Темні хмари навколо острова почали розвіюватись, а буря стихла. Схоже вперше за багато століть, море Бур перестало бушувати, а засіяло сонячним промінням. Рифи визирнули з-під води і тепер було видно, наскільки небезпечною є дорога морем. Хмари над морем перетворились в красиві пера над водою. Дівчина відчула смуток, але потрібно було рухатись далі.
Брати пішли в печеру, а Ісиїда лише чула за спиною їхню розмову, яка поступово зникала, по мірі того як дівчина віддалялась від печери. Поринувши в свої думки, мандрівниця обурилась на ситуацію що склалась і це додало їй додаткової наснаги. По дорозі вона помітила, як всі її речі стали легші і змінилися.
Деревина лука стала більш гладкою і пружною. Наконечники стріл стали гострішими, а оперення густішим. Сталь кинджала засяяла яскравим світлом і стала більш міцною. Одяг став зручнішим і краще пристосованим до різних умов. Міцний пояс ще краще почав тримати все почеплене на нього, не обвисаючи. Дівчина оглянула мішечок з монетами, який похитувався на поясі: монети всередині стали сяяти на сонці ще більше. Ісиїда здивувалась подібній зміні, а потім подумала, що це мабуть печера дракона так впливає на речі, що може навіть непотріб перетворювати в скарб.
Коли мандрівниця дійшла до виходу з печер, то підібрала смолоскип, який Лорін залишив тут зранку. Температура тут прохолодна, тому випаруватись остаточно олія ще не встигла. За допомогою кременю і кинджала, дівчина видобула іскру, якою підпалила смолоскип. Зі смолоскипом вже можна спускатись печерами до рівнини.
В момент, коли Ісиїда вийшла з печери, сонце вже було приховане за гірським хребтом. Вона погасила смолоскип і пішла вниз стежиною, якою вчора піднімалась разом з супутниками, шукаючи шляху до бухти. Тепер їй потрібно вийти до перехрестя, на якому вони повертали праворуч і там піти до дороги, що вела прямо.
Дійшовши до перехрестя і повернувши, дівчина вирішила не гаяти багато часу і прискорила свою ходу, наскільки в неї була змога. Через годину вона вже була поряд з поселенням, про яке їй говорив Баланур. Сутеніло, тому розгледіти все навколо значно складніше. Ісиїда бачила силуети різних будівель, що лише легким відтінком вказували на матеріал, з якого вони споруджені. Серед дерев’яних домів виднілась єдина кам’яна будівля - башта.
Від башти відходить щось на зразок невеличкого пірсу, тільки підперте дерев’яними балками. На краю цього невеличкого мостика знаходяться два невеличкі стовпці, до яких мотузками прив’язаний дивний транспортний засіб. Він нагадує яхту, але замість щогли з вітрилами, до нього прив’язана якась дивна велетенська груша. Мабуть це і є той летючий корабель, про який говорив дракон.
Дівчина вирішила знайти того, хто головує цим кораблем. Вона направилась до таверни, розпитала про транспорт у відвідувачів, та вони порадили їй піти одразу до башти і там знайти гномів, що завідують дирижаблем. Про гномів та ельфів вона чула від свого дідуся, який розказував історії своїх мандрівок Ландарином, тому впізнати когось із них, їй не буде складно.
Коли Ісиїда дісталась башти, то незважаючи на те, що про гномів вона чула вдосталь, їх вигляд здивував дівчину. Колір шкіри нагадував бронзовий, лише був трішки світліший. Вона запитала з ким можна домовитись про транспорт і їй покликали капітана. Коли гном дізнався, що вона хоче перелетіти західні гори і море Бур, в обидві сторони, то відмовився.
Дівчина запропонувала йому весь мішечок зі своїми грошима і запевнила, що шторму над морем немає. Гном погодився, хоча сказав якщо він побачить хоча б найменшу ознаку бурі, то вони прилетять назад без повернення грошей. В Ісиїди не було іншого виходу, окрім того, щоб пристати на такі умови. Гном сказав, що виліт через дві години після світанку, а зараз команда ще відпочине.
Мандрівниці і самій потрібен відпочинок, тому вона направилась назад до таверни. Там вона придбала харчі і пішла ночувати до лісу. Після вечері та важкого дня, Ісиїда легко поринула в сон. Вже звичні картини сну, в яких дівчина ходить посеред магів, і ніч минула непомітно. Коли вона прокинулась і поснідала, то вирішила оглянути місцину поряд, доки в неї ще був час. Година минула швидко і коли вона повернулась до башти, то її здивувало побачене видовище.
Поряд з гномами стояли Хельген та Лорін. Вони захоплено про щось говорили. Коли Хельген обернувся і побачив дівчину, то одразу кинувся до неї з обіймами. В його словах відчувалось почуття провини:
— Ісиїдо, я радий тебе бачити! Вибач за вчорашнє, я повів себе по-дурному, бо був сильно вражений скарбами, які ми знайшли. Я не подумав про тебе в цей момент і мені зараз так кепсько... — очі його наповнились сумом, але в дівчини на обличчі виступила посмішка.
— Гаразд, я теж рада вас бачити і приймаю твоє вибачення. — до них підійшов Лорін, після чого вона обняла і його, — Надіюсь надалі мені не доведеться очікувати від вас неприємних сюрпризів?
— Ні, не доведеться. Мій брат мене напоумив. — Ісиїда поглянула на Лоріна, усмішка не сходила з її вуст, — Якби не він, я би давно пропав... — схоже така похвала видалась братові надмірною і тому він не зміг змовчати:
— Гаразд-гаразд, я без тебе теж би пропав. Ти хороший, просто тобі деколи потрібно, щоб тебе направляли в кращу сторону. Не применшуй свої чесноти.
Зустріч нових приятелів відбулась і настав час вирушати. Командир судна не хотів погоджуватись брати братів з собою: “Ми так не домовлялись. Везти ми мали лише тебе”. Але після довгих торгів їм все ж вийшло досягти згоди - мандрівники віддадуть всі свої гроші і кинджал Ісиїди, як плату за політ. Половину - в одну сторону, іншу половину - в іншу.
Як тільки вони піднялись над гірськими вершинами, перед їхнім поглядом відкрився ще гарніший краєвид, ніж напередодні. Звідси було видно все: і Аангмар, і Корбін, і ріку Скарбницю, і велике рівнинне озеро, і гірські хребти, і море Бур, і бухту Останньої дороги, і саме Серце Бур. Море Бур було спокійним, як ніколи. Гнома здивувало це, але тепер цікавість підштовхувала його вперед ще швидше. Між рифами мандрівники помітили велетенського монстра, який нагадує змію, що спокійно дрімає поміж уламків суден.
Коли дирижабль наблизився до острову, вони змогли розгледіти Серце Бур. Поряд з великим островом знаходиться маленький відкритий острівець, що добре підходить для приземлення. Острови поєднуються водною переправою. В протоці між ними є дві пристані, до яких пришвартовані човни.
На відміну від маленького острівця, що вкритий лише травою і подекуди кущами, великий острів покритий густим лісом високих дерев. Посередині видно дивне кільце, яке утворює не надто глибока вода, а в самому центрі видніється висока башта, в якій схоже і живе чарівник. Екіпаж прийняв рішення йти на посадку.
З землі дерева виглядають вражаюче. Вся зелень на цих островах яскравіша і темніша за кольором. Гори великими брилами огинають горизонт зі східної та північної сторін. Капітан сказав, що їм також треба на острів, щоб дістати деревини для палива. Мандрівники не заперечували, а лише були раді, адже так вони більш певні того, що їх не покинуть на острові самих.
Здійснивши переправу через протоку, приятелі, в компанії гномів, опинились посеред столітнього лісу. Навколишня краса заворожувала, проте гаяти часу не можна було. Необхідно рухатись в сторону башти, тому мандрівники встановили напрямок і пішли вперед. Їм вдалось натрапити на стежину, яка схоже і вела в потрібному напрямку. Де-не-де виднілись повалені дерева, які одразу ж брались досліджувати гноми.
Коли компанія дійшла виходу з лісу, то перед ними відкрилось озеро, що радше нагадує ріку, яка згинається в півмісяць навколо острову всередині. Острів ховає протилежну сторону озера, тому якби вони добирались до цього місця вплав, то так би і вирішили, що це ріка. Зверху озеро здавалось не таким глибоким, як з землі. Вони побачили, що його лазурова вода надзвичайно чиста, а тому глибину складніше оцінити.
Біля берегів також були пірси з човнами, тому вони сіли в один з них і попливли через водний вигин. Коли човен доплив до середини води, то пасажири несподівано помітили те, чого не помічали з повітря. На дні видніються обриси тіла гігантського звіра. Гноми жахнулись, а приятелі одразу ж впізнали Баланура, який спав на дні озера. Золотиста шкіра дракона красиво зливалась з жовтим піском і лазуровою водою. Допливши до протилежного берега, гноми зітхнули з полегшенням.
Подальший шлях буде лише пішки. Їм знову вдалось натрапити на стежину. По дорозі до башти вони зустріли чарівника, про якого розповідав Елеан. На голові у нього високий ковпак. Обличчя вкриває сива борода. Над вусами видніється горбатий ніс і яскраві голубі очі. Заввишки він вищий навіть за ельфа. В руках у нього великий посох, на верхів’ї якого видніється великий уламок аагангмарину. Коли чарівник побачив приятелів, то першим розпочав розмову:
— Вітаю! Я вас чекав. Моє ім’я Балнаур, але декому я відомий і як Баланур. — посмішка з’явилась на його довгобородому обличчі.
— Баланур? — здивувалась Ісиїда, — Але хіба ж дракона, що спить в озері, звуть не так само? — питання зовсім не здивувало чоловіка, а відповідь одразу ж злетіла з його уст.
— Так, це і є я. У мене два тіла на одну свідомість. Коли спить дракон, то людина активна, а коли людина засинає, то дракон прокидається. Драконів всі бояться, а людське тіло мені потрібне, щоб легше було спілкуватись з жителями Ландарину. — на таку відповідь ніхто не міг сподіватись, мандрівникам довелось довго підбирати відвислу щелепу, — Та у нас немає багато часу. Аагангмарин добути я вам допоможу, але для цього мені знадобиться аангмарська деревина, яку незважаючи на співзвучну з містом назву, добути можна лише тут. В гномів є необхідні інструменти, тому несіть її швидко! Я до башти.
Після цих слів Балнаур помчав геть, а мандрівники залишились спантеличені. Але марнувати часу не можна було, слід було швидко зібрати матеріали. Коли приятелі знайшли повалене дерево, вони взялися, разом з гномами, розпилювати його на бруски. Коли розпиляної деревини стало вдосталь, Ісиїда взяла в руки оберемок дров і попросила приятелів зробити те саме.
Як тільки компаньйони набрали деревини, вони пішли до стежини, якою і зустріли чарівника. Проміння денного сонця подекуди пробивало густий лісовий покрив, але освітити його яскравим обіднім світлом йому не вдавалось. Навколо панує дивна похмурість, в поєднанні з цією сонячною позолотою дня. На дівчину нахлинуло почуття тривоги, відчувши яке, вона почала бігти. Доводилось перестрибувати потічки, що де-не-де розрізали тверду землю, вкриту темною травою.
Після декількох хвилин швидкого бігу, приятелі дістались башти, біля якої їх чекав Балнаур. Не встигли вони отямитись, як одразу ж він звернувся до дівчини:
— З цієї деревини можна буде зробити дуже хороші стріли та іншу зброю, що допоможе у вашій боротьбі. Та спочатку потрібно буде зробити ще дещо. У мене для тебе, Ісиїдо, є щось важливіше за зброю проти мерців. — дівчина не могла зрозуміти, що могло бути ще важливішим, — Зараз занеси цю деревину до моєї лабораторії в башті.
Мандрівниця швидко кинулась в відчинені дубові двері. Перейшовши поріг, вона побачила приміщення, що схоже було коридором. Пролунав грюкіт позаду. Оглянувшись, вона побачила прямокутні двері. Ці двері рівні і зроблені з суцільного дерева. Стіни залу білого кольору, такого як в її снах, які часто бачила дівчина. Під стелею висить розжарена куля, що випускає дивне яскраве світло. Виходити назад не було сенсу - потрібно було знайти лабораторію чарівника.
Попереду виднілись наступні двері, що були такі ж прості, як і попередні. Ісиїда вирішила зайти в них. За ними вона побачила невелику кімнату, яка була все ж більша за попередню. В кімнаті знаходились троє чоловіків, що стояли біля письмового стола. Двоє з них схоже були братами близнюками, а третій був клаповухим і вищим за них. Зліва було вікно, крізь яке можна було побачити голубе небо, з якого линуло обіднє світло. Справа знаходились аналогічні двері, крізь які дівчина продовжила шлях.
Вона вийшла на довгий коридор, в якому було багато дверей, подібних до попередніх. Маги у снах виглядали трохи інакше, ніж ті, що бачить вона зараз на яву. Йти по плитці босою ногою стало холодно. Дівчина помітила, що її теплий одяг кудись зник, а замість цього вона була одягнута в якусь довгу сорочку. “Це мабуть якийсь дивний вплив чарів”. Збоку вона побачила чоловіка, що одягнув свою сорочку так, що руки його були добре приховані в рукавах.
Людей в цьому приміщенні було значно більше, ніж в попередніх. На стелі висіли дивні палиці, що сяяли світлом замість смолоскипів. Ісиїда пішла далі і побачила високого чоловіка. З-поміж усього обличчя, вона змогла розгледіти лише голубі очі, бо решта була вкрита маскою. Побачивши дівчину, чоловік зняв маску і посміхнувся їй. Вона впізнала цей горбатий ніс і коротку сиву бороду.
“Я принесла аангмарської деревини, як ти і просив. Куди мені її занести?” - промовила вона до чоловіка. Він кивнув на знак згоди і вказав рукою на двері в кінці коридору. Холод пройняв її ноги і віддав по всьому тілу, тому вона вирішила поквапитись. За мить вона вже вийшла через двері надвір. Перед нею розкрилась обідня картина літнього дня. Хмар на небі майже не було, а сонце палило з неба так, що від попереднього холоду майже не лишилось сліду.
Та побачене дуже здивувало дівчину. Схоже будівля, з якої вона вийшла, знаходиться на довжелезній вулиці, де є безліч цегляних будинків, а дорога вкрита асфальтом. Територія подвір’я оточена сталевою сіткою. Поряд з в’їздом на територію стоїть таблиця, на котрій написана назва цього закладу. Побачивши напис, дівчина вхопилась руками за голову і ледь не почала рвати волосся, а простирадло випало з її рук і вкрило собою її ноги: “Лендерська лікарня для душевнохворих”. З вуст Іссі пролунав відчайдушний крик...

9 лютого 2015 року - 12 травня 2015 року — Львів

Заключна частина твору "Тінь Ландарину"