Коли в нестерп органіки виття,
на сурмах двигунів заграй ноктюрна
в руїнах кристалічного життя
на шестикутних полюсах Сатурна,
загвинчених по саме небуття
туди, де навіть електрони вільні
робити з атомів передчуття
думок, по-магматичному повільних,
але таких, що пам‘яті меандри
ворушать, в небо розпочавши мандри,
і проектант сатурнових кілець
вдягає кришталевого скафандра.

Задзеленчить спіраль невороття
в прозорому до музики безсонні,
все там розпочинаючи з нуля,
де висять небеса за ліком сьомі,
і де, втрачаючи уламкам лік,
колишній світ лягає на поля,
а хмари видихають тихо сніг,
щоб кристалізувалася Земля,
відроджуючи суть усіх легенд.
І вірячи, що ранок оживе,
ядро найкрижанішої з планет,
неначе айсберг, по Дніпру пливе.

Органіка ж, у валяне взуття
убравшися, щовечора й щомиті
зсува кристали, ці чернетки квітів,
в неоковирні білі кучугури
та й, вихиливши склянку палітури,
тужливо підвиває: „Ой, моро-о-оз!..”
Але всередині її натури
багатокутників зростає стос,
вкарбований в молекулярну вроду.
І ось дитина – добрий жарт природи –
до темного вікна зробивши крок,
в ніч дивиться крізь паморозь зірок.

А десь в кав‘ярні, вже не за готівку,
зненацька опуска сумний гарсон
сатурнових кілець стару платівку
на антикварний грамофон.