Я іду, обтяжений роками,
Втомлено радіючи життю, –
І щораз дивуюся без тями
Кожному новому відкриттю.
Скільки їх, неждано й безупинно,
Видимими робиться мені
В час оцей, коли роки повинні
Погасити тліючі вогні

Коли кордони розривали Україну,
єдиний розділяючи народ,
з громади завжди піднімалася людина
і рятувала від лихих негод.

За нею йшли вперед, їй вірили, бо знали,
що Україна в нас – на всіх одна,
що той, якого люди більшістю обрали,

Коли не шукаєш - не знайдеш тоді.
Ніхто не озветься на біль і поразку.
В чужім пересерді, в байдужій юрбі
у саван закутати долю не важко.

Без скиглення, смутку пустих нарікань,
усіх не вини ти в своїх долепадах.
Зри в корінь падіння, розверзлася

Ластівка впала з неба
Десь за оті кущі...
Не знаю, чи жити треба
Отак навпростець, мерщій.
Вітер волоссям хапати,
Спраглі шукати вуста,
А по ночах рахувати
Рудих слоненят до ста.

Давно відомо, що життя це – рух
І молодь він підштурхує до сили.
В здоровім тілі є здоровим дух!
Лінь доведе любого до могили.

Сигнал свистка. Всі, хто живий – ставай!
У дві шеренги. Нумо на зарядку!
Фізрук – останній в школі самурай.

Тане морена...
Музика дивна.
Ти, мов струна.
Я неземна, я навіжена
Дивна, скажена.
Твоя. Одна.

Ти зовсім близько.

Небажаних гостей приймать найкраще в піст. *Більше гонору, аніж гонорару. *Байдуже, в яку щоку намірилися бить, - не підставляй, боронь боже, другу. *Боїмося не смерті, а форми відходу з життя. *Політика – брехня в обкладинці справдешній. *Як суддя

Якщо не вчора, не сьогодні -
тоді колИ ще?

...Зненацька виринув з безодні,
на смуток ближче.
Душа тремтить
шалено-рвійно:
чи в рай, чи в пекло.

Де двоє там рада, де третя, там зрада.
Знайшлося б корито, а свині знайдуться.
Вродилася квітка - душиця, відрада,
та гичкою, рястом до сонечка пнуся.
----------------------------------------
Знов у самітню тишу кутаю гріхи,
ще небеса втрачати не го

Із Ігоря Сєверяніна

Той уряд, що нацьковує цензуру
на мислячих, - повинен впасти вмент, -
отак, як виставляю я цезуру,
щоб владу відокремити ущент.

Якщо ж суспільство нехтує огидно

Єгорові Кабаненку, моєм удідусеві

Ця посмішка сільського дідуся
І пишновуса, і весела й щира.
З-під картуза душа відкрита вся
І сині очі, що сама довіра.

Сидить в метро, зіпершись на ціпок,

Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються поночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.

З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,

Чи долею обом так суджено?
Як довго буде це тривать?
Вона – заміжня, він – одружений…
Під ними вже горить… трава.

Життя усе – неначе танго їм.
А він рвучкий, вона – легка.
Сплелися пристрастю останньою…

Давайте з Вами будемо на – Ти.
І не важливо скільки літ між нами.
Хай небо буде потайки плести
Вінець кохання в нас над головами.
І будуть не відправлені листи
І ночі, що заповнені не снами.
Давайте з Вами будемо на – Ти.
Щоб губ могли торкнутися г

Осінній перший дощ... І наче
Нема ні смутку, ні війни...
І бідна мати не заплаче
Над тим, хто землю боронив,

Хто не повернеться ніколи,
Неначе сонячне тепло...
Немов одквітла матіола,

Шукаю мотивацію буденній суєті,
Енергію на дріб’язкове витрачаю,
Але удачі фішка випадає не мені,
У землю дивлюся, зорі не помічаю.
Втішаюся синицею малою у руках,
Мету досягнуто і маю почивати,
Але у небі високо літає синій птах,
А я добуте не баж