I

"Він був таким зухвалим, що запрагнув
себе пізнать..." Не більше, і не менше:
себе самого. Ідучи на цей,
властиво, мужній крок, він попередньо
озброївся був дзеркалом, та згодом,
уважачи, що головна задача
не в тім, щоб роздивитись, а у тім,
щоб виповісти бачене голландцям,
він взявся за офортну голку і
удався до оповідань.
Об чім же
він оповів нам? Що він роздививсь?

Він виявив у дзеркалі лице,
котре саме у знакомитім сенсі
є дзеркалом.
І усілякий вираз
обличчя є зображення того,
що коїться з людиною насправді.
А міркувати є над чим:
і сумнів,
і розпач, і надії, й гнівний сміх –
як те не дивно – і окремі риси
обличчя здатні виказати нам
суттєво різні гами почувань.
І дивовижа те, що прикінці,
на зміну гніву, гіркоті, надіям
і подиву, воно – суцільна маска
супокою і навіть видається,
що це саме свічадо від своїх
обов’язків відмовитись не проти,
і стати просто склом, не даючи
і світлу, і пітьмі в собі спинятись.

Таким побачив він своє лице.
І узагальнив, що людина в стані
оговтатись і опісля потал,
що горе або радість рівним чином
їй личать: як то розкіш у одежі
царів. Чи діри – в лахах злидаря.
Він все приміряв і рішив, що все
приміряне пасує до мірила.

II
І отоді він озирнувся вкіл.
На иншого дивитись маєш право
лишень як слід розгледівши себе.
І чередою перед ним пішли
аптекарі, письменники, солдати
з ловцями пацюків, жиди, купці –
Голандія дивилася на нього,
як в дзеркало. І дзеркало змогло
правдиво – для десятків поколінь –
вмістити всю Голандію і те, що
одна-єдина річ в собі єднала
ці – молоді, старі – усі обличчя.
Що світлом звуть цю посполиту річ.
Обличчя різні там, де різне світло:
Одні, немов проміння лампи, повні
просвітленя. А инші більш подібні
поверхні, що вбирає світло лампи.
У цім – і суть відмінностей.
А той,
ким світло це творилось, своєчасно
(завбачливо, принаймні) дав нам тінь.
А тіней не лише нема без світла,
при нім вони й співставні з ним, і навіть
над ним не без окремих переваг.

І усілякі вирази облич –
розгубленість, надія, гнів, погроза
і навіть зовні незворушна маска
супокою – не так гримаси долі
або судоми мускулів лиця,
як дар і примха світла.
Тільки ці
дві речі – тінь і світло – з нас і творять
людей.
Не згодні?
Що ж, поставте дослід:
гасіть свічки, позапинайте вікна.
Чим у пітьмі суцільній будуть лиця?

III
Та люди думають инакше. Люди
гадають, що удатні самотужки
на вчинок, на кохання, на обман,
або пророцтва навіть.
Менше з тим,
вони лиш користаються зі світла
і часто схильні зловживати ним,
як річчю, що придбали за безцінь.
Одні це світло застують другим.
А другі просто уникають світла.
А треті залюбки затьмарять світ
парсуною своєю – й так буває.
А для когось воно зненацька гасне.

IV
І щойно воно гасне для того,
кого кохали, а для нас не гасне,
і ти у змозі бачити хіба
отих, кого і бачити не хочеш
(зосібна і передусім – себе),
тоді ти погляд звернеш свій на те,
що досі виглядало тлом хіба-що
портретів і полотен
– до землі...

Трагедія завершена. Актор
іде собі. Але лишилась сцена
– на ній життя лише розпочалося.

Що ж, у подяку долі зобрази
зі усією пристрастю цю сцену.

Ти закінчив свій монолог. Вона ж
переживе твої слова, твій голос
і грім аплодисментів, і мовчанку,
яка, зазвичай, чутна краще після
аплодисментів. Зрештою, – тебе,
що також пережив це все.

V
Еге ж,
ти знав про це раніше.
І така ось
є стежка до пітьми.
Та чи доконче
жахний цей морок? Позаяк пітьма
– це давня форма застороги світла
від зайвих трат, инакша форма сну,
подоба передишки.
А художник –
художник має бачити крізь морок.

Що ж, він і бачить. Риси лиць.
Шматок піткань якийсь. Краї підводи.
Потилицю чиюсь. Дерева. Глек.
Усе це – ніби сновидіння світла,
що тимчасово спить глибоким сном.

Аби колись прокинутись зненацька.

--------------------------

Иосиф Бродский

Рембрандт. Офорты
I

"Он был настолько дерзок, что стремился
познать себя..." Не больше и не меньше,
как самого себя.
Для достиженья этой
недостижимой цели он сначала
вооружился зеркалом, но после,
сообразив, что главная задача
не столько в том, чтоб видеть, сколько в том,
чтоб рассказать о виденном голландцам,
он взялся за офортную иглу
и принялся рассказывать.
О чем же
он нам поведал? Что он увидал?

Он обнаружил в зеркале лицо,
которое само в известном смысле
есть зеркало.
Любое выраженье
лица - лишь отражение того,
что происходит с человеком в жизни.
А происходит разное:
сомненья,
растерянность, надежды, гневный смех -
как странно видеть, что одни и те же
черты способны выразить весьма
различные по сути ощущенья.
Еще страннее, что в конце концов
на смену гневу, горечи, надеждам
и удивлению приходит маска
спокойствия - такое ощущенье,
как будто зеркало от всех своих
обязанностей хочет отказаться
и стать простым стеклом, и пропускать
и свет и мрак без всяческих препятствий.

Таким он увидал свое лицо.
И заключил, что человек способен
переносить любой удар судьбы,
что горе или радость в равной мере
ему к лицу: как пышные одежды
царя. И как лохмотья нищеты.
Он все примерил и нашел, что все,
что он примерил, оказалось впору.

II

И вот тогда он посмотрел вокруг.
Рассматривать других имеешь право
лишь хорошенько рассмотрев себя.
И чередою перед ним пошли
аптекари, солдаты, крысоловы,
ростовщики, писатели, купцы -
Голландия смотрела на него
как в зеркало. И зеркало сумело
правдиво - и на многие века -
запечатлеть Голландию и то, что
одна и та же вещь объединяет
все эти - старые и молодые - лица;
и имя этой общей вещи - свет.

Не лица разнятся, но свет различен:
Одни, подобно лампам, изнутри
освещены. Другие же - подобны
всему тому, что освещают лампы.
И в этом - суть различия.
Но тот,
кто создал этот свет, одновременно
(и не без оснований) создал тень.
А тень не просто состоянье света,
но нечто равнозначное и даже
порой превосходящее его.

Любое выражение лица -
растерянность, надежда, глупость, ярость
и даже упомянутая маска
спокойствия - не есть заслуга жизни
иль самых мускулов лица, но лишь
заслуга освещенья.
Только эти
две вещи - тень и свет - нас превращают
в людей.

Неправда?
Что ж, поставьте опыт:
задуйте свечи, опустите шторы.
Чего во мраке стоят ваши лица?

III

Но люди думают иначе. Люди
считают, что они о чем-то спорят,
поступки совершают, любят, лгут,
пророчествуют даже.
Между тем,
они всего лишь пользуются светом
и часто злоупотребляют им,
как всякой вещью, что досталась даром.
Одни порою застят свет другим.
Другие заслоняются от света.
А третьи норовят затмить весь мир
своей персоной -всякое бывает.
А для иных он сам внезапно гаснет.

IV

И вот когда он гаснет для того,
кого мы любим, а для нас не гаснет
когда ты можешь видеть только лишь
тех, на кого ты и смотреть не хочешь
(и в том числе, на самого себя),

тогда ты обращаешь взор к тому,
что прежде было только задним планом
твоих портретов и картин -
к земле...

Трагедия окончена. Актер
уходит прочь. Но сцена - остается
и начинает жить своею жизнью.

Что ж, в виде благодарности судьбе
изобрази со всею страстью сцену.

Ты произнес свой монолог. Она
переживет твои слова, твой голос
и гром аплодисментов, и молчанье,
столь сильно осязаемое после
аплодисментов. А потом --тебя,
все это пережившего.

V

Ну, что ж,
ты это знал и раньше. Это - тоже
дорожка в темноту.
Но так ли надо
страшиться мрака? Потому что мрак
всего лишь форма сохраненья света
от лишних трат, всего лишь форма сна,
подобье передышки.
А художник -
художник должен видеть и во мраке.

Что ж, он и видит. Часть лица.
Клочок какой-то ткани. Краешек телеги.
Затылок чей-то. Дерево. Кувшин.
Все это как бы сновиденья света,
уснувшего на время крепким сном.

Но рано или поздно он проснется.

(1971)