Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського.
Сльотаві весни тут і сиро восени.
На вітрі море стріпує оборки
свої знебарвлені, а зі сусідніх дач
то діти часом зайдуться уплач,
то звискне Лємешев зі тупленої голки.
Відмілини полин, зогнилий очерет.
Йде мати-одиначка; зі штахет
прання знімає. Часом кочет рипне:
то пасинок природи, хмурий фінн,
пливе свій невід вибрати з глибин,
та в сіть пороблену не йде рибина.
Тут мева знизиться, майне отам баклан.
То, з алюмінію аероплан,
доречніш лонам хмар, чим птичі веремії,
пливе до півночі, де байдикує швед,
сирою губкою, чий сірий силует
за лона прісні не корить стихії.
Тут узірцями обрію, з води
приступними стають покинуті форти.
Тут і самітня парусина яхти,
хоча і креслить далечі лазур,
покревницею бачиться не бур,
а – заболоченого гирла Лахти.
І око, звикле до зникання тіл
по мірі відстані, собі наділ
угадує – де тілу дати ради
не випадає, де утрат не жаль:
бо неосяжнішою видається даль
перед пропажею, чим вид утрати.
Коли помру, хай і мене сюди
перенесуть. Нікому я біди
не скою, як і ріні – хвиля гожа.
Обіймів лагідніш, тугіш клешні
немає инде втікачу й ніжніш, ані
безгрішніше, ні запраніше ложа.
--------------------------------
И. Бродский
Песчаные холмы, поросшие сосной.
Здесь сыро осенью и пасмурно весной.
Здесь море треплет на ветру оборки
свои бесцветные, да из соседских дач
порой послышится то детский плач,
то взвизгнет Лемешев из-под плохой
иголки.
Полынь на отмели и тростника гнилье.
К штакетнику выходит снять белье
мать-одиночка. Слышен скрип уключин:
то пасынок природы, хмурый финн,
плывет извлечь свой невод из глубин,
но невод этот пуст и перекручен.
Тут чайка снизится, там промелькнет баклан.
То алюминиевый аэроплан,
уместный более средь облаков, чем птица,
стремится к северу, где бьет баклуши швед,
как губка некая, вбирая серый цвет,
и пресным воздухом не тяготится.
Здесь горизонту придают черты
своей доступности безлюдные форты.
Здесь блеклый парус одинокой яхты,
чертя прозрачную вдали лазурь,
вам не покажется питомцем бурь,
но – заболоченного устья Лахты.
И глаз, привыкший к уменьшенью тел
на расстоянии, иной предел
здесь обретает – где вообще о теле
речь не заходит, где утрат не жаль:
затем что большую предполагает даль
потеря из виду, чем вид потери.
Когда умру, пускай меня сюда
перенесут. Я никому вреда
не причиню, в песке прибрежном лежа.
Объятий ласковых, тугих клешней
равно бежавшему не отыскать нежней,
застираннее и безгрешней ложа.
1974
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Північному краю"