Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Північному краю
глибше і дай ясу.
Як у порах кори,
крий під віком сльозу.
Лиш для вій, коли що,
хоч хвоїни пучок –
лихо відсторони
ним і оборони.
От і примíряв я
оперення глухаря,
і на пера крил мені впору
листя календаря.
В нору шасну, як лис,
від надокучних лиць,
від собачого хору
і дводульних очниць.
Вкрий і заціп уста!
Хай горує верста
і жовтіють плішини,
що ведуть в болота.
У купелі сирій
від ока кривого крий
і сліди до купúни
у трясинí зарий.
Не час мені німувать.
Час помоги гукать
тих, хто не потурає
оболокам пенять
в плині їх, в тісноті.
Пора брести в темноті,
на підспівці без слів
хитавиці лісів.
То шумуй же собі
в судейській своїй судьбі,
в гомоні з головою,
судженою тобі,
хай лиш рука моя
з жизного ручая
вільги черпає, покіль
вільга в нім нічия.
Не гани, не картай.
Громовиць не гукай.
Оглянись, коли хочеш –
так і ступають пріч:
світ заочі й умлівіч,
а потім – здовж піль і рік,
потім лісами, горами,
до доріг. До доріг.
-------------------------
И. Бродский
К северному краю
Северный край, укрой.
И поглубже. В лесу.
Как смолу под корой,
спрячь под веком слезу.
И оставь лишь зрачок,
словно хвойный пучок,
и грядущие дни.
И страну заслони.
Нет, не волнуйся зря:
я превращусь в глухаря,
и, как перья, на крылья мне лягут
листья календаря.
Или спрячусь, как лис,
от человеческих лиц,
от собачьего хора,
от двуствольных глазниц.
Спрячь и зажми мне рот!
Пусть при взгляде вперед
мне ничего не встретить,
кроме желтых болот.
В их купели сырой
от взоров нескромных скрой
след, если след оставлю,
и в трясину зарой.
Не мой черед умолкать.
Но пора окликать
тех, кто только не станет
облака упрекать
в красноте, в тесноте.
Пора брести в темноте,
вторя песней без слов
частоколу стволов.
Так шуми же себе
в судебной своей судьбе
над моей головою,
присужденной тебе,
но только рукой (плеча)
дай мне воды (ручья)
зачерпнуть, чтоб я понял,
что только жизнь — ничья.
Не перечь, не порочь.
Новых гроз не пророчь.
Оглянись, если сможешь —
так и уходят прочь:
идут сквозь толпу людей,
потом — вдоль рек и полей,
потом сквозь леса и горы,
все быстрей. Все быстрей.
Май 1964
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
