Бог боронив од напасті зграю.
Біля латаття збирав.
Люди ніколи не бачили раю.
Хмиз догорав.
Вони розбігались за здобиччю знову
й тягнули в загальний котел
кішку, собаку, вівцю, корову.
На скелі сидів орел.
Він одвертав свої очі від людства
і сонце пером затуляв.
Його дратувало мирське безпутство.
Він з Богом лише розмовляв:
"Я довго слідкую за цим народом,
я, Твій чорний монах.
І бачу, як мавпяча зла порода
вже ходить на двох ногах.
І чую, як гуки зливаються в мову
і в перші матюки…
Навіщо за мавп Ти берешся знову?
Вже краще б обрав пацюки.
Тоді б ця ненависть приносила користь –
я б жер їх і жер би, і жер!
Невже в цих дебелих дебілів совість
коли-небудь з’явиться, Сер?"
А Бог, як за́вжди, мовчав і слухав,
та кидав камінці.
І от на цей раз Він улучив у вухо
вождевій дочці.
І похорон був біля вогнища славний –
дівчину з’їли за мить.
Господь зрозумів, що народ безправний,
коли хтось над ним сидить.
Він вирішив злізти з сьомого неба
і налякати людей.
Орел попереджував: "Пане, не треба.
Ваш рейтинґ ще нижче впаде".
Але Господь Бог подивився на птаха –
і той на півдня осліп,
і не побачив, як люди від страху
прийняли і їли хліб.
З тих пір вони стали за плуга братись.
А Бог – невідомо де.
Чи то повернувсь, чи рішив зостатись
серед нормальних людей?
Лише орел сидів на скелі.
Полуду з очей знімав.
Він мав свій приход, своє "Volvo", меблі…
Він жертви від людства приймав.

6 березня 1995 р., Київ.