ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2021.10.18 19:23
Кохайтеся, чорнобриві,
З ким кохатись - неважливо,
Аби лихо звідкіля
Не принесло москаля.

Мирохович Андрій
2021.10.18 12:53
ціхутко ціхутко ціхутко
сміється дитиняче-весело-весело
так ніби лоскочуть ребра і п'яти
ціхутко хлопчику мій каже
а то ти завше метушливо і хутко
ніби крадеш ніби брешеш ніби зловили і зараз знехотя битимуть
світ ловить тебе ніби кіт паперову мишу

Іван Потьомкін
2021.10.18 11:38
Таж і хочу лиш це:
Позабуть гірку мить,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить,
Як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...

Ігор Герасименко
2021.10.18 10:10
Нависла ненависна сіра хмара,
похмура і жахлива, як мара.
Та думка буйнобарвна, наче ара:
«Вам, – закричала, – допоможе Ра!»
«Нам, – заспівала, – допоможе Ра!» –
Надія гарнобарвна, наче ара.
Загинула, розтанула мара,
і стала білоайстровою хмара.

Олена Музичук
2021.10.18 09:30
Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,

Ігор Деркач
2021.10.18 09:25
Ніхто не знає достеменно,
якій кебеті завдяки
пересікаються таємно
непересічні диваки.

І чують їх у ночі темні
далекі душі крізь віки,
коли у небі ойкумени

Тетяна Левицька
2021.10.18 09:24
Місяць — дозрілою скибкою дині,
вікна — очицями в чорну пітьму.
Боже Всевишній, у чому ж ми винні?
Я не збагну, все ніяк, не збагну.

Листя на вітрі тремтить від застуди,
Хмара плахтиною світ поглина —
все оповила туманом полуди.

Віктор Кучерук
2021.10.18 05:40
Не дає мені заснути
Суміш споминів і мрій, –
І донині незабутий
Неповторний образ твій.
Та і як не пригадати,
Наодинці уночі, –
Дівки коси вогкуваті
На юначому плечі.

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна

Ігор Деркач
2021.10.17 15:03
Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –

Олена Музичук
2021.10.17 14:58
І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю

Іван Потьомкін
2021.10.17 13:37
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коха

Татьяна Квашенко
2021.10.17 13:08
Прощальная нежность октябрьских речных вечеров
Подарит на память перо придорожных павлинов.
Золой заметает следы от недавних костров.
А Буг не готов к холодам, от заката малинов.
А Буг хорошеет при осени – старый коньяк.
И выдержки точно ему занимат
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Петро Скоропис (1980) / Вірші

 З Іосіфа Бродського. Вертумн

памяті Джанні Буттафави

I
Я стрівся з тобою вперше в чужих для тебе широтах.
Нога твоя там не ступала; та слава твоя сягнула
місцин, де плоди частіше робляться з глини.
До колін у снігу, ти височів, білий,
паче того – оголений, в компанії одноногих,
властиво голих дерев, отаким собі фахівцем
з перепадів температури. "Римське божество" –
промовляла вицвіла табличка,
і для мене ти був богом, адже знав за минуле
більше, аніж знав я (а майбутнє мене
в ті роки не вельми і цікавило).
З іншого боку, кучерявий і опецькуватий,
ти виглядав ровесником. І хоча ти не розумів
ні слова в місцевій говірці, ми якось порозумілись.
Спершу базікав я; щось стосовно Помони,
звивистих наших річок, примхливої погоди, грошей,
відсутности овочів, плутанини з порами
року – стосовно речей, я гадав, тобі доступних
коли не по суті, то завдяки тону
жалоби. Трохи-потрохи (жалоба універсальна
прамова; спершу, напевно, було
"ой" чи "ай") ти почав одзиватися:
мружитись, морщити лоб; нижня частина лиця
ніби відтанула, і губи заворушились.
"Вертумн", – врешті промимрив ти. "Мене
звати Вертумн".
II
Це був зимний, сірий, радше – безбарвний день.
Кінцівки, плечі, торс, у міру того як
ми переходили від теми до теми,
повільно рожевіли і вбирались тканиною:
капелюх, сорочка, штани, жакет, пальто
темно-зеленого кольору, туфлі від Балансіаги.
Іззовні теж потепліло, і ти часом, завмерши,
зосереджено дослухався шелесту парку,
перелистуючи зрідка клейкий лист
в пошуках точного слова, влучного виразу.
У будь-якім разі, коли не помиляюсь,
на момент, коли я, незле натхненний,
витійствував про історію, війни, неврожай,
кепський уряд, вже відцвів бузок,
і ти сидів на лаві, здалека нагадуючи
звичайного громадянина, змученого державою,
температура твоя була тридцять шість і шість.
"Ходімо – озвався ти, взявши мене за лікоть. –
Ходімо; покажу тобі місцину,
де я народився і виріс".

III
Дорога туди, звісна річ, пролягала крізь хмари,
що вторували кольором то гіпс, то мармур
настільки, що мені видалось, що ти мав на увазі
ці особливости: розпливчасті обриси,
хаос, розвалини світу. Але це б означало
майбутнє – тоді, коли ти вже
існував. Перегодом, у пустій кав’ярні,
в розпеченім добіла сонцем дрімотнім містечку,
де хтось, замисливши арку, не спомігся угомонитись,
я визнав, що помиляюсь, почувши твою розмову
з однією старою. Мова була, як суміш
вічнозеленого шелесту з лепетом вічно синіх
хвиль – і такою стрімкою,
що упродовж перемовин
ти неодноразово на моїх очах перевтілився в неї.
"Хто вона?" – спитав я після, коли ми вийшли.
"Вона? " – ти знизав плечима. – "Ніхто. Для тебе – богиня".

IV
Трішки похолоділо. Назустріч нам стали частіш
траплятися перехожі. Деякі з них кивали,
инші дивилися вбік, і ледве виднівся профіль.
Всі вони були, однак, темноволосими.
У кожного за спиною – бездоганна перспектива,
у тім числі – у дітей. Що стосується стариків,
у них вона ніби скручувалась – мовби та равликова мушля.
Дійсно, минулого усюди було значно більше,
ніж сучасного. Значно більше тисячоліть,
аніж гладких автомобілів. Люди і статуї,
в міру їх наближення і відалення,
не збільшувались і не зменшувались,
натякаючи, що вони – величини постійні.
Дивно тебе було бачити у природнім оточенні.
Не менш дивувало те, що і мене майже
всі розуміли. Секрет, певно, полягав
у ідеальній акустиці, і крився в архітектектурі,
або ж – у твоїм втручанні, схильности загалом
абсолютного слуху до нечленоподільних звуків.

V
"О, не дивуйся, це суто фахове – метаморфози.
На кого я гляну – зазвичай і стає мною.
Тобі це спідручніше. Все-таки за кордоном".

VI
Чвертку віку по тому, я чую, Вертумне, твій голос,
ним вимовлені слова, і відчуваю на собі
пильний погляд твоїх сірих, дивних,
як для південця, очей. Тлом позад тебе – пальми,
мовби скуйовджені трамонтаною
китайські ієрогліфи, і кипариси,
як єгипетські обеліски.
Полудень; ветха балюстрада;
і заляпана сонцем Ломбардії смертна парсуна
божества! тимчасова для божества,
але для мене – єдина. З залисинами, з вусами
радше а-ля Мопассан, аніж Ніцше,
з незле розповнілим – задля ліпшого камуфляжу –
торсом. З иншого боку, не мені
хизуватися діаметром, рядитися Сатурном,
кокетувати з телескопом. Ніщо не минає дарма,
а час – особливо. Наші кільця –
скорше кільця дерев із їх перспективою пня,
аніж сільського хороводу
або обійми. Торкатися тебе – торкатись
астрономічної суми клітин,
ціна якої завжди – доля,
але котрій лише ніжність – пропорційна.

VII
І я оселився в світі, в якім твої жест і слово
стали незаперечні. Мімікрія, наслідування
розцінювались як лояльність. Я засвоїв мистецтво
зливатись з ландшафтом, як з меблями чи шторою
(що далось узнаки з роками деталями гардеробу).
З уст моїх у розмові часом почав зриватись
особовий займенник множини,
і в пальцях прокинулась жвавість глодини у горожі.
А ще я кинув озиратися. Чуючи позад тупіт,
тепер я не здригаюсь. Лопатками, як протяг,
я чую, що і за моєю спиною
тепер теж простяглася вулиця у зарослях колонади,
що у дальнім її кінці також синіють хвилі
Адріатики. Сума їх, безумовно,
твій дарунок, Вертумне. Якщо завгодно – решта,
дріб’язок, в якім щедра безкінечність
потурає і тимчасовому. Почасти – від забобонів,
почасти, мабуть, оскільки одне воно –
тимчасове – і спроможне до відчуття щастя.

VIII
"У цім сенсі, таким, як я, –
ти усміхнувся, – від вашого брата користь".

IX
З роками стало здаватися, що радість життя
зробилась для тебе буцім другим єством.
Я навіть почав перейматись, чи так бо безпечна
радість для божества? чи не вічністю божество
у підсумку, сплачує за радість
життя. Ти тільки відмахувався. Та ніхто,
ніхто, мій Вертумне, так не радів прозорому
струменю, цеглі базиліки, голкам піній,
чіпкості почерку. Більше, ніж ми! Незмірно
більше. Мені видалось навіть, що ти заразився
від нас всеядністю. Дійсно: краєвид з балкону
на простору площу, брязкання дзвонів,
обтічність рибин, рване колоратуро
баченого тільки в профіль птаха,
перерослі в невгавну овацію аплодисменти лавра,
шелест банкнот – цінувати можуть лиш ті,
хто пам’ята, що завтра, край – післязавтра,
все це закінчиться. Можливо, саме у них
безсмертні вчаться радости, здатності усміхатися.
(Бо безсмертним чужі наші побоювання.)
У цім сенсі тобі від нашого брата користь.

X
Ніхто ніколи не знав, як ти проводиш ночі.
Це не так вже і дивно, з огляду на твоє
походження. Якось опівніч, в центрі світу,
я зустрів тебе в товаристві тьмавих зірок,
і ти підмигував мені. Потайність? Ба, космос зовсім
не таїна. Навспак, в космосі видно все
неозброєним оком, і сплять там без ковдри.
Жар в тигелі зірки такий,
що, стигнучи, годен породити алфавіт,
рослинність, форму часу; просто – нас,
з нашим минулим, майбутнім, теперішнім
і таким иншим. Ми – всього лиш
градусники, брати і сестри криги,
а не Бетельгейзе. Ти роблений був з тепла
і відтак – усюдисущий. Важко собі уявити
тебе у якійсь окремій, хай і блискучій, цяті.
Відтам і твоя незримість. Боги не полишають
плями на простині, а тим паче – потомства,
утішені в рукотворній подобі
в кам’яній ніші чи у кінці алеї,
і навіть щасливі у меншости.

XI
Айсберг заплива у тропіки. Видихнуви дим, верблюд
рекламує десь на півночі бетонну піраміду.
І ти, еге ж, лаштувався понехтувати
своїми прямими обов’язками.
Чотири пори року
все більше скидаються ‘дна на одну,
змішуючись, ніби у вицвілім портмоне
заядлого мандрівника франки, ліри,
марки, крони, фунти, рублі.
Газети бурмочуть "ефект теплиці" і "спільний ринок",
але кістки ломить що вдома, що в ліжку за кордоном.
Дивишся, руйнується навіть роками петляючи мінним
полем попередниця шалапута Крісто.
У підсумку – птахи не відлітають
вчасно до Африки, субчики, схожі на мене,
рідше і рідше повертаються додому,
платня за помешкання раптом стрибає. Мало того, що потрібно
жити, щомісячно треба і сплачувати за це.
"Що банальніш клімат, – як ти підмітив, –
то майбутнє швидше стає сьогоденням".

XIII
Спекотного липневого ранку температура тіла
падає, щоб сягнути нуля.
Горизонтальна маса в морозі
має вигляд сировини для садової
скульптури. Почавши розривом серця
і скінчивши оціпенінням. Цього разу
слова не подіють: моя мова
для тебе більше не іноземна,
щоб прислухатися. І годі
вступити в хмарину двічі. Навіть
якщо ти бог. Тим пак, якщо ні.

XIV
Узимку глобус подумки сплющується. Широти
наповзають, особливо в сутіні, одна на одну.
Альпи їм не заважають. Пахне обледенінням.
Пахне, я би продовжив, неолітом і палеолітом.
В просторіччі – майбутнім. Адже обледеніння
є категорією будучини, що сама є порою,
коли більш анікого не любиш,
навіть себе. Коли зодягаєш речі
на себе без наміру все це негайно зняти
в чиїй-небудь кімнаті, і коли не можеш
вийти з дому в одній блакитній сорочці,
не кажу – голяка. Я доста навчився
у тебе, але не цьому. В певному розумінні,
в майбутнім нам ніхто не близький.
Звичайно, там всюди маячать морени і сталактити,
ніби з розмитим контуром луври і хмарочоси.
Звичайно, там ще хтось рухається: мамонти чи то
жуки-мутанти зі алюмінію, декотрі – на лижах.
Ба, ти був богом субтропіків з правом нагляду над
змішаним лісом і зоною чорноземів –
над краями минулого. В майбутнім його нема,
робити там тобі нічого. Тож бо воно наповзає
взимку на відноги Альп, на милі Апенніни,
вихоплює то галявку з її квітом, то просто
що-небудь вічнозелене: магнолію, гілку лавра;
і не тільки узимку. Майбутнє завжди
настає, коли хто-небудь умирає.
Особливо людина. Тим паче – якщо бог.

XIV
Розмальований в барви зорі собака
гавкає в спину перехожого кольору ночі.

XV
В минулім ті, кого любиш, не вмирають!
В минулім вони зраджують чи ховаються в перспективу.
В минулім лацкани вужчі; одні-єдині штиблети
парують від батареї, як розвалини бугі-вугі.
В минулім холодна лавка
наздоганяє за кількістю поперечин
збожеволілий знак рівности. В минулім вітер
дотепер збуджує суміш
латини й глаголиці в голім парку:
ж, ч, ш, щ, плюс ікс, ігрек, зет,
і ти дзвінко смієшся: "Як говорив ваш вождь,
нічого не знаю ліпше абракадабри".

XVI
За четвертину століття, схожий на хребет
трамвай викресує іскру в вечірнім небі,
як цивільний салют погаслому назавжди
вікну. Один караваджо дорівнює двом берніні,
обертаючись вовняним кашне
або арією в Опері. Ці метаморфози,
тепер покинуті напризволяще,
продовжуються за інерцією. Інші предмети, врешті,
тужавіють у тому стані, в якому ти їх залишив,
а відтак вони більше не по кишені
нікому. Демонстрація відданости? Просто схильність
до монументальности? Або це в двері
нагло ломиться будучина, і непродана душа
у нас на очах отримує статус
класики, красного дерева, яєчка від Фаберже?
Вірогідніш останнє. Що – також метаморфоза,
і також твоя заслуга. Мені ні з чого сплести
вінок, щоб якось скрасити чоло твоє прикінці
цього надміру посушливого року.
В кепсько вмебльованій, та просторій квартирі,
мов собака, що лишився без пастуха,
я опускаюся навпочіпки
і шкребу кігтями паркет, буцім під ним зарите –
позаяк відтіля йде тепло –
твоє теперішнє існування.
У дальнім кінці коридору гримлять посудом;
за-за дверей шорхають подоли й тягне холодом.
"Вертумне, – я шепчу, тиснучись до коричної половиці
мокрою щокою, – Вертумне, вернись".



--------------------------------------------

И. Бродский


Вертумн

Памяти Джанни Буттафавы

I

Я встретил тебя впервые в чужих для тебя широтах.
Нога твоя там не ступала; но слава твоя достигла
мест, где плоды обычно делаются из глины.
По колено в снегу, ты возвышался, белый,
больше того — нагой, в компании одноногих,
тоже голых деревьев, в качестве специалиста
по низким температурам. «Римское божество» —
гласила выцветшая табличка,
и для меня ты был богом, поскольку ты знал о прошлом
больше, нежели я (будущее меня
в те годы мало интересовало).
С другой стороны, кудрявый и толстощекий,
ты казался ровесником. И хотя ты не понимал
ни слова на местном наречьи, мы как-то разговорились.
Болтал поначалу я; что-то насчет Помоны,
петляющих наших рек, капризной погоды, денег,
отсутствия овощей, чехарды с временами
года — насчет вещей, я думал, тебе доступных
если не по существу, то по общему тону
жалобы. Мало-помалу (жалоба — универсальный
праязык; вначале, наверно, было
«ой» или «ай») ты принялся отзываться:
щуриться, морщить лоб; нижняя часть лица
как бы оттаяла, и губы зашевелились.
«Вертумн», — наконец ты выдавил. «Меня зовут Вертумном».
II

Это был зимний, серый, вернее — бесцветный день.
Конечности, плечи, торс, по мере того как мы
переходили от темы к теме,
медленно розовели и покрывались тканью:
шляпа, рубашка, брюки, пиджак, пальто
темно-зеленого цвета, туфли от Балансиаги.
Снаружи тоже теплело, и ты порой, замерев,
вслушивался с напряжением в шелест парка,
переворачивая изредка клейкий лист
в поисках точного слова, точного выраженья.
Во всяком случае, если не ошибаюсь,
к моменту, когда я, изрядно воодушевившись,
витийствовал об истории, войнах, неурожае,
скверном правительстве, уже отцвела сирень,
и ты сидел на скамейке, издали напоминая
обычного гражданина, измученного государством;
температура твоя была тридцать шесть и шесть.
«Пойдем», — произнес ты, тронув меня за локоть.
«Пойдем; покажу тебе местность, где я родился и вырос».
III

Дорога туда, естественно, лежала сквозь облака,
напоминавшие цветом то гипс, то мрамор
настолько, что мне показалось, что ты имел в виду
именно это: размытые очертанья,
хаос, развалины мира. Но это бы означало
будущее — в то время, как ты уже
существовал. Чуть позже, в пустой кофейне
в добела раскаленном солнцем дремлющем городке,
где кто-то, выдумав арку, был не в силах остановиться,
я понял, что заблуждаюсь, услышав твою беседу
с местной старухой. Язык оказался смесью
вечнозеленого шелеста с лепетом вечносиних
волн — и настолько стремительным, что в течение разговора
ты несколько раз превратился у меня на глазах в нее.
«Кто она?» — я спросил после, когда мы вышли.
«Она?» — ты пожал плечами. «Никто. Для тебя — богиня».
IV

Сделалось чуть прохладней. Навстречу нам стали часто
попадаться прохожие. Некоторые кивали,
другие смотрели в сторону, и виден был только профиль.
Все они были, однако, темноволосы.
У каждого за спиной — безупречная перспектива,
не исключая детей. Что касается стариков,
у них она как бы скручивалась — как раковина у улитки.
Действительно, прошлого всюду было гораздо больше,
чем настоящего. Больше тысячелетий,
чем гладких автомобилей. Люди и изваянья,
по мере их приближенья и удаленья,
не увеличивались и не уменьшались,
давая понять, что они — постоянные величины.
Странно тебя было видеть в естественной обстановке.
Но менее странным был факт, что меня почти
все понимали. Дело, наверно, было
в идеальной акустике, связанной с архитектурой,
либо — в твоем вмешательстве; в склонности вообще
абсолютного слуха к нечленораздельным звукам.
V

«Не удивляйся: моя специальность — метаморфозы.
На кого я взгляну — становятся тотчас мною.
Тебе это на руку. Все-таки за границей».
VI

Четверть века спустя, я слышу, Вертумн, твой голос,
произносящий эти слова, и чувствую на себе
пристальный взгляд твоих серых, странных
для южанина глаз. На заднем плане — пальмы,
точно всклокоченные трамонтаной
китайские иероглифы, и кипарисы,
как египетские обелиски.
Полдень; дряхлая балюстрада;
и заляпанный солнцем Ломбардии смертный облик
божества! временный для божества,
но для меня — единственный. С залысинами, с усами
скорее а ла Мопассан, чем Ницше,
с сильно раздавшимся — для вящего камуфляжа —
торсом. С другой стороны, не мне
хвастать диаметром, прикидываться Сатурном,
кокетничать с телескопом. Ничто не проходит даром,
время — особенно. Наши кольца —
скорее кольца деревьев с их перспективой пня,
нежели сельского хоровода
или объятья. Коснуться тебя — коснуться
астрономической суммы клеток,
цена которой всегда — судьба,
но которой лишь нежность — пропорциональна.
VII

я водворился в мире, в котором твой жест и слово
были непререкаемы. Мимикрия, подражанье
расценивались как лояльность. Я овладел искусством
сливаться с ландшафтом, как с мебелью или шторой
(что сказалось с годами на качестве гардероба).
С уст моих в разговоре стало порой срываться
личное местоимение множественного числа,
и в пальцах проснулась живость боярышника в ограде.
Также я бросил оглядываться. Заслышав сзади топот,
теперь я не вздрагиваю. Лопатками, как сквозняк,
я чувствую, что и за моей спиною
теперь тоже тянется улица, заросшая колоннадой,
что в дальнем ее конце тоже синеют волны
Адриатики. Сумма их, безусловно,
твой подарок, Вертумн. Если угодно — сдача,
мелочь, которой щедрая бесконечность
порой осыпает временное. Отчасти — из суеверья,
отчасти, наверно, поскольку оно одно —
временное — и способно на ощущенье счастья.
VIII

«В этом смысле таким, как я, —
ты ухмылялся, — от вашего брата польза».
IX

С годами мне стало казаться, что радость жизни
сделалась для тебя как бы второй натурой.
Я даже начал прикидывать, так ли уж безопасна
радость для божества? не вечностью ли божество
в итоге расплачивается за радость
жизни? Ты только отмахивался. Но никто,
никто, мой Вертумн, так не радовался прозрачной
струе, кирпичу базилики, иглам пиний,
цепкости почерка. Больше, чем мы! Гораздо
больше. Мне даже казалось, будто ты заразился
нашей всеядностью. Действительно: вид с балкона
на просторную площадь, дребезг колоколов,
обтекаемость рыбы, рваное колоратуро
видимой только в профиль птицы,
перерастающие в овацию аплодисменты лавра,
шелест банкнот — оценить могут только те,
кто помнит, что завтра, в лучшем случае — послезавтра
все это кончится. Возможно, как раз у них
бессмертные учатся радости, способности улыбаться.
(Ведь бессмертным чужды подобные опасенья.)
В этом смысле тебе от нашего брата польза.
X

Никто никогда не знал, как ты проводишь ночи.
Это не так уж странно, если учесть твое
происхождение. Как-то за полночь, в центре мира,
я встретил тебя в компании тусклых звезд,
и ты подмигнул мне. Скрытность? Но космос вовсе
не скрытность. Наоборот: в космосе видно все
невооруженным глазом, и спят там без одеяла.
Накал нормальной звезды таков,
что, охлаждаясь, горазд породить алфавит,
растительность, форму времени; просто — нас,
с нашим прошлым, будущим, настоящим
и так далее. Мы — всего лишь
градусники, братья и сестры льда,
а не Бетельгейзе. Ты сделан был из тепла
и оттого — повсеместен. Трудно себе представить
тебя в какой-то отдельной, даже блестящей, точке.
Отсюда — твоя незримость. Боги не оставляют
пятен на простыне, не говоря — потомства,
довольствуясь рукотворным сходством
в каменной нише или в конце аллеи,
будучи счастливы в меньшинстве.
XI

Айсберг вплывает в тропики. Выдохнув дым, верблюд
рекламирует где-то на севере бетонную пирамиду.
Ты тоже, увы, навострился пренебрегать
своими прямыми обязанностями. Четыре времени года
все больше смахивают друг на друга,
смешиваясь, точно в выцветшем портмоне
заядлого путешественника франки, лиры,
марки, кроны, фунты, рубли.
Газеты бормочут «эффект теплицы» и «общий рынок»,
но кости ломит что дома, что в койке за рубежом.
Глядишь, разрушается даже бежавшая минным полем
годами предшественница шалопая Кристо.
В итоге — птицы не улетают
вовремя в Африку, типы вроде меня
реже и реже возвращаются восвояси,
квартплата резко подскакивает. Мало того, что нужно
жить, ежемесячно надо еще и платить за это.
«Чем банальнее климат, — как ты заметил, —
тем будущее быстрей становится настоящим».
XII

Жарким июльским утром температура тела
падает, чтоб достичь нуля.
Горизонтальная масса в морге
выглядит как сырье садовой
скульптуры. Начиная с разрыва сердца
и кончая окаменелостью. В этот раз
слова не подействуют: мой язык
для тебя уже больше не иностранный,
чтобы прислушиваться. И нельзя
вступить в то же облако дважды. Даже
если ты бог. Тем более, если нет.
XIII

Зимой глобус мысленно сплющивается. Широты
наползают, особенно в сумерках, друг на друга.
Альпы им не препятствуют. Пахнет оледененьем.
Пахнет, я бы добавил, неолитом и палеолитом.
В просторечии — будущим. Ибо оледененье
есть категория будущего, которое есть пора,
когда больше уже никого не любишь,
даже себя. Когда надеваешь вещи
на себя без расчета все это внезапно скинуть
в чьей-нибудь комнате, и когда не можешь
выйти из дому в одной голубой рубашке,
не говоря — нагим. Я многому научился
у тебя, но не этому. В определенном смысле,
в будущем нет никого; в определенном смысле,
в будущем нам никто не дорог.
Конечно, там всюду маячат морены и сталактиты,
точно с потекшим контуром лувры и небоскребы.
Конечно, там кто-то движется: мамонты или
жуки-мутанты из алюминия, некоторые — на лыжах.
Но ты был богом субтропиков с правом надзора над
смешанным лесом и черноземной зоной —
над этой родиной прошлого. В будущем его нет,
и там тебе делать нечего. То-то оно наползает
зимой на отроги Альп, на милые Апеннины,
отхватывая то лужайку с ее цветком, то просто
что-нибудь вечнозеленое: магнолию, ветку лавра;
и не только зимой. Будущее всегда
настает, когда кто-нибудь умирает.
Особенно человек. Тем более — если бог.
XIV

Раскрашенная в цвета зари собака
лает в спину прохожего цвета ночи.
XV

В прошлом те, кого любишь, не умирают!
В прошлом они изменяют или прячутся в перспективу.
В прошлом лацканы уже; единственные полуботинки
дымятся у батареи, как развалины буги-вуги.
В прошлом стынущая скамейка
напоминает обилием перекладин
обезумевший знак равенства. В прошлом ветер
до сих пор будоражит смесь
латыни с глаголицей в голом парке:
жэ, че, ша, ща плюс икс, игрек, зет,
и ты звонко смеешься: «Как говорил ваш вождь,
ничего не знаю лучше абракадабры».
XVI

Четверть века спустя, похожий на позвоночник
трамвай высекает искру в вечернем небе,
как гражданский салют погасшему навсегда
окну. Один караваджо равняется двум бернини,
оборачиваясь шерстяным кашне
или арией в Опере. Эти метаморфозы,
теперь оставшиеся без присмотра,
продолжаются по инерции. Другие предметы, впрочем,
затвердевают в том качестве, в котором ты их оставил,
отчего они больше не по карману
никому. Демонстрация преданности? Просто склонность
к монументальности? Или это в двери
нагло ломится будущее, и непроданная душа
у нас на глазах приобретает статус
классики, красного дерева, яичка от Фаберже?
Вероятней последнее. Что — тоже метаморфоза
и тоже твоя заслуга. Мне не из чего сплести
венок, чтоб как-то украсить чело твое на исходе
этого чрезвычайно сухого года.
В дурно обставленной, но большой квартире,
как собака, оставшаяся без пастуха,
я опускаюсь на четвереньки
и скребу когтями паркет, точно под ним зарыто —
потому что оттуда идет тепло —
твое теперешнее существованье.
В дальнем конце коридора гремят посудой;
за дверью шуршат подолы и тянет стужей.
«Вертумн, — я шепчу, прижимаясь к коричневой половице
мокрой щекою, — Вертумн, вернись».

Декабрь 1990, Милан
-----------------------


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-12-10 09:50:18
Переглядів сторінки твору 719
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.815 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.418 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.757
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ
Автор востаннє на сайті 2021.10.18 20:03
Автор у цю хвилину відсутній