
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
18:15
Постійне прагнення контролювати все — від найменших дрібниць до невизначеного майбутнього — насправді є величезним тягарем. Це не просто неефективно, а й трагічно. Уявіть: ви безперервно виснажуєте себе занепокоєнням, мозок постійно прокручує найгірші сце
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Муха
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку розтопила.
Доки літала-цокотіла,
похолоділо.
Тепер ти ледве дибаєш по гладі
плити, волочиш лапки задні
відтіль, де сонце не квітневе.
Тепер ти ледве
пересуваєшся. І пересічний ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.
II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.
А ти, видати, геть осліпла. Можу
повісти й колір крихи мозку
до вицвілих під цвіт бруківки
фасет сітківки
і тетеріти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор гнітючість.
Така вже участь.
III
Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
ти буцім той старенький юнкерс
зі чорних лент документальних
епох днедавніх.
Хіба не ти мені щоночі, мила,
колиску мітила, дзуміла,
з шиб гнана у віконній рамі
прожекторами?
А нині, уяви, мій жовтий ніготь
не пріч твоє пузце потіпать,
І ти ні скочиш лячно, ані хутко
не здзизнеш, любко.
IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.
Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.
Ба, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.
V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –
– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,
пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.
VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,
на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці пак, одголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти пізнавала
й злітала? А тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.
VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули відси. В ручаях плотиці
поменшало, в дібровах пусто.
Хрустить капуста
в полях од холодів, і вдіта мовби
по зимньому. І розпач бомби
будильник удає, німує в мигах,
що згаяв вибух.
А більше – нічого чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.
VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:
твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.
Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,
IX
що, аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих
пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині
всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.
X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою й неї коло,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині
біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,
що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.
XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.
Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус
з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.
XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій до співу в нім істоті.
Я б раяв плоті
діймати і календарі, і числа
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім
порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.
XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ пробує шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.
Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,
блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, розставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.
XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,
стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога
і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,
XV
як мить нестримна. Що, причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі
з таблицею випробувань на зайдах
безпомічности тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,
готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.
XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед її скарбів – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях
не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь гарантії безпеки
в сусіках тезки
неповної, на ймення Муза,
дає пристанище. І відти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв алфавіту.
XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах
узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму
та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо коріниться
у відчаї, що дзвін комахам
розвіє махом.
XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом
твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, мов бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері
гайне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому
XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі,
сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що купно, душі
не вмістиш в племені чи расі,
що колір в часі
є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.
XX
Сахаючись од віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
І ти, з югою
по свійськи карк мій опосісти
гайнеш, скучаючи по тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,
після́ всіх гигнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат
XXI
місцини або просто забаганку
весни її, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню
зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака
то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.
* Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (рater historiae).
"1985"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Муха
Альфреду і Ірені Брендель
I
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку розтопила.
Доки літала-цокотіла,
похолоділо.
Тепер ти ледве дибаєш по гладі
плити, волочиш лапки задні
відтіль, де сонце не квітневе.
Тепер ти ледве
пересуваєшся. І пересічний ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.
II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.
А ти, видати, геть осліпла. Можу
повісти й колір крихи мозку
до вицвілих під цвіт бруківки
фасет сітківки
і тетеріти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор гнітючість.
Така вже участь.
III
Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
ти буцім той старенький юнкерс
зі чорних лент документальних
епох днедавніх.
Хіба не ти мені щоночі, мила,
колиску мітила, дзуміла,
з шиб гнана у віконній рамі
прожекторами?
А нині, уяви, мій жовтий ніготь
не пріч твоє пузце потіпать,
І ти ні скочиш лячно, ані хутко
не здзизнеш, любко.
IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.
Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.
Ба, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.
V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –
– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,
пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.
VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,
на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці пак, одголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти пізнавала
й злітала? А тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.
VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули відси. В ручаях плотиці
поменшало, в дібровах пусто.
Хрустить капуста
в полях од холодів, і вдіта мовби
по зимньому. І розпач бомби
будильник удає, німує в мигах,
що згаяв вибух.
А більше – нічого чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.
VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:
твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.
Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,
IX
що, аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих
пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині
всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.
X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою й неї коло,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині
біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,
що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.
XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.
Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус
з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.
XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій до співу в нім істоті.
Я б раяв плоті
діймати і календарі, і числа
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім
порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.
XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ пробує шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.
Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,
блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, розставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.
XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,
стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога
і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,
XV
як мить нестримна. Що, причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі
з таблицею випробувань на зайдах
безпомічности тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,
готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.
XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед її скарбів – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях
не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь гарантії безпеки
в сусіках тезки
неповної, на ймення Муза,
дає пристанище. І відти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв алфавіту.
XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах
узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму
та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо коріниться
у відчаї, що дзвін комахам
розвіє махом.
XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом
твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, мов бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері
гайне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому
XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі,
сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що купно, душі
не вмістиш в племені чи расі,
що колір в часі
є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.
XX
Сахаючись од віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
І ти, з югою
по свійськи карк мій опосісти
гайнеш, скучаючи по тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,
після́ всіх гигнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат
XXI
місцини або просто забаганку
весни її, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню
зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака
то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.
* Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (рater historiae).
"1985"
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Нова Англія"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт "
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт "
Про публікацію