Своя брехня чужої істини дорожча.

Стукіт копит хвилями порушував тишу темряви. Дівчина оглянулась і побачила, що переслідувачів було п’ятеро. На цій ділянці дороги розбійники не пропускають одиноких мандрівників та було надто ризиковано вступати у відкритий бій з ними. Небо освітлював літній місяць, світло якого перетворювало темні хмари в сріблясті кораблі на темному зоряному небі. Навколо був широкий степ з високими травами, проте сховатись тут не було де. Лише десь справа, здалеку, була видна смуга лісу. Саме туди і вирішила податись дівчина.
Переслідувачі вимагали від неї зупинки, та це було б невдалим рішенням. На плечі Ісиїди ліг важливий обов’язок. Від неї залежав порятунок рідного міста, а тому до цілі вона мала добратись цілою. Коли дівчина на своєму коні почала відриватись від розбійників, то вони приступили до обстрілу. Навколо зазвучав свист стріл, та потрапити в ціль вони не змогли. Дівчина зняла з плечей свій лук, дістала стрілу і пустила її в сторону переслідувачів.
Почувся крик. Схоже стріла потрапила в плече одного з них і він не втримався на коні. Часу давати відсіч не було, оскільки всі вони наближались до лісу, а пересуватись там верхи складніше. Ісиїда повернула свого скакуна в сторону лісу, але її шлях перервала несподіванка.
Одна зі стріл з тріском пробила череп коня, на якому скакала вершниця. На всій швидкості, в падінні, кінь не втримав дівчину на собі і вона проїхала на землі декілька метрів. Часу на зволікання не було. Ісиїда підвелась, швидко вхопила частину розсипаних стріл та забігла в кущі. Переслідувачі швидко наздогнали її, та розгледіти в темряві лісу не змогли. Вона зробила наступний постріл, що важким ударом збив другого з них.
Вершники вирішили розділитись і обійти її з трьох сторін, проте вона наступним пострілом поцілила в того, що наближався до неї з лівої сторони, після чого швидко застрибнула в рів, що знаходився позаду неї. Розбійники швидко відреагували та намагались поцілити в неї. В темряві було важко розгледіти її силует, але стріла одного з них ледь не зачепила її плече.
Добре треновані навички стрільби з різних рук дали їй суттєву перевагу, завдяки якій вона швидко вцілила вже в того розбійника, що намагався підійти до неї з правої сторони. Залишився лише один, та схоже наражатись на небезпеку він не хотів, тому швидко побіг до коней. Побачивши, що він навіть не глянув на її мертвого коня, дівчина заспокоїлась і дочекалась, поки ватажок бандитів забереться подалі.
Коли навколо стало знову спокійно, Ісиїда зібрала решту вцілілих стріл, після чого пішла до свого коня. “Жаль, що тобі пощастило не так, як мені...” - промайнула думка в дівчини. Біля сідла був почеплений мішечок з монетами. Вона єдина, хто змогла вирватись з оточення живою. Обоє компаньйонів дівчини загинули під час спроби прорватись.
Їхнє місто взяли в облогу мерці. Точно невідомо звідки вони взялись, але існує легенда, що може розповісти про походження цих істот. Здавна на просторих територіях Ландарину існують особливі місця. В цих місцях панує потужна енергія чарів, що живить жителів і дає їм особливі здібності.
Колись, в одному з таких місць, жило одне плем’я, яке прагнуло оволодіти силою цих чарів. Їхнє прагнення було настільки сильним, що перетворилось в голод, а голод був настільки потужним, що навіть смерть не змогла втамувати його. Налиті енергією своєї домівки, гнані голодом, померлі жителі цього племені перероджувались в новій формі.
Частина тіла відмирала, а решта живилась і підсилювалась магічною енергією. Свідомість, що звільнилась від попередніх прагнень, хотіла лише тамувати голод сили. З цими мерцями значно важче вести бій і важче знищувати. Ті рани, які можуть вбити живу людину, мерцю можуть навіть не нанести суттєвої шкоди, тому боротись з ними звичайною зброєю надзвичайно складно. Саме в надії на підмогу в боротьбі і розраховували старійшини Сандамунару, коли відправляли групу Ісиїди та компаньйонів.
Сусідні поселення не погодились допомогти, оскільки ніхто не вважає це своєю війною, а лише проблемою з якою люди Сандамунарії мають розбиратись самостійно. Лише чутки, які довелось почути дівчині, погнали її на захід, щоб незабаром повернути на південь. Але саме перед поворотом на шляху в дівчини трапилась банда розбійників, котра не розраховувала на такий спротив.
Тепер, пішки та наодинці, дівчина повинна бути обережнішою. Вона не може розраховувати навіть на голос свого коня, оскільки той загинув під час переслідування, тому ночувати вона вирішила на одному з дерев. Спорудивши нашвидкуруч простий гамак, Ісиїда поринула на декілька годин в сон.
Їй часто сниться один сюжет: наповнені світлом білі коридори, навколо ходять білі постаті, що сяють тим самим світлом. Маги і чарівниці, що водночас приваблюють, але жахають нутро дівчини. Вона завжди трималась осторонь чарів, проте в теперішній важкий час, схоже це може бути єдиним, що може врятувати Сандамунар і його землі. Мудреці Ради вибрали її за хороші вміння слідопита і стрільби з лука. Проте є ще дещо - маги. Ісиїда починає відчувати, що вони обрали саме її для виконання цього обов’язку, хоч ніхто з її народу не мав ніколи до цього справи з чарами.
Ранкове світло розбудило дівчину, вона вже давно звикла прокидатись разом з ним. Навколо було чутно спів птахів, а це хороший знак - поблизу давно не було ніяких чужинців, котрі могли б сполохати їх. Ісиїда зібрала речі в заплічну сумку, підв’язала до поясу мішечок з монетами і вирушила в дорогу. Зброю вона завжди тримала при собі, тому лук з сагайдаком і кинджал на поясі були постійно готові до бою.
Вийшовши з лісу знову на стежину, вона попрямувала за попереднім маршрутом, та незабаром дівчина дійшла до повороту праворуч, який і був їй потрібен. Стежина повела в ліс і по лісовій дорозі залишалось декілька кілометрів до цілі. По обіді Ісиїда була вже на місці.
Перед поглядом постав довгий міський мур, що оточував Аангмар кільцем, а де-не-де в мурі видніються башти. Стежина веде до великої міської брами, котра якраз відчинена. Вартові глянули скоса на лук дівчини. Раніше їм не доводилось бачити в руках жінки зброю, та ще й такої високої якості.
Коли вона увійшла до міста, то побачила вулицю, що плавно переходила в спіраль, поступово піднімаючись до центрального замку. “Мабуть тут і живе правитель цих земель. До нього і треба буде звернутись” - спало на думку дівчині, після чого вона направилась до замку. Проте їй знову довелось почути звичні відмовки. Схоже з мерцями не хочуть зв’язуватись навіть за хорошу плату.
“Цього варто було й очікувати...” - наступним рішенням дівчини було відвідати міську таверну і дізнатись там більше. “Не може такого бути, щоб у всьому Аангмарі не знайшлось аагангмарину!”. Аагангмарин - камінь з легенди цих країв, що за розповідями містить в собі потужну енергію, здатну викликати бурі. Місто отримало свою назву саме в честь цього кристалу.
Раніше народи земель Ландарину вчились мистецтва чарів і передавали ці вміння з покоління в покоління, але зараз традиція втратила силу, а чаклуни і маги стали одинаками. Ремесло чарів вважають надто небезпечним і складним для опанування, тому в багатьох поселеннях ввели заборону на магічні практики, щоб ніхто не смів нести загрозу іншим.
Схоже мерці залишилися останнім в цих краях, достовірно відомим народом, що практикує чари і вдосконалюється в своїх вміннях. Проте народ цей нечисельний і ще поки не здатний на великі завоювання. Деякі з поселень розраховують на те, що мерці обійдуть їх стороною, а деякі вважають себе достатньо сильними щоб легко розгромити армію мерців. Але народ мерців вже давно перестав бути таким, якими є всі інші народи. Це єдиний народ смертних, який переситився чарами і переродився в нову форму, що непідвладна часу. Цей народ лякає інших своїм переродженням і за це їх нарекли пожирачами душ.
Після того, як Ісиїда дісталась міської таверни, їй на погляд натрапив ринок. “Там і треба буде придбати коня, на пішу ходу часу немає...” - подумала вона. Увійшовши в таверну, дівчина підійшла до стійки:
— Кухоль виноградного соку. Де мені можна знайти аагангмарин? — промовила Ісиїда до низенького чоловіка, що стояв за стійкою.
— Такого архаїзму я давно не зустрічав, у нас всі давно п’ють вино і в існування аагангмарину не вірять. Чи ти ще часом скажеш що ти чаклунка? — відповів він їй.
— Ні, але луком і кинджалами я володію добре. — дівчина поклала руку на кинджал, що був причеплений до її поясу, і спокійно глянула на нього. Чоловік засміявся, а всі навколо обернули свої погляди в їхню сторону. Ісиїда швидко схопила лук, вихопила стрілу і вмить випустила її в дрібну пляшчину на полиці, в іншій частині зали. Після того, як друзки скла розлетілись в різні боки, посмішка зникла з його обличчя.
— Хочеш перевірити мої вміння давати лад з лезом?
— Ні, зараз вам принесуть виноградний сік, але за пляшку з настійкою заплатити доведеться. — після цих його слів, дівчина витягнула з мішечка срібну монету і кинула йому.
— Решти не треба, неси мій сік.
Ісиїді передали кухоль і після цього вона почала оглядати присутніх в таверні людей. Її роздуми перервав один чоловік:
— Аагангмарину тут не знайдеш, але я можу здогадуватись де він може бути. Коли б то я ще таке почув, що хтось може його шукати. Тільки от жаль, що кухоль спорожнів, мені з пересохлим горлом говорити важко. — дівчина поглянула на нього і промовила до власника таверни:
— Напою йому за мій рахунок, — власник кивнув на знак згоди і пішов по ель, — А тепер розкажи, що ти знаєш про аагангмарин.
— На півночі звідси тече ріка Скарбниця, вона бере початок з гір на заході. Гірська стежина може вивести тебе до бухти Останньої дороги. — на мить він замовк, пильно поглянув дівчині в очі, вишукуючи там страху, та коли він не зміг його там побачити, продовжив мову, — Якщо тебе не лякає ця назва, то я уточню чому вона називається саме так - звідти ще не повертались живими. Були відчайдухи, які пробували переплисти через море Бур, щоб знайти його Серце, проте їхня подальша доля невідома... — Ісиїді набридають довгі розмови, в моменти коли не потрібно гаяти часу, тому вона перервала розповідь чоловіка:
— Гаразд, мені не потрібні ці всі деталі. Ти зможеш показати дорогу?
— Коли б була хороша плата, то я можу провести тебе на північ до поселення мисливців. Звідти по дорозі можна буде дійти до стежини, що веде до печер. Печери наскрізьним шляхом ведуть до гірської стежини, а там ти вже не загубишся.
Оцінивши ситуацію, дівчина вирішила прийняти його пропозицію:
— Як я можу тебе називати? — співрозмовника наче і не дивувало те, що вони ще досі один одного не знають на ім’я.
— Гароль, а як мені звати мою супутницю? — це питання та усмішка на його обличчі видавали його любов до подорожей в компанії, — Не можу ж я не знати кого я буду супроводжувати.
— Ісиїда. Я з Сандамунарії. У мене обмаль часу, коли можемо вирушати в дорогу?
— Та хоч через декілька хвилин, лише доп’ю свій ель. Надіюсь хоч на це у тебе час буде? — те, що мало вибухнути гучним сміхом, виразилось в стриманій усмішці Гароля.
— Мені потрібно сходити на ринок, я збираюсь придбати трішки провізії і коня, для того, щоб прискорити нашу мандрівку. — чоловік поглянув на Ісиїду, очікуючи продовження, — У тебе є кінь?
— Ну що ж, спробуй. А за мене можеш не хвилюватись, все необхідне в мене є. Зустрінемось біля західної брами. — після цих слів Гароль продовжив пити ель.
Вийшовши з таверни, Ісиїда повернула в сторону міського базару. Вона не звернула увагу на його слова, проте згодом їй довелось зрозуміти, що саме Гароль мав на увазі, коли з сумнівом промовив своє “спробуй”.
Виявилось що в Аангмарі коней продають виключно солдатам міського війська, а селянам та чужинцям, без особливого дозволу, продають лише волів. Довелось задовольнитись покупкою їжі та стріл. Схоже наконечники були дійсно з хорошої сталі. Для полювання такі стріли є надлишком, проте випадок напередодні змусив дівчину подбати про свою безпеку.
Як і домовились, Гароль чекав на дівчину поряд з виходом з міста. Його не здивував факт того, що Ісиїда була без коня. Схоже саме цього він і очікував, оскільки краще знав порядок в місті. Вийшовши за межі міста, мандрівники за декілька хвилин ходьби знову зайшли в ліс. Це не та дорога, якою дівчина досягла міста.
В поспішності мандрівниця спочатку навіть не помітила могутніх гір, що оточували місто з південно-західної сторони. Високі ялини і сосни наповнювали повітря приємним ароматом. Ісиїда в такій приємній атмосфері навіть змогла відволіктись від тягаря, що впав на її народ, але ненадовго. Через деякий час вона помітила, що за ними слідують двоє чоловіків, які ведуть себе підозріло.
“Швидко за дерева” - прошептала вона до Гароля, після чого дістала лук і стріли. Наступними словами вона вже приголомшила переслідувачів: “Стояти! За кого ви нас приймаєте?!”. Вона подумала, що вони грабіжники, тому вирішила впевнитись у своїй безпеці. Побачивши лучницю, чоловіки зупинились і звернулись до мандрівників:
— Стій, не стріляй. Ми бачили тебе в таверні, тому не хочемо, щоб ці аангмарські стріли опинились в наших тілах. — схоже вони почули розмову Ісиїди, тому вирішили слідувати їй, — Нас зацікавила твоя розповідь, тому ми хочемо до тебе приєднатись.
— Чому ж ви нас переслідували, а не звернулись одразу?
— Ми не хотіли вас турбувати... — зніяковіло відповів один з них.
— Хіба вам не довелось би, рано чи пізно, викритись і тим самим потурбувати нас? — продовжувала вона, не відпускаючи стріли.
— Визнаю, це був безглуздий вчинок, але я хочу попросити вибачення! Набагато краще подорожувати в нашій компанії, адже тут буває небезпечно. Для тебе ж не становитиме проблеми відплатити нам грошима за супровід. Чи не так? А як доберемось до аагангмарину, то і взагалі віддячимо.
— Поки що ваша поведінка не викликає довіри, тому якщо хочете приєднатись, то тримайтесь так, щоб я вас бачила, а там вже подивимось хто ви такі. — після чого Ісиїда вже послабила натяг і зняла стрілу з лука. Чоловіки наздогнали їх і приєднались до компанії.
Як виявилось, вони брати. Лорін і Хельген втекли з батьківського дому. Їх не задовольняло життя селян, тому з того часу вони мандрують землями Ландарину. Один без одного вони б давно пропали, тому мандрівка ще більше зблизила їх. Хельген і запропонував брату піти за дівчиною, чим ледь і не наразив їх на небезпеку. Він балакучіший за Лоріна, що власне і встигла помітити Ісиїда з Гаролем. По дорозі до Корбіна, Хельген розважав своїх нових супутників історіями про мандри братів.
Приблизно за три години часу з моменту зустрічі, компаньйони наблизились до меж поселення. При вході Гароль звернувся до Ісиїди: “Ну що ж, як ми і домовлялись, я тебе привів до Корбіна. Вам треба буде йти по східній дорозі, а там натрапите на стежину, що веде на північ, до печер. Ви там будьте обережні, бо там можуть водитись дикі звірі, але по дорозі ви зустрінете знаки для відчайдушних мандрівників, котрі не дадуть вам загубитись. А тепер мені пора”.

9 лютого 2015 року - 12 травня 2015 року — Львів

Перша частина твору "Тінь Ландарину"