - це важкий тягар, ви не подужаєте їх всіх одразу.
Послухавши слова Баланура, Ісиїда вирішила залишити в печері все, що було там. Хельген подивився позаду, і коли побачив стільки цінностей, подумав інакше:
— Гаразд, я поки піду погляну, що можна знайти всередині. Хто зі мною?
— У мене обмаль часу, я не можу на тебе чекати. — схопилась з місця дівчина.
— А я і не прошу чекати на мене. Якщо тобі нічого з цього не потрібно, то тоді йди. А я не буду таким поспішним у висновках і погляну, чи все ж можна чогось хорошого знайти. — відповів він різко. Ісиїда поглянула на Лоріна, в очікуванні його слова.
— Пробач Ісиїдо. Я хочу тобі допомогти, але покинути тут свого брата я не можу. Ми разом багато років, а з тобою ми лише другий день знайомі. Я залишаюсь з ним. — ці слова засмутили дівчину, після чого вона підвела свій погляд на Баланура.
— Ну що ж, тоді вперед. Якщо ти не готова йти по шляху сама, то і в компанії ти далеко не зайдеш. — після цих слів дракон широко розкрив пащу. Пролунало гучне гарчання, що струсило повітря і скелі навколо. Після крику, Баланур розбігся і стрибнув вниз в урвище. Могло здатись, що за мить буде чутно гучний удар, але через кілька секунд перед очима мандрівників виринув гігантський змій, з розкритими крилами-вітрилами. Дракон віддалявся від них все далі і піднімався все вище. Він прямував до Серця Бур.
Темні хмари навколо острова почали розвіюватись, а буря стихла. Схоже вперше за багато століть, море Бур перестало бушувати, а засіяло сонячним промінням. Рифи визирнули з-під води і тепер було видно, наскільки небезпечною є дорога морем. Хмари над морем перетворились в красиві пера над водою. Дівчина відчула смуток, але потрібно було рухатись далі.

9 лютого 2015 року - 12 травня 2015 року — Львів

Стукіт копит хвилями порушував тишу темряви. Дівчина оглянулась і побачила, що переслідувачів було п’ятеро. На цій ділянці дороги розбійники не пропускають одиноких мандрівників та було надто ризиковано вступати у відкритий бій з ними. Небо освітлював літній місяць, світло якого перетворювало темні хмари в сріблясті кораблі на темному зоряному небі. Навколо був широкий степ з високими травами, проте сховатись тут не було де. Лише десь справа, здалеку, була видна смуга лісу. Саме туди і вирішила податись дівчина.
Переслідувачі вимагали від неї зупинки, та це було б невдалим рішенням. На плечі Ісиїди ліг важливий обов’язок. Від неї залежав порятунок рідного міста, а тому до цілі вона мала добратись цілою. Коли дівчина на своєму коні почала відриватись від розбійників, то вони приступили до обстрілу. Навколо зазвучав свист стріл, та потрапити в ціль вони не змогли. Дівчина зняла з плечей свій лук, дістала стрілу і пустила її в сторону переслідувачів.
Почувся крик. Схоже стріла потрапила в плече одного з них і він не втримався на коні. Часу давати відсіч не було, оскільки всі вони наближались до лісу, а пересуватись там верхи складніше. Ісиїда повернула свого скакуна в сторону лісу, але її шлях перервала несподіванка.
Одна зі стріл з тріском пробила череп коня, на якому скакала вершниця. На всій швидкості, в падінні, кінь не втримав дівчину на собі і вона проїхала на землі декілька метрів. Часу на зволікання не було. Ісиїда підвелась, швидко вхопила частину розсипаних стріл та забігла в кущі. Переслідувачі швидко наздогнали її, та розгледіти в темряві лісу не змогли. Вона зробила наступний постріл, що важким ударом збив другого з них.
Вершники вирішили розділитись і обійти її з трьох сторін, проте вона наступним пострілом поцілила в того, що наближався до неї з лівої сторони, після чого швидко застрибнула в рів, що знаходився позаду неї. Розбійники швидко відреагували та намагались поцілити в неї. В темряві було важко розгледіти її силует, але стріла одного з них ледь не зачепила її плече.
Добре треновані навички стрільби з різних рук дали їй суттєву перевагу, завдяки якій вона швидко вцілила вже в того розбійника, що намагався підійти до неї з правої сторони. Залишився лише один, та схоже наражатись на небезпеку він не хотів, тому швидко побіг до коней. Побачивши, що він навіть не глянув на її мертвого коня, дівчина заспокоїлась і дочекалась, поки ватажок бандитів забереться подалі.
Коли навколо стало знову спокійно, Ісиїда зібрала решту вцілілих стріл, після чого пішла до свого коня. “Жаль, що тобі пощастило не так, як мені...” - промайнула думка в дівчини. Біля сідла був почеплений мішечок з монетами. Вона єдина, хто змогла вирватись з оточення живою. Обоє компаньйонів дівчини загинули під час спроби прорватись.
Їхнє місто взяли в облогу мерці. Точно невідомо звідки вони взялись, але існує легенда, що може розповісти про походження цих істот. Здавна на просторих територіях Ландарину існують особливі місця. В цих місцях панує потужна енергія чарів, що живить жителів і дає їм особливі здібності.
Колись, в одному з таких місць, жило одне плем’я, яке прагнуло оволодіти силою цих чарів. Їхнє прагнення було настільки сильним, що перетворилось в голод, а голод був настільки потужним, що навіть смерть не змогла втамувати його. Налиті енергією своєї домівки, гнані голодом, померлі жителі цього племені перероджувались в новій формі.
Частина тіла відмирала, а решта живилась і підсилювалась магічною енергією. Свідомість, що звільнилась від попередніх прагнень, хотіла лише тамувати голод сили. З цими мерцями значно важче вести бій і важче знищувати. Ті рани, які можуть вбити живу людину, мерцю можуть навіть не нанести суттєвої шкоди, тому боротись з ними звичайною зброєю надзвичайно складно. Саме в надії на підмогу в боротьбі і розраховували старійшини Сандамунару, коли відправляли групу Ісиїди та компаньйонів.
Сусідні поселення не погодились допомогти, оскільки ніхто не вважає це своєю війною, а лише проблемою з якою люди Сандамунарії мають розбиратись самостійно. Лише чутки, які довелось почути дівчині, погнали її на захід, щоб незабаром повернути на південь. Але саме перед поворотом на шляху в дівчини трапилась банда розбійників, котра не розраховувала на такий спротив.
Тепер, пішки та наодинці, дівчина повинна бути обережнішою. Вона не може розраховувати навіть на голос свого коня, оскільки той загинув під час переслідування, тому ночувати вона вирішила на одному з дерев. Спорудивши нашвидкуруч простий гамак, Ісиїда поринула на декілька годин в сон.
Їй часто сниться один сюжет: наповнені світлом білі коридори, навколо ходять білі постаті, що сяють тим самим світлом. Маги і чарівниці, що водночас приваблюють, але жахають нутро дівчини. Вона завжди трималась осторонь чарів, проте в теперішній важкий час, схоже це може бути єдиним, що може врятувати Сандамунар і його землі. Мудреці Ради вибрали її за хороші вміння слідопита і стрільби з лука. Проте є ще дещо - маги. Ісиїда починає відчувати, що вони обрали саме її для виконання цього обов’язку, хоч ніхто з її народу не мав ніколи до цього справи з чарами.
Ранкове світло розбудило дівчину, вона вже давно звикла прокидатись разом з ним. Навколо було чутно спів птахів, а це хороший знак - поблизу давно не було ніяких чужинців, котрі могли б сполохати їх. Ісиїда зібрала речі в заплічну сумку, підв’язала до поясу мішечок з монетами і вирушила в дорогу. Зброю вона завжди тримала при собі, тому лук з сагайдаком і кинджал на поясі були постійно готові до бою.
Вийшовши з лісу знову на стежину, вона попрямувала за попереднім маршрутом, та незабаром дівчина дійшла до повороту праворуч, який і був їй потрібен. Стежина повела в ліс і по лісовій дорозі залишалось декілька кілометрів до цілі. По обіді Ісиїда була вже на місці.
Перед поглядом постав довгий міський мур, що оточував Аангмар кільцем, а де-не-де в мурі видніються башти. Стежина веде до великої міської брами, котра якраз відчинена. Вартові глянули скоса на лук дівчини. Раніше їм не доводилось бачити в руках жінки зброю, та ще й такої високої якості.
Коли вона увійшла до міста, то побачила вулицю, що плавно переходила в спіраль, поступово піднімаючись до центрального замку. “Мабуть тут і живе правитель цих земель. До нього і треба буде звернутись” - спало на думку дівчині, після чого вона направилась до замку. Проте їй знову довелось почути звичні відмовки. Схоже з мерцями не хочуть зв’язуватись навіть за хорошу плату.
“Цього варто було й очікувати...” - наступним рішенням дівчини було відвідати міську таверну і дізнатись там більше. “Не може такого бути, щоб у всьому Аангмарі не знайшлось аагангмарину!”. Аагангмарин - камінь з легенди цих країв, що за розповідями містить в собі потужну енергію, здатну викликати бурі. Місто отримало свою назву саме в честь цього кристалу.
Раніше народи земель Ландарину вчились мистецтва чарів і передавали ці вміння з покоління в покоління, але зараз традиція втратила силу, а чаклуни і маги стали одинаками. Ремесло чарів вважають надто небезпечним і складним для опанування, тому в багатьох поселеннях ввели заборону на магічні практики, щоб ніхто не смів нести загрозу іншим.
Схоже мерці залишилися останнім в цих краях, достовірно відомим народом, що практикує чари і вдосконалюється в своїх вміннях. Проте народ цей нечисельний і ще поки не здатний на великі завоювання. Деякі з поселень розраховують на те, що мерці обійдуть їх стороною, а деякі вважають себе достатньо сильними щоб легко розгромити армію мерців. Але народ мерців вже давно перестав бути таким, якими є всі інші народи. Це єдиний народ смертних, який переситився чарами і переродився в нову форму, що непідвладна часу. Цей народ лякає інших своїм переродженням і за це їх нарекли пожирачами душ.
Після того, як Ісиїда дісталась міської таверни, їй на погляд натрапив ринок. “Там і треба буде придбати коня, на пішу ходу часу немає...” - подумала вона. Увійшовши в таверну, дівчина підійшла до стійки:
— Кухоль виноградного соку. Де мені можна знайти аагангмарин? — промовила Ісиїда до низенького чоловіка, що стояв за стійкою.
— Такого архаїзму я давно не зустрічав, у нас всі давно п’ють вино і в існування аагангмарину не вірять. Чи ти ще часом скажеш що ти чаклунка? — відповів він їй.
— Ні, але луком і кинджалами я володію добре. — дівчина поклала руку на кинджал, що був причеплений до її поясу, і спокійно глянула на нього. Чоловік засміявся, а всі навколо обернули свої погляди в їхню сторону. Ісиїда швидко схопила лук, вихопила стрілу і вмить випустила її в дрібну пляшчину на полиці, в іншій частині зали. Після того, як друзки скла розлетілись в різні боки, посмішка зникла з його обличчя.
— Хочеш перевірити мої вміння давати лад з лезом?
— Ні, зараз вам принесуть виноградний сік, але за пляшку з настійкою заплатити доведеться. — після цих його слів, дівчина витягнула з мішечка срібну монету і кинула йому.
— Решти не треба, неси мій сік.
Ісиїді передали кухоль і після цього вона почала оглядати присутніх в таверні людей. Її роздуми перервав один чоловік:
— Аагангмарину тут не знайдеш, але я можу здогадуватись де він може бути. Коли б то я ще таке почув, що хтось може його шукати. Тільки от жаль, що кухоль спорожнів, мені з пересохлим горлом говорити важко. — дівчина поглянула на нього і промовила до власника таверни:
— Напою йому за мій рахунок, — власник кивнув на знак згоди і пішов по ель, — А тепер розкажи, що ти знаєш про аагангмарин.
— На півночі звідси тече ріка Скарбниця, вона бере початок з гір на заході. Гірська стежина може вивести тебе до бухти Останньої дороги. — на мить він замовк, пильно поглянув дівчині в очі, вишукуючи там страху, та коли він не зміг його там побачити, продовжив мову, — Якщо тебе не лякає ця назва, то я уточню чому вона називається саме так - звідти ще не повертались живими. Були відчайдухи, які пробували переплисти через море Бур, щоб знайти його Серце, проте їхня подальша доля невідома... — Ісиїді набридають довгі розмови, в моменти коли не потрібно гаяти часу, тому вона перервала розповідь чоловіка:
— Гаразд, мені не потрібні ці всі деталі. Ти зможеш показати дорогу?
— Коли б була хороша плата, то я можу провести тебе на північ до поселення мисливців. Звідти по дорозі можна буде дійти до стежини, що веде до печер. Печери наскрізьним шляхом ведуть до гірської стежини, а там ти вже не загубишся.
Оцінивши ситуацію, дівчина вирішила прийняти його пропозицію:
— Як я можу тебе називати? — співрозмовника наче і не дивувало те, що вони ще досі один одного не знають на ім’я.
— Гароль, а як мені звати мою супутницю? — це питання та усмішка на його обличчі видавали його любов до подорожей в компанії, — Не можу ж я не знати кого я буду супроводжувати.
— Ісиїда. Я з Сандамунарії. У мене обмаль часу, коли можемо вирушати в дорогу?
— Та хоч через декілька хвилин, лише доп’ю свій ель. Надіюсь хоч на це у тебе час буде? — те, що мало вибухнути гучним сміхом, виразилось в стриманій усмішці Гароля.
— Мені потрібно сходити на ринок, я збираюсь придбати трішки провізії і коня, для того, щоб прискорити нашу мандрівку. — чоловік поглянув на Ісиїду, очікуючи продовження, — У тебе є кінь?
— Ну що ж, спробуй. А за мене можеш не хвилюватись, все необхідне в мене є. Зустрінемось біля західної брами. — після цих слів Гароль продовжив пити ель.
Вийшовши з таверни, Ісиїда повернула в сторону міського базару. Вона не звернула увагу на його слова, проте згодом їй довелось зрозуміти, що саме Гароль мав на увазі, коли з сумнівом промовив своє “спробуй”.
Виявилось що в Аангмарі коней продають виключно солдатам міського війська, а селянам та чужинцям, без особливого дозволу, продають лише волів. Довелось задовольнитись покупкою їжі та стріл. Схоже наконечники були дійсно з хорошої сталі. Для полювання такі стріли є надлишком, проте випадок напередодні змусив дівчину подбати про свою безпеку.
Як і домовились, Гароль чекав на дівчину поряд з виходом з міста. Його не здивував факт того, що Ісиїда була без коня. Схоже саме цього він і очікував, оскільки краще знав порядок в місті. Вийшовши за межі міста, мандрівники за декілька хвилин ходьби знову зайшли в ліс. Це не та дорога, якою дівчина досягла міста.
В поспішності мандрівниця спочатку навіть не помітила могутніх гір, що оточували місто з південно-західної сторони. Високі ялини і сосни наповнювали повітря приємним ароматом. Ісиїда в такій приємній атмосфері навіть змогла відволіктись від тягаря, що впав на її народ, але ненадовго. Через деякий час вона помітила, що за ними слідують двоє чоловіків, які ведуть себе підозріло.
“Швидко за дерева” - прошептала вона до Гароля, після чого дістала лук і стріли. Наступними словами вона вже приголомшила переслідувачів: “Стояти! За кого ви нас приймаєте?!”. Вона подумала, що вони грабіжники, тому вирішила впевнитись у своїй безпеці. Побачивши лучницю, чоловіки зупинились і звернулись до мандрівників:
— Стій, не стріляй. Ми бачили тебе в таверні, тому не хочемо, щоб ці аангмарські стріли опинились в наших тілах. — схоже вони почули розмову Ісиїди, тому вирішили слідувати їй, — Нас зацікавила твоя розповідь, тому ми хочемо до тебе приєднатись.
— Чому ж ви нас переслідували, а не звернулись одразу?
— Ми не хотіли вас турбувати... — зніяковіло відповів один з них.
— Хіба вам не довелось би, рано чи пізно, викритись і тим самим потурбувати нас? — продовжувала вона, не відпускаючи стріли.
— Визнаю, це був безглуздий вчинок, але я хочу попросити вибачення! Набагато краще подорожувати в нашій компанії, адже тут буває небезпечно. Для тебе ж не становитиме проблеми відплатити нам грошима за супровід. Чи не так? А як доберемось до аагангмарину, то і взагалі віддячимо.
— Поки що ваша поведінка не викликає довіри, тому якщо хочете приєднатись, то тримайтесь так, щоб я вас бачила, а там вже подивимось хто ви такі. — після чого Ісиїда вже послабила натяг і зняла стрілу з лука. Чоловіки наздогнали їх і приєднались до компанії.
Як виявилось, вони брати. Лорін і Хельген втекли з батьківського дому. Їх не задовольняло життя селян, тому з того часу вони мандрують землями Ландарину. Один без одного вони б давно пропали, тому мандрівка ще більше зблизила їх. Хельген і запропонував брату піти за дівчиною, чим ледь і не наразив їх на небезпеку. Він балакучіший за Лоріна, що власне і встигла помітити Ісиїда з Гаролем. По дорозі до Корбіна, Хельген розважав своїх нових супутників історіями про мандри братів.
Приблизно за три години часу з моменту зустрічі, компаньйони наблизились до меж поселення. При вході Гароль звернувся до Ісиїди: “Ну що ж, як ми і домовлялись, я тебе привів до Корбіна. Вам треба буде йти по східній дорозі, а там натрапите на стежину, що веде на північ, до печер. Ви там будьте обережні, бо там можуть водитись дикі звірі, але по дорозі ви зустрінете знаки для відчайдушних мандрівників, котрі не дадуть вам загубитись. А тепер мені пора”.

9 лютого 2015 року - 12 травня 2015 року — Львів

Якщо вам немає 16 років або більше - прошу покинути цю сторінку, даний твір не для вас. В лекціях з історії і юриспунденції не потребую, писав не про це. Якщо і є якісь похибки в деталях, чи невідповідність з "об’єктивним станом речей", то це виключно з мого незнання або свідомого задуму. Також хочу попередити про вульгарність присутню в творі, за що наперед прошу вибачення в тих, кого це зачепить. Приємного вам прочитання і дякую за увагу.

“Коли глянути зі сторони на це господарство, то складається враження, ніби чистоту в ньому підтримують чарівники. Проте порядок тут вимагає кропіткої роботи великого сімейства Мельників. Восьмеро дітей беруть активну участь в роботі по дому.
Робота останнім часом активізувалась не дарма — незабаром тут будуть гості. Одна з доньок, Катерина, виходить заміж. В селі вона славиться не лише вродою, але матір виховала з неї хорошу господиню в її чотирнадцять літ. Наречений дівчини один з кращих варіантів, тому про відмову не могло і йти мови.
Петро — старший син коваля, а тому успадкує першим батьківське ремесло. Він вже вносить вагомий внесок в ковальську справу своєї родини, а тому голодувати свою майбутню сім’ю не залишить. Хлопцеві вже виповнилось двадцять літ”.
Такі були раніше традиції і так жили люди. Часи були важкі, однозначно важчі ніж тепер: хвороби і низький рівень медицини, війни та інші фізичні загрози життю. Ніхто не задумувався про те, що в п’ятнадцять років діти ще не готові до дорослого життя. Вони стикались з ним набагато швидше, тому були змушені дорослішати швидко. І вони дорослішали. Нікого не хвилювало, що в такому віці, вони не зможуть виконувати обов’язки подружнього життя. Дикі були часи чи не так? Чи можливо ні?
Коли Андрій вперше побачив Юлю, то йому перехопило подих. Вона вчилася в паралельному класі, але йому не доводилось знатися з багатьма учнями звідти. Дивлячись на неї, хлопець відчував незручність, яку не відчував у відношенні до інших дівчат. Він бачив її по іншому, не як решту дівчат. В його очах, Юля видавалась йому старшою за одноліток, а від цього ще більш привабливою.
Старшокласники гордилися і перед усіма вихвалялися фотографіями і відео еротичного чи порнографічного змісту. Це дуже круто, коли ти маєш щось таке у себе в телефоні чи комп’ютері. Час, коли круто було мати сам телефон чи комп’ютер, вже давно минув, а цей час ще хтозна коли мине. Врешті-решт гормони в такому віці сприяють цьому.
Андрій не виявився винятком і теж піддався на це. Молодші класи наслідують старші, а тому його клас перейняв цю моду. Діти знають про те, що відбувається між чоловіком і жінкою наодинці, не гірше своїх батьків, тим паче дідусів і бабусь. В багатьох випадках вони узагалі можуть знати набагато більше і краще. Проте старші воліють вважати, що все ж їхні діти не такі. Їхні діти розумні і не піддаються на дурниці своїх однокласників.
Діти намагаються тримати це в таємниці, а батьки воліють не думати про своїх дітей поганого — ситуація, яка всіх задовольняє. Трапляється ситуація, коли батьки заводять розмову “про це”, але підлітки, переповнені своєю віковою самовпевненістю, яка не у всіх проходить, ледь стримують свій сміх: “Що нового ти можеш мені розповісти?”. Доводиться просто терпіти і чекати, коли ця нісенітниця завершиться.
Коли Андрій дивився на тіло Юлі, то збудження наростало і поглинало його глузд. В такі моменти йому хотілось одного — сексу. Тринадцятирічні підлітки ще не знали один одного, проте хороша нагода для знайомства в них таки трапилась. Вчителі школи вирішили провести літературний вечір, в честь якого поставити спектакль про життя відомих поетів. Залучили учнів з різних класів і Андрій з Юлею були в їх числі.
Підготовка до вечора тривала півтори місяці. За цей час учасники мали змогу перезнайомитись між собою, що вони й зробили. Андрій був не з сором’язливих хлопців, тому завести спілкування з дівчиною для нього не складало проблеми, хоча в цей раз він почував себе більш недолуго ніж зазвичай.
Не зважаючи на те, що хлопець відчував незручність, Юля не надто звертала уваги на це. Вона й сама вважала, що справляє на нього не найкраще враження. А сподобатись він їй встиг, тому то й не у своїй тарілці почувались обоє. Так і минали тижні репетицій, за які вони встигли познайомитись ближче.
Вечір відбувся, а після нього була обіцяна вчителями вечірка. Власне цього учні очікували більше ніж самого вечора. Вчителі були задоволені зробленою роботою і після висловлених похвал затримались не надовго. Їм також хотілось відсвяткувати це по своєму, тому згодом вони покинули дітей.
Коли учні залишились самі, то в них з’явилась можливість відірватись по повній. Комусь через старших друзів чи братів вдалось дістати алкоголь, що зробило веселощі гарячішими. Коли танці під заїжджену пластинку вже надоїли, то хтось запропонував зіграти в “бутилочку”. Гра, що бережно передається від покоління до покоління, майже як захоплення порнографією.
У цьому знову зіграло бажання бути дорослим і поцілунки, у цьому випадку, сприймаються як один з елементів дорослішання. Найбільш розв’язні підтримали таку пропозицію, а дехто погодився лиш аби не здатись мороженим. Для розігріву було запропоновано перші три поцілунки виконувати в щічку. Такий легкий старт для сором’язливих, щоб не травмувати їхню ніжну дитячу психіку вибухом ейфорії.
Коли вони сіли в коло, то серцебиття у всіх прискорилось. Ось він, сучасний обряд ініціації в доросле життя. Дехто вихвалявся тим, що вже не вперше грає, а дехто не хотів чути цих всіх балачок, а лише почати. Андрій зразу побачив Юлю в колі, що його втішило. Коли люди ще не знаються досить близько, то зазвичай вони здаються привабливішими один одному. Так сталось, що переважна більшість вважає привабливішими учнів з інших класів, а на своїх однокласників вже рідше звертають увагу. Саме тому й вирішили грати спільним для всіх колом.
Гра почалась. З третього запуску горлечко пляшки вказало на Юлю. В Андрія перехопило дихання. Найбільше, що він хотів зараз — це те, щоб коли дівчина крутне пляшку, вона вказала на нього. Однокласник дівчини легким дотиком поцілував її щоку. Зараз черга за Юлею. Серцебиття хлопця прискорилось так, наче він тільки що відбігав один тайм у футбольному матчі. Мить очікування і пляшка після секунд вагань, таки вказала на Андрія.
Йому випала честь відкрити раунд дорослих поцілунків і тому він менш за все хотів показати, що таке в нього вперше, а цілуватись він не вміє. Згадавши все, що він спостерігав у фільмах і на прогулянках, хлопець взявся за діло. Обійнявши Юлю однією рукою за плечі, а другою за талію, він спочатку ледь впевнено торкнувся її губ своїми, а потім додав напору. Навколо залунали веселі вигуки, а страхи Андрія, зганьбитися в очах однолітків, не збулись.
За пів години де-не-де сиділи сформовані пари і цілувались вже без перестанку. Хлопець взяв Юлю за руку і повів гуляти. Андрій чув, як від неї приємно пахло. Можливо це йому марилось, але схоже аромат нагадує цвіт вишні. Поряд були дерева вишні, але він все ж був переконаний, що це її аромат. Пізніше ця його думка лише підтвердилась.
Коли вечір вже закінчувався заходом сонця, вони грілись обіймами навпроти школи. Довго чекаючи такої нагоди, Андрій таки скористався нею і звернувся до дівчини: “А давай зустрічатись?”. Він їй одразу сподобався, а після того, що відбулось за цей вечір, їй було значно легше погодитись на таку пропозицію. Так і почались їхні стосунки.
За місяць вже було закінчення навчального року, а згодом і день народження хлопця. Як виявилось, Юля народилась всього на день пізніше, тому дні народження їм випало святкувати два підряд. Цього року їм обом виповнилось по чотирнадцять років, проте надалі трапилось щось дивне, чого ніхто не зміг точно пояснити.
Минуло пів року з моменту їх знайомства і одного дня дівчина залишилась сама вдома. Батьки поїхали в гості до друзів, а Юля вирішила провести день з Андрієм. Їхня зустріч почалась з перегляду фільму, а завершилась тим, що обоє позбулись незайманості. Їй було страшно, проте дівчина до нестями була закохана в нього, а хлопець дістав презерватив в якогось старшака, який глузливо побажав йому успіху. Старшак помилився, а презерватив Андрію трапився в нагоді.
Фантазії хлопця збулись і цього вечора парочка почувалась дуже радісно, хоч і ніяково. Їм хотілось бути разом все довше і частіше, але поступово виявилась одна річ, яка не проявлялась так яскраво до цього. Юля занедужала якоюсь дивною хворобою. Схоже в день, коли їй виповнилось чотирнадцять, її ріст і розвиток значно уповільнився. Крім того, що вона перестала старшати так, як старшають однолітки, в неї також проявились дивні розлади пам’яті, що не дають змогу дівчині ставати зрілою особистістю.
Тепер вона погано запам’ятовує нову інформацію, важко навчається і дуже повільно здобуває новий досвід. Єдине, що залишилось — це спогади пов’язані зі взаєминами. Дівчина пам’ятає всі дні, проведені з родиною, з друзями і з коханим. Пам’ять не відмовляє їй у цих спогадах і вона продовжує здобувати їх. Тепер Юля день за днем залишається тією самою чотирнадцятирічною дівчиною, якою вона була на свій чотирнадцятий день народження, а Андрій щодня стає старшим.
Хоч вони і однолітки, проте тепер різниця у їхньому психологічному і фізіологічному віці щодня зростає. Щодня Андрій стає старшим за Юлю на ще один день, в той час коли дівчина практично така сама, якою була в момент їх знайомства. Коли про це дізнались, всім стало важко. З цим не хотіли миритись, але вдіяти нічого також не змогли. Хлопцеві було не легше за інших, проте врешті-решт він прийняв цю ситуацію.
Він не хотів так просто її кидати, тому вирішив спробувати залишатись разом з нею. Йому це вдалось. Не зважаючи на те, що дехто з однолітків кепкував з дівчини, Андрій залишався з нею і захищав її. Згодом глузування припинились, а з її хворобою звиклись. Так і минули два роки їхнього спілкування. Дівчину виключили зі школи у зв’язку з її неспроможністю освоювати навчальну програму. Все більше і більше друзів покидали її, але залишились найближчі і найкращі.
Одним із найближчих людей був і Андрій. За ці півтора року він збагнув, що секс вже далеко не єдине, що приваблює його в особі Юлі. Тепер, коли секс в хлопця був, він вже не хвилювався так з цього приводу. Батьки звісно ж не знали про це, але раділи, що поряд з нею залишився такий хороший хлопець. Думки про те, щоб покинути дівчину вже відійшли, він надто сильно її полюбив.
Минали місяці і він почав задумуватись про серйозніші речі. Положення, в яке він потрапив, вимусило його подорослішати трішки швидше. Для продовження навчання у старших класах, Андрій вирішив поступити у спеціалізований ліцей, з поглибленим вивченням технічних дисциплін і точних наук. Хлопець вирішив здобути професію інженера, а для цього треба багато попрацювати.
Коли він гуляв з Юлею, то раніше на них навіть не реагували, але зараз вже по трохи почали дивитись скоса. Шістнадцять хлопцеві вже виповнилось, а тому в школі, а також вдома, з ним вирішили провести виховні і освітні бесіди, на тему статевої зрілості та статевого виховання. Та більшість сказаного Андрію вже було відомо, і на відміну від більшості своїх однолітків, він вже не сміявся, коли бачив в чиїхось руках контрацептиви.
Батько хлопця зрадів спокою сина і задовольнився його запевненням, що “нічого в мене не було”. Юля з Андрієм були закохані, кохались і любили одне одного. Проте їх стосунки, доводилось тримати подалі від чужих очей, а інтимні зв’язки приховувати. Ніхто не хотів думати про те, як же вони будуть продовжуватись, але наполягати на їх розтаванні також не хотіли. Врешті-решт жевріла надія, що все якось саме вирішиться. Лише батько Юлі серйозно занепокоївся ситуацією, та хлопець запевнив його, що не збирається покидати дівчину. Побачивши серйозні наміри Андрія, він заспокоївся і вирішив поспостерігати, як їх стосунки розвиватимуться далі.
Юля усвідомлювала, що з нею коїлось, і від цього ще більше цінувала старання хлопця. Вона клялась йому у вічній любові і обіцяла бути з ним, що б не сталось. Проте за деякий час сталось те, чого не очікували. Плітки про цю пару розповсюдились, але не всі поставились до цієї ситуації з розумінням.
День, коли Андрій став повнолітнім, став найтрагічнішим в його житті. З цього дня на нього почались нападки з різних сторін. Юлі не хотіли видавати паспорт, оскільки вона у зв’язку з хворобою, не є дієздатною, а без паспорту вона не могла вступити у шлюб. За неї відповідають її батьки, проте приймати таке рішення в них права немає, а значить вона не змогла б вийти заміж за свого коханого.
Частина суспільства гостро відреагувала на їх стосунки. Багато хто засуджував те, що відбувалось між ними. Андрія звинуватили в розбещенні малолітніх і сексуальному насиллі, проте близькі з цим погодитись не могли. Дехто просто не вірив, а дехто знав, що юнак на таке не здатний. Юля відчайдушно захищала коханого, проте соціальна служба, яка і подала позов у суд, стверджувала, що дівчина залякана і несвідома своїх слів.
Згодом знайшлись кадри, що зображували їх інтимну зустріч, які послужили одним з вагомих доказів вини Андрія. Вирок став ударом для закоханих — п’ять років позбавлення волі. Їх батьки були шоковані побаченими кадрами. Молодий юнак, що займається сексом з дитиною. Юля не витримала і у відчаї вигукнула на весь зал суду: “Ну і що, що ви це побачили?! Ми трахались ледь не щотижня, вже з того часу, як Андрієві за чотирнадцять зайшло! Задоволені?! Чому вас це раніше не хвилювало?! Чому вас не хвилює, що ваші діти трахаються не менше ніж ми?!”.
Слова дівчини шокували присутніх, проте вирок міняти ніхто не збирався. Колись успішного студента, а тепер злочинця, арештували і повезли виконувати вирок. Ніхто не думав, що він проведе наступні свої роки таким чином, а тим більше цього не передбачала Юля. Вона тяжко переживала втрату, Андрій став для неї її життям.
В тюремній камері, юнаку було значно тісніше, ніж на волі. Проте гнітив більше холод, який він відчував з цього дня. Те тепло, яким наповнювала його життя Юля, вже пішло, а зараз він залишився ні з чим. Вона писала йому, та одного дня Андрію прийшов лист тривожного змісту:
“Коханий Андрію, для нас настали важкі часи. Знаю, тобі там теж не легко, але я перебуваю в смутку. Кожного дня я думаю про тебе, ти не покидаєш моєї голови ні на хвилину. Мені не вистачає нашого спілкування, наших розмов. Я так сумую за твоїми жартами і історіями, сумую за нашими обіймами і поцілунками. Ти мені потрібен. Мені не вистачає твого тепла. Я божеволію без тебе і божеволію від думки, що десь там далеко, ти відчуваєш те саме що і я. Я багато думала про те, що між нами відбувається і не знаю, як ми зможемо жити далі. Тобі буде за двадцять, а я буду тією самою чотирнадцятирічною дівчинкою. Минуть роки, ти будеш тридцятирічним чоловіком, а я все тією ж самою маленькою дівчинкою. Ніхто не дозволить нам бути разом. Розумієш, ніхто! Як же я тобі вдячна за те, що у нас було! Наскільки я рада, що у нас це все було, але схоже надалі у нас нічого не може бути. Просто пам’ятай — я тебе кохаю!”
В цих словах Андрій відчув невимовний смуток, якусь тривогу, яку неможливо було передати. З вулиці доносився аромат цвіту вишні, що до болі нагадував парфуми, які полюбила Юля, і які полюбив і він. Аромат, який кожного разу нагадуватиме про їхнє кохання і говоритиме, що все твоє залишається з тобою, нехай навіть ти це втратиш. Через декілька днів до нього дійшла звістка: Юля загинула після того, як вистрибнула з вікна свого дому. Аромат залишиться з ним назавжди...

20 квітня - 27 квітня 2015 року — Львів

Фенікс - могутня птиця з гарячим серцем і полум’яною кровю. Красивішого птаха важко знайти. Своїм польотом фенікс зігріває небо, а крила запалюють яскраві небесні вогні. Та трапляється так, що в фенікса стріляють. Стріла ранить птаха, але він не з простих, вбити фенікса не так просто. Декілька стріл фенікс може не відчути або навіть пробачити, проте настає момент коли біль стає нестерпним, а рани вбивають. В цей момент фенікс спалахує полум’ям з гарячого серця, вогонь обпалює небо і землю навколо, а тіло його осипається попелом на землю. В цьому полум’ї стріли згоряють до тла, а розплавлене залізо наконечників тяжкими каплями падає на обпалену землю. Та через деякий час жар в попелі знову прокидається і птиця відроджується з нового вогню. Та затримуватись на цьому місці фенікс вже не стане, він полетить десь в інші краї, зігрівати небо і дарувати світло іншим. Це птах, який літає там, де його цінують, туди він завжди повертається, а силою фенікса не втримати. Силою можна лише отримати попіл, який рано чи пізно, буде розвіяний вогнем. Мисливець на фенікса приречений залишитись з пустими руками.

21 лютого 2015 року — Львів

Вітаю свого поважного читача! Хочу розказати історію одного мого друга, якого звуть Ліно Гонсалес. Про ці події я дізнався з його слів та щоденника, який він дозволив мені прочитати, щоб розказати цю історію світу. Під час оповіді я намагатимусь якомога точніше передати прочитане і говоритиму від його імені. Отож, наберіться уваги та терпіння і я почну розповідь.
“Моя кузина, Каталіна, з дитинства проводила канікули в домі моєї сім’ї. Між нами близько трьох років різниці у віці, та це не завадило нам раніше, проводити багато часу разом. Вона полюбляє ігри і саме цей факт посприяв нашому спілкуванню, проте минуло декілька років з моменту, який виявився поворотним у наших долях.
Каталіна, донька мого дядька по матері. У родині її люблять, хоча розуміють важку її ситуацію. Діло в тім, що вона хвороблива дівчина, часто лежить знесилена недугою і позбавлена будь-якого руху тяжким жаром. Відверто кажучи, Каталіна не може похвалитися і привабливістю, так само, як і особливою цікавістю в спілкуванні, але зате небеса обдарували її ніжною і доброю душею.
Мені завжди подобалась ця тендітність молодої, варто було б підмітити, дитячої душі. Я часто намагався розважити її, не зважаючи на те, як їй не сповна пощастило. Вона довіряє мені з самого дитинства: розказувала мені про ставлення інших учениць пансіону, про проблеми, які виникали з навчанням. Проте одного дня вона наважилась розказати те, що боялась сказати досить тривалий час.
Каталіна зізналась що закохана в мене і це вже досить тривалий період часу. “Ліно! Мені з тобою надзвичайно добре і цікаво.” - говорила вона, - “Ти завжди розрадиш і звеселиш, мені завжди тепло на душі, коли я поряд з тобою”. Таке зізнання збентежило мене: “Каталіно, дівчинко, боюсь я не зможу відповісти тобі взаємністю. Ти дорога для мене, але ти для мене сестра, яку я буду берегти і підтримувати.” - я не хотів її засмучувати, але обманювати я також не мав наміру, - “Проте пробач, покохати я тебе не зможу”.
Та вона не хотіла так це залишати і наполягала на своєму: “Ліно, любий, будь-ласка не поспішай з таким рішенням, я б хотіла щоб ти подумав про це довше і осмислив все ретельніше”. Тоді я не захотів сваритись з нею, тому вирішив відкласти цю тему на пізніший час, коли почуття б встигли заспокоїтись і охолонути.
Коли я завершив навчання в гімназії, в яку віддав мене батько, я продовжив навчання в університеті Барселони. Там я зустрів її, дівчину надзвичайної вроди та душі. Її краса вразила мене з першого погляду і я поставив собі за мету знайомство з нею.
Це трапилось одного теплого весняного вечора. Я прямував з бібліотеки і вирішив прогулятись в парку, щоб дати своєму розуму перепочити після цілого дня навчання. Там я з нею і зустрівся. Ми перетнулись поглядами і я був вражений. Побачивши, мій погляд на собі, вона посміхнулась, після чого продовжила свій шлях.
Її очі одразу зачарували мене, обличчя засліпило своєю красою, а тендітний силует тіла, неначе кликав пригорнути, дати тепло і захистити. Я не хотів втрачати такої нагоди, тому наздогнав її і завів з нею розмову. Її звали Есмеральда, така сама ж прекрасна, як і її ім’я. Я запропонував їй відвідати спектакль в театрі і спромігся отримати від неї згоду на майбутню зустріч. Цей день став початком наших взаємин.
Ми чудово провели цю зустріч і після цього продовжили спілкування. Я закохався в Есмеральду, а згодом виявилось, що вона також в мене закохана. Це був прекрасний час, час коли моя душа витала в польоті і я щомиті очікував на майбутню зустріч з коханою. Кожен раз, коли я зустрічав її, то мене переповнювала радість. Я був усім серцем і душею зачарований її вродою.
Коли ми йшли поряд, на мене падали заздрісні погляди, але від цього мене лише переповнювала гордість. Есмеральда дивилась на мене поглядом, що сяяв від кохання, а я пригортав її тендітний стан до себе і не хотів відпускати коли наступав час розлуки. Вона була розумна дівчина і мені завжди було з нею цікаво. Я зрозумів, що вона для мене стала моїм життям і я не мислив майбутнього без неї.
Так минули три роки. Ми захотіли поєднати свої долі у шлюбі, тому ми вирішили повідомити своїх батьків про таке бажання. Познайомившись з батьками Есмеральди, я справив на них хороше враження, але вони захотіли познайомитись з моїми батьками. Після цього я відправив листа додому і розповів батькові про свою кохану і своє бажання. Батько відповів, що поділяє прагнення батьків майбутньої нареченої, познайомитись, тому відправив мені запрошення для них.
Каталіна дізнавшись про цю новину, тяжко сприйняла її і засмутилась. Хоча я не раз говорив з нею про це, але вона не могла змиритись, а мені й досі було її жаль. Проте ми з Есмеральдою твердо вирішили прийняти шлюб, тому я намагався якомога делікатніше вмовити кузину прийняти це наше рішення. Я постійно говорив їй, що я почуваюсь невимовно щасливо і хочу бути зі своєю коханою, як би прикро це для Каталіни не звучало. Проте вона довго намагалась довести мені, що буде робити все можливе, аби я почувався не менш щасливим з нею.
“Ліно, я буду до тебе ніжною і теплою. Серце моє наповнене теплом поряд з тобою і навіть коли ти в падінні духу й сил відштовхуватимеш мене, я буду готова тебе підтримати і зігріти” - часто лунали подібні слова з уст Каталіни. Коли я чув це, мені боліло серце, але я не міг розірватись поміж двох сторін. Ми з Есмеральдою вже мали намір і я цього змінювати не хотів. Та і було би не щиро, якби я не кохаючи кузину, пристав на її слова.
Врешті-решт Каталіна прийняла наше рішення і незабаром Есмеральда зі своїми батьками приїхала до нашого містечка. Познайомившись між собою, наші батьки обдумали нашу ситуацію і дали благословення на наш шлюб. Радість переповнила наші з Есмеральдою серця і ми були готові обвінчатись хоч в цей самий день. Проте це серйозне рішення і цілком розумно серйозно до нього підготуватись, тому звісно цю подію було відкладено.
Каталіна, хоч і говорила, що прийняла наше рішення, проте тяжко пережила батьківську згоду і засмутилась ще дужче. Схоже тяжка новина здолала її і вона знову тяжко занедужала. Мені було складно усвідомлювати її муки. Бідна дівчина не змогла владнати з болем, який відчувала у зв’язку з нерозділеним коханням. Я побував втішати Каталіну, проте вона ніяк не могла викинути з голови моє майбутнє вінчання.
Залишався один день до від’їзду Есмеральди з батьками і я подумав, що зможу приділити більше уваги кузині, після того, як вони покинуть наш дім. З такими думками я відходив у сон. Коли зранку я прокинувся, ніщо не віщувало дивних подій, що трапились зі мною далі.
Прокинувшись зранку, я вмив обличчя і відправився на свою традиційну ранкову прогулянку. В дворі будинку не було видно приготувань до від’їзду гостей, що мені здалось дивним. “Можливо батьки Есмеральди вирішили оглянути місто чи вирішити якісь питання?” - іншої думки мені спадати не могло. Стайня була закрита, а карета залишилась недоторканою від моменту приїзду.
Коли я вдосталь освіжився перед сніданком, я вирішив навідати кузину, тому пішов до її кімнати на другому поверсі будинку. Коли після стуку не було чутно відповіді, хвилювання за Каталіну змусило мене увійти до її кімнати, навіть якщо я порушу її спокій. Увійшовши у двері, я побачив, що ліжко, на якому зазвичай відпочивала кузина, було пусте і застелене.
Цей факт не залишив мене байдужим і я вирішив сходити до саду, куди зазвичай полюбляла ходити Каталіна, коли була в доброму гуморі. “Можливо я якось непомітно розминувся з нею?”. Та знайти її там мені не вдалось. Наближався час сніданку, тому я вирішив, що швидше за все знайду всіх за обіднім столом.
По дорозі до вітальної кімнати, я зустрів батька. “Батьку, чи не бачили ви мою кузину?” - схоже батька шокувало це запитання і я був здивований такою реакцією. “Яку саме кузину?” - після чого я назвав йому ім’я. Його вираз обличчя не змінився, а здивування схоже лише ще більше загострилось. Він запитав чи все зі мною гаразд, а після цього додав: “Каталіна померла від тяжкої хвороби, ще коли їй було два роки”.
Я не зміг повірити цим словам. “Невже з батьком щось не так? Я ж бачив Каталіну і ще вчора з нею розмовляв!” - з цими думками я побіг далі по коридору, прямуючи до вітальні. По дорозі я натрапив на Каталіну і з полегшенням кинувся обіймати її. “Якщо батько так пожартував, то це був невдалий жарт. Я ледь з глузду не з’їхав. Каталіно, ти не уявляєш наскільки я радий тебе зараз бачити. Ти не бачила Есмеральду?” - посмішка на її обличчі розтанула, а натомість прийшов переляк. Я подумав що недоречною була згадка про мою наречену та те що відбулось далі, шокувало мене ще більше.
“Ліно, це я, твоя наречена, Есмеральда! І що за Каталіна, ім’я якої ти назвав?” - після цих слів до її виразу почався домішуватись гнів. Такою я ніколи її не бачив. Глянувши в її очі я зрозумів. Так, це Есмеральда, але як це могло трапитись? Це була точно Есмеральда, я відчував і розумів це, проте вона була в тілі Каталіни. Тієї самої Каталіни, що ще вчора хвора лежала засмучена неприємною новиною.
Я обняв її знову, тепло почало зігрівати душу, проте страх переповнив все моє єство і тепер, як ніколи, Есмеральда здалась мені чужою. Я бачив цей біль в її очах, бачив, як вона долає його і намагається заспокоїтись, проте справитись з пережитим я не зміг. Дві людини, які для мене були дуже дорогі, зараз є однією, але я вже не відчуваю до неї те, що відчував до кожної з них. Все, що було, починає гаснути.
Я не витримав і побіг через коридор, намагаючись уникати зустрічі з близькими, забіг до своєї кімнати і схопив свою дорожню торбину. Десь поряд я чув кроки і крики тих, хто намагався мене спинити, та я втікав щодуху. Забігши до стайні, я спорядив Гвіндельваля, найшвидшого коня у нашій стайні, і осідлавши його, помчав щодуху геть. Я не знав куди примчу, не знав куди приведе мене дорога, проте я не думав про це. Я відчував, що в мене вже немає того дому, який був для мене раніше рідним”.
Таке довелось пережити моєму другу. Ліно подорожував через усю країну і далеко зайшов, утікаючи від минулого. Не одне місто йому довелось проїхати, перш ніж він зміг спокійно зупинитись у нашому невеличкому містечку. Далеко від свого дому, повинні були минути місяці й роки, перш ніж він знову зміг знайти спокій. Те що відбулось почало нагадувати нічне жахіття, якого він не побажав би нікому іншому.
Коли він розказував про це, то мені самому було важко повірити в його слова, проте я зробив зусилля над собою. Він дав згоду на те, щоб я написав його історію і запропонував прочитати щоденник. Знаючи його, я знав, що він не може обманювати. Він ніколи мене не обманював...

Колись, в далеких землях, були собі два моря. Моряки знали їх добре, та боялись їхніх вод. Кажуть, що не одне судно пожерли їхні неспокійні хвилі. Про них розказували, як про споконвічних ворогів, які вже і забули про причину ворогування, але миру собі не знайдуть. Так минали століття і капітани намагались оминати ці води. Проте одного дня ці моря зійшлись, і те, що відбувалось між ними століттями, змінилось.
Коли ці два моря злились воєдино, то буря, що вирувала між ними, стихла, і лише залишилось одне дивне відчуття — спокій. Тепер ніхто з них не потребує роздувати штормові вітри і бити хвилями іншого, тепер вони одне ціле і лише дивуються, як вони не знали одне одного до цих пір.

Середина березня - 24 квітня 2015 року — Львів

Це трапилось весною 2014 року. Не те щоб це був надто важкий період в моєму житті, але я потребував поштовху. За своєю натурою, я лінива людина, тому я шукав когось, хто б допоміг мені перемогти мою лінь.
Одного дня я почув від друзів про одну цікаву поштову послугу — лист в майбутнє. Друг розказав мені, що до нього прийшов лист, який він написав собі рік тому, але про який він забув:
— Це настільки цікаво! Я читав свій лист і відчував себе так, ніби говорю з собою ж минулим! — від захвату він ледь не втратив голову, — Ти бачиш як ти змінився, а що залишилось так як і було...
Тоді цій розмові я не надав великого значення, мене більше хвилювали тренування, які я почав пропускати через свої лінощі. На роботі був повний завал, начальник кричав ледь не кожного ранку. Через мої запізнення, він залишав мене працювати на півтора години після закінчення робочого часу. “Досить вже! З понеділка я починаю нове життя...” - крутилось в моїй голові ледь не кожного тижня. Так і минули попередні місяці мого життя.
Та того ж дня, увечері, мені прийшла ця геніальна ідея - я можу відправити лист у майбутнє і попросити тих, хто його прочитає, відправити лист до мене у минуле! Я задзвонив до друга, і запитався хто надає послугу “листа в майбутнє”. Виявилось, що це один інтернет-сайт. Вони підтримують відправлення листів в майбутнє на 100 років. Одразу ж, не затримуючись, я сів за комп’ютер писати свій лист до нащадків людства:
“Вітаю, люди майбутнього!
Пишу вам з далекого 2014 року. Я надіюсь, що у ваш час, вже винайшли машину часу. Я на це розраховую. Прошу вас відправити лист, мені в минуле, в 17 вересня 2013 року. Тоді я пішов на корпоративну вечірку, після якої мій режим дня зовсім збився, а життя полетіло шкереберть. Ви маєте вмовити мене не йти на цю вечірку, а натомість продовжити тренуватись і зайнятись чимось цікавішим, ніж просиджування часу на сайтах з ржакою. Я щиро на вас розраховую. Я вірю, що ви добрі і зрозумієте мою проблему, тому допоможете мені.
З повагою, один з ваших дідусів, Андрій Грінченко!
P.S. Детальніша інформація про доставку надійде вам разом з листом”.
Після того, як дописав листа, я також надав інформацію про мою домашню адресу та час, коли я хочу отримати їхній лист та додаткові інструкції. Я замовив доставку паперового листа, тому необхідно було ще оплатити її. Наступного дня, якраз був вихідний, тому я пішов оплатити своє замовлення. Лист з майбутнього не довелось очікувати довго. Коли я прийшов додому, я знайшов його у себе в поштовій скринці...

16 березня 2114 року. Столиця людської цивілізації 6-го покоління, міжпланетна поштова служба. Пролунав сигнал-повідомлення про доставку пошти. Робітник архіву, Робін Пінь Дмитренко 13-ий, знайшов пожовклий від часу конверт. На конверті написано: “Надзвичайно важливо! Відкрити о 10:00 16 березня 2114 року! Від цього залежить життя людини!”. Він вирішив звернутись до Ради з вирішення суспільних проблем, тому дістав пристрій зв’язку і промовив:
— РВСП, — після секунди очікування на другій стороні пролунав голос, — Вітаю, у мене важливе повідомлення з минулого, з 2014 року. Я вирішив, що мені варто звернутись до вас. — Робіну дали розпорядження і він одразу ж відправився до транспортувальної установки.
За три хвилини він вже був в приміщенні ради і прямував до уповноваженого. В кабінеті панувала приємна атмосфера, в майбутньому люди зберегли традицію мати рослини в кімнаті, лише змінили умови їх утримання. Уповноважений привітав Робіна, після чого попросив передати лист. На читання листа він витратив менше десяти секунд.
— Комп’ютер, — уповноважений дав голосову команду, — віддати розпорядження про доставку пошти в минуле! Це буде лист. Текст пиши з голосу! — після чого він почав надиктовувати текст листа:
“Шановний Андрію Грінченко!
Ми прочитали вашого листа і розуміємо вашу ситуацію. З усією повагою до ваших заслуг перед людством, вимушені відмовити вашому проханню. У вашому віці варто було вже подорослішати і зайнятись своїм життям. У нас і без вас вистачає власних проблем, тому просимо вас зрозуміти нас і перестати перекладати власні проблеми на своїх нащадків. Це рішення, яке ви маєте прийняти самостійно, тому ми розраховуємо на те, що ви зробите правильний вибір. Пам’ятайте - людство майбутнього вірить у ваші сили!
З повагою, один з ваших правнуків, Роберто Бен Грінченко 5-ий.
16 березня 2114 року”.

2-3 січня 2015 року — Львів

Увага! В даному творі використовується нецензурна лексика. Прохання сприймати це виключно з точки зору реалізації авторського задуму. Жодної іншої цілі, вживаючи нецензурну лексику, автор не переслідував. Автор не мав наміру вчиняти дискомфорт, чи ображати когось використанням цих слів, тому якщо це когось зачепить, прошу вибачення наперед. Дякую за увагу і бажаю приємного прочитання.


Жив був один маленький хлопчик. Він не пам’ятав як потрапив до свого світу, не пам’ятав свого народження. Про це лиш розказували його батьки, а йому залишалось лише вірити їм. Батьки назвали його Михасем, хоча в нього могли бути сотні інших імен, але він би залишався тим самим хлопчиком. Так от, батьки розказували йому про його народження, якого він не пам’ятав, але це ніяк не пояснювало йому чому він тут опинився.
Світ, в якому жив Михась, був дивним. Багнюка і болота покривали землю, по якій ходили люди. В очах людей також відображався той бруд, по якому вони ходили, в якому вони жили, а як же інакше? Всі вони по трохи перетворювались в те, де вони жили.
Михася налякав такий світ, жити в якому не виникало бажання. Хлопчика мучило відчуття що щось не так. Люди безцільно блукали, часто грузли в болоті, копирсалися в багнюці і так тривалий час. У всіх них була одна спільна риса — їхній погляд був спрямований на багнюку, проникаючи їй вглиб. Всіх цих блукаючих людей оточувала темрява.
Одного дня хлопчик не витримав випробовування, яке поклали на нього батьки та інші люди, що блукали поряд з ним. Михась вирішив зупинитись і відпочити. Він не підозрював як це змінить його життя. Коли він зупинився, то тільки тоді отримав змогу поглянути нагору і побачене вразило його. Коли знизу бруд, по якому топчуться люди і шукають самі не знають що, то зверху він побачив зорі. Маленькі небесні перлинки розсіювали темряву.
“Ого!” - подумав він і вирішив розказати про побачене батькам та схоже розповідь не порадувала їх. “Чого ти займаєшся дурницями?”, “Чому не можеш бути нормальним як всі?”, “Іди краще болото покопай!”. Михася дивувало таке ставлення до цього бруду: “Для чого це все?”, батьки ж доступно йому пояснили: “Бо діамант мати ти зможеш, тільки якщо будеш ритися в болоті!” Хлопчик не бачив до цього тих діамантів, але побачивши зорі, він думав, що це має бути щось таке гарне як вони.
Михась вирішив слухати батьків і дотримуватись їхніх порад, але ще окрім того, не забував дивитись в небо, де бачив ці прекрасні білі перлини розкидані по небесному полотні. Але таке тяжке життя виснажувало його, а темрява навколо поглинала своєю похмурістю і перетворювала хлопчика в таку саму похмуру хмаринку, яка туманом стелиться над багнюкою. Так він і жив деякий час.
Якось настав день, коли навколо стало на диво світло і добре. Навколишні люди також почали виглядати кращими і щасливішими. “Який сьогодні хороший день!” - сказав хтось. “Мені посміхнулась удача!” - промовив інший. “Як мені сьогодні добре!” - сказав ще один.
З цієї причини Михася також наповнила певна радість, але оскільки він не був одним зі звичайних людей, то він вирішив глянути вгору. Нічого прекраснішого до цього хлопчик не бачив. Золотий диск на небі освітлював всі зірки і творив відчуття щастя в тих, кого освітлював. Його промені пестили все навколо як пелюстки квітів пестять ніжну шкіру. Цей диск був настільки гарним, що відірвати свій погляд від нього не можна. “Піз*ець!” - подумав хлопчик. Але довго так дивитись на Сонце він не зміг. Буквально за мить після погляду на цей диск, він відчув сильну біль — вогонь диска випалював сітківку очей. Михась не витримав і опустив очі, але побачивши болото йому стало огидно і він викрикнув до людей: “Люди отямтесь! Ви в лайні!”.
Всі навколо оглянулись, побачили хлопчика і накинули свої важкі погляди на нього. “Хлопчику, з тобою все гаразд?”. Михась відповів: “Я побачив Сонце!”. Очі людей наповнились різними емоціями: жах, насмішка, здивування. “Воно таке прекрасне...”. Дехто з розумним виглядом обличчя намагався переконати його в протилежному: “Сонця не існує”, “Тобі наснилось”, “В тебе просто перехідний вік!”, “Ти ж ніби такий розумний, а такий наївний”.
Михасю було байдуже, він бачив Сонце, тому вірив що побачить його знову. Підвівши погляд на небо, його знову заворожив цей чарівний золотий диск, але через деякий час очі знову почали пекти. “Ой!” вигукнув він від болі і опустив погляд на людей. “Як же боляче на нього дивитись”. Та розумні люди і на це мали відповідь: “Тобі просто треба закрити очі і йти далі”. Таке безглуздя дивувало хлопчика, він думав собі: “Ви що всі геть подуріли? Нічого прекраснішого я ще ніколи не бачив, а ви кажете мені просто закрити очі?”, після цього Михась знову поглянув на Сонце, але воно продовжувало обпікати йому очі.
Хлопчик опустив погляд назад на землю і оглянувся. Він побачив чоловіка, який лежав в багнюці і ледве дихав. На тілі в нього були рани, які вже почали загнивати, а черв’яки повзали в гної, роз’їдаючи ще не до кінця мертву плоть. “З вами все гаразд?”. Чоловік глянув на взуття Михася і з помираючою посмішкою відповів: “Я в порядку, хлопче. Прорвемось! Ще не в такому лайні бували!”. Та за виглядом, він все ж в такому лайні вперше.
Збоку, неначе привид, з пустим поглядом, рухався чоловік. Він не помітив помираючого і перечепившись через нього впав в багнюку. Падіння неначе розбудило його з глибокого сну, після чого підняв погляд на небо. Золотий диск на небі освітлював всі зірки і творив відчуття щастя в тих, кого освітлював. Його промені пестили все навколо як пелюстки квітів пестять ніжну шкіру. Цей диск був настільки гарним, що відірвати свій погляд від нього не можна. “Піз*ець!” - вигукнув чоловік. Але довго так дивитись на Сонце він не зміг. Буквально за мить після погляду на цей диск, він відчув сильну біль — вогонь диска випалював сітківку очей. Він не витримав і опустив очі, але побачивши болото йому стало огидно і він викрикнув до людей: “Люди отямтесь! Ви в лайні!”.
За мить до чоловіка підбіг хтось із натовпу, в руці був келих з якимось дурманом, який він подав чоловіку: “Не парся, випий і стане легше...”. Чоловік взяв келих понюхав приємний аромат, але пити не спішив.
“Ура!” - пролунав голос із натовпу, погляди обернулися на нього. З-поміж присутніх, ледве витягаючи ноги з болота, вибіг хлопець з діамантом в руках. “Бачите? Як він світиться!”. Натовп захоплено застогнав від здивування. Діамант вигравав на світлі промінцями. Проте після побаченого Сонця, Михася діамант не зачарував так, як це відбулось з іншими присутніми, після чого вони почали битись за право володіти коштовністю. “Він мій, я його знайшов!” - захищався хлопець від нападів і притискав діамант до грудей. “Ми тут разом працюємо, тому він спільний!”, “Він належить народу!”, “Ти маєш віддати його як податок, за те що можеш працювати на нашій землі!” - намагались забрати діамант в хлопця інші.
“Досить! Невже ви не бачите? Це просто камінь!” - викрикнув Михась, а натовп почувши його слова завмер, тоді з натовпу почали лунати відповіді одна за одною: “Ти що, який це по твоєму камінь?”, “Ти що не бачиш як він світиться?”, “Це ще дитина, він нічого не розуміє”. Хлопчик не витримав і перервав їх вигуки: “Неправда! Ви не бачите, бо боїтесь глянути на небо! А там Сонце яке світить, прекрасніше за яке немає нічого!”. Хтось перебив Михася: “Ні, немає нічого прекраснішого за діаманти...”. Та його це не зупинило: “Світло йде від Сонця, а цей камінчик лише відбиває його проміння!”.
У натовпі на декілька секунд запанувала гробова тиша. Несподівано хтось із них вигукнув: “Божевільний!”, після чого кинув жменею бруду в Михася. Інші теж підхопили та почали кидатись грязюкою і кричати: “Зрадник!”, “Єретик!”, “Не поважаєш предків, які віддавали своє життя за світло діамантів!”, “Ти загрожуєш суспільному ладу!”, але одним брудом не обійшлось. Багато з них полізли на хлопчика з кулаками, зовсім забувши що перед ними дитина, яка просто підвела очі на небо, а не якийсь ворог народу, котрий бажає їм всім смерті.
Здавалось, за хвилину натовп розірве Михася, як несподівано десь збоку почувся вигук: “Припиніть!”. Це був чоловік, який швидко підбіг до всіх них і розштовхав їх по боках, після чого відвів хлопчика вбік. Очі рятівника були випалені, що свідчило про те, що він був зрячий, хоча для натовпу він був сліпцем. Після цього чоловік вибив з рук чашу з дурманом в того, що тільки що прокинувся, і підвів його на ноги. “Вони двоє підуть зі мною!” - сказав сліпець до натовпу і взявши обох за руки, повів їх подалі від інших.
Вони йшли так довго, як Михасю ще не довелось ходити і зайшли так далеко, де він ще не бував. Побачене здивувало хлопчика: болото рідшало, грязюка ставала все сухішою, а земля ставала твердою, ставала справжньою опорою. Сліпець передбачив питання Михася і одразу відповів: “Вони вже настільки довго топтались на одному місці, що геть перетворили землю під собою в багно”.
Трішки далі на землі вже можна було побачити каміння, а згодом і траву. Хлопчина і пробуджений вперше вдихнули її запах і наповнились життям. Сліпець посміхнувся. Через деякий час ходу вони вийшли на галявину оточену деревами. На багатьох з них росли плоди: яскраві, запашні, великі, соковиті. Де-не-де були зведені хатинки. Поряд з цими хатинами можна було спостерігати людей, таких як Сліпець — з випаленими очима. Всі вони чимось були зайняті: хтось розмовляв, хтось малював, хтось майстрував, хтось роздумував — кожен був зайнятий чимось своїм. Але їх єднала одна риса, яка б виділила їх з-поміж людей натовпу — вони були живі і вигляд мали відповідний.
Сліпець зупинився і звернувся до хлопчика та пробудженого: “Вітаю вас в новому домі!”. Михась вперше за стільки часу відчув себе таким щасливим. Він підвів очі на небо. Сонце вже не так сильно пече в очі, але залишається таким самим красивим. Своїм світлом Воно обіймає зорі і зігріває все навколо. Очі хлопчика посвітлішали, а сам він змужнів. Схоже за стільки часу він зрозумів дещо, що його так довго хвилювало. Сліпець відчув це і посміхнувся. “Наше місце не там в болоті і навіть не тут в цьому гарному саду. Наше місце поряд з Сонцем — на небі, серед зірок”. Вони троє милувались Сонцем.

5-6 грудня 2014 року — Львів