Приблизно за три години часу з моменту зустрічі, компаньйони наблизились до меж поселення. При вході Гароль звернувся до Ісиїди: “Ну що ж, як ми і домовлялись, я тебе привів до Корбіна. Вам треба буде йти по східній дорозі, а там натрапите на стежину, що веде на північ, до печер. Ви там будьте обережні, бо там можуть водитись дикі звірі, але по дорозі ви зустрінете знаки для відчайдушних мандрівників, котрі не дадуть вам загубитись. А тепер мені пора”.
Ісиїда дала йому декілька монет, після чого Гароль попрощався зі всіма і пішов до таверни. Лорін поглянув йому услід і після декількох секунд мовчання додав: “А ще нам потрібно дістати теплий одяг, бо в горах значно холодніше ніж тут”. Довелось обійти декілька домів, перед тим як їм вдалось купити в когось хутряні кожухи. Після короткого перевалу, мандрівники продовжили шлях.
На сході, по ліву сторону від дороги, ліс більш різноманітний ніж на височинах Аангмару. В цьому лісі і водиться живність, яку добувають мисливці Корбіна. Недалеко звідси пролягає русло Скарбниці, річки яка живить ці краї. Ісиїді довелось бачити ріку лише раз - коли близько двох годин тому вони переходили міст через неї. Звідти можна було лише побачити, що води прямують в далечінь, недоступну людському оку, але вона чула, що Скарбниця є одним з джерел, що наповнюють велике низинне озеро на сході.
Йдучи по дорозі, дівчина не помічала як швидко минає час. Сонце вже схилялось на захід, що свідчило, що через декілька годин вже сутенітиме. Незабаром вони дійшли до розгалуження, про яке говорив Гароль. Стежина на північ, вже не така примітна, як східна дорога, та незважаючи на це, по ній все ж можна достатньо добре орієнтуватись. Пройшовши декілька хвилин, Лорін нарешті спромігся знайти момент, коли Хельген замовк і пішов вперед, розглядаючи місцину. Він звернувся до Ісиїди:
— Ти завжди така сувора? — дівчину спантеличило таке питання, — Мені доводилось раніше зустрічати сандамунарців, проте вони не вели себе так агресивно...
— Що ти маєш на увазі? — відповіла вона.
— Таке враження, що ти ладна вбити кожного зустрічного, який стане на твоєму шляху. — Ісиїда нервово видихнула повітря і глянула йому в очі, очікуючи продовження, — Я бачив багато людей і вже трохи навчився їх розуміти. Я бачу, що ти насправді не така, але чомусь ведеш себе саме так. Чи можеш мені довірити, що тебе турбує?
— У мене зараз обмаль часу. Я надто сильно поспішаю, щоб залишатись такою спокійною, якою була раніше. Я втратила двох братів і коханого на війні... — дівчина розповіла Лоріну про облогу Сандамунару і про битви з пожирачами душ. Вона вже ледь не почала жаліти про те, що робить, але їй ставало легше, — Не знаю чому я це все тобі розказую, я ледь тебе знаю, але ти перший за весь цей час, хто поцікавився як я почуваюсь. Зазвичай люди думають, що я так себе поводжу, бо я така є, бо це нормально для мене, але ніхто не бачить, що мене в цей час мучить біль і страждання.
— Я вдячний тобі за довіру, Ісиїдо. В цій ситуації я готовий допомогти тобі і вашому місту і нехай навіть мені ніхто не заплатить. Я давно чекав такої нагоди, коли зможу справді стати комусь у пригоді. — після цих слів, Лорін поглянув на свого брата, який все ще йшов попереду розглядаючи шлях, — А про Хельгена не хвилюйся, він хороша людина, хоч і деколи надто балакучий...
Несподівано дівчина помітила між дерев високу постать, що розглядала мандрівників. Коли вони всі зупинились і почали дивитись в її сторону, постать не зреагувала втечею чи агресією, натомість пролунали слова: “Я вас бачу, підходьте ближче”. Деякий час Ісиїда з супутниками думала чи йти назустріч, чи ні, але все ж вони вирішили підійти.
Коли мандрівники підійшли ближче, то побачили, що чоловік геть з далеких звідси країв - це був ельф. Та коли вони наблизились ще більше, то помітили річ, що шокувала їх ще більше - в нього була туга пов’язка на очах. Не зважаючи на перев’язані очі, ельф бачив їх пересування не гірше зрячих, а рухи відчував можливо ще краще. Найбільше, що цікавило Ісиїду в цей момент - що трапилось з ельфом. Після знайомства він розказав свою історію про це мандрівникам:
— Мені довелось зустрітись з великим титаном, який закладав домівки сили в наших краях, саме він подарував мені це... — після цих слів, ельф Елеан зняв пов’язку з очей, під якою ховались величезні шрами від опіків. Людей вразило побачене. Ельф одягнув пов’язку назад і продовжив мову, — Мені довелось пожертвувати своїми очима, задля того, щоб здобути чисте бачення. Коли я дивлюсь, то тепер мої очі не вводять мене в оману, так як це було раніше. Я одразу бачу, хто перед мною стоїть і не впадаю в зачарування.
Схоже Елеан побачив у них всіх добро, саме тому і вирішив з ними заговорити. Великий титан не розкрив свого імені ельфу, та виконав його прохання, випаливши його очі своїм вогнем. Ісиїда помітила в ельфа на поясі незвичний півтораручний меч. Виконаний він був з незвичайної сталі, а рукоятку захищали дві хрестовини. Перша, що була ближча до рукоятки, була приблизно вдвічі ширша за другу. Дівчину зацікавив цей меч і вона попрохала Елеана подивитись на нього ближче, на що він їй відповів:
— Гаразд, я покажу тобі його. — ельф дістав меча і мандрівники побачили його конструкцію. Від меча час-від-часу відскакували дрібні іскорки, що нагадували блискавку, — На кінцівці він має невелике розширення, в якому міститься камінь аагангмарину. Такою зброєю можна хоч на демонів полювати. Цей меч викуваний майстром ельфом, спеціально для цього каменю. — чорний мінерал, що наче проростає лазуровим кристалом, немов шрамами. З цих тріщин виринає лазурове світло і вискакують ті самі іскорки.
— Це і справді аагангмарин? — не витримала Ісиїда.
— Так, це він. А тебе, як я розумію, цікавить саме він?
— Цікавить, дуже цікавить. Він мені просто необхідний. — дівчина розповіла про небезпеку, що нависла над її народом і про неспроможність їй протистояти. Елеан вислухав її розповідь і пояснив, що їм слід робити далі:
— Вам слід зустрітись з одним чарівником. Саме він спроможний дістати аагангмарин і навчити вас правильно ним користуватись. Камінь потужний і сам по собі, але найкраще коли ви володієте магією. Він значно підсилює ефект від неї і ваша сила зростає. Знайти чаклуна ви можете в Серці Бур. На рівнинах я його вже давно не бачив. Але дістатись туди буде важко, одразу ж попереджу. Вам потрібно буде перетнути море Бур...
— А чи не знайдеться якогось легшого шляху перетнути море? — Ісиїда не хотіла ризикувати, тому надіялась почути від ельфа якусь кращу пораду.
— Такий шлях справді є, але не зараз. Тобі слід продовжити йти вашим шляхом. Я не можу зараз тобі сказати з чим насправді тобі доведеться стикнутись, бо це є частина випробувань, що належить тобі пройти. Лише трішки натякну. З-поміж двох шляхів, який саме ти вибереш: той, який легший, чи той, на якому ти зможеш щось знайти?
Ісиїду збентежила відповідь ельфа, проте добре вже те, що вона переконалась в правильності свого шляху. Вислухавши останні вказівки, мандрівники попрощались з Елеаном і продовжили шлях до печер. Лорін дістав посудину з олією і просочив в ній тканину, зробивши смолоскип. Доки вони дістались входу в печеру, навколо потемніло. Компанія прийняла неприємне для дівчини рішення зупинитись на ночівлю. Розвівши вогнище, мандрівники повечеряли і поринули в глибокий сон.
Ісиїда знову побачила білі коридори і постаті в білих шатах. Вона чула, як її кличуть маги, проте відповісти їм не була в змозі. Дівчина йшла по коридорах, вивчаючи їх, розглядаючи чаклунів з їх дивними інструментами. Несподівано вона помітила посеред одного залу силует ельфа. Погляд Ісиїди впав на цей силует і разом з ним впало світло. Це був Елеан, який звернувся до її народу: “Ви покладаєте надію на магію лише коли ситуація стає критично поганою, а коли все гаразд, то розраховуєте на сталь своїх лез. А магія це така річ, яка потребує постійної практики. За кілька днів сильним магом не станеш. На що ви розраховуєте?”. Після цих слів дівчину охопив жах і вона прокинулась.
Ззовні вже було видно світанкове світло. Печера стала трішки світлішою, ніж була ввечері. Та для того, щоб пройти крізь неї, все ж необхідно було запалити смолоскип, який напередодні зробив Лорін. Ісиїда розбудила Хельгена, проте його брата не було поряд. Дівчина вже почала хвилюватись, але незабаром він повернувся з ягодами та плодами, які назбирав десь поряд. Щоб приготувати на сніданок засолене м’ясо риби, необхідно було знову розпалити вогнище, тому Хельген зголосився сходити по дрова.
Поснідавши, мандрівники продовжили свій шлях. Печера, як виявилось, не містила багато розгалужень і зустріти диких звірів по дорозі також не довелось. Єдиною складністю, з якою зіткнулись компаньйони були постійні підйоми. Коли вони пройшли через печеру і вийшли на гірську стежину, то вже помітили, що повітря надворі холодніше ніж знизу, на рівнинах, але кожухи врятували їх.
Йти через печеру довелось досить довго, проте по гірській стежині йти довелось значно довше. Через деякий час мандрівники зрозуміли, що щось не так. Вони вже скільки йшли, та ніяк не натрапили на витоки ріки Скарбниці. Схоже вони заблукали, але порадившись, вони вирішили, що можливо їм здається, що вони йдуть довше ніж насправді, а тому варто йти далі.
Пройшовши ще деякий час, вони вийшли на невеличку нагірну рівнину. Сонце піднялось в зеніт і освітлювало все навколо. Тут вже не можна було побачити трави, так як це було ще кілька кілометрів позаду. Перед очима відкрився дивний краєвид. Компаньйони підійшли ближче до виступу скелі.
На заході виднілось море, з поверхні якогось піднімались рифи. Над морем виднілись темні хмари, з яких подеколи спалахували блискавки. Поверхня моря була неспокійною і хвилі, що піднімались, били своєю могутньою масою рифи, вкривали їх зверху або повністю відійшовши відкривали їх, неначе великі скелі. Схоже це і є славетне море Бур. Далеко за тими штормами видніється острів, який дивом світліший за все навколо, так наче він з іншого світу. Ісиїда подумала, що це має бути Серце моря.
На півночі було видно продовження гірського хребта, який все більше огинав води і незабаром сховався за горизонтом. На півдні було видне вже спокійніше море, але безкраїй його простір не можна було охопити зором. Коли Ісиїда поглянула трішки ближче, то побачила, що за кілька кілометрів від них, на північному заході, знаходиться бухта з пристанню, про яку розказував Гароль.
— Ми повинні були прийти туди, чому ми зараз знаходимось тут? — висловила своє здивування дівчина, вказуючи рукою на бухту. Та не встиг ніхто їй відповісти, як вона помітила печеру позаду. Компаньйони були настільки захоплені краєвидом, що навіть не спромоглись одразу глянути назад. Навколо було лише урвище, а єдиним можливим продовженням їхнього шляху могла бути лише ця печера.
Вхід в печеру надзвичайно великий, такого не доводилось бачити нікому з них раніше. Хельген запропонував перевірити, що знаходиться всередині і інші погодились. Коли вони зайшли, то побачили, що печера величезних розмірів, а в ній дуже багато різноманітних цінних і корисних речей. “Отакої!” - вигукнув Хельген, - “Схоже ми знайшли скарб!”.
Після того, як відлуння вигуку стихло, в печері почав лунати звук, який сповіщав, що до них щось наближається. Щось надзвичайно велике. Вони застигли від жаху - перед їх поглядом постав величезний змій, завбільшки в таверну, в якій вони ще вчора сиділи. Він обтрусився, потягнувся, розминаючи м’язи та суглоби, і змахнув своїми гігантськими крилами. Кожне з них було завбільшки в аангмарську міську браму.
Змій кинув на них свій важкий погляд і почав спостерігати за їх діями, неначе очікував продовження. Його шкіра була золотистого кольору, що був приємним для погляду, але паща була повна величезних зубів, що лякали своєю гостротою, а на пальцях виднілись заточені кігті, розміром в людську ногу, якщо й не більші.
— Древні легенди... — вилинули слова з уст Лоріна, — Це ж дракон!
— Дякую, ми і самі помітили! — відповів йому Хельген, після чого звернувся до компаньйонів, — Та що ж нам зараз робити?! Я не збираюсь тут помирати!
— Пробач, що потурбували тебе, — несподівано для братів, звернулась до змія Ісиїда, — та ми не хочемо зашкодити тобі. Ми заблукали і натрапили на твоє лігвище.
— Я так і зрозумів. — відповів дракон, чим ще більше здивував братів, — Зазвичай мисливці на драконів не розгублюються, коли бачать одного з нашого роду. Вони швидко беруться за свою зброю, а ви про неї навіть не подумали. Вітаю вас у своїй домівці - печері Скарбниці. Мене звати Баланур. Що саме вас сюди занесло? Можливо я зможу чимось вам допомогти?
Ісиїда розповіла дракону про біду сандамунарців, розповіла про свої пошуки допомоги на заході, розповіла про Гароля та Елеана. Змій весь цей час уважно слухав розповідь дівчини. Після того, як вона закінчила, він піднявся на лапи і повільно пішов до виходу з печери. Мандрівники подались за ним, а Баланур звернувся до Ісиїди:
— Я тебе зрозумів. Елеан знав, що ваша зустріч зі мною має відбутись. Саме тому він і не говорив вам про те, що з бухти вам не дістатись Серця. Вам необхідно буде повертатись і дійти до перехрестя. Там вам потрібно буде продовжити йти на північний схід тією дорогою, якою ви йшли перед тим, як повернули до печер. Цією дорогою ви дійдете до поселення механіків. Винайміть летючий човен і перелетіть через гори та море. Там ми й зустрінемось ще раз. — на кілька секунд запанувала тиша, а потім дракон продовжив говорити, — І ще дещо: зайдіть до моєї оселі і візьміть все необхідне. Тільки майте на увазі: чим більше ви там залишите, тим більше зможете взяти з собою. І навпаки: чим більше ви візьмете з собою, тим більше вам доведеться залишити. Скарби - це важкий тягар, ви не подужаєте їх всіх одразу.
Послухавши слова Баланура, Ісиїда вирішила залишити в печері все, що було там. Хельген подивився позаду, і коли побачив стільки цінностей, подумав інакше:
— Гаразд, я поки піду погляну, що можна знайти всередині. Хто зі мною?
— У мене обмаль часу, я не можу на тебе чекати. — схопилась з місця дівчина.
— А я і не прошу чекати на мене. Якщо тобі нічого з цього не потрібно, то тоді йди. А я не буду таким поспішним у висновках і погляну, чи все ж можна чогось хорошого знайти. — відповів він різко. Ісиїда поглянула на Лоріна, в очікуванні його слова.
— Пробач Ісиїдо. Я хочу тобі допомогти, але покинути тут свого брата я не можу. Ми разом багато років, а з тобою ми лише другий день знайомі. Я залишаюсь з ним. — ці слова засмутили дівчину, після чого вона підвела свій погляд на Баланура.
— Ну що ж, тоді вперед. Якщо ти не готова йти по шляху сама, то і в компанії ти далеко не зайдеш. — після цих слів дракон широко розкрив пащу. Пролунало гучне гарчання, що струсило повітря і скелі навколо. Після крику, Баланур розбігся і стрибнув вниз в урвище. Могло здатись, що за мить буде чутно гучний удар, але через кілька секунд перед очима мандрівників виринув гігантський змій, з розкритими крилами-вітрилами. Дракон віддалявся від них все далі і піднімався все вище. Він прямував до Серця Бур.
Темні хмари навколо острова почали розвіюватись, а буря стихла. Схоже вперше за багато століть, море Бур перестало бушувати, а засіяло сонячним промінням. Рифи визирнули з-під води і тепер було видно, наскільки небезпечною є дорога морем. Хмари над морем перетворились в красиві пера над водою. Дівчина відчула смуток, але потрібно було рухатись далі.

9 лютого 2015 року - 12 травня 2015 року — Львів

Друга частина твору "Тінь Ландарину"