Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.04
22:44
птахи літали із криками
риби плавали мовчки
якого кричати рибі-от
для чого навіщо тощо
під водотовщею кригою
у будь-який час дня і ночі
сам би любив плисти рибою
де-небудь незаморочливо
риби плавали мовчки
якого кричати рибі-от
для чого навіщо тощо
під водотовщею кригою
у будь-який час дня і ночі
сам би любив плисти рибою
де-небудь незаморочливо
2026.09.04
21:47
Не помічаєш.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.
І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.
І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
2026.09.04
21:24
Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.
2026.09.04
18:44
поет має звичку
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
2026.09.04
17:40
Запливає сонце-коло
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
2026.09.04
16:54
Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
2026.09.04
14:41
Бажають пристрасті музеї,
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
2026.09.04
14:09
Останні помахи руки
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.
Останні помахи зими,
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.
Останні помахи зими,
2026.09.04
11:54
Лиш зустрілися і розійшлися –
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…
Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…
Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
2026.09.04
08:29
собі у вересневій порі. В день уродин)
Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься
Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься
2026.09.04
07:00
Спи, люба донечко, - спи, -
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.
2026.09.03
21:40
війна воює із війною
заради миру
й хтось поширив
хай нелогічно хоч непросто
дожити не згубивши віри
коли дощить і ллє за комір
і знову пролетіло літо
коли не пишеться у розмір
заради миру
й хтось поширив
хай нелогічно хоч непросто
дожити не згубивши віри
коли дощить і ллє за комір
і знову пролетіло літо
коли не пишеться у розмір
2026.09.03
21:30
Забажали хлопчаки
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
2026.09.03
18:52
В кав’ярні на Монмартрі сивий дід
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до ч
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до ч
2026.09.03
16:35
Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили ме
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили ме
2026.09.03
14:38
Я зрозумію тебе
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
Мої вітання і тисячоліть
після́. Ти теж привів до шлюбу курву.
У нас удоста спільного. Тим пак
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під’їздах,
розвалини. Я, пересічний зайда,
припилений вітаю бюст
в безлюдній галереї. Ах, Тиберій,
тобі тут менше тридцяти. В лиці
виразніш певність у слухняних м’язах,
ніж в будучім їх суми. Голова,
ще скульптором відрубана тоді,
посутньо є пророцтвом щодо влади.
Усе, від підборіддя й нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти
плюс сонми твій почмокати шерехатий
малят – і навіть посмак насолод
вовчиці, що колись кормила Рема
і Ромула (Одні і ті ж уста!
той самий лепет солодко й безладно
в підкладці тоги.) Наостанок – бюст,
як символ відсторонености мозку
від тіла. Власного, а чи
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.
Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не волить зупинятись:
ні на якомусь із облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
є тільки наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, в тих катівнях, де усі
зізнаються, – пак вибиті в тортурах
зізнання, мовби сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
віддаленим від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним похлинутись
скоріше у купальні власній, ніж
потоком думки. Й чи не є жорстокість
навзаєм – і попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди перебуваєш в мить падіння.
Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Гай-гай, не та доба!
Й за вуха годі втримати комусь
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам’яним лицем,
зуживаним зо два тисячоліття,
ти постаєш природним механізмом
тупого нищення, а зовсім не
рабом страстей, провідником ідеї
чи ще чого. І вберегти тебе
від вигадок, що вберегти дерева
від листя, з його комплексом незв’язних,
та неугавних нарікань юрми.
В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, поваплене зимовим світлом.
Шум вулиці. На якість просторіні
ніяк згукнутись негодящий бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій при світлі лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Зайти, скажімо, зі нової карти?
Який в цім сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж той історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
на мить затнеться й перерве буріння.
"Бюст, – мовить він говіркою розвалин
і м’язових посіпувань, – бюст, бюст".
<1981>
після́. Ти теж привів до шлюбу курву.
У нас удоста спільного. Тим пак
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під’їздах,
розвалини. Я, пересічний зайда,
припилений вітаю бюст
в безлюдній галереї. Ах, Тиберій,
тобі тут менше тридцяти. В лиці
виразніш певність у слухняних м’язах,
ніж в будучім їх суми. Голова,
ще скульптором відрубана тоді,
посутньо є пророцтвом щодо влади.
Усе, від підборіддя й нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти
плюс сонми твій почмокати шерехатий
малят – і навіть посмак насолод
вовчиці, що колись кормила Рема
і Ромула (Одні і ті ж уста!
той самий лепет солодко й безладно
в підкладці тоги.) Наостанок – бюст,
як символ відсторонености мозку
від тіла. Власного, а чи
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.
Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не волить зупинятись:
ні на якомусь із облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
є тільки наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, в тих катівнях, де усі
зізнаються, – пак вибиті в тортурах
зізнання, мовби сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
віддаленим від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним похлинутись
скоріше у купальні власній, ніж
потоком думки. Й чи не є жорстокість
навзаєм – і попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди перебуваєш в мить падіння.
Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Гай-гай, не та доба!
Й за вуха годі втримати комусь
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам’яним лицем,
зуживаним зо два тисячоліття,
ти постаєш природним механізмом
тупого нищення, а зовсім не
рабом страстей, провідником ідеї
чи ще чого. І вберегти тебе
від вигадок, що вберегти дерева
від листя, з його комплексом незв’язних,
та неугавних нарікань юрми.
В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, поваплене зимовим світлом.
Шум вулиці. На якість просторіні
ніяк згукнутись негодящий бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій при світлі лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Зайти, скажімо, зі нової карти?
Який в цім сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж той історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
на мить затнеться й перерве буріння.
"Бюст, – мовить він говіркою розвалин
і м’язових посіпувань, – бюст, бюст".
<1981>
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Римські елегії. П’яцца Маттеї"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок"
Про публікацію
