Тобі, коли мій голос відбринить
отак, що ані згуку, ні відлуння,
а усміх – спеленає і стлумить
у пам’яті прогалина супутня,
моє життя, за дуги вік і брів
сторонячи, етерові на радість,
і округлить зіниці так, що гріх
ті вибачать (не вірність, а затятість),
і мій сонливий взір на циферблат
привабить дещо, тіканням у лад
казна чому, що від твоїх вагань
частило і лукавинок зі смутком,
куди – і до, і після понукань
так гнало, що кортіло хутко
бодай опівніч те угомонить
і притьма – мірою приливу крови
і пожадань, гадала ти, любить,
рівняти – цю любов й твої любови.
І кине дріж повік тоді на кін,
що годі міри, мірити цей гін, –
ба, не дзиґар – а той хіба не пріч
частити? Ось опівніч він і брякне…
а темінь у твоє віконце зв’якне
і достеменно виснує, це – ніч.







-----------------------------

И. Бродский


Тебе, когда мой голос отзвучит
настолько, что ни отклика, ни эха,
а в памяти — улыбку заключит
затянутая воздухом прореха,
и жизнь моя за скобки век, бровей
навеки отодвинется, пространство
зрачку расчистив так, что он, ей-ей,
уже простит (не верность, а упрямство),
— случайный, сонный взгляд на циферблат
напомнит нечто, тикавшее в лад
невесть чему, сбивавшее тебя
с привычных мыслей, с хитрости, с печали,
куда—то торопясь и торопя
настолько, что порой ночами
хотелось вдруг его остановить
и тут же — переполненное кровью,
спешившее, по-твоему, любить,
сравнить — его любовь с твоей любовью.
И выдаст вдруг тогда дрожанье век,
что было не с чем сверить этот бег,—
как твой брегет — а вдруг и он не прочь
спешить? И вот он в полночь брякнет...
Но темнота тебе в окошко звякнет
и подтвердит, что это вправду — ночь.

1964