Цей Бог не любить носити краватки.
І надто багато, напевно, палить,
А ще Мефістофеля в нього задатки:
Він поглядом ріже і словом жалить.

Коли він ступає - вступаються люди.
Коли багровіє - чекати лиха.
Проте повсякденно нечемним не буде,
Бог зазвичай поводиться тихо.

Він любить носити сорочку блакитну,
Не застібаючи гудзик верхній.
Про нього так часто думають хибно,
Хтось скаже: простий, а хтось думає: зверхній.

Собі він насправді найгірший ворог,
Бо є в нього гріх і є провина
У руки йому потрапляє порох,
А з пороху вже постає людина.

Він ліпить і плавить у теплих руках
Оту недолугу пластичу глину
І часто його огортає страх,
Що вийде недобра у нього людина.

Самотньо йому на Олімпі душнім,
І найпотаємніша з божих тривог:
Він мріє, щоб з тих, в кого вклав він душу,
Із глини простої постав би Бог.

Тоді серед моря бурхливих хвиль
Тебе підштовхне він: «іди небого»
А сам невимовний відчує біль:
Чи стане, нарешті, людина богом?