Життя свого пройшовши половину
(напевно — більше, та не в тому річ),
я пригадала з юності людину
загублену в димах десятиріч.

І все частіше серед сухостою
безжальним сонцем виснажених днів,
коли сама спілкуєшся з собою,
спада на думку: «Він би зрозумів».

Та він пішов, зоставивши в закладі
звірянь палких миттєвості вночі.
Двійник його заховує в шухляді
спустілого помешкання ключі

та удає, що він і є той перший,
який лиш подорослішав — не зник
(даремно, бо тонку подібність стерши,
я миттю самозванця бачу лик).

Чуже ім’я поцупивши і гідність,
нехай живе, якщо вже так зумів.
Та от біда — є голос і подібність,
але нема того, хто розумів...