ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Пирогова
2025.12.14 10:33
Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.

Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,

Тетяна Левицька
2025.12.14 10:29
Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.

Віктор Кучерук
2025.12.14 09:23
Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.

С М
2025.12.14 06:11
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?

Мар'ян Кіхно
2025.12.14 04:43
Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе

нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.

Мар'ян Кіхно
2025.12.14 02:46
Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.

Прівіт, мала.

Микола Дудар
2025.12.14 00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…

Кока Черкаський
2025.12.13 23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…


Борис Костиря
2025.12.13 21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.

Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.

В Горова Леся
2025.12.13 16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.

Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н

Микола Дудар
2025.12.13 12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…

Пиріжкарня Асорті
2025.12.13 08:57
Вірш розглядався на онлайн-колегії робочих змін і керівників профільних департаментів "Асорті Пиріжкарень" з долученням сторонніх експертів. І от що ми маємо в результаті. Технічно текст повністю тримається купи на граматичних і словотвірно спорід

Тетяна Левицька
2025.12.13 08:13
Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.

Юрій Лазірко
2025.12.13 00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.

Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай

Борис Костиря
2025.12.12 22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.

Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.

Іван Потьомкін
2025.12.12 19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Максим Семибаламут
2025.12.02

І Ірпінський
2025.12.01

Павло Інкаєв
2025.11.29

Артем Ігнатійчук
2025.11.26

Галина Максимів
2025.11.23

Марко Нестерчук Нестор
2025.11.07

Гриць Янківська
2025.10.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Петро Скоропис (1991) / Вірші

 З Іосіфа Бродського. Муха

Альфреду і Ірені Брендель

I
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку розтопила.
Доки літала-цокотіла,
похолоділо.

Тепер ти ледве дибаєш по гладі
плити, волочиш лапки задні
відтіль, де сонце не квітневе.
Тепер ти ледве

пересуваєшся. І пересічний ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.

II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.

А ти, видати, геть осліпла. Можу
повісти й колір крихи мозку
до вицвілих під цвіт бруківки
фасет сітківки

і тетеріти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор гнітючість.
Така вже участь.

III
Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
ти буцім той старенький юнкерс
зі чорних лент документальних
епох днедавніх.

Хіба не ти мені щоночі, мила,
колиску мітила, дзуміла,
з шиб гнана у віконній рамі
прожекторами?

А нині, уяви, мій жовтий ніготь
не пріч твоє пузце потіпать,
І ти ні скочиш лячно, ані хутко
не здзизнеш, любко.

IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.

Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.

Ба, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.

V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –

– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,

пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.

VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,

на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці пак, одголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти пізнавала

й злітала? А тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.

VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули відси. В ручаях плотиці
поменшало, в дібровах пусто.
Хрустить капуста

в полях од холодів, і вдіта мовби
по зимньому. І розпач бомби
будильник удає, німує в мигах,
що згаяв вибух.

А більше – нічого чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.

VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:

твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.

Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,

IX
що, аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих

пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині

всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.

X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою й неї коло,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині

біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,

що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.

XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.

Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус

з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.

XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій до співу в нім істоті.
Я б раяв плоті

діймати і календарі, і числа
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім

порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.

XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ пробує шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.

Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,

блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, розставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.

XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,

стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога

і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,

XV
як мить нестримна. Що, причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі

з таблицею випробувань на зайдах
безпомічности тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,

готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.

XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед її скарбів – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях

не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь гарантії безпеки
в сусіках тезки

неповної, на ймення Муза,
дає пристанище. І відти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв алфавіту.

XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах

узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму

та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо коріниться
у відчаї, що дзвін комахам
розвіє махом.

XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом

твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, мов бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері

гайне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому

XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі,

сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що купно, душі
не вмістиш в племені чи расі,
що колір в часі

є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.

XX
Сахаючись од віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
І ти, з югою

по свійськи карк мій опосісти
гайнеш, скучаючи по тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,

після́ всіх гигнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат

XXI
місцини або просто забаганку
весни її, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню

зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака

то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.

* Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (рater historiae).

"1985"

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2017-05-26 14:31:23
Переглядів сторінки твору 2924
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.786 / 5.41)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.487 / 5.35)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.766
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ
Автор востаннє на сайті 2025.12.05 05:41
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Петро Скоропис (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-26 14:35:35 ]
И. Бродский

Муха
Альфреду и Ирене Брендель

I
Пока ты пела, осень наступила.
Лучина печку растопила.
Пока ты пела и летала,
похолодало.

Теперь ты медленно ползешь по глади
замызганной плиты, не глядя
туда, откуда ты взялась в апреле.
Теперь ты еле

передвигаешься. И ничего не стоит
убить тебя. Но, как историк,
смерть для которого скучней, чем мука,
я медлю, муха.

II
Пока ты пела и летала, листья
попадали. И легче литься
воде на землю, чтоб назад из лужи
воззриться вчуже.

А ты, видать, совсем ослепла. Можно
представить цвет крупинки мозга,
померкшей от твоей, брусчатке
сродни, сетчатки,

и содрогнуться. Но тебя, пожалуй,
устраивает дух лежалый
жилья, зеленых штор понурость.
Жизнь затянулась.

III
Ах, цокотуха, потерявши юркость,
ты выглядишь, как старый юнкерс,
как черный кадр документальный
эпохи дальней.

Не ты ли заполночь там то и дело
над люлькою моей гудела,
гонимая в оконной раме
прожекторами?

А нынче, милая, мой желтый ноготь
брюшко твое горазд потрогать,
и ты не вздрагиваешь от испуга,
жужжа, подруга.

IV
Пока ты пела, за окошком серость
усилилась. И дверь расселась
в пазах от сырости. И мерзнут пятки.
Мой дом в упадке.

Но не пленить тебя не пирамидой
фаянсовой давно не мытой
посуды в раковине, ни палаткой
сахары сладкой.

Тебе не до того. Тебе не
до мельхиоровой их дребедени;
с ней связываться — себе дороже.
Мне, впрочем, тоже.

V
Как старомодны твои крылья, лапки!
В них чудится вуаль прабабки,
смешавшаяся с позавчерашней
французской башней –

— век номер девятнадцать, словом.
Но, сравнивая с тем и овом
тебя, я обращаю в прибыль
твою погибель,

подталкивая ручкой подлой
тебя к бесплотной мысли, к полной
неосязаемости раньше срока.
Прости: жестоко.

VI
О чем ты грезишь? О своих избитых,
но не расчитанных никем орбитах?
О букве шестирукой, ради
тебя в тетради

расхристанной на месте плоском
кириллициным отголоском
единственным, чей цвет, бывало,
ты узнавала

и вспархивала. А теперь, слепая,
не реагируешь ты, уступая
плацдарм живым брюнеткам, женским
ужимкам, жестам.

VII
Пока ты пела и летала, птицы
отсюда отбыли. В ручьях плотицы
убавилось, и в рощах пусто.
Хрустит капуста

в полях от холода, хотя одета
по–зимнему. И бомбой где–то
будильник тикает, лицом не точен,
и взрыв просрочен.

А больше — ничего не слышно.
Дома отбрасывают свет покрышно
обратно в облако. Трава пожухла.
Немного жутко.

VIII
И только двое нас теперь — заразы
разносчиков. Микробы, фразы
равно способны поражать живое.
Нас только двое:

твое страшащееся смерти тельце,
мои, играющие в земледельца
с образованием, примерно восемь
пудов. Плюс осень.

Совсем испортилась твоя жужжалка!
Но времени себя не жалко
на нас растрачивать. Скажи спасибо,
что — неспесиво,

IX
что совершенно небрезгливо, либо ––
не чувствует, какая липа
ему подсовывается в виде вялых
больших и малых

пархатостей. Ты отлеталась.
Для времени, однако, старость
и молодость неразличимы.
Ему причины

и следствия чужды де–юре,
а данные в миниатюре
— тем более. Как пальцам в спешке
— орлы и решки.

X
Оно, пока ты там себе мелькала
под лампочкою вполнакала,
спасаясь от меня в стропила,
таким же было,

как и сейчас, когда с бесцветной пылью
ты сблизилась, благодаря бессилью
и отношению ко мне. Не думай
с тоской угрюмой,

что мне оно — большой союзник.
Глянь, милая, я — твой соузник,
подельник, закадычный кореш;
срок не ускоришь.

XI
Снаружи осень. Злополучье голых
ветвей кизиловых. Как при монголах:
брак серой низкорослой расы
и желтой массы.

Верней — сношения. И никому нет дела
до нас с тобой. Мной овладело
оцепенение — сиречь, твой вирус.
Ты б удивилась,

узнав, как сильно заражает сонность
и безразличие рождая, склонность
расплачиваться с планетой
ее монетой.

XII
Не умирай! сопротивляйся, ползай!
Существовать не интересно с пользой.
Тем паче, для себя: казенной.
Честней без оной

смущать календари и числа
присутствием, лишенным смысла,
доказывая посторонним,
что жизнь — синоним

небытия и нарушенья правил.
Будь помоложе ты, я б взор направил
туда, где этого в избытке. Ты же
стара и ближе.

XIII
Теперь нас двое, и окно с поддувом.
Дождь стекла пробует нетвердым клювом,
нас заштриховывая без нажима.
Ты недвижима.

Нас двое, стало быть. По крайней мере,
когда ты кончишься, я факт потери
отмечу мысленно — что будет эхом
твоих с успехом

когда–то выполненных мертвых петель.
Смерть, знаешь, если есть свидетель,
отчетливее ставит точку,
чем в одиночку.

XIV
Надеюсь все же, что тебе не больно.
Боль места требует и лишь окольно
к тебе могла бы подобраться, с тыла
накрыть. Что было

бы, видимо, моей рукою.
Но пальцы заняты пером, строкою,
чернильницей. Не умирай, покуда
не слишком худо,

покамест дергаешься. Ах, гумозка!
Плевать на состоянье мозга:
вещь, вышедшая из повиновенья,
как то мгновенье,

XV
по–своему прекрасна. То есть,
заслуживает, удостоясь
овации наоборот, продлиться.
Страх суть таблица

зависимостей между личной
беспомощностью тел и лишней
секундой. Выражаясь сухо,
я, цокотуха,

пожертвовать своей согласен.
Но вроде этот жест напрасен:
сдает твоя шестерка, Шива.
Тебе паршиво.

XVI
В провалах памяти, в ее подвалах,
среди ее сокровищ — палых,
растаявших и проч. (вообще их
ни при кощеях

не пересчитывали, ни, тем паче,
позднее) среди этой сдачи
с существования, приют нежесткий
твоею тезкой

неполною, по кличке Муза,
уже готовится. Отсюда, муха,
длинноты эти, эта как бы свита
букв, алфавита.

XVII
Снаружи пасмурно. Мой орган тренья
о вещи в комнате, по кличке зренье,
сосредоточивается на обоях.
Увы, с собой их

узор насиженный ты взять не в силах,
чтоб ошарашить серафимов хилых
там, в эмпиреях, где царит молитва,
идеей ритма

и повторимости, с их колокольни –
бессмысленной, берущей корни
в отчаяньи, им — насекомым
туч — незнакомом.

XVIII
Чем это кончится? Мушиным Раем?
Той пасекой, верней — сараем,
где над малиновым вареньем сонным
кружатся сонмом

твои предшественницы, издавая
звук поздней осени, как мостовая
в провинции. Но дверь откроем –
и бледным роем

они рванутся мимо нас обратно
в действительность, ее опрятно
укутывая в плотный саван
зимы — тем самым

XIX
подчеркивая — благодаря мельканью, –
что души обладают тканью,
материей, судьбой в пейзаже;
что, цвета сажи,

вещь в колере — чем бить баклуши –
меняется. Что, в сумме, души
любое превосходят племя.
Что цвет есть время

или стремление за ним угнаться,
великого Галикарнасца
цитируя то в фас, то в профиль
холмов и кровель.
XX
Отпрянув перед бледным вихрем,
узнаю ли тебя я в ихнем
заведомо крылатом войске?
И ты по–свойски

спланируешь на мой затылок,
соскучившись вдали опилок,
чьим шорохом весь мир морочим?
Едва ли. Впрочем,

дав дуба позже всех — столетней! –
ты, милая, меж них последней
окажешься. И если примут,
то местный климат

XXI
с его капризами в расчет принявши,
спешащую сквозь воздух в наши
пределы я тебя увижу
весной, чью жижу

топча, подумаю: звезда сорвалась,
и, преодолевая вялость,
рукою вслед махну. Однако
не Зодиака

то будет жертвой, но твоей душою,
летящею совпасть с чужою
личинкой, чтоб явить навозу
метаморфозу.

1985

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2017-05-26 21:12:47 ]
Здорово! Якби не переклад, то не і оригіналу би не читав.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Петро Скоропис (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-27 16:58:31 ]
Дякую на добрім слові. Отака, бачмо, муха...