Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
фірмовий день осінній
оспіваний у римах
стрункіших за мої
засипаний плодами
а поруч – все у квітах
яких ти не купляєш
і я так само ні
Прощавайте, дзвони майстра храму
Його кіоск і чорний кмин
Ґречність вибраного слова
Едем обіцяний
Принц Руперт при скляних сльозах
Шафран шабат кров із повік
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Вже обрій золотить тополі.
Осінній відчуваю солод,
Хоч морок проростає ледве-ледве.
Воркують сині, вайлуваті тіні.
І чути ніжність слів доречних,
І сутінки схилились ґречно.
Закортіло пограти у «прятки».
Хто хутчіше стрибав,
Булькнув в лаву й пропав
Й не паскудить терени Камчатки.
На КП на кордоні Хорватії
Запровадили тест з демократії.
Її скорити дуже швидко захотіли,
Але по пиці тільки добре ухопили,
Стаючи добривом чужої їм землі,
Знайшлось не так багато світових країн,
Які б відкрито москалям допомагали,
Солдат і зброю їм у поміч посилали.
І се
Пізнаючи таємну благодать.
Ми так і не зустрілися з тобою...
Хіба що листям неживим загою
Безглузді мрії, що в мені болять.
Я осушу цей келих. Вмить порветься
Чекань моїх натягнута струна.
З криниці чистої сльози.
Не зіграна на сцені п'єса.
Надірваний фагот грози.
Ти не пізнаєш цю криницю,
Її глибини, таїну.
Ідеї епохальні й ниці
у сутемряві місяця німб.
Задивляюся в небо частіше,
щоб побачити Бога у нім.
Та пітьма затуляє Світило,
сіллю вкрила чумацький мій шлях.
Я колись божевільно любила
зробиш перший крок —
і починають рости крила.
І ширшає обрій,
бо ти вже — над собою колишнім.
Треба лише втримати напрямок польоту,
аби вітри спокус
Тепло зливає до мілкого полудня.
Та не встигає вщент його наповнити,
Як тінь густа бджолині крила сковує,
В омані дня, що обернулась холодом.
Зніміння пересилити чи станеться
В погожім завтра тихооксамитовім,
Осінніх трав уже повсюди, -
Мов дух згасання причалапав
І в тьмяній тиші звично блудить.
Зашарудять пожовклі трави
І стихнуть зразу в безгомінні, -
Лише не меншає тіснява
Холодних запахів осінніх.
Марять свої глиняні сни
В тій безпорадності — безнадії ріки.
Глиняні люди,
В яких забули вдихнути душу,
Яких не захотіли випалити
(Бо вони ж не глечики,
І не шматок гіркого лісу -
заримувати бруд і брют
провести паралель між спрутом
і містом вулиць і споруд
неони ліхтарі вечірні
помножити на світ зірок
дощем заштрихувати тіні
а звідки дощ – не зна ніхто
Хотіла малечу всю обняти, та поки підкрадалася,
Знялись вони, бо вміли вже літати.
Голопузеньке, котре одне зосталось,
Схопила мавпочка й крутити стала на всі боки,
Допоки не побачила, що очі в голопузика закри
У село родинне.
Показав загін для кіз: -
Подивись, дитино: -
Бачиш, козлик бородатий
Походжає поміж кіз.
Хіба схожий він на тата?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Венеційські строфи
Сюзанні Зонтаг
І
Мокрі конов’язі пристані. Понурої їздової
грива змахує сутінь, буцім відгонить сон.
Альтові мов, грифи гондол уколисують в різнобої
тишу їй в унісон.
Що наївніший мавр, то чорніша від слів бумага,
і рука, несумісно зі горлечками метка,
прикладає до губ мережива м’ятого в пальцях Яго
кам’яного платка.
II
Площа порожня, набережні відлюдні.
Більше облич на стінах кав’ярні, ніж візаві:
діва в шальварах сама награє на лютні
подібному Мустафі.
О, дев’ятнадцятий вік! О, туга по Сходу! В позі
вигнанця, та на скалі! І біла, мов лейкоцит,
повня в рядках творінь згорілих в туберкульозі
коханців, її співців.
III
Ніччю податись нікуди. Ніяких Дузе, ні арій.
Каблук у самотині простукує діабаз.
Під ліхтарем ваша тінь, як зляканий карбонарій,
сахається і від вас
і видихає пар. Ніччю ми чуємо, максимум,
вогке відлуння: воно обдає теплом
мармурний, гулкий, пустий акваріум
зі запотілим склом.
ІV
В бликах з вікон в каналі непереливки оку –
олія у бронзі рам, кут рояля, слухач.
Ось чого попоймуть, штору запнувши, окунь!
зябру щулячи, лящ!
Від нежданої візії горівіч – богині,
що зняла з себе все, обертом голова,
і під’їзди, як піднебіння і зів – в ангіні
лампочок, вимовляють "а".
V
Як тут били хвости! Як тут лящами вились!
В нересті як щораз йшли косяки в овал
дзеркала! Опанчі білий глибокий виріз
як хвилював!
Як сироко – лагуну. Як посеред панелі
тут розкисали сукні та панталони в щі!
Де вони всі наразі – ці маски, полішинелі,
перевертні, плащі?
VI
Так меркнуть люстри в опері; так медузі
вторять, у ніч спадають об’ємами куполи.
Так вужчають вулиці, ніби вугрі, у юзі
до площі, мов камбали.
Так підбирає гребні, тіпаючи куделі
модниць, старий Нерей – донечкам на порі;
кидаючи холонути жовті безплатні перли –
вуличні ліхтарі.
VII
Так вмовкають оркестри. Місто ціпне, назирці
ноті у горню тиш, крівлями горілиць,
і палаци у мряці, ніби пюпітри – зірці
товпляться до зіниць.
Тільки фальцет зори між телеграфних ліній –
де непробудно спить громадянин Пермі.
А вода аплодує їй, і набережна – як иній,
осілий на до-ре-мі.
VIII
І похресник Лоренів, у рвінні ревні
збагривши, немов за борт, буквиці норовкі,
пнеться смиренно не перегнути в крені
зі випитим узнаки.
Час роздягатись, зняти сукняний панцир,
впасти у ліжко, потемки в нім знайти
плоті гаряче дзеркало, де з амальгами пальцем
ніжність не зішкребти.
------------------------------------
Иосиф Бродский
Венецианские строфы
Сюзанне Зонтаг
I
Мокрая ко'новязь пристани. Понурая ездовая
машет в сумерках гривой, сопротивляясь сну.
Скрипичные грифы го'ндол покачиваются, издавая
вразнобой тишину.
Чем доверчивей мавр, тем чернее от слов бумага,
и рука, дотянуться до горлышка коротка,
прижимает к лицу кружева смятого в пальцах Яго
каменного платка.
II
Площадь пустынна, набережные безлюдны.
Больше лиц на стенах кафе, чем в самом кафе:
дева в шальварах наигрывает на лютне
такому же Мустафе.
О, девятнадцатый век! Тоска по востоку! Поза
изгнанника на скале! И, как лейкоцит в крови,
луна в твореньях певцов, сгоравших от туберкулеза,
писавших, что -- от любви.
III
Ночью здесь делать нечего. Ни нежной Дузе', ни арий.
Одинокий каблук выстукивает диабаз.
Под фонарем ваша тень, как дрогнувший карбонарий,
отшатывается от вас
и выдыхает пар. Ночью мы разговариваем
с собственным эхом; оно обдает теплом
мраморный, гулкий, пустой аквариум
с запотевшим стеклом.
IV
За золотой чешуей всплывших в канале окон -
масло в бронзовых рамах, угол рояля, вещь.
Вот что прячут внутри, штору задернув, окунь!
жаброй хлопая, лещ!
От нечаянной встречи под потолком с богиней,
сбросившей все с себя, кружится голова,
и подъезды, чье небо воспалено ангиной
лампочки, произносят "а".
V
Как здесь били хвостом! Как здесь лещами ви'лись!
Как, вертясь, нерестясь, шли косяком в овал
зеркала! Опанчи белый глубокий вырез
как волновал!
Как сироко - лагуну. Как посреди панели
здесь превращались юбки и панталоны в щи!
Где они все теперь - эти маски, полишинели,
перевертни, плащи?
VI
Так меркнут люстры в опере; так на убыль
к ночи идут в объеме медузами купола.
Так сужается улица, вьющаяся как угорь,
и площадь - как камбала.
Так подбирает гребни, выпавшие из женских
взбитых причесок, для дочерей Нерей,
оставляя нетронутым желтый бесплатный жемчуг
уличных фонарей.
VII
Так смолкают оркестры. Город сродни попытке
воздуха удержать ноту от тишины,
и дворцы стоят, как сдвинутые пюпитры,
плохо освещены.
Только фальцет звезды меж телеграфных линий -
там, где глубоким сном спит гражданин Перми.
Но вода аплодирует, и набережная - как иней,
осевший на до-ре-ми.
VIII
И питомец Лоррена, согнув колено,
спихивая, как за борт, буквы в конец строки,
тщится рассудок предохранить от крена
выпитому вопреки.
Тянет раздеться, скинуть суконный панцирь,
рухнуть в кровать, прижаться к живой кости,
как к горячему зеркалу, с чьей амальгамы пальцем
нежность не соскрести.
1982
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Шведська музика"
