Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
На човнах мертвяків
Між пожовклих дошок,
Випадкових батьків,
Над очима зоря,
Під очима синці,
Весла вицвілих брів ,
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Поети (переклад з Олександра Блока)
У місці багнистім, пустельнім.
Жили там поети і кожен стрічав
Колегу із усміхом зверхнім.
Даремно і день сонцесяйний вставав
Над цим сумовитим болотом;
Бо кожен із мешканців тільки і знав –
Вино і безтямну роботу.
У дружбі клялись, напиваючись впень,
Базікали п'яно й цинічно.
На ранок їх рвало. Затим цілий день
Вершили свій труд поетичний.
Надвечір вилазили з будок, як пси,
Дивились, як море горіло.
І кожній зустрічній злотавій косі
Втішались дотепно і вміло.
Розніжившись, снили про вік золотий,
Кляли видавців одностайно.
Крізь сльози всміхалися квіткці малій,
Хмаринці в блакиті безкрайній.
Так жили поети. Не гірше, ніж ти
Шановний читачу, мій друже
Не гірш обивательської суєти,
Твоєї мілкої калюжі.
Ні, любий читачу, мій критик сліпий,
Бо є у поета, одначе,
Хмаринки, і коси, і вік золотий,
А ти цього навіть не бачиш.
Радієш собі і дружині своїй,
Та ще конституції куцій,
А ось у поета – всесвітній запій,
І мало йому конституцій.
Нехай я помру, під парканом, як пес,
Хай доля у землю втоптала,
Я вірю: то бог мене снігом заніс,
То хуга меня цілувала!
Текст оригіналу:
За городом вырос пустынный квартал
На почве болотной и зыбкой.
Там жили поэты,- и каждый встречал
Другого надменной улыбкой.
Напрасно и день светозарный вставал
Над этим печальным болотом;
Его обитатель свой день посвящал
Вину и усердным работам.
Когда напивались, то в дружбе клялись,
Болтали цинично и пряно.
Под утро их рвало. Потом, запершись,
Работали тупо и рьяно.
Потом вылезали из будок, как псы,
Смотрели, как море горело.
И золотом каждой прохожей косы
Пленялись со знанием дела.
Разнежась, мечтали о веке златом,
Ругали издателей дружно.
И плакали горько над малым цветком,
Над маленькой тучкой жемчужной...
Так жили поэты. Читатель и друг!
Ты думаешь, может быть,- хуже
Твоих ежедневных бессильных потуг,
Твоей обывательской лужи?
Нет, милый читатель, мой критик слепой!
По крайности, есть у поэта
И косы, и тучки, и век золотой,
Тебе ж недоступно все это!..
Ты будешь доволен собой и женой,
Своей конституцией куцой,
А вот у поэта - всемирный запой,
И мало ему конституций!
Пускай я умру под забором, как пес,
Пусть жизнь меня в землю втоптала,-
Я верю: то бог меня снегом занес,
То вьюга меня целовала!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
