У ті часи, в країні лікарів-
дантистів, чиїм донькам любі речі
зі Лондону, чиї герби, урешті,
нічий стискають в кліщах догори
Зуб Мудрости, я, – на мої літа
обізнаний в руїнах Парфенона,
шпигун, якщо не п’ята їх колона
гнилій цивілізації, а так –
професор слова красного – я жив
у коледжі, край більшого зі Прісних
Озер, куди у водоростей різних
був кликаний тягти щомога жил.

Усе, що я писав тоді, сповна
змістово пасувало третій крапці.
Я падав горілиць в одінні на
постіль свою. А щойно, у мовчанці
зорю на стелі бачив прикінці,
вона, догідно правилу згорання,
збігала у подушку по щоці,
хутчій, чим я загадував бажання.


----------------------

Иосиф Бродский

В озерном краю

В те времена, в стране зубных врачей,
чьи дочери выписывают вещи
из Лондона, чьи стиснутые клещи
вздымают вверх на знамени ничей
Зуб Мудрости, я, прячущий во рту,
развалины почище Парфенона,
шпион, лазутчик, пятая колонна
гнилой цивилизации - в быту
профессор красноречия,- я жил
в колледже возле главного из Пресных
Озер, куда из водорослей местных
был призван для вытягиванья жил.

Все то, что я писал в те времена,
сводилось неизбежно к многоточью.
Я падал, не расстегиваясь, на
постель свою. И ежели я ночью
отыскивал звезду на потолке,
она, согласно правилам сгоранья,
сбегала на подушку по щеке
быстрей, чем я загадывал желанье.

1972 г.