Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.25
07:21
Нема підстав, як і причин,
Клясти погоду, -
Бажане сонце з-за хмарин
Завжди виходить.
Невдовзі вітер віднесе
Важкі хмарини
І стане чистим небо все,
Як і донині.
Клясти погоду, -
Бажане сонце з-за хмарин
Завжди виходить.
Невдовзі вітер віднесе
Важкі хмарини
І стане чистим небо все,
Як і донині.
2026.07.24
23:28
На перехресті спогадів та мрій
Тримав за руку благодатне літо.
Веселку щастя бачив я з-під вій,
А червень, мов салюти, сипав квіти.
Стояв поет замислено-сліпий,
Хотілося заради інших жити.
О, небо! Сном про ті часи покрий,
Тримав за руку благодатне літо.
Веселку щастя бачив я з-під вій,
А червень, мов салюти, сипав квіти.
Стояв поет замислено-сліпий,
Хотілося заради інших жити.
О, небо! Сном про ті часи покрий,
2026.07.24
18:11
Для достойного життя
дав Бог землю народу.
Та лідери вирішили, що
не таку, не там, не стільки…
І повели багато люду,
майже весь народ,
всюди за більшою, кращою,
також Божою, але інших…
І хто вони тепер перед Богом?
24.07.2026р. UA
2026.07.24
17:43
Є потреба бути-вщухнуть
І тріпочучи зомліть ,
Духи злого нарікання
Дичиною захопить.
Розчепірь-но пальці щему,
Прикуси язик скорбот,
Видирайся на ґорґоші*
І тріпочучи зомліть ,
Духи злого нарікання
Дичиною захопить.
Розчепірь-но пальці щему,
Прикуси язик скорбот,
Видирайся на ґорґоші*
2026.07.24
17:03
Надія — вона така:
на поклик руша, де важко.
І тиха, й негомінка,
неначе пір’їнка пташки,
у душу впаде й живе —
така собі незнищенна.
Заповідає нове,
що станеться недаремно.
на поклик руша, де важко.
І тиха, й негомінка,
неначе пір’їнка пташки,
у душу впаде й живе —
така собі незнищенна.
Заповідає нове,
що станеться недаремно.
2026.07.24
15:50
Каліфорнійські береги
запричастились океаном.
Іду собі - бозна - куди -
ніким не прошена й не звана.
Солона хвиля до колін,
мов змійка лащиться та мліє.
Тут причаївся чайчин слі...
запричастились океаном.
Іду собі - бозна - куди -
ніким не прошена й не звана.
Солона хвиля до колін,
мов змійка лащиться та мліє.
Тут причаївся чайчин слі...
2026.07.24
15:26
підприємці із міста пирятина
гостювали в трудяг із заплатина
йшли в заплатинський ліс
куштувати кумис
що привезли його із пирятина
гірськолижник один у небрасці
в суд явився в кисневій у масці
гостювали в трудяг із заплатина
йшли в заплатинський ліс
куштувати кумис
що привезли його із пирятина
гірськолижник один у небрасці
в суд явився в кисневій у масці
2026.07.24
13:18
Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.
Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.
Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
2026.07.24
12:54
Осінній вечір позаминулого року. У селі вже геть стемніло та ще й електроенергію вимкнули. Взявши потужний ліхтарик та двоє відер, вирішив принести від колонки води в хату, щоб не бігати ранком під дощем, який обіцяли. Напевно я щільно не зачинив вхідних
2026.07.24
12:48
Чи на землі цій грішній були б ми,
Якби ще юною праматір наша Єва
З цікавості не скуштувала плоду того,
Який Всевишній і зривати не велів,
Та ще й Адама пригостила?
І лиш тоді розкрилися в подружжя очі,
Вперше побачили вони себе нагими.
А як зляка
Якби ще юною праматір наша Єва
З цікавості не скуштувала плоду того,
Який Всевишній і зривати не велів,
Та ще й Адама пригостила?
І лиш тоді розкрилися в подружжя очі,
Вперше побачили вони себе нагими.
А як зляка
2026.07.24
10:23
Всі твої кумири, як на гріх,
Постарілі викликають сміх
Завше.
Пластика і ботокс на чоло,
Мов корові золоте сідло,
Наче.
Ти у сорок два ще молода:
Постарілі викликають сміх
Завше.
Пластика і ботокс на чоло,
Мов корові золоте сідло,
Наче.
Ти у сорок два ще молода:
2026.07.24
08:48
у нього ризики і квоти
роботи завжди є турбот
він зовсім і не проти
лише би тільки
відповідно до зусиль
не птах що у твоїй руці
не менеджер
все на автопілоті
роботи завжди є турбот
він зовсім і не проти
лише би тільки
відповідно до зусиль
не птах що у твоїй руці
не менеджер
все на автопілоті
2026.07.24
07:38
Сяйвом яскравим сяє
Місяць вночі над гаєм,
Звідки прозорі тіні
Пнуться гуртами нині
Та до світання блудять
Лугом росистим всюди -
Де сінокосів свіжих
Запах легені ніжить
Місяць вночі над гаєм,
Звідки прозорі тіні
Пнуться гуртами нині
Та до світання блудять
Лугом росистим всюди -
Де сінокосів свіжих
Запах легені ніжить
2026.07.23
16:58
На одному з вулканів Туреччини
Продавалася лава розпечена.
Хто хотів - купував
Шашлики готував
Й дивувався природі Туреччини.
На стежині гірській у Тібеті
Альпіністи зустрілися з єті.
Продавалася лава розпечена.
Хто хотів - купував
Шашлики готував
Й дивувався природі Туреччини.
На стежині гірській у Тібеті
Альпіністи зустрілися з єті.
2026.07.23
16:39
Сидять діди, розмовляють, стрілись через роки.
Уже зовсім посивіли та ще жваві поки.
По лісах відвоювали, поки було сили,
За «бандитизм» по сибірах своє відсиділи.
По світові помотались й випадково стрілись
Коли уже, видавалось і життя прожилось.
Те
Уже зовсім посивіли та ще жваві поки.
По лісах відвоювали, поки було сили,
За «бандитизм» по сибірах своє відсиділи.
По світові помотались й випадково стрілись
Коли уже, видавалось і життя прожилось.
Те
2026.07.23
16:21
Селям, паша. Зайди на кілька слів.
Давай разом поп'ємо нині чаю.
Чи думав ти, що я не помічаю,
як до моїх унаджувавсь послів
і переймав листи, інтриги плів
і ніс до Сулеймана. Знаю- знаю.
І що, чи падишах убив мене,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Давай разом поп'ємо нині чаю.
Чи думав ти, що я не помічаю,
як до моїх унаджувавсь послів
і переймав листи, інтриги плів
і ніс до Сулеймана. Знаю- знаю.
І що, чи падишах убив мене,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Муха
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку розтопила.
Доки літала-цокотіла,
похолоділо.
Тепер ти ледь волочиш звичні гладі
плити замизганої лапки задні
кудись, пак сонце не квітневе.
Тепер ти ледве
пересуваєшся. І перший-ліпший ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.
II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.
А ти, видати, геть осліпла. Можу
вгадати й колір крихти мозку,
під кольори, на кшталт бруківки,
фасет сітківки
і остовпіти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор похнюпість.
Гнітюча участь.
III
Ах, цокотуха, жвава в пору юнки,
ти вже як той старенький юнкерс,
як чорний кадр документальний
у стрічці давній.
Хіба не ти мені щоночі, мила,
ще над колискою дзуміла,
заскочена в віконній рамі
прожекторами?
А нині, любонько, мій жовтий ніготь
твоє пузце хіба потішить,
І ти не дзизнеш, поєлику,
від ляку в шибку.
IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.
Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.
Ні, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.
V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –
– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,
пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.
VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,
на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці, пак, відголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти впізнавала
й злітала? Ба, тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.
VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули геть. У ручаях плотиці
убавилось, в дібровах пусто.
Хрустить капуста
в полях від холодів, а вдіта мовби
по-зимньому… І бомбу-зомбі
будильник удає – німує в мигах,
що згаяв вибух.
А більше – нічого й чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.
VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:
твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.
Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,
IX
що аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих
пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині
всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.
X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою і довкола,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині
біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,
що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.
XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.
Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус
з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.
XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій вдавати спів істоті.
Я б раяв плоті
діймати і календарі, і числа,
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім
порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.
XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ дзьобає шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.
Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,
блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, проставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.
XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,
стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога
і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,
XV
як мить нестримна. Що, причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі
з таблицею випробувань на зайдах
безпомічности тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,
готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.
XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед скарбів її – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях
не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь обіцянки безпеки
сусіки тезки
неповної, на ймення Муза,
дають пристанище. І звідти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв, алфавіту.
XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах
узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму
та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо корениться
у відчаї, що дзвін комахам
розвіє махом.
XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом
твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, як бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері
майне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж, дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому
XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі,
сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що, купно, душі
не вмістиш в племені чи расі.
Що колір в часі
є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.
XX
Сахаючись від віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
І ти, з югою
по свійськи карк мій опосісти
гайнеш – подлубатись у тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,
після́ всіх ґиґнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат
XXI
місцини чи на просто забаганку
її весни, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню
зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака
то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.
* Геродот, на прізвисько Галікарнаський – батько історії
"1985"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Муха
Альфреду і Ірені Брендель
I
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку розтопила.
Доки літала-цокотіла,
похолоділо.
Тепер ти ледь волочиш звичні гладі
плити замизганої лапки задні
кудись, пак сонце не квітневе.
Тепер ти ледве
пересуваєшся. І перший-ліпший ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.
II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.
А ти, видати, геть осліпла. Можу
вгадати й колір крихти мозку,
під кольори, на кшталт бруківки,
фасет сітківки
і остовпіти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор похнюпість.
Гнітюча участь.
III
Ах, цокотуха, жвава в пору юнки,
ти вже як той старенький юнкерс,
як чорний кадр документальний
у стрічці давній.
Хіба не ти мені щоночі, мила,
ще над колискою дзуміла,
заскочена в віконній рамі
прожекторами?
А нині, любонько, мій жовтий ніготь
твоє пузце хіба потішить,
І ти не дзизнеш, поєлику,
від ляку в шибку.
IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.
Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.
Ні, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.
V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –
– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,
пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.
VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,
на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці, пак, відголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти впізнавала
й злітала? Ба, тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.
VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули геть. У ручаях плотиці
убавилось, в дібровах пусто.
Хрустить капуста
в полях від холодів, а вдіта мовби
по-зимньому… І бомбу-зомбі
будильник удає – німує в мигах,
що згаяв вибух.
А більше – нічого й чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.
VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:
твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.
Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,
IX
що аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих
пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині
всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.
X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою і довкола,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині
біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,
що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.
XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.
Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус
з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.
XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій вдавати спів істоті.
Я б раяв плоті
діймати і календарі, і числа,
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім
порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.
XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ дзьобає шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.
Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,
блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, проставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.
XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,
стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога
і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,
XV
як мить нестримна. Що, причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі
з таблицею випробувань на зайдах
безпомічности тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,
готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.
XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед скарбів її – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях
не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь обіцянки безпеки
сусіки тезки
неповної, на ймення Муза,
дають пристанище. І звідти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв, алфавіту.
XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах
узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму
та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо корениться
у відчаї, що дзвін комахам
розвіє махом.
XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом
твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, як бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері
майне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж, дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому
XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі,
сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що, купно, душі
не вмістиш в племені чи расі.
Що колір в часі
є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.
XX
Сахаючись від віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
І ти, з югою
по свійськи карк мій опосісти
гайнеш – подлубатись у тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,
після́ всіх ґиґнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат
XXI
місцини чи на просто забаганку
її весни, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню
зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака
то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.
* Геродот, на прізвисько Галікарнаський – батько історії
"1985"
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Нова Англія"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт "
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт "
Про публікацію
