Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.
Я відійду у тінь далеких пальм,
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.
***
А знання, наука та освіта
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.
Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
Бувало, на щось не наважився –
А підсумок буде простий:
Красива життя ораторія
Завершиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...
Траплялося, жили розтягував,
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.
Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.
В зеніті буйствує загрозливе світило.
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.
Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.
Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.
Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.
Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужніс
і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
Римами пихатими
Ваші всі оті сонети
Розберу на атоми.
Сам, щоправда, не пишу я
Надтонку поезію.
А за мене все віршують
У білосніжній лютій хуртовині!
Душа занурюється в холоди,
А тіло, ніби в темній домовині.
Рубає навпіл ніч зимовий сон,
Кричить реальність бенефісом фальші.
Нав'язує світанок свій канон,
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Венеційські строфи
Сюзанні Зонтаг
І
Мокрі конов’язі пристані. Понурої їздової
грива змахує сутінь, буцім відгонить сон.
Альтові мов, грифи гондол уколисують в різнобої
тишу їй в унісон.
Що наївніший мавр, то чорніша від слів бумага,
і рука, несумісно зі горлечками метка,
прикладає до губ мережива м’ятого в пальцях Яго
кам’яного платка.
II
Площа порожня, набережні відлюдні.
Більше облич на стінах кав’ярні, ніж візаві:
діва в шальварах сама награє на лютні
подібному Мустафі.
О, дев’ятнадцятий вік! О, туга по Сходу! В позі
вигнанця, та на скалі! І біла, мов лейкоцит,
повня в рядках творінь згорілих в туберкульозі
коханців, її співців.
III
Ніччю податись нікуди. Ніяких Дузе, ні арій.
Каблук у самотині простукує діабаз.
Під ліхтарем ваша тінь, як зляканий карбонарій,
сахається і від вас
і видихає пар. Ніччю ми чуємо, максимум,
вогке відлуння: воно обдає теплом
мармурний, гулкий, пустий акваріум
зі запотілим склом.
ІV
В бликах з вікон в каналі непереливки оку –
олія у бронзі рам, кут рояля, слухач.
Ось чого попоймуть, штору запнувши, окунь!
зябру щулячи, лящ!
Від нежданої візії горівіч богині,
що зняла з себе все, обертом голова,
і під’їзди, як піднебіння і зів – в ангіні
лампочок, вимовляють "а".
V
Як тут били хвости! Як тут лящами вились!
В нересті як щораз йшли косяки в овал
дзеркала! Опанчі білий глибокий виріз
як хвилював!
Як сироко – лагуну. Як посеред панелі
тут розкисали сукні та панталони в щі!
Де вони всі наразі – ці маски, полішинелі,
перевертні, плащі?
VI
Так меркнуть люстри в опері; так медузі
вторять, у ніч спадають об’ємами куполи.
Так вужчають вулиці, ніби вугрі, у юзі
до площі, мов камбали.
Так підбирає гребні, тіпаючи куделі
модниць, старий Нерей – донечкам на порі;
кидаючи холонути жовті безплатні перли –
вуличні ліхтарі.
VII
Так вмовкають оркестри. Місто ціпне, назирці
ноті у горню тиш, крівлями горілиць,
і палаци у мряці, ніби пюпітри – зірці
товпляться до зіниць.
Тільки фальцет зори між телеграфних ліній –
де непробудно спить громадянин Пермі.
А вода аплодує їй, і набережна – як иній,
осілий на до-ре-мі.
VIII
І похресник Лоренів, у рвінні ревні
збагрюючи, як за борт, буквиці норовкі,
пнеться смиренно не перегнути в крені
зі випитим узнаки.
Час роздягатись, зняти сукняний панцир,
впасти у ліжко, потемки в нім знайти
плоті гаряче дзеркало, де з амальгами пальцем
ніжність не зіскребти.
------------------------------------
Иосиф Бродский
Венецианские строфы
Сюзанне Зонтаг
I
Мокрая ко'новязь пристани. Понурая ездовая
машет в сумерках гривой, сопротивляясь сну.
Скрипичные грифы го'ндол покачиваются, издавая
вразнобой тишину.
Чем доверчивей мавр, тем чернее от слов бумага,
и рука, дотянуться до горлышка коротка,
прижимает к лицу кружева смятого в пальцах Яго
каменного платка.
II
Площадь пустынна, набережные безлюдны.
Больше лиц на стенах кафе, чем в самом кафе:
дева в шальварах наигрывает на лютне
такому же Мустафе.
О, девятнадцатый век! Тоска по востоку! Поза
изгнанника на скале! И, как лейкоцит в крови,
луна в твореньях певцов, сгоравших от туберкулеза,
писавших, что -- от любви.
III
Ночью здесь делать нечего. Ни нежной Дузе', ни арий.
Одинокий каблук выстукивает диабаз.
Под фонарем ваша тень, как дрогнувший карбонарий,
отшатывается от вас
и выдыхает пар. Ночью мы разговариваем
с собственным эхом; оно обдает теплом
мраморный, гулкий, пустой аквариум
с запотевшим стеклом.
IV
За золотой чешуей всплывших в канале окон -
масло в бронзовых рамах, угол рояля, вещь.
Вот что прячут внутри, штору задернув, окунь!
жаброй хлопая, лещ!
От нечаянной встречи под потолком с богиней,
сбросившей все с себя, кружится голова,
и подъезды, чье небо воспалено ангиной
лампочки, произносят "а".
V
Как здесь били хвостом! Как здесь лещами ви'лись!
Как, вертясь, нерестясь, шли косяком в овал
зеркала! Опанчи белый глубокий вырез
как волновал!
Как сироко - лагуну. Как посреди панели
здесь превращались юбки и панталоны в щи!
Где они все теперь - эти маски, полишинели,
перевертни, плащи?
VI
Так меркнут люстры в опере; так на убыль
к ночи идут в объеме медузами купола.
Так сужается улица, вьющаяся как угорь,
и площадь - как камбала.
Так подбирает гребни, выпавшие из женских
взбитых причесок, для дочерей Нерей,
оставляя нетронутым желтый бесплатный жемчуг
уличных фонарей.
VII
Так смолкают оркестры. Город сродни попытке
воздуха удержать ноту от тишины,
и дворцы стоят, как сдвинутые пюпитры,
плохо освещены.
Только фальцет звезды меж телеграфных линий -
там, где глубоким сном спит гражданин Перми.
Но вода аплодирует, и набережная - как иней,
осевший на до-ре-ми.
VIII
И питомец Лоррена, согнув колено,
спихивая, как за борт, буквы в конец строки,
тщится рассудок предохранить от крена
выпитому вопреки.
Тянет раздеться, скинуть суконный панцирь,
рухнуть в кровать, прижаться к живой кости,
как к горячему зеркалу, с чьей амальгамы пальцем
нежность не соскрести.
1982
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Шведська музика"
