Якже швидко проминули ті дні незабутні...
Тепер якщо й засміюся, то хіба на кутні.
Я ж йому всіляк годила, як рідная ненька:
Дала грошi на машину – японську, новеньку.
Не було ні в чім відмови, та за таку ласку
Він лишив мені борги й подавсь до Парас

Ти відшукай мій голос у траві,
заввишки в світ.
Поклич на поміч дощ чи буревій
чи сто спекотних літ.

Нехай хоч трішки визирне земля
краєчком з-під трави,
щоб я вдихнув, як спершу немовля

Природа бачить, чує та мовчить.
Невігласи не чують і не бачать,
Що від людини відвернулась вдача
Уже не за горами жасна мить…

Але тобі важливіша грошва.
Хай здохнуть всі та вся, лишаться гроші…
Навіщо тобі заповіді Божі?

Люба, люба, днів печальних
Скільки ще лишилось нам?
Небо саваном прощальним
Вкрите. Хмарам і дощам

День за днем немає ліку.
Ніби траур одягла
Вся природа – свійська й дика,

З циклу «Химерні Сновидіння»


Фрагмент невловимого
готичного сну…
Пізня осінь переходить
у весну.

Жив чоловічок у однім селі,
Нажив сохою добрі мозолі,
Але, хоч сили і багато мав,
Не всю він на роботу витрачав,
Бо полюбляв сусідам пики бить
Та ще по селах по чужих ходить.
Мав гарну жінку і синочка він
Та до сусідки лазив через тин.

Знала в небі тільки Бога,
грішна йшла лише на сповідь,
мало гріш який давала
на розвагу чи на вільця.
А когось утамувавши,
а розклавши тіла роздріб
перед очі неївбивці,
жалкувала-жалкувала…

Ти чекай, я повернусь, ти чекай мене.
І нехай твою печаль вітром віднесе.
Ти чекай, коли дощить або сніг іде.
Забувають інших хай. Ти ж чекай мене.
Ти чекай мене, чекай, дивись у вікно.
Повернуся, скажуть всі,бо щастить давно.
Вір мені, я повернусь.

Відчуваю, що у тиші
Не початку, ані краю...
Чавкають трикляті миші,
Держрезерви доїдають.
Три вагони для полівки –
Це на раз перекусити.
Сіно хай жують корівки,
Мишка обирає – жито!

Пригорни мене, мамо, ласкаво до ніжного серця,
розкажи оксамитову казку щасливу й сумну.
Пелюстково, зворушливо, щемно душа стрепенеться.
Притулюсь до грудей, як в дитинстві тебе обійму.
Говоритимемо допізна про життя і родину,
про надії крилаті, нев

так тихо...навколо дзеркальні сніги.
нашіптує хуга озерам сонети.
пелюстками крові сховались в заметах
торішні троянди старих берегів.
і храми мовчать, за стіною псалми
пожовкли...під пилом слова і куплети...
мій янголе болю, ці крила - секрети,
мо

За народними мотивами

Дрібна
Нечиста сила –
Найбільш капосна
І найбільш небезпечна…

***

Зола у висліді багаття
Чи не єдиний результат.
Що по собі лишаєм, браття –
Чи пустирі, чи зелен сад.

У безвість звіяні вітрами
Пощезнуть душі – хто куди...
Життя збиткується над нами,

Він був алжирцем. Медиком. Звали його Сафір.
Вона - німкеня Акі, колюча і сувора, мов Спарта
Його очиська виблискували, ніби французький ампір
Вона ж як зефірка, wow! Блиску такого варта.

Ці двоє не були знайомі, не разом ходили до школи
Жили у р

Ти листа напиши, як сумуєш за мною невтішно,
тихі будні рахуєш, ховаєш думки від усіх.
Нереальні, приборкані, виткані з райдуги, грішні.
Хоч хтось мудро сказав, що блаженна любов, то не гріх.

Хто осудить її, той не знає, що світ воскресає,
перламут

Ламають ліщину вже вкотре підряд.
Укотре підряд знов горішнику ряд
з цурпалок здіймається сонцю настріч,
долаючи неміч і товщі сторіч.

Як добре над лугом лягти у траву,
в якій після битв обновлюсь, оживу,
яка пам’ятає всіх пращурів сни