Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.28
17:32
Як цар отой дурнуватий, що Грозним прозвали,
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«
2026.05.28
16:30
Ти говориш: тепер інше місто поглине твій розпач,
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особист
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особист
2026.05.28
16:25
Інтро *
(Сем Катлер):
“Здається, все, як треба . . . Чи ви готові? . . . Вибачте затримку. . .
“Усі готові до наступного виступу? . . . Чи готовий ти, Нью-Йорку?
Найбільша група, що грає в Нью-Йорку за останні роки . . .
“Вони провідали Західне у
(Сем Катлер):
“Здається, все, як треба . . . Чи ви готові? . . . Вибачте затримку. . .
“Усі готові до наступного виступу? . . . Чи готовий ти, Нью-Йорку?
Найбільша група, що грає в Нью-Йорку за останні роки . . .
“Вони провідали Західне у
2026.05.28
16:05
У СВІТІ ІЗ КРИГИ І КРИЦІ...
У літописах суворої Півночі та на пергаментах золотоверхого Києва залишилися слова, які досі пахнуть морською сіллю, річковою прохолодою та гарячою кров’ю. Це історія про Єлизавету, старшу доньку Ярослава Мудрого, яку сканд
2026.05.28
15:05
На морі, де тяжіють схили,
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.
Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.
Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
2026.05.28
12:32
Я ніби вижатий лимон,
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
2026.05.28
07:20
заспівай мені первісну пісню
в цьому світі дідів і жінок
обійди мене з мискою звісно
я не твій я не ваш я не ок
в мене є свої тригери дійсно
се не тяжба і не дуель
тривіальне життя неумисне
я би міг настрочити рондель
в цьому світі дідів і жінок
обійди мене з мискою звісно
я не твій я не ваш я не ок
в мене є свої тригери дійсно
се не тяжба і не дуель
тривіальне життя неумисне
я би міг настрочити рондель
2026.05.28
06:27
Над негаснучим вогнем
Сковорідка з салом
Жиром топленим мене
Зваблює помалу.
Смалець пахне й булькотить,
Як горілка з пляшки,
Що уже я ллю в цю мить
У щербату чашку.
Сковорідка з салом
Жиром топленим мене
Зваблює помалу.
Смалець пахне й булькотить,
Як горілка з пляшки,
Що уже я ллю в цю мить
У щербату чашку.
2026.05.27
20:56
Щасливі ті, хто перед сном моливсь
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним
2026.05.27
15:40
У селі сталася новина. Про неї говорили всі – хто шепотів, хто голосно вигукував: Світозар живе з ведмежою. Ведмежами в селі називали лісових людей. Прозвали їх так, бо казали, що ті вважають ведмедя своїм предком, вклоняються йому як богу і приносять йом
2026.05.27
12:44
Я хочу прокинутись рано
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.
Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.
Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
2026.05.27
10:41
чи схожий ти на гусака?
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка
по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка
по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
2026.05.27
08:29
тупо мертвий
на самому дні
є причини
причини є завжди
в поетичному цьому кіні
із кінічним його
декупажем
натякають глузують іще
на самому дні
є причини
причини є завжди
в поетичному цьому кіні
із кінічним його
декупажем
натякають глузують іще
2026.05.27
07:36
Мов дощу рясного краплі,
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26
2026.05.27
00:58
А новина у мене ось яка:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!
Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!
Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
2026.05.26
21:30
чого ти брате галасуєш
буряковієш із чого
буття воно війна по суті
піт заливаючий чоло
атож-бо ревність і буремність
агресія відкритий код
нічліг неспокій кров даремно
усюдний набрід навіть зброд
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...буряковієш із чого
буття воно війна по суті
піт заливаючий чоло
атож-бо ревність і буремність
агресія відкритий код
нічліг неспокій кров даремно
усюдний набрід навіть зброд
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
Мої вітання і тисячоліть
по тім. Терпів і ти у шлюбі курву.
У нас удоста спільного. Еге ж,
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під'їздах,
розвалини. Я, зайда і блукалець,
вітаю твій, в пилюзі, бюст
у тиші галереї. Ах, Тиберій,
тобі нема і тридцяти.В лиці
є певність, радше, у слухняних м'язах,
ніж будучім їх суми. Голова,
ще прижиттєво скульптором відтята,
є, сутнісно, пророцтвом щодо влади.
Усе, що підборіддя нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти,
рої малечі, цмоканню шорсткого
тобі учéні – в дусі насолод
вовчиці, годівниці крих, – і Рема,
і Ромула (Одні і ті ж уста!
і лепет, і солодке щебетання
зі складок тоги.) У остачі – бюст,
як символ упереджености мозку
до стану тіла. Плоті суто, і
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.
Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не волить зупинятись:
ні на якомусь із облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
одні лиш наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, в тих катівнях, в котрих всі –
всі зізнаються, – даром, що зізнання
після тортур, як сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
далеким геть від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним захлинутись
скоріше у купальні власній, ніж
тонути в думці. І, чи не сама бо
жорстокість є попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди опинишся, заледь почав падіння.
Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Не та часина!
Й за вуха не утримає ніхто
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам'яним лицем,
зуживаним зі два тисячоліття,
ти маєш вид бувалої машини
руйнації і нищення, а не
раба страстей, провідника ідеї
чи ще чого. І берегти тебе
од вимислу, що боронить дерева
від листя, з його комплексом незв'язних,
та неугавних нарікань юрми.
В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, залапане зимовим світлом.
Шум вулиці. Ґатунку просторіні
сторонній і нечулий буцім бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій з помоги лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Піти зі иншої, скажімо, карти?
А чи є сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж твій історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
отетеріє, перерве буріння.
"Бюст, – видасть він говіркою розвалин
і м'яза отверділого, – бюст, бюст".
<1981>
по тім. Терпів і ти у шлюбі курву.
У нас удоста спільного. Еге ж,
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під'їздах,
розвалини. Я, зайда і блукалець,
вітаю твій, в пилюзі, бюст
у тиші галереї. Ах, Тиберій,
тобі нема і тридцяти.В лиці
є певність, радше, у слухняних м'язах,
ніж будучім їх суми. Голова,
ще прижиттєво скульптором відтята,
є, сутнісно, пророцтвом щодо влади.
Усе, що підборіддя нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти,
рої малечі, цмоканню шорсткого
тобі учéні – в дусі насолод
вовчиці, годівниці крих, – і Рема,
і Ромула (Одні і ті ж уста!
і лепет, і солодке щебетання
зі складок тоги.) У остачі – бюст,
як символ упереджености мозку
до стану тіла. Плоті суто, і
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.
Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не волить зупинятись:
ні на якомусь із облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
одні лиш наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, в тих катівнях, в котрих всі –
всі зізнаються, – даром, що зізнання
після тортур, як сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
далеким геть від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним захлинутись
скоріше у купальні власній, ніж
тонути в думці. І, чи не сама бо
жорстокість є попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди опинишся, заледь почав падіння.
Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Не та часина!
Й за вуха не утримає ніхто
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам'яним лицем,
зуживаним зі два тисячоліття,
ти маєш вид бувалої машини
руйнації і нищення, а не
раба страстей, провідника ідеї
чи ще чого. І берегти тебе
од вимислу, що боронить дерева
від листя, з його комплексом незв'язних,
та неугавних нарікань юрми.
В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, залапане зимовим світлом.
Шум вулиці. Ґатунку просторіні
сторонній і нечулий буцім бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій з помоги лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Піти зі иншої, скажімо, карти?
А чи є сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж твій історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
отетеріє, перерве буріння.
"Бюст, – видасть він говіркою розвалин
і м'яза отверділого, – бюст, бюст".
<1981>
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Римські елегії. П’яцца Маттеї"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок"
Про публікацію
