На об’єктивність

Зла і добра, видний умом, грань пощо топчеш?
Та бо пора? Любий Дамон, глянь, на що ропчеш.
Проти вини дечия, в чім пристрасть чимала?
Не у жони цупиш вночі шмат одіяла?
Речі пусті: "Благо не піч. Благо не гріє".
Та у бразді злак на куліш сім’ям і зріє.
Топчеш, ретив: "Плевели жит – вірі погуба".
Щодо хлібів – ними живіт ситити любо?
"Зло усякчас мінить канон: нинішній, они".
Десь убачав, любий Дамон, злу Пантеони?
"Зло і добро парою рук оку здається,
дів і матрон буцім округ талії в’ється.
Ніяк, либонь, колом кружить птиці двоглавій".
Лівій, Дамон, иншим вершить чином, чим правій.
"Так. А як гроб тісний вельмú, бачитись нага,
тужачи лоб п’ядей семи – се хіба благо?
Поки стою. Далі, пеняй, участь колоди".
Душу свою, друг, не рівняй лону природи!

Час – не медаль, видима нам словом і бюстом.
Доля є даль, суджена снам, трачена глуздом
злим і благим, як не волій Волі і Бога.
Щодо богинь – в діві нагій скніє небога.
Коби не так, звили б ураз тварями в зграї.
Герб на п’ятак був би у нас, решка – в Китаї.
Плющили б лоб. Инше зійшло б сонце Давиду.
Був би потоп. Брали б у гроб аз алфавіту.
Годі, Дамон. Всюди свій руб, свій ієрогліф.
Цар Соломон, пильний до скрух, з ними у долях?
Страсті не рать: сих областей поніч не красти.
Стерті стократ грані страстей. Де чиї раті?
Час не медаль. Світ не чекан граней зворотних.
Доля є даль і для оман птах жовторотих.
Чист оковид: чужда сих лон суєтність птича.
Мудрий, як жид, любий Дамон, ось тобі притча:
Крадуть сувій. Ловить, гляди, страж голодранця.
Ганить криві ноги крадій? В просторі щастя!

Простір сіром тішить благих, їх безпорадам
ставить шатро, гріє нагих, корпії к ранам
клáде, як хліб клáде в уста, кормлячи сиріт.
В овчий вертеп прийме Христа – хер тобі, Ирод.
Аз воздає: застить рабам перл у короні.
Волю дає, як по рогах білій корові.
Днів і земель кріпить рубіж – царству кінчатись.
В зівах пустель, смерті поміж, викаже кладезь.
Ліс остріїв зброї об кров ночі затупить,
ратям гаїв, ратям дібров ліком уступить.
Чулі цв’яха п’ясті, що вух щуляться мушлі?
Суша жаха – рискає дух морем од суші?
Що в далині рівне ріллі неба Молочній?
К діві одній трепет волінь серця – докончий?
Не осягнуть: матері плід ждати з утроби
довше, чи тут грані скоблить блага і злоби.
В грішній душі, ловше иних в тоскну годину,
долі куші звидіть устиг? Драхму єдину.

Годі, Дамон, прієш дарма. Скріпи неладні.
Друг, охолонь: здріти катма благ в порівнянні.
На рубежі тиш обопіль, страшно до дуру.
Слабій душі смерть на копил втеч у Натуру.
Так, уявляв, буде в труні? Покою царство?
Випав талан злоб і гонінь: вічне митарство.
Пнешся, кажу, до рубежу з чорного ходу.
Друг, не сужу. Инше скажу: Бог – не природа.
Друг, попустись. Я не грожу. Раю, натомість.
Зором у вись, більше скажу: Бог і не совість.
Він їх творець, річ, позаяк, суто в різниці:
дім узірець – для житія – чи будівничі?
З ліку палат збився, ретив? – котре питаю.
Слід пам’ятать ліку мотив, Кушнеру раю.
Най (не вини: адже не суд) відають півчі:
є такі дні, що не спасуть й кущі повищі.
Загнаний звір статуй співця з цоколя скине,
страму допір з ници серця мертве поіме.

Зла і добра, любий Дамон, грань пощо топчеш?
Буцім пора? Вдався умом? Глянь, на що ропчеш!
Не мишура дух звеселя нині убога?
Як ся пора? Як же земля? Як бо епоха?
Друг, не вергай громи словес "з пушки по мухах".
Діло читай – казано єсть: "нищії духом
п’ють благодать" – чашами, ген з царства небесна.
Жирно давать тим, хто блажен, дань з околеса?
Се бо не стид? А даємо. Пак у охоту.
От і плодить, – себе б само! – голе босоту.
Пусто ректи: "Світоч і тьма – речі супутні".
Плід суєти, а не ума в поміч розпусті.
Те бо і суть: кріпче оріх – псовані зуби.
Годі облуд: ось у чім гріх. Гріх не прелюби.
Прищ на губі: спав чи кохав. Много мотиву.
Гріх у собі. Годі гріха ближніх противу.
Скрушно, як єсть, душу терзать? Паки, не ропче
грішного з десть инде поять? Цукру солодше.

Каянь кортить, схиму принять, лобом о паперть.
Після, гляди, спереду гладь, білена скатерть.
Бога спіткав! У самоті, звісно, в бентезі.
Благість така, що поготів. Так і спасешся.
То кораблю в бурю канал – ліпша з оказій.
Вельми скорблю: Каїн не знав аз навігацій.
Як не гріши, на рогачі чиститься сажа.
Викуп души – благости чин. Драхма годяща!
Годі, Дамон, тоскно скликать нудь недолугу.
Неміч, либонь. Альфа людська – в величі духу.
Дух – благодать в тверді инíй дрібочці праху,
що не завдасть глині земній смертного жаху.
Дух – її нить, щоб угорі, в небі, по свійськи
в чисте рядить глині сирій скрухи сирітські.
Пірветься де нитка яка – кайся на вітер.
Каятись – те й ждать звисока, благ щоб навіяв
дехто, кого, видний умом, товкав у груді.
Мало з того вийде, Дамон, фори Іуді.

Чи на порі, Муза-сестра, тілу, маніром
ліпшим до прі Зла і Добра стряти приміром?
Докіль кружу зором довкіл, жадної, врешті
не укажу сим обопіль рівної речі.
Сиріч, сужу – годі облуд: днесь они сірі.
Більше скажу: грудію в грудь, óбі ці Сили
чужді звитяг, січені в прах, буцім капуста.
Кушнеру й стяг*. От у чім жах: óбі безглуздо
мертві в землі чорній лягли в гаї квітучім.
Круків у млі окіл голів, – зграї в грядущім.
Гигнув пароль, вівши нас крізь части тенета.
"Котра юдоль сіллю зі сліз ноті причетна?
Чий там хорал гне висхідну в землю умисне?"
Чулий потал дух одхідну пісню і витне.
Хто володав, може зайтись плачем по тому.
"Хто потерпав?" Де напастись тями Дамону?
Цар у главі, пак узнаки, вік не ночує.
Дехто, на дві хлані хуткий, третю учує!

Пусто рядить, ліро, правіж. Муза холоне.
Нумо, спинить! Луснув терпіж. Серце не годне.
Чув ловкача? Тьма із вікна. Пусто у кріслі.
Дать у качан, звивини най глоткою б лізли!
Моги катма. Де мій Критон? Вештає де б ся?
Бачу: зима, к діві Дамон в спальню крадеться.
Сніг на стежі слід порошить. Чом не лукавець!
Певен в душі. "Плоть не грішить". Той іще ланець.
Ба, не бідняк. Драхму язик держить належно.
Лагідно пак, к діві приник, то, паки блешню,
кине на дно Лоти позір з борта корити...
Те і воно: той же манір, губи розкриті.
В толк не озьму, – діва се, дід? – з мутного лику.
Годі осмут? То порадій схожість велику.
Ось тобі мста: сам забагав зайця за яйця.
Хвіст до хвоста числиш, лукав, з ким був злигався?
Чину сприяй! Вдалий умом. Лепта до лепти:
драхма твоя варта, Дамон, діви і Лети.

Чвертка листка. Ґніт би горів – тіні перечать.
Зірка мерка в повнім цебрі. Миші щебечуть.
Лишмо перо. Чин напучань – мислима доблесть?
Менше сіром? Лавровінчань сим не сподоблюсь.
Видива, пріч! Чашу з вином! Почести древнім!
Глупая ніч. Сніг за вікном – одіж деревам.


* адресовано поету А. Кушнеру

____________________________

Иосиф Бродский

Подражание сатирам, сочиненным Кантемиром

На объективность

Зла и добра, больно умен, грань почто топчешь?
Та ли пора? Милый Дамон, глянь, на что ропщешь.
Против вины чьей, не кричи, страсть обуяла?
Ты ли с жены тащишь в ночи часть одеяла?
Топчешь, крича: "Благо не печь. Благо не греет".
Но без луча, что ни перечь, семя не зреет.
Пусто речешь: "Плевел во ржи губит всю веру".
В хлебе, что ешь, много ль, скажи, видел плевелу?
"Зло входит в честь разных времен: в наши и в оны".
Видишь ли днесь, милый Дамон, злу Пантеоны?
"Зло и добро парою рук часто сдается.
Деве равно все, что вокруг талии вьется.
Чую, смущен, волю кружить птице двуглавой..."
Левой, Дамон, дел не свершить, сделанных правой.
"Так. Но в гробу, узком вельми, зреть себя нага,
бывши во лбу пядей семи, - это ли благо?
Нынче стою. Завтра, пеняй, лягу колодой".
Душу свою, друг, не равняй с милой природой!

Жизнь не медаль, видная нам словом и бюстом.
В жизни есть даль, близкая снам, чуждая чувствам
злым и благим, где ни ногой Бог и свобода.
Что до богинь, в деве нагой зрим антипода.
Кабы не так, были сейчас волками в стае.
Герб на пятак был бы у нас, решка - в Китае.
Сплющили б лоб. В бездну сошло б солнце Давида.
Был бы потоп. Брали бы в гроб аз алфавита.
Полно, Дамон. Всюду свой рубь, свой иероглиф.
Царь Соломон зрением вглубь так ли уродлив?
Страсти не рать: сих областей в ночь не воруют.
Полно стирать грани страстей. Так не воюют.
Жизнь не медаль. Мир - не чекан двух оборотов.
В жизни есть даль, тянуща ан птиц желторотых.
Видно, бежит грубых рамен маетность птичья.
Мудрый, как жид, милый Дамон, вот тебе притча:
Скраден сосуд. Ловит, глядишь, страж голодранца.
Вора спасут ноги, ты мнишь? Только пространство!

Тот же простор прячет благих Кесаря копий,
строит шатер, греет нагих, в ссадину корпий
кладет, как хлеб кладет в уста, потчуя сирот.
В овчий вертеп прячет Христа -- хер тебе, Ирод.
Аз воздает: застит рабам перлы в короне.
Волю дает, дав по рогам, белой корове.
В землях и днях твердый рубеж царствию кладет.
В жадных песках, смерти промеж, делает кладезь.
Кесаря мощь ко'пья о плащ нощи иступит,
воинству рощ, воинству чащ цифрой уступит.
Коль не пришит к месту, то жать стало ли уши?
Суша страшит - морем бежать можешь от суши.
Что есть длиной близко сравнить с пахотой Млечной?
К деве одной сердце стремить - что бесконечней?
Что не расчесть: матери ждать плод из утробы
дольше, чем здесь грани стирать блага и злобы.
В грешной душе коль наторел в скорбну годину,
мнишь, что уже мир обозрел? Драхму едину.

Право, Дамон, зря ты сравнил. Вышло печально.
Друг, убежден: ты возомнил сходство случайно.
Есть в рубеже смертном надрыв, страшно до дури.
Слабой душе смерть есть призыв к бегству к Натуре.
Так ли ты, мнил, будешь в гробу? Мнил: постоянство.
Ан получил злую судьбу: вечное странство.
Ищешь, гляжу, путь к рубежу с черного хода.
Друг, не сужу. Больше скажу: Бог -- не природа.
Друг, не боись. Я не грожу. С миром рассорюсь.
Глядючи ввысь, больше скажу: Бог и не совесть.
Он - их творец. Ноне проверь, милый приятель,
кто нам: дворец - жизни пример - или создатель?
Выше ль глава день ото дня с перечня комнат?
Эти слова пусть от меня Кушнер запомнит.
Пусть (не вини: это не суд) помнят поющи:
в жизни есть дни, где не спасут честность и кущи.
Загнанный зверь статуй певца с цоколя сбросит,
ибо, поверь, нищи сердца с мертвого спросят.

Зла и добра, милый Дамон, грань почто топчешь?
Та ли пора? Больно умен. Глянь, на что ропщешь.
То, что вчера дух веселя, ноне уж плохо?
Та ли пора? Та ли земля? Та ли эпоха?
Друг, не сочти этих словес "с пушки по мухам".
Дело прочти - сказано есть: "нищие духом
пьют благодать" - узрят, внемли, царство небесно.
Что ж отдавать им на земли царство любезно?
То ли не стыд? Ан отдаем. Благо, не пищей.
Так и плодит - кабы вдвоем! - нищего нищий.
Пусто твердишь: "Светоч и тьма - вроде два брата".
Сам и плодишь. Резвость ума хуже разврата.
В том-то и суть: крепок орех - порчены зубы.
Не обессудь: это и грех. Грех не прелюбы.
Спать не любя суть чепуха. Много мотиву.
Грех на себя. Нету греха ближних противу.
Скорбно ли есть душу терзать? Скорбно ли аще
грешную десть на душу взять? Сахару слаще.

Каяться мнишь, схиму принять, лбом да о паперть.
После глядишь, спереди гладь, белая скатерть.
Бога узрел! Сзади одна мелкая сошка.
В этом, пострел, благость видна. Так и спасешься.
Тож кораблю в бурю канал нужен для бегства.
Сильно скорблю: Каин не знал этого средства.
Как ни греши, можно ухват счистить от сажи.
Выкуп души благом чреват. Драхма все та же!
Полно, Дамон, что за тоска правда двуличья.
Я утомлен. Альфа людска - духа величье.
Дух - благодать тверди иной к горсточке праха,
дабы не знать в глине земной смертного страха.
Дух - это нить с небом связать глины уродство,
дабы лишить мест осязать наше сиротство.
Нитку порвешь оных щедрот -- кайся на ветер.
Каяться то ж ждать, чтобы тот благом ответил,
коего аж, больно умен, вытолкал в груди.
Много не дашь этим, Дамон, форы Иуде.

Где раздобыть, Муза-сестра, тело, размером
могуще быть Зла и Добра в мире примером?
Сколь ни кружу взором своим всюду по свету,
все не слежу равного им в мире предмету.
Сиречь, сужу, мыслею длясь: здесь они сиры.
Больше скажу: грудью сойдясь, две этих Силы,
чужды побед, рубятся в прах, точно капуста.
Виктора нет. То-то и страх: главные чувства
в черной земле мертвы лежат в роще цветущей.
Молча вдали враны кружат жизни грядущей.
Умер пароль, ведший нас чрез часты тенета.
"Льется отколь, полная слез, плачуща нота?
Чей там хорал в землю ведет часть превосходну?"
Тот, кто терял, тот и поет песню отходну.
Кто обладал, может поднять плач по урону.
"Кто пострадал?" Разве понять это Дамону?
Царь во главе, можно простить, век не ночует.
Могущий две бездны вместить третью почует!

Пусто рядить, лира, правеж. Муза устала.
Все прекратить! Мне невтерпеж. Сердца не стало.
Спорщик мой где? В окнах ни зги. Пусто на кресле.
Дать по балде, чтобы мозги горлом полезли!
Силы ушли. Где мой Критон? Где ему деться?
Вижу: вдали к деве Дамон в спальню крадется.
Снег у крылец след порошит. Хитро устроил!
Бедный чернец. "Плоть не грешит". То и усвоил.
Впрочем, богат. Драхму язык держит прилежно.
То ль наугад к деве проник, действуя нежно,
то ли на дно Лоты глядит с борта корыты...
Вижу одно: с кем-то стоит, губы раскрыты.
Не разглядеть - дева, старик? -- в точности лика.
Что тут скорбеть? Вот и достиг сходства велика.
Вот тебе месть: сам разгляди сразу два зайца.
Тщишься расчесть, милый, поди, с кем оказался?
Действуй смелей! Больно умен. Вместо ответа:
стоят твоей драхмы, Дамон, дева и Лета.

Четверть листа. Свечи трещат. Тени перечут.
Смотрит звезда в полный ушат. Мыши щебечут.
Бросим перо. Хаять глупца -- это ли доблесть?
Так ли хитро? Древня венца сим не сподоблюсь.
Образы, прочь! Чашу с вином! Чествуем древних.
Поздняя ночь. Снег за окном в виде деревьев.

(1966)