Геннадію Шмакову

I
Зваляний за ніч оболок підіймає мучнистий парус.
Від поляпасів пекаря блідувата щока
узялася рум’янцями, і висвітився стеклярус
в лавці ломбардника.
Сміттярі випливають. Буцім горож дубцями
бігма ті школярі, ранішні промінці
ні колон не минають, ані аркад з двірцями
у водорості торці.

II
Довго світає. Голий, холодний мармур
стегон нової Сусанни супроводиться при
омовінні-зануренні стрекотом кінокамер
нових старців. Зо три
ситі голуби, знявшись зі капітелі,
уподібняться легко мевам: за фуете
подать стягують води, або – поклеп постелі,
сонний, на вільгу стель.

III
Вільга сповняє спальню, баю накидки
сплячої грації, що до всього глуха.
Так на хруснулу гілку з’їжуються куріпки,
і янголи – від гріха.
Чула бязь у вікні пізнає вдих і видих.
Піна блідого шовку спада і обволіка
крісло і дзеркало – в склі його ніби вихід
речі з її кутка.

IV
Світло тисне вам віки, мушлі мовби; і мушлі
вух тетеріють од бомкань дзвонів вряди-годи.
То дзвіниць в череді з водопою гули
ряботять над води.
Зі прочинених вікон в ніздрі вам б’є цикорій,
гірка кава, зібгане убрання.
І мочає змію у зів золотий Георгій
списа у розпал дня.

V
День. Невагома маса її ж квадратур лазури,
полишачи світ – синій увесь! – в тилу,
припадає до скла, як груддю до амбразури,
і присягає склу.
Кучерява орава дасть у заграві фору
шапці на крадіяці на тлі фелюг.
Місто світиться, як товчія фарфору
і битого кришталю.

VI
Шлюпки, моторні фелюги, баркаси, барки,
буцім капці непарні зі стіп Творця,
денами топчуть шпилі, пілястри, арки,
риси ніби лиця.
Все на два множать вічі, долі окрім і сині
спитої H₂O. Ліпше инших на світі "за",
в меншині полиша і її, і ріні,
ирію бірюза.

VII
Так виходять із вод, ошелешують гладдю
плоті бугристий берег, з рамен до ніг
махом збавлені плаття, зволяючи платтю
бгатись у далині.
Так обдають вас бризками. Обезсмерчені пахнуть
водоростями, од люду різнимі узагалі,
голубів одволікши від божевільних шахмат
плаців неподалік.

VIII
Я пишу свої строфи, сидьма на білім стулі,
просто неба, взимку, собі один
в піджаку, хмільний, розсуваю скули
фразами не латин.
Стигне кава. Плеще лагуна, в сотні
бликів оку стухлу зіницю тне
за карбовані в пам'ять пейзажі, годні
обійтись без мене.

------------

Иосиф Бродский

Венецианские строфы (2)

Геннадию Шмакову

I
Смятое за ночь облако расправляет мучнистый парус.
От пощечины булочника матовая щека
приобретает румянец, и вспыхивает стеклярус
в лавке лихваря ика.
Мусорщики плывут. Как прутьями по ограде
школьники на бегу, утренние лучи
перебирают колонны, аркады, пряди
водорослей, кирпичи.

II
Долго светает. Голый, холодный мрамор
бедер новой Сусанны сопровождаем при
погружении под воду стрекотом кинокамер
новых старцев. Два-три
грузных голубя, снявшихся с капители,
на лету превращаются в чаек: таков налог
на полет над водой, либо -- поклеп постели,
сонный, на потолок.

III
Сырость вползает в спальню, сводя лопатки
спящей красавицы, что ко всему глуха.
Так от хрустнувшей ветки ежатся куропатки,
и ангелы -- от греха.
Чуткую бязь в окне колеблют вдох и выдох.
Пена бледного шелка захлетывает, легка,
стулья и зеркало -- местный стеклянный выход
вещи из тупика.

IV
Свет разжимает ваш глаз, как раковину; ушную
раковину заполняет дребезг колоколов.
То бредут к водопою глотнуть речную
рябь стада куполов.
Из распахнутых ставней в ноздри вам бьет цикорий,
крепкий кофе, скомканное тряпье.
И макает в горло дракона златой Егорий,
как в чернила, копье.

V
День. Невесомая масса взятой в квадрат лазури,
оставляя весь мир -- всю синеву! -- в тылу,
припадает к стеклу всей грудью, как к амбразуре,
и сдается стеклу.
Кучерявая свора тщится настигнуть вора
в разгоревшейся шапке, норд-ост суля.
Город выглядит как толчея фарфора
и битого хрусталя.

VI
Шлюпки, моторные лодки, баркасы, барки,
как непарная обувь с ноги Творца,
ревностно топчут шпили, пилястры, арки,
выраженье лица.
Все помножено на два, кроме судьбы и кроме
самоей Н2О. Но, как всякое в мире "за",
в меньшинстве оставляет ее и кровли
праздная бирюза.

VII
Так выходят из вод, ошеломляя гладью
кожи бугристой берег, с цветком в руке,
забывая про платье, предоставляя платью
всплескивать вдалеке.
Так обдают вас брызгами. Те, кто бессмертен,пахнут
водорослями, отличаясь от вообще людей,
голубей отрывая от сумасшедших шахмат
на торцах площадей.

VIII
Я пишу эти строки, сидя на белом стуле
под открытым небом, зимой, в одном
пиджаке, поддав, раздвигая скулы
фразами на родном.
Стынет кофе. Плещет лагуна, сотней
мелких бликов тусклый зрачок казня
за стремленье запомнить пейзаж, способный
обойтись без меня.

1982