Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.
Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
Летить на місто черговий фугас.
А нам, незламним, спеціальні пункти
Допомагають вижити в цей час.
Тут можна відігріти ноги й руки
І навіть зарядити телефон.
А ми рахуємо прильотів звуки,
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!
Він здрить удаль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.
Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
Якось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!
Тут набігла тьма народу,
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль
за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.
Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.
Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє
що думаєш про мене.
Розкажи,
що сниться уночі.
Розкажи
про мрії потаєнні.
Передай
надії радісні й сумні.
Я живу там
І зимно уночі
Анічим не легший днів тягар
Не існує даху
Вповзає дощ у дім
Ллє в мої думки
Поки я виважую час
Ця зима за мене все напише.
Кожен з власним горем - сам на сам,
Найболючішим та найстрашнішим.
Ось і я не виняток. Іду
В білий січень і його тенета.
Зустрічаю тільки самоту,
там вишита я
там ти і ти і ти
там одні хрестики
і хрести
а що тут а що тут
заховалося за картон
варіант а
Доволі легко по усьому світі.
Вони ведуть нахабно, вічно п’яні
На вулиці чи десь у ресторані.
Без мату не спроможні говорити.
Такі ж самі нахабні їхні діти,
Яких вони із криками повчають.
Хоч ті перед очима приклад ма
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Загадка янголу
М. Б.
Світ укривал щеза зі сном.
І проступає неозоре
зіниці ревній і вікном
розрізане надвоє море.
Дві лоді оголили дно
до підошов у пари туфель.
Здійняте дибом полотно
і хвилі ратують за дупель.
Облишив подушку, рука
плавця вигулькує над плесом
заоболочним і зника
в нім недорікуватим жестом.
Об камінь пірвана, сама
тонких піткань, панчішна лебідь
до стелі розтруб свій здійма
в півмлі, як почорнілий невід.
Два моря з поміччю стіни,
з помогою неясних мислив,
так нарізно одне з одним,
що сіті у пітьмі повисли
пусті, а темна глибина
за нею – натяк вищим силам
хрестоподібного вікна
не зволікати з мотовилом.
Жовтіє на воді звізда,
недвижні, бовваніють лоді
віконній рамі та хреста
лебідці на коловороті.
І до поверхні двох пустот
спливають неводи, обидва
в надії: хрест підійме з вод
обох і кине їх деінде.
І тихо так, ні слів немов,
ні пари з уст вікну пустому:
надій сподіваний улов
подолує осідлість дому.
І повні сяєв, і видінь
вікну стає на забаганку:
і хвиль дві грядки опостінь,
і буруни кущів до ґанку.
І тоне дім у млі: допір
зринають поплавці штахетні;
у ґанок ввіткнутий топір
чатує втоплих на поверхні.
Дзиґар стрекоче. З далини
хурчання катера знезвучить
стопу безплотної мани,
що топче рінь і чавить устриць.
Лиш зойки двох зіниць у ніч.
І отерпають віки, звиклі
у млі хистити розпач віч,
як мушлі, стулками заціплі.
А як у тьмі топити біль,
моторним ґуґотом оплівши,
щоб він віспинкою тобі
білів на теплім передпліччі?
Як довго? До рання? ...Овва...
І вітер жестом невидимки
війнути зважився вуаль
бентег ясминових зі хвіртки.
Сіть вибрана, ущух мотор,
свист одуда вістить пропажу;
і обмирає, нишкне той,
хто бродить потемки по пляжу.
-------------------------------
Иосиф Бродский
Загадка ангелу
Мир одеял разрушен сном.
Но в чьем-то напряженном взоре
маячит в сумраке ночном
окном разрезанное море.
Две лодки обнажают дно,
смыкаясь в этом с парой туфель.
Вздымающееся полотно
и волны выражают дупель.
Подушку обхватив, рука
сползает по столбам отвесным,
вторгаясь в эти облака
своим косноязычным жестом.
О камень порванный чулок,
изогнутый впотьмах, как лебедь,
раструбом смотрит в потолок,
как будто почерневший невод.
Два моря с помощью стены,
при помощи неясной мысли,
здесь как-то так разделены,
что сети в темноте повисли
пустыми в этой глубине,
но все же ожидают всплытья
от пущенной сквозь крест в окне,
связующей их обе, нити.
Звезда желтеет на волне,
маячат неподвижно лодки.
Лишь крест вращается в окне
подобием простой лебедки.
К поверхности из двух пустот
два невода ползут отвесно,
надеясь: крест перенесет
и опустит в другое место.
Так тихо, что не слышно слов,
что кажется окну пустому:
надежда на большой улов
сильней, чем неподвижность дома.
И вот уж в темноте ночной
окну с его сияньем лунным
две грядки кажутся волной,
а куст перед крыльцом - буруном.
Но дом недвижен, и забор
во тьму ныряет поплавками,
и воткнутый в крыльцо топор
один следит за топляками.
Часы стрекочут. Вдалеке
ворчаньем заглушает катер,
как давит устрицы в песке
ногой бесплотный наблюдатель.
Два глаза источают крик.
Лишь веки, издавая шорох,
во мраке защищают их
собою наподобье створок.
Как долго эту боль топить,
захлестывать моторной речью,
чтоб дать ей оспой проступить
на теплой белизне предплечья?
Как долго? До утра? Едва ль.
И ветер шелестит в попытке
жасминовую снять вуаль
с открытого лица калитки.
Сеть выбрана, в кустах удод
свистком предупреждает кражу;
и молча замирает тот,
кто бродит в темноте по пляжу.
1962
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
