Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.05
13:50
Випростались вечір і ворожка,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,
Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,
Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
2026.10.05
12:19
Нехай же відкидають лизоблюди
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх
2026.10.05
09:36
Спи, мій любий
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!
Зрости одним махом,
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!
Зрости одним махом,
2026.10.05
09:35
Я без щастя — безпорадна,
мов незряча сирота
на краєчку водоспаду,
за перилами моста,
за печальною нудьгою
та безсоннями думок,
де цнотливою любов'ю
огортає душу Бог.
мов незряча сирота
на краєчку водоспаду,
за перилами моста,
за печальною нудьгою
та безсоннями думок,
де цнотливою любов'ю
огортає душу Бог.
2026.10.05
09:23
Слава Богу грім гримить
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?
2026.10.05
07:46
За зорями звіряюся вночі,
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового поко
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового поко
2026.10.05
06:21
Колиска ця вигойдує печаль
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горіл
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горіл
2026.10.04
23:02
вітрисько вщух
запала тиша
мов стороння дивна
поети люблять тишу
як-от звук
а ще негоду і свободу
в риму
бо приязне
запала тиша
мов стороння дивна
поети люблять тишу
як-от звук
а ще негоду і свободу
в риму
бо приязне
2026.10.04
21:27
Незбагненна таємниця,
ти і правда, й небилиця.
Сум у снах,
сміх в очах —
лиця, лиця, лиця, лиця.
Різнолика таємниця,
тут оса, а там — вже киця.
ти і правда, й небилиця.
Сум у снах,
сміх в очах —
лиця, лиця, лиця, лиця.
Різнолика таємниця,
тут оса, а там — вже киця.
2026.10.04
21:12
Заблукали в фіордах Норвегії
Футболісти варшавської «Легії».
Переплутали все
На шляху до Тромсе –
Тьмарить розум природа Норвегії.
У колишній Чехословаччині
Було все до кінця передбачено.
Футболісти варшавської «Легії».
Переплутали все
На шляху до Тромсе –
Тьмарить розум природа Норвегії.
У колишній Чехословаччині
Було все до кінця передбачено.
2026.10.04
18:40
Марно думкою здіймаю
Вогке кволої бджоли.
Незручні та незугарні
З матіоли постоли.
Сік нектару — незборимий
У відрі на дні добра.
Дно на око — невловиме,
Вогке кволої бджоли.
Незручні та незугарні
З матіоли постоли.
Сік нектару — незборимий
У відрі на дні добра.
Дно на око — невловиме,
2026.10.04
15:23
Як піднявся Хмель і крикнув, що пора настала,
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покоза
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покоза
2026.10.04
13:28
Мокрого , як кажуть, не залякать дощем,
А деревам дощі і радість, і винагорода,
І з-поміж них калині чи не найбільша втіха –
Мов навесні, продовжує цвісти і радувати око…
Сховалось в передчутті негоди птаство невгамовне,
У шпарки позалазили його п
А деревам дощі і радість, і винагорода,
І з-поміж них калині чи не найбільша втіха –
Мов навесні, продовжує цвісти і радувати око…
Сховалось в передчутті негоди птаство невгамовне,
У шпарки позалазили його п
2026.10.04
13:03
Танцюючий блазень прийшов потішати
Холодну, жорстоку, неситу юрбу.
Прийшов у дранті і лахмітті, не в шатах.
Усмішка крива вперезала судьбу.
До кого промовить танцюючий блазень?
Він бачить байдужість і ницість в очах.
Навряд чи це хворе суспільство
Холодну, жорстоку, неситу юрбу.
Прийшов у дранті і лахмітті, не в шатах.
Усмішка крива вперезала судьбу.
До кого промовить танцюючий блазень?
Він бачить байдужість і ницість в очах.
Навряд чи це хворе суспільство
2026.10.04
10:55
СОН ДОВЖИНОЮ У ВІЧНІСТЬ
(замість Післямови)
Минуло майже дві тисячі років. Вулкан, який колись за лічені години стер з обличчя землі одне з найбагатших міст імперії, давно заспокоївся і покрився новим шаром зелені. Але під цим товстим, багат
2026.10.04
10:54
В юрбі знайти його не можу,
У інтернетних чатах теж.
Скажи мені, далекий Боже,
Де віднайти могильний хрест?
Можливо, син спочив у гаю
Чи на заплавині ріки?
Я полечу і позбираю
Його стражденні кісточки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У інтернетних чатах теж.
Скажи мені, далекий Боже,
Де віднайти могильний хрест?
Можливо, син спочив у гаю
Чи на заплавині ріки?
Я полечу і позбираю
Його стражденні кісточки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
Мої вітання і тисячоліть
після́. Ти теж привів до шлюбу курву.
У нас удоста спільного. Тим пак
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під’їздах,
розвалини. Я, пересічний зайда,
припилений вітаю бюст
в безлюдній галереї. Ах, Тиберій,
тобі тут менше тридцяти. В лиці
виразніш певність у слухняних м’язах,
ніж в будучім їх суми. Голова,
ще скульптором відрубана тоді,
посутньо є пророцтвом щодо влади.
Усе, від підборіддя й нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти
плюс сонми твій почмокати шерехатий
малят – і навіть посмак насолод
вовчиці, що колись кормила Рема
і Ромула (Одні і ті ж уста!
той самий лепет солодко й безладно
в підкладці тоги.) Наостанок – бюст,
як символ відсторонености мозку
від тіла. Власного, а чи
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.
Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не волить зупинятись:
ні на якомусь із облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
є тільки наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, в тих катівнях, де усі
зізнаються, – пак вибиті в тортурах
зізнання, мовби сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
віддаленим від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним похлинутись
скоріше у купальні власній, ніж
потоком думки. Й чи не є жорстокість
навзаєм – і попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди перебуваєш в мить падіння.
Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Гай-гай, не та доба!
Й за вуха годі втримати комусь
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам’яним лицем,
зуживаним зо два тисячоліття,
ти постаєш природним механізмом
тупого нищення, а зовсім не
рабом страстей, провідником ідеї
чи ще чого. І вберегти тебе
від вигадок, що вберегти дерева
від листя, з його комплексом незв’язних,
та неугавних нарікань юрми.
В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, поваплене зимовим світлом.
Шум вулиці. На якість просторіні
ніяк згукнутись негодящий бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій при світлі лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Зайти, скажімо, зі нової карти?
Який в цім сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж той історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
на мить затнеться й перерве буріння.
"Бюст, – мовить він говіркою розвалин
і м’язових посіпувань, – бюст, бюст".
<1981>
після́. Ти теж привів до шлюбу курву.
У нас удоста спільного. Тим пак
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під’їздах,
розвалини. Я, пересічний зайда,
припилений вітаю бюст
в безлюдній галереї. Ах, Тиберій,
тобі тут менше тридцяти. В лиці
виразніш певність у слухняних м’язах,
ніж в будучім їх суми. Голова,
ще скульптором відрубана тоді,
посутньо є пророцтвом щодо влади.
Усе, від підборіддя й нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти
плюс сонми твій почмокати шерехатий
малят – і навіть посмак насолод
вовчиці, що колись кормила Рема
і Ромула (Одні і ті ж уста!
той самий лепет солодко й безладно
в підкладці тоги.) Наостанок – бюст,
як символ відсторонености мозку
від тіла. Власного, а чи
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.
Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не волить зупинятись:
ні на якомусь із облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
є тільки наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, в тих катівнях, де усі
зізнаються, – пак вибиті в тортурах
зізнання, мовби сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
віддаленим від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним похлинутись
скоріше у купальні власній, ніж
потоком думки. Й чи не є жорстокість
навзаєм – і попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди перебуваєш в мить падіння.
Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Гай-гай, не та доба!
Й за вуха годі втримати комусь
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам’яним лицем,
зуживаним зо два тисячоліття,
ти постаєш природним механізмом
тупого нищення, а зовсім не
рабом страстей, провідником ідеї
чи ще чого. І вберегти тебе
від вигадок, що вберегти дерева
від листя, з його комплексом незв’язних,
та неугавних нарікань юрми.
В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, поваплене зимовим світлом.
Шум вулиці. На якість просторіні
ніяк згукнутись негодящий бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій при світлі лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Зайти, скажімо, зі нової карти?
Який в цім сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж той історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
на мить затнеться й перерве буріння.
"Бюст, – мовить він говіркою розвалин
і м’язових посіпувань, – бюст, бюст".
<1981>
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Римські елегії. П’яцца Маттеї"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок"
Про публікацію
