
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
2025.07.09
04:09
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
2025.07.09
01:03
Назва.......................................................................Стор.
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського.Осінній крик яструба
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського.Осінній крик яструба
Осінній крик яструба
Північно-західний вітер його підіймає над
сизим, ліловим, рудим, кервавим
роздолом Конектикута. Він, еге ж,
не бачить долішніх ласих знад
курки, що цибає занепалим
двориком ферми, ховраших стеж.
На потоці повітря розпластаній, птасі ниць
ще даленіють спадисті спини
згірків і сріблина ріки –
буцім ожилим клинком в’ючись,
сталь, зазублена об мілини;
купками бісерними – дашки
Нової Англії. Заціплі біля нуля
термометри – буцім лари в ніші;
стигнуть, гамуючи жар заграв
листя, шпилі церков. А для
яструба, це і не церкви. Вище
щирих вірників і відправ,
він пливе океаном блакиті, заціпив дзьоб,
простаючи до охвістя плесна
– кігті, як пальці у кулаці –
пір’ям зціджуючи озноб
подуву знизу, веде південно
– ока ягоду – по дузі,
до Ріо-Ґранде, дельти, розпареної юрби
буків, сховків у шумовинні
трав зі лезвами догори,
гніздища, товченої лушпи
в крапинку червіні, па́хів, тіні
брата або сестри.
Серце, хистиме м’язом, пухом, пером, крилом,
тріпочучи з частотою дрожу,
буцім ножицями січе,
власним наснажуване теплом,
осені синяву, до знеможу
синю, множачи її ще,
мовби у поміч оку, коричного буруна
цятою, щезлою в хитавиці
хвоїн, коштом осмут облич
дитини, задивленої з вікна,
пари, щойно з авто; назирці,
з ґанку, жіночих віч.
Та висхідні потоки його підіймають вверх:
вище і вище. Черево в перах
пощипує холодом. На позір
яструба, обрій немов померк,
він бачить ніби тринадцять перших
штатів, він бачить: зі
труб підіймається дим. Та саме число
труб підказує одинокій
птасі, де це тепер вона.
Ич, куди мене понесло!
В погорді угадується неспокій
птаха. Перевернувшись на
крило, він падає вниз. Та цупкий сувій
повітря вертає його: у прірву,
у ціпеніння прозорих лон.
В жовтій зіниці з’явився злий
блиск. Тобто, помісь гніву
з пожахом: стрімголов –
будь-що звергтись! І, буцімто стінка – м’яч,
як гріхопадіння – до скріп у вірі,
його вертає назад, і квит.
Його, нівроку гарячим, бач!
Вище, вище. В іоносферний ирій.
В астрономічно вивірений Аїд
птиць, де ні кисню для цих істот,
ні тобі проса, – хіба що зерня
зір. Що у двоногих вись,
те для крилатого назворот.
Не мозочок, а пуста легеня
його переконує: не спастись…
І тоді він кричить. Зі ввігнутого на крюк
дзьоба, мов крик навісний ериній,
розпанахує небеса і пне
механічний, непогамовний звук,
ніби залізо рве алюміній;
инде роблений, адже не
обіцявся дістатись чиїхось вух:
людських, вивірчиних – з дупельця
плигма, лисових – в шелюзі,
мишу ми́лує польову;
так сльозою не віділлється
ще комусь. Тільки пси
задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
зі моторошністю ре-дієза
алмаза, що надрізає скло,
оперізує небо. I світ принишк,
буцім його полоснуло лезо.
Ще б пак: яструбове тепло
обпіка просторіні, як унизу
опікає чавун огорожі руку
без пальчатки. З гуками: "отамо,
онде!", бачим вгорі сльозу
яструба, плюс павутину, звуку
зіткану, пізнаємо
нісенітні – ні сіті, ні ятері
без відлунь, де пахне апофеозом
звуку, у жовтні – і поготів.
У блаваті узірнім, рідня зорі,
сяєву, висріблена морозом,
инеєм, що зряхтив,
прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
в ультрамарин. Нам у бінокль помітний
перл, сліпуча для віч деталь.
Нам чутно: щось угорі дзвенить,
як порцеляновий посуд битий,
як фамільний кришталь,
чиї сколи, одначе, не ранять, а
тануть в долоні. Якоїсь миті
лишать сітківці цятки, мазки,
вічка, кільця, стібки шитва,
віяла райдужні та плямисті,
колоски, волоски –
пер у відливах колись узір,
мапу, спушену у роїнні
жвавім над згірками кружкома…
І, хапаючи пальцями пух, у двір
вибігає дітва у яркім одінні,
і англійською чути: "Зима, зима".
1975
Північно-західний вітер його підіймає над
сизим, ліловим, рудим, кервавим
роздолом Конектикута. Він, еге ж,
не бачить долішніх ласих знад
курки, що цибає занепалим
двориком ферми, ховраших стеж.
На потоці повітря розпластаній, птасі ниць
ще даленіють спадисті спини
згірків і сріблина ріки –
буцім ожилим клинком в’ючись,
сталь, зазублена об мілини;
купками бісерними – дашки
Нової Англії. Заціплі біля нуля
термометри – буцім лари в ніші;
стигнуть, гамуючи жар заграв
листя, шпилі церков. А для
яструба, це і не церкви. Вище
щирих вірників і відправ,
він пливе океаном блакиті, заціпив дзьоб,
простаючи до охвістя плесна
– кігті, як пальці у кулаці –
пір’ям зціджуючи озноб
подуву знизу, веде південно
– ока ягоду – по дузі,
до Ріо-Ґранде, дельти, розпареної юрби
буків, сховків у шумовинні
трав зі лезвами догори,
гніздища, товченої лушпи
в крапинку червіні, па́хів, тіні
брата або сестри.
Серце, хистиме м’язом, пухом, пером, крилом,
тріпочучи з частотою дрожу,
буцім ножицями січе,
власним наснажуване теплом,
осені синяву, до знеможу
синю, множачи її ще,
мовби у поміч оку, коричного буруна
цятою, щезлою в хитавиці
хвоїн, коштом осмут облич
дитини, задивленої з вікна,
пари, щойно з авто; назирці,
з ґанку, жіночих віч.
Та висхідні потоки його підіймають вверх:
вище і вище. Черево в перах
пощипує холодом. На позір
яструба, обрій немов померк,
він бачить ніби тринадцять перших
штатів, він бачить: зі
труб підіймається дим. Та саме число
труб підказує одинокій
птасі, де це тепер вона.
Ич, куди мене понесло!
В погорді угадується неспокій
птаха. Перевернувшись на
крило, він падає вниз. Та цупкий сувій
повітря вертає його: у прірву,
у ціпеніння прозорих лон.
В жовтій зіниці з’явився злий
блиск. Тобто, помісь гніву
з пожахом: стрімголов –
будь-що звергтись! І, буцімто стінка – м’яч,
як гріхопадіння – до скріп у вірі,
його вертає назад, і квит.
Його, нівроку гарячим, бач!
Вище, вище. В іоносферний ирій.
В астрономічно вивірений Аїд
птиць, де ні кисню для цих істот,
ні тобі проса, – хіба що зерня
зір. Що у двоногих вись,
те для крилатого назворот.
Не мозочок, а пуста легеня
його переконує: не спастись…
І тоді він кричить. Зі ввігнутого на крюк
дзьоба, мов крик навісний ериній,
розпанахує небеса і пне
механічний, непогамовний звук,
ніби залізо рве алюміній;
инде роблений, адже не
обіцявся дістатись чиїхось вух:
людських, вивірчиних – з дупельця
плигма, лисових – в шелюзі,
мишу ми́лує польову;
так сльозою не віділлється
ще комусь. Тільки пси
задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
зі моторошністю ре-дієза
алмаза, що надрізає скло,
оперізує небо. I світ принишк,
буцім його полоснуло лезо.
Ще б пак: яструбове тепло
обпіка просторіні, як унизу
опікає чавун огорожі руку
без пальчатки. З гуками: "отамо,
онде!", бачим вгорі сльозу
яструба, плюс павутину, звуку
зіткану, пізнаємо
нісенітні – ні сіті, ні ятері
без відлунь, де пахне апофеозом
звуку, у жовтні – і поготів.
У блаваті узірнім, рідня зорі,
сяєву, висріблена морозом,
инеєм, що зряхтив,
прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
в ультрамарин. Нам у бінокль помітний
перл, сліпуча для віч деталь.
Нам чутно: щось угорі дзвенить,
як порцеляновий посуд битий,
як фамільний кришталь,
чиї сколи, одначе, не ранять, а
тануть в долоні. Якоїсь миті
лишать сітківці цятки, мазки,
вічка, кільця, стібки шитва,
віяла райдужні та плямисті,
колоски, волоски –
пер у відливах колись узір,
мапу, спушену у роїнні
жвавім над згірками кружкома…
І, хапаючи пальцями пух, у двір
вибігає дітва у яркім одінні,
і англійською чути: "Зима, зима".
1975
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. "
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Елегія (Дотепер, як згадаю твій голос, то мандражу...""
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Елегія (Дотепер, як згадаю твій голос, то мандражу...""
Про публікацію