Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського.
Сльотаві весни тут і сиро восени.
На вітрі море стріпує оборки
свої знебарвлені, а із сусідніх дач
то діти часом зайдуться уплач,
то звискне Лємешев зі тупленої голки.
Відмілини полин, зогнилий очерет.
Йде мати-одиначка; зі штахет
прання знімає. Часом кочет рипне:
то пасинок природи, хмурий фінн,
пливе свій невід вибрати з глибин,
та в сіть пороблену не йде рибина.
Тут мева знизиться, майне отам баклан.
То, з алюмінію аероплан,
доречніш лонам хмар, ніж птичі веремії,
пливе до півночі, де байдикує швед,
сирою губкою, чий сірий силует
за лона прісні не корить стихії.
Тут узірцями обрію, з води
приступними стають покинуті форти.
Тут і всамітнене вітрило яхти,
хоча і креслить далечі лазур,
покревником вбачається не бур,
а – заболоченого гирла Лахти.
І око, звикле до зникання тіл
по мірі відстані, собі наділ
угадує – де тілу дати ради
не випадає, де утрат не жаль:
бо неосяжнішою видається даль
перед пропажею, ніж вид утрати.
Коли помру, хай і мене сюди
перенесуть. Нікому я біди
не скою, як і ріні – хвиля гожа.
Обіймів лагідніш, тугіш клешні
немає инде втікачу й ніжніш, ані
безгрішніш, ані запраніше ложа.
--------------------------------
И. Бродский
Песчаные холмы, поросшие сосной.
Здесь сыро осенью и пасмурно весной.
Здесь море треплет на ветру оборки
свои бесцветные, да из соседских дач
порой послышится то детский плач,
то взвизгнет Лемешев из-под плохой
иголки.
Полынь на отмели и тростника гнилье.
К штакетнику выходит снять белье
мать-одиночка. Слышен скрип уключин:
то пасынок природы, хмурый финн,
плывет извлечь свой невод из глубин,
но невод этот пуст и перекручен.
Тут чайка снизится, там промелькнет баклан.
То алюминиевый аэроплан,
уместный более средь облаков, чем птица,
стремится к северу, где бьет баклуши швед,
как губка некая, вбирая серый цвет,
и пресным воздухом не тяготится.
Здесь горизонту придают черты
своей доступности безлюдные форты.
Здесь блеклый парус одинокой яхты,
чертя прозрачную вдали лазурь,
вам не покажется питомцем бурь,
но – заболоченного устья Лахты.
И глаз, привыкший к уменьшенью тел
на расстоянии, иной предел
здесь обретает – где вообще о теле
речь не заходит, где утрат не жаль:
затем что большую предполагает даль
потеря из виду, чем вид потери.
Когда умру, пускай меня сюда
перенесут. Я никому вреда
не причиню, в песке прибрежном лежа.
Объятий ласковых, тугих клешней
равно бежавшему не отыскать нежней,
застираннее и безгрешней ложа.
1974
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Північному краю"
