ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2021.10.19 05:44
Не чути вже співу пташиного з гаю
І дують частіше холодні вітри, –
І важко звикати, що пізно світає
Та рано темніє цієї пори.
То скло затремтить, то зненацька заплаче,
То з’явиться сонце, то хмурно весь час, –
То марно на світло чекаю терпляче,
Б

Ярослав Чорногуз
2021.10.18 23:20
Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже со

Володимир Бойко
2021.10.18 19:23
Кохайтеся, чорнобриві,
З ким кохатись - неважливо,
Аби лихо звідкіля
Не принесло москаля.

Мирохович Андрій
2021.10.18 12:53
ціхутко ціхутко ціхутко
сміється дитиняче-весело-весело
так ніби лоскочуть ребра і п'яти
ціхутко хлопчику мій каже
а то ти завше метушливо і хутко
ніби крадеш ніби брешеш ніби зловили і зараз знехотя битимуть
світ ловить тебе ніби кіт паперову мишу

Іван Потьомкін
2021.10.18 11:38
Таж і хочу лиш це:
Позабуть гірку мить,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить,
Як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...

Ігор Герасименко
2021.10.18 10:10
Нависла ненависна сіра хмара,
похмура і жахлива, як мара.
Та думка буйнобарвна, наче ара:
«Вам, – закричала, – допоможе Ра!»
«Нам, – заспівала, – допоможе Ра!» –
Надія гарнобарвна, наче ара.
Загинула, розтанула мара,
і стала білоайстровою хмара.

Олена Музичук
2021.10.18 09:30
Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,

Ігор Деркач
2021.10.18 09:25
Ніхто не знає достеменно,
якій кебеті завдяки
пересікаються таємно
непересічні диваки.

І чують їх у ночі темні
далекі душі крізь віки,
коли у небі ойкумени

Тетяна Левицька
2021.10.18 09:24
Місяць — дозрілою скибкою дині,
вікна — очицями в чорну пітьму.
Боже Всевишній, у чому ж ми винні?
Я не збагну, все ніяк, не збагну.

Листя на вітрі тремтить від застуди,
Хмара плахтиною світ поглина —
все оповила туманом полуди.

Віктор Кучерук
2021.10.18 05:40
Не дає мені заснути
Суміш споминів і мрій, –
І донині незабутий
Неповторний образ твій.
Та і як не пригадати,
Наодинці уночі, –
Дівки коси вогкуваті
На юначому плечі.

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна

Ігор Деркач
2021.10.17 15:03
Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –

Олена Музичук
2021.10.17 14:58
І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Петро Скоропис (1980) / Вірші

 З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт
I
Марі, шотландці все-таки скоти.
В якім коліні пак, в картатім клані
ти бачилась провидцям на екрані
чи статуєю, красячи сади?
І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
я трапив з посиденьок в ресторані,
що той старий баран, в подивуванні
з нових воріт і збіглої води.
І стрінув Вас. І згадки молодечі,
і позаяк "минуле ожило
в схололім серці", в спитане жерло
щосил товчу класичної картечі
і трачу на посутні стрічі речі:
на ваш анфас і витончені плечі.

II
В кінці війни великої й ікот
зі смаженини з усього без сала,
я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
Леандр ішла туп-туп на ешафот.
Сокира ката, як не ти казала,
рівняє небозвід і горизонт
(див. світило, що встає із вод).
Ми згодом покидали темну залу,
та сутінь досі вабить нас, заброд,
назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
приємніше, ніж потемки в Європі.
Там знімки звізд, брюнет за головну;
йдуть дві картини, черги там на обі.
Там забували про війну.

III
Земних доріг моїх посередині,
я, заявившись в Люксембургський сад,
вдивляюсь в плісень каменя – сідини
мислителів, мужів письменних; взад-
вперед снують панове й пані чинні,
синіє у зелí поліціянт,
фонтан воркує, діти лопотять,
а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
І ти, Марі, роками серед них
стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
французских королев, вдаєш безмовну
казна з ким; гороб'я на голові.
Сад постає, як помісь Пантеону
й ідилії "Сніданку на траві".

IV
З красунею, яку міцніше, може,
кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
рис, схожих на твої, не обійти
(шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
обом не таланило, менше з тим.
Вона кудись пішла у макінтоші.
Що лінію руки, без перспектив,
я перетнув був іншу – горизонту,
із лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
Що вище неї голову держав,
– не так заради кисню, як азоту,
скипілого у зобі на журбу,
гортань… того… вшановує добу.

V
Число твоїх коханців, о, Марі,
авжеж, перевалило цифру три,
чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
Річ в порчі на короні підзаконній,
невільній з ким попало переспать.
(Тут і кінець заскоченій короні;
республіки стійкіш на цю напасть
з античності: у цій чи тій колоні.)
Не волила твоя шотландська знать
терпіти посягань на речі кровні.
І пересічним скоттам наплювать,
що ліжко – необхідна річ при троні.
Рішає участь білої ворони
не масть, а суд сучасників:ти б..дь.

VI
Я вас кохав. Кохання (імовірно,
що просто біль) бури́ть мої мізки,
ік дідьку все, – у друзки і шматки.
Я мірявся стрілятись не позірно,
як зброю б мав… І, потім ще, – виски:
В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
Він, вищий Парменідових понять,
навряд удруге надихне снагою
на жар в грудині, на щелепи хруст,
щоб пломби пащі плавило жагою
прикластись – "бюст" викреслюється – уст!

VII
Париж змінився мало. Плас де Вож
понині, запевняю Вас, квадратна.
Ріка, текти до витоків не вдатна.
Бульвар Распай чудесний, люд також.
З нового пак – видовиська безплатно,
для копошіння люду – ліпша з веж.
Удоста з ким бесідувати славно,
волати коли першим : "Як живеш"?

В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
і горе вуху з учти в носоглотці.
І входить айне кляйне нахт мужик
при вернипиці та косоворотці.
Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
І місяць, що генсек який, в правці.

VIII
На схилі літ, в краю за океаном
(відкритім, я підозрюю, при Вас),
зім’ятий свій ділю іконостас
між піччю і продавленим диваном
при гадці, що зведи нагода нас,
не вельми надобилися б слова нам:
ти кликати могла б мене Іваном,
і я б не став перечити: "Alas".
Шотландія стелила б нам матрац.
Я б гордовитим носа втер слов’янам.
Порт Глазго, караван за караваном
приймав би лико, пряники, атлас.
Могли діждать і смерти водночас.
Топір мав бути, звісно, дерев’яним.

IX
Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
"Хто я такий?"–"Так, ти".–"Ми божі вівці".
"Католики, як ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
Посічені тіла, пусті очниці.
І учти вороння, гучніш чимраз.
…Зима, полоззя намість колісниці,
примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
"Там, де самець-павич гарніш самиці".
"Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
(за шашками – спочилому від ласк).
Ніч так собі, по голлівудській мірці.

Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
виповнюють їх завивання вовчі.

X
Осінній вечір. Буцім у Камени.
Чолом, утім, похилої в журі.
Не перш уже. В подібні вечори
цінується і хор краснознаменний.
"Сьогодні", стаючи "учора" в прі
наявного і бажаного, певні
в пері, папері, юшці у пельменній,
у бондарі кульгавім, що морив
дуб гамбурзький. Аурою речей,
не бідних на подряпини і плями,
і біглий час хутчій верта до тями,
аніж зі свіжим овочем, ачей.
Смерть за дверми постане на паркеті
в посадськім, міллю їденім жакеті.

XI
Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
сузвіздь, немов каракуль на вівці,
од шлюбних до монаршого – вінці
знімає з нас. І голови, зосібна.
Ад’ю – шляхетна юнь, її вітці,
сімейні узи, відданість незгинна.
А мізок, що у вежі кімнатина,
де нидіють всамітнені жильці.
Брати-сіамці в ділі цім знавці:
один пиячить, а чманіють спільно.
Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
А ти не вміла "я одна, а вас...",
латиною, собі бодай, приватно,
на жаль, Марі, зізнатись "…забагато".

XII
Що двигає Історію? – Тіла.
Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
Ось Шиллер був: Історії влетіло
від Шиллера. Ти знати не могла,
про німця, що затявся і поклав
підняти це, старе, по-суті, "діло":
хоча, яке йому, скажімо, діло,
дала ти там кому, чи не дала?

А може й німчурі чужий примір
наш Фрідріх дав од боязни сокир?
По друге, я скажу тобі, урешті,
що нікому(в'яви собі), опріч
митця, вхопити суті з протиріч.
Історію віддай Єлизаветі.

XIII
Баран хитає буклями(о, ніжне
руно), вдихає пахощі трави.
Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
На часі їх пересуди новин:
"Їй відрубали голову, і квит".
"Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
"Французи? Їм то що – до голови?
– От не її б утяли, а що інше…"
"Кажу вам: жінка. Вийшла негліже".
"Про мене, це далеко не основа…"
"Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
"Ба, заковика з платтям безумовна…"
"Геж, росіянам легше: Іванова
відмінок сам обаблює уже".

XIV
Любов розлуку дужа, та розлука
триваліша. Що статніший граніт,
то менш у нім опуклостей ланіт
чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
Най ніг тобі не скинути в зеніт:
на те і камінь (це хіба не мука?),
а що жага, як Шива шестирука,
безсила, – то і юбка моноліт.

І не тому, що стільки утекло
води і крівці (пак не голубою!),
на самоті, куди не подивись,
не камінь волю бачити, а скло,
Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
у погляді, що проникає крізь.

XV
Не те, тобі кажу, тебе згубило,
Марі, що женихи твої в бою
не звали теслів ставити стропила;
не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
не капості безбарвного чорнила;
не те, що – сказонути не вбоюсь –
Єлизавета Англію любила
cильніш, чим ти Шотландію свою
(є рація, гадаю, в думці піпла);
не пісня, що співала солов’ю
іспанському з темниці, а свавілля.
Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
зі тим, що не годилось для двірця
на ті часи: краса твого лиця.

XVІ
Імла скрадає закути округ.
Кругами робить, сказано, квадрати,
і, уві млі, загравами поятий,
багряний ліс невидимому "кру-у-у"
вібрує чуло порами кори;
і сетер, пале листя полювати
облишивши, полохає плеяди,
задивлені в зозимілі бугри.

Ба, не усе, що висльозила ніч,
вціліє, а не витліє нівроку
у перегної. Вічному перу
з речей, що упадуть до віч,
пасує вторити сумній часині року
і суголосно оспівать журу.

XVІІ
Те, в чім свій подив виявив укрик
рот аглицький, і що до мату
падкий схиляє на помаду
наразі мій, що відвернути вбік
Філіпа од портрету лик
примусило і спорядить Армаду,
те, – але час уже б тираду
кінчати і перукам лік,
упалим зі голів упалих
(о, глупа нескінченність), він,
один-єдиний твій уклін,
до буч і бунтів небувалих
у публіці не сподобив,
та звів на ноги й ворогів.

XVІІІ
Губам, які роняють "прощавай"
тобі, окаменілій, мимоволі
усе одно, що сьорбати без солі,
несолене жувати що. Гай-гай:
де ти, а де їх дореміфасолі.
А що не так – не дуже й нарікай:
язик, що той пацюк, учув доволі
цікаві речі, – у смітті нехай.
Звиняй мені, мій чарівний бовван.
Розлуку, бач, губі, а не покусу
співати (ні цензури, ні офір):
між нами – вічність, бач, і – океан.
Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
Могли, пак, обійтись і без сокир.

XІХ
А острів'янам з вовною щастить
(усе іззовні – щойно буцім з чистки).
Життя о шостій гальмами рипить,
піславши куди далі сонця зблиски.
В озерах, – не дібрати їх угідь
числа, – є монстри водні(василіски).
І скоро буде нафти – лить і лить
шотландцям у пляшки її, як віскі.
З Шотландією, бачмо, все гаразд.
І в Англії, підоза є, що гоже.
А ти в саду французькому не схожа
на візії хлоп’ячих безпорад.
І вабніш є у нім, з його плодами,
та з вами обома не схожі дами.


Пером простим – ніяким не амбітним! –
співав я стрічу в деякім саду
зі тою, з ким на осьмому году
з екрану почуттям проникся дивним.
Тож пропоную вашому суду:
а) чи учився сам належним чином;
b) виклад почуттів начистоту;
c) відкоша відмінковим слабинам.

В Непалі є столиця Катманду.
Трапунок за сумісність з неодмінним
на користь їх сородному труду.

Те кладучи на кін, що я кладу,
завдячую у пристрасті невинним
листам паперу, крученим в дуду.


«1974»

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2017-05-02 13:23:41
Переглядів сторінки твору 3701
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.815 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.418 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.761
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ
Автор востаннє на сайті 2021.10.18 20:03
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Петро Скоропис (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-02 13:25:22 ]
Иосиф Бродский



20 сонетов к Марии Стюарт


I
Мари, шотландцы все-таки скоты.
В каком колене клетчатого клана
предвиделось, что двинешься с экрана
и оживишь, как статуя, сады?
И Люксембургский, в частности? Сюды
забрел я как-то после ресторана
взглянуть глазами старого барана
на новые ворота и пруды.
Где встретил Вас. И в силу этой встречи,
и так как "все былое ожило
в отжившем сердце", в старое жерло
вложив заряд классической картечи,
я трачу, что осталось в русской речи
на Ваш анфас и матовые плечи.

II
В конце большой войны не на живот,
когда что было, жарили без сала,
Мари, я видел мальчиком, как Сара
Леандр шла топ-топ на эшафот.
Меч палача, как ты бы не сказала,
приравнивает к полу небосвод
(см. светило, вставшее из вод).
Мы вышли все на свет из кинозала,
но нечто нас в час сумерек зовет
назад, в "Спартак", в чьей плюшевой утробе
приятнее, чем вечером в Европе.
Там снимки звезд, там главная -- брюнет,
там две картины, очередь на обе.
И лишнего билета нет.

III
Земной свой путь пройдя до середины,
я, заявившись в Люксембургский сад,
смотрю на затвердевшие седины
мыслителей, письменников; и взад-
вперед гуляют дамы, господины,
жандарм синеет в зелени, усат,
фонтан мурлычит, дети голосят,
и обратиться не к кому с "иди на".
И ты, Мари, не покладая рук,
стоишь в гирлянде каменных подруг -
французских королев во время оно -
безмолвно, с воробьем на голове.
Сад выглядит, как помесь Пантеона
со знаменитой "Завтрак на траве".

IV
Красавица, которую я позже
любил сильней, чем Босуэла - ты,
с тобой имела общие черты
(шепчу автоматически "о, Боже",
их вспоминая) внешние. Мы тоже
счастливой не составили четы.
Она ушла куда-то в макинтоше.
Во избежанье роковой черты,
я пересек другую - горизонта,
чье лезвие, Мари, острей ножа.
Над этой вещью голову держа,
не кислорода ради, но азота,
бурлящего в раздувшемся зобу,
гортань... того... благодарит судьбу.

V
Число твоих любовников, Мари,
превысило собою цифру три,
четыре, десять, двадцать, двадцать пять.
Нет для короны большего урона,
чем с кем-нибудь случайно переспать.
(Вот почему обречена корона;
республика же может устоять,
как некая античная колонна).
И с этой точки зренья ни на пядь
не сдвинете шотландского барона.
Твоим шотландцам было не понять,
чем койка отличается от трона.
В своем столетьи белая ворона,
для современников была ты блядь.

VI
Я вас любил. Любовь еще (возможно,
что просто боль) сверлит мои мозги,
Все разлетелось к черту, на куски.
Я застрелиться пробовал, но сложно
с оружием. И далее, виски:
в который вдарить? Портила не дрожь, но
задумчивость. Черт! все не по-людски!
Я Вас любил так сильно, безнадежно,
как дай Вам бог другими - но не даст!
Он, будучи на многое горазд,
не сотворит - по Пармениду - дважды
сей жар в груди, ширококостный хруст,
чтоб пломбы в пасти плавились от жажды
коснуться - "бюст" зачеркиваю - уст!

VII
Париж не изменился. Плас де Вож
по-прежнему, скажу тебе, квадратна.
Река не потекла еще обратно.
Бульвар Распай по-прежнему пригож.
Из нового - концерты за бесплатно
и башня, чтоб почувствовать - ты вошь.
Есть многие, с кем свидеться приятно,
но первым прокричавши "как живешь?"

В Париже, ночью, в ресторане... Шик
подобной фразы - праздник носоглотки.
И входит айне кляйне нахт мужик,
внося мордоворот в косоворотке.
Кафе. Бульвар. Подруга на плече.
Луна, что твой генсек в параличе.

VIII
На склоне лет, в стране за океаном
(открытой, как я думаю, при Вас),
деля помятый свой иконостас
меж печкой и продавленным диваном,
я думаю, сведи удача нас,
понадобились вряд ли бы слова нам:
ты просто бы звала меня Иваном,
и я бы отвечал тебе "Alas".
Шотландия нам стлала бы матрас.
Я б гордым показал тебя славянам.
В порт Глазго, караван за караваном,
пошли бы лапти, пряники, атлас.
Мы встретили бы вместе смертный час.
Топор бы оказался деревянным.

IX
Равнина. Трубы. Входят двое. Лязг
сражения. "Ты кто такой?" - "А сам ты?"
"Я кто такой?" - "Да, ты". - "Мы протестанты".
"А мы - католики". - "Ах, вот как!" Хряск!
Потом везде валяются останки.
Шум нескончаемых вороньих дрязг.
Потом - зима, узорчатые санки,
примерка шали: "Где это - Дамаск?"
"Там, где самец-павлин прекрасней самки".
"Но даже там он не проходит в дамки"
(за шашками - передохнув от ласк).
Ночь в небольшом по-голливудски замке.

Опять равнина. Полночь. Входят двое.
И все сливается в их волчьем вое.

X
Осенний вечер. Якобы с Каменой.
Увы, не поднимающей чела.
Не в первый раз. В такие вечера
всЈ в радость, даже хор краснознаменный.
Сегодня, превращаясь во вчера,
себя не утруждает переменой
пера, бумаги, жижицы пельменной,
изделия хромого бочара
из Гамбурга. К подержанным вещам,
имеющим царапины и пятна,
у времени чуть больше, вероятно,
доверия, чем к свежим овощам.
Смерть, скрипнув дверью, станет на паркете
в посадском, молью траченом жакете.

XI
Лязг ножниц, ощущение озноба.
Рок, жадный до каракуля с овцы,
что брачные, что царские венцы
снимает с нас. И головы особо.
Прощай, юнцы, их гордые отцы,
разводы, клятвы верности до гроба.
Мозг чувствует, как башня небоскреба,
в которой не общаются жильцы.
Так пьянствуют в Сиаме близнецы,
где пьет один, забуревают -- оба.
Никто не прокричал тебе "Атас!"
И ты не знала "я одна, а вас...",
глуша латынью потолок и Бога,
увы, Мари, как выговорить "много".

XII
Что делает Историю? - Тела.
Искусство? - Обезглавленное тело.
Взять Шиллера: Истории влетело
от Шиллера. Мари, ты не ждала,
что немец, закусивши удила,
поднимет старое, по сути, дело:
ему-то вообще какое дело,
кому дала ты или не дала?

Но, может, как любая немчура,
наш Фридрих сам страшился топора.
А во-вторых, скажу тебе, на свете
ничем (вообрази это), опричь
Искусства, твои стати не постичь.
Историю отдай Елизавете.

XIII
Баран трясет кудряшками (они же
- руно), вдыхая запахи травы.
Вокруг Гленкорны, Дугласы и иже.
В тот день их речи были таковы:
"Ей отрубили голову. Увы".
"Представьте, как рассердятся в Париже".
"Французы? Из-за чьей-то головы?
Вот если бы ей тяпнули пониже..."
"Так не мужик ведь. Вышла в неглиже".
"Ну, это, как хотите, не основа..."
"Бесстыдство! Как просвечивала жэ!"
"Что ж, платья, может, не было иного".
"Да, русским лучше; взять хоть Иванова:
звучит как баба в каждом падеже".

XIV
Любовь сильней разлуки, но разлука
длинней любви. Чем статнее гранит,
тем явственней отсутствие ланит
и прочего. Плюс запаха и звука.
Пусть ног тебе не вскидывать в зенит:
на то и камень (это ли не мука?),
но то, что страсть, как Шива шестирука,
бессильна - юбку, он не извинит.

Не от того, что столько утекло
воды и крови (если б голубая!),
но от тоски расстегиваться врозь
воздвиг бы я не камень, но стекло,
Мари, как воплощение гудбая
и взгляда, проникающего сквозь.

XV
Не то тебя, скажу тебе, сгубило,
Мари, что женихи твои в бою
поднять не звали плотников стропила;
не "ты" и "вы", смешавшиеся в "ю";
не чьи-то симпатичные чернила;
не то, что - за печатями семью -
Елизавета Англию любила
сильней, чем ты Шотландию свою
(замечу в скобках, так оно и было);
не песня та, что пела соловью
испанскому ты в камере уныло.
Они тебе заделали свинью
за то, чему не видели конца
в те времена: за красоту лица.

XVI
Тьма скрадывает, сказано, углы.
Квадрат, возможно, делается шаром,
и, на ночь глядя залитым пожаром,
багровый лес незримому курлы
беззвучно внемлет порами коры;
лай сеттера, встревоженного шалым
сухим листом, возносится к стожарам,
смотрящим на озимые бугры.

Немногое, чем блазнилась слеза,
сумело уцелеть от перехода
в сень перегноя. Вечному перу
из всех вещей, бросавшихся в глаза,
осталось следовать за временами года,
петь на голос "Унылую Пору".

XVII
То, что исторгло изумленный крик
из аглицкого рта, что к мату
склоняет падкий на помаду
мой собственный, что отвернуть на миг
Филиппа от портрета лик
заставило и снарядить Армаду,
то было - не могу тираду
закончить - в общем, твой парик,
упавший с головы упавшей
(дурная бесконечность), он,
твой суть единственный поклон,
пускай не вызвал рукопашной
меж зрителей, но был таков,
что поднял на ноги врагов.

XVIII
Для рта, проговорившего "прощай"
тебе, а не кому-нибудь, не всЈ ли
одно, какое хлебово без соли
разжевывать впоследствии. Ты, чай,
привычная к не-доремифасоли.
А если что не так - не осерчай:
язык, что крыса, копошится в соре,
выискивает что-то невзначай.

Прости меня, прелестный истукан.
Да, у разлуки все-таки не дура
губа (хоть часто кажется -- дыра):
меж нами -- вечность, также -- океан.
Причем, буквально. Русская цензура.
Могли бы обойтись без топора.

XIX
Мари, теперь в Шотландии есть шерсть
(все выглядит как новое из чистки).
Жизнь бег свой останавливает в шесть,
на солнечном не сказываясь диске.
В озерах - и по-прежнему им несть
числа - явились монстры (василиски).
И скоро будет собственная нефть,
шотландская, в бутылках из-под виски.
Шотландия, как видишь, обошлась.
И Англия, мне думается, тоже.
И ты в саду французском непохожа
на ту, с ума сводившую вчерась.
И дамы есть, чтоб предпочесть тебе их,
но непохожие на вас обеих.

XX
Пером простым - неправда, что мятежным!
я пел про встречу в некоем саду
с той, кто меня в сорок восьмом году
с экрана обучала чувствам нежным.
Предоставляю вашему суду:
a) был ли он учеником прилежным,
b) новую для русского среду,
c) слабость к окончаниям падежным.

В Непале есть столица Катманду.

Случайное, являясь неизбежным,
приносит пользу всякому труду.

Ведя ту жизнь, которую веду,
я благодарен бывшим белоснежным
листам бумаги, свернутым в дуду.


«1974»

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Нінель Новікова (М.К./Л.П.) [ 2017-05-02 22:14:30 ]
Титанічний труд - цей Ваш переклад... Хто не спробував рос-укр. переклад, той і не повірить, як це неймовірно важко.
Завтра почитаю детально!
З повагою


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Петро Скоропис (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-04 10:48:05 ]
Радий, що завітали!
Отакі, бачте, бувають часом пригоди...
Точніше, наслідки читаного колись у когось про "плечі титанів" і такого іншого...
Мо, принаймні, які незавершені ґештальти, до яких причетні багато хто з оних, згідно вчення пана Юнґа, і зберуться докупи...

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лариса Пугачук (Л.П./М.К.) [ 2017-05-04 21:40:39 ]
Погоджуюсь з Нінеллю, що ці дві мови різні і важко даються в перекладах одна на одну.
Дякую за цю працю.



Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Петро Скоропис (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-06 11:07:50 ]
Дякую за розуміння, Ларисо. І мови різні, і не дуже й відсторонишся, як те не кортить - в цій грі лексем, семантиці деталей...
І фразеологізми жадають легкості, органічності...
Ще Максим Тадейович бідкався...