Ти прокажеш мені спросоння:
«Не іди по кривій дорозі,
Бо вона заведе в болото –
Ні, не страшно там, тільки нудно,
Це іще не найгірша кара».

Ти потягнешся солодко й мовиш:
«А дорога пряма – ще гірша:
Прямизна та чужа й непевна,
Отже сумніви як обсядуть,
То й самій не знайдеться де сісти».

Потім вкриєшся тепло й порадиш:
«Пошукай-но стежину літню,
Ту, що вистрибом бігла з тобою
Ген у виярок між житами,
Котрі вищі були за тебе»…

***
…І лечу я вже тими полями,
Бачу: вицвіли очі волошок,
Ронять сльози криваві маки,
Незабудки аж по коліно
У струмок забрели – виглядають…

Ось верба, ось і приярок: сяду,
Та по схилу, траві шовковистій,
Мов по ковзанці - з’їду донизу,
Де джерельце пульсує тихо,
Наполохано в трави тікає.

І скручу з лопушка кульочок,
І злякаю прудку водомірку,
Бо нахилюся – й кіски дитячі
Із плечей зісковзнуть і вмочать
Білі банти у воду студену…

Зачерпну – не води: настою
Всіх тих літ, що пройшли тут без мене;
Ще: знайду перестиглу суничку;
Ще: з прозорими крильцями бабка
Сяде поруч на гілку вербову,

Гляне пильно на мене – й заплаче…
Ще… І тут я прокинуся притьмом
І підхоплюся. Поруч – нікого,
Як завжди. Тільки липень. І холод.