Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
2026.08.04
13:01
вона сидітиме сумна
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
2026.08.04
13:00
Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
2026.08.04
10:32
Ольга Фадєєва (1906-1986)
Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про людину
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про людину
Було це у часи настільки давні,
Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
Бо він тоді якраз велику справу
Світобудови тільки розпочав.
По молодості, що там його роки!
Експеримент він вирішив почать:
Створити світ і дочекатись, поки
Не з’явитися, кому б міг передать
Хай не весь світ, хоча б його частину.
Я думаю, що власне – бо, того
На цій Землі створив Господь людину
Подібною до образу свого.
Створив. А сам узявсь спостерігати,
Для нього ж, мабуть, також дивина,
Як на землі почне порядкувати
І швидко розумнішати вона.
Але дарма. Світ був занадто гарний -
На всій Землі неначе справжній рай.
Навіщо сили витрачати марно,
Бери собі плоди з дерев зривай.
У затінку лежи та плюй у небо
І можеш хоч нічого не робить,
Бо дав Господь усього, що їй треба
Для того аби безтурботно жить.
Ні, бачить Бог, не буде з того діла.
З легкого хліба розуму нема.
Що легко далось й сліду не лишило,
Бо хто ж таке у пам ‘яті трима?
Легким достаткам і ціна подібна.
Тож, у якийсь там, теж далекий рік
Бог зрозумів – змінити щось потрібно
І надіслав на Землю льодовик.
Це було наче вигнання із раю.
З достатків повних зразу у нужду.
Навколо землю сніг і лід вкривають,
А від плодів немає і сліду.
Як хочеш жити, то берись за розум,
Як хочеш їсти – добувай іди.
А по землі розгулюють морози
Не доберешся, навіть, до води.
В нужді великій гартувались люди,
В борні щоденній добували хліб.
І виживали лише сильні й мудрі,
Бо інші того просто не змогли б.
Пройшли віки важкого виживання,
Ціною всього були кров і піт.
І кожен день, прожитий, як останній,
Складався у потік прожитих літ
Людина важко пізнавала ціну
Того, що їй потрібно для життя,
Але інакше бути й не повинно,
Бо пам’ять краща через відчуття.
Побачив Бог, нарешті, що людина
Навчилась жити, а не існувать,
Що і собі, і світу знає ціну
І вирішив полегшення їй дать.
Прийшло на Землю Божим повелінням,
Що людям вже й не снилося, мабуть,
Таке жадане всьому потепління,
Усе росте, річки із гір течуть.
Хоча не було того раю,
З якого Бог творіння починав.
Щорічно холод налітав до краю,
Щоб льодовик ніхто не забував.
А людям за старання в нагороду
Бог дав немало від своїх щедрот,
Для спраги прохолодну чисту воду,
Хліб для життя – найвищу з нагород.
Ту нагороду, як найвищу ціну
Людина потом має здобувать.
На це спроможна лиш вона єдина:
І добувать і іншим дарувать.
Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
Бо він тоді якраз велику справу
Світобудови тільки розпочав.
По молодості, що там його роки!
Експеримент він вирішив почать:
Створити світ і дочекатись, поки
Не з’явитися, кому б міг передать
Хай не весь світ, хоча б його частину.
Я думаю, що власне – бо, того
На цій Землі створив Господь людину
Подібною до образу свого.
Створив. А сам узявсь спостерігати,
Для нього ж, мабуть, також дивина,
Як на землі почне порядкувати
І швидко розумнішати вона.
Але дарма. Світ був занадто гарний -
На всій Землі неначе справжній рай.
Навіщо сили витрачати марно,
Бери собі плоди з дерев зривай.
У затінку лежи та плюй у небо
І можеш хоч нічого не робить,
Бо дав Господь усього, що їй треба
Для того аби безтурботно жить.
Ні, бачить Бог, не буде з того діла.
З легкого хліба розуму нема.
Що легко далось й сліду не лишило,
Бо хто ж таке у пам ‘яті трима?
Легким достаткам і ціна подібна.
Тож, у якийсь там, теж далекий рік
Бог зрозумів – змінити щось потрібно
І надіслав на Землю льодовик.
Це було наче вигнання із раю.
З достатків повних зразу у нужду.
Навколо землю сніг і лід вкривають,
А від плодів немає і сліду.
Як хочеш жити, то берись за розум,
Як хочеш їсти – добувай іди.
А по землі розгулюють морози
Не доберешся, навіть, до води.
В нужді великій гартувались люди,
В борні щоденній добували хліб.
І виживали лише сильні й мудрі,
Бо інші того просто не змогли б.
Пройшли віки важкого виживання,
Ціною всього були кров і піт.
І кожен день, прожитий, як останній,
Складався у потік прожитих літ
Людина важко пізнавала ціну
Того, що їй потрібно для життя,
Але інакше бути й не повинно,
Бо пам’ять краща через відчуття.
Побачив Бог, нарешті, що людина
Навчилась жити, а не існувать,
Що і собі, і світу знає ціну
І вирішив полегшення їй дать.
Прийшло на Землю Божим повелінням,
Що людям вже й не снилося, мабуть,
Таке жадане всьому потепління,
Усе росте, річки із гір течуть.
Хоча не було того раю,
З якого Бог творіння починав.
Щорічно холод налітав до краю,
Щоб льодовик ніхто не забував.
А людям за старання в нагороду
Бог дав немало від своїх щедрот,
Для спраги прохолодну чисту воду,
Хліб для життя – найвищу з нагород.
Ту нагороду, як найвищу ціну
Людина потом має здобувать.
На це спроможна лиш вона єдина:
І добувать і іншим дарувать.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
