І

Вітряно. Опостінь
рівняються по стіні
дерево і його тінь.
І тінь цікавіш мені.
До ставу збіга стежа,
просить мов батогів.
Ба, і це не межа
забавкам дітлахів.

II
У ігриськах їхніх лють,
їх плачі у дворі
сягають ген у майбуть –
в міру її прозрінь.
Часу туди ходи
иншої не було,
як наосліп – з "лапти",
в яку нам колись везло.

III
Осклянілий бетон
шкребеться об голубий
звід, як той мастодонт –
радий в правці благій
цілющости потерух;
непомірність громад
перехоплює дух,
ставлячи мозку мат.

IV
Улії новий рій
обживає, авжеж,
всотуючи живий
мед електромереж.
Діти витіснять нас
у передміські сади
споминів – напоказ
візіям пустоти.

V
Природа їм зерня ті
наук і дасть, що як вірш
зазубрить у нужді:
часу і таке інш.
Вони вберуть цифру "100"
завитками плюща:
най і не вічність, то
частку б її хоча.

VI
Чуті брехні вкінець
зі дзуміннями мух
їм увірвуть терпець,
та розвинуть їх слух.
Зуб різнитиме мідь,
срібло. Пошум лісів
гуртуватись навчить
більшістю голосів.

VII
Після нас – не потоп,
де удоста весла,
а коловерті товп,
множина їх числа.
Най звитяга ікри
над рибою і не гріх,
а янголи – не комари,
і їх не стане на всіх.

VIII
Вітряний літній день.
В смороді нечистот
без пахучий цвіте.
Я, мов одуд, от-от
згукнусь і видам дупло –
канулий у пітьму
світ, де, чинячи зло,
ми відали ще – кому.

IX
Вітряний літній день.
Сад. Здаленілий рев
поліцейських сирен
не одваджує мрев.
Птахи дзьобають з урн
сміття намість пшона.
Голова, як Сатурн,
болем споясана.

X
Що вишуканіш співець,
того рідше, либонь,
давнішній бубонець
вібрує в нім на любов.
Спітнілою від вогню,
замашних топорищ,
п’ястю і сьогодню́
кучері не звихриш.

XI
Це – не яса ножу,
нісенітні тенет,
а тому рубежу,
що відвадить нас геть.
З темної сторони
Місяця на ущерб
жизних мір довжини
вигинається серп.

XII
І тисяча літ, і вік
годять своєму кінцю,
щоб ніхто не підміг
бомбі або свинцю.
Справа безлічі рук
гине не од меча,
а розстібнутих брюк,
зопалу, зазвичай.

XIII
Будучина чорніш
од велелюдь, а не
більм або маячні
несусвітних знамень.
Буцім про всяк, самі
діти, чи прозапас,
бачать не те, що ми;
вочевидьки, не нас.

XIV
Ми їх не вгомоним.
Дзиґа і шибеник,
вуличний херувим,
гризучи льодяник,
із рогатки в саду
цілить по гороб’ю,
не хвалиться – "попаду",
але знає – "уб’ю".

XV
Зір їх – і поготів
знак сирітства речей,
віднятих від груді.
Порахунок з прищем
– справа чести зіниць,
чиїх кіл на копил,
видимий світ – і ниць,
і горівіч – сліпий.

XVI
Оку взнаки цей стан
простору, себто знак
суєти домагань.
З ліжка стелю отак
споглядає слабий;
скорше, чим засина,
аніж сам, далебі,
забирається на.
.
XVII
В співанці без кінця
кланяється рідні
серенада вітця,
арія меншинí,
співані сумі тіл,
в просторіччі – товпі,
в партер, у сум’ятті,
під завісу й т.і.

XVIII
Літо. Куди не кинь –
дітлахи, метушня.
Дерево і його тінь,
я, що сидьма куня.
Хмар, що рун у вівці.
Рятівний від ядух
став. І сніп промінців,
– як липучка для мух.

XIX
Всмоктуючи свій сік,
зрошуючи свій кущ,
сіючи по стезі
свої жменьки піску,
діти дивляться в даль,
куди, як у жмені гріш,
дзеркала, як Стендаль,
приязно не містиш.

XX
Мавши на оці нас
в манерах і голосах
(ліпше не завдалась
природа у чудесах),
губи пучачи й зоб,
їх спотворить дитя
радше злостиво, щоб
не було вороття.

XXI
Так рухають уперед,
– за горизонт, за грань.
Так родових дерев
зраджує себе ткань.
Коячи так пороб
дробом нулю, в поріз
цебенітиме кров,
нетечі боячись.

XXII
В цім і є, вочевидь,
роль матерії у
часі, пак, мимохіть,
в нім – ніщот досхочу,
щоб обжити верто-
град спадкоємних мрій,
свій анфас, як жетон,
розмінюючи в котрійсь.

XXIII
Так в пустелі шатру
чується тамбурин.
Так прожогом ікру
цідять в ультрамарин.
Так марають листи
кома або слівце.
Так говорять: "лиш ти",
заглянувши у лице.




-------------------

И. Бродский

Сидя в тени


I
Ветреный летний день.
Прижавшееся к стене
дерево и его тень.
И тень интересней мне.
Тропа, получив плетей,
убегает к пруду.
Я смотрю на детей,
бегающих в саду.

II
Свирепость их резвых игр,
их безутешный плач
смутили б грядущий мир,
если бы он был зряч.
Но порок слепоты
время приобрело
в результате лапты,
в которую нам везло.

III
Остекленелый кирпич
царапает голубой
купол как паралич
нашей мечты собой
пространство одушевить;
внешность этих громад
может вас пришибить,
мозгу поставить мат.

IV
Новый пчелиный рой
эти улья займет,
производя живой,
электрический мед.
Дети вытеснят нас
в пригородные сады
памяти - тешить глаз
формами пустоты.

V
Природа научит их
тому, что сама в нужде
зазубрила, как стих:
времени и т. д.
Они снабдят цифру "100"
завитками плюща,
если не вечность, то
постоянство ища.

VI
Ежедневная ложь
и жужжание мух
будут им невтерпеж,
но разовьют их слух.
Зуб отличит им медь
от серебра. Листва
их научит шуметь
голосом большинства.

VII
После нас - не потоп,
где довольно весла,
но наважденье толп,
множественного числа.
Пусть торжество икры
над рыбой еще не грех,
но ангелы - не комары,
и их не хватит на всех.

VIII
Ветреный летний день.
Запахи нечистот
затмевают сирень.
Брюзжа, я брюзжу как тот,
кому застать повезло
уходящий во тьму
мир, где, делая зло,
мы знали еще - кому.

IX
Ветреный летний день.
Сад. Отдаленный рев
полицейских сирен,
как грядущее слов.
Птицы клюют из урн
мусор взамен пшена.
Голова, как Сатурн,
болью окружена.

X
Чем искреннее певец,
тем все реже, увы,
давешний бубенец
вибрирует от любви.
Пробовавшая огонь,
трогавшая топор,
сильно вспотев, ладонь
не потреплет вихор.

XI
Это - не страх ножа
или новых тенет,
но того рубежа,
за каковым нас нет.
Так способен Луны
снимок насторожить:
жизнь как меру длины
не к чему приложить.

XII
Тысячелетье и век
сами идут к концу,
чтоб никто не прибег
к бомбе или к свинцу.
Дело столь многих рук
гибнет не от меча,
но от дешевых брюк,
скинутых сгоряча.

XIII
Будущее черно,
но от людей, а не
оттого, что оно
черным кажется мне.
Как бы беря взаймы,
дети уже сейчас
видят не то, что мы;
безусловно не нас.

XIV
Взор их неуловим.
Жилистый сорванец,
уличный херувим,
впившийся в леденец,
из рогатки в саду
целясь по воробью,
не думает - "попаду",
но убежден - "убью".

XV
Всякая зоркость суть
знак сиротства вещей,
не получивших грудь.
Апофеоз прыщей
вооружен зрачком,
вписываясь в чей круг,
видимый мир - ничком
и стоймя - близорук.

XVI
Данный эффект - порок
только пространства, впрок
не запасшего клок.
Так глядит в потолок
падающий в кровать;
либо - лишенный сна -
он же, чего скрывать,
забирается на.

XVII
Эта песнь без конца
есть результат родства,
серенада отца,
ария меньшинства,
петая сумме тел,
в просторечьи - толпе,
наводнившей партер
под занавес и т. п.

XVIII
Ветреный летний день.
Детская беготня.
Дерево и его тень,
упавшая на меня.
Рваные хлопья туч.
Звонкий от оплеух
пруд. И отвесный луч
-- как липучка для мух.

XIX
Впитывая свой сок,
пачкая куст, тетрадь,
множась, точно песок,
в который легко играть,
дети смотрят в ту даль,
куда, точно грош в горсти,
зеркало, что Стендаль
брал с собой, не внести.

XX
Наши развив черты,
ухватки и голоса
(знак большой нищеты
природы на чудеса),
выпятив челюсть, зоб,
дети их исказят
собственной злостью - чтоб
не отступить назад.

XXI
Так двигаются вперед,
за горизонт, за грань.
Так, продолжая род,
предает себя ткань.
Так, подмешавши дробь
в ноль, в лейкоциты - грязь,
предает себя кровь,
свертыванья страшась.

XXII
В этом и есть, видать,
роль материи во
времени - передать
все во власть ничего,
чтоб заселить верто-
град голубой мечты,
разменявши ничто
на собственные черты.

XXIII
Так в пустыне шатру
слышится тамбурин.
Так впопыхах икру
мечут в ультрамарин.
Так марают листы
запятая, словцо.
Так говорят "лишь ты",
заглядывая в лицо.

июнь 1983