Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до ч
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили ме
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.
Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Бо регоче — не збиткує,
Ніби вітер вздовж калюжі
Небесам артикулює
Кращим адресним чорнилом
Берегам і заповітам,
І річкам, яким мов свято
В Новий місяць сонцем світить
Не вгамуються ніяк, -
Вже від болю серце плаче
І в душі вирує ляк.
Укладаю щільно речі
У валізу шкіряну, -
Клопочуся цілий вечір
Через жінку гамірну.
І достобіса товсте.
Вона по всій Україні
Неначе бур'ян росте.
Тополя багато бачила
І чула багато теж,
Тому про багато що знає,
Я побуду сьогодні удома,
Бо маю настрій такий, немов
Замість кохве я випив брому.
Я нікуди не хочу йти,
І ти теж не ходи нікуди,
Бо якщо ти кудись підеш-
пропущено
оскільки він претендує
для чого мені претензія
що у ній
за морем словесним
є острів майже безлюдний
мені би туди
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.
Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.
ІІ
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.
Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Загадка янголу
М. Б.
Світ укривал щеза зі сном.
І проступає неозоре
зіниці ревній і вікном
розрізане надвоє море.
Дві лоді оголили дно
до підошов у пари туфель.
Здійняте дибом полотно
і хвилі ратують за дупель.
Облишив подушку, рука
плавця вигулькує над плесом
заоболочним і зника
в нім недорікуватим жестом.
Об камінь пірвана, сама
піткань тонких, панчішна лебідь
до стелі розтруб свій здійма
в пів млі, як почорнілий невід.
Два моря з поміччю стіни,
з помогою неясних мислив,
так нарізно одне з одним,
що сіті у пітьмі повисли
пусті, а темна глибина
за нею – натяк вищим силам
хрестоподібного вікна
не зволікати з мотовилом.
Жовтіє на воді звізда,
недвижні, бовваніють лоді
віконній рамі та хреста
лебідці на коловороті.
І до поверхні двох пустот
спливають неводи, обидва
в надії: хрест підійме з вод
обох і кине їх деінде.
І тихо так, ні слів немов,
ні пари з уст вікну пустому:
надій сподіваний улов
подолує осідлість дому.
І повні сяєв, і видінь
вікну стає на забаганку:
і хвиль дві грядки опостінь,
і буруни кущів до ґанку.
І тоне дім у млі: допір
зринають поплавці штахетні;
у ґанок ввіткнутий топір
чатує втоплих на поверхні.
Дзиґар стрекоче. З далини
хурчання катера знезвучить
стопу безплотної мани,
що топче рінь і чавить устриць.
Лиш зойки двох зіниць у ніч.
І отерпають віки, звиклі
у млі хистити розпач віч,
як мушлі, стулками заціплі.
А як у млі топити біль,
моторним ґуґотом оплівши,
щоб він віспинкою тобі
білів на теплім передпліччі?
Як довго? До рання? Овва...
І вітер жестом невидимки
війнути зважився вуаль
бентег ясминових зі хвіртки.
Сіть вибрана, ущух мотор,
свист одуда вістить пропажу;
і обмирає, нишкне той,
хто бродить потемки по пляжу.
-------------------------------
Иосиф Бродский
Загадка ангелу
Мир одеял разрушен сном.
Но в чьем-то напряженном взоре
маячит в сумраке ночном
окном разрезанное море.
Две лодки обнажают дно,
смыкаясь в этом с парой туфель.
Вздымающееся полотно
и волны выражают дупель.
Подушку обхватив, рука
сползает по столбам отвесным,
вторгаясь в эти облака
своим косноязычным жестом.
О камень порванный чулок,
изогнутый впотьмах, как лебедь,
раструбом смотрит в потолок,
как будто почерневший невод.
Два моря с помощью стены,
при помощи неясной мысли,
здесь как-то так разделены,
что сети в темноте повисли
пустыми в этой глубине,
но все же ожидают всплытья
от пущенной сквозь крест в окне,
связующей их обе, нити.
Звезда желтеет на волне,
маячат неподвижно лодки.
Лишь крест вращается в окне
подобием простой лебедки.
К поверхности из двух пустот
два невода ползут отвесно,
надеясь: крест перенесет
и опустит в другое место.
Так тихо, что не слышно слов,
что кажется окну пустому:
надежда на большой улов
сильней, чем неподвижность дома.
И вот уж в темноте ночной
окну с его сияньем лунным
две грядки кажутся волной,
а куст перед крыльцом - буруном.
Но дом недвижен, и забор
во тьму ныряет поплавками,
и воткнутый в крыльцо топор
один следит за топляками.
Часы стрекочут. Вдалеке
ворчаньем заглушает катер,
как давит устрицы в песке
ногой бесплотный наблюдатель.
Два глаза источают крик.
Лишь веки, издавая шорох,
во мраке защищают их
собою наподобье створок.
Как долго эту боль топить,
захлестывать моторной речью,
чтоб дать ей оспой проступить
на теплой белизне предплечья?
Как долго? До утра? Едва ль.
И ветер шелестит в попытке
жасминовую снять вуаль
с открытого лица калитки.
Сеть выбрана, в кустах удод
свистком предупреждает кражу;
и молча замирает тот,
кто бродит в темноте по пляжу.
1962
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
