Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
смрад стоїть, аж виїдає очі,
страхопуду це дикунство гра –
завше тхір до збочення охочий.
Поетичний дивиться бомонд,
як Пегасик тіпається в муках,
от скажена кляча, кинь цей понт,
це ж душок поета, твого друга.
А, може, знають та мовчать.
І загадкове мерехтіння
Зустріне літо і весну.
Крізь зими, крізь дощі осінні
Я вкотре відлік розпочну
І, простягнувши руки вгору,
Кричу: "Почуйте про війну!
Чи раптово гавкне пес, -
Я виходжу з хати швидко,
Хоч уже не жду чудес.
Все сумую за тобою
Та печаль, як брагу, п'ю,
Бо ніяк не заспокою
Душу страдницьку свою.
Бо це – найделікатніша з наук.
Яка вивчає, далебі, те саме
У порівнянні з чим все інше - звук
Пустий і беззмістовний… То й природа
Твоя наполягала – ну ж бо, вчись!
Є речі – від часу та від народу
Залежать ма
Бо пробива мене на вірш.
Чи написать його для тебе? -
Так ти мене за нього з'їш.
Чи написати про кохання? -
Так Муз поб'ється із десяток.
Я не знаходжу це гуманним.
Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда
Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю
Мого погляду,
Що описував зустріч немов би складав молитву.
Сумно, сумно, як сумно
Дивилися інші на постаті
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.
Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.
Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
Перед тим, як далі бесіду вести,
Наповняю пивом череп’яні кухлі,
Бо міцніш напою не бажаєш ти.
Я також не хочу вводити в оману
Ні тебе, мій друже, ні себе в цю мить, –
І від склянки пива теж буваю п’я
у караоке хтось волає Лепса
і на пілоні крутиться – воно…
не зрозуміло принц то чи принцеса.
У нас 200-тим їде тракторист,
а комбайнеру відірвало руки.
В столиці не почути міни свист,
Чиїсь обличчя у тумані.
Веде крізь сни в часи жадані
Незрозуміла біла путь,
Де весни сліз гірких не ллють
На дні солодкої омани.
Мені заснути не дають
Наче троє живуть в мені. Схожі, немов брати.
Але досить відмінні характерами вони.
Перший – той не злякається чорта або труни.
Добивається, хоч бич чого та кого хотів.
Навіть танк не посунув би з обраних ни
Падати далі нікуди.
Нижче тільки пекло.
Він сходив землю
уздовж і впоперек,
Знає її родимки, шрами,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Із Ігоря Воронцова. Г.Г.Нейгаузу
І лікування - ритуал.
Переді мною був Нейгауз...
Не хитромудра річ, здавалось,
Та пульсу я не відчував.
Ловив я звуки фортеп'яно,
І руки ці я пригадав
На клавішах... І так нескладно,
Що там, де муза б’є фонтанно,
Я пульсу ниточку шукав.
А він чіплявся жартівливо:
„Десяток восьмий! Ну і ну!
Якби ж найшов – було би диво!”
І ворохобив неквапливо
Свою розмашну сивину...
Я враз отямився од ритму:
Ударів гамма! – ясний пульс!
І стало радісно - до крику:
Виконувалась в жилах VITA!
Десяток восьмий! але ж муз!
І я, мов на віолончелі,
З Нейгаузом в дуеті грав,
Співали струни волотеві
і тихий подих Коктебеля
тремтів із брижами октав.
переклад: В.Ляшкевича
- - - - - - - -
* Ігорь Васильевичь Воронцов (нар. в Петербурзі 1933р, помер у Москві у 2004), справжня людина, лікар і поет, я вдячний йому за дружбу і добру науку...
Игорь Воронцов
Г.Г.Нейгаузу
Я щупал пульс, как полагалось,
Таков врачебный ритуал.
Передо мной сидел Нейгауз,
И мне вначале показалось,
Что пульса нет… Я не слыхал.
Я слышал звуки фортепьяно
Я эти руки вспоминал
На клавишах… И было странно,
Что там, где муза бьет фонтаном
Я пульса ниточку искал.
А он сидел, ворча шутливо:
«Восьмой десяток! ну и ну!
Здесь пульса не найти – не диво!»
И поправлял неторопливо
Размашистую седину!
И вдруг очнулся я от ритма:
Ударов гамма – четкий пульс!
И было радостно до крика:
В сосудах шествовала VITA!
Восьмой десяток. Ну и пусть.
Я словно на виолончели
Дует с Нейгаузом играл,
И струны трепетно звенели,
И тихий воздух Коктебеля
От этой музыки дрожал.
Коктебейль, август 1964 г.
Генріх Густавович Нейгауз народився 12 квітня 1888 року в місті Єлисаветграді (нині — Кіровоград).
Початкову музичну освіту він одержав у свого батька, фундатора місцевої музичної школи. По закінченні гімназії Генріх Густавович займався під керівництвом піаніста Л. Годовського в Берліні. Там же він вивчав теорію композиції під керівництвом учня Танєєва професора Юона. Пізніше поступив у Віденську академію музики в школу вищої майстерності, яку закінчив на відмінно.
Після повернення на батьківщину Нейгауз здав екстерном у Петроградській консерваторії іспити і у 1916 році почав свою педагогічну діяльність у Тбілісі. Повернувшись в Єлисаветград, працював у місцевому відділі народної освіти. Разом із своїм троюрідним братом, відомим польським композитором К. Шимановським він організує камерне товариство, читає лекції, пропагує кращі зразки класичної музики.
У 1920 році Нейгауз — професор Київської консерваторії, а від 1922 року починається його творча діяльність у Московській консерваторії.
Продовжуючи і розвиваючи традиції фортепіанного мистецтва Нейгауз створив школу, пов'язану з високими досягненнями піанізму. Визнана в усьому світі, піаністична школа Нейгазуа знайшла своє продовження у творчості його учнів — С. Ріхтера, Е. Гілельса, Я. Зака, І. Зетеля, Є. Малініна, О. Насєдкіна, Л. Наумова, В. Кастельского, В. Крайнєва, В. Воскобойникова, Т. Гутмана, А. Гінзбурга і багатьох інших музикантів.
Виконавча діяльність Г. Нейгауза ввійшла в скарбницю музичного мистецтва. У його репертуарі була майже вся художня фортепіанна література від Баха до наших сучасників. Піаніст був незмінним другом багатьох композиторів і першим виконавцем цілого ряду творів. Величезна ерудиція Нейгауза при великій особистій чарівності завжди залучала до артиста молодь. Концертні зали, класи, аудиторії, у яких Генріх Густавович виступав, завжди були переповнені.
Нейгаузу належать блискучі статті і нариси про музику. Широкою популярністю користується його талановита книга «Про мистецтво фортепіанної гри».
У рідному для Нейгауза Кіровограді його іменем названо вулицю, а на розташованому на ній будинку, де народився видатний музичний педагог, встановлено меморіальну дошку. Від 1981 року в місті працює Музей Генріха Нейгауза.
Помер Генріх Густавович Нейгауз 10 жовтня 1964 року в Москві.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)