Учора настало завтра, з третьої пополудні.
Сьогодні уже "ніколи", скільки їх не лічи.
Те, чого більш нема, має види на будні
з вогким числом газети і без яйця в борщі.

Від оклику "Іванов", літ і літ епоху
порябить тут як тут – колами по воді.
Так солдати з траншеї свого окопу
дивлять туди, де лишали тінь.

Там – епідемія нежиті, а квітові не до пáхів,
і легіт листя настійний, як натяк на манію,
і місто, буцім та дошка для чорно-білих шахів,
де жовті перемагають, схоже на нічию.

Так тужавіє сутінь від лампочки в коридорі,
і пасмо гір насторожує згортуваний вігвам,
об чім, аби не ломитися ночі глупої, зорі
денні, без миготіння, і сповіщають вам.







------------------

Иосиф Бродский.

Из Альберта Эйнштейна (1994)

Петру Вайлю

Вчера наступило завтра, в три часа пополудни.
Сегодня уже "никогда", будущее вообще.
То, чего больше нет, предпочитает будни
с отсыревшей газетой и без яйца в борще.

Стоит сказать "Иванов", как другая эра
сразу же тут как тут, вместо минувших лет.
Так солдаты в траншее поверх бруствера
смотрят туда, где их больше нет.

Там - эпидемия насморка, так как цветы не пахнут,
и ропот листвы настойчив, как доводы дурачья,
и город типа доски для черно-белых шахмат,
где побеждают желтые, выглядит как ничья.

Так смеркается раньше от лампочки в коридоре,
и горную цепь настораживает сворачиваемый вигвам,
и, чтоб никуда не ломиться за полночь на позоре,
звезды, не зажигаясь, в полдень стучатся к вам.

(1994)