Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Л. В. Ліфшицу
Що навіщо риба, раз є ікра.
Що у готиці маємо гідну школу:
і звитяг сторчма, й засторог уколу.
Я підсів до вікна. За вікном осина.
Я кохав не часто. Одначе – сильно.
Я гадав, що ліс – похідна поліна.
І навіщо діва, як є коліно.
Що в пилу віків попускає вирлам
росіян вікопомним естонським шпилем.
Я підсів до вікна. Я помив посуду.
Я щасливим був, як уже не буду.
Я писав, що лампочці люба пíтьма.
Що любови чин не пізнати ницьма.
Що не знав Евклід, що іти на конус
річ понукає не нуль, а Хронос.
Я підсів до вікна. Мов у пору юну,
усміхнусь, буває, буває, сплюну.
Я казав, що листя руйнує бруньку.
І що сíм’я без доброї волі ґрунту
не піде у пагін; що галяви, луки
поготів не в собі, де блудили руки.
Я підсів до вікна, легкий на помині
самотинній моїй, обважнілій тіні.
Моя пісня осібна була мотивом,
от і хор її не співав. Не диво,
що мені за це в гуртовій полегші
ні ноги ніхто не кладе на плечі.
Я підсів у пітьмі до вікна; як хори,
море хурчить у хвилясті штори.
Спібесідник часин другосортних, гордо
визнаю привселюдно не першим сортом
мої ліпші думки, та чию потугу
раю днині наступній – змогти ядуху.
Я сиджу у пітьмі. І вона, у лоні
закуту, гідна пітьми іззовні.
---------------------------
И. Бродский
Л. В. Лифшицу
Я всегда твердил, что судьба - игра.
Что зачем нам рыба, раз есть икра.
Что готический стиль победит, как школа,
как способность торчать, избежав укола.
Я сижу у окна. За окном осина.
Я любил немногих. Однако - сильно.
Я считал, что лес - только часть полена.
Что зачем вся дева, раз есть колено.
Что, устав от поднятой веком пыли,
русский глаз отдохнет на эстонском шпиле.
Я сижу у окна. Я помыл посуду.
Я был счастлив здесь, и уже не буду.
Я писал, что в лампочке - ужас пола.
Что любовь, как акт, лишена глагола.
Что не знал Эвклид, что, сходя на конус,
вещь обретает не ноль, но Хронос.
Я сижу у окна. Вспоминаю юность.
Улыбнусь порою, порой отплюнусь.
Я сказал, что лист разрушает почку.
И что семя, упавши в дурную почву,
не дает побега; что луг с поляной
есть пример рукоблудья, в Природе данный.
Я сижу у окна, обхватив колени,
в обществе собственной грузной тени.
Моя песня была лишена мотива,
но зато ее хором не спеть. Не диво,
что в награду мне за такие речи
своих ног никто не кладет на плечи.
Я сижу у окна в темноте; как скорый,
море гремит за волнистой шторой.
Гражданин второсортной эпохи, гордо
признаю я товаром второго сорта
свои лучшие мысли и дням грядущим
я дарю их как опыт борьбы с удушьем.
Я сижу в темноте. И она не хуже
в комнате, чем темнота снаружи.
1971
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
" З Іосіфа Бродського. Пісня цноти, вона ж – досвіду"
