ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2019.04.23
22:55
Хороші міцні двері,
Що не пускають до хати чужинців,
Що дозволяють піти нескінченною дорогою,
Що ставлять межу між схованкою спогадів
І полем, де росте важкими зернами хліб,
Завжди майструють з мертвого дерева:
Дерева, що бачило юрми прочан,
Збігов
Що не пускають до хати чужинців,
Що дозволяють піти нескінченною дорогою,
Що ставлять межу між схованкою спогадів
І полем, де росте важкими зернами хліб,
Завжди майструють з мертвого дерева:
Дерева, що бачило юрми прочан,
Збігов
2019.04.23
22:09
Замуровую вікна
У моєму домі,
Що збудований з каменю
Жовтого, як помаранчеве сонце,
Білого, як вицвіле небо,
Сірого, як падолистові будні,
Темного, як глибини моєї свідомості.
У моєму домі,
Що збудований з каменю
Жовтого, як помаранчеве сонце,
Білого, як вицвіле небо,
Сірого, як падолистові будні,
Темного, як глибини моєї свідомості.
2019.04.23
21:30
Розлетілись вітри по світах, ніби діти від неньки,
Понесли дух змагальний з собою і радість свобод.
Вже не втримають їх ні снігів, ні дощів походеньки,
Бо ведуть за собою мій зболений рідний народ.
Щоб устав із колін і сльозу пересолену витер,
На о
Понесли дух змагальний з собою і радість свобод.
Вже не втримають їх ні снігів, ні дощів походеньки,
Бо ведуть за собою мій зболений рідний народ.
Щоб устав із колін і сльозу пересолену витер,
На о
2019.04.23
20:36
Здійснює Ранок промову до Ночі:
Тільки думки її на шкереберть!
У пересерді, заплющивши очі,
Зникне так хутко, втікатиме геть:
Встигнути треба, часУ ж бо – ледь-ледь.
Нерви напружені, у єйфоріі!
Голос до вищих сягає октав!
Тільки думки її на шкереберть!
У пересерді, заплющивши очі,
Зникне так хутко, втікатиме геть:
Встигнути треба, часУ ж бо – ледь-ледь.
Нерви напружені, у єйфоріі!
Голос до вищих сягає октав!
2019.04.23
18:03
Ой, куди ви біжете, мої черевички?
- На узліссі вже з'явилось листячко сунички!
Там ростуть духмяні трави і цвітуть кульбабки,
Дзвоники бринять привітно: дружньо й по порядку!
Там берези ніжні віти небо обіймають,
І усміхнені ялини весноньку вітають
- На узліссі вже з'явилось листячко сунички!
Там ростуть духмяні трави і цвітуть кульбабки,
Дзвоники бринять привітно: дружньо й по порядку!
Там берези ніжні віти небо обіймають,
І усміхнені ялини весноньку вітають
2019.04.23
14:08
Яка ця зелень соковита,
яка п`янка вона у трав.
То юний Квітень аквавіту
у Сонця і Землі украв.
Не перестане з них доїти
не літри - кубометри трав.
То ж добиратися до літа
яка п`янка вона у трав.
То юний Квітень аквавіту
у Сонця і Землі украв.
Не перестане з них доїти
не літри - кубометри трав.
То ж добиратися до літа
2019.04.23
13:50
Є художник моторний - віхтем
намалює оте й оце.
Ще й тримає: не варто бігти!
Грію вишпортане слівце...
Придивлюся... протру єдвабом.
Не хвалю ті ерзаци, ні.
Кіміфуса чи Кобо Абе
намалює оте й оце.
Ще й тримає: не варто бігти!
Грію вишпортане слівце...
Придивлюся... протру єдвабом.
Не хвалю ті ерзаци, ні.
Кіміфуса чи Кобо Абе
2019.04.23
12:20
Ти шукаєш в мені тихий шепіт дібров,
пелюсткову чарівність лілеї,
Мавку в озері мрій, божевільну любов
і картату краватку від Неї.
Я шукаю в тобі теплий промінь очей,
трепіт серця, цілунку хмільного.
Птаха сильне крило в хмарнім небі, а ще
пелюсткову чарівність лілеї,
Мавку в озері мрій, божевільну любов
і картату краватку від Неї.
Я шукаю в тобі теплий промінь очей,
трепіт серця, цілунку хмільного.
Птаха сильне крило в хмарнім небі, а ще
2019.04.23
11:42
Я ніколи не сяду без весел в човна,
Без вітрил не пливу в океані.
Моя подруго мила, від чого сумна?
Чом душа, наче далеч туманна?
Чи гостреньких любителька ти відчуттів?
А чи жити набридло на світі?
Позникали з голівоньки думи святі,
Без вітрил не пливу в океані.
Моя подруго мила, від чого сумна?
Чом душа, наче далеч туманна?
Чи гостреньких любителька ти відчуттів?
А чи жити набридло на світі?
Позникали з голівоньки думи святі,
2019.04.23
10:47
Хто сказав, що любов - це дурман,
Той зневаги та осуду вартий.
Від лебідок відбою нема,
Не встигаю красунь цілувати.
Щойно пані сумній догодив,
Встала з ложа, неначе з похмілля.
Дарував їй солодкі меди,
Той зневаги та осуду вартий.
Від лебідок відбою нема,
Не встигаю красунь цілувати.
Щойно пані сумній догодив,
Встала з ложа, неначе з похмілля.
Дарував їй солодкі меди,
2019.04.23
08:59
Тулюсь до крила німоти:
Не злюсь, не благаю, не плачу…
Бували й меткіші кати,
А цей – ще вагається, наче.
Згасивши сумління вогні,
Вигадує – як покарати.
Так легко й спокійно мені
Не злюсь, не благаю, не плачу…
Бували й меткіші кати,
А цей – ще вагається, наче.
Згасивши сумління вогні,
Вигадує – як покарати.
Так легко й спокійно мені
2019.04.23
07:39
гукаю небо на розмову
і шлю Творцю земний уклін
за цю красу життя казкову
доби покращення та змін
і в молитвах шаную знову
Його не в церкві а з колін
я попри виправку військову
природні лінощі та сплін
і шлю Творцю земний уклін
за цю красу життя казкову
доби покращення та змін
і в молитвах шаную знову
Його не в церкві а з колін
я попри виправку військову
природні лінощі та сплін
2019.04.23
06:47
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжаки збіг
2019.04.23
06:29
Лоскоче ніздрі запах пряний
Розквітлих дружно абрикос, –
Манливі пахощі дурманять
Мене і збуджують чогось.
Здається, в юності лиш пахли
Так терпко й солодко вони, –
Вдихаю жадібно і спрагло
Цілющі подуви весни.
Розквітлих дружно абрикос, –
Манливі пахощі дурманять
Мене і збуджують чогось.
Здається, в юності лиш пахли
Так терпко й солодко вони, –
Вдихаю жадібно і спрагло
Цілющі подуви весни.
2019.04.22
21:48
Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
2019.04.22
19:34
Вже звечоріло. Поховала.
До цвинтаря вели сусіди.
Стояла, наче скам'яніла.
Заупокійну відспівали,
розплився біль по хмарах сірих.
Лише тоді здригнулась мати,
коли по цинку домовини
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...До цвинтаря вели сусіди.
Стояла, наче скам'яніла.
Заупокійну відспівали,
розплився біль по хмарах сірих.
Лише тоді здригнулась мати,
коли по цинку домовини
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2019.04.10
2019.03.24
2019.03.18
2019.03.17
2019.03.15
2019.03.10
2019.03.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1980) /
Вірші
З Іосіфа Бродського «...Навідав попіл я. Еге ж, чужий...»
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського «...Навідав попіл я. Еге ж, чужий...»
Навідав попіл я. Еге ж, чужий.
А глянувсь кревним, візіями надив,
хоча між нас межа і пріч межі…
Ні, жодної в нім копанки алмазів.
Лиш морок одусюди наповзав.
Гримів трамвай. А сніг іскрів на дроті.
А, падаючи в попіл, він щезав,
як на моїм лиці, на теплій плоті.
Немов ущент не витліла зола
у дощ і вітер, віючись до маєв.
І вітер запевняє, що дотла,
ба, недалеко попіл розвіває.
Еге ж, уявні, вутлі ниточки
взаємин удає оте стремління,
хіба за натяк датися взнаки.
Гризоті пак неясного сумління
на майва ман, на милиці калік.
Еге ж, – у ній ітиметься за поміч
знеможеному пошуками ніг,
навпомацки – сніжинок. Пóніч, пóніч.
Еге ж, нічна полуда і мені
навіює, куди твої витії:
не всякому горіть у тім вогні,
що де у кого й малої надії
останні одголоски охопив,
а піддає єство поталі, мукам,
смакує смерть єства, і поготів
жадає порахунки звести з духом.
А деякі горять. І у чаду,
у пеклі властолюбців гості звані
вовік з дощем не будуть у ладу,
що місить ручаями – їх і твані.
А дещо попіл з попелом ріднить.
Ріднить бугри лискучий наст над ними.
Увічнює і мармур, і граніт
удатних розуміти їх відміни.
Ба, як не кинь, – якщо дощів пора,
і сходить ніч, і небо блідне де-де,
а зелені ніякої з бугра
не каже світло денне, світло денне,
– наразі впору думці, менше з тим,
дійти ураз, якщо вже умирає,
дійти ураз, коли вже гине дім,
достоту – що єство людське згорає,
і разом все пропало: мрії, сни,
коли і на трамвайнім повороті
бугор не зеленіє по весні –
то попіл і підноситься до плоті.
Навідав попіл я. Той умлівав,
безживний геть. Авжеж, не дивовижа.
За рогом гримотів у млі трамвай
Щось блимнуло. І знов запала тиша.
А ніч гнітючі речі шепче вуху:
мовляв, усотав попіл дух його,
і жах – лишень притулок решток духу.
<1960-і>
А глянувсь кревним, візіями надив,
хоча між нас межа і пріч межі…
Ні, жодної в нім копанки алмазів.
Лиш морок одусюди наповзав.
Гримів трамвай. А сніг іскрів на дроті.
А, падаючи в попіл, він щезав,
як на моїм лиці, на теплій плоті.
Немов ущент не витліла зола
у дощ і вітер, віючись до маєв.
І вітер запевняє, що дотла,
ба, недалеко попіл розвіває.
Еге ж, уявні, вутлі ниточки
взаємин удає оте стремління,
хіба за натяк датися взнаки.
Гризоті пак неясного сумління
на майва ман, на милиці калік.
Еге ж, – у ній ітиметься за поміч
знеможеному пошуками ніг,
навпомацки – сніжинок. Пóніч, пóніч.
Еге ж, нічна полуда і мені
навіює, куди твої витії:
не всякому горіть у тім вогні,
що де у кого й малої надії
останні одголоски охопив,
а піддає єство поталі, мукам,
смакує смерть єства, і поготів
жадає порахунки звести з духом.
А деякі горять. І у чаду,
у пеклі властолюбців гості звані
вовік з дощем не будуть у ладу,
що місить ручаями – їх і твані.
А дещо попіл з попелом ріднить.
Ріднить бугри лискучий наст над ними.
Увічнює і мармур, і граніт
удатних розуміти їх відміни.
Ба, як не кинь, – якщо дощів пора,
і сходить ніч, і небо блідне де-де,
а зелені ніякої з бугра
не каже світло денне, світло денне,
– наразі впору думці, менше з тим,
дійти ураз, якщо вже умирає,
дійти ураз, коли вже гине дім,
достоту – що єство людське згорає,
і разом все пропало: мрії, сни,
коли і на трамвайнім повороті
бугор не зеленіє по весні –
то попіл і підноситься до плоті.
Навідав попіл я. Той умлівав,
безживний геть. Авжеж, не дивовижа.
За рогом гримотів у млі трамвай
Щось блимнуло. І знов запала тиша.
А ніч гнітючі речі шепче вуху:
мовляв, усотав попіл дух його,
і жах – лишень притулок решток духу.
<1960-і>
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
" З Іосіфа Бродського. Шипшина в квітні"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. "Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім...""
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. "Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім...""
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ | Підтримка сайту "Altopix"
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.099 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.099 seconds