Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась і ти стезі отій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під но
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.
***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.
Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.
Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - майбуття.
Злітають звідтіля провіщення всілякі -
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
експортний артикул
якщо у тебе є
чого продати
їм
читачам трактатів
молодняку на слемі
панночкам серпанковим
У незміннім кожушку, -
Спозарана дід худобу
Доглядає на лужку.
З-під верби спостерігає,
Добре бачачи здаля,
Що наблизилось до гаю
Недосвідчене теля.
раді бачити тут вас.
В ритмі з рухом гучні гуки,
хто зна де ті ноги й руки…
Бубон тут як тулумбас**
грувом*** покриває нас.
Коло витримати в русі
Стільки постів і молитов сумних.
Та все ж не знайдеш серед них
Оту, аби гірке минуле не вертало.
Як зненависть здолати безпричинну,
Одвічну зненависть людини до людини?
Почата Каїном, що так і не розкаявсь,
Як Аве
порятунок лише в боротьбі.
Святе діло – убити ка*апа
і не так у бою як в собі.
***
Важко бути поетом епохи
де в болоті зав’яз криголам,
Зачинені всі двері крамниць:
Вітер зітхає –
Щось шепоче про човен
В зеленому морі вишень,
А може про крихітку
Яку звуть Нетреба.
Рахую свічки-зірки
Замолиться, заспокоїться, завершиться тризною,
Але уважно поглянь на мої руки:
Жодних відбитків від обручок,
Шлейфів шрамів та ліній життя.
На обличчі сонмище зморшок,
У відцвілих очах жодної сльози,
Бо ча
і маєш на все — незатьмарений погляд.
Що коїться у потаємній душі —
не знає ніхто, окрім чуйного Бога.
Ти любиш повторювати: «Не така!»
Так! — Зіткана з ніжної квітки і криці.
Образи прощаєш, та підла рука
не
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Північному краю
глибше і дай ясу.
Як у порах кори,
крий під віком сльозу.
Лиш для вій, коли що,
хоч хвоїни пучок –
лихо відсторони
ним і оборони.
От і примíряв я
оперення глухаря,
і на пера крил мені впору
листя календаря.
В нору шасну, як лис,
від надокучних лиць,
від собачого хору
і дводульних очниць.
Вкрий і заціп уста!
Хай горує верста
і жовтіють плішини,
що ведуть в болота.
У купелі сирій
від ока кривого крий
і сліди до купúни
у трясинí зарий.
Не час мені німувать.
Час помоги гукать
тих, хто не потурає
оболокам пенять
в плині їх, в тісноті.
Пора брести в темноті,
на підспівці без слів
хитавиці лісів.
То шумуй же собі
в судейській своїй судьбі,
в гомоні з головою,
судженою тобі,
хай лиш рука моя
з жизного ручая
вільги черпає, покіль
вільга в нім нічия.
Не гани, не картай.
Громовиць не гукай.
Оглянись, коли хочеш –
так і ступають пріч:
світ заочі й умлівіч,
а потім – здовж піль і рік,
потім лісами, горами,
до доріг. До доріг.
-------------------------
И. Бродский
К северному краю
Северный край, укрой.
И поглубже. В лесу.
Как смолу под корой,
спрячь под веком слезу.
И оставь лишь зрачок,
словно хвойный пучок,
и грядущие дни.
И страну заслони.
Нет, не волнуйся зря:
я превращусь в глухаря,
и, как перья, на крылья мне лягут
листья календаря.
Или спрячусь, как лис,
от человеческих лиц,
от собачьего хора,
от двуствольных глазниц.
Спрячь и зажми мне рот!
Пусть при взгляде вперед
мне ничего не встретить,
кроме желтых болот.
В их купели сырой
от взоров нескромных скрой
след, если след оставлю,
и в трясину зарой.
Не мой черед умолкать.
Но пора окликать
тех, кто только не станет
облака упрекать
в красноте, в тесноте.
Пора брести в темноте,
вторя песней без слов
частоколу стволов.
Так шуми же себе
в судебной своей судьбе
над моей головою,
присужденной тебе,
но только рукой (плеча)
дай мне воды (ручья)
зачерпнуть, чтоб я понял,
что только жизнь — ничья.
Не перечь, не порочь.
Новых гроз не пророчь.
Оглянись, если сможешь —
так и уходят прочь:
идут сквозь толпу людей,
потом — вдоль рек и полей,
потом сквозь леса и горы,
все быстрей. Все быстрей.
Май 1964
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
