Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.09
14:35
Дід в гірському селі під Женевою
Мордувався з розпуки статевої.
Бо в селі на горі
Лиш бабусі старі,
А панянки гуляють Женевою.
На стоянці в порту Гонолулу
Бабі Ксенії вухо надуло.
Мордувався з розпуки статевої.
Бо в селі на горі
Лиш бабусі старі,
А панянки гуляють Женевою.
На стоянці в порту Гонолулу
Бабі Ксенії вухо надуло.
2026.11.09
12:39
У 2026 р. світ побачили нові пісні на вірші Сергія Губерначука на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured). URockBallads на своєму YouTube каналі представляє рок-версії поетів-класиків (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка),
2026.11.09
11:24
А вже листопад із сумними вітрами,
Літає і падає листя-метелик.
І джерги осінні на душі нам стелить.
Не знає ніхто, що за синню й горами,
Бо крутиться світ, наче зірвана хвіртка.
І стіни замовкли, а серце тріпоче.
А далі що буде? Все знає лиш Отче.
Літає і падає листя-метелик.
І джерги осінні на душі нам стелить.
Не знає ніхто, що за синню й горами,
Бо крутиться світ, наче зірвана хвіртка.
І стіни замовкли, а серце тріпоче.
А далі що буде? Все знає лиш Отче.
2026.11.09
09:29
Де ті духи що дрімають,
Духам вічним спати треба?—
У надриві зволікання
Їх нетлінне — не від Неба!
Хто відчує — буде вільним
Від зневіри і шляхетства,
Буде плавати в ефірі,
Називатися мистецтвом,
Духам вічним спати треба?—
У надриві зволікання
Їх нетлінне — не від Неба!
Хто відчує — буде вільним
Від зневіри і шляхетства,
Буде плавати в ефірі,
Називатися мистецтвом,
2026.11.09
06:57
Жовтіють вікна, рожевіє обрій,
Кричать ворони - все, як і раніш, -
Мені сьогодні невимовно добре
Отут, де досі краєвиди ті ж.
Мене сюди завжди ведуть дороги,
І тільки тут душа моя - своя, -
Зникають зразу болі і тривоги,
Коли знайоме роздивляюсь я.
Кричать ворони - все, як і раніш, -
Мені сьогодні невимовно добре
Отут, де досі краєвиди ті ж.
Мене сюди завжди ведуть дороги,
І тільки тут душа моя - своя, -
Зникають зразу болі і тривоги,
Коли знайоме роздивляюсь я.
2026.11.08
15:06
Московський карлик світ увесь ляка,
Що ядерну він зброю в діло пустить,
Свої ракети ядерні запустить.
І кінець світу всіх тоді чека.
Всі москалі відправляться у рай,
А вороги згорять в огні пекельнім.
Ну, звісно, перспективи невеселі,
Від москалів
Що ядерну він зброю в діло пустить,
Свої ракети ядерні запустить.
І кінець світу всіх тоді чека.
Всі москалі відправляться у рай,
А вороги згорять в огні пекельнім.
Ну, звісно, перспективи невеселі,
Від москалів
2026.11.08
14:41
Чи буду далі я писати
Лиш кров'ю у сумних листах,
Які долатимуть пасати?
І з клітки визволиться птах.
Чи буду я писати ранок,
Чудовий виснажений день
І присмерк, як відкрита рана,
Як приспів зболених пісень?
Лиш кров'ю у сумних листах,
Які долатимуть пасати?
І з клітки визволиться птах.
Чи буду я писати ранок,
Чудовий виснажений день
І присмерк, як відкрита рана,
Як приспів зболених пісень?
2026.11.08
12:35
політ нормальний
чим би не політ
знайти слова
в обіймах
із незримим
тобі до снаг тонкий
осяжний світ
сяйливий часом
чим би не політ
знайти слова
в обіймах
із незримим
тобі до снаг тонкий
осяжний світ
сяйливий часом
2026.11.08
10:00
Кохатися між тривогами,
наче крізь дощ між краплями, -
до останнього стогону,
між ночами і ранками.
2026 рік
наче крізь дощ між краплями, -
до останнього стогону,
між ночами і ранками.
2026 рік
2026.11.08
08:56
ІІ. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ: Тріумф і трагедія людського Генія
4. «ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ: Сфумато, або Серпанок для Мони Лізи»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три дії)
Дійові особи:
Леонардо да Вінчі – геніальний італійський митець, уче
4. «ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ: Сфумато, або Серпанок для Мони Лізи»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три дії)
Дійові особи:
Леонардо да Вінчі – геніальний італійський митець, уче
2026.11.08
06:13
Вітер видмухнув з-під тину
Поруділий лист, -
Я дивлюсь на цю картину
І шукаю зміст.
Небо хмарами провисло,
Далина німа, -
За оцим останнім листом
Вже іде зима.
Поруділий лист, -
Я дивлюсь на цю картину
І шукаю зміст.
Небо хмарами провисло,
Далина німа, -
За оцим останнім листом
Вже іде зима.
2026.11.07
18:17
Андрій Розумовський
Маестро, чи не могли б Ви подивитись оцю ось пісню ?
Бетховен
З приємністю, Ваша величність. Ви стільки робите для мене, що тепер я – найбагатший, мабуть, серед моїх колег. Де ще б я перевірить зміг те, що тільки-но створив, як не
Маестро, чи не могли б Ви подивитись оцю ось пісню ?
Бетховен
З приємністю, Ваша величність. Ви стільки робите для мене, що тепер я – найбагатший, мабуть, серед моїх колег. Де ще б я перевірить зміг те, що тільки-но створив, як не
2026.11.07
16:32
Мені часу постійно бракує.
Я не хочу втрачати на сон
Цілу вічність. Стоїть одесную
Невблаганний, жорстокий клаксон.
Океан промовляє безмежно
Уві сні, наче сага сторіч.
Я навшпиньках іду обережно
Я не хочу втрачати на сон
Цілу вічність. Стоїть одесную
Невблаганний, жорстокий клаксон.
Океан промовляє безмежно
Уві сні, наче сага сторіч.
Я навшпиньках іду обережно
2026.11.07
13:51
Тарган вусатий б’є усі рекорди
і певно-що радіють бульбаші,
що їхній незамінний держиморда
вже переплюнув Мао й Чанкайші,
але мабуть, не знає навіть ШІ,
що бригадир колгоспного городу
не має ні моралі, ні душі.
і певно-що радіють бульбаші,
що їхній незамінний держиморда
вже переплюнув Мао й Чанкайші,
але мабуть, не знає навіть ШІ,
що бригадир колгоспного городу
не має ні моралі, ні душі.
2026.11.07
11:13
Тумани смокчуть хмарне вим'я,
міліє сивий небокрай.
Як хочеш, любий, душу вийми,
але журі не віддавай.
Цей листопад, мов битий щебінь,
під чобітками шурхотить.
Згубив пір'їни чорний лебідь
міліє сивий небокрай.
Як хочеш, любий, душу вийми,
але журі не віддавай.
Цей листопад, мов битий щебінь,
під чобітками шурхотить.
Згубив пір'їни чорний лебідь
2026.11.07
06:54
О, як повільно рухається ніч,
Коли не спиш в очікуванні світла, -
Коли пітьму розсіяти невміч,
А туга в серці, наче терн, розквітла.
Судомить щемом душу самота,
Коли пітьма тримає у полоні, -
Молитвами вже втомлені уста,
Слізьми украй зволожені д
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли не спиш в очікуванні світла, -
Коли пітьму розсіяти невміч,
А туга в серці, наче терн, розквітла.
Судомить щемом душу самота,
Коли пітьма тримає у полоні, -
Молитвами вже втомлені уста,
Слізьми украй зволожені д
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
Мої вітання і тисячоліть
після́. Ти теж привів до шлюбу курву.
У нас удоста спільного. Тим пак
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під’їздах,
розвалини. Я, пересічний зайда,
припилений вітаю бюст
в безлюдній галереї. Ах, Тиберій,
тобі тут менше тридцяти. В лиці
виразніш певність у слухняних м’язах,
ніж в будучім їх суми. Голова,
ще скульптором відрубана тоді,
посутньо є пророцтвом щодо влади.
Усе, від підборіддя й нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти
плюс сонми твій почмокати шерехатий
малят – і навіть посмак насолод
вовчиці, що колись кормила Рема
і Ромула (Одні і ті ж уста!
той самий лепет солодко й безладно
в підкладці тоги.) Наостанок – бюст,
як символ відсторонености мозку
від тіла. Власного, а чи
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.
Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не волить зупинятись:
ні на якомусь із облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
є тільки наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, в тих катівнях, де усі
зізнаються, – пак вибиті в тортурах
зізнання, мовби сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
віддаленим від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним похлинутись
скоріше у купальні власній, ніж
потоком думки. Й чи не є жорстокість
навзаєм – і попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди перебуваєш в мить падіння.
Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Гай-гай, не та доба!
Й за вуха годі втримати комусь
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам’яним лицем,
зуживаним зо два тисячоліття,
ти постаєш природним механізмом
тупого нищення, а зовсім не
рабом страстей, провідником ідеї
чи ще чого. І вберегти тебе
від вигадок, що вберегти дерева
від листя, з його комплексом незв’язних,
та неугавних нарікань юрми.
В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, поваплене зимовим світлом.
Шум вулиці. На якість просторіні
ніяк згукнутись негодящий бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій при світлі лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Зайти, скажімо, зі нової карти?
Який в цім сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж той історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
на мить затнеться й перерве буріння.
"Бюст, – мовить він говіркою розвалин
і м’язових посіпувань, – бюст, бюст".
<1981>
після́. Ти теж привів до шлюбу курву.
У нас удоста спільного. Тим пак
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під’їздах,
розвалини. Я, пересічний зайда,
припилений вітаю бюст
в безлюдній галереї. Ах, Тиберій,
тобі тут менше тридцяти. В лиці
виразніш певність у слухняних м’язах,
ніж в будучім їх суми. Голова,
ще скульптором відрубана тоді,
посутньо є пророцтвом щодо влади.
Усе, від підборіддя й нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти
плюс сонми твій почмокати шерехатий
малят – і навіть посмак насолод
вовчиці, що колись кормила Рема
і Ромула (Одні і ті ж уста!
той самий лепет солодко й безладно
в підкладці тоги.) Наостанок – бюст,
як символ відсторонености мозку
від тіла. Власного, а чи
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.
Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не волить зупинятись:
ні на якомусь із облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
є тільки наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, в тих катівнях, де усі
зізнаються, – пак вибиті в тортурах
зізнання, мовби сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
віддаленим від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним похлинутись
скоріше у купальні власній, ніж
потоком думки. Й чи не є жорстокість
навзаєм – і попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди перебуваєш в мить падіння.
Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Гай-гай, не та доба!
Й за вуха годі втримати комусь
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам’яним лицем,
зуживаним зо два тисячоліття,
ти постаєш природним механізмом
тупого нищення, а зовсім не
рабом страстей, провідником ідеї
чи ще чого. І вберегти тебе
від вигадок, що вберегти дерева
від листя, з його комплексом незв’язних,
та неугавних нарікань юрми.
В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, поваплене зимовим світлом.
Шум вулиці. На якість просторіні
ніяк згукнутись негодящий бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій при світлі лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Зайти, скажімо, зі нової карти?
Який в цім сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж той історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
на мить затнеться й перерве буріння.
"Бюст, – мовить він говіркою розвалин
і м’язових посіпувань, – бюст, бюст".
<1981>
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Римські елегії. П’яцца Маттеї"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок"
Про публікацію
