Сидять діди на лавочці під крислатим дубом.
Саме весна у розпалі, кругом сади квітнуть.
Аромати з того цвіту! Так дихати любо.
Та і сонечко із неба так приємно світить.
Сидять діди та радіють, згадують про роки,
Коли були молодії, мали стать і силу.

Людина яка пише про високі рими і ставить себе у приклад. Ось його робота з "надскладними" римами і красою слова: Блок СО-СУ-КУР - свято культур, група поетів, кузня сонетів, вир транспорантів, подзвін курантів, рими-ракети, строфи-букети, в гр

Коли високий, симпатичний чоловік середнього віку увійшов до сірої, напівтемної кімнати, вона лежала цілком знеможена і бліда, як навколишні стіни. Руки складені на грудях, ніби у покійника. На її майже прозорому обличчі практично не було ознак життя. Зат

Мені приємно, що прем‘єра моєї драми «Тріо поетичів» отримала такий резонанс. На жаль, дехто сприймає все буквально, приміряючи на себе, хоча це - не документальний твір і не стенограма. Це - роздуми над тими питаннями, що, судячи з кількості прочитань,

Я лежу, я камінь спотикання... І болить мені оця епоха, Що спіткнулась об судьбу мою. с. 22. Як глобально неординарно сказано. Ця мерзенна епоха швондерів і мізерних душею чи взагалі бездушних грошолюбів спотикнулася об долю Ігоря Павлюка, яка

Скунс роботу знає на ура,
смрад стоїть, аж виїдає очі,
страхопуду це дикунство гра –
завше тхір до збочення охочий.
Поетичний дивиться бомонд,
як Пегасик тіпається в муках,
от скажена кляча, кинь цей понт,
це ж душок поета, твого друга.

Зірки не знають про війну.
А, може, знають та мовчать.
І загадкове мерехтіння
Зустріне літо і весну.
Крізь зими, крізь дощі осінні
Я вкотре відлік розпочну
І, простягнувши руки вгору,
Кричу: "Почуйте про війну!

Скрипнуть двері, дзенькне шибка,
Чи раптово гавкне пес, -
Я виходжу з хати швидко,
Хоч уже не жду чудес.
Все сумую за тобою
Та печаль, як брагу, п'ю,
Бо ніяк не заспокою
Душу страдницьку свою.

Що ж, дівчинко… Твій головний екзамен.
Бо це – найделікатніша з наук.
Яка вивчає, далебі, те саме
У порівнянні з чим все інше - звук
Пустий і беззмістовний… То й природа
Твоя наполягала – ну ж бо, вчись!
Є речі – від часу та від народу
Залежать ма

Я вибравсь із тенетів "вебу",
Бо пробива мене на вірш.
Чи написать його для тебе? -
Так ти мене за нього з'їш.

Чи написати про кохання? -
Так Муз поб'ється із десяток.
Я не знаходжу це гуманним.

Неосяжна повнота очей твоїх, серця, жестів твоєї душі
Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда
Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю
Мого погляду,
Що описував зустріч немов би складав молитву.
Сумно, сумно, як сумно
Дивилися інші на постаті

Нас нічого біда не навчила…
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.

Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати

Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.

Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:

БАНАЛЬНА ДРАМА ДІЙОВІ ОСОБИ: ЛИЦЕДІЙ - актор і поет, моложавий, симпатичний, такий тип зазвичай подобається жінкам за 50. СЕНСЕЙ - поет, спортивної статури, вже не першої свіжості, володар чорного поясу, отриманого на районних міжнародних змаганнях

Зручно влаштувавшись за столом на кухні,
Перед тим, як далі бесіду вести,
Наповняю пивом череп’яні кухлі,
Бо міцніш напою не бажаєш ти.
Я також не хочу вводити в оману
Ні тебе, мій друже, ні себе в цю мить, –
І від склянки пива теж буваю п’я