Північно-західний вітер його підіймає над
сизим, ліловим, рудим, кервавим
роздолом Конектикута. Він, еге ж,
не бачить долішніх ласих знад
курки, що цибає занепалим
двориком ферми, ховраших стеж.

На потоці повітря розпластаній, птасі ниць
ще даленіють спадисті спини
згірків і сріблина ріки –
ніби ожилим клинком в’ючись,
сталь, зазублена об мілини;
купками бісерними – дашки

Нової Англії. Заціплі біля нуля
термометри – буцім лари в ніші;
стигнуть, гамуючи жар заграв
листя, шпилі церков. А для
яструба, це і не церкви. Вище
щирих помислів і відправ,

він пливе океаном блакиті, заціпив дзьоб,
простаючи до охвістя плесна
– кігті, як пальці у кулаці –
пір’ям зціджуючи озноб
подуву знизу, веде південно
– ока ягоду – по дузі,

до Ріо-Ґранде, дельти, розпареної юрби
буків, сховків у шумовинні
трав із лезвами догори,
гніздища, товченої лушпи
в крапинку червіні, па́хів, тіні
брата або сестри.

Серце, хистиме м’язом, пухом, пером, крилом,
тріпочучи з частотою дрожу,
наче ножицями січе,
власним наснажуване теплом,
осені синяву, до знеможу
синю, множачи її ще,

мовби у поміч оку, коричного буруна
цятою, щезлою в хитавиці
хвоїн, коштом осмут облич
дитини, задивленої з вікна,
пари, щойно з авто; назирці,
з ґанку, жіночих віч.

Та висхідні потоки його підіймають вверх:
вище і вище. Черево в перах
пощипує холодом. На позір
яструба, обрій немов померк,
він бачить ніби тринадцять перших
штатів, він бачить: зі

труб підіймається дим. Та саме число
труб підказує одинокій
птасі, де це тепер вона.
Ич, куди мене понесло!
В погорді угадується неспокій
птаха. Перевернувшись на

крило, він падає вниз. Та цупкий сувій
повітря вертає його: у прірву,
у ціпеніння прозорих лон.
В жовтій зіниці з’явився злий
блиск. Тобто, помісь гніву
з пожахом: стрімголов –

будь-що звергтись! І, буцімто стінка – м’яч,
як гріхопадіння – до скріп у вірі,
його вертає назад, і квит.
Його, – живим і гарячим, бач!
Вище й вище. В іоносферний ирій.
В астрономічно вивірений Аїд

птах, де ні кисню для цих істот,
ні тобі проса, – хіба що зерня
зір. Що у двоногих вись,
те для крилатого назворот.
Не мозочок, а пуста легеня
його переконує: не спастись…

І тоді він кричить. Зі ввігнутого на крюк
дзьоба, мов крик навісний ериній,
розпанахує небеса і пне
механічний, непогамовний звук,
мовби залізо рве алюміній;
инде роблений, адже не

призначався ні для чиїхось вух:
людським, вивірці – до дупельця
плигма, молодняку лисиць,
мишу ми́лував польову;
так сльозою не віділлється
ще комусь. Тільки пси

задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
із моторошністю ре-дієза
алмаза, що надрізає скло,
оперізує небо. I світ принишк,
буцім його полоснуло лезо.
Ще б пак: яструбове тепло

опіка просторіні, як унизу
опікає чавун огорожі руку
без пальчатки. З гуками: "отамо,
онде!", бачмо вгорі сльозу
яструба, плюс павутину, звуку
зіткану, пізнаємо

нісенітні – ні сіті, ні ятері
без відлунь, де пахне апофеозом
звуку, у жовтні – і поготів.
І у сині узірній, рідня зорі,
сяєву, висріблена морозом,
инеєм, що зряхтив,

прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
в ультрамарин. Нам у бінокль помітний
перл, сліпуча для віч деталь.
Нам чутно: щось угорі дзвенить,
мовби видзвонює посуд битий,
як фамільний кришталь,

чиї друзки, однак, не поранять, а
тануть в долоні. Якоїсь миті
лишать сітківці цятки, мазки,
вічка, кільця, стібки шитва,
віяла райдужні та плямисті,
колоски, волоски –

пер у відливах колись узір,
мапу, спушену у роїнні
жвавім над згірками кружкома…
І, хапаючи пальцями пух, у двір
вибігає дітва у яркім одінні,
і англійською чути: "Зима, зима".





1975