Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.24
21:29
Сказав туристу футурист:
- Я-футурист! А ти -турист!
- Все вірно, - відповів турист,-
Який я в біса футурист?
- Я-футурист! А ти -турист!
- Все вірно, - відповів турист,-
Який я в біса футурист?
2025.12.24
15:51
Безсніжна зима. Беззмістовний мороз.
Безрадісний вечір, безмовний світанок.
В повітрі - відлуння сумних лакримоз,
Сліди від порожніх палких обіцянок.
Беззахисне місто. Безсовісний світ.
Безбарвні думки та безплідна планета.
Свиней не відтягнеш від
Безрадісний вечір, безмовний світанок.
В повітрі - відлуння сумних лакримоз,
Сліди від порожніх палких обіцянок.
Беззахисне місто. Безсовісний світ.
Безбарвні думки та безплідна планета.
Свиней не відтягнеш від
2025.12.24
14:40
Ти бачив те, небачене ніким…
Забутий ним і згублений між ними.
Вдавав себе завбачливо глухим
Своїми (Господи, сприйми…) гучними.
В тобі ховалось сховане від сліз
З усіх доріг назбиране роками…
І ти як той у долі доле-віз,
Забутий ним і згублений між ними.
Вдавав себе завбачливо глухим
Своїми (Господи, сприйми…) гучними.
В тобі ховалось сховане від сліз
З усіх доріг назбиране роками…
І ти як той у долі доле-віз,
2025.12.24
12:14
Ці паростки весни проб'ються безумовно
Крізь кригу і сніги, крізь сумніви і страх.
Вони здолають підступи і мову,
Якою говорив зими старий монах.
Вони здолають забуття і змову
Ненависті і зла, потворної тюрми
І так здобудуть певну перемогу
Крізь кригу і сніги, крізь сумніви і страх.
Вони здолають підступи і мову,
Якою говорив зими старий монах.
Вони здолають забуття і змову
Ненависті і зла, потворної тюрми
І так здобудуть певну перемогу
2025.12.24
09:23
– Який пан товстий та негарний.
– О-о-о, у пана в животі – риба.
У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі.
А очі то – світ.
Світ – то пан.
23–24 серпня 1996 р., Київ
– О-о-о, у пана в животі – риба.
У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі.
А очі то – світ.
Світ – то пан.
23–24 серпня 1996 р., Київ
2025.12.24
06:54
Мов тополиний пух прилинув
На мерзлу землю за вікном, -
Рої сніжинок безупинно
Літали й вихрились кругом.
Кружляли, никли, шурхотіли
Навколо хати аж надмір
І світ ставав ще більше білим,
І білість вабила на двір.
На мерзлу землю за вікном, -
Рої сніжинок безупинно
Літали й вихрились кругом.
Кружляли, никли, шурхотіли
Навколо хати аж надмір
І світ ставав ще більше білим,
І білість вабила на двір.
2025.12.23
23:51
Ми ховались від холодного дощу чужих слів під чорною парасолькою віри. Барабанні постукування по натягнутому пружному шовку китайщини здавались нам то посмішкою Будди, то словами забутого пророка-халдея, то уривками сури Корану. Ми ховались від дощу чужих
2025.12.23
22:04
О докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вирвати і
У банці отій зберегти?
О мамо мені все недобре
І сьогодні не день а стрибок
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вирвати і
У банці отій зберегти?
О мамо мені все недобре
І сьогодні не день а стрибок
2025.12.23
21:12
Я прочитати дам вогню твої листи,
А фото покладу чим глибше до шухляди, –
І потім сам-на-сам для пані Самоти
Співати заведу мінорні серенади...
Хай полум’я горить, ковтаючи слова,
Що зранили навік понівечену душу, –
І запалає вмить від болю голова
А фото покладу чим глибше до шухляди, –
І потім сам-на-сам для пані Самоти
Співати заведу мінорні серенади...
Хай полум’я горить, ковтаючи слова,
Що зранили навік понівечену душу, –
І запалає вмить від болю голова
2025.12.23
19:57
Я іду забутими стежками
У глухих, неходжених місцях.
Заблукав поміж двома віками,
Хоч порив небесний не зачах.
Заблукав у лісі чи у полі,
У далеких хащах наземних.
Я шукаю волі у неволі,
У глухих, неходжених місцях.
Заблукав поміж двома віками,
Хоч порив небесний не зачах.
Заблукав у лісі чи у полі,
У далеких хащах наземних.
Я шукаю волі у неволі,
2025.12.23
17:30
Перше моє прозвисько (в дитинстві) -- Євик, Свинопас, і пішло -- Сем, Кальок, Борода, Будулай, Татарин, Боніфацій, Лабух...
ПРИСВЯТА. ДЕЯКИМ:
Оптимістично налаштований, не згас…
Все те, що було придбане, з тобою.
Одне із прозвиськ, схожість, «свиноп
ПРИСВЯТА. ДЕЯКИМ:
Оптимістично налаштований, не згас…
Все те, що було придбане, з тобою.
Одне із прозвиськ, схожість, «свиноп
2025.12.23
17:18
Я босоніж пройду
по тонкому льоду —
не потону в сутужну хвилину.
А та біль, що в мені
пропаде навесні
у рожевім суцвітті люпину.
І не страшно іти,
по тонкому льоду —
не потону в сутужну хвилину.
А та біль, що в мені
пропаде навесні
у рожевім суцвітті люпину.
І не страшно іти,
2025.12.23
15:31
Ой, нема чого читати,
усе нецікаве,
кожен пише про те саме
іншими словами
Усі стали патріоти,
проклинають рашку,
бо без рашки гарно жити,
усе нецікаве,
кожен пише про те саме
іншими словами
Усі стали патріоти,
проклинають рашку,
бо без рашки гарно жити,
2025.12.23
11:38
Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.
2025.12.23
08:01
Шумить стривожено Дніпро,
Коли борвій здіймає хвилі, -
Коли лякається добро
У вир стрибнути з мокрих схилів.
Пропахле пилом і багном,
Воно боїться обмивати
Себе при світлі чи смерком,
Щоб оминало річку свято.
Коли борвій здіймає хвилі, -
Коли лякається добро
У вир стрибнути з мокрих схилів.
Пропахле пилом і багном,
Воно боїться обмивати
Себе при світлі чи смерком,
Щоб оминало річку свято.
2025.12.22
19:59
Видно не того любила,
розірвала, попалила
помаранчові вітрила.
Деревом вросла в землицю —
погляд гострий, серце — криця,
а душа, немов криниця:
милосердна, хлібосільна,
щира, горда, своєрідна,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розірвала, попалила
помаранчові вітрила.
Деревом вросла в землицю —
погляд гострий, серце — криця,
а душа, немов криниця:
милосердна, хлібосільна,
щира, горда, своєрідна,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Кінець прекрасної епохи
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Кінець прекрасної епохи
Позаяк у мистецтві поезії годі без слів,
я, один зі глухих, плішуватих, похмурих послів
другорядних держав, драгоман етикету, –
не ґвалтуючи мізку в потузі на лоск,
сам собі подаю свою одіж, спускаюсь в кіоск
по вечірню газету.
Вітер листя мете. Ліхтарі на стовпах, як міраж
в цих понурих краях, чий епіграф "на дзеркало зваж",
за сприяння калюж обрамляють ілюзію статку.
Навіть злодій, що крав апельсин, амальгаму скребе.
Втім, жадання, з яким оглядають себе, –
не влаштовує згадку.
В цих понурих краях все на зиму лаштується: сни,
тюрем стіни, крій пальт, убрання молодих – білини
її віхол, напої, секунди, їх стрілки.
Гороб’ячі кофтини зі плямами лужних жалів;
пуританські завіти, білизна; в руках скрипалів –
дерев’яні мов грілки.
Край копалин і пнів. Уявивши об’єм валовий
чавуну і свинцю, чуманієш; не йде з голови
самовладний уклад, канчуки і багнети для тями.
Та сідають орли, як магніт, на залізо з усюд;
навіть плетені крісла тримаються тут
на гайках зі болтами.
Тільки риби в морях знають ціну свободі; та їх
оніміння нас ніби схиля до творіння своїх
етикток і кас. І тирчить просторінь прейскурантом.
Час є витвором смерті; як овочу – посмак в борщах,
він тим паче завдячний потребі в тілах і речах,
аніж когут курантам.
Часу звершень годити, воліючи горі відлунь,
вочевидячки, тяжко. Попорпавши суконь красунь,
звидиш те, що шукав, а не досі невидані диви.
І не те, щоби тут Лобачевський замовив слівце,
та розсунутий світ має звузитись конче, і це,
це – кінець перспективи.
Чи то мапу Европи поцупив плюгавий агент,
чи то шостої п’ятеро часточок світу аж ген
як далеко уже; чи люб’язну яку чарівницю
вороги стережуть, але як утекти – ні гу-гу.
Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу, –
і почісую кицю.
Чи то кулю у лоб, як у похибки лігво – перстом.
А чи шаснути геть, куди очі, сучасним Христом.
Та і хто їх різнить, з п’яних віч, у обіймах морозів,
кораблі й паровози? Тим пак не дійме тебе стид:
як від лодії водам, так рейкам не звидіти слід
від коліс паровозів.
Що опишуть в газеті у розділі "Будні судів"?
Вирок прийнято до виконання. Отут поготів
обивателя око узрить в олов’яній оправі,
як людина лежить долілиць, лобом в цоколь стіни,
та не спить: не роїтись у черепі сни
продірявленім вправі.
Зір цієї епохи сягає корінням у ті
тучі літ, негодящі у повній своїй сліпоті
ліку випалих з люль по калюжах епох і баюрах.
Далі смерти і чудь білооко не сміє сягнуть.
Жаль, що блюдець удоста, а ні з ким стола крутонуть,
ані бити їх, Рюрик.
Взір цієї доби – це офіра зигзиць їх ловцю.
Не по древу умом розтікатись від неї гінцю,
а плювком по стіні, ба – не князя будить: динозавра.
Довершити б рядка, та не смикнеш у птаха пера.
Голові, – що сокири чекати безвинно пора,
що зеленого лавра.
грудень 1969
я, один зі глухих, плішуватих, похмурих послів
другорядних держав, драгоман етикету, –
не ґвалтуючи мізку в потузі на лоск,
сам собі подаю свою одіж, спускаюсь в кіоск
по вечірню газету.
Вітер листя мете. Ліхтарі на стовпах, як міраж
в цих понурих краях, чий епіграф "на дзеркало зваж",
за сприяння калюж обрамляють ілюзію статку.
Навіть злодій, що крав апельсин, амальгаму скребе.
Втім, жадання, з яким оглядають себе, –
не влаштовує згадку.
В цих понурих краях все на зиму лаштується: сни,
тюрем стіни, крій пальт, убрання молодих – білини
її віхол, напої, секунди, їх стрілки.
Гороб’ячі кофтини зі плямами лужних жалів;
пуританські завіти, білизна; в руках скрипалів –
дерев’яні мов грілки.
Край копалин і пнів. Уявивши об’єм валовий
чавуну і свинцю, чуманієш; не йде з голови
самовладний уклад, канчуки і багнети для тями.
Та сідають орли, як магніт, на залізо з усюд;
навіть плетені крісла тримаються тут
на гайках зі болтами.
Тільки риби в морях знають ціну свободі; та їх
оніміння нас ніби схиля до творіння своїх
етикток і кас. І тирчить просторінь прейскурантом.
Час є витвором смерті; як овочу – посмак в борщах,
він тим паче завдячний потребі в тілах і речах,
аніж когут курантам.
Часу звершень годити, воліючи горі відлунь,
вочевидячки, тяжко. Попорпавши суконь красунь,
звидиш те, що шукав, а не досі невидані диви.
І не те, щоби тут Лобачевський замовив слівце,
та розсунутий світ має звузитись конче, і це,
це – кінець перспективи.
Чи то мапу Европи поцупив плюгавий агент,
чи то шостої п’ятеро часточок світу аж ген
як далеко уже; чи люб’язну яку чарівницю
вороги стережуть, але як утекти – ні гу-гу.
Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу, –
і почісую кицю.
Чи то кулю у лоб, як у похибки лігво – перстом.
А чи шаснути геть, куди очі, сучасним Христом.
Та і хто їх різнить, з п’яних віч, у обіймах морозів,
кораблі й паровози? Тим пак не дійме тебе стид:
як від лодії водам, так рейкам не звидіти слід
від коліс паровозів.
Що опишуть в газеті у розділі "Будні судів"?
Вирок прийнято до виконання. Отут поготів
обивателя око узрить в олов’яній оправі,
як людина лежить долілиць, лобом в цоколь стіни,
та не спить: не роїтись у черепі сни
продірявленім вправі.
Зір цієї епохи сягає корінням у ті
тучі літ, негодящі у повній своїй сліпоті
ліку випалих з люль по калюжах епох і баюрах.
Далі смерти і чудь білооко не сміє сягнуть.
Жаль, що блюдець удоста, а ні з ким стола крутонуть,
ані бити їх, Рюрик.
Взір цієї доби – це офіра зигзиць їх ловцю.
Не по древу умом розтікатись від неї гінцю,
а плювком по стіні, ба – не князя будить: динозавра.
Довершити б рядка, та не смикнеш у птаха пера.
Голові, – що сокири чекати безвинно пора,
що зеленого лавра.
грудень 1969
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Примітки папороті"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. На смерть Жукова"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. На смерть Жукова"
Про публікацію
