Думки мої віддаляються, як розжалувана служниця,
ні! як станція з назвою "Виріца", або "Тарту".
Але близяться між собою непізнавані лиця,
місцини, ледь не учора внесені буцім в карту,
і заповнюють вакуум. Певно, аби кому і
не каменіти пам’ятником. Певно, у наших венах
не удоста вапнистості. "В нашій сім’ї – в задýмі,
ти б заважила, – не було ні воєнних,
ні великих мислителів". Далебі: невським струмам
ще одного зображення ноша невиносима!
Де там матері та її каструлям
вціліти у перспективі, подовженій життям сина!
От бо і сніг, білий мармур бідноти, не долетівши тіла,
тане, зіславшись на сліпоту клітинок –
потемок звивин! – знати, як ти воліла,
– пудрячи щоку, бачитись напослідок.
От і хапайся п’ястуками за потилицю, щоб сльозину,
мимрячи на ходу "мертва, мертва", бодай змигнути,
доки сиру сітківку пірве, як цупку тканину,
дзенькіт міст, що від здаваної посуди.



--------------------

И. Бродский

Мысль о тебе удаляется, как разжалованная прислуга,
нет! как платформа с вывеской "Вырица" или "Тарту".
Но надвигаются лица, не знающие друг друга,
местности, нанесенные точно вчера на карту,
и заполняют вакуум. Видимо, никому из
нас не сделаться памятником. Видимо, в наших венах
недостаточно извести. "В нашей семье, - волнуясь,
ты бы вставила, - не было ни военных,
ни великих мыслителей". Правильно: невским струям
отраженье еще одной вещи невыносимо.
Где там матери и ее кастрюлям
уцелеть в перспективе, удлиняемой жизнью сына!
То-то же снег, этот мрамор для бедных, за неименьем тела
тает, ссылаясь на неспособность клеток -
то есть, извилин! - вспомнить, как ты хотела,
пудря щеку, выглядеть напоследок.
Остается, затылок от взгляда прикрыв руками,
бормотать на ходу "умерла, умерла", покуда
города рвут сырую сетчатку из грубой ткани,
дребезжа, как сдаваемая посуда.

1985