Бенедетті Кравіері

І
Ложе червонодереве в приватній квартирі в Римі.
Під стелею пил і кришталю острів.
Жалюзі захід сонця вподібнив рибі,
сполосованій на луску і остов.
Ставлячи босу ногу на теплий мармур,
тіло руша у будучину – вдягтися.
Крикни мені "замри" – я б заціп, як гамір
міста в часи дитинства, з лицем щасливця.
Світ постає із наготи і складок.
Більш у них і любови, аніж у лицях.
Як і тенор у опері наостанок
тим і солодкий, що зник в кулісах.
Проти ночі, синє око полоще
свій кришталик сльозою, щоб променів, ося́йний.
Місяць у головах, буцім порожня площа:
без фонтану. Камінь, утім, той самий.

ІІ
Місяць тиші від маятників (в серпні метка і жвава
тільки муха в гортані висохлого графина).
Цифри на циферблатах схрещуються, як жала
прожекторів ППО у пошуках серафима.
Місяць запнутих штор і зачохлених стульців,
пітного двійника зі дзеркала над комодом,
пчіл, до моря роями і минув улій,
щоби медом покритися сутозлотим.
Зглянься бо, вітерцю, скинься над анемічним
м’язом, бався кужелем сизих підпалин.
Безпритульному торсу і обом граблинам
особливо приязний вид розвалин.
Ці єврея ломану "р" одразу
признають за свою; пак, обом з перебором
слинний розчин у поміч, допоки Часу
варварське око обводить форум.

ІІІ
Черепиця горбів у пекельнім опівдні літнім.
Хмари, що ті янголята, – так невагомі тіні.
Так булизі за щастя гріх із блакитним спіднім
довгоногої феї. Я, співець нісенітні,
зайвини, відсебенькок, бокую, крадусь
в надрах вічного міста – дражню світило,
що наслало цезарям їх незрячість,
(заочі б стільки промінь сліпило
і сусідні усесвіти). Площі пательня, соло
сонця. Власник "веспи" домучує передачу.
Я, рукою за груди, де похололо,
пошуму літ облікую здачу.
І, мов книга яка, ли́сту аркушами – оливі
лавр шелестить на витлілій балюстраді.
І Колізей, буцім череп Аргуса, пам'ятливий,
і линуть хмарки, як спомин табунника, зі западин.

ІV
Дві молоді чорнявки у книгозбірні мужа
тої, що чарівніша. Два молоді овали
зблизилися над книгою в сутіні, мовби Муза
пояснює Долі те, що надиктувала.
Шелестіння паперу, червені крепдешину,
етер відгонить лавандою, цикламеном.
Перейначений зачіс; і лікоть – вдає вершину,
готову віддатись вітрам натхненним.
О, коричневе око всотує без зусилля
ревні відтінки меблів, штори, плоду граната.
І пильніш воно, і ніжніш за синє.
Та синьому – і того занадто!
Синє, власнику в поміч, напоготові
суть речей порізнити і сутню решту
(тобто, час і життя), риси нові й спадкові.
Так орел розгледіти прагне решку.

V
Звуки рояля в годину обіднього безгоміння.
Тиша поснулого в ній провулка
виграє у бемолях, як у лусці рибина;
сепії пріллю і штукатурка
схлипне, зяброю мов рибини,
віддихом серпня, і, у гарячій
горла холонучи порожнині,
перлом розкочується Горацій.
Горі не звів я на горе хмарам
річ кам’яну – нажахати хмари.
За своє, чи ще чиє – "незабаром"
взнав я у букв, у чорнила фарби.
Так задрімують у обнимку
з "лейкою", вкоськуючи мінливі
сни, побачитись щоб у знимку
згодом, оговтавшись в перспективі.

VI
Обійми це повітря, як віти місцевих піній:
у пальцях – не більше, як на склі, на тюлі.
Та сизіють у хмарах і пера сині,
і ніяк не боги ми в мініатюрі.
І тому ми щасливі, бо нікудишні. Далі,
висі тощо плоті недоторканні.
Тілом гордують ирії, як не крути педалі,
і ні краю-кінця у цім безталанні.
Притулись-бо до портика, скинь бахили,
передпліччя обдасть кам’яна прохолода,
і дивись, як сонце спадає в сади і вілли,
як вода, наставниця красного слова,
в свердловині іржавіє й тхне юрою,
вторячи німфі, що дме собі в окарину,
цівка у цівку: що є сирою
і обіцяє лицю руїну.

VІІ
У цих вузьких вулицях, де нівроку
торопіють думки, в звивині вікопомній
підупалого в розмислі світу мозку,
де, то рвійні, то півпритомні,
ледь волочачи з площ свої черевики,
повз фонтани, фонтани, повз церкви, церкви,
– буцім голка шаркає край платівки,
уникаючи будь-що зупинки в центрі, –
тішмось якмога з мізерій дробів
неспростовно конечного, безутішні
в жазі довершености, подоби
цілого. В човганні по булижні
підошов і відлунює невмируща
серенада, якою година она
зазиває будучину. Ніби який Карузо
кличе пса, що тікає від грамофона.

VIII
Бийся, свічний язичку, будь-що – будь собою,
тріпочи, колиханий видихом вуглекислим,
світись – друже аркуша! – над чередою
літер чорних, напучуй їх черги смислом.
Ти освітив стіну, шафу, сатира в ніші
– більше поверхонь, аніж покриє почерк!
То цівки твого кіптю витають, вищі
задуму автора цих торочок.
Втім, імен однострої ти порядкуєш зримі;
вічним пером, в пам'ять твоїх субтильних
пасій, ком – на заломі тисячоліть у Римі
я виголошую: "ґніт", "смолоскип", "світильник",
і ні крапки, – і зір у кімнаті ось призвичаїв.
(Розписавшись, перо мало що в ній змінило.)
О, скільки світла щоніч і сяєв
в цій настоянці мороку і чорнила!

IX
Шкаралупиння бань, дзвінні остови карколомень.
Колонади в прямих колінах млість полуднева.
Яструб у головах, що квадратний корінь
зі бездонного, як до молитви, неба.
Світла ужинок більший, ніж сіє світоч:
тіло ще знайде сховок, а тінь – пропаща.
Вікна у цих широтах лишень на Північ,
де тим більше п’єш, що тихіша вдача.
Північ! гігантський айсберг, вмерзле в лід піаніно,
мітини віспин кварцу в гранітній вазі,
немічна дати ради поглядові рівнина,
десять грайливих пальців любого Ашкеназі.
Годі туди виставитись кордону.
Тільки перо в когорти букви шикує руба.
І брова з позолотою, буцім обрій, на заборону
заломила дугу, і темніє очима люба.

Х
Cамотина. Страхи, й ті – самочинні.
Ватяне одіяло безформніше, ніж Европа.
М’яту зодівши куртку, в стібаній сорочині,
щось іще відбивається у дзеркалі гардероба.
Спиймо чаю, лице, щоб розтулити губи.
Простір обклався стінами, як оброком.
Сойки пурхнуть і покинуть купи
піній, – від кинутого ненароком
погляду збоку. Рим, чоловік, нотатки;
буквиць хвости пацючі й ради нема охвістю.
Так речі вільні канути у перспективі – паки,
тут вона бездоганна. Так в льодах Танаїсу,
пропадаючи з виду, тремкі всим тілом,
з сушеним лавром над чіл, по насту
бредуть за межі, поза наділом
всякій великій державі, часу.

ХІ
Лесбія, Юлія, Цинтія, Лівія, Мікелина.
Бюсти, місця причинні, стегна, колечка ворсу.
Опечена небом, податлива в пальцях глина –
плоть, що прияла вічність, як анонімність торсу.
Ви – джерело безсмертя: вас запізнав нагими,
згодом стають катулом, статуями, трояном,
августом й таким іншим. Лічених днів богині!
Вам більше йметься віри, ніже яким днедавнім.
Слався, круглий животе, лядвія в знаді ревній!
Білий на білім, візія перецвіту
Казимирових мрій, я, пересічний смертний,
серед ночі й руїн – ребер білого світу,
нетерплячим ротом ціджу вино з ключиці;
неба бліда щока, зоресвіт-цяти,
і куполи догори, як соски вовчиці,
що зцідила їх близнюкам і лягла поспати.

ХІІ
Нахились, я на вушко Тобі нашепчу це: я
щиро вдячний за все; за курчачий хрящик
і за стрекіт ножиць, що тнуть окрайчик
пустки мені, бо вона – Твоя.
Не біда, що чорна, не біда, що в ній
ні руки, ні лиця, ні його овалу.
Як незриміш річ, то куди ясніш,
що вона давно уже існувала
на землі, і, певно що – наверху.
Чи були більше мого Тобі завдячні?
Тільки те тримається на цвяху,
що навпіл не ділиться без остачі.
Був у Римі я. Світло лилося – так,
як і не марилося обломку!
На сітківці моїй – золотий п’ятак.
З ним і матиме мла мороку!


<1981>

***




П’яцца Маттеї

I
І я пивав з цього фонтану
у центрі Риму.
Тепер, не мочачи кафтану,
канаю мимо.
Моя чарівна Мікеліна
у залік штрафу
звела мій вечір на павлина
в помісті графа.

II
Граф не відразливий ніскільки:
стрункий і сивий.
Я нахабнів із ним по свійськи,
він був журливий.
Ба, що трагедія і зрада
для слов’янина,
дурня, колізії не варта
для дворянина.

III
Горує граф над небораком
у грі без правил.
Він ставить Мікеліну раком,
як досі ставив.
І я не в накладі, по правді:
є місце гоже
у Римі – викрикнути "Бляді!",
зітхнути "Боже…"

IV
Катма ріллі, роняти сім’я
врожаїв слізних.
Потал, як в стійлах поголів’я,
як лав завсідних.
Чим був би Рим наразі? гідом
юрм із музею,
готелем, з "бусів" краєвидом
Терм, Колізею.

V
А так – дугою місце шиї
похнюпій в барі,
бо двері замкнені на віа
делі Фунарі.
Сидиш, нотуєш в нім нівроку
свою похнюпість,
кут зору зводячи у точку:
заледь не юність.

VI
Як нас вивищує це діло!
Як у печалі
забуте напріч плаття, тіло,
де, як кінчали.
Най ти лайдак і голь ганебна,
пил під забором,
на дворянина, джентльмена
кладеш з прибором.

VII
Ні, доповім я вам, утрата,
завал, непруха
із вас творять аристократа,
принаймні духу.
Забудьмо дешевизну графа!
Зведімо брови!
Хильне полинівки нетяга
хоч з принцом крови!

VIII
Зима. Дзвенить кришталь фонтана.
А ирій – синій.
Не облікує трамонтана
голок у піній.
Чим рік у лютеня розжився,
те й сипле окіл,
і кутається в тогу цісар
(вірніш, апостол).

IX
В морознім ирії, на диво
для віч прозорім,
проникнім, – і моїм, властиво
далекозорим –
на Півночі тускніють димні,
у поволоці
міста Европи. Я – у Римі,
купаюсь в сонці!

X
Я, дикої держави пасерб,
утерши писок,
великої не менше начеб,
також підкидьок, –
я щасний у колисці спільній
Муз, Права, Грацій,
де Назо напучав Вергілій,
віщав Горацій.

XI
Візьмім, як вірша стрій у риму,
в лапки епоху.
Античні лоції мейнстриму
мені в помогу.
Тим пак в кириличних забавах
метка, дотепна
і дотепер вожачка Жвавих
Сестер – Евтерпа.

XII
Не в чварах, я гадаю, щастя
в хоромі царськім,
а в тім, щоб лучачи зап’ястя
з котлом швейцарським*,
остаток плоті теракоті
піддати, сині,
почирканій Буонарроті
і Борроміні.

XIII
За Парок, за Натхнення Божі,
за меценатів
та видавців, що платять гроші,
в палкій посвяті,
століттям плинним не в зобиду
п’ю чоколатта
кон панна в центрі сього світу
і циферблата!

XIV
Із пагорба, що чув октави
в часини оні
від Тасса, види величаві
як на долоні –
не бані там, не черепиця
зі. Св. Отцями:
до краплі виссана, вовчиця
спить вверх сосцями!

XV
У її лігові я – дома!
Мій рот в оскалі
радінь, отак йому знайома
руїна в пазлі.
Огризок цезаря, атлета,
співця тим паче
є варіант автопортрета.
Скажу инакше:

XVI
раб підупалий, без господи,
притулку тощо,
під занавіс вдихнув свободи.
Вона солодша
любови, відданости, віри
(хреста, овалу)
до ери нашої й допіру,
попри поталу.

XVII
Тривка її позачасовість!
Хай отупіння
гарує Простором, як пошесть
чумна, та сім’я
свободи і в чортополосі
гайне у парость,
і дасть віддушину епосі
будь-де. І навіть

XVIII
осиптесь зорі в небозводі,
земля розверзнись,
негоже кидати свободі
доньку – словесність.
Вона, покіль гортань волога,
не самотинна.
Скрипи, перо. Тримайся слова.
Лети, хвилино.

лютий 1981
*котел – таборова ср-ср-на і англійска постолюдна назва годинника


--------------------------------

Иосиф Бродский
Римские элегии


Бенедетте Кравиери

I

Пленное красное дерево частной квартиры в Риме.
Под потолком -- пыльный хрустальный остров.
Жалюзи в час заката подобны рыбе,
перепутавшей чешую и остов.
Ставя босую ногу на красный мрамор,
тело делает шаг в будущее - одеться.
Крикни сейчас "замри" - я бы тотчас замер,
как этот город сделал от счастья в детстве.
Мир состоит из наготы и складок.
В этих последних больше любви, чем в лицах.
Как и тенор в опере тем и сладок,
что исчезает навек в кулисах.
На ночь глядя, синий зрачок полощет
свой хрусталик слезой, доводя его до сверканья.
И луна в головах, точно пустая площадь:
без фонтана. Но из того же камня.

II

Месяц замерших маятников (в августе расторопна
только муха в гортани высохшего графина).
Цифры на циферблатах скрещиваются, подобно
прожекторам ПВО в поисках серафима.
Месяц спущенных штор и зачехленных стульев,
потного двойника в зеркале над комодом,
пчел, позабывших расположенье ульев
и улетевших к морю покрыться медом.
Хлопочи же, струя, над белоснежной, дряблой
мышцей, играй куделью седых подпалин.
Для бездомного торса и праздных граблей
ничего нет ближе, чем вид развалин.
Да и они в ломаном "р" еврея
узнают себя тоже; только слюнным раствором
и скрепляешь осколки, покамест Время
варварским взглядом обводит форум.

III

Черепица холмов, раскаленная летним полднем.
Облака вроде ангелов - в силу летучей тени.
Так счастливый булыжник грешит с голубым исподним
длинноногой подруги. Я, певец дребедени,
лишних мыслей, ломаных линий, прячусь
в недрах вечного города от светила,
навязавшего цезарям их незрячесть
(этих лучей за глаза б хватило
на вторую вселенную). Желтая площадь; одурь
полдня. Владелец "веспы" мучает передачу.
Я, хватаясь рукою за грудь, поодаль
считаю с прожитой жизни сдачу.
И как книга, раскрытая сразу на всех страницах,
лавр шелестит на выжженной балюстраде.
И Колизей -- точно череп Аргуса, в чьих глазницах
облака проплывают как память о бывшем стаде.

IV

Две молодых брюнетки в библиотеке мужа
той из них, что прекрасней. Два молодых овала
сталкиваются над книгой в сумерках, точно Муза
объясняет Судьбе то, что надиктовала.
Шорох старой бумаги, красного крепдешина,
воздух пропитан лавандой и цикламеном.
Перемена прически; и локоть - на миг - вершина,
привыкшая к ветреным переменам.
О, коричневый глаз впитывает без усилий
мебель того же цвета, штору, плоды граната.
Он и зорче, он и нежней, чем синий.
Но синему - ничего не надо!
Синий всегда готов отличить владельца
от товаров, брошенных вперемежку
(т. е. время - от жизни), дабы в него вглядеться.
Так орел стремится вглядеться в решку.

V

Звуки рояля в часы обеденного перерыва.
Тишина уснувшего переулка
обрастает бемолью, как чешуею рыба,
и коричневая штукатурка
дышит, хлопая жаброй, прелым
воздухом августа, и в горячей
полости горла холодным перлом
перекатывается Гораций.
Я не воздвиг уходящей к тучам
каменной вещи для их острастки.
О своем - и о любом - грядущем
я узнал у буквы, у черной краски.
Так задремывают в обнимку
с "лейкой", чтоб, преломляя в линзе
сны, себя опознать по снимку,
очнувшись в более длинной жизни.

VI

Обними чистый воздух, а ля ветви местных пиний:
в пальцах -- не больше, чем на стекле, на тюле.
Но и птичка из туч вниз не вернется синей,
да и сами мы вряд ли боги в миниатюре.
Оттого мы и счастливы, что мы ничтожны. Дали,
выси и проч. брезгают гладью кожи.
Тело обратно пространству, как ни крути педали.
И несчастны мы, видимо, оттого же.
Привались лучше к портику, скинь бахилы,
сквозь рубашку стена холодит предплечье;
и смотри, как солнце садится в сады и виллы,
как вода, наставница красноречья,
льется из ржавых скважин, не повторяя
ничего, кроме нимфы, дующей в окарину,
кроме того, что она - сырая
и превращает лицо в руину.

VII

В этих узких улицах, где громоздка
даже мысль о себе, в этом клубке извилин
прекратившего думать о мире мозга,
где то взвинчен, то обессилен,
переставляешь на площадях ботинки
от фонтана к фонтану, от церкви к церкви
- так иголка шаркает по пластинке,
забывая остановиться в центре, -
можно смириться с невзрачной дробью
остающейся жизни, с влеченьем прошлой
жизни к законченности, к подобью
целого. Звук, из земли подошвой
извлекаемый - ария их союза,
серенада, которую время о'но
напевает грядущему. Это и есть Карузо
для собаки, сбежавшей от граммофона.

VIII

Бейся, свечной язычок, над пустой страницей,
трепещи, пригинаем выдохом углекислым,
следуй - не приближаясь! - за вереницей
литер, стоящих в очередях за смыслом.
Ты озаряешь шкаф, стенку, сатира в нише
- бо'льшую площадь, чем покрывает почерк!
Да и копоть твоя воспаряет выше
помыслов автора этих строчек.
Впрочем, в ихнем ряду ты обретаешь имя;
вечным пером, в память твоих субтильных
запятых, на исходе тысячелетья в Риме
я вывожу слова "факел", "фитиль", "светильник",
а не точку - и комната выглядит как в начале.
(Сочиняя, перо мало что сочинило).
О, сколько света дают ночами
сливающиеся с темнотой чернила!

IX

Скорлупа куполов, позвоночники колоколен.
Колоннады, раскинувшей члены, покой и нега.
Ястреб над головой, как квадратный корень
из бездонного, как до молитвы, неба.
Свет пожинает больше, чем он посеял:
тело способно скрыться, но тень не спрячешь.
В этих широтах все окна глядят на Север,
где пьешь тем больше, чем меньше значишь.
Север! в огромный айсберг вмерзшее пианино,
мелкая оспа кварца в гранитной вазе,
не способная взгляда остановить равнина,
десять бегущих пальцев милого Ашкенази.
Больше туда не выдвигать кордона.
Только буквы в когорты строит перо на Юге.
И золотистая бровь, как закат на карнизе дома,
поднимается вверх, и темнеют глаза подруги.

X

Частная жизнь. Рваные мысли, страхи.
Ватное одеяло бесформенней, чем Европа.
С помощью мятой куртки и голубой рубахи
что-то еще отражается в зеркале гардероба.
Выпьем чаю, лицо, чтобы раздвинуть губы.
Воздух обложен комнатой, как оброком.
Сойки, вспорхнув, покидают купы
пиний - от брошенного ненароком
взгляда в окно. Рим, человек, бумага;
хвост дописанной буквы - точно мелькнула крыса.
Так уменьшаются вещи в их перспективе, благо
тут она безупречна. Так на льду Танаиса
пропадая из виду, дрожа всем телом,
высохшим лавром прикрывши темя,
бредут в лежащее за пределом
всякой великой державы время.

XI

Лесбия, Юлия, Цинтия, Ливия, Микелина.
Бюст, причинное место, бедра, колечки ворса.
Обожженная небом, мягкая в пальцах глина -
плоть, принявшая вечность как анонимность торса.
Вы - источник бессмертья: знавшие вас нагими
сами стали катуллом, статуями, трояном,
августом и другими. Временные богини!
Вам приятнее верить, нежели постоянным.
Слався, круглый живот, лядвие с нежной кожей!
Белый на белом, как мечта Казимира,
летним вечером я, самый смертный прохожий,
среди развалин, торчаших как ребра мира,
нетерпеливым ртом пью вино из ключицы;
небо бледней щеки с золотистой мушкой.
И купала смотрят вверх, как сосцы волчицы,
накормившей Рема и Ромула и уснувшей.

XII

Наклонись, я шепну Тебе на ухо что-то: я
благодарен за все; за куриный хрящик
и за стрекот ножниц, уже кроящих
мне пустоту, раз она - Твоя.
Ничего, что черна. Ничего, что в ней
ни руки, ни лица, ни его овала.
Чем незримей вещь, тем оно верней,
что она когда-то существовала
на земле, и тем больше она - везде.
Ты был первым, с кем это случилось, правда?
Только то и держится на гвозде,
что не делится без остатка на два.
Я был в Риме. Был залит светом. Так,
как только может мечтать обломок!
На сетчатке моей - золотой пятак.
Хватит на всю длину потемок.

1981

***


ПЬЯЦЦА МАТТЕИ
I
Я пил из этого фонтана
в ущелье Рима.
Теперь, не замочив кафтана,
канаю мимо.
Моя подружка Микелина
в порядке штрафа
мне предпочла кормить павлина
в именьи графа.
II
Граф, в сущности, совсем не мерзок:
он сед и строен.
Я был с ним по-российски дерзок,
он был расстроен.
Но что трагедия, измена
для славянина,
то ерунда для джентльмена
и дворянина.
III
Граф выиграл, до клубнички лаком,
в игре без правил.
Он ставит Микелину раком,
как прежде ставил.
Я тоже, впрочем, не в накладе:
и в Риме тоже
теперь есть место крикнуть "Бляди!" ,
вздохнуть "О Боже".
IV
Не смешивает пахарь с пашней
плодов плачевных.
Потери, точно скот домашний,
блюдет кочевник.
Чем был бы Рим иначе? гидом,
толпой музея,
автобусом, отелем, видом
Терм, Колизея.
V
А так он — место грусти, выи,
склоненной в баре,
и двери, запертой на Виа
дельи Фунари.
Сидишь, обдумывая строчку,
и, пригорюнясь,
глядишь в невидимую точку:
почти что юность.
VI
Как возвышает это дело!
Как в миг печали
все забываешь: юбку, тело,
где, как кончали.
Пусть ты последняя рванина,
пыль под забором,
на джентльмена, дворянина
кладешь с прибором.
VII
Нет, я вам доложу, утрата,
завал, непруха
из вас творят аристократа
хотя бы духа.
Забудем о дешевом графе!
Заломим брови!
Поддать мы в миг печали вправе
хоть с принцем крови!
VIII
Зима. Звенит хрусталь фонтана.
Цвет неба — синий.
Подсчитывает трамонтана
иголки пиний.
Что год от февраля отрезал,
он дрожью роздал,
и кутается в тогу цезарь
(верней, апостол).
IX
В морозном воздухе, на редкость
прозрачном, око,
невольно наводясь на резкость,
глядит далеко —
на Север, где в чаду и в дыме
кует червонцы
Европа мрачная. Я — в Риме,
где светит солнце!
X
Я, пасынок державы дикой
с разбитой мордой,
другой, не менее великой
приемыш гордый, —
я счастлив в этой колыбели
Муз, Права, Граций,
где Назо и Вергилий пели,
вещал Гораций.
XI
Попробуем же отстраниться,
взять век в кавычки.
Быть может, и в мои страницы
как в их таблички,
кириллицею не побрезгав
и без ущерба
для зренья, главная из Резвых
взглянет — Эвтерпа.
XII
Не в драчке, я считаю, счастье
в чертоге царском,
но в том, чтоб, обручив запястье
с котлом швейцарским,
остаток плоти терракоте
подвергнуть, сини,
исколотой Буонаротти
и Борромини.
XIII
Спасибо, Парки, Провиденье,
ты, друг-издатель,
за перечисленные деньги.
Сего податель
векам грядущим в назиданье
пьет чоколатта
кон панна в центрах мирозданья
и циферблата!
XIV
С холма, где говорил октавой
порой иною
Тасс, созерцаю величавый
вид. Предо мною —
не купола, не черепица
со Св. Отцами:
то — мир вскормившая волчица
спит вверх сосцами!
XV
И в логове ее я — дома!
Мой рот оскален
от радости: ему знакома
судьба развалин.
Огрызок цезаря, атлета,
певца тем паче
есть вариант автопортрета.
Скажу иначе:
XVI
усталый раб — из той породы,
что зрим все чаще —
под занавес глотнул свободы.
Она послаще
любви, привязанности, веры
(креста, овала),
поскольку и до нашей эры
существовала.
XVII
Ей свойственно, к тому ж, упрямство.
Покуда Время
не поглупеет как Пространство
(что вряд ли), семя
свободы в злом чертополохе,
в любом пейзаже
даст из удушливой эпохи
побег. И даже
XVIII
сорвись все звезды с небосвода,
исчезни местность,
все ж не оставлена свобода,
чья дочь — словесность.
Она, пока есть в горле влага,
не без приюта.
Скрипи, перо. Черней, бумага.
Лети, минута.
1981